Страница:
-- Що ти з ним зробив? -- запитав тато, i я з острахом помiтив зморшку у нього на лобi. На щастя, в цю мить зайшов наш сусiда i запросив батькiв на телевiзор, а я тим часом хутко заховав ножика в кишеню.
Бiльше я вже не вирiзую. Кому ж тепер помiняти цього ножика на ракетку для настiльного тенiса? Я так хочу стати чемпiоном нашого класу з тенiса!
Чому називають мене "Вогняним Альфонсом"
Коли тато й мама сказали, що на осiннi канiкули пошлють мене в село до дядька Тео, я невимовно зрадiв. Адже я нiколи не був у селi i, крiм папуги Чистуна, не бачив жодної свiйської тварини.
Вперше менi дозволили самому їхати поїздом, та ще й цiлi чотири години. На жаль, не обiйшлося й без прикрощiв. Коли я з вiкна поїзда махав татовi й мамi хустинкою, вiтер вирвав її у мене з рук. Незабаром у мене потекло з носа, i я не знав, чим собi зарадити. Спробував рукавом. Воно б нiчого, та це не сподобалося жiнцi, що сидiла навпроти. Тодi я спробував шморгати. Це стурбувало чоловiка, що сидiв поруч мене. Отож я просто облишив носа -- хай тече. Тодi провiдник сказав:
-- Хлопче, хiба ти не бачиш, що в тебе тече з носа? Ти ж не мала дитина!
Дядько Тео зустрiв мене i повiв через усе село. Найдужче менi сподобався кооперативний корiвник. Вiн був чистий i свiтлий. Тiльки сталася тут зi мною пригода. Я стояв у проходi мiж коровами i тримався за дядька Тео. Я хотiв дiзнатись, як дояться корови, бо на технiцi не знався. Раптом щось тепле й мокре тернуло мене по литцi. З переляку я закричав, спiткнувся i впав у годiвницю. I тут я побачив над собою мокрi коров'ячi морди, що дихали менi просто в обличчя.
-- Дядьку Тео, допоможiть! Вони кусаються! -- зарепетував я.
Але дядько Тео та iншi селяни, що стояли поруч, тiльки надривали животи зо смiху.
-- Корова лизнула язиком, а вiн -- у годiвницю... Корови кусаються... Ха-ха-ха...
Лютий скочив я на ноги i зарiкся робити надалi щось таке, над чим могли б посмiятися селяни. Менi кортiло показати їм, що я за молодець. I коли наступного дня (дивно, як швидко розповсюджуються чутки в такому маленькому селi) дiти гукали менi вслiд: "Чи бачили дивака -злякався коров'ячого язика!", я подумав собi: "Ви ще побачите, який я". Через кiлька днiв трапилася чудова нагода показати себе. Тiтка Марта, дружина дядька Тео, дала менi великого голубого емальованого бiдончика з кавою i корзинку з їжею -- обiд для дядька. Все це я мав однести дядьковi Тео в поле.
-- Вiн на картоплi за березовим гайком, -- сказала тiтка Марта.
Я нiчогiсiнько не зрозумiв. Як це дядько Тео може бути на картоплi?
-- Вiн копає картоплю, -- пояснила тiтка Марта. -- Второпав?
Я кивнув, але й це пояснення здалося менi кумедним. У нас же тiльки дiти копають, i то пiсочок. Картоплю ж треба збирати. Тiтка Марта розказала менi, як потрапити на поле, i я рушив. Вийшов iз села i подався вздовж вигону; далеченько обiйшов корiв, добре пам'ятаючи пригоду в корiвнику, i незабаром прийшов до лiсу. Тут було чудово, але я згадав про диких кабанiв, i менi стало моторошно. Вепри такi небезпечнi! Тож я весь час пильнував, щоб поблизу було дерево, на яке можна було б швидко видряпатися, коли б з'явився кабан.
Все було гаразд, але зненацька щось зашелестiло в кущах. Я кинувся до старої сосни i подерся на неї. Ой, яка товстелезна була ця сосна! Я трохи пiдлiз угору i, мов ганчiрка, повис на гiлцi, заплющивши очi. Але нiчого не сталося. То зашелестiв заєць, а злякався вiн не менше за мене. Я збагнув, що не варто через якогось зайця рвати штани (а в них таки зробилася чимала дiрка). Та ще й в обiд дядька Тео насипалося пiску, бо я впустив корзинку на землю. Проте менi поталанило. Я таки не здибав жодного дикого кабана. Незважаючи на все, я зрадiв, коли вийшов iз лiсу i побачив поля.
Позаду був лiс, а попереду -- березовий гайок, за яким працював дядько Тео з бригадою. Але що це? Над березовим гайком повисли голубi пасма диму. Так, я не помилився. Десь там горiло. А он там ще бiльше диму, i там, i там... Лiс горить!!! Миттю я повернувся i кинувся назад.
"Тепер я вам покажу, на що здатний, -- мiркував я. -- Я врятую лiс, врятую село. Про мене напише пiонерська газета, а в нашому класi всi заздритимуть менi. Може, мене навiть нагородять медаллю".
Я щодуху мчав i тепер уже зовсiм не боявся диких кабанiв. Незабаром у мене щось кольнуло в боцi. "Це, певно, так завжди болить у бiгунiв", -- подумав я. Тодi повернув голову набiк i роззявив рота, але не зупинився. Щоб скоротити шлях, я подався через вигiн. Корови обмахувалися хвостами i пряли вухами, витрiщивши на мене свої дурнуватi баньки.
-- Дайте дорогу, скотиняки, горить! -- крикнув я, але вони спокiйнiсiнько обмахувались собi й зовсiм не зважали на мої слова. Я прошмигнув пiд парканом i зробив ще одну дiрку в штанях. Та що там штани, коли треба рятувати село!
Коли я влетiв до хати, тiтка саме куховарила. Побачивши мене, вона побiлiла, мов стiна.
-- Альфонсе, що скоїлося? Тебе набили хлопцi?
Тiтка стулила у мене на спинi розiрвану сорочку. Я навiть не пам'ятав, коли розпанахав її.
-- Все це пусте! -- випалив я. -- Село... Я повинен врятувати село...
Тiтка не розумiла, в чому справа. Вона тiльки хитала головою.
Я напружив усi свої сили i закричав:
-- Тiтко Марто, горить!
-- Ой лишенько! Де?
-- Пожежа, пожежа! Лiс горить!
Тiтка Марта вибiгла надвiр у своїх дерев'яних черевиках. Я за нею.
А тiтка Марта теж непогано бiгає! Вона зупинилась аж бiля пожежного сарая, що над сiльським ставком, i щосили закалатала в рейку, яка там висiла, ще й закричала так, що у вухах лящало:
-- Пожежа, пожежа! Лiс горить!
-- Я сам бачив! -- закричав i я.
Вмить село стало мов розворушений мурашник. Спочатку з будинкiв повибiгали дiти. Потiм жiнки. Останнi з'явилися чоловiки. На бiгу вони одягали пожежну форму. Сам бургомiстр очолив пожежну команду. Вiн уже одяг каску, але був тiльки в сорочцi й штанях з пiдтяжками.
Я швидко розповiв, де горить. Чоловiки вiдчинили пожежний сарай i гуртом витягли помпу. Привели коней.
-- Недотепи! -- закричав бургомiстр. -- Назад помпу! В лiсi ж нема води. Помпа нам не потрiбна!
Принесли лопати. Приїхала пiдвода. Шестеро чоловiкiв iз добровiльної пожежної команди i я вискочили на неї. Я мав показувати шлях.
Конi помчали учвал. Я мiцно тримався, щоб не впасти. Тим часом пожежники повдягали, хто що прихопив. Усi лаялися, бо кожен щось забув. Один був у формi, але на ногах мав дерев'янi черевики. Iнший встиг узяти портупею. Бургомiстр забув пожежну куртку i, помiтивши це, крикнув:
-- Стiй!
Кучер смикнув за вiжки. Бричка зупинилась, i ми всi попадали одне на одного.
-- Я забув свою куртку! -- випалив бургомiстр, поправляючи каску, що спала йому на нiс.
-- Та хай уже буде так, -- сказав вiн, трохи подумавши, i махнув рукою. -- Поїхали, Йоганне. Лiс же горить!
Тодi я гукнув:
-- Стiй!
Коней вмить зупинили, i ми знову попадали одне на одного, а бургомiстрова каска знову спала йому на нiс.
-- В чiм рiч? -- стурбувалися пожежники.
Я пояснив:
-- Ми можемо скоротити шлях, якщо поїдемо навпростець.
Пожежники здивовано подивилися на мене. Бургомiстр потер забитого носа i пробурчав:
-- Сонько! Хiба пiдводою переїдеш через паркан?
Поїхали далi.
Тепер ми мчали лiсом. Раптом я помiтив на дорозi щось строкате. Спочатку я не розгледiв, що воно таке, а коли розгледiв, було вже пiзно. Емальованого бiдончика i корзинку дядька Тео розчавили колеса.
-- Зупинiть! -- гукнув я.
Кучер рвонув за вiжки. Всi попадали, а бургомiстр голосно зойкнув, бо каска ударила його по носi.
-- Хай тобi всячина! Що таке?
-- Там обiд для дядька Тео! -- пояснив я, зiскочив iз брички i побiг назад. Бiдончик став плоский, мов поштова марка. Чудовий гороховий суп весь витiк у пiсок. Я ледь не завив зi злостi. I нащо я залишив обiд серед дороги?
-- Поїхали! -- закричали пожежники. -- Дiло не жде. У нас нема часу!
Ми помчали далi. Проїхали березовий гайок i опинилися там, де працював дядько Тео iз своєю бригадою. Побачивши пожежну команду на пiдводi, вся бригада збiглася до нас.
Я хотiв щось сказати, але бургомiстр заволав:
-- Всi чоловiки за мною! Пожежа!
Я смикнув його за пiдтяжку.
-- Та вiдчепись ти! -- гримнув бургомiстр. -- Ти й так уже двiчi нас затримав.
А менi ж треба було сказати їм щось таке важливе!
Чоловiки повсiдалися на пiдводi, кучер смикнув вiжки, i ми помчали далi. Тiльки тепер дядько Тео помiтив мене. Вiн кинув погляд на сплющеного бiдончика у моїх руках i на мою розiрвану сорочку.
-- Що ти тут робиш? -- запитав вiн.
Всi обернулися до мене.
-- Вiн же виявив пожежу, -- сказав бургомiстр, потираючи свiй червоний нiс.
-- Стiй! -- крикнув я. -- Негайно зупинiться!
Кучер рвонув за вiжки. Всi попадали одне на одного, а каска знову вдарила бургомiстра по носi.
-- Прокляття! -- заволав той. -- З мене досить!
-- Але ж пожежа! -- вигукнув я.
-- Де, де? -- закричали всi.
Я показав назад на поле. Там же горiло! По всьому полю були розкиданi маленькi вогнища, просто в небо здiймалися голубi димки.
-- Та он i он -- скрiзь!
Вся добровiльна пожежна команда спантеличено витрiщилася на мене. Бургомiстр скинув з голови каску. Засмiявся один, тодi другий, засмiялися також дядько Тео та бургомiстр. Вони всi аж почервонiли вiд смiху, втирали сльози, а бургомiстр тiльки ляскав долонею по своїй касцi. Вiн прохрипiв:
-- Хлопче, то ж не пожежа, то картоплиння палять! Пiсля цього сiльськi хлопцi бiльше не гукали менi вслiд: "Чи бачили дивака -злякався коров'ячого язика", а дражнили мене "Вогняним Альфонсом". Я попрохав дядька Тео нiчого не писати додому про пригоду з пожежею. За свої кишеньковi грошi я куплю їм нового емальованого бiдончика, може, тодi вони й не напишуть. Картоплi ж тепер i в рот не беру через ту пожежу. I якщо про цю справу взагалi надрукують, то тiльки на тiй сторiнцi, де вмiщують жарти.
Як менi на сходах зустрiвся лев
Якось Петер, наш голова ради загону, повернувся iз засiдання ради дружини i запропонував нам влаштувати змагання, хто найбiльше збере макулатури. Всi охоче погодилися. Мене обрано вiдповiдальним за збiр макулатури по загону, чим я дуже пишався. Ми вирiшили ходити по квартирах, дзвонити i питати, чи є непотрiбний папiр. Адже макулатура має велике значення.
Вирушили ми одного чудового дня. Кожен обрав собi. будинок. Як вiдповiдальний за збiр макулатури по загону, я пiшов у перший будинок. Вiзок ми залишили бiля дверей будинку. Я подзвонив на першому поверсi. Починати слiд було не з першого поверху, але до цього я додумався значно пiзнiше. Дверi вiдчинила чорнява дiвчина. Пильно подивилася на мене i в'їдливо так запитала:
-- Чого тобi?
Рiзкий тон запитання збив мене з пантелику, i, не знаючи, що вiдповiсти, я вмить почервонiв. Я страшенно серджусь на себе, але нiчого не можу вдiяти з собою, коли зi мною так розмовляють.
Грюк! -- i дверi зачинились. Якусь мить я постояв, а тодi подумав: спробую ще раз, може, у неї справдi є папiр, i знову подзвонив. Чорнява дiвчина вийшла знову.
-- Чи ти не з тих дзвонарiв, що ходять скрiзь попiд дверима та людей дратують?
-- Нi, -- пролепетав я. -- Менi потрiбен папiр.
-- I ти прийшов до мене? Купи собi, що треба, в магазинi письмових приладь!
Грюк! -- i дверi знову зачинилися. Оце так початок! Але я вiдразу збагнув, що в усьому винен сам. Я мав би точно сказати, чого прийшов. Далi справи пiшли краще. Маленька повна жiнка дала менi цiлий стiс газет. Я зрадiв i сказав:
-- Дуже вам вдячний, панi Таде.
Її прiзвище я щойно прочитав на табличцi. Жiнка була така добра, що дала менi ще й невеличкого картопляного млинця. Я пiднявся на другий поверх. Тепер у мене був досвiд. Але вже на третьому поверсi нести стало важко. Я тримав обiруч купу паперу i кульок iз кiстками. На четвертому поверсi теж дали чимало. Тут жив професор. Вiн познаходив у себе багато старого паперу, латунних паличок та всякого iншого непотрiбу. Професор теж був дуже добрий.
Я сердився, що не почав згори. Нести весь цей папiр униз було б легше. Пiдiймаючись на останнiй поверх, я хекав i кректав. Тут менi теж дали чималу паку паперу. Тепер я був так навантажений, що ледве мiг повернути голову. Треба було спускатися. Раптом я став, мов укопаний. Пiд професоровими дверима сидiв лев. Вiн пильно дивився на мене i не ворушився. Я блискавично вiдскочив назад i з переляку присiв. Чи це не привид морочить мене? I ще раз скоса глянув за поруччя. Справдi, там, втупивши в мене погляд, тихо сидiв лев, немов приготувався стрибнути. А може, вiн почув запах кiсток?
Куди менi тiкати? Якщо я зроблю рiзкий рух, кинуся по сходах вниз, напевне, вiн теж кинеться за мною. Вислизнути у вiкно надвiр? Праворуч, поряд зi мною, було напiврозчинене вiкно. Обережно я вiдчинив його навстiж i поглянув униз. Там чекав на мене мiй загiн бiля вiзка. Я трохи висунувся i прошепотiв:
-- Я не можу вийти -- лев не пускає!
Але говорив я пошепки, i вони нiчого не зрозумiли. Тодi я сказав трохи голоснiше:
-- Лев! Обережно!
I обернувся. Та звiр сидiв собi й тiльки дивився на мене. Однокласники ще постояли якусь мить, показали менi язика i пiшли до iншого будинку.
Я сiв на схiдець i закляк. А лев сидiв унизу i теж не ворушився. Так продовжувалося, мабуть, з годину. Бiльше я не мiг терпiти. Покликати на допомогу? Два стрибки -- i лев опиниться бiля мене. Я мiг утекти крiзь вiкно, але як спуститися на землю? Пiд вiкном рiс каштан. Невисокий, щоправда, пiд ним трава. Почекавши ще з пiвгодини, я вирiшив тiкати. Тихенько взяв увесь зiбраний папiр (треба ж його врятувати) i викинув у вiкно. Та якраз дмухнув вiтер i рознiс так тяжко зiбраний папiр, але одна пака впала просто пiд ноги якiйсь старiй жiнцi. Я хутко влiз у вiкно i озирнувся на лева. Той сидiв, витрiщивши на мене очi, немов набрав у рот води. 'Я обережно перелiз на товсту гiлку. Каштан був не дуже високий, гiлки -- товстi, i все йшло гаразд. Лише кульок iз кiстками та латуннi палички заважали менi. Я саме збирався пустити останню гiлку, як хтось ухопив мене за штани.
-- Ага, -- загув чийсь бас, -- то це ти й є той лобур, який завжди лазить у нас по деревах i витоптує траву? I папiр це ти теж понакидав?
Це був двiрник. Вiн дивився суворо i мiцно тримав мене дужою рукою.
-- Та нi, -- пробелькотiв я. -- То не я.
-- А що ж ти тут робиш? I чи не тебе впiймав я на цьому деревi?
-- Нi, -- сказав я. -- Ви справдi впiймали мене на деревi. Але я не пустун, я тiкаю вiд лева. Я -- пiонер Альфонс Цiттербаке, збираю макулатуру.
-- Отакої! Де ж узятися левовi на каштанi? -- здивувався двiрник. Вiн усе ще мiцно тримав мене за штани.
-- Та не на каштанi! Вiн сидить пiд професоровими дверима, отож менi довелося тiкати у вiкно, -- пояснив я.
Двiрник змiряв мене суворим поглядом.
-- Ходiмо нагору! -- наказав вiн.
-- Нi, нi! -- зарепетував я. -- Не хочу, щоб мене зжер лев!
Тим часом навколо нас зiбрався гурт людей. Вони перешiптувалися :
-- Побачив лева i вискочив у вiкно!
Хто засмiявся, хто спохмурнiв.
-- А де ж той лев? -- поцiкавився один чоловiк.
-- Сидить отам на площадцi, -- вiдповiв я.
Тут нагодилися нашi пiонери, i Петер проштовхався до мене.
-- Ти щось накоїв, Цiттербаке? -- запитав вiн. -- Знову прикрощi?
I я розлютився.
-- А як менi збирати макулатуру, коли на сходах сидить лев i не пускає? Нiколи не щастить менi!
Довелося-таки менi повести нагору двiрника та ще одного чоловiка, щоб показати їм лева. Двiрник узяв iз собою лопату, а той чоловiк -дрючка. Я здогадався взяти з собою кульок iз кiстками. Кину їх левовi, вiдверну його увагу, а сам утечу.
Раптом у дверях будинку з'явився професор. Двiрник -- до нього.
-- Пане професоре, -- сказав вiн. -- Цей хлопець запевняє, що пiд вашими дверима сидить лев.
Професор заперечливо похитав головою:
-- То не лев, а гiєна.
Всi навколо захвилювались, а я голосно сказав:
-- Бачите, я сказав правду.
Петер прошепотiв менi на вухо:
-- Ти сказав неправду. Гiєна не лев. Не лови гав на уроках бiологiї...
А чоловiк iз дрючком сказав професоровi:
-- Чому ж ви пускаєте гiєну на сходи? Ось хлопцевi довелося лiзти у вiкно.
Професор нiчого не зрозумiв:
-- У вiкно? Пускаю гiєну?
I раптом професор страшенно зареготав. Вiн аж трусився вiд смiху. Тодi скинув окуляри i протер їх, бо на очах у нього виступили сльози.
-- Нiчого смiятися, -- зауважив я. -- Гiєна теж небезпечна, вона кусається.
-- Нi, ха-ха-ха... Нi, ця гiєна... ха-ха-ха... -- реготав професор, хапаючися за живiт, мабуть, вiд смiху в нього болiло всерединi.
-- Вона вже не кусається. Це опудало! Його з'їла мiль, i я виставив на сходи, гадав, ти вiзьмеш його.
I всi зареготали, та так голосно, що прибiг полiцейський з'ясувати, що тут дiється.
-- Нiчого не сталося, -- сказав двiрник i пирснув зо смiху. -Просто цей хлопчина злякався опудала гiєни i вискочив у вiкно.
Тим часом позбирав я свiй папiр i вiднiс до вiзка.
Отаке буває, коли дуже стараєшся.
Наступного тижня ми вивчали з бiологiї тваринний свiт Африки. Коли вчитель згадав про гiєн, Бруно пiдняв руку i сказав:
-- Хай Цiттербаке розповiсть, як вiн полював на гiєн!
Весь клас закихкотiв, а я зашарiвся. Завтра ми знову збираємо макулатуру. I хто його знає, що я ще накою.
Що сталося зi мною в трамваї
Якось я вирiшив поїхати до тiтки Зiгрiд. Коли я прийшов на трамвайну зупинку, там нiкого не було. Поступово людей ставало все бiльше й бiльше. А коли з-за рогу з'явився трамвай, людей було вже стiльки, що я не мiг їх порахувати. Трамвай зупинився, i тут почалися мої пригоди. Один лiтнiй чоловiк сказав iншому:
-- Поглянь на цього хлопця. Не знає, чого хоче: шастав то вперед, то назад.
Я почув це i злякався. Чому дорослi кажуть таке про мене? Я ж перший прийшов сюди. Ступив назад i -- просто на ногу жiнцi. Як вона лаялася! Тодi я протиснувся далi назад, став i подумав собi: ви ще побачите, який я ввiчливий. I став зовсiм позаду. Всi сiли. Коли ж я хотiв ускочити в дверi, водiй гукнув:
-- От лобуряка! Прибiгає в останню мить, та ще й стрибав, хоче поламати ноги!
I трамвай поїхав без мене.
Наступний трамвай був переповнений. Цього разу я краще пильнував i став проштовхуватися вперед. Люди почали знову:
-- Таке мале, рябе, а як штовхається!
Я тихенько вiдказав:
-- Коли не пробивався, то бурчали, а як пробиваюся, ви тiєї ж.
Говорив я дуже тихо, але дехто почув. Одна лiтня жiнка в чорному капелюсi з широкими крисами, що звисали над вухами, мов крила шулiки, не витримала i крикнула верескливим голосом:
-- Вiн ще й сперечається!
Тут я пригадав, як мама завжди мене напучує: "Альфонсе, навiть коли тебе несправедливо в чомусь звинувачують, не сперечайся, краще помовч, бо розмова -- срiбло, а мовчанка -- золото", -- i негайно замовк.
Жiнка з крилами шулiки над вухами не заспокоїлася. Вона звернулася до свого сусiди, чоловiка, що палив люльку:
-- Ну й зухвалий хлопчисько i впертий до того ж.
Чоловiк вийняв люльку з рота i сказав:
-- Але ми теж iнодi поводимося не так, як слiд.
Ззаду протискувались у вагон i так штовхнули чоловiка з люлькою, що вiн ледве втримався на ногах.
До тiтки їхати шiсть зупинок. Я мало не проїхав свою зупинку. Щоб проштовхатися до виходу, довелося добряче попрацювати лiктями. Що тiльки кричали менi навздогiн дорослi!
Я часто задумуюсь: як же треба входити в трамвай? Протискуватися вперед -- погано, тупцювати позад усiх -- теж не годиться. Ох, нелегко буває, коли тобi десять рокiв i ти нiчого не можеш сказати на свiй захист.
Iнколи менi сниться, що я водiй i мiй трамвай мчить так швидко, що пасажирам стає моторошно. I всi вони нiби нiмiють i робляться маленькi на своїх сидiннях. Вони все меншають, а я бiльшаю, зловтiшно смiюсь i лечу з ними темними, тихими вулицями.
А вам таке не сниться?
Чому в мене з рук випав тромбон
Все почалося з того, що на Новий рiк менi дозволили провiдати дiдуся й бабусю. Вони живуть у маленькому гарному мiстi. Я дуже зрадiв. Звiсно, зрадiв я не тiльки тому, що знову побачу те мiстечко, а передовсiм тому, що в дiдуся i бабусi зможу робити все, що схочу. Та коли я приїхав, усе склалося не так, як гадалось.
Якось я застав за розмовою трьох дiдусiв. Перший був мiй дiдусь. Другий i третiй -- не мої дiдусi, але я знаю їх давно. Це дiдусi Поллiх i Мюркельмайер. Вони сидiли за столом дуже сердитi i розмовляли так голосно, нiби сварились.
Дiдусь Поллiх сказав:
-- Паулю (це так звати мого дiдуся), ти мусиш це зробити, а то що подумають про нас люди?
Мiй дiдусь у вiдповiдь:
-- Фрiдрiху, повiр менi, я б охоче пiшов, але з нежиттю i хворим горлом...
А йому дiдусь Мюркельмайєр:
-- Паулю, не кидай нас у бiдi. Вже двадцять рокiв ми робимо це. А що тепер мiсто подумає про нас?
Мiй дiдусь мало не заплакав:
-- Але ж, Евальде, зрозумiй, я просто не можу!
В цю мить вони помiтили мене i почали бурчати -- чому, мовляв, такої чудової зимової днини я сиджу в хатi. А я все крутився коло вiкна, намагаючись зрозумiти, про що сперечаються дiдусi. Нарештi збагнув: мiй дiдусь не може грати на тромбонi. Три дiдусi завжди в новорiчний вечiр грають пiсень на баштi ратушi. Мiй дiдусь грає на тромбонi, дiдусь Мюркельмайєр -- на маленькiй сурмi, а дiдусь Поллiх -- на рiжку.
Тепер же мiй дiдусь такий застуджений, що не хоче i не може грати. Два iншi дiдусi дуже непокоїлися i, коли суперечка загострювалась, вони знову присiкувалися до мене, нiби я був винний.
-- Паулю, ти мусиш грати, -- знову й знову наполягали дiдусi.
Але мiй дiдусь тiльки заперечливо похитав головою i крекчучи сказав:
-- Я й так голосу не пiдведу.
Дiдусь Поллiх, мастак на жарти, засмiявся:
-- А що, як Альфонс пiде з нами? Вiзьмiмо його на башту. Вiн замiнить тебе, Паулю.
Мiй дiдусь сердито зиркнув на нього крiзь окуляри:
-- Фрiдрiху, не жартуй. Альфонс же не вмiє грати!
-- Але ж ми повиннi грати, -- правив своєї дiдусь Мюркельмайер. -А то що подумає про нас мiсто?
Дiдусь Поллiх захопився своєю iдеєю:
-- Чому б йому не пiти? Хлопець майже такий, як ти на зрiст. Одягнемо його у твiй кожух i хутряну шапку. Вiн тiльки стоятиме з нами, а ми з Евальдом будемо грати за трьох. Може, люди, що знизу дивитимуться на нас, нiчого не помiтять.
Всi три дiдусi подивилися на мене.
-- А як пiдiймаються на башту? -- поцiкавився я (у мене ж вiд висоти наморочиться голова).
-- Як? Що за дурнi питання! Звiсно ж, по дерев'яних сходах! -сердито сказав мiй дiдусь i сьорбнув грогу[*] iз склянки. Однак пропозицiя дiдуся Поллiха йому начебто сподобалася, бо вiн покликав мене: [* Грог -- напiй iз рому чи коньяку та окропу з цукром.]
-- А пiдiйди-но сюди!
Я пiдiйшов i став поруч нього. Ще трохи, i я дожену його зростом (бабуся ж значно вища за дiдуся). Обiзвався дiдусь Мюркельмайер:
-- Отже, вирiшили. Менi теж подобається такий вихiд iз становища. Альфонс iз тромбоном стане бiля нас, а ми гратимемо. Тодi буде вже без десяти хвилин дванадцята, i люди не роздивляться, хто там стоїть на баштi.
Бiльше вони зi мною не стали розмовляти, а я не зважився сказати, що у мене вiд висоти паморочиться голова.
Настав новорiчний вечiр. Моя бабуся вкотре умовляла трьох дiдусiв:
-- Ви мов дiти. Облиште хоч раз своє грання...
А менi сказала:
-- Альфонсе, ти щось дуже блiдий.
Але я мовчки влiз у дiдусiв кожух, натяг на вуха його шапку, вiд чого удвiчi поважчав, i пiшов iз дiдусями Мюркельмайєром та Поллiхом до ратушi. Мiй дiдусь стояв бiля вiкна i дивився нам услiд. Його шия, вуха i нiс були вкутанi у величезну вовняну шаль.
Як стали пiдiйматися сходами, дiдусь Поллiх, узяв у мене тромбона, а менi дав рiжка. Але навiть iз рiжком я зумiв зачепитися за поруччя. Рiжок трохи погнувся. Це було погано, але найгiрше чекало нас попереду. Коли ми вийшли з великих поточених шашелем дерев'яних дверей на майданчик башти, у мене аж пожовкло в очах (чом не почорнiло -адже був вечiр?). Внизу, мов маленькi жучки, метушилися люди -- вони поспiшали до ратушi, бо знали: незабаром на баштi має початися концерт.
Дiдусi ще раз нагадали менi:
-- Не дми в тромбон, стiй собi спокiйно, а коли ми закiнчимо, щоб i ти разом iз нами махав шапкою.
Я кивнув i мiцно притис до грудей тромбон. Дiдусi почали концерт. Думаю, вони грали добре. Внизу, наче мурашки, ворушилися люди. Другу пiсню дiдусi пiшли грати на iнший край майданчика. Тут, нагорi, почуваєш себе так, наче ти повис над прiрвою. У мене аж похололо в грудях. В цю мить десь поруч двiчi страшенно гримнуло. Менi здалося, що то пальнули з гармат. Мов божевiльний, я подув у тромбон. З переляку, звiсно. Тромбон застогнав, потiм забурчав.
Дiдусь Поллiх вмить перестав грати i гукнув до мене:
-- Облиш, Альфонсе, облиш!
Вiн знову почав грати, але нiяк не мiг попасти в такт iз дiдусем Мюркельмайєром.
-- Геть! -- зашипiв вiн на мене.
Я вiдiйшов убiк i задивився в чорну глибину на барвистi лiхтарi та натовп. Поруч мене дiдусi грали якихось неймовiрно гарних пiсень. А потiм знову пролунав той самий грiм. Цього разу аж тричi. З переляку я мало знову не подув у тромбон, та в головi блискавично промайнула думка: ти не смiєш дути! I тут я впустив тромбон, а може, вiн просто вислизнув у мене з рук. Я спробував пiдхопити це страховисько, притиснути його до поруччя. Руки в мене заклякли вiд холодного вiтру та страху i були мокрi вiд снiгу, що лежав на поруччi. А тромбон все далi й далi перехилявся через поруччя. В розпачi я вхопився просто за холодне пузо тромбона. Наче велика золота рибина, пропав вiн з очей.
-- Допоможiть! -- зарепетував я. -- Вiн же всiх повбиває!
Дiдусi Поллiх i Мюркельмайєр перестали грати.
Тримаючи свого рiжка задубiлими пальцями, дiдусь Поллiх запитав мене:
-- Альфонсе, а де тромбон?
Я показав униз. Але тромбон нiкого не вбив. Вiн покотився по даху i застряв там у глибокому снiгу, зачепившись за ринву. На жукiв, тобто на юрбу внизу, посипалася цiла снiгова лавина. Ми бачили, як люди махали нам, чули їхнi вигуки. Я кинувся вниз сходами. Я чув, як позаду сварилися дiдусi Поллiх i Мюркельмайєр.
-- Це ти запропонував, Евальде!
-- А ти наполiг узяти Альфонса!
Коли я знову вiдчув пiд ногами тверду землю, то трохи повеселiв. Однак в ту ж мить чиясь мiцна рука вхопила мене за вухо, i я почув дiдусiв голос:
Бiльше я вже не вирiзую. Кому ж тепер помiняти цього ножика на ракетку для настiльного тенiса? Я так хочу стати чемпiоном нашого класу з тенiса!
Чому називають мене "Вогняним Альфонсом"
Коли тато й мама сказали, що на осiннi канiкули пошлють мене в село до дядька Тео, я невимовно зрадiв. Адже я нiколи не був у селi i, крiм папуги Чистуна, не бачив жодної свiйської тварини.
Вперше менi дозволили самому їхати поїздом, та ще й цiлi чотири години. На жаль, не обiйшлося й без прикрощiв. Коли я з вiкна поїзда махав татовi й мамi хустинкою, вiтер вирвав її у мене з рук. Незабаром у мене потекло з носа, i я не знав, чим собi зарадити. Спробував рукавом. Воно б нiчого, та це не сподобалося жiнцi, що сидiла навпроти. Тодi я спробував шморгати. Це стурбувало чоловiка, що сидiв поруч мене. Отож я просто облишив носа -- хай тече. Тодi провiдник сказав:
-- Хлопче, хiба ти не бачиш, що в тебе тече з носа? Ти ж не мала дитина!
Дядько Тео зустрiв мене i повiв через усе село. Найдужче менi сподобався кооперативний корiвник. Вiн був чистий i свiтлий. Тiльки сталася тут зi мною пригода. Я стояв у проходi мiж коровами i тримався за дядька Тео. Я хотiв дiзнатись, як дояться корови, бо на технiцi не знався. Раптом щось тепле й мокре тернуло мене по литцi. З переляку я закричав, спiткнувся i впав у годiвницю. I тут я побачив над собою мокрi коров'ячi морди, що дихали менi просто в обличчя.
-- Дядьку Тео, допоможiть! Вони кусаються! -- зарепетував я.
Але дядько Тео та iншi селяни, що стояли поруч, тiльки надривали животи зо смiху.
-- Корова лизнула язиком, а вiн -- у годiвницю... Корови кусаються... Ха-ха-ха...
Лютий скочив я на ноги i зарiкся робити надалi щось таке, над чим могли б посмiятися селяни. Менi кортiло показати їм, що я за молодець. I коли наступного дня (дивно, як швидко розповсюджуються чутки в такому маленькому селi) дiти гукали менi вслiд: "Чи бачили дивака -злякався коров'ячого язика!", я подумав собi: "Ви ще побачите, який я". Через кiлька днiв трапилася чудова нагода показати себе. Тiтка Марта, дружина дядька Тео, дала менi великого голубого емальованого бiдончика з кавою i корзинку з їжею -- обiд для дядька. Все це я мав однести дядьковi Тео в поле.
-- Вiн на картоплi за березовим гайком, -- сказала тiтка Марта.
Я нiчогiсiнько не зрозумiв. Як це дядько Тео може бути на картоплi?
-- Вiн копає картоплю, -- пояснила тiтка Марта. -- Второпав?
Я кивнув, але й це пояснення здалося менi кумедним. У нас же тiльки дiти копають, i то пiсочок. Картоплю ж треба збирати. Тiтка Марта розказала менi, як потрапити на поле, i я рушив. Вийшов iз села i подався вздовж вигону; далеченько обiйшов корiв, добре пам'ятаючи пригоду в корiвнику, i незабаром прийшов до лiсу. Тут було чудово, але я згадав про диких кабанiв, i менi стало моторошно. Вепри такi небезпечнi! Тож я весь час пильнував, щоб поблизу було дерево, на яке можна було б швидко видряпатися, коли б з'явився кабан.
Все було гаразд, але зненацька щось зашелестiло в кущах. Я кинувся до старої сосни i подерся на неї. Ой, яка товстелезна була ця сосна! Я трохи пiдлiз угору i, мов ганчiрка, повис на гiлцi, заплющивши очi. Але нiчого не сталося. То зашелестiв заєць, а злякався вiн не менше за мене. Я збагнув, що не варто через якогось зайця рвати штани (а в них таки зробилася чимала дiрка). Та ще й в обiд дядька Тео насипалося пiску, бо я впустив корзинку на землю. Проте менi поталанило. Я таки не здибав жодного дикого кабана. Незважаючи на все, я зрадiв, коли вийшов iз лiсу i побачив поля.
Позаду був лiс, а попереду -- березовий гайок, за яким працював дядько Тео з бригадою. Але що це? Над березовим гайком повисли голубi пасма диму. Так, я не помилився. Десь там горiло. А он там ще бiльше диму, i там, i там... Лiс горить!!! Миттю я повернувся i кинувся назад.
"Тепер я вам покажу, на що здатний, -- мiркував я. -- Я врятую лiс, врятую село. Про мене напише пiонерська газета, а в нашому класi всi заздритимуть менi. Може, мене навiть нагородять медаллю".
Я щодуху мчав i тепер уже зовсiм не боявся диких кабанiв. Незабаром у мене щось кольнуло в боцi. "Це, певно, так завжди болить у бiгунiв", -- подумав я. Тодi повернув голову набiк i роззявив рота, але не зупинився. Щоб скоротити шлях, я подався через вигiн. Корови обмахувалися хвостами i пряли вухами, витрiщивши на мене свої дурнуватi баньки.
-- Дайте дорогу, скотиняки, горить! -- крикнув я, але вони спокiйнiсiнько обмахувались собi й зовсiм не зважали на мої слова. Я прошмигнув пiд парканом i зробив ще одну дiрку в штанях. Та що там штани, коли треба рятувати село!
Коли я влетiв до хати, тiтка саме куховарила. Побачивши мене, вона побiлiла, мов стiна.
-- Альфонсе, що скоїлося? Тебе набили хлопцi?
Тiтка стулила у мене на спинi розiрвану сорочку. Я навiть не пам'ятав, коли розпанахав її.
-- Все це пусте! -- випалив я. -- Село... Я повинен врятувати село...
Тiтка не розумiла, в чому справа. Вона тiльки хитала головою.
Я напружив усi свої сили i закричав:
-- Тiтко Марто, горить!
-- Ой лишенько! Де?
-- Пожежа, пожежа! Лiс горить!
Тiтка Марта вибiгла надвiр у своїх дерев'яних черевиках. Я за нею.
А тiтка Марта теж непогано бiгає! Вона зупинилась аж бiля пожежного сарая, що над сiльським ставком, i щосили закалатала в рейку, яка там висiла, ще й закричала так, що у вухах лящало:
-- Пожежа, пожежа! Лiс горить!
-- Я сам бачив! -- закричав i я.
Вмить село стало мов розворушений мурашник. Спочатку з будинкiв повибiгали дiти. Потiм жiнки. Останнi з'явилися чоловiки. На бiгу вони одягали пожежну форму. Сам бургомiстр очолив пожежну команду. Вiн уже одяг каску, але був тiльки в сорочцi й штанях з пiдтяжками.
Я швидко розповiв, де горить. Чоловiки вiдчинили пожежний сарай i гуртом витягли помпу. Привели коней.
-- Недотепи! -- закричав бургомiстр. -- Назад помпу! В лiсi ж нема води. Помпа нам не потрiбна!
Принесли лопати. Приїхала пiдвода. Шестеро чоловiкiв iз добровiльної пожежної команди i я вискочили на неї. Я мав показувати шлях.
Конi помчали учвал. Я мiцно тримався, щоб не впасти. Тим часом пожежники повдягали, хто що прихопив. Усi лаялися, бо кожен щось забув. Один був у формi, але на ногах мав дерев'янi черевики. Iнший встиг узяти портупею. Бургомiстр забув пожежну куртку i, помiтивши це, крикнув:
-- Стiй!
Кучер смикнув за вiжки. Бричка зупинилась, i ми всi попадали одне на одного.
-- Я забув свою куртку! -- випалив бургомiстр, поправляючи каску, що спала йому на нiс.
-- Та хай уже буде так, -- сказав вiн, трохи подумавши, i махнув рукою. -- Поїхали, Йоганне. Лiс же горить!
Тодi я гукнув:
-- Стiй!
Коней вмить зупинили, i ми знову попадали одне на одного, а бургомiстрова каска знову спала йому на нiс.
-- В чiм рiч? -- стурбувалися пожежники.
Я пояснив:
-- Ми можемо скоротити шлях, якщо поїдемо навпростець.
Пожежники здивовано подивилися на мене. Бургомiстр потер забитого носа i пробурчав:
-- Сонько! Хiба пiдводою переїдеш через паркан?
Поїхали далi.
Тепер ми мчали лiсом. Раптом я помiтив на дорозi щось строкате. Спочатку я не розгледiв, що воно таке, а коли розгледiв, було вже пiзно. Емальованого бiдончика i корзинку дядька Тео розчавили колеса.
-- Зупинiть! -- гукнув я.
Кучер рвонув за вiжки. Всi попадали, а бургомiстр голосно зойкнув, бо каска ударила його по носi.
-- Хай тобi всячина! Що таке?
-- Там обiд для дядька Тео! -- пояснив я, зiскочив iз брички i побiг назад. Бiдончик став плоский, мов поштова марка. Чудовий гороховий суп весь витiк у пiсок. Я ледь не завив зi злостi. I нащо я залишив обiд серед дороги?
-- Поїхали! -- закричали пожежники. -- Дiло не жде. У нас нема часу!
Ми помчали далi. Проїхали березовий гайок i опинилися там, де працював дядько Тео iз своєю бригадою. Побачивши пожежну команду на пiдводi, вся бригада збiглася до нас.
Я хотiв щось сказати, але бургомiстр заволав:
-- Всi чоловiки за мною! Пожежа!
Я смикнув його за пiдтяжку.
-- Та вiдчепись ти! -- гримнув бургомiстр. -- Ти й так уже двiчi нас затримав.
А менi ж треба було сказати їм щось таке важливе!
Чоловiки повсiдалися на пiдводi, кучер смикнув вiжки, i ми помчали далi. Тiльки тепер дядько Тео помiтив мене. Вiн кинув погляд на сплющеного бiдончика у моїх руках i на мою розiрвану сорочку.
-- Що ти тут робиш? -- запитав вiн.
Всi обернулися до мене.
-- Вiн же виявив пожежу, -- сказав бургомiстр, потираючи свiй червоний нiс.
-- Стiй! -- крикнув я. -- Негайно зупинiться!
Кучер рвонув за вiжки. Всi попадали одне на одного, а каска знову вдарила бургомiстра по носi.
-- Прокляття! -- заволав той. -- З мене досить!
-- Але ж пожежа! -- вигукнув я.
-- Де, де? -- закричали всi.
Я показав назад на поле. Там же горiло! По всьому полю були розкиданi маленькi вогнища, просто в небо здiймалися голубi димки.
-- Та он i он -- скрiзь!
Вся добровiльна пожежна команда спантеличено витрiщилася на мене. Бургомiстр скинув з голови каску. Засмiявся один, тодi другий, засмiялися також дядько Тео та бургомiстр. Вони всi аж почервонiли вiд смiху, втирали сльози, а бургомiстр тiльки ляскав долонею по своїй касцi. Вiн прохрипiв:
-- Хлопче, то ж не пожежа, то картоплиння палять! Пiсля цього сiльськi хлопцi бiльше не гукали менi вслiд: "Чи бачили дивака -злякався коров'ячого язика", а дражнили мене "Вогняним Альфонсом". Я попрохав дядька Тео нiчого не писати додому про пригоду з пожежею. За свої кишеньковi грошi я куплю їм нового емальованого бiдончика, може, тодi вони й не напишуть. Картоплi ж тепер i в рот не беру через ту пожежу. I якщо про цю справу взагалi надрукують, то тiльки на тiй сторiнцi, де вмiщують жарти.
Як менi на сходах зустрiвся лев
Якось Петер, наш голова ради загону, повернувся iз засiдання ради дружини i запропонував нам влаштувати змагання, хто найбiльше збере макулатури. Всi охоче погодилися. Мене обрано вiдповiдальним за збiр макулатури по загону, чим я дуже пишався. Ми вирiшили ходити по квартирах, дзвонити i питати, чи є непотрiбний папiр. Адже макулатура має велике значення.
Вирушили ми одного чудового дня. Кожен обрав собi. будинок. Як вiдповiдальний за збiр макулатури по загону, я пiшов у перший будинок. Вiзок ми залишили бiля дверей будинку. Я подзвонив на першому поверсi. Починати слiд було не з першого поверху, але до цього я додумався значно пiзнiше. Дверi вiдчинила чорнява дiвчина. Пильно подивилася на мене i в'їдливо так запитала:
-- Чого тобi?
Рiзкий тон запитання збив мене з пантелику, i, не знаючи, що вiдповiсти, я вмить почервонiв. Я страшенно серджусь на себе, але нiчого не можу вдiяти з собою, коли зi мною так розмовляють.
Грюк! -- i дверi зачинились. Якусь мить я постояв, а тодi подумав: спробую ще раз, може, у неї справдi є папiр, i знову подзвонив. Чорнява дiвчина вийшла знову.
-- Чи ти не з тих дзвонарiв, що ходять скрiзь попiд дверима та людей дратують?
-- Нi, -- пролепетав я. -- Менi потрiбен папiр.
-- I ти прийшов до мене? Купи собi, що треба, в магазинi письмових приладь!
Грюк! -- i дверi знову зачинилися. Оце так початок! Але я вiдразу збагнув, що в усьому винен сам. Я мав би точно сказати, чого прийшов. Далi справи пiшли краще. Маленька повна жiнка дала менi цiлий стiс газет. Я зрадiв i сказав:
-- Дуже вам вдячний, панi Таде.
Її прiзвище я щойно прочитав на табличцi. Жiнка була така добра, що дала менi ще й невеличкого картопляного млинця. Я пiднявся на другий поверх. Тепер у мене був досвiд. Але вже на третьому поверсi нести стало важко. Я тримав обiруч купу паперу i кульок iз кiстками. На четвертому поверсi теж дали чимало. Тут жив професор. Вiн познаходив у себе багато старого паперу, латунних паличок та всякого iншого непотрiбу. Професор теж був дуже добрий.
Я сердився, що не почав згори. Нести весь цей папiр униз було б легше. Пiдiймаючись на останнiй поверх, я хекав i кректав. Тут менi теж дали чималу паку паперу. Тепер я був так навантажений, що ледве мiг повернути голову. Треба було спускатися. Раптом я став, мов укопаний. Пiд професоровими дверима сидiв лев. Вiн пильно дивився на мене i не ворушився. Я блискавично вiдскочив назад i з переляку присiв. Чи це не привид морочить мене? I ще раз скоса глянув за поруччя. Справдi, там, втупивши в мене погляд, тихо сидiв лев, немов приготувався стрибнути. А може, вiн почув запах кiсток?
Куди менi тiкати? Якщо я зроблю рiзкий рух, кинуся по сходах вниз, напевне, вiн теж кинеться за мною. Вислизнути у вiкно надвiр? Праворуч, поряд зi мною, було напiврозчинене вiкно. Обережно я вiдчинив його навстiж i поглянув униз. Там чекав на мене мiй загiн бiля вiзка. Я трохи висунувся i прошепотiв:
-- Я не можу вийти -- лев не пускає!
Але говорив я пошепки, i вони нiчого не зрозумiли. Тодi я сказав трохи голоснiше:
-- Лев! Обережно!
I обернувся. Та звiр сидiв собi й тiльки дивився на мене. Однокласники ще постояли якусь мить, показали менi язика i пiшли до iншого будинку.
Я сiв на схiдець i закляк. А лев сидiв унизу i теж не ворушився. Так продовжувалося, мабуть, з годину. Бiльше я не мiг терпiти. Покликати на допомогу? Два стрибки -- i лев опиниться бiля мене. Я мiг утекти крiзь вiкно, але як спуститися на землю? Пiд вiкном рiс каштан. Невисокий, щоправда, пiд ним трава. Почекавши ще з пiвгодини, я вирiшив тiкати. Тихенько взяв увесь зiбраний папiр (треба ж його врятувати) i викинув у вiкно. Та якраз дмухнув вiтер i рознiс так тяжко зiбраний папiр, але одна пака впала просто пiд ноги якiйсь старiй жiнцi. Я хутко влiз у вiкно i озирнувся на лева. Той сидiв, витрiщивши на мене очi, немов набрав у рот води. 'Я обережно перелiз на товсту гiлку. Каштан був не дуже високий, гiлки -- товстi, i все йшло гаразд. Лише кульок iз кiстками та латуннi палички заважали менi. Я саме збирався пустити останню гiлку, як хтось ухопив мене за штани.
-- Ага, -- загув чийсь бас, -- то це ти й є той лобур, який завжди лазить у нас по деревах i витоптує траву? I папiр це ти теж понакидав?
Це був двiрник. Вiн дивився суворо i мiцно тримав мене дужою рукою.
-- Та нi, -- пробелькотiв я. -- То не я.
-- А що ж ти тут робиш? I чи не тебе впiймав я на цьому деревi?
-- Нi, -- сказав я. -- Ви справдi впiймали мене на деревi. Але я не пустун, я тiкаю вiд лева. Я -- пiонер Альфонс Цiттербаке, збираю макулатуру.
-- Отакої! Де ж узятися левовi на каштанi? -- здивувався двiрник. Вiн усе ще мiцно тримав мене за штани.
-- Та не на каштанi! Вiн сидить пiд професоровими дверима, отож менi довелося тiкати у вiкно, -- пояснив я.
Двiрник змiряв мене суворим поглядом.
-- Ходiмо нагору! -- наказав вiн.
-- Нi, нi! -- зарепетував я. -- Не хочу, щоб мене зжер лев!
Тим часом навколо нас зiбрався гурт людей. Вони перешiптувалися :
-- Побачив лева i вискочив у вiкно!
Хто засмiявся, хто спохмурнiв.
-- А де ж той лев? -- поцiкавився один чоловiк.
-- Сидить отам на площадцi, -- вiдповiв я.
Тут нагодилися нашi пiонери, i Петер проштовхався до мене.
-- Ти щось накоїв, Цiттербаке? -- запитав вiн. -- Знову прикрощi?
I я розлютився.
-- А як менi збирати макулатуру, коли на сходах сидить лев i не пускає? Нiколи не щастить менi!
Довелося-таки менi повести нагору двiрника та ще одного чоловiка, щоб показати їм лева. Двiрник узяв iз собою лопату, а той чоловiк -дрючка. Я здогадався взяти з собою кульок iз кiстками. Кину їх левовi, вiдверну його увагу, а сам утечу.
Раптом у дверях будинку з'явився професор. Двiрник -- до нього.
-- Пане професоре, -- сказав вiн. -- Цей хлопець запевняє, що пiд вашими дверима сидить лев.
Професор заперечливо похитав головою:
-- То не лев, а гiєна.
Всi навколо захвилювались, а я голосно сказав:
-- Бачите, я сказав правду.
Петер прошепотiв менi на вухо:
-- Ти сказав неправду. Гiєна не лев. Не лови гав на уроках бiологiї...
А чоловiк iз дрючком сказав професоровi:
-- Чому ж ви пускаєте гiєну на сходи? Ось хлопцевi довелося лiзти у вiкно.
Професор нiчого не зрозумiв:
-- У вiкно? Пускаю гiєну?
I раптом професор страшенно зареготав. Вiн аж трусився вiд смiху. Тодi скинув окуляри i протер їх, бо на очах у нього виступили сльози.
-- Нiчого смiятися, -- зауважив я. -- Гiєна теж небезпечна, вона кусається.
-- Нi, ха-ха-ха... Нi, ця гiєна... ха-ха-ха... -- реготав професор, хапаючися за живiт, мабуть, вiд смiху в нього болiло всерединi.
-- Вона вже не кусається. Це опудало! Його з'їла мiль, i я виставив на сходи, гадав, ти вiзьмеш його.
I всi зареготали, та так голосно, що прибiг полiцейський з'ясувати, що тут дiється.
-- Нiчого не сталося, -- сказав двiрник i пирснув зо смiху. -Просто цей хлопчина злякався опудала гiєни i вискочив у вiкно.
Тим часом позбирав я свiй папiр i вiднiс до вiзка.
Отаке буває, коли дуже стараєшся.
Наступного тижня ми вивчали з бiологiї тваринний свiт Африки. Коли вчитель згадав про гiєн, Бруно пiдняв руку i сказав:
-- Хай Цiттербаке розповiсть, як вiн полював на гiєн!
Весь клас закихкотiв, а я зашарiвся. Завтра ми знову збираємо макулатуру. I хто його знає, що я ще накою.
Що сталося зi мною в трамваї
Якось я вирiшив поїхати до тiтки Зiгрiд. Коли я прийшов на трамвайну зупинку, там нiкого не було. Поступово людей ставало все бiльше й бiльше. А коли з-за рогу з'явився трамвай, людей було вже стiльки, що я не мiг їх порахувати. Трамвай зупинився, i тут почалися мої пригоди. Один лiтнiй чоловiк сказав iншому:
-- Поглянь на цього хлопця. Не знає, чого хоче: шастав то вперед, то назад.
Я почув це i злякався. Чому дорослi кажуть таке про мене? Я ж перший прийшов сюди. Ступив назад i -- просто на ногу жiнцi. Як вона лаялася! Тодi я протиснувся далi назад, став i подумав собi: ви ще побачите, який я ввiчливий. I став зовсiм позаду. Всi сiли. Коли ж я хотiв ускочити в дверi, водiй гукнув:
-- От лобуряка! Прибiгає в останню мить, та ще й стрибав, хоче поламати ноги!
I трамвай поїхав без мене.
Наступний трамвай був переповнений. Цього разу я краще пильнував i став проштовхуватися вперед. Люди почали знову:
-- Таке мале, рябе, а як штовхається!
Я тихенько вiдказав:
-- Коли не пробивався, то бурчали, а як пробиваюся, ви тiєї ж.
Говорив я дуже тихо, але дехто почув. Одна лiтня жiнка в чорному капелюсi з широкими крисами, що звисали над вухами, мов крила шулiки, не витримала i крикнула верескливим голосом:
-- Вiн ще й сперечається!
Тут я пригадав, як мама завжди мене напучує: "Альфонсе, навiть коли тебе несправедливо в чомусь звинувачують, не сперечайся, краще помовч, бо розмова -- срiбло, а мовчанка -- золото", -- i негайно замовк.
Жiнка з крилами шулiки над вухами не заспокоїлася. Вона звернулася до свого сусiди, чоловiка, що палив люльку:
-- Ну й зухвалий хлопчисько i впертий до того ж.
Чоловiк вийняв люльку з рота i сказав:
-- Але ми теж iнодi поводимося не так, як слiд.
Ззаду протискувались у вагон i так штовхнули чоловiка з люлькою, що вiн ледве втримався на ногах.
До тiтки їхати шiсть зупинок. Я мало не проїхав свою зупинку. Щоб проштовхатися до виходу, довелося добряче попрацювати лiктями. Що тiльки кричали менi навздогiн дорослi!
Я часто задумуюсь: як же треба входити в трамвай? Протискуватися вперед -- погано, тупцювати позад усiх -- теж не годиться. Ох, нелегко буває, коли тобi десять рокiв i ти нiчого не можеш сказати на свiй захист.
Iнколи менi сниться, що я водiй i мiй трамвай мчить так швидко, що пасажирам стає моторошно. I всi вони нiби нiмiють i робляться маленькi на своїх сидiннях. Вони все меншають, а я бiльшаю, зловтiшно смiюсь i лечу з ними темними, тихими вулицями.
А вам таке не сниться?
Чому в мене з рук випав тромбон
Все почалося з того, що на Новий рiк менi дозволили провiдати дiдуся й бабусю. Вони живуть у маленькому гарному мiстi. Я дуже зрадiв. Звiсно, зрадiв я не тiльки тому, що знову побачу те мiстечко, а передовсiм тому, що в дiдуся i бабусi зможу робити все, що схочу. Та коли я приїхав, усе склалося не так, як гадалось.
Якось я застав за розмовою трьох дiдусiв. Перший був мiй дiдусь. Другий i третiй -- не мої дiдусi, але я знаю їх давно. Це дiдусi Поллiх i Мюркельмайер. Вони сидiли за столом дуже сердитi i розмовляли так голосно, нiби сварились.
Дiдусь Поллiх сказав:
-- Паулю (це так звати мого дiдуся), ти мусиш це зробити, а то що подумають про нас люди?
Мiй дiдусь у вiдповiдь:
-- Фрiдрiху, повiр менi, я б охоче пiшов, але з нежиттю i хворим горлом...
А йому дiдусь Мюркельмайєр:
-- Паулю, не кидай нас у бiдi. Вже двадцять рокiв ми робимо це. А що тепер мiсто подумає про нас?
Мiй дiдусь мало не заплакав:
-- Але ж, Евальде, зрозумiй, я просто не можу!
В цю мить вони помiтили мене i почали бурчати -- чому, мовляв, такої чудової зимової днини я сиджу в хатi. А я все крутився коло вiкна, намагаючись зрозумiти, про що сперечаються дiдусi. Нарештi збагнув: мiй дiдусь не може грати на тромбонi. Три дiдусi завжди в новорiчний вечiр грають пiсень на баштi ратушi. Мiй дiдусь грає на тромбонi, дiдусь Мюркельмайєр -- на маленькiй сурмi, а дiдусь Поллiх -- на рiжку.
Тепер же мiй дiдусь такий застуджений, що не хоче i не може грати. Два iншi дiдусi дуже непокоїлися i, коли суперечка загострювалась, вони знову присiкувалися до мене, нiби я був винний.
-- Паулю, ти мусиш грати, -- знову й знову наполягали дiдусi.
Але мiй дiдусь тiльки заперечливо похитав головою i крекчучи сказав:
-- Я й так голосу не пiдведу.
Дiдусь Поллiх, мастак на жарти, засмiявся:
-- А що, як Альфонс пiде з нами? Вiзьмiмо його на башту. Вiн замiнить тебе, Паулю.
Мiй дiдусь сердито зиркнув на нього крiзь окуляри:
-- Фрiдрiху, не жартуй. Альфонс же не вмiє грати!
-- Але ж ми повиннi грати, -- правив своєї дiдусь Мюркельмайер. -А то що подумає про нас мiсто?
Дiдусь Поллiх захопився своєю iдеєю:
-- Чому б йому не пiти? Хлопець майже такий, як ти на зрiст. Одягнемо його у твiй кожух i хутряну шапку. Вiн тiльки стоятиме з нами, а ми з Евальдом будемо грати за трьох. Може, люди, що знизу дивитимуться на нас, нiчого не помiтять.
Всi три дiдусi подивилися на мене.
-- А як пiдiймаються на башту? -- поцiкавився я (у мене ж вiд висоти наморочиться голова).
-- Як? Що за дурнi питання! Звiсно ж, по дерев'яних сходах! -сердито сказав мiй дiдусь i сьорбнув грогу[*] iз склянки. Однак пропозицiя дiдуся Поллiха йому начебто сподобалася, бо вiн покликав мене: [* Грог -- напiй iз рому чи коньяку та окропу з цукром.]
-- А пiдiйди-но сюди!
Я пiдiйшов i став поруч нього. Ще трохи, i я дожену його зростом (бабуся ж значно вища за дiдуся). Обiзвався дiдусь Мюркельмайер:
-- Отже, вирiшили. Менi теж подобається такий вихiд iз становища. Альфонс iз тромбоном стане бiля нас, а ми гратимемо. Тодi буде вже без десяти хвилин дванадцята, i люди не роздивляться, хто там стоїть на баштi.
Бiльше вони зi мною не стали розмовляти, а я не зважився сказати, що у мене вiд висоти паморочиться голова.
Настав новорiчний вечiр. Моя бабуся вкотре умовляла трьох дiдусiв:
-- Ви мов дiти. Облиште хоч раз своє грання...
А менi сказала:
-- Альфонсе, ти щось дуже блiдий.
Але я мовчки влiз у дiдусiв кожух, натяг на вуха його шапку, вiд чого удвiчi поважчав, i пiшов iз дiдусями Мюркельмайєром та Поллiхом до ратушi. Мiй дiдусь стояв бiля вiкна i дивився нам услiд. Його шия, вуха i нiс були вкутанi у величезну вовняну шаль.
Як стали пiдiйматися сходами, дiдусь Поллiх, узяв у мене тромбона, а менi дав рiжка. Але навiть iз рiжком я зумiв зачепитися за поруччя. Рiжок трохи погнувся. Це було погано, але найгiрше чекало нас попереду. Коли ми вийшли з великих поточених шашелем дерев'яних дверей на майданчик башти, у мене аж пожовкло в очах (чом не почорнiло -адже був вечiр?). Внизу, мов маленькi жучки, метушилися люди -- вони поспiшали до ратушi, бо знали: незабаром на баштi має початися концерт.
Дiдусi ще раз нагадали менi:
-- Не дми в тромбон, стiй собi спокiйно, а коли ми закiнчимо, щоб i ти разом iз нами махав шапкою.
Я кивнув i мiцно притис до грудей тромбон. Дiдусi почали концерт. Думаю, вони грали добре. Внизу, наче мурашки, ворушилися люди. Другу пiсню дiдусi пiшли грати на iнший край майданчика. Тут, нагорi, почуваєш себе так, наче ти повис над прiрвою. У мене аж похололо в грудях. В цю мить десь поруч двiчi страшенно гримнуло. Менi здалося, що то пальнули з гармат. Мов божевiльний, я подув у тромбон. З переляку, звiсно. Тромбон застогнав, потiм забурчав.
Дiдусь Поллiх вмить перестав грати i гукнув до мене:
-- Облиш, Альфонсе, облиш!
Вiн знову почав грати, але нiяк не мiг попасти в такт iз дiдусем Мюркельмайєром.
-- Геть! -- зашипiв вiн на мене.
Я вiдiйшов убiк i задивився в чорну глибину на барвистi лiхтарi та натовп. Поруч мене дiдусi грали якихось неймовiрно гарних пiсень. А потiм знову пролунав той самий грiм. Цього разу аж тричi. З переляку я мало знову не подув у тромбон, та в головi блискавично промайнула думка: ти не смiєш дути! I тут я впустив тромбон, а може, вiн просто вислизнув у мене з рук. Я спробував пiдхопити це страховисько, притиснути його до поруччя. Руки в мене заклякли вiд холодного вiтру та страху i були мокрi вiд снiгу, що лежав на поруччi. А тромбон все далi й далi перехилявся через поруччя. В розпачi я вхопився просто за холодне пузо тромбона. Наче велика золота рибина, пропав вiн з очей.
-- Допоможiть! -- зарепетував я. -- Вiн же всiх повбиває!
Дiдусi Поллiх i Мюркельмайєр перестали грати.
Тримаючи свого рiжка задубiлими пальцями, дiдусь Поллiх запитав мене:
-- Альфонсе, а де тромбон?
Я показав униз. Але тромбон нiкого не вбив. Вiн покотився по даху i застряв там у глибокому снiгу, зачепившись за ринву. На жукiв, тобто на юрбу внизу, посипалася цiла снiгова лавина. Ми бачили, як люди махали нам, чули їхнi вигуки. Я кинувся вниз сходами. Я чув, як позаду сварилися дiдусi Поллiх i Мюркельмайєр.
-- Це ти запропонував, Евальде!
-- А ти наполiг узяти Альфонса!
Коли я знову вiдчув пiд ногами тверду землю, то трохи повеселiв. Однак в ту ж мить чиясь мiцна рука вхопила мене за вухо, i я почув дiдусiв голос: