Гольц-Баумерт Герхард. Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)

   -- Що ти, хлопче, зробив iз нами? Вже двадцять рокiв ми даємо чудовi концерти на баштi. Тепер люди смiються над нами. А мiй тромбон, де мiй тромбон?
   Цього разу я показав угору.
   Не знаю, чого вiд мене завжди хочуть дорослi. Адже тодi нiхто як слiд не дослухався до тих пiсень, дехто в той час уже пiдпалював фейєрверки. Може, люди навiть подумали, що падiння тромбона було в програмi новорiчного вечора.
   До речi, дiдусiв тромбон уцiлiв. Наступного дня пожежники полiзли драбиною i дiстали його. Пропав тiльки мундштук. Це найнезначнiша частина тромбона. Звiсно ж, дiдусi кажуть, що мундштук найголовнiший.
   Сьогоднi 4 сiчня, а троє дiдусiв усе ще сперечаються, хто з них узяв мене нагору. Я знаю, то був дiдусь Поллiх, але мовчу, бо дiдусi не надто зважають на мої слова. Вони мають мене за невиправного шибеника i йолопа. Вони аж нiяк не самокритичнi. Вся ця iсторiя сталася через дiдусiв нежить. А я хiба винний, що у мене так легко наморочиться голова? Я не збираюся ставати покрiвельником -- коли виросту, будуватиму тунелi. I нарештi, про те, що гримiло. Тiльки наступного дня я збагнув, що то був годинник на ратушi. Вiн бив половину, а потiм без чвертi дванадцяту. Уявiть себе з тромбоном у руках поруч такого велетня. Як би ви повелися?
   * * *
   Ага, ось i панi Цвой.
   -- А вже скоро вечiр, вже посутенiло, -- кажу я.
   -- Вибач, Альфонсе, але в мене було таке важливе засiдання, -вiдповiдає вона.
   -- Еге ж, -- кажу я, -- тато завжди так говорить, коли приходить додому пiзно ввечерi. Мама каже, що вона цього не зносить.
   Панi Цвой нiяковiє i каже: -- Воно то так...
   Там часом вона гортає мої папери, де я все позаписував.
   -- Це ми надрукуємо, це ми надрукуємо, -- весь час приказує вона, смiється i поплескує мене по плечу. Потiм дає менi 50 пфенiгiв на зворотний шлях -- 20 пфенiгiв на проїзд i 30 на лимонад.
   Тiльки випивши на вокзалi ситра, пригадую, що через усю ту метушню в дитячому видавництвi я так i не здав те оповiдання, що написав на конкурс -- воно лишилось у мене в кишенi. Але туди я бiльше не пiду. Краще вiдмовлюся вiд конкурсу. Я ж невдаха, чи не так?
   Якщо вам сподобалися (чи не сподобалися) мої оповiдання, напишiть у дитяче видавництво.
   Ваш Альфонс Цiттербаке.
   Частина II
   Озеро Кюдер, що бiля нашого мiста, невелике, але дуже поросле очеретом. Одначе дехто в ньому купається. А я там проводжу цiлi днi -готуюся до першостi школи з плавання. Заважають водоростi, але дарма, я наполегливо тренуюся, бо вважаю, що хоч i важко в навчаннi, зате пiзнiше, на змаганнях у басейнi легко вирвуся вперед. Он радянський чемпiон свiту iз стрибкiв у висоту Брумель тренувався iз свинцевим поясом i в черевиках iз свинцевими пiдошвами. А я вправляюсь серед водоростей. Пропливши дистанцiю двадцять разiв i добряче втомившись, лягаю на пiсок, весь у зеленiй рясцi, з баговинням у волоссi. Уявляю, як пiд час шкiльних змагань усi на трибунах захоплено вiтатимуть мене i хором гукатимуть: "Альфонс, Альфонс!"
   Аж раптом чую жiночий крик. Бачу, жiнка стоїть у човнi недалеко вiд острова i махає руками.
   Якусь мить я спостерiгав за нею, але вона все не заспокоювалася. Тодi я ввiйшов у воду i поплив до тiєї жiнки. Врятувати людину -- це ж прекрасно! Ти вчинив по-геройському, i тебе всi шанують. Виявилось, її човен застряв у баговиннi й дуже розгойдався. Коли я пiдплив ближче, жiнка сказала:
   -- Я звiдси не виберусь, тут так заросло...
   -- Не турбуйтесь, я вас врятую! -- гукнув я.
   -- Ой-ой! -- забiдкалася жiнка. -- Цього ще не вистачало!
   -- Заспокойтесь! Покладiться цiлком на мене -- я майже майстер з плавання стилем брас серед школярiв! Не бiйтеся, усе буде гаразд!
   Та далi сталося таке, чого я досi не можу збагнути. Чи то борт човна був слизький, чи жiнка була не уважна, але коли я спробував улiзти в човен, вiн перекинувся. Добре, що тут хоч не дуже глибоко. Стоячи по шию у водi, з зеленим баговинням у волоссi, жiнка приголомшено дивилася на мене. Я заплутався у вудках (це ж ними вона щойно розмахувала!) i зашарiвся. Найнеприємнiше те, що я завжди червонiю, навiть без причини.
   -- Нiчого, -- сказав я, -- ходiмо он туди, на острiвець, -- там ви будете справдi врятованi.
   Жiнка знову влiзла в човен, i я попхав його до острiвця. Там ми посiдали поруч. Жiнка роззулася i вилила на пiсок воду з туфель.
   -- Дуже вдячна за порятунок, -- тихо мовила вона. -- А вудки пропали... Справдi, дуже вдячна.
   -- Ет, це не бiда, -- вiдказав я. -- Я ж говорив, що залюбки врятую вас.
   Але жiнка, мабуть, не дуже радiла, що її врятовано. Вона мовчала.
   -- Озеро дуже заболочене, правда? -- аби не мовчати, сказав я.
   I раптом жiнка почала смiятися. Здавалося, тому смiховi не буде кiнця.
   "Може, у неї сонячний удар", -- злякано подумав я i став пригадувати, як навчав нас пан Фiлькендорф рятувати потерпiлих вiд сонячного удару. У мокрому одязi, вся в зеленому баговиннi, жiнка качалася по пiску.
   -- Просто неможливо, -- приказувала вона, -- помру зо смiху... хто ж iще мiг бути... це ж Альфонс Цiттербаке... хто рятує мене i перекидає човна, переплутує мої вудки... не можу повiрити... Альфонс Цiттербаке...
   Мене мов громом приголомшило. Звiдки вона знає мене? Та ще й смiється надi мною.
   -- Ти ж Альфонс? -- запитала вона i ласкаво поплескала мене по щоцi. А я цього взагалi не люблю.
   -- Так! -- стримано пiдтвердив я. -- Це справдi я, ваш рятiвник Альфонс Цiттербаке.
   -- I ти не впiзнаєш мене? -- запитала жiнка i змахнула зi своєї брови нитку баговиння. Я уважнiше придивився до неї i вмить зблiд. Упiзнав! Це ж панi Цвой! Це їй розповiдав я тодi про свої пригоди, а вона зробила з них ту дурну книжку, в якiй усi смiються надi мною i нiхто не сприймає мене всерйоз.
   -- От так зустрiч! -- сказала вона. -- Яка зворушлива зустрiч!
   -- Гм, я теж радий зустрiчi з вами, панi Цвой, -- промимрив я.
   -- Так, любий Альфонсе, -- витягуючи з волосся шматочки латаття, сказала панi Цвой. -- Нам доведеться довгенько посидiти на цьому острiвцi. По-перше, я так не можу з'явитися на люди, -- i вона показала на свiй мокрий одяг, що прилип до тiла, а по-друге, мене може затримати рибiнспектор Шмiдтке. Коли ми перекинулись, я загубила дозвiл на ловлю риби, а Шмiдтке ой який суворий!
   -- Я можу перепливти на той берег, -- сказав я.
   -- Нi, любий Альфонсе, лишайся тут. Удвох буде веселiше.
   -- А що менi робити? -- невдоволено пробурчав я. -- Можу шiсть разiв пiдтягтися на руках або зробити стiйку на головi -- сiм хвилин стою! Це рекорд нашого класу.
   Панi Цвой засмiялася.
   -- Краще розкажи що-небудь, а це облишмо.
   Я розповiв їй про свої пригоди з шiстдесятьма яйцями, про те, як я був космонавтом номер 4, як катався на "кротовi". Панi Цвой безугавно смiялась.
   -- Ви давно висохли, -- зауважив я. -- А я вже стомився розказувати.
   -- Нi, Альфонсе, розповiдай далi. Це ми надрукуємо, так, це ми надрукуємо! -- приказувала вона.
   Довелося продовжувати. Сонце сховалося за деревами, стало прохолодно, а панi Цвой не вiдпускала мене, i я весь час розповiдав.
   Як я програв змагання слiдопитiв
   Всiм класом ми вирушили в подорож. Вона тривала два днi -- суботу i недiлю. Я вперше їхав разом з усiма i дуже радiв. Адже ми будемо спати в сараї i самi куховарити. На жаль, iз самого початку подорожi у мене почалися прикрощi. Все через те, що мама наготувала менi велику валiзу.
   -- Щоб не простудився, щоб не був голодний, щоб не натер ноги в походi, -- приказувала вона, кладучи у валiзу ту чи iншу рiч.
   А тато ж учора застерiгав:
   -- Тiльки не накладай хлопцевi багато. Вiн же сам усе нестиме. В дорогу беруть тiльки найнеобхiднiше.
   Менi й самому хотiлося взяти тiльки найнеобхiднiше, але мама вважала, що й валiзи замало. Бо коли похолоднiє, мовляв, то будуть потрiбнi пiдштанки i товстий пуловер. Шкода, що тато був саме на роботi.
   Тiльки-но я прийшов до школи, як мої однокласники почали смiятися.
   -- Що за дурний смiх? -- крикнув я, хоч i розумiв, що смiються надi мною та моєю валiзою.
   Ервiн був iз рюкзаком. Смiючись, вiн сказав усiм:
   -- Альфонсовi потрiбен носильник! Може, замовимо?
   -- Я ще посмiюсь над вами, коли ви їстимете дрижаки, а менi в пуловерi буде тепло, -- вiдрiзав я.
   Всi зареготали ще дужче.
   -- В червнi не буває холодно i пуловер нi до чого, -- не вгавали вони.
   Я розсердився не на жарт.
   -- А якщо в дорозi пiде дощ. Вас намочить, а в мене є накидка! -закричав я.
   Усi знову засмiялися. Вони гадали, нiби я хочу, щоб нас застав дощ. Пiд час нашої першої подорожi! На щастя, прийшов Гаррi, наш вожатий.
   Всi замовкли i тiльки презирливо позирали на мене, а я мовчав.
   Петер почав шикувати нас.
   -- Рiвняйся! -- скомандував вiн.
   У строю я став поруч Бруно i поставив бiля себе свою пузату валiзу.
   -- Альфонсе, глянь, твоя валiза псує стрiй, -- пробурчав Петер.
   Я поставив валiзу перед строєм. Петер лишився задоволений i хотiв уже доповiсти Гаррi, що загiн вишикувано. Вiн пiшов уперед i перечепився через мою валiзу. I знову прикрощi. Всi сказали, що я iз своєю валiзою порушую дисциплiну. А в нiй же тiльки найнеобхiднiше, так сказала мама.
   Вже на вокзалi я помiтив у себе на руках пухирi. Це вiд валiзи. У поїздi нашi спiвали веселих пiсень, а я шукав у валiзi рукавицi. Вони були б так до речi для моїх пухирiв. Але мама, певно, подумала, що в червнi рукавицi не потрiбнi.
   До нашого сарая треба було йти три кiлометри. Через кiлометр Гаррi взяв у мене валiзу. Вiн чудовий хлопець. А iнших це розсердило. Петер пробурчав:
   -- Через його валiзу перечепився голова ради загону, а за нього несуть iншi!
   Прийшли. У сараї було повно свiжої соломи. На лузi ми запалили вогнище i стали спiвати пiсень.
   Наступного ранку мало вiдбутися змагання слiдопитiв. Три групи за компасом повиннi були розшукати закопаний скарб. Спочатку не знали, що взяти за скарб. Тодi Бруно запропонував:
   -- Вiзьмiмо Альфонсову валiзку i заховаймо.
   Всi пiдтримали його, i то iз зловтiхи. Я погодився. Гаррi не заперечував. Мої речi склали в ковдру. Потiм Луїза, Поллi та Сiмон пошепталися з Гаррi, i вiн вiдправив їх кудись iз валiзою. Тепер це був скарб. Ми роздiлилися на три групи.
   Спочатку вирiшили, що нашу групу поведе Ервiн, та Гаррi порадив iнакше:
   -- Альфонс Цiттербаке добровiльно вiддав у наше розпорядження свою валiзу, то нехай вiн поведе вашу групу.
   Наша група невдоволено загула, але їм довелося погодитись. Я став командиром!
   Кожна група мала свiй маршрут. Хто перший знайде заховану валiзу, той переможець. Нам треба було пройти чотириста крокiв вулицею, потiм три тисячi крокiв на пiвнiч, тодi кiлометр на захiд i там шукати.
   Я наказав своїй групi рушати. Ми йшли, рахуючи кроки. Настав час повертати на пiвнiч. Я витяг iз кишенi компас, що його дав менi Гаррi. Покрутив. Де ж та пiвнiч? Всi нетерпляче позирали на мене.
   -- Швидше! -- пiдганяли вони. -- Ми гаємо час.
   Я показав праворуч. Бруно не витримав:
   -- Менi здається, пiвнiч має бути в iншому напрямку.
   Менi теж мало вiрилося, що треба повертати саме праворуч, але ж я був командир i тому крикнув:
   -- Бруно, не порушуй дисциплiни!
   I той замовкнув.
   Далi шлях нам заступив густий чагарник. Продираючись крiзь нього, ми подряпали собi ноги.
   -- Пiонери вмiють переборювати труднощi! -- не припиняючи рахувати, кинув я. Iншi теж рахували. Я наказав групi зупинитися.
   -- Вам не треба рахувати. Рахує командир, -- оголосив я i далi рахував сам. -- Тисяча сорок вiсiм, сорок дев'ять...
   Раптом Ервiн заверещав i вiдскочив за дерево.
   -- Знайшов скарб! -- закричали всi.
   -- Нi, -- вiдказав Ервiн. -- Там ящiрка.
   Ми всi залягли, вичiкуючи, -- може, та ящiрка з'явиться знову? I тут я згадав про скарб:
   -- Мерщiй вставайте! Треба йти далi!
   А скiльки ж я нарахував крокiв? Вiсiмсот дванадцять чи двi тисячi двiстi вiсiм? Через ту кляту ящiрку я збився з рахунку. Проте я нiчого нiкому не сказав.
   Раптом лiс розступився, i ми опинилися перед великим полем жита. Далi йти було нiкуди.
   -- Ще триста крокiв, -- пошепки сказав я. -- Вперед.
   Одначе група не послухалася. Ервiн навiть покрутив пальцем бiля лоба.
   -- То я пiду сам! -- спересердя крикнув я, бо вони мене сердили всю дорогу. Жито шелестiло i хилилося менi до самiсiньких нiг.
   -- Гей, ти, телепню, а йди-но сюди!
   Бiля моєї групи стояв якийсь чоловiк. Я повернув назад. Може, вiн знає, куди нам треба йти? Проте чоловiк не дав менi й слова сказати.
   -- Ти пiонер, а не знаєш, що таке народне добро? Ти ж топчеш хлiб!
   I чого вiн менi тiльки не наказав! Виявилося, що вiн -- бригадир мiсцевого кооперативу. Гаразд, його слова правильнi. Але що робити, коли дорога до скарбу проходить саме тут? Один Ервiн погодився з бригадиром:
   -- Цiттербаке все робить сам. I хтозна, куди вiн нас завiв.
   Ми знову йшли мовчки i рахували. Зробили три тисячi триста сорок два кроки, обiйшли якесь велике озеро i попали на заболочений луг. Коли ми переходили через струмок по колодi, Бруно впав у воду. Знову ж винен був я. Пройшли три тисячi триста вiсiмдесят шiсть крокiв i зупинилися перед залiзничним насипом.
   -- З того боку неодмiнно має бути скарб, -- промимрив я, але нiхто менi не йняв вiри. Ми ще довгенько поневiрялися. Група перешiптувалась. Вони хотiли мене вiдлупцювати, якби я завiв їх у болото.
   Раптом зовсiм близько почулися голоси.
   -- Гаррi! -- закричали ми i навiть спробували бiгти, але не змогли. I як це ми опинилися за нашим сараєм? Двi iншi групи давно вже повернулися, попоїли i навiть каструлi вишкребли. На наше щастя, Гаррi залишив для нас трохи їжi.
   -- Де ви ходили? Вже двi години, як ми тут. Гаррi вже став побоюватися за вас, -- галасували всi навколо нас.
   А моя голодна група сидiла на землi i наминала манний суп. Я став доповiдати Гаррi.
   -- Навiть не знаю, чому так сталося, -- почав я.
   -- А покажи менi на компасi, де пiвнiч, -- звелiв Гаррi.
   Я показав. Гаррi сплеснув руками:
   -- Якраз навпаки! Стрiлки компаса спецiально пофарбованi в рiзнi кольори.
   -- Мене ж не було тодi, коли ти пояснював, як треба користуватися компасом. Я саме хворiв на свинку.
   Але ж хiба це виправдання для них?
   Мов на зло, скарб розшукала дiвчача група, яку вела та чванькувата Зiгрiд. Мою валiзу! Пiсля гри я нiяк не мiг зачинити валiзу. Мама наклала менi дуже багато необхiдних речей, але я ними так i не скористався. Згодом Зiгрiд написала такий допис до нашої стiннiвки:
   "Наше змагання слiдопитiв.
   Ми мали знайти скарб. Ним була порожня валiза Альфонса Цiттербаке. Наша група перемогла. А Цiттербаке повiв свою групу не в тому напрямку. Вони дуже потомилися, бо багато ходили. Цiттербаке не знав, де пiвнiч, i неправильно порахував кроки. Тепер усi називають Цiттербаке Альфонсом-Скарбошукачем. Подорож була чудова. Нам було так весело!"
   Отаке написала Зiгрiд. Той допис читала вся школа. Я розповiв про все татовi. Вiн каже, що то критика. Критика, мовляв, гарна рiч, а самокритика ще краща. Але я iншої думки. Хiба у всьому винен тiльки я? Винна валiза, а напхала її так мама. Тато каже, щоб у наступний похiд я не брав стiльки речей. Про це вiн поговорить iз мамою. Ту Зiгрiд я теж критикую, -- бiльше не розмовляю з нею. А всi на мене сердяться. Хiба це справедливо?
   Як я проводив домашнiй телефон
   Якось Бруно спала думка, що ми з ним могли б частiше радитись, наприклад, коли виконуємо домашнi завдання. Якби був телефон, то можна було б подзвонити i запитати, як розв'язати задачу з арифметики. Ми могли б також передавати один одному таємнi телеграми. "Будь ласка, привiтай тьотю Емiлiю" могло б означати: приходь о третiй до грота в парку. Чи щось подiбне. Така iдея спала на думку Бруно тому, що нашi будинки поруч. Вона менi теж сподобалася.
   -- А де ж ми вiзьмемо телефон? Пошта, напевно, нам його не поставить.
   -- Навпаки, вона й знатиме про це. Зробимо потай. Це ж чудово!
   -- А коли буде проводити не пошта, то де ми вiзьмемо телефонний апарат?
   Бруно розповiв менi про мотузяний телефон. Це робиться так: до обох кiнцiв довгого шматка шпагату прикрiплюють по кришечцi вiд коробки з-пiд вакси або чогось iншого. Над кришечками натягують пергаментний папiр.
   Все це ми проробляємо. Бруно iде в один куток кiмнати, я -- в iнший. Кришечку тримаю бiля вуха.
   -- Нiчого не чути, -- кажу я.
   -- Зараз буду шкрябати.
   Бруно шкрябає по паперовi. Справдi, в коробочцi шарудить. Чути досить чiтко. Потiм шкрябаю я. Бруно теж чує. Тепер Бруно притуляє свою кришечку до рота i щось говорить. Спочатку я не розумiю нiчого. Та коли вiн починає говорити голоснiше, чути добре:
   -- Чудовий телефон, правда ж, Цiттербаке?
   -- Так! -- кричу я.
   Бруно теж зрозумiв. Це ж так просто! Папiр, шпагат, коробочка з-пiд вакси -- i телефон готовий.
   -- Протягнемо шпагат вiд квартири до квартири i тодi зможемо розмовляти, коли захочемо. Пошкрябав, i другий бере коробочку.
   Ми вийшли у двiр. Нашi будинки стоять зовсiм поруч. Бруно живе на першому поверсi, я -- поверхом вище.
   -- А тепер давай протягнемо шпагат через двiр вiд квартири до квартири, -- запропонував Бруно.
   Спочатку ми позв'язували шматки шпагату, щоб вистачило вiд будинку до будинку. Вийшло багато вузлiв, i я побоювався, що буде погано чути. Почали з моєї кiмнати.
   -- Треба просвердлити у вiкнi дiрку, -- сказав Бруно.
   Менi не хотiлося цього робити, i я запропонував:
   -- Можна причепити телефон до вiкна знадвору. Коли ти подзвониш, я вiдчиню вiкно, i будемо говорити.
   -- А якщо я подзвоню вночi? Тодi ти не почуєш i не вiдчиниш вiкна.
   -- А чому це вночi? -- здивувався я.
   -- Ну, коли влiзе злодiй або так просто...
   Це мене переконало, i ми стали свердлити дiрку. На жаль, ми зламали татiв свердел, та хоч те добре, що зламався вiн у ту мить, коли робота була майже закiнчена.
   Приладнавши телефон у мене, ми заховали його пiд лiжком, а другий кiнець шпагату опустили надвiр. Тепер треба протягти його в кiмнату Бруно.
   -- Проведемо над цим деревом, -- дiловито сказав Бруно. -- Вилазь на дерево, мiцно прив'яжи проводку до гiлки, а далi потягнемо в нашу квартиру.
   -- Гаразд, -- погодився я, хоч i не дуже менi хотiлося вилазити на дерево. Адже у мене легко наморочиться голова, i до того ж, це дерево -- не просто дерево, а слива панi Матнер.
   Водночас менi так хотiлося мати таємний телефон! Тримаючи кiнець шпагату в зубах, я видерся на сливу й мiцно прив'язав його до гiлки. Знову Бруно допомагав менi порадами.
   -- Здається, нiби справдi натягнуто телефонну проводку. Тепер треба тiльки слiдкувати, щоб нiхто не вiшав на неї бiлизни.
   Раптом до моїх вух долинув крик панi Матнер.
   -- А побий його лиха година! Цiттербаке на моїй сливi!
   Я не встиг злiзти, а Бруно накивав п'ятами.
   -- Менi зовсiм непотрiбнi вашi сливи, -- сказав я i залився рум'янцем.
   Панi Матнер тiльки зловтiшно засмiялась:
   -- А чого ж ти на сливi? Не вигадуй казочок. А сливи ж iще зеленi!
   -- Та не треба менi ваших слив! Мама щойно купила в магазинi п'ять фунтiв!
   -- А що ж ти тодi робиш на моєму деревi, га? -- запитала панi Матнер.
   Мама радить завжди бути чесним, i я вирiшив признатись :
   -- Я проводжу телефон.
   Але це не заспокоїло панi Матнер. Навпаки, вона ще дужче розсердилася.
   -- Телефон? -- перепитала вона. -- Не забивай менi баки своїми вигадками! Ти що, глузуєш надi мною?
   В будинку стали вiдчинятися вiкна.
   -- Еге ж, Цiттербаке на сливi. А в мене обiрвали агрус, -- почувся чийсь голос.
   Менi хотiлося негайно обернутися в той бiк i сказати, що я взагалi не їм агрусу, а тим бiльше у своєму дворi. Обертаючись, я спiткнувся i впав додолу. Прямо пiд ноги панi Матнер. Я скочив на ноги i кинувся навтiкача. Ще почув, як панi Матнер гукнула менi вслiд:
   -- Ось я розповiм твоїй матерi.
   У дверях мого будинку я зустрiв Бруно.
   -- Утiк, Цiттербаке?
   Ох, який я був сердитий!
   -- Та втiк, але ж тепер усi думатимуть, що я крав сливи. I що, як про це довiдається мама?
   Та Бруно думав тiльки про телефон.
   -- Проводити низом не годиться, треба спробувати горою.
   -- По зовнiшнiй стiнi будинку? Дерись туди сам!
   -- Навiщо дертися? Проводитимемо вiд квартири до квартири.
   -- А хто нам дозволить ходити по квартирах, i що ми казатимемо людям?
   -- Це я сам владнаю.
   I Бруно таки все владнав.
   -- У школi нам дали завдання обмiряти зовнiшню стiну будинку, -сказав вiн пановi Гонфенгайту, який живе над нами.
   Той буркнув:
   -- Новомоднi витiвки.
   Але зайти дозволив. З вiкна пана Гопфенгайта Бруно опустив шпагат униз. Коли надворi знову все стихло, я прив'язав кiнець проводки до свого вiкна. Потiм треба було тягти проводку до сiнешнього вiкна, далi до Мiхалакiв, тодi до Штенiв i, нарештi, вниз до вiкна Бруно. Це не так просто -- передати провiд од вiкна пана Гопфенгайта до сiнешнього вiкна. Бруно знову знайшов вихiд iз становища. Менi довелося розшукати камiнця i прив'язати його до кiнця шнура.
   -- Розгойдай камiнця так, щоб вiн долетiв до сiнешнього вiкна, а там я вхоплю його i прив'яжу проводку, -- сказав вiн.
   Бруно висунув свою круглу голову з сiнешнього вiкна i гукнув:
   -- Розгойдуй!
   Я почав гойдати. Тiльки-но я добре розгойдав камiнця, коли це розчинилося вiкно панi Матнер. Вона, певно, помiтила камiнця, що саме пролiтав повз її вiкно, i спробувала його схопити. Угледiвши мене, вона крикнула:
   -- Та хай його поб'є лиха година, цього Цiттербаке! Спершу вилiз на мою сливу, а тепер хоче побити менi вiкна!
   Пан Мiхалак теж виглянув iз вiкна. Вiн уже почув од Бруно про обмiрювання будинку, i тому сказав панi Матнер:
   -- Не чiпайте хлопцiв! Вони працюють для науки.
   Панi Матнер сказала, що ми плетемо небилицi, а наша наука -- це те саме, що й краденi сливи. Ще й порадила пановi Мiхалаку займатися його власними справами.
   Камiнець усе ще розгойдувався, i панi Матнер знову мало не спiймала його.
   Я так розхвилювався, що випустив з рук шпагат. Камiнець ударив по сливi так, що зеленi сливи посипалися градом.
   В цей день ми не встигли провести телефон, бо весь будинок тiльки й говорив, що про нас. Через цей телефон у мене була ще й не зовсiм приємна розмова з мамою.
   Наступного дня у нас вийшло. Ми провели проводку до вiкна Штенiв, а тодi вниз до вiкна Бруно.
   -- От i все, Цiттербаке, -- сказав Бруно.
   -- Так, все готово, -- сказав я.
   -- Все гаразд, -- сказав Бруно (звiсно, у нього не було прикрощiв, вiн полишив їх менi). -- Все гаразд, Альфi. Отепер ми як слiд поговоримо по телефону.
   I ми розiйшлися по своїх кiмнатах. Я взяв кришечку i притулив до вуха, але нiчого не було чути. Прочекав двi години, а тодi пiшов до Бруно. Його мама сказала, що вiн давно пiшов грати в футбол. Сердитий, побiг я до нього. Бруно саме забив гол.
   -- Чому ти не подзвонив? -- запитав я.
   А вiн:
   -- Зараз у мене часу нема, але менi здається, з проводкою не все гаразд. Перевiр ще раз.
   Я перекривив його.
   -- З мене досить, не хочу бути злодiєм, що краде сливи, i не хочу обдурювати пана Гопфенгайта.
   Бруно побачив, що я розгнiвався, i полагiднiшав.
   -- Подзвоню тобi сьогоднi ввечерi, -- сказав вiн. -- А ти щоб вiдповiв менi росiйською.
   -- Гаразд, -- великодушно погодився я. -- Тричi пошкрябаєш.
   Ввечерi знову нiчого не було чути. Я вiдчинив вiкно i крикнув через двiр:
   -- Бруно, ти подзвониш нарештi?
   Його вiкно було за деревами. Аж ось i вiн обiзвався до мене:
   -- Ти здурiв, чи що? Дзвоню тобi вже чверть години, а ти мовчиш!
   -- Перевiряй проводку i вивчай слова сам! -- сердито крикнув я.
   В цю мить повiдчинялися вiкна у панi Матнер i пана Мiхалака i звiдти залунало:
   -- Тихiше! Хай вам всячина! Лиха година!..
   Цього вечора я лiг спати сердитий, а вночi не раз прокидався вiд шкряботiння. Так, я добре чув його. Це дзвонив Бруно. Я подумав, що коли вiзьму телефон i Бруно скаже, що до них влiз бандит, менi, мабуть, доведеться побiгти i вигнати бандита. Бруно страшенний боягуз. Я сам упораюся з бандитом, а Бруно сховається пiд ковдрою. Але брати телефон менi не хотiлося. Проте шкряботiння не припинялось. Я взяв коробочку i тихо сказав:
   -- Цiттербаке слухає. Що там таке?
   У коробочцi -- нiчичирк. Може, Бруно втiк? А може, скоїлося щось ще гiрше? Я вiдчув, як у мене волосся стало дибом, а по спинi наче поповзли мурашки. Я гукнув у коробочку:
   -- Бруно, вiдповiдай же! Чи ти ще живий?
   Я крикнув, мабуть, занадто голосно. Спалахнуло свiтло. У дверях з'явилася мама, в халатi наопашки.
   -- Що тобi, Альфi? -- схвильовано запитала вона i потермосила мене. -- В чому справа?
   -- Я... коли з Бруно щось сталося... весь час дзвонить телефон...
   -- Що дзвонить?
   -- В коробочцi шкрябає, кажу...
   -- Що шкрябає? Альфi, тобi приснилося щось страшне. Може, ти захворiв?
   -- Ну, а ти хiба нiчого не чуєш? -- запитав я. -- Чуєш, як шкрябає?
   -- То ж дощ iде, синку. Дощ то шкрябає, то стукоче у вiкно.
   I справдi, надворi йшов дощ.
   Мама дала менi випити ковток якогось напою i добре вкрила ковдрою.
   -- Тобi щось страшне приверзлося. Хай насниться приємне!
   Вранцi я викинув свiй телефон на смiтник. I тут я зустрiв пана Гопфенгайта.
   -- Ну як, обмiряли будинок? -- буркнув вiн.
   -- То ми проводили телефон, -- зiзнався я.
   Пан Гопфенгайт не зрозумiв мене. Зате Бруно добре зрозумiв, коли я йому сказав:
   -- Можеш дзвонити кому хочеш, а менi зась!
   -- Чому це? -- здивувався вiн. -- Учора ввечерi у тебе дзвонило? Я дзвонив, але ти знову не взяв трубки.
   Що менi довелося пережити через "шахрайську гумку"
   Якось приїхала до нас iз Захiдної Нiмеччини моя двоюрiдна бабуся Паулетта. Бабусi завжди хорошi. Я люблю бабусь i бабусю Паулетту теж, хоч вона завжди приносить нам прикрощi. Але тут я не винний. Бабуся Паулетта завжди сперечається з татом. Вона починає:
   -- Ось ви, злидарi зi Сходу...
   I не доказує, бо тато гнiвається i в розмову втручається мама:
   -- Тiтонько, коли ти, нарештi, все зрозумiєш?
   Та цього разу винний я сам. Це ж несправедливо! Але дозвольте розповiсти по порядку.
   Бабуся Паулетта прибула на великдень. Мама сказала татовi:
   -- Паулю, дивись, щоб обiйшлося хоч цього разу без суперечок.
   Тато насупився.
   -- Це не моя рiдня, а твоя, тiтка Паулетта -- твоя тiтка, але коли у неї такi дивнi погляди, я не можу мовчати.
   Гостювання тiтки Паулетти почалося без пригод. Вона прибула, i спершу все було гаразд.