Гольц-Баумерт Герхард. Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)

   Ой-ой-ой! Для цього потрiбно в тисячу разiв бiльше, нiж оте моє мовчання, харчування з тюбикiв та катання на каруселi. Менi сподобалося на аеродромi. Я вирiшив не йти в Москву, а поки що нишком тренуватися далi.
   Увечерi я розповiв про все Гаррi, нашому пiонервожатому. Згадав i про записку батькам. Вiн негайно подзвонив додому i все пояснив мамi. Мама сприйняла записку за один iз моїх жартiв i зрадiла, що я з усiма.
   Гаррi -- хороший хлопець. Вiн пообiцяв тримати в таємницi те, що я йому розповiв. Вiн, мовляв, нiкому не скаже, що я випадково потрапив на молодiжну базу, а насправдi прямував на Москву.
   -- Але покарати тебе треба, -- пiдморгнув вiн менi.
   А наступного ранку Гаррi оголосив:
   -- Сьогоднi ввечерi Альфонс Цiттербаке розповiсть про полiт у космос. У нього є досвiд!
   Увечерi, коли всi зiбрались, я розповiв про свої пригоди. Не забув i про зустрiч у лiсi з биком. Я признався, що то, власне, був не великий бик, а теля, але все-таки бичок, не теличка. Було дуже весело. Бруно навiть забрав назад свiй допис.
   Пiсля всiх цих пригод я замислився: а чи не краще спочатку стати льотчиком на реактивному винищувачi? Вiд льотчика на винищувачi до космонавта вже недалеко. Тепер менi хоча б автограф одержати вiд когось iз радянських космонавтiв.
   А катання на каруселi? Наступнi три роки про нього не може бути й мови. Вiд самої згадки про нього менi стає погано. А того анчоусу нiколи в життi навiть у рот не вiзьму.
   Як я помилково порубав етажерку
   Я люблю читати книги. Дуже подобається менi книжка "Тимур i його команда". Ми теж працюємо так, як тимурiвцi з книжки. Петер, наш голова ради загону, якось запитав нас:
   -- Чи не створити нам тимурiвську команду? Що скажете, хлопцi?
   Всi захопилися. Всi, крiм Бруно.
   -- Якщо тимурiвцям треба так багато працювати... -- почав вiн.
   -- То й що ж, як працювати? -- перепинив його я. -- Ми допомагатимемо, а це ж так важливо!
   Всi пiдтримали мене. I Гаррi, наш пiонервожатий. Вiн сказав:
   -- Альфонс має рацiю. Допомагати -- це дуже важливо. На радi загону ми склали довгий список. Записали, де живуть старi й хворi, де малi дiти лишаються самi вдома, а також iз яких родин служать в армiї солдати. Вирiшили всiм їм допомагати, але по змозi таємно. Домовилися на їхнiх будинках понамальовувати голубою крейдою великi "Т" -- це мав бути наш знак.
   Коли не вдасться допомогти таємно, тодi треба подзвонити i ввiчливо усе пояснити.
   Я одержав доручення принести однiй бабусi вугiлля з пiдвалу, нарубати дров хворому пенсiонеровi, доглянути маленьку дiвчинку, бо її мама пiзно повертається з роботи.
   -- Все зрозумiло. У Цiттербаке все буде гаразд, -- сказав я.
   Примчавши додому, я взяв у пiдвалi сокирку i подався виконувати завдання. Гаррi попередив:
   -- Подзвониш до бабусi Тiфтрунк i попросиш у неї ключ вiд сарая.
   Та я був хитрiший. Цiкавiше ж усе зробити потай. Спочатку я крадькома обiйшов навколо будинку, а потiм пiдiйнявся i спустився сходами. На подвiр'ї гралося кiлька малят.
   -- Гей, карапузи, де тут сарай бабусi Тiфтрунк? -- запитав я.
   Вони показали. На сараї висiв замок, але вiкно було прочинене.
   "Витримка, Цiттербаке", -- подумав я i пригадав, як заради важливої справи Тимур їздив на мотоциклi. I я тихо залiз в сарай. Дiти на подвiр'ї закричали:
   -- Тепер будемо гратися у вовка й сiмох козенят. А вовка ми замкнемо!
   Грюк! I вони зачинили вiкно. Отак просто попав у пастку! Я постукав тихенько, потiм дужче. Дiти показали менi язика i повтiкали. Я застукотiв у дверi так, що вони аж задрижали. Менi ж треба вийти, щоб виконати завдання. Проте нiхто не приходив. У мене пiд курткою була сокирка. А чи не вибити дверi? Нi, це не годиться. Щоб не марнувати часу, я пiдгорнув на купу вугiлля, перебрав картоплю, вичистив стару гасову лампу i з сокиркою став полювати мишей.
   Вже смеркало, коли до сусiднього сарая прийшов якийсь дiдусь. Вiн, певно, хотiв набрати вугiлля. Я загупав у дверi й погукав:
   -- Випустiть мене! Я в сараї бабусi Тiфтрунк!
   -- А хто ж ти? -- недовiрливо запитав дiдусь. -- I як ти туди попав?
   -- У мене тимурiвське доручення, а малюки зачинили вiкно!
   Нарештi той дiдусь привiв бабусю Тiфтрунк. Бабуся здивовано поглянула на мене:
   -- Чим ти тут займаєшся, i що тобi треба?
   Я показав їй прибраний сарай.
   -- Маленьке тимурiвське доручення, -- пояснив я i, схопивши вiдро з вугiллям, кинувся повз обох старих людей сходами нагору. Поставив вiдро перед дверима бабусi Тiфтрунк i прожогом шмигнув крiзь сiнешнi дверi надвiр. "Блискуче впорався. Альфонсе", -- похвалив я сам себе. А тепер за друге доручення. Треба нарубати дров для пана Тiлеке. З бабусею Тiфтрунк менi пощастило, то й тут я вирiшив допомагати потай.
   Пан Тiлеке мешкає у маленькому будиночку в кiнцi вулицi Шмiдта.
   Я обережно перелiз через паркан i побачив у кутку кiлька дощок, якi стояли там нiби зумисне для того, щоб їх порубали. Я заходився колоти. Але це виявилося не такою простою справою. Мабуть, дошки були з дуба чи з якогось iще твердiшого дерева. Моя сокирка пiдскакувала, мов пружина, вогнем горiли руки, i я вкрай розлютився. Раптом чиясь дужа рука вхопила мене за карк.
   -- Що це ти робиш iз моєю етажеркою?
   В напiвтемрявi я побачив бiлi вуса i двоє голубих очей.
   -- Рубаю дрова для пана Тiлеке. Виконую невiдкладне тимурiвське доручення.
   Рука на мить вiдпустила мiй карк.
   -- Чого це ти рубаєш для мене дрова?
   -- Цього не можу сказати, -- сказав я i ступив кiлька крокiв назад. -- Тимурiвськi справи.
   -- Облиш лихi жарти. Ти вже й так добряче понiвечив мою етажерку. Хiба тепер поставиш її в кiмнатi?
   I довелося менi хутенько забиратися геть.
   Я пiшов до родини Радтке. Довго дзвонив i стукав. Нарештi за дверима почувся тоненький голосок:
   -- Хто там?
   -- Це хороший дядечко Альфонс, -- сказав я. -- Вiдчини. Будемо разом гратись.
   Маленька дiвчинка повiльно вiдчинила дверi. Раз! I я ввiйшов. Але побачивши мене, дiвчатко закричало й кинулося тiкати в кiмнату.
   -- Чорний чоловiк! -- репетувало воно. -- Чорний чоловiк!
   -- Тс-с-с, -- спробував я заспокоїти дiвчатко. -- Не так голосно! Не бiйся. Нумо гратися!
   Аж раптом передi мною справдi з'явився чорний чоловiк! Я злякався i сам хотiв тiкати, але, придивившись, упiзнав себе в дзеркалi. Я був брудний з голови до п'ят, аж чорний. Синя крейда, якою я мав малювати тимурiвськi "Т", перемiшалася з вугiльною пилюкою. На чубовi почiплялось павутиння, а черевики були жовтi вiд глини iз саду пана Тiлеке.
   Було вже пiзненько. Незабаром повернулася з роботи панi Радтке. Схлипуючи, дiвчатко сховалося за своєю мамою.
   -- Цей чорний чоловiк хотiв мене зарубати! -- вигукнуло воно.
   -- Дурницi. Я Альфонс Цiттербаке, з тимурiвської команди, -пояснив я.
   Але панi Радтке не стала мене слухати, а взяла за руку й повела додому.
   Тiльки-но ми переступили порiг, як мама сказала:
   -- Альфонсе, Альфонсе, щоразу нове горе. Що ти знову накоїв?
   Та найгiрше було наступного дня в школi. На великiй перервi в учительськiй я побачив бабусю Тiфтрунк, пана Тiлеке i панi Радтке. Вони розповiдали про якогось телепня, який був у них вчора. Я зразу ж пiдiйшов до Петера i сказав:
   -- Коли вам потрiбнi дописи до стiнгазети, я напишу.
   Петер недовiрливо поглянув на мене:
   -- Ти ж не любиш писати до стiнгазети.
   -- Напишу щось про тимурiвську команду.
   -- Чудово, -- погодився Петер.
   Я гадав, що коли сам напишу, то мене не так гостро критикуватимуть. В цю мить до нас пiдiйшов Гаррi. Обличчя у нього було заклопотане. Вiн спитав:
   -- Хто вчора виконував тимурiвське доручення у бабусi Тiфтрунк...
   А я тихенько доказав:
   -- ...i в пана Тiлеке, i в родини Радтке?
   Отаке виходить, коли хочеш зробити добре дiло! Всi кажуть, що тепер менi треба написати до стiнгазети самокритичний допис, бо я все зробив не так, як слiд.
   Звiсно, хорошi вчинки робити нелегко. Завтра треба знову йти на завдання.
   Що ж я робитиму, якщо прийду, а вiкно в сарай буде зачинене?
   Як я доглядав звiрят
   Якось приходить до мене Бруно та й каже:
   -- Цiттербаке, ти ж мiй друг.
   Ясна рiч, просто так вiн цього не казав би. Щось хоче вiд мене. Тож я тiльки пiдтакував.
   -- Знаєш що? -- продовжував Бруно. -- Через два тижнi я поїду. Хай мiй золотавий хом'як поживе трохи в тебе, згода?
   Я дуже люблю звiрят. У мене самого є папуга, на iм'я Чистун. Досi я тiльки чув про золотавого хом'яка. От менi б такого!
   -- Добре, але принеси корм, -- погодився я.
   Наступного дня прийшов Петер. Вiн теж щось хотiв.
   -- Альфi, -- почав вiн. -- Я їду до заводського пiонерського табору. Батьки теж їдуть. Чи не могла б у тебе тимчасово пожити моя кiшка?
   Взяв я i кiшку. А коли Ервiн запитав мене, чи не мiг би вiн принести менi своїх дев'ятеро бiлих мишей, бо теж їде до заводського пiонерського табору, я сказав:
   -- Ти третiй iз звiрятами. Та вже принось. Два тижнi побуду директором зоопарку.
   Я принiс усiх звiрят додому. Мама сплеснула руками i сказала:
   -- Їх же треба годувати! Що ти собi думаєш! А в квартирi ще й смердiтиме?
   -- Дарма, -- вiдказав я. -- Вже якось разом перебудуть.
   Вночi я проснувся вiд крику. Кiшка втекла вiдчиненим вiкном, а Чистун помiтив i закричав їй услiд:
   -- Дурний, дурний!
   Я насилу вгамував його. Гарний початок! Отак бути директором зоопарку.
   Наступного дня оббiгав я пiвмiста -- шукав Петерову кiшку. Аж увечерi вгледiв її чорно-бiлого хвоста у дверях м'ясного магазину. "Якщо кiшка з'їсть кiльце ковбаси, то доведеться менi заплатити iз своєї скарбнички", -- подумав я i кинувся за нею. Перескочив через прилавок i вже майже схопив її, але пiдсковзнувся i зачепив рукою великого горщика iз смальцем. Горщик розбився. Збiглися продавцi. Вони нiяк не хотiли вiрити, що я просто намагався врятувати ковбасу.
   На нiч я замкнув кiшку в коридорi. Вона не могла втекти, то хоч вискочила на вiшалку i звалила мамину парасольку. Бiльше нiчого вона не накоїла.
   Проте цiєї ночi сталося ще дещо.
   Я спав неспокiйно. Все думав про кiшку: чине вискочила вона знову в вiкно? I весь час дослухався. Раптом менi здалося, нiби десь у кiмнатi пиляє маленька пилка. Потер вуха -- нiчого не допомогло. В пiтьмi все пиляла пилочка: ж-ж-ж. Вранцi я сказав про це мамi.
   -- Альфi, ти з твоїми звiрятами... Хто його знає, що ти чув уночi. Ти вже став якийсь, мов не свiй.
   Але ж я справдi чув. Може, хтось хотiв покрасти звiрят? Якщо таке станеться, що тодi скажуть менi друзi? Я зазирнув пiд лiжко, за шафу. Нiде нiчого. Гаразд, простежу наступної ночi.
   Кiшка знову залишилася в коридорi. Шапки i парасольки я прибрав, то вона скочила на полицю i звалила корзину з бiлизною. Це трапилося серед ночi. Хiба тут заснеш? Я прокинувся. Знову чую пилку. I досить ясно. Однак я нiчого не знайшов. Зате мама знайшла. Прибираючи кiмнату, вона вимела з-пiд вiкна цiлу жменю тирси.
   -- Що це? -- запитала вона мене. Я здвигнув плечима. Мама обдивилася скрiзь i знайшла в пiдлозi дiрку, завбiльшки з кулак.
   -- Оце ж i є нiчна пилка! -- вигукнув я. -- Хто б це мiг бути?
   Третьої ночi, коли кiшка те й робила, що скакала на дверi i клацала клямкою, я знайшов i нiчного пиляра. Золотавий хом'як вилiз iз ящика, присiв i своїми гострими зубами взявся гризти дошку. Коли я спробував його впiймати, вiн укусив мене за палець. Я взяв його обценьками для вугiлля i так посадив назад у ящик.
   -- Альфонсе, iз цими звiрятами так далi не можна, -- сказала мама. -- Вони зруйнують нам квартиру. Через них не можна заснути. Щось треба робити. Ти їх хоч годуєш?
   Ой леле! Про це я зовсiм забув.
   Я швиденько розшукав пакетики, що їх менi дали Петер, Ервiн i Бруно. Який пакетик для кого? Щось я записував. Ага, ось i записи: "Бiльше молока", "Добре моркву", "Твердi сухарi".
   Я ламав собi голову над записами i не мiг второпати, кому що давати. "Молоко бiле, -- подумав я. -- Воно напевне, для бiлих мишей. Хом'як любить твердi речi, то нехай гризе сухарi, а кiшка -- моркву".
   Наступного ранку я дав хом'яковi молока, кiшцi сухарiв, а мишам овочiв. Але ж i вередливi цi тварини. I що менше вони їли, то дикiшi ставали. Кiшка вилiзла на кухонний стiл i зжерла пiвфунта фаршу -- з нього мама збиралася приготувати нам вечерю. Хом'як прогриз картонну накривку, якою я накрив його ящичок, вилiз i перегриз нiжку канапи. Мiй Чистун, що завжди був зовсiм ручний, через усiх цих звiрiв у квартирi геть здичавiв. Цiлими днями вiн кричав "дурний, дурний!" i "забирайся геть, забирайся геть!" Я ледве витримував усе це, але пiти кудись теж не смiв -- треба ж було дати раду тваринам.
   Наступної ночi я зачинив кiшку на кухнi, а все їстiвне поховав. Вона нiчого не могла поцупити, то хоч звалила чайника з кухонної плити.
   З хом'яком я вчинив ще хитрiше: зачинив його до Чистуна в клiтку.
   -- З цiєї дротяної хатки не втечеш, -- сказав я i посварився кулаком. Хом'як уважно подивився на мене своїми маленькими чорними очицями, якi, наче. перлинки, виглядали з коричневого хутра, i менi здалося, вiн смiється надi мною. Чистун не дуже охоче прийняв нового пожильця. Вiн сидiв угорi на жердинцi й розглядав хом'яка.
   Серед ночi розiгрався жахливий спектакль. Хом'як поперегризав жердинки. Чистун пурхав по клiтцi, своїм гострим дзьобом клював хом'яка в голову i кричав:
   -- Забирайся геть, дурний, дурний, дурний!..
   За це хом'як вирвав у нього iз хвоста три довгi чорнi пiр'їни. Менi вдалося їх вiдокремити аж пiд ранок, а моя пiжама стала на спинi мокра вiд поту.
   А вранцi скоїлося найгiрше. Я зiбрався погодувати мишей.
   -- Будьте розумнi, -- звернувся я до них. -- Сидiть у своїй склянцi, крутiть колесо i тiльки попискуйте.
   Я так розчулився, що перекинув посудину. Мов маленькi снiговi м'ячики з нiжками, розбiглися бiлi митi по квартирi.
   -- Тривога! -- заволав я.
   Кiшка саме лежала на печi. Вона вмить завважила тривогу. З очей у неї посипалися iскри. Одним стрибком скочила вона вниз i стрiлою кинулася за мишами. Я перелякався, адже вона всiх їх поїсть!
   -- А дзусь, злодiйко! -- крикнув я.
   Раптом на кухнi заверещала мама. Що там сталося? Я помчав туди. Мама стояла на стiльцi, закривши руками обличчя.
   -- На кухнi мишi! Забери геть цих жахливих створiнь! -- кричала вона.
   В цю мить одна бiла миша кулею влетiла на кухню, а за нею -кiшка, вишкiривши гострi зуби. Мама закричала знову. З переляку миша подерлася по моїх гольфах. Кiшка хотiла її вхопити, пiдскочила, та тiльки вкусила мене за литку, а миша тим часом упала додолу.
   -- Тривога! -- закричав я знову, схопив вiника i прогнав кiшку за дверi. Все б нiчого, тiльки дзеркальце, що висiло в коридорi, розлетiлося на друзки -- я зачепив його вiником.
   А зараз треба розшукати дев'ятеро мишей. Мама сiла на кухонний стiл i сказала, що не встане, поки всi мишi не будуть пiйманi. Двох я вже упiймав. Та де шукати решту? А кiшка? Доведеться знову бiгати по всьому мiсту. I якщо вона забiгла до м'ясного магазину, то треба брати з собою i скарбничку. Хом'як теж прокинувся. Чути, як вiн догризає другу нiжку канапи. Але я не можу вийти з кухнi, бо саме присвiчую пiд кухонною шафою -- шукаю бiлих мишей. Чистун, якому золотавий хом'як обiрвав хвоста, щодень стає злiший. Чiпляється за гратчасту стелю клiтки й кричить:
   -- Альфонс дурний! Забирайся геть!
   Отакi у мене лiтнi канiкули!
   Не можу вийти надвiр -- треба слiдкувати за звiрятами. От так халепа! Але те ще добре, що друзi не дали менi на утримання iнших тварин. Що, коли б це були орли, шакали чи крокодили? Але з мене й цих досить. Ще цiлий тиждень мушу нидiти з ними. Хто його знає, що може ще статися.
   Як я хотiв з'їсти шiстдесят яєць
   -- В цiлому ти не справжнiй Цiттербаке, -- сказав якось тато. -Ми, Цiттербаке, ось такi! -- I показав на шафу для одягу. -- А ти?
   -- Тобi теж далеко до шафи, навiть до половини її! -- спересердя вiдказав я.
   Мама хотiла щось додати, але промовчала, побачивши, що тато набурмосився. Потiм вiн зiгнув руку. Пiд сорочкою здiйнялася справжня гора м'язiв.
   -- Спробуй i переконаєшся! -- запропонував тато.
   Я натиснув спочатку вказiвним пальцем, потiм великим. Гора м'язiв здавалася залiзною.
   -- Бачиш! -- I тато задоволене усмiхнувся. -- А в тебе?
   -- Давай попробуємо у мене, -- вiдповiв я i зiгнув руку.
   Коли тато вхопив мене своєю дужою рукою, я зойкнув, бо вiн придавив мої м'язи аж до кiстки.
   -- Пхе, нiщо, -- скривився тато.
   Тепер заговорила мама:
   -- Ти не повинен бути таким кволим, Альфi. Передовсiм масло i вiвсяна каша...
   Суп iз вiвсяної крупи! Менi аж замлоїло. Я закопилив губу. А далi пiшло й пiшло: бiльше їсти, бiльше бувати на свiжому повiтрi, пiсляобiднiй сон...
   -- I взагалi, намагайся стати справжнiм Цiттербаке, -- так закiнчив нашу розмову тато. I я заходився наминати вiвсяну кашу.
   Звiсно, мати такi м'язи, як у тата, -- непогано, обдумував я нашу розмову, лежачи ввечерi в лiжку. Тодi, певно, я змiг би вiдлупцювати Бруно, якби той розсердив мене. I пiднiс би вiдразу четверо вiдер вугiлля -- по двоє в кожнiй руцi.
   Прийшовши наступного дня iз школи, я мав, як завжди, пiдiгрiти собi обiд. Мама поставила його на плиту, i менi треба було тiльки запалити газ. Про це я часто забував, а сьогоднi згадав. Щоб стати справжнiм Цiттербаке, за раз виїм цiлу каструлю, вирiшив я. Каструля саме стояла на плитi. Чималесенька! Я зняв накривку i здивувався. Каструля була повнiсiнька яєць. Я повинен їх усi поїсти? "Це, напевне, випробування, -- подумав я. -- Щоб стати Цiттербаке, як шафа, всi цi яйця треба з'їсти за один раз". Я зварив усi яйця i заходився їсти. Пiсля третього менi уже не хотiлось, але все-таки я з'їв п'ятеро. Здавалося ж, я не взяв жодного. Я виклав яйця з каструлi й перелiчив їх. Лишалося 55 яєць! Нi, стiльки я не зможу з'їсти. Навiть одного не подужаю. А як не доїм яйця, будуть прикрощi. Мама скаже:
   -- Ти знову не їв?
   А тато додасть:
   -- Справжнiй Цiттербаке... -- ну, ви вже знаєте, що вiн скаже далi.
   Нiчого, я придумав. Вийшов надвiр i звернувся до Бруно, Петера й Ервiна:
   -- Ви хочете їсти?
   -- Нi, а що таке? -- запитали вони.
   -- У нас є класнi яйця, i треба їх знищити.
   Як справжнi друзi, вони прийшли до мене додому, i ми з'їли ще чимало: Бруно четверо, Петер двоє, Ервiн двоє з половиною i я пiв-яйця. Але ж це тiльки дев'ятеро! Лишилося ще 46 штук. Одне яйце я дрiбненько покришив i висипав у миску Чистуновi. Але той теж не великий любитель яєць. Отже, ще 45. Я знову вийшов надвiр i привiв цiлу ватагу дiтвори. Всi разом з'їли 17 яєць. Одна мала дiвчинка навiть запхикала, бо вiд яєць у неї заболiв живiт. У мене самого живiт уже давно болiв, та я терплячий.
   Що робити з рештою яєць, я не знав. Пересиливши себе, з'їв ще одне. Пiсля цього менi не лишалося нiчого iншого, як лягти на канапу i попивати воду.
   "Що ж воно буде? -- думав я. -- Тато з мамою скажуть, що менi треба нарештi стати справжнiм юнаком, а я навiть яєць не поїв".
   Менi таки перепало, але трохи не за те. Я все ще лежав на канапi, коли повернулася з роботи мама. Спершу вона зайшла на кухню i гукнула до мене:
   -- Альфi, ти знову нiчого не їв? Що з тебе буде?
   -- Що? Я нiчого не їв? Їх залишилося всього кiлька! -- вiдповiв я. -- Не збираюся тебе обдурювати.
   Було чути, як мама торохтить на кухнi посудом.
   -- Навiть до смаженої картоплi не торкнувся, -- долинуло до моїх вух.
   "Чому це смаженої картоплi? -- сердито подумав я. -- Спершу 60 яєць, а тодi ще й смаженої картоплi!"
   Раптом мама зойкнула, i на пiдлогу впала металева накривка.
   -- Що... це? Де яйця? Що ти з ними зробив?
   -- Та яйця... -- почав я, i менi захотiлося бути чесним. -- Я їх поїв iз своїми друзями, але бiльше ми не подужали.
   Мама стояла у дверях i сердито свердлила мене поглядом.
   -- Яйця, яйця! -- приказувала вона. -- Ними я хотiла пiдсипати квочку! Такi чудовi яйця! -- ще раз вигукнула вона.
   На кухонному столi лежала мамина записка: "Пiдiгрiй смажену картоплю i приготуй собi яєшню". У мене в животi бурчала купа яєць, а мама ж наказувала менi з'їсти тiльки одне.
   Мама вкотре каже, що я страшенно неуважний. А що менi робити? Гадав, хоч раз по-справжньому попоїв, а виявляється, знову все не так, як треба.
   Я лежу на канапi й спостерiгаю за Чистуном. Вiн сидить у своїй клiтцi, схилив набiк голiвку i дивиться в миску на покришене яйце.
   -- Так, так, -- уголос подумав я. -- Обом нам тяжко...
   Як я катався на "кротовi"
   Я завжди думаю собi: в селi не буває нiяких пригод, адже там нема технiки, а тiльки корови, конi та собаки, що на технiцi не розумiються.
   На лiтнi канiкули я знову поїхав до дядька Тео й тiтки Марти.
   -- Тiльки цього разу в корiвник я не пiду, -- з самого початку попередив я дядька Тео, бо добре затямив торiшню пригоду з коровами.
   Дядько Тео засмiявся: -- О, у нас новий корiвник, i доїмо по-новому, "ялинкою". Цю рiч тобi треба обов'язково побачити, хлопче з мiста.
   "Що воно за ялинка?" -- подумав я, але промовчав. На вечерю тiтка Марта подала картоплю в лушпиннi й маринованого оселедця. Чудовий оселедець! Я їв, а думав про ялинку в корiвнику. Дiдько його знає, як можна ялинкою доїти корiв? Може, то корiвника вистеляють ялинками? Але чи подобається коровам лежати на глицi? Чи ялинками годують корiв? Може, вони залюбки їдять такий корм?
   Я похвалився тiтцi Мартi й дядьковi Тео, що у нас тепер смiття вивозять не кiньми, а машинами. Ззаду до машини пiдносять ящики, i вона сама вигрiбає смiття. I смiттярам тепер менше мороки.
   Тiтка Марта i дядько Тео зовсiм не здивувалися, коли я розповiв їм про це.
   Тiтка Марта сказала:
   -- А у нас тут комбайни. Вони самi косять збiжжя, зразу ж його обмолочують i викидають готовий хлiб.
   Дядько Тео пiдморгнув менi:
   -- Печеного хлiба комбайн ще не викидає, але до цього вже недалеко, i тодi праця селянська стане ще легша.
   -- У нас нове електричне освiтлення на вулицях, -- гордо повiдомив я.
   -- А в нас у кооперативi тепер електричнi доїльнi апарати, -сказав дядько Тео i знову пiдморгнув менi. А я подумав собi: "Того, що у нас є, у вас не буде, а ваше ми побачимо".
   Наступного дня ми з дядьком Тео пiшли подивитися на новий корiвник. Який же вiн чудовий, а чистота -- мов у лiкарнi!
   -- Тут коровам добре, i молока вони дають бiльше, нiж давали у тих старих темних хлiвах, -- розповiдав дядько Тео, погладжуючи корову по лобi. Я вже був навчений i остерiгався пiдходити близько до корiв. Але менi не хотiлося здаватись, i я сказав:
   -- Так, у вас у кооперативi гарний корiвник. Що правда, то правда. Але одне незрозумiло: де ви рубаєте для корiвника ялинки?
   Дядько Тео здивовано подивився на мене:
   -- Якi ялинки?
   -- Ну, найновiша наука. Ви ж самi казали, що доїте корiв ялинкою?
   Спочатку менi здалося, що заревiв бугай. Але це так зареготав дядько Тео, приказуючи:
   -- Ялинки... може, ними лоскочуть корiв, щоб надоїти бiльше молока? Го-го! Ну й насмiшив ти мене!
   Дядько Тео реготав так гучно i так сопiв, що всi корови, якi були в цьому науковому корiвнику, повернули до нас голови i понашорошували вуха.
   Я був ображений.
   Дядько Тео поплескав мене по плечу своєю широкою, мов лопата, рукою.
   -- "Ялинка", Альфонсе, -- це така установка, нове досягнення науки. Нею ми доїмо корiв швидко й чисто. Глянь, зовнi вона скидається на ялинову гiлку. Ось чому i назва така. Хiба ти цього не знав?
   Отак я осоромився iз своєю машиною-смiттєвозом та новим освiтленням вулиць.
   Тут, на селi, у них таки багато цiкавого. А скiльки ще прикрощiв тут було у мене!
   У дiтей сiльської школи теж є пiонерський табiр. Я ходив туди, хотiв побачитись iз торiшнiми знайомими. З ними було дуже весело. Ходив я також на їхню пiонерську лiнiйку. Щоб вони не мали мене зовсiм дурним, я їм сказав при першiй же зустрiчi:
   -- У вас чудовий корiвник. А "ялинка"? Це ж найновiше досягнення технiки!
   I я вдав, нiби давно вже все це знаю.
   Якось до мене прийшов Вiллi, агрономiв син. Вiн хотiв порадувати мене хорошою новиною:
   -- Завтра ми, найкращi пiонери школи, йдемо в МТС -- побачимо "гусеницi" i "крота".
   Ото знайшов, чим мене здивувати!
   -- Пхе, -- махнув я рукою. -- Гусеницi та кроти для мене не новина. Вони є i в нашiй школi. Один крiт стоїть у нас у вiтринi.
   Вiллi витрiщив на мене очi.
   -- Отож, -- гордовито сказав я, -- не думайте, що тiльки ви щось можете.
   Наступного дня ми пiшли в МТС. Нас вiв молоденький тракторист.
   Вiллi сказав дiтям:
   -- Альфонс уже вивчив будову "гусениць" i "крота".
   Всi здивувалися. На подвiр'ї МТС стояли трактори та багато iнших машин, яких я нiколи не бачив i не знав, для чого вони потрiбнi. Тракторист пояснив усе: якi машини самi збирають картоплю, якi кукурудзу, а якi -- буряки. Був тут також комбайн, заввишки майже з наш будинок. Я вiдразу ж уявив, як iз нього вискакують хлiбини.
   Що тут iще може бути? Кiлька строкатих гусениць i напхане опудало крота. Отут буде нагода розповiсти, чому крiт слiпий i чому такi сильнi у нього лапи-лопати.
   -- Отже, оце "гусеницi", -- сказав тракторист. Я дивився на трактор i не бачив нiяких гусениць.
   -- А де ж тi гусеницi? -- тихо запитав я Вiллi.
   -- Ось тут, -- сердито буркнув вiн.
   -- Та де ж? -- прошепотiв я.
   -- А я гадав, ти знаєш, де "гусеницi", -- зовсiм розсердився Вiллi. Я лише кивнув головою.
   Ми стояли перед могутнiм трактором, що височiв на широчезних ланцюгах.
   -- Цi гусеничнi трактори виготовляються в Радянському Союзi. Цим трактором можна їздити по найгрузькiшому болоту, -- пояснював тракторист.
   Оце здорово! Якi цi "гусеницi" товстi та широкi! Тракторна таких "гусеницях" має бути сильний, мов слон, вiн може проїхати просто крiзь наш будинок.
   -- А оце "крiт", вiдоме самохiдне шасi.
   Але перед нами був не крiт, а трактор, до якого можна чiпляти багато рiзних знарядь. Я мовчки дивився i не знав, чим би похвалитися. Сказати було нiчого. А тракторист звернувся до мене:
   -- Я чув, ти вже знаєш "крота". Може, у себе в мiстi ти вивчав його на уроках виробничого навчання й навiть їздив на ньому?
   Я кивнув. Не хотiлося зiзнаватись, що я не знаю нової технiки, зокрема "крота".
   -- Ну, то сiдай, -- усмiхнувся тракторист.
   Признатися б...
   Я набундючився i вилiз на трактор.