Страница:
По суботах тато часто ходить на рибалку. Мене з собою вiн нiколи не бере. Коли я його прошу, вiн каже:
-- Нi, Альфi, не можна. В човнi ти не всидиш спокiйно, розженеш менi всю рибу i сам нiчого не впiймаєш.
Днями я написав на "вiдмiнно" контрольну з арифметики, i тато пообiцяв менi:
-- Наступної недiлi вiзьму тебе з собою на рибалку.
Ми вирушили з дому в суботу надвечiр i переночували в готелi.
-- Нам треба встати о пiв на четверту. Отже, негайно лягай спати, -- наказав тато.
Так рано менi ще нiколи не доводилося вставати. Я боявся проспати. Перший раз прокинувся, коли надворi було зовсiм темно. Я довго сiпав .тата, поки розбудив його. Вiн увiмкнув свiтло i поглянув на годинника.
-- Повернися на другий бiк i не здумай ще раз будити мене, -сердито сказав тато.
Годинник показував чверть на першу.
Згодом я знову прокинувся. Впевнений, що ми проспали, увiмкнув свiтло i подивився на годинника: була друга година.
-- Хай йому грець, -- позiхаючи, пробурчав тато. -- Ти спатимеш нарештi?
Я лiг i став мiркувати, чи не краще менi взагалi бiльше не спати до пiв на четверту. Але так не вийшло. Коли задрiмав, менi приснилося, що я впiймав на вудку золоту рибку i вона стала прохати мене подарувати їй життя. За це вона пообiцяла завжди допомагати менi з арифметики. Ледве втяг я золоту рибку у свiй човен, i сон минув, бо я впав з лiжка.
Тато дуже злякався i вилаяв мене.
Менi здалося, вiн навiть тихо сказав:
-- Для чого тiльки я взяв iз собою цього телепня?
Була без п'яти хвилин третя.
Ми знову заснули, а коли прокинулися, годинник показував пiв на п'яту.
-- Проспали! -- крикнув тато. -- Це ти винний. Крутився цiлу нiч, а тепер вугри вже пройшли.
Ми примчали до човна i попливли. Як це було чудово! Над водою висiла величезна сiра завiса туману, а в лiсi кричала iволга. Я спробував заспiвати iволгою.
-- Тихiше поводься в човнi! -- гримнув тато. -- Попереджую востаннє, а то прожену.
Невже вiн мене викине в озеро?
Тато веслував обережно. Ми прибули на мiсце й прив'язали човна до двох тичок. Тато дав менi маленьку вудочку, наживив дощового черв'яка i показав, як пiдсiкати, коли клює, i як витягати рибу. Собi вiн узяв довгу вудку i закинув далеко.
Ми стали чекати. Сидiли довгенько. Раптом мiй поплавець смикнуло.
-- У мене клює! -- крикнув я.
-- Тс-с-с-! -- зашипiв тато. -- Тягни!
Я пiдсiк. У водi щось стрепенулося. Потiм над водою показалася чимала гарна рибина. Вудлище зiгнулося. Я розгубився.
-- Тягни! -- гукнув тато.
Я тяг репетуючи:
-- Щука! Ура! У мене щука!
Тато гримнув:
-- Тихiше поводься у човнi!
Я витяг рибину. Вона впала татовi просто на штани й забруднила їх.
-- Це лин. Добрих пiвфунта буде, -- сказав тато i насупився.
Знаю, вiн не дуже зрадiв, що я перший упiймав рибину. Тато знову наживив менi черв'яка. Я закинув i знов у мене клюнуло. Цього разу пiдсiк добре. На жаль, рибка була маленька -- окунь.
-- Спробуй здогадайся, чому вона у нього клює, -- буркнув тато.
Його поплавець спокiйнiсiнько плавав на водi.
Згодом у мене знову клюнуло. Я пiдсiк, та, мабуть, заранi. Порожнiй гачок вискочив iз води, пролетiв повз татове вухо i вп'явся йому в куртку. Чудовий був гачок. В тканинi вiн засiв так мiцно, що витягти його ми не змогли. Врештi-решт, нам довелося перерiзати волосiнь ножем. Гачок залишився в куртцi назавжди.
Ледве встиг я закинути новий гачок iз наживкою, як поплавець вмить потонув. Не гаючи часу, я смикнув, i на гачку затрiпотiла рибина. Цього разу попався жирний окунь. Я показав татовi свої три рибини i сказав:
-- Правда, чудово?
Тато ледь кивнув. Вiн пильно дивився на свого нерухомого поплавця. Не пройшло й пiвгодини, як я впiймав ще маленького окунця, двi плiтки i лина. А тато не зловив нiчого. Вiн все частiше витягав свою вудку i уважно оглядав, нiби щось там було не так. Але все було в порядку. Нарештi, клюнуло i в нього.
-- Пiдсiкай! -- крикнув я.
-- Нi, -- заперечив тато. -- Я дам їй краще вхопитись. Тодi буде певнiше.
-- Зiрветься! -- не вгамовувався я. -- Пiдсiкай!
Тато смикнув, але вудлище не зiгнулось. Рибина, завдовжки з палець, затрiпотiла на гачку. Я зареготався, а тато сердито зиркнув, на мене. Одразу пiсля цього я впiймав ще рибину, втричi бiльшу за татову. Я хотiв знову закинути вудку, i тато теж розмахнувся. Волосiнi заплуталися. Пiвгодини морочилися ми з ними, перш нiж знову змогли закинути.
Тато гнiвався:
-- Краще б ти залишився вдома!
А я казав:
-- Але ж до мене йде найкраща риба!
I тато замовкав.
Потiм я ще впiймав окуня i двi плiтки, а тато знову нiчого.
-- Ану, давай помiняємося мiсцями. Переходь! -- запропонував вiн. Менi не хотiлося.
-- Ти менi тiльки рибу розженеш, -- пробурчав я, але послухався.
Коли ми мiнялися мiсцями, я пiдсковзнувся. Човен сильно захитався, i я випустив з рук вудку, її вмить однесло течiєю геть. Татовi довелося вiдв'язати човна, щоб дiстати мою вудку. Вiн знову дуже розсердився, але сказав тiльки:
-- Рибалцi край. Ми розiгнали всю рибу.
Тодi ми попливли в очерети i знову закинули вудки. Тато попрохав мене:
-- Поглядай на мою вудку, а я налаштую спiнiнг.
Гаразд. Поглядаю на його вудку. Аж раптом клюнуло. Я смикнув, але вудка й не зворухнулася. Здавалося, гачок зачепився за дно. На допомогу менi прийшов тато з пiдсакою. Витягли ми коропа -- фунтiв зо два було в ньому, не менше.
-- Це я впiймав, -- кажу татовi.
А вiн не погоджується:
-- Але ж моя вудка!
Справдi, чий же це короп? Чи мiй, бо я його впiймав, чи татiв, адже на його вудку? Ми так i не дiйшли згоди. Посидiли ще трохи, але бiльше нiчого не ловилося. Стало жарко. Знiчев'я вирiшив я дати своїм рибинам iмена. Коропа назвав Юмбо, великого окуня -- Максом, а плiток -- Анною i Петрою. А тато тим часом змотав вудки i запропонував :
-- Ану, берись за весла. Тiльки веслуй поволi. Сподiваюся, впораєшся. А я закидатиму спiнiнг -- може, впiймаю щуку.
Вiн узяв маленьку вудочку з котушкою i причепив до неї блискучу металеву рибинку. Яка смiшна наживка!
-- Це ж як? -- поцiкавився я. -- Зовсiм без черв'яка? Невже щука така дурна, що схопить цей шмат бляхи?
Тато взявся за голову.
-- Ой леле! Кого я взяв на рибалку! Це ж блешня.
Але щуку, мабуть, нелегко ошукати. Я веслував, тато закидав, та нiщо не чiплялось. Раптом тато крикнув:
-- Альфонсе, зупинимось тут.
Але човен плив собi далi -- я нiяк не мiг його зупинити. Тато стояв на кормi. Вудлище нап'ялося, нiби лук.
-- Назад! -- крикнув вiн. -- Ти ж порвеш менi всi снастi.
Але як подати назад, я не знав i геть розгубився. Одне весло вислизнуло у мене з руки i попливло. Я нахилився, щоб дiстати його, i впустив друге весло. Волосiнь у татової вудки перервалась, i наш човен загойдався на хвилях.
-- Що робити? -- спитав я тата. -- У нас тепер нема жодного весла!
Тато тiльки сумно кивнув. Чим же веслувати?
-- Може, руками? -- запропонував я.
Ми спробували веслувати руками. Виходило дуже повiльно. Тато мовчав. Я хотiв був утiшити його:
-- Зате ми наловили такої гарної риби.
Але тато навiть не поглянув на мене.
Тiльки десь о другiй годинi нас узяв на буксир якийсь рибалка, що саме пропливав мимо, i вiн дотяг нас до берега. Ми прив'язали човна i пiшли шукати весла. Заради тих весел нам довелось обiйти майже все озеро. Проблукали три години. Нарештi наша згуба знайшлася на другому боцi озера в очеретi.
Я роззувся, скинув шкарпетки i побрiв у воду по весла. Тато взяв одне весло на плече, я -- iнше. Я крокував попереду, тато за мною. Назад iшли швидше. Дорогою я склав i тут-таки проспiвав пiсеньку про нашу рибалку:
Ловлю-ловлю, тягаю
I спритно пiдсiкаю
Плiток та окунiв,
Линiв та коропiв.
Рибинка є i в тата,
Що я помiг пiймати.
-- Припини свою дурну пiсню! -- гримнув на мене тато.
I чого моя пiсенька йому не сподобалася?
-- Тут же нема риби, щоб я її наполохав, -- вiдказав я.
Далi я зробив цiкаве вiдкриття. Наче якийсь кумедний сiрий дзвоник прилiпився до стовбура дерева. Що воно могло бути? Я колупнув того дзвоника веслом. Ми й не зоглядiлись, як навколо нас загуло. Звiдки менi було знати, що то осине гнiздо? Тато став вiдмахуватися на всi боки веслом, але це не допомогло. Тодi я кинувся навтiкача, тато за мною.
Ми ще легко вiдбулися. Одна оса вжалила мене в ногу, а татовi дiсталось у праву щоку. Вiдразу ж пiсля цiєї пригоди з осами поїхали ми додому. Всю дорогу тато мовчав. На кожнiй зупинцi ми вискакували з поїзда i бiгали примочувати вжаленi мiсця.
Додому прибули не пiзно. Мама дуже зрадiла.
-- Коли тато їздить сам, вiн нiколи не повертається так рано, -сказала мама.
Тато лише кивнув, тримаючись за щоку, а я пошкандибав на кухню i переможно висипав рибу.
-- Що ти на це скажеш? -- спитав я маму, пiднявши коропа Юмбо.
-- Чудово! -- захоплено сказала мама. -- Пощастило ж татовi!
-- Та це я все сам наловив, -- заперечив я.
Тато тiльки махнув рукою i лiг на канапу. Мамi довелося прикласти йому до щоки глину з оцтом.
-- Наступної недiлi знову поїдете на рибалку? -- поцiкавилася вона.
Тато заперечливо похитав головою.
-- Ви ж стiльки наловили цього разу! -- не розумiла мама.
-- Не в тому справа, -- якось невиразно пробурмотiв тато i затулився газетою.
Наспiвуючи свою пiсеньку, я пошкутильгав надвiр, щоб розповiсти хлопцям про рибалку. Тепер я рибалив би щонедiлi. Це ж так чудово -ходити на рибалку!
Як ми з Великою Змiєю звалили тацю з пирогом
Скiльки всього доводиться менi терпiти! Але найгiрше для мене -це ходити в гостi. Менi стає погано, вже коли мама каже:
-- Не плануйте нiчого на недiлю. Поїдемо до тiтки Анни.
Тiтка Анна хороша -- для мене у неї завжди є цукерки. Але всi приготування -- вони просто жахливi. В таких випадках мама дуже нервує, безперестанку повчає нас iз татом, як слiд поводитися в гостях.
Якось тато одержав поштову листiвку. Вiн зрадiв i загукав до мене:
-- Альфонсе, мiй шкiльний товариш запрошує нас до себе в гостi на цю недiлю. Ти ж його знаєш -- ми з ним зустрiлись, коли вправлялися в стрибках головою вниз.
Звiсно ж, я пам'ятав його. Однак менi не дуже хотiлося йти до нього в гостi, бо я передчував, що вiд цього походу будуть самi прикрощi.
Настала недiля. Мама одягла мене в синiй матроський костюм. Не люблю я такого вбрання -- на ньому ж видно кожну пушинку. Тепер мушу стояти, мов пам'ятник, i пильнувати, щоб нiде на костюмi не з'явилася пляма -- привiд мамi посварити мене. До костюма та ще бiлi гольфи. Не встигнеш повернутись сюди-туди, як тi гольфи вже чорнi, i знову мама сердиться.
-- Що ти робиш, Альфонсе, коли заходиш до чужого помешкання? -запитала мама.
-- Ну, вiтаюся, -- здивовано вiдповiв я.
-- Нi, ти чекаєш, поки дорослi подадуть тобi руку, i лише тодi кажеш: "Добрий день". А взагалi, ти не повинен говорити, коли говорять дорослi.
Я кивнув i подумав: почалися готування.
Мама запитувала далi:
-- А що пiсля того, як привiтаєшся?
-- Ну, тодi сяду i буду їсти.
А то ж як iще?
-- Зовсiм не те, -- заперечила мама. -- Даси дядьковi Альфреду руку й низько вклонишся.
-- Не буду кланятись, -- вiдказав я.
-- Хлопець має рацiю, -- втрутився тато, що вже добрих пiвгодини морочився з краваткою -- у нього нiяк не виходив вузол. Щоб я коли почепив собi отаке на шию!..
-- Ось ти не носиш краватки, а сьогоднi вдягаєш, бо ми йдемо в гостi, -- сказала мама. -- I Альфонс не кланяється щодня, а в чужих людей кланяється!
Ми з татом замовкли. Коли мама готується йти в гостi, їй не можна перечити, бо вона вiдразу починає сердитись.
До дядька Альфреда ми їхали трамваєм. За всю дорогу я не змiг навiть у вiкно виглянути, бо мама безугавно повчала:
-- Всього їж потроху. Не бери пирога руками. Для цього є ложка. Не вибирай собi найкращий шматок, бо це управляє погане враження на людей.
Я тихенько заперечив:
-- Поганого шматка я теж не їстиму.
I так усю дорогу.
Татiв шкiльний товариш живе в гарному будинку, що стоїть у великому парку. Дорослi вiталися довго. Тато вiдрекомендував маму, дядько Альфред -- свою дружину. Тодi настала моя черга. Дорослi знайомилися i весь час приказували:
-- Як справи?.. Чи добре доїхали?.. Чудова погода... роздягайтеся...
Я мiркував, чи й менi треба щось сказати. Менi хотiлося запитати, чи доброго пирога вони спекли, але вирiшив промовчати. Дядько Альфред потис менi руку.
-- Ну, моя торпедо, виходить у тебе тепер стрибок головою вниз?
Я пригадав, як ми з татом вправлялися в стрибках головою вниз, i забув про уклiн. Як подивилася на мене мама! Уклiн дружинi дядька Альфреда вийшов чудовий.
Раптом я помiтив, що тут є ще й дiвчинка. Це була донька дядька Альфреда. її звали Iльза. Ми мусили теж подати одне одному руки. Як того хотiла мама, я зробив низький уклiн. Однак я не помiтив, що при цьому Iльза ледь-ледь присiла. В той час, коли я нахиляв голову, Iльза саме випростувалася. I ми стукнулися головами. Було дуже боляче. Iльза заплакала. Моя мама геть знiтилася. Мої та Iльзинi батьки стали взаємно вибачатися. Нiхто на нас не дивився, тож Iльза показала менi язик, а я їй -- кулак.
Потiм ми зайшли до кiмнати. На столi було повно всякої всячини, але я вiдразу ж прикипiв поглядом до чудового пирога. Я не витримав i прицмокнув язиком, а мама пильно подивилася на мене.
Всi посiдали. Я зрадiв, що не було нiяких ложок, взяв чималий шмат пирога з начинкою i вiдкусив стiльки, що не мiг i язиком повернути. Раптом я вiдчув, що хтось наступив менi на ногу. "Еге, ця дурна Iльза тепер хоче менi вiддячити", подумав я. Я скорчив їй таку пику, що вона аж рота роззявила з несподiванки.
I знову хтось штовхнув мене. Я зовсiм розлютився.
-- Хто тут штовхається ногами? -- голосно запитав я i подивився на Iльзу.
Мама поклала менi на плече руку i я зрозумiв, що хто-хто, а вона мої слова почула.
-- Бери пирiг ложкою, -- зашипiла мама.
-- Та їх же тут нема, а тiльки виделки, -- теж пошепки вiдказав я.
Тодi мама тихенько пояснила:
-- Та це ж i є виделки для пирога.
Таких виделок у нас нема. Я кивнув i почав їсти виделкою. Незабаром мене знову штовхнули. Тепер я помiтив, хто штовхається. То була мама. Вона побачила, що я їм восьмий шматок, а штурхан означав: перестань їсти!
Довелося покласти виделку. Помiтивши це, дядько Альфред сказав:
-- Альфонсе, якщо ти так їстимеш весь час, то нiколи не виростеш.
-- Красно дякую. Я наївся, -- вiдповiв я i скоса глянув на пирiг.
Дружина дядька Альфреда теж взялася припрошувати:
-- Та вiзьми ще шматочок, вiзьми!
Я тiльки похитав головою.
-- Не манiрся, -- додав тато i вiдразу ж здригнувся.
Певно, мама наступила йому на ногу.
Я бiльше нiчого не їв. Пiсля кави нам з Iльзою довелося вийти з кiмнати. Спочатку ми не розмовляли. Одначе згодом я дiзнався, що вона чудово вмiє гратися в пiжмурки. А коли я довiдався, що їхнiй загiн любить бавитися в iндiанцiв, що там Iльза -- дружина ватажка i звати її Велика Змiя, вона менi сподобалася.
Раптом у мене забурчало в животi.
-- Страшенно голодний, -- пробурчав я.
Велика Змiя теж хотiла їсти. Її мама сказала, що не можна багато їсти, коли вдома гостi. Але Iльза знайшла вихiд iз становища.
-- В комiрчинi є таця з пирогом, -- згадала вона. -- Ми проберемось туди i вiзьмемо трохи.
Спочатку я вагався. Мама, безперечно, сказала б, що гiсть не смiє заходити в чужу комiрчину. Та Велика Змiя нагадала, що ми iндiанцi, а iндiанцям усе дозволяється. До того ж ми голоднi. Ми зайшли до кiмнати й попрощалися з дорослими. Я вклонився, вона присiла. Дорослi приємно здивувалися, що ми добре затямили їхнi настанови.
Потiм ми прокралися на кухню. Велика Змiя тихо вiдчинила комiрчину. Пирiг був високо вгорi. Ми принесли стiльця. Полiз я, бо був вищий на зрiст.
-- Нам ще потрiбнi виделки, -- нагадав я. Гостi ж не повиннi забувати про такi речi.
Велика Змiя показала менi язик:
-- Нащо тi дурнi виделки? Обiйдемось i без них.
Я захоплено кивнув. Ми з'їли по шматку. Потiм я полiз iще. Цього разу у мене вийшло не зовсiм як слiд. Тiльки я простягнув руку, як таця з рештками пирога посунулася. Один шматок я зумiв пiдхопити, а другий упав Великiй Змiї на праве плече, крихти посипалися їй за комiр. Та найгiрше було те, що, впавши, таця страшенно загримiла. З переляку ми так i вклякли на мiсцi. Через якусь мить батьки вже стояли в кухонних дверях. Попереду були нашi мами.
-- Ой лишенько! Що ти тут накоїв, Альфонсе? -- сердито запитала моя мама.
Я стояв на стiльцi й лепетав:
-- Я дуже хотiв їсти, i Велика Змiя теж, тодi ми...
-- Як ти називаєш Iльзу? -- крикнула мама. -- Негайно вибачся перед нею!
-- Але ж її звати Велика Змiя.
-- Цить! Ти невихований хлопець! -- гримнула мама. У Великої Змiї, чи то пак Iльзи, праве плече було геть обсипане крихтами пирога. А вона цього не помiчала. На неї напосiлася її мама:
-- Що тiльки подумає про тебе Альфонс! Гарний же приклад подаєш ти йому! А який вигляд у твоєї блузки!
Iльзу повели у ванну.
На щастя, тато з дядьком Альфредом пiшли собi, смiючись, у кiмнату.
Ми з мамою лишилися вдвох. Вона й почала, та голосно так:
-- Нiчого ти не затямив iз того, що я тобi говорила. Ти поводишся мов дикун! Подумати тiльки; мiй син Альфонс вривається в чужу комiрчину, краде пирiг, хоч вiн його тiльки що їв, та ще й називав милу Iльзу змiєю!
Решту вечора просидiли ми з Iльзою поруч своїх мам, прямi, мов жердини. Тiльки позирали одне на одного, але й слова не сказали.
Дорогою додому мама зауважила, що мої бiлi гольфи стали бруднi. Ми ж гралися в пiжмурки! Мама лише застогнала i сказала:
-- Що воно з тебе буде?
Я вирiшив надалi щоразу прикидатися хворим, як треба буде йти в гостi.
Як я мiняв свого складаного ножика
Тато подарував менi складаного ножика. З двома лезами i з напилочком для нiгтiв.
Чудовий ножик! Вiн так менi сподобався, що за вечерею я почав нарiзати ним хлiб. Мамi це не сподобалося, i ножика довелося заховати.
Через три-чотири тижнi по тому хлопцi з нашого класу вигадали нову гру: прищiпковий футбол. Для гри брали одинадцять строкатих прищiпок, за м'яча була паперова кулька. Грали двома командами, як i в справжньому футболi.
Менi теж дуже хотiлося мати такий футбол, i я вже придумав назву для своєї команди. Вона називатиметься "Лок-Цiттербаке". Однак моїх заощаджень не вистачало на коробочку строкатих прищiпок.
Що я мав робити? Менi спало на думку помiняти ножика на прищiпки. Дуже шкода було вiддавати його, але ж менi не дозволяли рiзати ним хлiб i так хотiлося мати прищiпки, тож я i помiнявся. Ервiн iз нашого класу погодився на це. Вiн оглянув мого ножика з усiх бокiв, випробував на шматку газетного паперу, чи гострi леза, i на знак згоди кивнув головою. Я одержав його прищiпковий футбол, а вiн мого ножика. Тепер я переграв усю вищу лiгу, взяв також участь у мiжнародних змаганнях i без шахрайства здобув перемогу. Мiй найкращий матч був: "Лок-Цiттербаке" проти збiрної Туреччини. "Лок-Цiттербаке" виграла з рахунком 23:4.
Якось я запропонував у нашому класi влаштувати турнiр з прищiпкового футболу. Всi подивилися на мене, мов на дивака.
-- Хiба ти граєш у цей футбол, Альфонсiусе?
-- Звичайно!
Вони засмiялися i сказали:
-- Прищiпки -- це не сучасно. Тепер ми влучаємо iз рогаток в цiль.
Я пiшов подивитись, як вони це роблять.
На гiлцi дерева в мiському парку хлопцi повiсили мiшень iз тонкого паперу. Вони понамальовували на тiй мiшенi рiзних звiрiв i з вiдстанi десяти крокiв стрiляли в них з рогаток. Ох, якi то були чудовi рогатки! Деякi дерев'янi, та найкращi -- з металу. З широкими гумовими стьожками, а в деяких там, де закладається кругленький камiнець, -шкiряний кружок!
Ось свиснув камiнець, i там, де був намальований крокодил, вмить стала дiрка.
Звiсна рiч, у мене теж мала бути рогатка i обов'язково металева. Я кинувся в льох -- шукати стару парасольку. Iз ребер вiд парасольки вийшла б добра рогатка. Але парасольки не було. Незабаром трапилася нагода: один хлопець iз паралельного класу запропонував менi обмiн. Я дав йому свiй прищiпковий футбол i зiпсовану автомашину, а вiн менi -рогатку.
Це була добряча рогатка iз ребер вiд парасольки. Дома я негайно заходився стрiляти в дверi -- хотiв випробувати, чи точно вона влучає. Мама перервала мої вправи. Вона показала менi облуплену фарбу, i менi довелося полишити поле бою.
Через якийсь час я досить вправно стрiляв з рогатки. Але через кiлька тижнiв рогатка менi обридла. Тепер я хотiв навчитись жонглювати, бо саме в цей час побачив у цирку виступ жонглера. Вирiшивши стати артистом, я почав тренуватися старими тенiсними м'ячиками. Жонглер мiг легко впоратися з шiстьма м'ячиками, а я почав з трьох. Дома я знайшов тiльки одного м'ячика. Грошi на новi м'ячики у мене, звiсна рiч, були, але вони лежали в скарбничцi, тож я вирiшив знову мiнятися. На щастя, в четвертому класi саме ввiйшла в моду стрiльба з рогатки. Свою рогатку разом iз колекцiєю щонайменше п'ятдесяти камiнцiв я помiняв на тенiсного м'ячика. Третього м'ячика я вимiняв за магнiт i кiлька камiнцiв iз своїх запасiв.
Тренувався знову в кiмнатi. Та коли якось м'ячик упав на клiтку Чистуна i мiй папуга, мов божевiльний, заметався, застрибав, аж пiр'я полетiло, а другий м'ячик мало не перекинув лампу, я злякався i перейшов у двiр.
Жонглювати двома м'ячиками було легко. Тодi я спробував трьома, але не впорався. Один за одним всi три м'ячики падали менi на голову.
-- Терпiння, терпiння!
Цi слова нашого вчителя фiзкультури пана Фiлькендорфа я повторював уголос, знову й знову починаючи все спочатку. На жаль, один м'ячик влетiв у вiкно бельетажа. З вiкна визирнула якась жiнка i, перш нiж вiддати м'ячика, прочитала менi довгеньку нотацiю. Адже м'ячик потрапив просто в каструлю з супом.
Iз парку мене прогнав сторож, -- йому не сподобалося те, що я топтався по травi, коли туди падали м'ячики.
Скрiзь, де тiльки можна було, я тренувався з трьома м'ячиками. У мене тремтiли руки, але я не припиняв тренування. Найкраще, мабуть, було б пiти в цирк до жонглера i попрохати в нього допомоги. Коли я до цього додумався, то вiдразу ж побiг туди, але тiльки-но повернув за рiг, як побачив оголошення: цирк уже поїхав. Спересердя я пiдфутболив м'ячика ногою. Вiн залетiв аж на дах якогось сарая i зник. Я хотiв дiстати м'ячика i вiдчинив хвiртку в той двiр, де стояв сарай. Але тiєї ж митi й зачинив хвiртку i так врятувався вiд великих жовтих зубiв пса-боксера.
Отже, тепер у мене лишилося два м'ячики. З двома м'ячиками жонглером не станеш, i я вiдмовився вiд свого намiру опанувати цей фах.
Засмучений повернувся я додому i раптом побачив кiлькох хлопцiв iз саморобними вiзками. Тепер я знав, що менi робити: змайструю вiзка. Непотрiбнi вже тенiснi м'ячики, великого м'яча, що став м'який, а також зiпсованого компаса я помiняв на четверо колiщат iз осями вiд дитячої коляски. Фанери я дiстав -- у торговця огiрками. Тато допомiг менi майструвати. Так з'явився на свiт неоковирний вiзок. Я нарiк його "Кометою", а себе назвав Альфонсом Розенгаммером. На змаганнях нашого класу я посiв третє мiсце й одержав бронзову медаль (паперову, звичайно).
Пiд час змагань у кар'єрi, де ранiше добували гравiй, я йшов другий, коли у мого вiзка зламалися осi. Мене "диспропорцiонували"! Я довго сперечався з нашим суддею Ервiном, доводив, що це називається не "диспропорцiонувати", а "дисквалiфiкувати". Та хiба може спортсмен сперечатися з суддею?
Я мiг би ще багато розповiдати про свої обмiни. Я дав четверо колiс без осей одному другокласниковi, що саме почав майструвати вiзка. За них я одержав п'ять свинцевих фiгурок звiрiв, кульку, яка дзвiнко клацає, коли її кинеш на землю, i маленького гумового м'ячика. Власне, все це менi не було потрiбне, але тих колiс я не мiг бiльше бачити. Наступного дня Тео запропонував менi свої автомобiльнi окуляри за мої колiщата. Я кинувся до того другокласника -- хотiв умовити його помiнятися назад. Але той глянув на мене i сказав:
-- Обмiняне лишається обмiняним. Забирати назад -- це все одно що красти.
Що було робити? Аби позбутися тих цяцьок, я вiддав Петеру свинцевих звiрiв, кульку i гумового м'ячика за сорок картинок iз сигаретних коробочок i кiлька трибочкiв од кишенькового годинника. Iз трибочкiв вийшли чудовi дзиги.
Саме тодi, коли я вимiняв картини i трибочки, у наш клас прийшов Юлiус. Вiн приїхав iз своїми батьками з Рудних гiр. Юлiус розмовляв якось кумедно, зате чудово рiзьбив по дереву. Ми не повiрили йому, коли вiн показав нам деякi речi й сказав, що зробив їх сам. Я сказав:
-- Нi, нi! Ти купив їх у магазинi, у вiддiлi подарункiв. Там завжди стоять баранцi та оленi.
Наступного дня Юлiус принiс у школу ножа, шматок дерева i пiсля урокiв у нас на очах вирiзав чудову фiгурку собачки. Нам фiгурка дуже сподобалась, i ми всi захопилися рiзьбою. Але у мене не було ножа. Я довго шукав, у кого б вимiняти складаного ножика, аж поки знайшов охочого у восьмому класi. Я дав йому за ножика сорок картинок вiд сигаретних коробок, усi трибочки, двi струни вiд мандолiни, велику нитку для паперового змiя i три свої найкращi кольоровi олiвцi. Щоправда, вимiняний ножик не дуже подобався менi. Одне лезо пощерблене, друге iржаве i весь вiн був якийсь пошкрябаний. Але ж ножик був украй потрiбен менi. Я взяв його i поспiшив геть, поки хлопець не передумав. Вдома я назбирав цурпалкiв i заходився вирiзувати. Мама сварилася, бо по всiй кiмнатi валялися скалки та стружки. Але тато сказав їй увечерi:
-- Хай працює -- це тренує руки й очi.
Вiн оглянув мою роботу i висловив припущення, що це може бути свиня чи бочка з вухами. Насправдi то була козуля, i я сердився, що вiн того не помiчав.
Потiм тато взяв у мене ножика, оглянув його з усiх бокiв i сказав:
-- Оце такий став той ножик, що я подарував тобi? Вiн же в тебе зовсiм недавно, а здається, нiби його знайшли в курганi пiд час розкопок.
Що я мiг сказати? Я вдавав, нiби з ножем нiчого не сталось, а тим часом думав, що б його вiдповiсти. Раптом нiж наче обпiк менi руку. Краще б я викинув його -- адже це був мiй ножик! Серед численних подряпин я розгледiв на ньому дрiбненькi лiтери "А" i "Ц". Отак мiй ножик знову повернувся до мене.
-- Нi, Альфi, не можна. В човнi ти не всидиш спокiйно, розженеш менi всю рибу i сам нiчого не впiймаєш.
Днями я написав на "вiдмiнно" контрольну з арифметики, i тато пообiцяв менi:
-- Наступної недiлi вiзьму тебе з собою на рибалку.
Ми вирушили з дому в суботу надвечiр i переночували в готелi.
-- Нам треба встати о пiв на четверту. Отже, негайно лягай спати, -- наказав тато.
Так рано менi ще нiколи не доводилося вставати. Я боявся проспати. Перший раз прокинувся, коли надворi було зовсiм темно. Я довго сiпав .тата, поки розбудив його. Вiн увiмкнув свiтло i поглянув на годинника.
-- Повернися на другий бiк i не здумай ще раз будити мене, -сердито сказав тато.
Годинник показував чверть на першу.
Згодом я знову прокинувся. Впевнений, що ми проспали, увiмкнув свiтло i подивився на годинника: була друга година.
-- Хай йому грець, -- позiхаючи, пробурчав тато. -- Ти спатимеш нарештi?
Я лiг i став мiркувати, чи не краще менi взагалi бiльше не спати до пiв на четверту. Але так не вийшло. Коли задрiмав, менi приснилося, що я впiймав на вудку золоту рибку i вона стала прохати мене подарувати їй життя. За це вона пообiцяла завжди допомагати менi з арифметики. Ледве втяг я золоту рибку у свiй човен, i сон минув, бо я впав з лiжка.
Тато дуже злякався i вилаяв мене.
Менi здалося, вiн навiть тихо сказав:
-- Для чого тiльки я взяв iз собою цього телепня?
Була без п'яти хвилин третя.
Ми знову заснули, а коли прокинулися, годинник показував пiв на п'яту.
-- Проспали! -- крикнув тато. -- Це ти винний. Крутився цiлу нiч, а тепер вугри вже пройшли.
Ми примчали до човна i попливли. Як це було чудово! Над водою висiла величезна сiра завiса туману, а в лiсi кричала iволга. Я спробував заспiвати iволгою.
-- Тихiше поводься в човнi! -- гримнув тато. -- Попереджую востаннє, а то прожену.
Невже вiн мене викине в озеро?
Тато веслував обережно. Ми прибули на мiсце й прив'язали човна до двох тичок. Тато дав менi маленьку вудочку, наживив дощового черв'яка i показав, як пiдсiкати, коли клює, i як витягати рибу. Собi вiн узяв довгу вудку i закинув далеко.
Ми стали чекати. Сидiли довгенько. Раптом мiй поплавець смикнуло.
-- У мене клює! -- крикнув я.
-- Тс-с-с-! -- зашипiв тато. -- Тягни!
Я пiдсiк. У водi щось стрепенулося. Потiм над водою показалася чимала гарна рибина. Вудлище зiгнулося. Я розгубився.
-- Тягни! -- гукнув тато.
Я тяг репетуючи:
-- Щука! Ура! У мене щука!
Тато гримнув:
-- Тихiше поводься у човнi!
Я витяг рибину. Вона впала татовi просто на штани й забруднила їх.
-- Це лин. Добрих пiвфунта буде, -- сказав тато i насупився.
Знаю, вiн не дуже зрадiв, що я перший упiймав рибину. Тато знову наживив менi черв'яка. Я закинув i знов у мене клюнуло. Цього разу пiдсiк добре. На жаль, рибка була маленька -- окунь.
-- Спробуй здогадайся, чому вона у нього клює, -- буркнув тато.
Його поплавець спокiйнiсiнько плавав на водi.
Згодом у мене знову клюнуло. Я пiдсiк, та, мабуть, заранi. Порожнiй гачок вискочив iз води, пролетiв повз татове вухо i вп'явся йому в куртку. Чудовий був гачок. В тканинi вiн засiв так мiцно, що витягти його ми не змогли. Врештi-решт, нам довелося перерiзати волосiнь ножем. Гачок залишився в куртцi назавжди.
Ледве встиг я закинути новий гачок iз наживкою, як поплавець вмить потонув. Не гаючи часу, я смикнув, i на гачку затрiпотiла рибина. Цього разу попався жирний окунь. Я показав татовi свої три рибини i сказав:
-- Правда, чудово?
Тато ледь кивнув. Вiн пильно дивився на свого нерухомого поплавця. Не пройшло й пiвгодини, як я впiймав ще маленького окунця, двi плiтки i лина. А тато не зловив нiчого. Вiн все частiше витягав свою вудку i уважно оглядав, нiби щось там було не так. Але все було в порядку. Нарештi, клюнуло i в нього.
-- Пiдсiкай! -- крикнув я.
-- Нi, -- заперечив тато. -- Я дам їй краще вхопитись. Тодi буде певнiше.
-- Зiрветься! -- не вгамовувався я. -- Пiдсiкай!
Тато смикнув, але вудлище не зiгнулось. Рибина, завдовжки з палець, затрiпотiла на гачку. Я зареготався, а тато сердито зиркнув, на мене. Одразу пiсля цього я впiймав ще рибину, втричi бiльшу за татову. Я хотiв знову закинути вудку, i тато теж розмахнувся. Волосiнi заплуталися. Пiвгодини морочилися ми з ними, перш нiж знову змогли закинути.
Тато гнiвався:
-- Краще б ти залишився вдома!
А я казав:
-- Але ж до мене йде найкраща риба!
I тато замовкав.
Потiм я ще впiймав окуня i двi плiтки, а тато знову нiчого.
-- Ану, давай помiняємося мiсцями. Переходь! -- запропонував вiн. Менi не хотiлося.
-- Ти менi тiльки рибу розженеш, -- пробурчав я, але послухався.
Коли ми мiнялися мiсцями, я пiдсковзнувся. Човен сильно захитався, i я випустив з рук вудку, її вмить однесло течiєю геть. Татовi довелося вiдв'язати човна, щоб дiстати мою вудку. Вiн знову дуже розсердився, але сказав тiльки:
-- Рибалцi край. Ми розiгнали всю рибу.
Тодi ми попливли в очерети i знову закинули вудки. Тато попрохав мене:
-- Поглядай на мою вудку, а я налаштую спiнiнг.
Гаразд. Поглядаю на його вудку. Аж раптом клюнуло. Я смикнув, але вудка й не зворухнулася. Здавалося, гачок зачепився за дно. На допомогу менi прийшов тато з пiдсакою. Витягли ми коропа -- фунтiв зо два було в ньому, не менше.
-- Це я впiймав, -- кажу татовi.
А вiн не погоджується:
-- Але ж моя вудка!
Справдi, чий же це короп? Чи мiй, бо я його впiймав, чи татiв, адже на його вудку? Ми так i не дiйшли згоди. Посидiли ще трохи, але бiльше нiчого не ловилося. Стало жарко. Знiчев'я вирiшив я дати своїм рибинам iмена. Коропа назвав Юмбо, великого окуня -- Максом, а плiток -- Анною i Петрою. А тато тим часом змотав вудки i запропонував :
-- Ану, берись за весла. Тiльки веслуй поволi. Сподiваюся, впораєшся. А я закидатиму спiнiнг -- може, впiймаю щуку.
Вiн узяв маленьку вудочку з котушкою i причепив до неї блискучу металеву рибинку. Яка смiшна наживка!
-- Це ж як? -- поцiкавився я. -- Зовсiм без черв'яка? Невже щука така дурна, що схопить цей шмат бляхи?
Тато взявся за голову.
-- Ой леле! Кого я взяв на рибалку! Це ж блешня.
Але щуку, мабуть, нелегко ошукати. Я веслував, тато закидав, та нiщо не чiплялось. Раптом тато крикнув:
-- Альфонсе, зупинимось тут.
Але човен плив собi далi -- я нiяк не мiг його зупинити. Тато стояв на кормi. Вудлище нап'ялося, нiби лук.
-- Назад! -- крикнув вiн. -- Ти ж порвеш менi всi снастi.
Але як подати назад, я не знав i геть розгубився. Одне весло вислизнуло у мене з руки i попливло. Я нахилився, щоб дiстати його, i впустив друге весло. Волосiнь у татової вудки перервалась, i наш човен загойдався на хвилях.
-- Що робити? -- спитав я тата. -- У нас тепер нема жодного весла!
Тато тiльки сумно кивнув. Чим же веслувати?
-- Може, руками? -- запропонував я.
Ми спробували веслувати руками. Виходило дуже повiльно. Тато мовчав. Я хотiв був утiшити його:
-- Зате ми наловили такої гарної риби.
Але тато навiть не поглянув на мене.
Тiльки десь о другiй годинi нас узяв на буксир якийсь рибалка, що саме пропливав мимо, i вiн дотяг нас до берега. Ми прив'язали човна i пiшли шукати весла. Заради тих весел нам довелось обiйти майже все озеро. Проблукали три години. Нарештi наша згуба знайшлася на другому боцi озера в очеретi.
Я роззувся, скинув шкарпетки i побрiв у воду по весла. Тато взяв одне весло на плече, я -- iнше. Я крокував попереду, тато за мною. Назад iшли швидше. Дорогою я склав i тут-таки проспiвав пiсеньку про нашу рибалку:
Ловлю-ловлю, тягаю
I спритно пiдсiкаю
Плiток та окунiв,
Линiв та коропiв.
Рибинка є i в тата,
Що я помiг пiймати.
-- Припини свою дурну пiсню! -- гримнув на мене тато.
I чого моя пiсенька йому не сподобалася?
-- Тут же нема риби, щоб я її наполохав, -- вiдказав я.
Далi я зробив цiкаве вiдкриття. Наче якийсь кумедний сiрий дзвоник прилiпився до стовбура дерева. Що воно могло бути? Я колупнув того дзвоника веслом. Ми й не зоглядiлись, як навколо нас загуло. Звiдки менi було знати, що то осине гнiздо? Тато став вiдмахуватися на всi боки веслом, але це не допомогло. Тодi я кинувся навтiкача, тато за мною.
Ми ще легко вiдбулися. Одна оса вжалила мене в ногу, а татовi дiсталось у праву щоку. Вiдразу ж пiсля цiєї пригоди з осами поїхали ми додому. Всю дорогу тато мовчав. На кожнiй зупинцi ми вискакували з поїзда i бiгали примочувати вжаленi мiсця.
Додому прибули не пiзно. Мама дуже зрадiла.
-- Коли тато їздить сам, вiн нiколи не повертається так рано, -сказала мама.
Тато лише кивнув, тримаючись за щоку, а я пошкандибав на кухню i переможно висипав рибу.
-- Що ти на це скажеш? -- спитав я маму, пiднявши коропа Юмбо.
-- Чудово! -- захоплено сказала мама. -- Пощастило ж татовi!
-- Та це я все сам наловив, -- заперечив я.
Тато тiльки махнув рукою i лiг на канапу. Мамi довелося прикласти йому до щоки глину з оцтом.
-- Наступної недiлi знову поїдете на рибалку? -- поцiкавилася вона.
Тато заперечливо похитав головою.
-- Ви ж стiльки наловили цього разу! -- не розумiла мама.
-- Не в тому справа, -- якось невиразно пробурмотiв тато i затулився газетою.
Наспiвуючи свою пiсеньку, я пошкутильгав надвiр, щоб розповiсти хлопцям про рибалку. Тепер я рибалив би щонедiлi. Це ж так чудово -ходити на рибалку!
Як ми з Великою Змiєю звалили тацю з пирогом
Скiльки всього доводиться менi терпiти! Але найгiрше для мене -це ходити в гостi. Менi стає погано, вже коли мама каже:
-- Не плануйте нiчого на недiлю. Поїдемо до тiтки Анни.
Тiтка Анна хороша -- для мене у неї завжди є цукерки. Але всi приготування -- вони просто жахливi. В таких випадках мама дуже нервує, безперестанку повчає нас iз татом, як слiд поводитися в гостях.
Якось тато одержав поштову листiвку. Вiн зрадiв i загукав до мене:
-- Альфонсе, мiй шкiльний товариш запрошує нас до себе в гостi на цю недiлю. Ти ж його знаєш -- ми з ним зустрiлись, коли вправлялися в стрибках головою вниз.
Звiсно ж, я пам'ятав його. Однак менi не дуже хотiлося йти до нього в гостi, бо я передчував, що вiд цього походу будуть самi прикрощi.
Настала недiля. Мама одягла мене в синiй матроський костюм. Не люблю я такого вбрання -- на ньому ж видно кожну пушинку. Тепер мушу стояти, мов пам'ятник, i пильнувати, щоб нiде на костюмi не з'явилася пляма -- привiд мамi посварити мене. До костюма та ще бiлi гольфи. Не встигнеш повернутись сюди-туди, як тi гольфи вже чорнi, i знову мама сердиться.
-- Що ти робиш, Альфонсе, коли заходиш до чужого помешкання? -запитала мама.
-- Ну, вiтаюся, -- здивовано вiдповiв я.
-- Нi, ти чекаєш, поки дорослi подадуть тобi руку, i лише тодi кажеш: "Добрий день". А взагалi, ти не повинен говорити, коли говорять дорослi.
Я кивнув i подумав: почалися готування.
Мама запитувала далi:
-- А що пiсля того, як привiтаєшся?
-- Ну, тодi сяду i буду їсти.
А то ж як iще?
-- Зовсiм не те, -- заперечила мама. -- Даси дядьковi Альфреду руку й низько вклонишся.
-- Не буду кланятись, -- вiдказав я.
-- Хлопець має рацiю, -- втрутився тато, що вже добрих пiвгодини морочився з краваткою -- у нього нiяк не виходив вузол. Щоб я коли почепив собi отаке на шию!..
-- Ось ти не носиш краватки, а сьогоднi вдягаєш, бо ми йдемо в гостi, -- сказала мама. -- I Альфонс не кланяється щодня, а в чужих людей кланяється!
Ми з татом замовкли. Коли мама готується йти в гостi, їй не можна перечити, бо вона вiдразу починає сердитись.
До дядька Альфреда ми їхали трамваєм. За всю дорогу я не змiг навiть у вiкно виглянути, бо мама безугавно повчала:
-- Всього їж потроху. Не бери пирога руками. Для цього є ложка. Не вибирай собi найкращий шматок, бо це управляє погане враження на людей.
Я тихенько заперечив:
-- Поганого шматка я теж не їстиму.
I так усю дорогу.
Татiв шкiльний товариш живе в гарному будинку, що стоїть у великому парку. Дорослi вiталися довго. Тато вiдрекомендував маму, дядько Альфред -- свою дружину. Тодi настала моя черга. Дорослi знайомилися i весь час приказували:
-- Як справи?.. Чи добре доїхали?.. Чудова погода... роздягайтеся...
Я мiркував, чи й менi треба щось сказати. Менi хотiлося запитати, чи доброго пирога вони спекли, але вирiшив промовчати. Дядько Альфред потис менi руку.
-- Ну, моя торпедо, виходить у тебе тепер стрибок головою вниз?
Я пригадав, як ми з татом вправлялися в стрибках головою вниз, i забув про уклiн. Як подивилася на мене мама! Уклiн дружинi дядька Альфреда вийшов чудовий.
Раптом я помiтив, що тут є ще й дiвчинка. Це була донька дядька Альфреда. її звали Iльза. Ми мусили теж подати одне одному руки. Як того хотiла мама, я зробив низький уклiн. Однак я не помiтив, що при цьому Iльза ледь-ледь присiла. В той час, коли я нахиляв голову, Iльза саме випростувалася. I ми стукнулися головами. Було дуже боляче. Iльза заплакала. Моя мама геть знiтилася. Мої та Iльзинi батьки стали взаємно вибачатися. Нiхто на нас не дивився, тож Iльза показала менi язик, а я їй -- кулак.
Потiм ми зайшли до кiмнати. На столi було повно всякої всячини, але я вiдразу ж прикипiв поглядом до чудового пирога. Я не витримав i прицмокнув язиком, а мама пильно подивилася на мене.
Всi посiдали. Я зрадiв, що не було нiяких ложок, взяв чималий шмат пирога з начинкою i вiдкусив стiльки, що не мiг i язиком повернути. Раптом я вiдчув, що хтось наступив менi на ногу. "Еге, ця дурна Iльза тепер хоче менi вiддячити", подумав я. Я скорчив їй таку пику, що вона аж рота роззявила з несподiванки.
I знову хтось штовхнув мене. Я зовсiм розлютився.
-- Хто тут штовхається ногами? -- голосно запитав я i подивився на Iльзу.
Мама поклала менi на плече руку i я зрозумiв, що хто-хто, а вона мої слова почула.
-- Бери пирiг ложкою, -- зашипiла мама.
-- Та їх же тут нема, а тiльки виделки, -- теж пошепки вiдказав я.
Тодi мама тихенько пояснила:
-- Та це ж i є виделки для пирога.
Таких виделок у нас нема. Я кивнув i почав їсти виделкою. Незабаром мене знову штовхнули. Тепер я помiтив, хто штовхається. То була мама. Вона побачила, що я їм восьмий шматок, а штурхан означав: перестань їсти!
Довелося покласти виделку. Помiтивши це, дядько Альфред сказав:
-- Альфонсе, якщо ти так їстимеш весь час, то нiколи не виростеш.
-- Красно дякую. Я наївся, -- вiдповiв я i скоса глянув на пирiг.
Дружина дядька Альфреда теж взялася припрошувати:
-- Та вiзьми ще шматочок, вiзьми!
Я тiльки похитав головою.
-- Не манiрся, -- додав тато i вiдразу ж здригнувся.
Певно, мама наступила йому на ногу.
Я бiльше нiчого не їв. Пiсля кави нам з Iльзою довелося вийти з кiмнати. Спочатку ми не розмовляли. Одначе згодом я дiзнався, що вона чудово вмiє гратися в пiжмурки. А коли я довiдався, що їхнiй загiн любить бавитися в iндiанцiв, що там Iльза -- дружина ватажка i звати її Велика Змiя, вона менi сподобалася.
Раптом у мене забурчало в животi.
-- Страшенно голодний, -- пробурчав я.
Велика Змiя теж хотiла їсти. Її мама сказала, що не можна багато їсти, коли вдома гостi. Але Iльза знайшла вихiд iз становища.
-- В комiрчинi є таця з пирогом, -- згадала вона. -- Ми проберемось туди i вiзьмемо трохи.
Спочатку я вагався. Мама, безперечно, сказала б, що гiсть не смiє заходити в чужу комiрчину. Та Велика Змiя нагадала, що ми iндiанцi, а iндiанцям усе дозволяється. До того ж ми голоднi. Ми зайшли до кiмнати й попрощалися з дорослими. Я вклонився, вона присiла. Дорослi приємно здивувалися, що ми добре затямили їхнi настанови.
Потiм ми прокралися на кухню. Велика Змiя тихо вiдчинила комiрчину. Пирiг був високо вгорi. Ми принесли стiльця. Полiз я, бо був вищий на зрiст.
-- Нам ще потрiбнi виделки, -- нагадав я. Гостi ж не повиннi забувати про такi речi.
Велика Змiя показала менi язик:
-- Нащо тi дурнi виделки? Обiйдемось i без них.
Я захоплено кивнув. Ми з'їли по шматку. Потiм я полiз iще. Цього разу у мене вийшло не зовсiм як слiд. Тiльки я простягнув руку, як таця з рештками пирога посунулася. Один шматок я зумiв пiдхопити, а другий упав Великiй Змiї на праве плече, крихти посипалися їй за комiр. Та найгiрше було те, що, впавши, таця страшенно загримiла. З переляку ми так i вклякли на мiсцi. Через якусь мить батьки вже стояли в кухонних дверях. Попереду були нашi мами.
-- Ой лишенько! Що ти тут накоїв, Альфонсе? -- сердито запитала моя мама.
Я стояв на стiльцi й лепетав:
-- Я дуже хотiв їсти, i Велика Змiя теж, тодi ми...
-- Як ти називаєш Iльзу? -- крикнула мама. -- Негайно вибачся перед нею!
-- Але ж її звати Велика Змiя.
-- Цить! Ти невихований хлопець! -- гримнула мама. У Великої Змiї, чи то пак Iльзи, праве плече було геть обсипане крихтами пирога. А вона цього не помiчала. На неї напосiлася її мама:
-- Що тiльки подумає про тебе Альфонс! Гарний же приклад подаєш ти йому! А який вигляд у твоєї блузки!
Iльзу повели у ванну.
На щастя, тато з дядьком Альфредом пiшли собi, смiючись, у кiмнату.
Ми з мамою лишилися вдвох. Вона й почала, та голосно так:
-- Нiчого ти не затямив iз того, що я тобi говорила. Ти поводишся мов дикун! Подумати тiльки; мiй син Альфонс вривається в чужу комiрчину, краде пирiг, хоч вiн його тiльки що їв, та ще й називав милу Iльзу змiєю!
Решту вечора просидiли ми з Iльзою поруч своїх мам, прямi, мов жердини. Тiльки позирали одне на одного, але й слова не сказали.
Дорогою додому мама зауважила, що мої бiлi гольфи стали бруднi. Ми ж гралися в пiжмурки! Мама лише застогнала i сказала:
-- Що воно з тебе буде?
Я вирiшив надалi щоразу прикидатися хворим, як треба буде йти в гостi.
Як я мiняв свого складаного ножика
Тато подарував менi складаного ножика. З двома лезами i з напилочком для нiгтiв.
Чудовий ножик! Вiн так менi сподобався, що за вечерею я почав нарiзати ним хлiб. Мамi це не сподобалося, i ножика довелося заховати.
Через три-чотири тижнi по тому хлопцi з нашого класу вигадали нову гру: прищiпковий футбол. Для гри брали одинадцять строкатих прищiпок, за м'яча була паперова кулька. Грали двома командами, як i в справжньому футболi.
Менi теж дуже хотiлося мати такий футбол, i я вже придумав назву для своєї команди. Вона називатиметься "Лок-Цiттербаке". Однак моїх заощаджень не вистачало на коробочку строкатих прищiпок.
Що я мав робити? Менi спало на думку помiняти ножика на прищiпки. Дуже шкода було вiддавати його, але ж менi не дозволяли рiзати ним хлiб i так хотiлося мати прищiпки, тож я i помiнявся. Ервiн iз нашого класу погодився на це. Вiн оглянув мого ножика з усiх бокiв, випробував на шматку газетного паперу, чи гострi леза, i на знак згоди кивнув головою. Я одержав його прищiпковий футбол, а вiн мого ножика. Тепер я переграв усю вищу лiгу, взяв також участь у мiжнародних змаганнях i без шахрайства здобув перемогу. Мiй найкращий матч був: "Лок-Цiттербаке" проти збiрної Туреччини. "Лок-Цiттербаке" виграла з рахунком 23:4.
Якось я запропонував у нашому класi влаштувати турнiр з прищiпкового футболу. Всi подивилися на мене, мов на дивака.
-- Хiба ти граєш у цей футбол, Альфонсiусе?
-- Звичайно!
Вони засмiялися i сказали:
-- Прищiпки -- це не сучасно. Тепер ми влучаємо iз рогаток в цiль.
Я пiшов подивитись, як вони це роблять.
На гiлцi дерева в мiському парку хлопцi повiсили мiшень iз тонкого паперу. Вони понамальовували на тiй мiшенi рiзних звiрiв i з вiдстанi десяти крокiв стрiляли в них з рогаток. Ох, якi то були чудовi рогатки! Деякi дерев'янi, та найкращi -- з металу. З широкими гумовими стьожками, а в деяких там, де закладається кругленький камiнець, -шкiряний кружок!
Ось свиснув камiнець, i там, де був намальований крокодил, вмить стала дiрка.
Звiсна рiч, у мене теж мала бути рогатка i обов'язково металева. Я кинувся в льох -- шукати стару парасольку. Iз ребер вiд парасольки вийшла б добра рогатка. Але парасольки не було. Незабаром трапилася нагода: один хлопець iз паралельного класу запропонував менi обмiн. Я дав йому свiй прищiпковий футбол i зiпсовану автомашину, а вiн менi -рогатку.
Це була добряча рогатка iз ребер вiд парасольки. Дома я негайно заходився стрiляти в дверi -- хотiв випробувати, чи точно вона влучає. Мама перервала мої вправи. Вона показала менi облуплену фарбу, i менi довелося полишити поле бою.
Через якийсь час я досить вправно стрiляв з рогатки. Але через кiлька тижнiв рогатка менi обридла. Тепер я хотiв навчитись жонглювати, бо саме в цей час побачив у цирку виступ жонглера. Вирiшивши стати артистом, я почав тренуватися старими тенiсними м'ячиками. Жонглер мiг легко впоратися з шiстьма м'ячиками, а я почав з трьох. Дома я знайшов тiльки одного м'ячика. Грошi на новi м'ячики у мене, звiсна рiч, були, але вони лежали в скарбничцi, тож я вирiшив знову мiнятися. На щастя, в четвертому класi саме ввiйшла в моду стрiльба з рогатки. Свою рогатку разом iз колекцiєю щонайменше п'ятдесяти камiнцiв я помiняв на тенiсного м'ячика. Третього м'ячика я вимiняв за магнiт i кiлька камiнцiв iз своїх запасiв.
Тренувався знову в кiмнатi. Та коли якось м'ячик упав на клiтку Чистуна i мiй папуга, мов божевiльний, заметався, застрибав, аж пiр'я полетiло, а другий м'ячик мало не перекинув лампу, я злякався i перейшов у двiр.
Жонглювати двома м'ячиками було легко. Тодi я спробував трьома, але не впорався. Один за одним всi три м'ячики падали менi на голову.
-- Терпiння, терпiння!
Цi слова нашого вчителя фiзкультури пана Фiлькендорфа я повторював уголос, знову й знову починаючи все спочатку. На жаль, один м'ячик влетiв у вiкно бельетажа. З вiкна визирнула якась жiнка i, перш нiж вiддати м'ячика, прочитала менi довгеньку нотацiю. Адже м'ячик потрапив просто в каструлю з супом.
Iз парку мене прогнав сторож, -- йому не сподобалося те, що я топтався по травi, коли туди падали м'ячики.
Скрiзь, де тiльки можна було, я тренувався з трьома м'ячиками. У мене тремтiли руки, але я не припиняв тренування. Найкраще, мабуть, було б пiти в цирк до жонглера i попрохати в нього допомоги. Коли я до цього додумався, то вiдразу ж побiг туди, але тiльки-но повернув за рiг, як побачив оголошення: цирк уже поїхав. Спересердя я пiдфутболив м'ячика ногою. Вiн залетiв аж на дах якогось сарая i зник. Я хотiв дiстати м'ячика i вiдчинив хвiртку в той двiр, де стояв сарай. Але тiєї ж митi й зачинив хвiртку i так врятувався вiд великих жовтих зубiв пса-боксера.
Отже, тепер у мене лишилося два м'ячики. З двома м'ячиками жонглером не станеш, i я вiдмовився вiд свого намiру опанувати цей фах.
Засмучений повернувся я додому i раптом побачив кiлькох хлопцiв iз саморобними вiзками. Тепер я знав, що менi робити: змайструю вiзка. Непотрiбнi вже тенiснi м'ячики, великого м'яча, що став м'який, а також зiпсованого компаса я помiняв на четверо колiщат iз осями вiд дитячої коляски. Фанери я дiстав -- у торговця огiрками. Тато допомiг менi майструвати. Так з'явився на свiт неоковирний вiзок. Я нарiк його "Кометою", а себе назвав Альфонсом Розенгаммером. На змаганнях нашого класу я посiв третє мiсце й одержав бронзову медаль (паперову, звичайно).
Пiд час змагань у кар'єрi, де ранiше добували гравiй, я йшов другий, коли у мого вiзка зламалися осi. Мене "диспропорцiонували"! Я довго сперечався з нашим суддею Ервiном, доводив, що це називається не "диспропорцiонувати", а "дисквалiфiкувати". Та хiба може спортсмен сперечатися з суддею?
Я мiг би ще багато розповiдати про свої обмiни. Я дав четверо колiс без осей одному другокласниковi, що саме почав майструвати вiзка. За них я одержав п'ять свинцевих фiгурок звiрiв, кульку, яка дзвiнко клацає, коли її кинеш на землю, i маленького гумового м'ячика. Власне, все це менi не було потрiбне, але тих колiс я не мiг бiльше бачити. Наступного дня Тео запропонував менi свої автомобiльнi окуляри за мої колiщата. Я кинувся до того другокласника -- хотiв умовити його помiнятися назад. Але той глянув на мене i сказав:
-- Обмiняне лишається обмiняним. Забирати назад -- це все одно що красти.
Що було робити? Аби позбутися тих цяцьок, я вiддав Петеру свинцевих звiрiв, кульку i гумового м'ячика за сорок картинок iз сигаретних коробочок i кiлька трибочкiв од кишенькового годинника. Iз трибочкiв вийшли чудовi дзиги.
Саме тодi, коли я вимiняв картини i трибочки, у наш клас прийшов Юлiус. Вiн приїхав iз своїми батьками з Рудних гiр. Юлiус розмовляв якось кумедно, зате чудово рiзьбив по дереву. Ми не повiрили йому, коли вiн показав нам деякi речi й сказав, що зробив їх сам. Я сказав:
-- Нi, нi! Ти купив їх у магазинi, у вiддiлi подарункiв. Там завжди стоять баранцi та оленi.
Наступного дня Юлiус принiс у школу ножа, шматок дерева i пiсля урокiв у нас на очах вирiзав чудову фiгурку собачки. Нам фiгурка дуже сподобалась, i ми всi захопилися рiзьбою. Але у мене не було ножа. Я довго шукав, у кого б вимiняти складаного ножика, аж поки знайшов охочого у восьмому класi. Я дав йому за ножика сорок картинок вiд сигаретних коробок, усi трибочки, двi струни вiд мандолiни, велику нитку для паперового змiя i три свої найкращi кольоровi олiвцi. Щоправда, вимiняний ножик не дуже подобався менi. Одне лезо пощерблене, друге iржаве i весь вiн був якийсь пошкрябаний. Але ж ножик був украй потрiбен менi. Я взяв його i поспiшив геть, поки хлопець не передумав. Вдома я назбирав цурпалкiв i заходився вирiзувати. Мама сварилася, бо по всiй кiмнатi валялися скалки та стружки. Але тато сказав їй увечерi:
-- Хай працює -- це тренує руки й очi.
Вiн оглянув мою роботу i висловив припущення, що це може бути свиня чи бочка з вухами. Насправдi то була козуля, i я сердився, що вiн того не помiчав.
Потiм тато взяв у мене ножика, оглянув його з усiх бокiв i сказав:
-- Оце такий став той ножик, що я подарував тобi? Вiн же в тебе зовсiм недавно, а здається, нiби його знайшли в курганi пiд час розкопок.
Що я мiг сказати? Я вдавав, нiби з ножем нiчого не сталось, а тим часом думав, що б його вiдповiсти. Раптом нiж наче обпiк менi руку. Краще б я викинув його -- адже це був мiй ножик! Серед численних подряпин я розгледiв на ньому дрiбненькi лiтери "А" i "Ц". Отак мiй ножик знову повернувся до мене.