Страница:
Прийшов тато, i мама негайно розповiла йому про все. Вiн спочатку засмiявся, але мама сказала, що все це небезпечно, i вiн одразу ж спохмурнiв. Тато пiдiйшов до мого лiжка i зажадав пояснень. Я розповiв, як усе було насправдi, сказав, що то було не вино, а ситро. Тато слухав i смiявся так, що аж шибки деренчали. Зайшла мама, така сердита. Тато розповiв їй про все, i вона теж розсмiялася. Менi дозволили встати i за вечерею дали чарочку ситра.
Тепер щоразу, коли зустрiчаю маму Бруно, я починаю хитатися, мов п'яний. Я розумiю, що це погано, але ж за всяку провину має бути кара, каже наша вчителька, панi Еке.
Прикрощi через рукавичку iз штучної козиної шкiри
Якось я знайшов на вулицi рукавичку. Непогана ще рукавичка з червоної шкiри, з жовтою кнопкою. Мабуть, випала у когось iз кишенi. Поперед мене поспiшала кудись жiнка. Я кинувся за нею. Ледве переводячи подих, запитав її:
-- Може... ви...
-- Я не роздаю грошей. Не старцюй, -- вiдрiзала жiнка i зиркнула на мене крiзь свої блискучi окуляри.
Я простяг їй рукавичку, але побачив, що у неї зеленi рукавички, кинувся далi. А та жiнка гукнула менi навздогiн:
-- Нахабний хлопчисько!
Аж ось iде менi назустрiч якась бабуся.
-- Чи не ви, бува, загубили? -- запитав я i показав їй рукавичку з жовтою кнопкою.
-- Га? Кого набили? -- перепитала старенька. Певно, вона недочувала. Тодi я гукнув дужче:
-- Та нi! Я питаю, чи це не ваша рукавичка?
-- Еге ж, -- вiдказала бабуся, -- бридка звичка.
Я закричав ще голоснiше:
-- Чи це не ваша ру-ка-вич-ка?
-- Чого ти кричиш на стару жiнку, йолопе? -- гримнув якийсь перехожий i вхопив мене за комiр.
-- Та хiба я кричу! Лише питаю про рукавичку. А може це ваша?
-- От нахаба! -- розлютився перехожий.
I я хутенько накивав п'ятами.
Потiм я звертався ще до багатьох людей. До залiзничника, до молодої жiнки, до мотоциклiста, що саме лагодив свого мотоцикла, до юнака, за що той одважив менi запотиличника, ще до якоїсь жiнки i до якогось чоловiка. Чоловiк був дуже люб'язний. Вiн пояснив, що рукавичка з козиної шкiри i зроблена зi смаком. А жiнка була iншої думки. Мовляв, ця рукавичка -- справжнiсiнький мотлох, бо пошита iз штучної шкiри, i такої вона нiколи б не носила.
Цього було досить. Менi перехотiлося бiгати з рукавичкою iз штучної козиної шкiри, питати всiх людей та щоб за це мене ще й ображали. Я пiдфутболив рукавичку ногою. Вона описала круту дугу i лясь! -- упала на брук. I лясь! -- тут-таки одержав я звiдкись ляпаса.
-- Поганець! -- просто над вухом крикнула якась жiнка. -- Моєю рукавичкою в футбол грає!
Довелося менi побiгти i принести жiнцi рукавичку. Тодi жiнка почала мене вичитувати. Все менi не запам'яталося, тiльки дещо:
-- Хiба так роблять, знайшовши рукавичку? Слiд бути порядним. Не грати знахiдкою в футбол, а вiддати її тому, хто загубив. Якби ти так зробив, ти б одержав невеличку винагороду, але ж ти...
-- М-е-е! -- замекав я. Такого ще нiколи зi мною не було, бо я ввiчливий з дорослими. Але зараз я мiг собi таке дозволити. Проте мама, яка саме йшла до молочного магазину, була iншої думки. Мене покарали -- заборонили на цiлий день виходити з дому. Де ж справедливiсть?
Як я вперше стрибнув головою вниз у воду
Одного чудового дня я мав необережнiсть розповiсти, що ще нi разу не стрибав головою вниз у воду. Я дуже хотiв мати свiдоцтво плавця i склав майже всi потрiбнi нормативи. Лишався тiльки стрибок головою вниз, i я матиму свiдоцтво.
-- Навiть iз однометрової висоти не насмiлюєшся? -- не вiрив тато.
Iз тону запитання я зрозумiв, що вiн цього аж нiяк не схвалює.
-- Та насмiлююся, -- випалив я, -- тiльки що з того, коли на тебе всi дивляться i ти не можеш: бо як плюснешся животом, то всi смiються.
-- Це не виправдання, Альфонсе. Ти просто не насмiлюєшся, боїшся висоти.
-- Свiчкою плигаю ж, а от головою вниз...
Тато вiдмахнувся. Це означало, що я звичайнiсiнький боягуз i край.
-- Отже, мiй син Альфонс Цiттербаке не зважується плигнути вниз головою! Стривай, а скiльки ж тобi рокiв?
Я мовчав, адже вiн знає не гiрше за мене, скiльки менi рокiв.
-- Вiдповiдай!
-- Ну, десять, -- сердито буркнув я. -- Ти сам знаєш.
-- В десять рокiв я стрибав головою вниз iз триметрової висоти!
В розмову встряла мама.
-- Паулю, облиш хлопця, -- сказала вона татовi. -- Хiба йому конче треба стрибати головою вниз? Проживе i без того дурного стрибка. Я теж не вмiю стрибати головою вниз i взагалi боюся стрибати з вишки.
Я вдячно подивився на маму. Тато вiдсунув убiк тарiлку i дав волю своєму гнiву.
-- Вiд тебе й не вимагається, -- сказав вiн мамi. -- А для хлопця його вiку боятися стрибнути головою вниз -- це просто ганьба.
-- Я не боюся, тiльки ж усi смiються, коли стрибок не виходить, -пробурчав я, бо слово "ганьба" не сподобалося менi.
-- Ти просто боїшся. Ти взагалi боягуз i край!
Отак ми з татом розмовляли, а мама все намагалася заспокоїти нас.
-- Справжнiй мужчина може стрибнути вниз головою, а Альфонс -боягуз, -- сказав тато насамкiнець, i мама пiшла на кухню.
Ми помовчали добру хвилину.
Нарештi обiзвався тато, i я зрозумiв, що ми з ним домовимося:
-- Гаразд, будемо вважати, що ти не боїшся, тiльки соромишся, бо не опанував ще технiки.
Я задоволене кивнув. Так воно й було.
-- Ось поглянь, як це робиться.
Тато вiдсунув стiльця, скинув пiджака i став перед килимом. Килим, напевне, правив за воду.
-- Руки витягаєш над головою, голову трохи вниз i падаєш. Повiльно... отак, а як настане критичний момент, коли здається, що ось-ось складешся, мов кишеньковий ножик, тодi сильно вiдштовхнися i випростайся. Не розставляй широко ноги, не згинай у колiнах, бо найчастiше роблять саме цi помилки.
Ми повправлялися перед килимом-водою. Все йшло блискуче. Тато дав менi ще кiлька порад. Наприклад, пальцi нiг повиннi мiцно обхоплювати край дошки -- це щоб можна було краще вiдштовхнутися. Так ми вправлялися цiлу годину. Це було просто чудово. Тут, у кiмнатi, я сам собi здавався одним iз найкращих стрибунiв у воду.
Наступного дня пiшов я на безплатний пляж. Робив усе так, як пiд час тренування з татом. Виходило все, аж до того моменту, коли менi починало здаватися, що я ось-ось складуся, мов кишеньковий ножик. А що, як усе-таки плюснуся животом? I я знову випростовувався.
Кiлька менших хлопчакiв звернули на мене увагу.
Вони загукали:
-- Ну, стрибай уже! Хочеться почути, як ти гепнешся животом.
Я кинувся до хлопчакiв, прогнав їх геть, озирнувсь, а вишка далеко позаду. Так я й пiшов додому, не зробивши жодного стрибка.
Може, тато уже й забув про тi стрибки. Я так сподiвався на це. I справдi, за весь вечiр тато нi разу не запитав мене про мої успiхи пiсля наших вправ коло килима.
Кiлька наступних днiв я не ходив купатися. Все мiркував, чи взагалi потрiбне менi те свiдоцтво плавця. Може, краще зайнятися легкою атлетикою? Я так нiчого й не вирiшив, бо в суботу за вечерею (мама подала смажену картоплю з маринованим оселедцем -- мою улюблену страву, i я був у чудовому настрої) тато раптом згадав про стрибки вниз головою.
-- Ну, як. Альфi, ти вже стрибав?
Я кивнув i напхав собi повен рот картоплi. Хоч вiдповiдати не доведеться. Бо мамi дуже не подобається, коли розмовляють iз повним ротом. Тато почекав i, коли я пережував ту картоплю, що мав у ротi, запитав:
-- Ну то як? Виходить у тебе стрибок головою вниз?
Та в мене рот знову був повний. Я жував i жував.
-- Ну то як? Виходить за нашим методом?
Я нiчого не мiг вiдповiсти, бо якраз одкусив чималий шмат оселедця та ще й кiлька зерняток гiрчицi застряло в зубах.
-- Ти нiмий, чи що? -- запитав тато, i на його чолi залягла зморшка.
-- Ти ж бачиш, у хлопця повно в ротi, -- втрутилася мама.
Певно, вона помiтила, що я в скрутному становищi й вирiшила допомогти менi. Я тiльки промимрив "угу".
-- Гаразд, зачекаю, поки ти доїси. Та я й так здогадуюся, чому ти мовчиш, -- мабуть, знову не наважився стрибнути.
Я ще раз щось промимрив iз повним ротом, але тато махнув рукою.
-- Одинадцять рокiв хлопцю, i вiн не може стрибнути вниз головою.
-- Менi тiльки десять, -- заперечив я. Завжди, коли тато присiкується до мене, то додає менi рокiв.
-- То незабаром буде одинадцять, i вже треба вмiти стрибати вниз головою.
Тато помiркував трохи i сказав:
-- Завтра недiля, тож ходiмо разом на пляж. Повiр менi, ти навчишся стрибати головою вниз.
Я здригнувся. Мама теж.
-- Ти ж нiчого йому не зроби, -- попрохала мама.
А тато сказав:
-- Тiльки навчу його стрибати головою вниз i бiльше нiчого.
Хоч би цiєї недiлi пiшов дощ. Чи заради мене хай би снiг випав у липнi. Покатався б я на ковзанах чи зайнявся б чимось iншим. Та, на жаль, погода не зiпсувалася.
Тато був у чудовому настрої. Вiн голився i наспiвував.
-- Ну, Альфi, тепер ми побушуємо у водi.
Мама дала нам два рушники та чималого пакунка з їжею, а коли вийшли надвiр, помахала нам рукою. Я помiтив, що вона трохи потерпає за мене.
Дорогою тато жартував i розповiдав паромниковi, який вiз нас через рiчку на пляж, що я нова олiмпiйська надiя у стрибках iз вишки, а вiн -- мiй тренер.
На пляжi спочатку все йшло добре. Ми плавали кролем i на спинi. Я не вiдставав вiд тата. Потiм ми змагалися, хто далi пiрне, i тут тато перемiг, та ще й як! Вiн довго не виринав, i я вже злякався, чи вiн, бува, не втонув. Раптом тато виринув далеко позад мене. Ой же й здивувавсь я! А тато був такий гордий, що я ним захоплююсь.
Весь цей час я пильнував, щоб ми не пiдпливли надто близько до вишки. Я все ще мав малесеньку надiю, що тато забуде про тi клятi стрибки вниз головою.
-- А зараз чи не зробити б нам по красивому стрибку? -- запитав тато, пiдморгнув i поплескав мене по спинi. Поволi пiшли ми до вишки.
Я вилiз на вишку, пальцями нiг вчепився в край дошки, витяг руки над головою, зiгнув ноги в колiнах i вiдразу ж випростався.
-- Так правильно, тату? -- запитав я.
-- Так, так, -- сказав вiн. -- А тепер треба стрибати.
-- Знаєш, ноги непокоять мене. Як я їх втримаю вкупi? Коли ж ноги розставленi, всi смiються, -- так я намагався розмовами виграти час.
Тато наморщив чоло, але спокiйно сказав:
-- Поглянь, як треба робити стрибок. Показую. Будь уважний, запам'ятовуй усе, тодi й ти зумiєш.
Тато став на моє мiсце, обхопив край дошки пальцями нiг, повiльно нахилився... Чи то вiн надто повiльно нахилявся, чи з якої iншої причини, цього я не знаю, але тато не стрибнув, а просто звалився у воду, та ще й ударив ногою об ногу. Вiн вирнув i, мабуть, помiтив, що я смiюсь. Я вмить схаменувся i, коли тато знову вилiз на вишку, хотiв уже якось похвалити його. Але тато лише буркнув:
-- Мабуть, моя поза була не бездоганна. Я покажу тобi ще раз.
Та й цього разу менi здалося, нiби ноги у тата не були притиснутi одна до одної i трохи зiгнутi в колiнах.
Я сказав йому це.
-- Мели, мели -- цього разу стрибок вийшов. Не придирайся, краще сам покажи щось.
Мусив я знову ставати на дошку. Знову до критичного моменту все йшло добре. Та кинутись одразу у воду я не мiг, немов мене тримала рука чарiвника. Я знову випростався.
-- Ну, яка тепер у тебе вiдмовка? -- сердито запитав тато.
-- Та нiякої. Здається, там хтось пiрнув саме -- не можна ж стрибати!
Тато уважно подивився у воду, потiм на мене.
-- Тепер стрибай! -- наказав вiн.
Я обережно нахилився, але не стрибнув. В цю мить тато вхопив мене за кiсточки i пiдняв у повiтря. У нього великi дужi руки.
-- Нi... -- тiльки й встиг я крикнути, але критичний момент минув, i я плюснувся у воду. А що я не випростався в польотi, то впав, мабуть, як дошка. А знизу саме виринав якийсь чоловiк. Того не бажаючи, я добряче штовхнув його в бiк.
Потираючи живiт, я швидко лiз драбиною на вишку i чув позаду могутнє сопiння. Той чоловiк, якого я ненароком штовхнув, був обурений i гнався за мною. Я сховався за тата.
-- Ах ти ж, телепню! Я тобi дам.
-- Спокiйно, нiхто тут нiкому не дасть.
-- Слухайте, -- почав той чоловiк. Тепер я помiтив, який вiн гладкий. -- Хiба ви не бачили, як цей хлопець топтався по менi?
-- Такий малий хлопець? Не смiшiть, -- цiлком правильно заперечив тато.
-- Ах так? -- не вгамовувався гладкий чоловiк. -- Не втручайтесь у чужi справи!
-- Нi, це моя справа, -- вiдказав тато. I я так вважав. Зрештою, це ж вiн мене кинув.
Гладкий чоловiк хотiв обiйти тата. Мабуть, щоб надавати менi. Тато заступив йому дорогу. При цьому вiн вiдтiснив мене до краю дошки, не помiтивши цього. Я впав у воду. Коли я побачив, що падаю, то вiдштовхнувся.
Важко повiрити, але вийшов чудовий стрибок вниз головою.
Вода, нiби шовк, облягла тiло. Я розплющив очi й зрадiв: яке все зелене i мчить мимо! "Отже, все так просто", -- подумав я i мерщiй виринув на поверхню. Тато i той гладкий чоловiк все ще сперечалися.
-- Добрий менi батько -- власну дитину шпурляє у воду, та ще людям на голову.
-- В мої родиннi справи нiхто ще не втручався, то й ви будь ласка, не втручайтесь.
-- Але ж хлопець важкий, знаєте, як було боляче... -- почув я, протискуючись мiж ними, i знову стрибнув. Ой, гарно ж! Немов летиш! Яка це насолода -- стрибати у воду сторч головою! Коли я знову виринув, тато i той чоловiк саме злазили з вишки. Я злякався. Чи не йдуть вони в полiцiю через мене? Пiшов за ними назирцi. До моїх вух долинули татовi слова:
-- Важко повiрити, що ти -- той самий Альфред. Просто неймовiрно. Треба ж було спочатку посваритись, щоб усе отак з'ясувалось.
Гладкий чоловiк називав тата Паулем, -- таке дозволяла собi тiльки мама. Я вже нiчого не розумiв. Обидва сiли за стiл у прибережному ресторанi, а я повернувся до вишки. Стрибав, поки запаморочилося в головi. Тодi пiшов по тата. Вiн усе ще сидiв iз тим чоловiком за столом. Обидва пили вино.
-- Дай пановi руку, -- сказав тато.
Гладкий чоловiк щиро усмiхнувся i показав на свiй правий бiк.
-- Вибачся.
Я здивовано подивився на тата.
-- Але ж ти сам мене... -- почав я.
Але той чоловiк тiльки засмiявся i сказав:
-- Забудьмо все.
Гладкий чоловiк, якого я торпедував, виявився татовим шкiльним товаришем. Колись вони сидiли за однiєю партою, а пiсля школи не бачилися тридцять рокiв.
-- Який ти став гладкий, Альфреде! -- сказав тато смiючись.
А той показав на татову голову:
-- А де твої кучерi, Паулю?
Я розсердився -- тато ж нiколи не був кучерявий.
Потiм усi разом пiшли до вишки. Тато i його шкiльний товариш хотiли показати менi, як слiд стрибати вниз головою. Я вибiг наперед, стрiмголов шугнув униз i, не здiйнявши бризок, пiрнув у воду.
-- Божевiльний! -- вигукнув тато, коли я виринув на поверхню. Татiв шкiльний товариш тiльки схвально кивнув головою.
Аж увечерi прийшли ми додому. -- Паулю, ти пив пиво? -здивувалася мама. -- Сподiваюсь, ви все ж таки купалися?
Ми засмiялись. Тато розповiв про свого товариша Альфреда, якого вiн зустрiв на пляжi. Але не сказав, як це трапилось i що тепер я добре стрибаю вниз головою. Тiльки за вечерею, коли мама помiтила мої червонi очi, я похвалився:
-- Це тому, що я багато стрибав у воду.
Тато пiдтвердив:
-- Ось бачиш, Луїзо: пiшов батько, показав, i тепер хлопець умiє стрибати вниз головою.
Раптом йому щось спало на думку.
-- Коли ж ти перший раз стрибнув як слiд? -- пiдозрiливе запитав тато.
Але цього я не сказав. Татовi було б неприємно, якби я розповiв мамi про всi нашi пригоди на пляжi. Хай це буде таємниця мiж нами, чоловiками.
Що сталося пiсля того, як я вранцi побачив павука
Того ранку я одягався швидко, бо встав трохи пiзнiше, нiж звичайно. Раптом я помiтив павука -- вiн бiг по ковдрi. Я натяг сорочку на голову i гукнув:
-- Мамо, мерщiй iди сюди з вiником! Тут павук! Вимети, мамо!
Я знаю, що мама не терпить павукiв i завжди воює з ними. З кухнi долинув мамин голос:
-- Ото лихо! Побачиш уранцi павука -- бути прикрощам!
Вона тут таки прибiгла з вiником у руцi й вимела павука геть.
Я швидко одягся i вже зашнуровував черевики. Коли це лусь! -перервався шнурок. На однiй нозi я поскакав до мами на кухню. Вона знайшла менi нового шнурка i сказала:
-- Це ж через того павучиська, правда, Альфонсе?
Коли панi Еке зробила менi в класi зауваження, що я запiзнився (звiдки їй було знати про мою пригоду з шнурком?), я згадав павука i вирiшив сьогоднi пильнувати як нiколи. Згодом панi Еке викликала мене до дошки -- розказати домашнє завдання. "Красненько дякую, павуче", -розлютився я.
А що я нiяк не мiг викинути з голови того павука, то весь час затинався, вiдповiдаючи на питання, i одержав слабеньку "трiєчку" та ще одне зауваження вiд учительки. Але це було ще не все. На уроцi нiмецької мови нам повернули вчорашнiй диктант. У мене знову була слабенька "трiйка", бо я забув поставити три коми i в двох словах пропустив по лiтерi.
На уроцi фiзкультури у мене не вийшла вправа на турнiку.
-- Клятий павук! -- сердито пробурмотiв я, викинув ноги вперед i напружив м'язи живота. Але це не допомогло. Вправа не вийшла. Нашi спортсмени смiялися надi мною. Забули, що я плаваю краще за них, а ще я чудово стрибаю у воду головою вниз. I, як на те, на уроцi працi я врiзав собi пальця.
Як же я зрадiв, коли скiнчились уроки! Так зрадiв, що навiть забув сказати "до побачення" панi Еке, коли ми йшли додому.
-- Цiттербаке, ти став нечемний. Не кажеш "до побачення" i навiть шапки не скидаєш.
-- Старий отруйний павук, -- буркнув я.
-- Ти щось сказав? -- сердито запитала вчителька.
Я почервонiв. Звiсно ж, я мав на увазi не її, а того клятого павука, що з самого ранку приносить менi самi невдачi.
-- Нi, нi, -- пролепетав я, -- просто я вас не помiтив. Будь ласка, вибачте.
I я скинув шапку. З неї посипалися шматочки паперу -- певно, Ервiн пiдклав. Вiн мастак на такi речi.
Я вирiшив сьогоднi не виходити з дому, щоб не дати павуковi нагоди ще якось дозолити менi. Однак мама послала мене в магазин, i я загубив дрiбнi грошi -- 34 пфенiги. А коли повернувся, мама почала вичитувати менi:
-- Ти, Альфонсе, мов маленький. Вже он який вирiс, а покластися на тебе не можна.
Я заперечив:
-- До чого тут я? Ти ж сама казала, що павук...
Та мама й знати нiчого не хотiла:
-- Ти просто неуважний, i павук тут зовсiм не винний. Отож, не виправдовуйся!
Я вийшов у двiр погуляти, бо дома ж самi прикрощi. Хлопцi з нашої вулицi грали в футбол iз командою iз сусiдньої вулицi. Ми програли з рахунком 18:7. Всi казали, що найслабшими гравцями були воротар i я. Воно й правда, адже я весь час думав про того павука. I як тiльки вiн мiг принести менi стiльки невдач за один день! I я сказав товаришам по командi:
-- Сьогоднi вранцi я побачив павука. Це все через нього.
Але хлопцi не зрозумiли мене, вилучили з нападу, i я пiшов геть.
Увечерi тато помiтив, що у мене поганий настрiй, i запитав:
-- Що скоїлось, Альфонсе? Неприємностi у школi?
Я кивнув:
-- Так, неприємностi.
I я розповiв про все, що сталося протягом дня. Але тато не хотiв нiчого й чути:
-- Ти погано пiдготувався i був неуважний. Ось де причина. А та вправа на турнiку у мене теж нiколи не виходила.
Те, що вправа не виходила у тата, втiшило мене, але я залишився при своїй думцi: все було через того павука.
Тато розсердився:
-- Невже, Альфонсе, ти серйозно вiриш у цi дурницi?
А потiм звернувся до мами:
-- Це ти, Луїзо, збила хлопця з пантелику тим павуком?
Мама сказала, що павук -- то не дурницi.
Тато сказав, все це дурнi забобони. Вiн так розхвилювався, що перекинув солянку.
-- Тепер напевно будуть неприємностi, -- тихо мовила мама.
-- Оце ж вони й є, -- вiдказав тато.
Я кивнув:
-- Ми програли в футбол. У цьому винний павук, а також розсипана сiль.
Ми ще довгенько сперечалися. Тато дуже сердився. Мама мовчала. А я собi сидiв i думав, що й вечiр не минув без прикрощiв. Розмова так i не вiдновилася. Тато читав газету i час од часу бурчав:
-- Бiльше б сидiв над домашнiми завданнями... павук вранцi... березової кашi дати б...
Мама мовчки лагодила татовi й мої шкарпетки. А я сидiв i в альбомi малював страшних, неймовiрно великих. павукiв iз трьома та п'ятьма лапами, з хрестами та ще чимось.
Ми з мамою таки маємо рацiю -- павуки i розсипана сiль приносять неприємностi й невдачi. Ось ми зараз мовчимо i всi сердитi -- хiба це не доказ?
Тiльки тато думає iнакше.
Чому я завжди попадаю в халепу?
Всi кажуть: я винний, а я зовсiм не винний. Що менi робити? Я ж справдi не винний! Останнiм часом у мене самi невдачi. Почалося з того, що до нас прийшов новий учитель. Гiрцiг його прiзвище. Дуже симпатична людина. Коли вiн зайшов до класу, я подумав собi: у нього на уроках поводитимуся добре. Вчитель розкрив класний журнал i сказав:
-- Давайте знайомитись. Почнемо з кiнця -- так буде цiкавiше. Хто Альфонс Цiттербаке?
Це я. Але я так засоромився, що не встав i не вiдповiв. Я ж останнiй за алфавiтом, а мене викликали першого. Запала напружена тиша.
Вчитель помовчав i сказав:
-- Отже, першого нема.
Всi у класi скалили зуби. Менi стало жарко, на лобi виступив пiт, але я так i не наважився встати. Бо тодi пан Гiрцiг сказав би:
-- Цiттербаке, ти, бува, не заснув?
Я страшенно засоромився, а вчитель записав у журналi, що мене нема.
Петер, голова ради загону, поцiкавився пiсля уроку:
-- Цiттербаке, чому ти не обiзвався? Чому ти викидаєш такi коники?
Я сказав:
-- Просто не насмiлився.
Наступного дня пан Гiрцiг запитав:
-- А сьогоднi Альфонс Цiттербаке є?
Я знiяковiло вiдповiв:
-- Тут!
Наш новий учитель не помiтив, що вчора я теж був. Вiн ще не знав усiх в обличчя.
-- А де ти був учора? -- приязно запитав вiн.
Заїкаючись, я почав:
-- Я...
Знову на лобi у мене виступив пiт i, певно, я ще й почервонiв.
Вчитель насупився:
-- Ну, Цiттербаке, що сталося?
Я, нарештi, признався, бо перед цим добре все обдумав:
-- Я був тут, пане Гiрцiг.
Вчителеве обличчя спохмурнiло.
-- Слухай, таких витiвок у нашiй школi не повинно бути. Вчитель -твiй друг, але його не обведеш навколо пальця. Де записка вiд батькiв?
-- Нема, -- вiдповiв я. -- Та й навiщо вона?
-- Отже, прогуляв урок, -- зробив висновок учитель. -- Хочу сказати, що я в тобi розчарований.
Пiсля занять вiн дав менi записку для мами. Я можу тiльки здогадуватися, що в нiй було написано. Вдома я мовчки поклав записку на стiл. Мама прочитала i, мов пiдкошена, опустилася на стiлець. Вона тiльки сказала:
-- Чим я заслужила таке? Ти ж порядний хлопець, Альфонсе!
-- Я не... -- почав я знову, але чомусь не закiнчив.
А мама сказала:
-- Хлопче, будь правдивий. -- I поклала менi на плечi руки. -- Ти дуже м'який. Альфонсе, -- продовжувала вона. -- Спробуй стати справжнiм мужчиною. Iнколи ти буваєш занадто боязкий, i це тобi шкодить. Я впевнена, ти не сам надумав прогуляти урок. Хто на тебе погано впливає?
Ми обоє дуже засмутились. Трохи перегодом мама сказала:
-- Альфонсе, пiди краще купи щось. Набридло менi дивитися на твоє сумне обличчя.
Треба було принести чаю, масла, хлiба i гiрчицi. Я взяв кошик i пiшов.
В магазинi було людей -- нiде яблуку впасти. Я нiяк не мiг знайти кiнця черги i крутився помiж людей. Довгенько штовхали мене. Коли я нарештi знайшов кiнець черги i перелiчив свої грошi, то побачив, що не вистачає однiєї марки. Я злякано обернувся i помiтив хлопця, мабуть, на голову вищого за мене, що саме пiдiймав iз пiдлоги марку. Я глянув йому просто в вiчi, а вiн кивнув i сказав:
-- Тiльки що впустив.
Я вийшов iз черги, став у кутку i почав спостерiгати за тим хлопцем. Вiн купив цукерок.
Продавщиця помiтила мене, бо я все крутився у неї на очах, i раптом голосно сказала:
-- Хлопче, щось ти довго крутишся бiля вiтрини з цукерками. Нiчого не купуєш, а тiльки шастаєш по магазину!
Всi подивились на мене й загомонiли, а дехто сказав:
-- Так, так!
Я почервонiв. Як вони могли подумати, що я збираюся красти цукерки. Я вискочив iз магазину i сховався за колонкою для афiш.
Той хлопець теж вийшов надвiр. Вiн спокiйнiсiнько ласував цукерками. Я пiшов за ним назирцi. Ось вiн зайшов у високий будинок i грюкнув великими дерев'яними дверима. Я почекав ще якусь мить i пiшов до того будинку. Вiдчинив дверi й налетiв на якогось чолов'ягу.
Мабуть, то був швейцар.
-- Ну, хлопчиську, -- сказав вiн сердито, -- нарештi я тебе здибав!
-- У чому справа? -- спитав я запинаючись.
-- Це ти так грюкаєш дверима, що весь будинок дрижить?
На лобi у мене виступив пiт, i я вiдчув, що червонiю. Я мовчав i тiльки кусав собi губи.
Чолов'яга струсонув мене:
-- Востаннє кажу тобi: зачиняй дверi як слiд! У цьому будинку живуть люди, якi працюють вночi, а вдень хочуть спати. Розумiєш?
Я кивнув.
-- Тепер ще раз зачини дверi, але тихенько, -- сказав чолов'яга.
Я мусив ще i ще раз тихенько зачинити дверi.
-- От тепер ти зрозумiв! -- сказав, вiн i вiдпустив мене.
Ледве я переступив порiг, мама запитала:
-- Альфонсе, що з тобою? Чого у тебе такий вигляд? Скажи менi.
Я тiльки здвигнув плечима й показав порожнього гаманця, у якому не вистачало марки. Що я мiг сказати?
-- Надалi я буду ходити сама до магазину, -- сказала мама.
Я промовчав, а потiм вибiг надвiр. Лиха година! Я згадав: у нас же сьогоднi пiонерськi збори! Щодуху помчав до школи. Справдi, збори вже почалися. Я став пiд дверима i почув голоси. Ввiйти чи нi? Одному стати перед усiма i пояснити, чому запiзнився. Але ж я напевне заплутаюсь i знову всi подумають погано про мене.
Я взявся за ручку дверей i не знав, що робити далi. Раптом дверi розчинилися -- передi мною стояв Петер, голова ради загону. Петер i весь загiн дивилися на мене.
-- Вiн пiдслуховував, -- сказав Петер. -- Я ж казав, що хтось є пiд дверима. Такого я не чекав од тебе, Альфонсе.
Я вiдчув, що червонiю.
-- Та я...
-- Так, -- сказав Петер, -- ти надто боязкий, щоб увiйти i вислухати все, що ми саме про тебе говорили. Що це з тобою коїться?
Отак i виходить у мене, що я не винний, а завжди попадаю в якусь халепу. Хiба це справедливо?
Як я впiймав коропа Юмбо та наловив усякої iншої риби
Тепер щоразу, коли зустрiчаю маму Бруно, я починаю хитатися, мов п'яний. Я розумiю, що це погано, але ж за всяку провину має бути кара, каже наша вчителька, панi Еке.
Прикрощi через рукавичку iз штучної козиної шкiри
Якось я знайшов на вулицi рукавичку. Непогана ще рукавичка з червоної шкiри, з жовтою кнопкою. Мабуть, випала у когось iз кишенi. Поперед мене поспiшала кудись жiнка. Я кинувся за нею. Ледве переводячи подих, запитав її:
-- Може... ви...
-- Я не роздаю грошей. Не старцюй, -- вiдрiзала жiнка i зиркнула на мене крiзь свої блискучi окуляри.
Я простяг їй рукавичку, але побачив, що у неї зеленi рукавички, кинувся далi. А та жiнка гукнула менi навздогiн:
-- Нахабний хлопчисько!
Аж ось iде менi назустрiч якась бабуся.
-- Чи не ви, бува, загубили? -- запитав я i показав їй рукавичку з жовтою кнопкою.
-- Га? Кого набили? -- перепитала старенька. Певно, вона недочувала. Тодi я гукнув дужче:
-- Та нi! Я питаю, чи це не ваша рукавичка?
-- Еге ж, -- вiдказала бабуся, -- бридка звичка.
Я закричав ще голоснiше:
-- Чи це не ваша ру-ка-вич-ка?
-- Чого ти кричиш на стару жiнку, йолопе? -- гримнув якийсь перехожий i вхопив мене за комiр.
-- Та хiба я кричу! Лише питаю про рукавичку. А може це ваша?
-- От нахаба! -- розлютився перехожий.
I я хутенько накивав п'ятами.
Потiм я звертався ще до багатьох людей. До залiзничника, до молодої жiнки, до мотоциклiста, що саме лагодив свого мотоцикла, до юнака, за що той одважив менi запотиличника, ще до якоїсь жiнки i до якогось чоловiка. Чоловiк був дуже люб'язний. Вiн пояснив, що рукавичка з козиної шкiри i зроблена зi смаком. А жiнка була iншої думки. Мовляв, ця рукавичка -- справжнiсiнький мотлох, бо пошита iз штучної шкiри, i такої вона нiколи б не носила.
Цього було досить. Менi перехотiлося бiгати з рукавичкою iз штучної козиної шкiри, питати всiх людей та щоб за це мене ще й ображали. Я пiдфутболив рукавичку ногою. Вона описала круту дугу i лясь! -- упала на брук. I лясь! -- тут-таки одержав я звiдкись ляпаса.
-- Поганець! -- просто над вухом крикнула якась жiнка. -- Моєю рукавичкою в футбол грає!
Довелося менi побiгти i принести жiнцi рукавичку. Тодi жiнка почала мене вичитувати. Все менi не запам'яталося, тiльки дещо:
-- Хiба так роблять, знайшовши рукавичку? Слiд бути порядним. Не грати знахiдкою в футбол, а вiддати її тому, хто загубив. Якби ти так зробив, ти б одержав невеличку винагороду, але ж ти...
-- М-е-е! -- замекав я. Такого ще нiколи зi мною не було, бо я ввiчливий з дорослими. Але зараз я мiг собi таке дозволити. Проте мама, яка саме йшла до молочного магазину, була iншої думки. Мене покарали -- заборонили на цiлий день виходити з дому. Де ж справедливiсть?
Як я вперше стрибнув головою вниз у воду
Одного чудового дня я мав необережнiсть розповiсти, що ще нi разу не стрибав головою вниз у воду. Я дуже хотiв мати свiдоцтво плавця i склав майже всi потрiбнi нормативи. Лишався тiльки стрибок головою вниз, i я матиму свiдоцтво.
-- Навiть iз однометрової висоти не насмiлюєшся? -- не вiрив тато.
Iз тону запитання я зрозумiв, що вiн цього аж нiяк не схвалює.
-- Та насмiлююся, -- випалив я, -- тiльки що з того, коли на тебе всi дивляться i ти не можеш: бо як плюснешся животом, то всi смiються.
-- Це не виправдання, Альфонсе. Ти просто не насмiлюєшся, боїшся висоти.
-- Свiчкою плигаю ж, а от головою вниз...
Тато вiдмахнувся. Це означало, що я звичайнiсiнький боягуз i край.
-- Отже, мiй син Альфонс Цiттербаке не зважується плигнути вниз головою! Стривай, а скiльки ж тобi рокiв?
Я мовчав, адже вiн знає не гiрше за мене, скiльки менi рокiв.
-- Вiдповiдай!
-- Ну, десять, -- сердито буркнув я. -- Ти сам знаєш.
-- В десять рокiв я стрибав головою вниз iз триметрової висоти!
В розмову встряла мама.
-- Паулю, облиш хлопця, -- сказала вона татовi. -- Хiба йому конче треба стрибати головою вниз? Проживе i без того дурного стрибка. Я теж не вмiю стрибати головою вниз i взагалi боюся стрибати з вишки.
Я вдячно подивився на маму. Тато вiдсунув убiк тарiлку i дав волю своєму гнiву.
-- Вiд тебе й не вимагається, -- сказав вiн мамi. -- А для хлопця його вiку боятися стрибнути головою вниз -- це просто ганьба.
-- Я не боюся, тiльки ж усi смiються, коли стрибок не виходить, -пробурчав я, бо слово "ганьба" не сподобалося менi.
-- Ти просто боїшся. Ти взагалi боягуз i край!
Отак ми з татом розмовляли, а мама все намагалася заспокоїти нас.
-- Справжнiй мужчина може стрибнути вниз головою, а Альфонс -боягуз, -- сказав тато насамкiнець, i мама пiшла на кухню.
Ми помовчали добру хвилину.
Нарештi обiзвався тато, i я зрозумiв, що ми з ним домовимося:
-- Гаразд, будемо вважати, що ти не боїшся, тiльки соромишся, бо не опанував ще технiки.
Я задоволене кивнув. Так воно й було.
-- Ось поглянь, як це робиться.
Тато вiдсунув стiльця, скинув пiджака i став перед килимом. Килим, напевне, правив за воду.
-- Руки витягаєш над головою, голову трохи вниз i падаєш. Повiльно... отак, а як настане критичний момент, коли здається, що ось-ось складешся, мов кишеньковий ножик, тодi сильно вiдштовхнися i випростайся. Не розставляй широко ноги, не згинай у колiнах, бо найчастiше роблять саме цi помилки.
Ми повправлялися перед килимом-водою. Все йшло блискуче. Тато дав менi ще кiлька порад. Наприклад, пальцi нiг повиннi мiцно обхоплювати край дошки -- це щоб можна було краще вiдштовхнутися. Так ми вправлялися цiлу годину. Це було просто чудово. Тут, у кiмнатi, я сам собi здавався одним iз найкращих стрибунiв у воду.
Наступного дня пiшов я на безплатний пляж. Робив усе так, як пiд час тренування з татом. Виходило все, аж до того моменту, коли менi починало здаватися, що я ось-ось складуся, мов кишеньковий ножик. А що, як усе-таки плюснуся животом? I я знову випростовувався.
Кiлька менших хлопчакiв звернули на мене увагу.
Вони загукали:
-- Ну, стрибай уже! Хочеться почути, як ти гепнешся животом.
Я кинувся до хлопчакiв, прогнав їх геть, озирнувсь, а вишка далеко позаду. Так я й пiшов додому, не зробивши жодного стрибка.
Може, тато уже й забув про тi стрибки. Я так сподiвався на це. I справдi, за весь вечiр тато нi разу не запитав мене про мої успiхи пiсля наших вправ коло килима.
Кiлька наступних днiв я не ходив купатися. Все мiркував, чи взагалi потрiбне менi те свiдоцтво плавця. Може, краще зайнятися легкою атлетикою? Я так нiчого й не вирiшив, бо в суботу за вечерею (мама подала смажену картоплю з маринованим оселедцем -- мою улюблену страву, i я був у чудовому настрої) тато раптом згадав про стрибки вниз головою.
-- Ну, як. Альфi, ти вже стрибав?
Я кивнув i напхав собi повен рот картоплi. Хоч вiдповiдати не доведеться. Бо мамi дуже не подобається, коли розмовляють iз повним ротом. Тато почекав i, коли я пережував ту картоплю, що мав у ротi, запитав:
-- Ну то як? Виходить у тебе стрибок головою вниз?
Та в мене рот знову був повний. Я жував i жував.
-- Ну то як? Виходить за нашим методом?
Я нiчого не мiг вiдповiсти, бо якраз одкусив чималий шмат оселедця та ще й кiлька зерняток гiрчицi застряло в зубах.
-- Ти нiмий, чи що? -- запитав тато, i на його чолi залягла зморшка.
-- Ти ж бачиш, у хлопця повно в ротi, -- втрутилася мама.
Певно, вона помiтила, що я в скрутному становищi й вирiшила допомогти менi. Я тiльки промимрив "угу".
-- Гаразд, зачекаю, поки ти доїси. Та я й так здогадуюся, чому ти мовчиш, -- мабуть, знову не наважився стрибнути.
Я ще раз щось промимрив iз повним ротом, але тато махнув рукою.
-- Одинадцять рокiв хлопцю, i вiн не може стрибнути вниз головою.
-- Менi тiльки десять, -- заперечив я. Завжди, коли тато присiкується до мене, то додає менi рокiв.
-- То незабаром буде одинадцять, i вже треба вмiти стрибати вниз головою.
Тато помiркував трохи i сказав:
-- Завтра недiля, тож ходiмо разом на пляж. Повiр менi, ти навчишся стрибати головою вниз.
Я здригнувся. Мама теж.
-- Ти ж нiчого йому не зроби, -- попрохала мама.
А тато сказав:
-- Тiльки навчу його стрибати головою вниз i бiльше нiчого.
Хоч би цiєї недiлi пiшов дощ. Чи заради мене хай би снiг випав у липнi. Покатався б я на ковзанах чи зайнявся б чимось iншим. Та, на жаль, погода не зiпсувалася.
Тато був у чудовому настрої. Вiн голився i наспiвував.
-- Ну, Альфi, тепер ми побушуємо у водi.
Мама дала нам два рушники та чималого пакунка з їжею, а коли вийшли надвiр, помахала нам рукою. Я помiтив, що вона трохи потерпає за мене.
Дорогою тато жартував i розповiдав паромниковi, який вiз нас через рiчку на пляж, що я нова олiмпiйська надiя у стрибках iз вишки, а вiн -- мiй тренер.
На пляжi спочатку все йшло добре. Ми плавали кролем i на спинi. Я не вiдставав вiд тата. Потiм ми змагалися, хто далi пiрне, i тут тато перемiг, та ще й як! Вiн довго не виринав, i я вже злякався, чи вiн, бува, не втонув. Раптом тато виринув далеко позад мене. Ой же й здивувавсь я! А тато був такий гордий, що я ним захоплююсь.
Весь цей час я пильнував, щоб ми не пiдпливли надто близько до вишки. Я все ще мав малесеньку надiю, що тато забуде про тi клятi стрибки вниз головою.
-- А зараз чи не зробити б нам по красивому стрибку? -- запитав тато, пiдморгнув i поплескав мене по спинi. Поволi пiшли ми до вишки.
Я вилiз на вишку, пальцями нiг вчепився в край дошки, витяг руки над головою, зiгнув ноги в колiнах i вiдразу ж випростався.
-- Так правильно, тату? -- запитав я.
-- Так, так, -- сказав вiн. -- А тепер треба стрибати.
-- Знаєш, ноги непокоять мене. Як я їх втримаю вкупi? Коли ж ноги розставленi, всi смiються, -- так я намагався розмовами виграти час.
Тато наморщив чоло, але спокiйно сказав:
-- Поглянь, як треба робити стрибок. Показую. Будь уважний, запам'ятовуй усе, тодi й ти зумiєш.
Тато став на моє мiсце, обхопив край дошки пальцями нiг, повiльно нахилився... Чи то вiн надто повiльно нахилявся, чи з якої iншої причини, цього я не знаю, але тато не стрибнув, а просто звалився у воду, та ще й ударив ногою об ногу. Вiн вирнув i, мабуть, помiтив, що я смiюсь. Я вмить схаменувся i, коли тато знову вилiз на вишку, хотiв уже якось похвалити його. Але тато лише буркнув:
-- Мабуть, моя поза була не бездоганна. Я покажу тобi ще раз.
Та й цього разу менi здалося, нiби ноги у тата не були притиснутi одна до одної i трохи зiгнутi в колiнах.
Я сказав йому це.
-- Мели, мели -- цього разу стрибок вийшов. Не придирайся, краще сам покажи щось.
Мусив я знову ставати на дошку. Знову до критичного моменту все йшло добре. Та кинутись одразу у воду я не мiг, немов мене тримала рука чарiвника. Я знову випростався.
-- Ну, яка тепер у тебе вiдмовка? -- сердито запитав тато.
-- Та нiякої. Здається, там хтось пiрнув саме -- не можна ж стрибати!
Тато уважно подивився у воду, потiм на мене.
-- Тепер стрибай! -- наказав вiн.
Я обережно нахилився, але не стрибнув. В цю мить тато вхопив мене за кiсточки i пiдняв у повiтря. У нього великi дужi руки.
-- Нi... -- тiльки й встиг я крикнути, але критичний момент минув, i я плюснувся у воду. А що я не випростався в польотi, то впав, мабуть, як дошка. А знизу саме виринав якийсь чоловiк. Того не бажаючи, я добряче штовхнув його в бiк.
Потираючи живiт, я швидко лiз драбиною на вишку i чув позаду могутнє сопiння. Той чоловiк, якого я ненароком штовхнув, був обурений i гнався за мною. Я сховався за тата.
-- Ах ти ж, телепню! Я тобi дам.
-- Спокiйно, нiхто тут нiкому не дасть.
-- Слухайте, -- почав той чоловiк. Тепер я помiтив, який вiн гладкий. -- Хiба ви не бачили, як цей хлопець топтався по менi?
-- Такий малий хлопець? Не смiшiть, -- цiлком правильно заперечив тато.
-- Ах так? -- не вгамовувався гладкий чоловiк. -- Не втручайтесь у чужi справи!
-- Нi, це моя справа, -- вiдказав тато. I я так вважав. Зрештою, це ж вiн мене кинув.
Гладкий чоловiк хотiв обiйти тата. Мабуть, щоб надавати менi. Тато заступив йому дорогу. При цьому вiн вiдтiснив мене до краю дошки, не помiтивши цього. Я впав у воду. Коли я побачив, що падаю, то вiдштовхнувся.
Важко повiрити, але вийшов чудовий стрибок вниз головою.
Вода, нiби шовк, облягла тiло. Я розплющив очi й зрадiв: яке все зелене i мчить мимо! "Отже, все так просто", -- подумав я i мерщiй виринув на поверхню. Тато i той гладкий чоловiк все ще сперечалися.
-- Добрий менi батько -- власну дитину шпурляє у воду, та ще людям на голову.
-- В мої родиннi справи нiхто ще не втручався, то й ви будь ласка, не втручайтесь.
-- Але ж хлопець важкий, знаєте, як було боляче... -- почув я, протискуючись мiж ними, i знову стрибнув. Ой, гарно ж! Немов летиш! Яка це насолода -- стрибати у воду сторч головою! Коли я знову виринув, тато i той чоловiк саме злазили з вишки. Я злякався. Чи не йдуть вони в полiцiю через мене? Пiшов за ними назирцi. До моїх вух долинули татовi слова:
-- Важко повiрити, що ти -- той самий Альфред. Просто неймовiрно. Треба ж було спочатку посваритись, щоб усе отак з'ясувалось.
Гладкий чоловiк називав тата Паулем, -- таке дозволяла собi тiльки мама. Я вже нiчого не розумiв. Обидва сiли за стiл у прибережному ресторанi, а я повернувся до вишки. Стрибав, поки запаморочилося в головi. Тодi пiшов по тата. Вiн усе ще сидiв iз тим чоловiком за столом. Обидва пили вино.
-- Дай пановi руку, -- сказав тато.
Гладкий чоловiк щиро усмiхнувся i показав на свiй правий бiк.
-- Вибачся.
Я здивовано подивився на тата.
-- Але ж ти сам мене... -- почав я.
Але той чоловiк тiльки засмiявся i сказав:
-- Забудьмо все.
Гладкий чоловiк, якого я торпедував, виявився татовим шкiльним товаришем. Колись вони сидiли за однiєю партою, а пiсля школи не бачилися тридцять рокiв.
-- Який ти став гладкий, Альфреде! -- сказав тато смiючись.
А той показав на татову голову:
-- А де твої кучерi, Паулю?
Я розсердився -- тато ж нiколи не був кучерявий.
Потiм усi разом пiшли до вишки. Тато i його шкiльний товариш хотiли показати менi, як слiд стрибати вниз головою. Я вибiг наперед, стрiмголов шугнув униз i, не здiйнявши бризок, пiрнув у воду.
-- Божевiльний! -- вигукнув тато, коли я виринув на поверхню. Татiв шкiльний товариш тiльки схвально кивнув головою.
Аж увечерi прийшли ми додому. -- Паулю, ти пив пиво? -здивувалася мама. -- Сподiваюсь, ви все ж таки купалися?
Ми засмiялись. Тато розповiв про свого товариша Альфреда, якого вiн зустрiв на пляжi. Але не сказав, як це трапилось i що тепер я добре стрибаю вниз головою. Тiльки за вечерею, коли мама помiтила мої червонi очi, я похвалився:
-- Це тому, що я багато стрибав у воду.
Тато пiдтвердив:
-- Ось бачиш, Луїзо: пiшов батько, показав, i тепер хлопець умiє стрибати вниз головою.
Раптом йому щось спало на думку.
-- Коли ж ти перший раз стрибнув як слiд? -- пiдозрiливе запитав тато.
Але цього я не сказав. Татовi було б неприємно, якби я розповiв мамi про всi нашi пригоди на пляжi. Хай це буде таємниця мiж нами, чоловiками.
Що сталося пiсля того, як я вранцi побачив павука
Того ранку я одягався швидко, бо встав трохи пiзнiше, нiж звичайно. Раптом я помiтив павука -- вiн бiг по ковдрi. Я натяг сорочку на голову i гукнув:
-- Мамо, мерщiй iди сюди з вiником! Тут павук! Вимети, мамо!
Я знаю, що мама не терпить павукiв i завжди воює з ними. З кухнi долинув мамин голос:
-- Ото лихо! Побачиш уранцi павука -- бути прикрощам!
Вона тут таки прибiгла з вiником у руцi й вимела павука геть.
Я швидко одягся i вже зашнуровував черевики. Коли це лусь! -перервався шнурок. На однiй нозi я поскакав до мами на кухню. Вона знайшла менi нового шнурка i сказала:
-- Це ж через того павучиська, правда, Альфонсе?
Коли панi Еке зробила менi в класi зауваження, що я запiзнився (звiдки їй було знати про мою пригоду з шнурком?), я згадав павука i вирiшив сьогоднi пильнувати як нiколи. Згодом панi Еке викликала мене до дошки -- розказати домашнє завдання. "Красненько дякую, павуче", -розлютився я.
А що я нiяк не мiг викинути з голови того павука, то весь час затинався, вiдповiдаючи на питання, i одержав слабеньку "трiєчку" та ще одне зауваження вiд учительки. Але це було ще не все. На уроцi нiмецької мови нам повернули вчорашнiй диктант. У мене знову була слабенька "трiйка", бо я забув поставити три коми i в двох словах пропустив по лiтерi.
На уроцi фiзкультури у мене не вийшла вправа на турнiку.
-- Клятий павук! -- сердито пробурмотiв я, викинув ноги вперед i напружив м'язи живота. Але це не допомогло. Вправа не вийшла. Нашi спортсмени смiялися надi мною. Забули, що я плаваю краще за них, а ще я чудово стрибаю у воду головою вниз. I, як на те, на уроцi працi я врiзав собi пальця.
Як же я зрадiв, коли скiнчились уроки! Так зрадiв, що навiть забув сказати "до побачення" панi Еке, коли ми йшли додому.
-- Цiттербаке, ти став нечемний. Не кажеш "до побачення" i навiть шапки не скидаєш.
-- Старий отруйний павук, -- буркнув я.
-- Ти щось сказав? -- сердито запитала вчителька.
Я почервонiв. Звiсно ж, я мав на увазi не її, а того клятого павука, що з самого ранку приносить менi самi невдачi.
-- Нi, нi, -- пролепетав я, -- просто я вас не помiтив. Будь ласка, вибачте.
I я скинув шапку. З неї посипалися шматочки паперу -- певно, Ервiн пiдклав. Вiн мастак на такi речi.
Я вирiшив сьогоднi не виходити з дому, щоб не дати павуковi нагоди ще якось дозолити менi. Однак мама послала мене в магазин, i я загубив дрiбнi грошi -- 34 пфенiги. А коли повернувся, мама почала вичитувати менi:
-- Ти, Альфонсе, мов маленький. Вже он який вирiс, а покластися на тебе не можна.
Я заперечив:
-- До чого тут я? Ти ж сама казала, що павук...
Та мама й знати нiчого не хотiла:
-- Ти просто неуважний, i павук тут зовсiм не винний. Отож, не виправдовуйся!
Я вийшов у двiр погуляти, бо дома ж самi прикрощi. Хлопцi з нашої вулицi грали в футбол iз командою iз сусiдньої вулицi. Ми програли з рахунком 18:7. Всi казали, що найслабшими гравцями були воротар i я. Воно й правда, адже я весь час думав про того павука. I як тiльки вiн мiг принести менi стiльки невдач за один день! I я сказав товаришам по командi:
-- Сьогоднi вранцi я побачив павука. Це все через нього.
Але хлопцi не зрозумiли мене, вилучили з нападу, i я пiшов геть.
Увечерi тато помiтив, що у мене поганий настрiй, i запитав:
-- Що скоїлось, Альфонсе? Неприємностi у школi?
Я кивнув:
-- Так, неприємностi.
I я розповiв про все, що сталося протягом дня. Але тато не хотiв нiчого й чути:
-- Ти погано пiдготувався i був неуважний. Ось де причина. А та вправа на турнiку у мене теж нiколи не виходила.
Те, що вправа не виходила у тата, втiшило мене, але я залишився при своїй думцi: все було через того павука.
Тато розсердився:
-- Невже, Альфонсе, ти серйозно вiриш у цi дурницi?
А потiм звернувся до мами:
-- Це ти, Луїзо, збила хлопця з пантелику тим павуком?
Мама сказала, що павук -- то не дурницi.
Тато сказав, все це дурнi забобони. Вiн так розхвилювався, що перекинув солянку.
-- Тепер напевно будуть неприємностi, -- тихо мовила мама.
-- Оце ж вони й є, -- вiдказав тато.
Я кивнув:
-- Ми програли в футбол. У цьому винний павук, а також розсипана сiль.
Ми ще довгенько сперечалися. Тато дуже сердився. Мама мовчала. А я собi сидiв i думав, що й вечiр не минув без прикрощiв. Розмова так i не вiдновилася. Тато читав газету i час од часу бурчав:
-- Бiльше б сидiв над домашнiми завданнями... павук вранцi... березової кашi дати б...
Мама мовчки лагодила татовi й мої шкарпетки. А я сидiв i в альбомi малював страшних, неймовiрно великих. павукiв iз трьома та п'ятьма лапами, з хрестами та ще чимось.
Ми з мамою таки маємо рацiю -- павуки i розсипана сiль приносять неприємностi й невдачi. Ось ми зараз мовчимо i всi сердитi -- хiба це не доказ?
Тiльки тато думає iнакше.
Чому я завжди попадаю в халепу?
Всi кажуть: я винний, а я зовсiм не винний. Що менi робити? Я ж справдi не винний! Останнiм часом у мене самi невдачi. Почалося з того, що до нас прийшов новий учитель. Гiрцiг його прiзвище. Дуже симпатична людина. Коли вiн зайшов до класу, я подумав собi: у нього на уроках поводитимуся добре. Вчитель розкрив класний журнал i сказав:
-- Давайте знайомитись. Почнемо з кiнця -- так буде цiкавiше. Хто Альфонс Цiттербаке?
Це я. Але я так засоромився, що не встав i не вiдповiв. Я ж останнiй за алфавiтом, а мене викликали першого. Запала напружена тиша.
Вчитель помовчав i сказав:
-- Отже, першого нема.
Всi у класi скалили зуби. Менi стало жарко, на лобi виступив пiт, але я так i не наважився встати. Бо тодi пан Гiрцiг сказав би:
-- Цiттербаке, ти, бува, не заснув?
Я страшенно засоромився, а вчитель записав у журналi, що мене нема.
Петер, голова ради загону, поцiкавився пiсля уроку:
-- Цiттербаке, чому ти не обiзвався? Чому ти викидаєш такi коники?
Я сказав:
-- Просто не насмiлився.
Наступного дня пан Гiрцiг запитав:
-- А сьогоднi Альфонс Цiттербаке є?
Я знiяковiло вiдповiв:
-- Тут!
Наш новий учитель не помiтив, що вчора я теж був. Вiн ще не знав усiх в обличчя.
-- А де ти був учора? -- приязно запитав вiн.
Заїкаючись, я почав:
-- Я...
Знову на лобi у мене виступив пiт i, певно, я ще й почервонiв.
Вчитель насупився:
-- Ну, Цiттербаке, що сталося?
Я, нарештi, признався, бо перед цим добре все обдумав:
-- Я був тут, пане Гiрцiг.
Вчителеве обличчя спохмурнiло.
-- Слухай, таких витiвок у нашiй школi не повинно бути. Вчитель -твiй друг, але його не обведеш навколо пальця. Де записка вiд батькiв?
-- Нема, -- вiдповiв я. -- Та й навiщо вона?
-- Отже, прогуляв урок, -- зробив висновок учитель. -- Хочу сказати, що я в тобi розчарований.
Пiсля занять вiн дав менi записку для мами. Я можу тiльки здогадуватися, що в нiй було написано. Вдома я мовчки поклав записку на стiл. Мама прочитала i, мов пiдкошена, опустилася на стiлець. Вона тiльки сказала:
-- Чим я заслужила таке? Ти ж порядний хлопець, Альфонсе!
-- Я не... -- почав я знову, але чомусь не закiнчив.
А мама сказала:
-- Хлопче, будь правдивий. -- I поклала менi на плечi руки. -- Ти дуже м'який. Альфонсе, -- продовжувала вона. -- Спробуй стати справжнiм мужчиною. Iнколи ти буваєш занадто боязкий, i це тобi шкодить. Я впевнена, ти не сам надумав прогуляти урок. Хто на тебе погано впливає?
Ми обоє дуже засмутились. Трохи перегодом мама сказала:
-- Альфонсе, пiди краще купи щось. Набридло менi дивитися на твоє сумне обличчя.
Треба було принести чаю, масла, хлiба i гiрчицi. Я взяв кошик i пiшов.
В магазинi було людей -- нiде яблуку впасти. Я нiяк не мiг знайти кiнця черги i крутився помiж людей. Довгенько штовхали мене. Коли я нарештi знайшов кiнець черги i перелiчив свої грошi, то побачив, що не вистачає однiєї марки. Я злякано обернувся i помiтив хлопця, мабуть, на голову вищого за мене, що саме пiдiймав iз пiдлоги марку. Я глянув йому просто в вiчi, а вiн кивнув i сказав:
-- Тiльки що впустив.
Я вийшов iз черги, став у кутку i почав спостерiгати за тим хлопцем. Вiн купив цукерок.
Продавщиця помiтила мене, бо я все крутився у неї на очах, i раптом голосно сказала:
-- Хлопче, щось ти довго крутишся бiля вiтрини з цукерками. Нiчого не купуєш, а тiльки шастаєш по магазину!
Всi подивились на мене й загомонiли, а дехто сказав:
-- Так, так!
Я почервонiв. Як вони могли подумати, що я збираюся красти цукерки. Я вискочив iз магазину i сховався за колонкою для афiш.
Той хлопець теж вийшов надвiр. Вiн спокiйнiсiнько ласував цукерками. Я пiшов за ним назирцi. Ось вiн зайшов у високий будинок i грюкнув великими дерев'яними дверима. Я почекав ще якусь мить i пiшов до того будинку. Вiдчинив дверi й налетiв на якогось чолов'ягу.
Мабуть, то був швейцар.
-- Ну, хлопчиську, -- сказав вiн сердито, -- нарештi я тебе здибав!
-- У чому справа? -- спитав я запинаючись.
-- Це ти так грюкаєш дверима, що весь будинок дрижить?
На лобi у мене виступив пiт, i я вiдчув, що червонiю. Я мовчав i тiльки кусав собi губи.
Чолов'яга струсонув мене:
-- Востаннє кажу тобi: зачиняй дверi як слiд! У цьому будинку живуть люди, якi працюють вночi, а вдень хочуть спати. Розумiєш?
Я кивнув.
-- Тепер ще раз зачини дверi, але тихенько, -- сказав чолов'яга.
Я мусив ще i ще раз тихенько зачинити дверi.
-- От тепер ти зрозумiв! -- сказав, вiн i вiдпустив мене.
Ледве я переступив порiг, мама запитала:
-- Альфонсе, що з тобою? Чого у тебе такий вигляд? Скажи менi.
Я тiльки здвигнув плечима й показав порожнього гаманця, у якому не вистачало марки. Що я мiг сказати?
-- Надалi я буду ходити сама до магазину, -- сказала мама.
Я промовчав, а потiм вибiг надвiр. Лиха година! Я згадав: у нас же сьогоднi пiонерськi збори! Щодуху помчав до школи. Справдi, збори вже почалися. Я став пiд дверима i почув голоси. Ввiйти чи нi? Одному стати перед усiма i пояснити, чому запiзнився. Але ж я напевне заплутаюсь i знову всi подумають погано про мене.
Я взявся за ручку дверей i не знав, що робити далi. Раптом дверi розчинилися -- передi мною стояв Петер, голова ради загону. Петер i весь загiн дивилися на мене.
-- Вiн пiдслуховував, -- сказав Петер. -- Я ж казав, що хтось є пiд дверима. Такого я не чекав од тебе, Альфонсе.
Я вiдчув, що червонiю.
-- Та я...
-- Так, -- сказав Петер, -- ти надто боязкий, щоб увiйти i вислухати все, що ми саме про тебе говорили. Що це з тобою коїться?
Отак i виходить у мене, що я не винний, а завжди попадаю в якусь халепу. Хiба це справедливо?
Як я впiймав коропа Юмбо та наловив усякої iншої риби