Гольц-Баумерт Герхард. Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)

   -- Ну, як у вас справи? Нiчого хорошого, правда ж? -- усмiхаючись, запитала бабуся Паулетта i витягла чималу пачку маргарину. -- Це вам знадобиться. Тут же його нема.
   Цiлком спокiйно тато сказав:
   -- Дорога тiтко Паулетто! Ти у нас бажаний гiсть, але ж ти нiчогiсiнько не знаєш про те, що дiється в свiтi.
   -- Будь ласка, -- звернувся вiн до мами, яка сидiла зiщулившись, -- принеси сюди нашу каструлю з маргарином, а також смалець i масло, хай тiтонька побачить на власнi очi.
   Тiтка Паулетта побачила.
   -- Ну, гаразд, коли так, -- сказала вона, -- але у мене є щось для нашого дорогенького Альфi. Цього у вас точно нема! -- I вона витягла пакетика, вдвiчi бiльшого за сiрникову коробку.
   -- Це справжня американська жувальна гумка! -- урочисто проказала бабуся.
   Тато не витримав:
   -- Цього ще у нас не вистачало, американської гидоти! Альфонс же щелепу собi вивихне.
   Про всяк випадок я сховав пакетика в кишеню. Менi кортiло скуштувати, яка вона на смак. Я пiшов у вбиральню i оглянув пакетика. "Шахрайська гумка" -- було написано на ньому. Безглузда назва. Витяг плиточку. На смак солодке. Чи не те саме, що й нашi м'ятнi таблетки? Я швидко облизав цукрову пудру -- її було дуже мало. Пiсля четвертої плитки остаточно переконався, ця гумка справдi шахрайська, i мало не викинув усей пакетик.
   Я вернувся до кiмнати. Тато i бабуся Паулетта саме говорили про квартирну плату.
   -- О, ви навiть уявити собi не можете, якi в нас чудовi квартири.
   -- Хай так, -- не заперечував тато. -- А яка квартплата?
   Бабуся образилась i замовкла. А я вставив:
   -- Тато має рацiю, а жувальна гумка -- то казна-що. Зовсiм не смачна. Найкраще проковтнути її одразу, як злижеш цукрову пудру.
   -- Альфi, -- стурбувалась бабуся Паулетта. -- А ти, бува, не проковтнув тiєї гумки?
   "Що за дурницi, -- подумав я. -- Всяку їжу треба ковтати. Хай то буде що завгодно: цукерка, шоколад чи щось iнше".
   -- Гумку треба тiльки жувати! -- вигукнула бабуся.
   -- Чому тiльки жувати? -- здивувався я. -- Жують же для того, щоб з'їсти. Пережоване має бути в шлунку.
   -- Та нi ж бо! -- схвильовано скрикнула бабуся Паулетта. -Жувальна гумка тiльки для жування!
   Якесь безглуздя та й годi.
   -- Скiльки ти з'їв? -- злякано запитала бабуся.
   -- Ну, так... чотири плитки чи п'ять.
   -- Ой горенько! -- скрикнула бабуся i кинулась до мами на кухню. -- Альфi проковтнув жувальну гумку! У нього ж залiпиться кишечник... Негайно клiзму i заварити м'ятний чай... чи викликати лiкаря?
   Хорошi справи! Мене вкутали теплими хустками, дали випити гiркуватого чаю. В мене у шлунку бурчало i булькало. Тато вийшов. Вiн був дуже сердитий. Мама прикладала менi до живота теплi компреси, а спантеличена бабуся Паулетта розповiдала казки про снiгурочку, про малого Ганса i його сестричку Грету. Все це було для мене така мука, а надто бабусинi казки.
   -- Скажи, а як же користуватися жувальною гумкою? -- запитав я бабусю, аби тiльки вона припинила розповiдати свої казки.
   -- Це ось так, -- сказала вона i, поклавши гумку в рот, почала жувати. -- Весь час жуєш i перекидаєш язиком: то в правий кут, то в лiвий, то в правий, то в лiвий.
   -- Як безглуздо! -- не витримав я. -- Це ж так жує жуйку корова.
   Я не хотiв образити бабусю, але мама думала iнакше. Вона влаштувала справжнiсiнький спектакль. Менi довелось сiм разiв вибачатися перед бабусею Паулеттою через ту кляту гумку.
   Раптом бабуся перестала жувати.
   -- М-м-м... -- вирвалося в неї з рота.
   Я подумав, що так воно й має бути; мабуть, коли людина пожує хвилин десять, такi звуки починають вилiтати самi собою. I я поцiкавився:
   -- Це так завжди мимрять, коли жують гумку?
   Замiсть вiдповiдi у бабусi ще раз вирвалося "м-м-м..." i в розпачi вона показала собi на рот. Е, тут щось не те I Бабуся Паулетта якось не так жувала гумку, їй скорчило рота, i вона могла тiльки промимрити "м-м-м"!
   Мама принесла велику каструлю теплої води. Насилу вдалося розтулити бабусi рота.
   Менi було так смiшно -- що ж у цьому поганого? Тiльки мама сказала, що це нечувано, i знову взялася напучувати мене.
   Ввечерi бабуся Паулетта говорила зовсiм мало. Пригода з гумкою дуже стомила її. У нашому помешканнi стало тихо. Бабуся Паулетта мовчала. Я прислухався до свого живота. Тато думав, що вiн нарештi вгамував бабусю. А мама була задоволена.
   Наступного ранку бабуся Паулетта сама почала розмову про жувальну гумку:
   -- Знаєш, Альфi, то вчора вийшло погано, але повiр менi: жувальна гумка -- чудова рiч! Коли ти кiнчив жувати i хочеш їсти чи палити, тодi витягаєш її i де-небудь прилiплюєш.
   Якби я не брав бiльше гумки в рот, то не було б i прикрощiв. Половину гумок я вже встиг викинути. А тепер почав жувати решту, але так, щоб нiхто не бачив. Пожувавши, я вийняв гумку з рота i прилiпив пiд столом. Такi тримається. Тодi я ще прилiпив одну знизу до тарiлки, одну за вухом, хоч i розумiв, що це безглуздо. Швидко пожувавши решту сорок вiсiм гумок, якi ще були в пакетику, я прилiпив їх до сидiння стiльця. Вийшов нiби садочок iз пластилiнових дерев. Ну, а потiм почалися прикрощi.
   Мама приготувала обiд i покликала нас:
   -- Iдiть їсти печеню! Тiльки швидше, а то захолоне! Альфонсе! Захопи свого стiльця, бо тут не вистачає.
   Я знаю, як пильно мама стежить, щоб за столом все було в порядку i щоб у мене були чистi руки, тому я щодуху кинувся до умивальника, швиденько причесався, взяв стiльця i занiс у кiмнату. Мама послала мене також по суп i компот. Тим часом бабуся Паулетта i тато вже посiдали. Печеня була чудова. Не те, що жувальна гумка -- печеню можна ковтати, нею наїдаєшся, i вона смачна.
   Пiсля їжi ми збиралися пiти на прогулянку, повставали, сидiла тiльки бабуся.
   -- Ти ж, напевно, пiдеш з нами? -- запитала мама.
   Бабуся Паулетта чомусь скривилася i вiдповiла:
   -- Я... я... не... не можу.
   Ми перезирнулись.
   -- Тобi недобре? -- стурбувалася мама. -- Чи в тебе, може, ще болить рот?
   Бабуся Паулетта жалiбно похитала головою.
   -- Я не можу звестися на ноги, -- сказала вона. -- Мабуть, у мене прострiл. Може, тут у вас на Сходi таке повiтря, що вiд нього буває прострiл.
   Бабуся силкувалася встати, але це їй не вдавалось. Вона була немов прибита цвяхами до стiльця. Мама i тато здивовано дивилися на неї. Бабуся почала схлипувати. I тут я згадав про сорок вiсiм жувальних гумок! Зрозумiло, чому бабуся Паулетта прилипла до стiльця.
   -- До побачення! Пiду попереду! -- кинув я i подався геть.
   Отакий був у нас Великдень, iз прикрощами. Мама перестала зi мною розмовляти, тато теж. Вони думали, що я все навмисне влаштував.
   Тато знову посварився з бабусею Паулеттою. Вiн сказав їй:
   -- Так тобi й треба, що ти приклеїлася. Тi янкi, якби могли, всiх людей поприклеювали б на свої гумки.
   Всi троє дорослих розсердилися на мене. Я бiльше не жую цiєї поганi. Прикро тiльки те, що мiй Чистун знайшов прилiплену пiд столом гумку i занiс до себе в клiтку. Коли вже вiн щось ухопить у свiй дзьоб, то нiзащо не вiдбереш.
   Хай йому всячина, тому великодню!
   Яка пригода була в мене з макаронами й помiдорами
   Мабуть, нiколи в життi я бiльше не їстиму макаронiв i помiдорiв. Вiд самої згадки про них менi стає погано. А було ось як.
   В суботу наш клас поїхав на екскурсiю. Як це було чудово! Ми спали в барацi на солом'яних матрацах. Приємно пахла свiжа солома. Самi варили собi їсти. Першого дня готували дiвчатка -- гороховий суп i сосиски. Другого дня дiвчатка приготували суп iз локшиною i м'ясо.
   Наступного дня мала вiдбутися мандрiвка до руїн замку. Бруно сказав менi:
   -- Щось не хочеться плентатись до тих руїн. Це ж далеченько -кiлометрiв з п'ять буде.
   Я вiдповiв:
   -- У мене теж нема охоти. Ми з татом уже були там.
   -- Давай залишимося, -- прошепотiв Бруно.
   -- Нi, так не годиться, -- вiдповiв я теж пошепки. -- Дисциплiна є дисциплiна.
   Бруно невдоволено кивнув, а потiм скорчив страшну пику.
   -- Я дещо придумав, Цiттербаке, -- сказав вiн. -- Ось побачиш.
   А що вiн придумав -- не сказав.
   Наступного дня Гаррi, наш пiонервожатий, знову призначив куховарити дiвчаток, але тi вiдмовилися, їм теж хотiлось побачити руїни. Раптом обiзвався Бруно:
   -- У мене пропозицiя. Ми з Цiттербаке вмiємо куховарити, то й побудемо сьогоднi за кухарiв.
   Всi здивувались, а Гаррi нам просто не повiрив. Але Бруно так розходився, що Гаррi таки погодився. Всi пiшли, а ми з Бруно залишилися куховарити. Бруно навiть не схотiв вислуховувати вiд дiвчаток поради. Коли всi пiшли, вiн запитав мене:
   -- А ти вмiєш куховарити, Цiттербаке?
   -- Так, -- сказав я. -- Можу насмажити смачної картоплi.
   Зупинилися на смаженiй картоплi. Але тiльки поговорили, та на тому й кiнець. Смажити картоплю передумали, а як приготувати щось iнше, я не знав.
   -- А я гадав, ти вмiєш куховарити, -- сердився Бруно.
   -- Чому ж саме я? Це ж ти не захотiв iти разом з усiма! -обурився я.
   -- А чому я? -- гарячкував Бруно. -- Ти ж сказав, що не хочеш iти до руїн, бо вже бачив їх!
   Трохи посперечавшись, ми знову заходилися думати, що ж готувати.
   -- Треба щось зварити, -- вголос мiркував Бруно. -- Без обiду не можна. У мене самого вже бурчить у животi. Як же так без обiду?
   -- Я залюбки попоїв би макаронiв з томатним соусом.
   Це я чудово придумав.
   -- Гаразд, -- погодився Бруно. -- Якщо ти бiльше нiчого не вмiєш, давай хоч це приготуємо.
   Ми пiшли до сiльської крамницi й попросили макаронiв.
   -- Скiльки фунтiв? -- запитала продавщиця.
   Ми здивовано переглянулись.
   -- Хвилинку, -- попросив я її, -- ми зараз повернемось.
   Надворi ми стали гадати, скiльки ж фунтiв узяти. Нас двадцять п'ять чоловiк i пiонервожатий. Бруно гадав, що треба купити двадцять п'ять фунтiв. А я думав, що пiвфунта макаронiв на людину досить. Ми вернулись в крамницю i купили дванадцять фунтiв. Бруно попрохав також дванадцять фунтiв помiдорiв.
   -- Е, хлопче, на початку лiта помiдорiв не буває! -- продавщиця, мабуть, гадала, що ми смiємося над нею.
   -- Хвилинку, -- заїкаючись, попрохав я. -- Нам треба ще раз вийти.
   Надворi Бруно пробурчав:
   -- Таке запропонував! Макарони без помiдорiв не пiдуть.
   Що я мiг сказати? Ми вернулися в крамницю, i я запитав:
   -- А чогось iншого у вас нема?
   Продавщиця, мабуть, здогадалася, що нам треба:
   -- Є консервованi помiдори у банках.
   Ми були врятованi. Купили дванадцять банок помiдорiв i всi покупки принесли в табiр. Бруно вiдразу ж заходився розпалювати вогнище. Зрозумiло, чому. Бруно не вмiє куховарити. Отже, вiн хотiв бути за кочегара, а менi лишалася кухня. Вiн розпалив у плитi величезне вогнище i все пiдкладав дров, а я ходив сюди-туди по кухнi.
   -- Ну, Цiттербаке, -- запитав мене Бруно, -- скоро варитимеш?
   -- А чому саме я? Я не знаю, як варити макарони з помiдорами! -закричав я.
   Ми знову посперечались, але нiчого не вдiєш, обiд треба готувати. Мама варить макарони якось у водi. Я намагався пригадати, як саме.
   -- Принеси води! -- трохи подумавши, звелiв я. Ми висипали макарони в каструлю, налили туди трохи води i все це поставили на вогонь.
   -- А помiдори?
   Я знову мало не посварився з Бруно.
   -- Ти не маєш нiякого уявлення про кулiнарiю! -- крикнув я. -Помiдори вкинемо наостанку.
   Поки варилася повнiсiнька каструля макаронiв, ми тим часом пiшли пограти в бадмiнтон.
   Десь за годину Бруно раптом закляк iз ракеткою в пiднятiй руцi.
   -- Цiттербаке, щось смердить! -- крикнув вiн. Я хотiв заперечити, але й сам вiдчув запах. Вiн долинав з кухнi. Ми прожогом кинулися туди. Каструля димувала й шипiла. Фунтiв зо два макаронiв здулися над каструлею i, мов довгi бiлi черев'яки, падали на плиту. Пiд каструлею теж лускотiло й шипiло. Ми перекинули каструлю над великою мискою, хотiли висипати макарони. Але висипалась тiльки частина. Решта макаронiв прикипiли до дна i не випадали. Ми втупилися в каструлю. Скидалося на те, що ми зварили купку вугiлля.
   -- Може, вистачить тих, що висипалися? -- стиха промовив Бруно. Висипалося чимало. Ми вишкребли каструлю i знову налили води. Бруно покуштував уцiлiлих макаронiв i вiдразу виплюнув, просто менi на черевик:
   -- Ще зовсiм сирi, -- сказав вiн.
   Ми поставили макарони доварюватись, а самi знову пiшли грати в бадмiнтон. Перегодом Бруно згадав;
   -- Цiттербаке, а пiди поглянь, чи не закипiла вода.
   -- А як дiзнатися, чи кипить? -- запитав я. -- Вдома ми кип'ятимо воду в чайнику. Коли кипить, чайник посвистує.
   Велика каструля не свистiла. Бруно порадив менi встромити пальця в каструлю -- тодi, мовляв, буде видно, закипiло чи нi. Я пiшов на кухню i зробив так, як вiн порадив. В ту ж мить я закричав, вискочив надвiр i, мов навiжений, заходився дмухати на червоний ошпарений палець.
   -- Отже, кипить. Все гаразд, -- нiби нiчого й не сталося, сказав Бруно. Я сiв на траву. Палець так болiв, що грати в бадмiнтон бiльше не хотiлося.
   Потiм ми досипали в каструлю ще макаронiв i варили їх зо двi години. Цього разу вони не пригорiли, а тiльки трохи розварилися.
   -- Погано, -- сказав Бруно. -- Та будемо вважати, що це суп iз макаронами.
   Ми вiдкрили банки i висипали помiдори в каструлю.
   -- А тепер покуштуй! -- запропонував Бруно. Я взяв велику ложку i сьорбнув. Пiсля цього з пiвгодини я не мiг сказати й слова, так обпiк рота. Суп мав якийсь дивний присмак. Чогось йому бракувало.
   -- Не солоний, -- пояснив Бруно. I справдi, суп треба посолити. Ми стали мiркувати, скiльки ж треба солi. Я гадав, що для двадцяти шести чоловiк вистачить чотирьох фунтiв. Бруно був iншої думки.
   -- Трьох фунтiв вистачить, -- сказав вiн.
   Ми висипали в каструлю три пачки солi i дали суповi поваритися ще з пiвгодини.
   -- А тепер ти покуштуй, бо я не можу, -- запропонував я Бруно.
   Вiн покуштував i вмить роззявив рота, нiби йому на зуб потрапив камiнець.
   -- Води! -- заволав вiн. -- Рятуйте! Води!
   Тiльки випивши з пiвкухля, вiн заговорив:
   -- Мабуть, вистачило б пучки солi. А то...
   Добре, що я обпiк рота i не мiг бiльше куштувати. I тут ми почули пiсню. Загiн вертався, спiваючи:
   -- Ми хочемо їсти, їсти, їсти...
   Швидко всi похапали тарiлки та ложки. Ми з Бруно мали роздавати обiд.
   -- Ну, що там у вас? -- поцiкавився Гаррi, витираючи ложку. Я не мав часу для розмов. Треба було викинути чорнi макарони. А Бруно тихо вiдповiв:
   -- Та є дещо добреньке... Макарони з помiдорами.
   Всi нетерпляче застукотiли ложками. Бруно став насилати макарони великим ополоником.
   -- Якiсь вони не такi, вашi макарони, -- сказала котрась iз дiвчат.
   -- Зате смачнi, -- вiдказав я.
   Поки що нiхто не їв. Всi чекали на застiльну промову. Я сiв бiля дверей. Бруно вмостився поруч мене -- чому, не знаю.
   Пiсля застiльної промови кожен зачерпнув по повнiй ложцi.
   Тим часом я шепнув Бруно:
   -- А чому ти не їси?
   -- Менi й так погано, -- вiдповiв той.
   Я знову:
   -- Менi теж, я краще зовсiм не їстиму.
   Раптом -- всi стали плюватись i кашляти. А Луїза зарепетувала:
   -- Я отруїлась!
   Ми кинулися до дверей. Хтось кинув нам услiд помiдора. Помiдор влучив Бруно в потилицю. Йому це зовсiм не дошкулило. А в мене щемiв обпечений палець i в ротi палало, мов у печi.
   Тепер ми з Бруно сидимо на березi озера i ловимо рибу. А там нагорi дiвчатка швиденько готують манну кашу i малиновий сiк. З нами нiхто не розмовляв, бо ми завинили перед ними.
   -- Нiчого, -- порушує мовчанку Бруно. -- Впiймаємо кiлька рибин, засмажимо i обiйдемося без їхньої манки.
   -- А хiба ми знаємо, як смажити рибу -- з кiстками чи без кiсток? Краще перестань.
   Про макарони й помiдори я бiльше i чути не хочу. А в животi у мене гарчить так, нiби там сидить лев.
   Як я ходив до амбулаторiї
   Ця пригода почалася просто з прикрощiв, а скiнчилася ще бiльшими прикрощами. Менi треба було йти грати в футбол. Ми грали з командою сусiдньої школи. Перед початком гри ми хотiли прокричати хором:
   "Ми у наступ пiдем мужньо,
   бо команда наша дружна!
   Ми ваш захист прорвемо,
   ми вам гол заб'ємо!"
   Тiльки-но зiбрався йти, а мама каже:
   -- Можеш пiти на футбол, але спочатку -- швиденько збiгай в амбулаторiю i забери мою довiдку.
   Я вже й так запiзнювався на футбол, але в амбулаторiю теж треба збiгати. Це на вулицi Шмiдта. Мама пояснила, як туди йти. I я подався. Якраз на вулицi Шмiдта я зустрiв нашу команду та iнших хлопцiв, що йшли на футбол.
   -- Хiба ти не будеш грати? -- закричали друзi. -- Ходiмо з нами.
   -- Обов'язково! Тiльки швиденько принесу мамi з... -- Я не мiг пригадати, як воно називається.
   Бруно помiтив, що я затнувся, i вiдразу напосiв на мене:
   -- Що, не знаєш, як викрутитись?
   -- Я обов'язково прийду на спортмайданчик, незабаром прийду! -вигукнув я. Спробуй не прийти. Що тодi подумають хлопцi?
   Але куди менi йти? Я зовсiм забув. На вулицi Шмiдта є велика кооперативна крамниця, де продають електричнi лампочки. Над дверима вивiска: "Лампочки -- свiтильники -- абажури". А чи не називається та установа, куди менi треба сходити, ламполаторiя? Я зайшов до крамницi й звернувся до продавця:
   -- Я хотiв би одержати медичну довiдку для мами.
   Продавець насупився:
   -- Медичну довiдку? -- перепитав вiн. Я помiтив, що в нього зiпсувався настрiй.
   -- Ти що, глузуєш надi мною? -- запитав вiн сердито.
   Я почервонiв.
   -- Нi, зовсiм нi! -- Тепер я розсердився, але сам на себе. Як же воно називається?
   -- Хiба це не ламполаторiя?
   Продавець раптом засмiявся:
   -- Ти, певно, маєш на увазi амбулаторiю, лiкарню? Через чотири будинки далi по нашiй вулицi.
   Лютий вибiг я з крамницi. Але згадав, що забув подякувати i знову влетiв до крамницi, наштовхнувся на якогось чоловiка у дверях, гукнув "дякую" i вибiг надвiр. Ух! Ну й справи!
   Аж ось i амбулаторiя. При входi -- медсестра:
   -- Ну, малий, де в тебе болить?
   Вiд бiгу я так захекався, що не мiг пояснити, чого прийшов. Але ж я не хворий!
   -- Еге, ти боїшся. Напевне, до зубного. Зубного всi дiти бояться.
   Хоч я й не боявся зубного лiкаря, але так важко дихав, що не мiг заперечити. Я опинився у великiй приймальнi, а медсестра гукнула:
   -- Тут малий пацiєнт до зубного лiкаря Генкеля.
   Раз! I я вже сиджу на бiлому стiльцi у зубного i чую, як сестра шепоче йому:
   -- Це, мабуть, боязкий -- не промовив жодного слова. Лiкар пiдiйшов до мене i звелiв кiлька разiв зробити вдих i видих, щоб заспокоїтися. Та менi й так не було страшно. Я ж прийшов по довiдку для мами.
   -- А тепер оглянемо зуби.
   Зубний лiкар Генкель пильно поглянув на мiй рот, але я не вiдкрив його. Навiщо?
   Лiкар суворо дивився на мене. Настрiй у нього зiпсувався. Вiн насупився:
   -- Такий великий i боїшся?
   -- Нi, -- заперечив я i бiльше не встиг нiчого сказати, бо лiкар уже вставив менi мiж зубiв дзеркальце i паличкою став шкрябати мої зуби.
   -- Гм... я... по... ма... -- Це мало означати: "Я ж прийшов по довiдку для мами". Але лiкар нiчого не зрозумiв.
   Вiн усе нишпорив дзеркальцем у мене в ротi i шкрябав мої зуби.
   -- Ти нерегулярно чистиш зуби. Ага, тут ось маленька чорна плямочка...
   -- Гм... я... по... -- Та вже гула бормашина.
   -- Ну, хiба було боляче? -- привiтнiше запитав лiкар. -- Все. До побачення, малий.
   Лiкар назвав мене малим, хоч i сам був не набагато бiльший за мене. В ротi у мене було солодко i пекло.
   Я знову стояв сам у порожнiй приймальнi. Вiдчинилися iншi дверi, й сестра гукнула:
   -- Наступний, будь ласка!
   Я озирнувся. Певно, це я наступний.
   -- Що в тебе болить? -- запитав новий лiкар i, не чекаючи вiдповiдi, заговорив сам. -- Зараз подивимось, тiльки не хвилюйся, сiдай...
   У цього лiкаря була сива борода i веселий погляд -- це впало менi в очi. Я слухняно роззявив рота, дозволив обмацати собi шию, вiдчув, як лiкар щось устромив менi в нiс, а потiм посвiтив у вуха.
   -- Все гаразд! -- вигукнув лiкар i засмiявся. Потiм враз посерйознiв:
   -- Правда, вуха...
   Я злякався. Що з моїми вухами?
   -- ...треба краще мити. А то доведеться посiяти в них моркву.
   Точнiсiнько, як мама. Вона теж завжди присiкується до моїх вух.
   "Якась дурна ам..." -- подумав я i знову забув, як воно називається. Знову я стояв сам у порожнiй приймальнi. В третiх дверях з'явився третiй лiкар. Я скоса глянув на табличку на дверях: "Лiкар по всiх хворобах Пайкельт".
   Що ж цей буде зi мною робити? Я вирiшив мовчати та й годi. Навiщо говорити, коли нiхто тебе не розумiє?
   -- Пiзненько ти прийшов, -- сказав лiкар Пайкельт, позирнувши на мене крiзь окуляри. Я мовчав.
   -- Ти останнiй з гандбольної команди. Малуватий, як на воротаря.
   Але ж я не граю в гандбол, не записувався до доктора Пайкельта i нiякий не останнiй.
   Лiкар Пайкельт обслухав мене, звелiв зробити десять присiдань i знову обслухав.
   -- Здоровий, -- сказав вiн. -- Тiльки заслабкi м'язи. Дуже худий. Погано їси?
   Я кивнув.
   -- Треба бiльше їсти, бiльше бувати на свiжому повiтрi, а повернувшись додому, знову добре їсти. Якнайбiльше овочiв.
   Точнiсiнько теж саме завжди каже тато. Я похнюпив голову, коли лiкар Пайкельт записав у якомусь паперi, що я не годжуся в гандбольну команду. Замалий, дуже худий. I лiкар, мов тато.
   Нарештi я пройшов усiх лiкарiв. Мерщiй тiкати з цiєї дурної... а... а... Ет, все одно, як воно називається.
   Коли я пробiгав повз крамницю, де продають лампочки, то знову згадав про мамину довiдку. Я ж не для того ходив до а... амбулаторiї (знову згадав), щоб комусь показувати зуби та робити присiдання. Ще швидше я помчав назад.
   Час прийому скiнчився. Дверi замкнули. Я подзвонив. Нарештi вийшла та сама медсестра.
   Цього разу я спершу теж не мiг нiчого сказати, так захекався.
   -- Ти ж тiльки-що був тут. Чого тобi ще треба?
   -- Я не хотiв... менi... Я не боявся, бо менi ж треба тiльки довiдку для мами... Цiттербаке.
   Сестра була невдоволена. Мабуть, подумала, що я просто дратуюся з нею.
   -- Ти мiг би це зразу сказати.
   Сестра неабияк розсердилась. Вона швидко знайшла записку для мами. "По три краплi тричi на день" -- так було там написано.
   Я зарiкся ходити в амбулаторiю. Краще завжди чиститиму зуби, митиму вуха i добре їстиму.
   Але на цьому прикрощi не скiнчились. Ще ж футбол!
   Коли я прийшов на спортмайданчик, якраз пролунав фiнальний свисток закiнчити гру. Наша команда програла з рахунком 11:3. Всi сердито дивилися на мене, нiби я був винний у цьому.
   -- З тобою ми куди краще прокричали б наше гасло. I напевне виграли б.
   Навiть Петер, наш справедливий голова ради загону, просто лютував:
   -- Де твоє слово. Альфонсе? Ти ж збирався вчасно прийти!
   -- Я був у лам... лампо... Як воно, кляте, називається?
   Не дочекавшись мого пояснення, Бруно крикнув:
   -- Викручується! Кинув нас напризволяще. Викликати Цiттербаке на раду загону!
   Мабуть, завтра доведеться менi виправдовуватися перед радою загону. А що скаже рада, коли розповiм, як лiкарi говорили менi: чистити зуби, мити вуха, бiльше їсти. Вони ще й закинуть менi, що, мовляв, я не виконую пiонерського правила: "Пiонер дбає про чистоту i здоров'я свого тiла".
   А ще довготелесий Герберт iз сьомого "А" скаржиться, що хтось був у лiкаря i видавав себе за воротаря гандбольної команди. Хай той нахаба тiльки попадеться Гербертовi, то вiн йому... Ну, зробить щось погане.
   Отака пригода сталася зi мною. А хто у всьому винний?
   Як я готувався стати космонавтом
   Космонавт номер 4 -- Цiттербаке
   Iнколи тато каже:
   -- Альфонсе, не будь такий балакучий. Ти вибовкуєш усi свої таємницi. Ми, Цiттербаке, зовсiм iншi -- ми мовчазнi. Це у тебе, мабуть, вiд маминої рiднi.
   Отакої! А мама сердиться. Вона каже, що її рiдня не балакуча, але у неї нема таємниць вiд тата i їй нема потреби бути мовчазною.
   Я вирiшив довести, що добре вмiю мовчати. I сподiвався, що обiйдеться без прикрощiв. Адже тривало це недовго.
   Почалося в середу. Я вирiшив стати космонавтом номер 4 або номер 5 чи принаймнi номер 6. Ранiше менi хотiлося бути продавцем овочiв, клоуном, водiєм таксi, водолазом, гонщиком на велосипедi, генералом Народної Армiї i бригадиром на вугiльнiй шахтi. Але все це менi якось не зовсiм личило. Та й час у мене ще був.
   А цiєї середи я прочитав книжку Гагарiна, космонавта номер 1, i вирiшив остаточно -- стану космонавтом. Вирiшив також: нiкому про це нi слова. Нi вдома, нi в школi. Тато, можливо, не мав би нiчого проти, а мама, певно, скаже, що ця професiя дуже важка. А ще вона скаже так:
   -- Альфонсе, у тебе з мигдаликом не все гаразд. Як же ти станеш космонавтом?
   У класi я не скажу нiчого, щоб iншi теж не захотiли стати космонавтами. Бо тодi буде вiдбiр. Можливо, буде багато охочих i я не пройду. Петер, Ервiн чи Бруно -- всi троє мiцнi хлопцi. До того ж Петер ще й голова ради загону.
   Наступного дня запитав Петера:
   -- Ким ти хочеш стати?
   -- Конструктором телевiзорiв, -- вiдповiв той. Я йому зразу ж пiвкулька цукерок насипав у жменю, чим здивував його.
   -- Бери, -- сказав я. -- Та старайся.
   Ервiн хотiв iти у прикордонники.
   -- Чудовий намiр, -- похвалив я. -- Добре загартовуй себе i тренуй зiр, щоб мiг бачити у пiтьмi й не пропустив жодного ворога.
   З Бруно було гiрше. Вiн мрiяв стати льотчиком-випробувачем. Ще трiшки i йому теж спаде на думку готуватися в космонавти.
   -- О-о-о! Льотчик-випробувач -- це дуже небезпечно, мiй любий. Тобi доведеться стрибати з висоти сорок тисяч метрiв!
   -- Ну то й що? Я вiзьму з собою два парашути.
   -- А як обидва не розкриються, що тодi?
   Бруно насупився. Вiн не знав, що вiдповiсти.
   -- А уяви собi, що пошкоджено мотор i лiтак загорiвся або раптом вiдвалилося крило.
   У вiдповiдь Бруно тiльки щось буркнув.
   -- Я нiзащо не став би льотчиком-випробувачем, -- продовжував я. -- Дуже небезпечна професiя. Нi, нi! Знаєш що? Краще бути водiєм таксi, водолазом чи клоуном у цирку.
   Бруно спалахнув:
   -- Клоуном у цирку? Я тебе зараз вiдлупцюю! Буду льотчиком-випробувачем, хоч би що ти говорив.
   Як менi його ще розраяти? Проте льотчик-випробувач -- це ще не космонавт.
   Я склав собi програму, як стати космонавтом. А для цього потрiбно багато чого. Зокрема, треба терпiти -- рiзнi муки. i я почав з мовчання.
   Як я мовчав
   У космосi має бути зовсiм тихо. Смiшно уявити тiльки: нiякого шуму, нi пташок, нi дерев, нi радiо, нi шелесту листя. Найважливiше для космонавта -- це щоб нерви витримали до кiнця. Я вирiшив три днi мовчати. Це буде моє перше тренування.