Кащенко Адріан. Зруйноване гніздо

   рухливий Дніпро і, добігши до піскуватих кучугур Огріні, круто
   повертав на південь, ховаючись одним краєм під ту саму гору, що на ній
   стояли подорожні. Далі він знову виникав з-під гори ввесь, простуючи
   вже на захід, і біля високого рогу гори падав на гострі скелі
   Кодацького порогу, розбиваючись білою піною. На півночі за Дніпром
   розлягалися великі зелені ліси, а поміж тими лісами подекуди
   виблискувала своїми білими водами річка Самар. Старий Балан не один
   раз уже на свойому віку бував на сих могилах; був раз тут під час
   походу й Рогоза, Галя ж не була тут ніколи і стояла тепер мов
   зачарована, слухаючи те, що розповідав їй батько про сі дивні місця. -
   Через що ж, тату, - спитала вона згодом, - той зелений острів зветься
   Монастирським, коли монастир, ви казали, стоїть аж за Самаром? - Через
   те, дитино моя, що сі місця жили ще задовго до наших часів. Люди
   помирають, а земля все живе. На тому острові була, бач, церква ще
   скоро після народження Христа. Вже яка там вона була, хто його знає:
   може, прямо в землянці, а може, що й у печері поміж скелями, а тільки
   наші діди гомоніли, що чули од своїх батьків, ніби святий апостол
   Андрій, як їхав Дніпром до Києва хрестити людей, так перебував деякий
   час на Монастирському острові і хрест на ньому великий поставив. Після
   нього на острові й з'явився монастир і ченці. І не малий час вони тут
   пробували - аж поки набігла сюди бусурманська погань... Тоді ченці,
   рятуючись од нехристів, перейшли в ліси за Самар, та й збудували там
   новий монастир. - А сі могили чому Близнюками звуться? - А се теж не
   за наших часів так їх прозвали. Тут в дуже давні часи, ще як не тільки
   що запорожців тут не було, а й татарва ще не приходила, так царював у
   Кодаці якийсь цар, а у царя була улюблена жінка. От одна чарівниця й
   позаздрила тій жінці та й набрехала цареві, неначе його дружина та
   йому невірна, а на доказ, бач, пророкувала, ніби жінка царя завагітніє
   та й народить близнюків... А коли воно справді так і сталося, так цар
   той жінку скарав на смерть, а двох близнюків звелів на отсій горі
   живцем закопати та й насипати над їх домовинами отсі височенні могили.
   От через те і могили люди Близнюками звуть. Кілька хвилин старий козак
   мовчки переводив свої очі з одного краю обрію до другого, далі ж знову
   звернувся до Галі. - Тут, серце, всяка могила на степу, всякий
   островець на Дніпрі і навіть всяка скеля на березі говорить про
   минуле. От, наприклад, бачиш з західного боку Дніпра високий острів
   біля Огріні - Кінським він зветься, так на ньому наш кошовий Сірко
   вигубив цілу татарську орду, а кілька десятків тисяч невольників. шо
   орда гнала з України, визволив на волю... А ото з правого боку на
   крутому, високому розі Кодак: так там то вже крові нашої козацької
   пролилося!.. І до Хмельниччини було і після Хмельниччини... Там і
   зараз запорозька паланка стоїть... - Кажіть, тату, краще: була
   паланка! - похмуро сказав Рогоза. Сей натяк на скасування Запорозької
   Січі з усіма її паланками дуже зворушив старого січовика. - Боже мій,
   Боже мій! - сказав він, ковтаючи сльози. - Що ж тепер з тобою буде,
   мій вільний, укоханий краю? Чи на те ж наші батьки обороняли тебе од
   бусурманів, не шкодуючи свого життя, щоб дістався ти чужим людям на
   поталу? Через хвилину, сумно похиливши голову, старий запорожець
   сходив з могили до свого возу, щоб їхати далі, а слідом йшли й Галя з
   Демком.
   III
   В обідню пору подорожні почали з'їздити з великої гори до Дніпра.
   Оббігаючи ту гору, велика річка розлягалася перед очима мандрівників
   широким та блискучим, мов загартована криця, півколом. У ліву руку
   понад Дніпром простяглася широка зелена долина, перерізана вузенькою,
   вихилястою річкою, понад котрою жовтіли стріхи запорозьких зимовників.
   Та річечка звалась Половицею, як і ті кільканадцять хаток, що тулилися
   до неї. По долині вільно ходили гурти товару й косяки коней, а в
   далечині понад Дніпром визначалися озера й очерети. Балан не звертав
   до Половині, а прямував горою аж до рогу, що вип'явся скелями проти
   Монастирського острова, бо саме на тім розі, над скелями, й сидів
   зимовником його приятель Глоба. Запорожець Глоба був курінним
   товаришем Дмитра Балана Як і Балан, він козакував за часів гетьмана
   Мазепи й кошового отамана Гордієнка; коли ж запорожці мусили перейти
   кошем до Олешок, Глоба не схотів жити на бусурманській землі та,
   повернувшись до порогів, наглядів собі захисний куточок над скелями
   Дніпра проти Монастирського острова і збудував там собі спершу курінь,
   а далі й хату. Дуже припало Глобі до серця се місце і почав він
   порядкувати тут сад і пасіку, а далі збудував під скелями на Дніпровій
   протоці млин і молов сусідам борошно. Працюючи у своєму куточку, Глоба
   нікуди не їздив, жіноцтва не бачив і через те, мабуть, і не оженився
   замолоду; коли ж почали люди осідати хатами понад Половицею і
   заявилися тут і дівчата й удовиці, Глоба був уже старий, женитись не
   схотів і довіку лишився бурлакою. Тільки років з десять до зруйнування
   Січі стало старому сумно самому жити в хаті і він прийняв до себе
   жонатого січового товариша Каплана і передав все своє хатнє
   господарство до рук його жінки. Коли наші подорожні наблизилися до
   зимовника Глоби, старі товариші Дмитра саме лагодилися обідати і дуже
   зраділи гостям. Каплуниха заметушилася по хаті і за мить на столі
   почали з'являтися всякі заїдки, а далі запарував і смачний борщ: Глоба
   ж тим часом витяг з комори цілий десяток сулій та сулійок з
   вишнівками, тернівками, дулівками й іншими наливками, що він настоював
   з ягід та овочів власного саду. За чаркою горілки старі приятелі
   розбалакалися, пригадуючи своє козакування, пригоди, бойовища й
   молодецьку гульню. Розмова протяглася довго і хоч почалася весело та
   скінчилася журливо, бо козаки пригадали події останніх часів -
   пригадали, що немає вже їхньої неньки Січі Запорозької. - Все
   минулося!.. - сказав наприкінці обіду Глоба. - Минулося й не вернеться
   ніколи, як і наші молоді літа. У тебе, Дмитре, он хоч дочка єсть...
   благословить Бог, так і онуки будуть... вже ж хтось пом'яне; я ж, як
   був сіромахою, то так сіромахою мене й поховають і не буде кому про
   мене згадати! Ну, та що про се говорити... Ходімо ліпше я покажу тобі
   мій садок. Всі, вставши з-за столу, пішли з хати і зразу опинилися в
   саду. Деревами була обсаджена велика обшир Дніпрового берега, що
   високо піднімався над річкою. У всякому кутку саду були окремі дерева:
   цілі площі були під вишнями, яблунями, дулями й сливами; понад
   стежками ж росли шовковиці, кислиці, каштани, клен, ясен та силенна
   сила бузку. Балан, оглядаючи сад, дивувався з того, що всяка рослина в
   саду була так вихована, як дитина, і не хотів йняти віри, щоб все те
   зробила одна людина власноручно; Глоба ж, любуючись наслідками своєї
   праці і радіючи на здивування свого приятеля, весело й гордовито
   говорив: - Ось де мої укохані діти! Ось де мої нащадки на сьому світі!
   Якщо вони мають душу, то згадають мене після смерті. Далі Глоба
   показав Баданові все своє господарство і повів у берег Дніпра, де,
   притулившись до скелі, шумів колесами млин і стояли, прив'язані до
   коріння осокорів, великі й малі човни. - Забагатів я! - сказав Глоба
   Баданові, коли всі верталися вже до хати. - Бач: у мене млин, всяка
   худоба нелічена, зимовник на дві половини... Ще й другий зимовник і
   другий сад єсть у долині біля річки Половиці... А нащо мені все оте?
   Мені вже час про спасеніє душі подбати. Віддам, мабуть, все добро на
   Самарський Миколаївський монастир, та й сам піду туди віку доживати.
   Увесь вечір приятелі згадували про своє минуле життя та гадали про
   майбутню долю Запорожжя і тільки пізно після вечері полягали спати.
   Ранком другого дня Глоба наклав приятелю на віз харчів і, взявши з
   млина двох наймитів, облагодив великого дуба, щоб ним перевезти гостей
   разом з їхнім возом і волами на той бік Дніпра. Ще не встало сонце, як
   наші подорожні були в дубі і, протягши його деякий час понад берегом,
   щоб легше було обминути передні скелі Монастирського острова, рушили
   упоперек широкої річки. Демко разом з наймитами громадив веслами, а на
   стерні, проводжаючи товариша, сидів сам Глоба. Прудкі хвилі річки враз
   підхопили дуба і понесли вниз, неначе намагаючись кинути його на скелі
   острова. Та тільки їм не пощастило: дужа рука крем'язного запорожця
   міцно держала стерно, направляючи дуба вище тих скель, на другий бік
   великої річки. За півгодини дуб був біля берега. Наймити допомогли
   Демкові викотити з нього воза; запрягти ж було недовго і через кілька
   хвилин подорожні, попрощавшись з Глобою, поїхали далі, прямуючи поміж
   піскуватими кучугурами та шелюгами верболозів до Самарського шляху.
   Тільки увечері, коли вже сідало сонце, наші подорожні в'їхали у
   стародавнє запорозьке місто Самар. Тут у Бадана чимало було побратимів
   і приятелів, та тільки старий запорожець, побачивши, що по всіх дворах
   та вулицях міста сновигали драгуни, улани й інші москалі, не схотів
   ставати у Самарі на ніч. - Цур їм, тим москалям! - говорив він. - Од
   них і поли вріж та тікай, бо без лиха не минеться! Найбільше він
   боявся за Галю, - і справді, поки вони переїхали місто, москалі дуже
   зачіпали її, вигукуючи всякі сороміцькі прислів'я та пісні, так що
   бідна дівчина врешті почала плакати і з очима загорнулася хусткою.
   Проминувши серед міста нову велику церкву на дев'ять високих бань, віз
   незабаром спустився до річки Самар, до того місця, де коштом Війська
   Запорозького содержувався пором, злагоджений з двох дубів. Чубаті
   запорожці-дубовики вже пошабашили на ніч і сиділи у березі біля
   таганка, дожидаючи, поки вкиплять галушки та смакуючи пах олії, що її
   кухар чимало всипав у таганок. Подорожнім довелося б тут і ночувати,
   коли б Глоба не поклав на віз побратимові баклажку з горілкою. Добрий
   могорич і щире слово Балана піддобрили дубовиків і вони перевезли
   подорожніх на другий бік річки.. За річкою віз потягся лісом,
   поринаючи колесами в піску і підкидаючись на коріннях віковічних
   дубів. Темрява ночі хутко оповила землю, а за рясними віттями дубів до
   землі не доходив навіть промінь зірок. Проте старий козак ніколи не
   забував стежки, по котрій проїхав хоч один раз за життя і тепер, не
   вважаючи на темряву, він за півгодини потрапив до воріт монастиря.
   Тут, біля хреста Божого дому, Балан почував себе в безпеці від
   москалів і, не наважуючись турбувати ченців уночі, не дозволив Демкові
   стукати у ворота, а розташувався на ніч під парканом монастиря.
   Другого дня ранком за браму вийшов молодий чернець і впустив
   подорожніх у двір. Балан зразу ж пішов до отця ігумена перебалакати
   про свою справу, але виявилося, що вінчати в той день не годилося, й
   ігумен наказав діждати завтрішнього. Весь ранок Рогоза ходив з Галею
   по монастирському садочку і поза огорожею в лісі. Ніхто не бентежив
   тут лісового птаства і воно щебетало, скрекотіло й виспівувало по
   кучерявих дубах так, що здавалося, все повітря повне тих звуків;
   людського ж голосу тут ніде не чуть було, і здавалося, що за паркан
   монастиря не доходять ніякі вісті з світа. Здавалося, що тут дбають
   тільки про Бога, а до іншого всім було байдуже; проте справді воно
   було не так: Самарський монастир був частиною запорозької душі, і з
   його тихих келій з смутком у серці прислухалися до того, що діялося на
   Запорожжі. Навідався Рогоза і до шпиталю, де лежали покалічені під час
   останньої війни запорожці. Там теж була непорушна тиша й спокій.
   Тільки ченці ходили поміж ліжками калік, перев'язуючи їхні рани. І
   подобалося Демкові се святе місце, так що тепер він зрозумів через що
   тесть повіз його по шлюб сюди, а не до іншого міста. Смутний ходив по
   шпиталю Балан. - За що ж і за кого проливали ви свою кров? - встало в
   його серці питання, коли він дивився на покалічених січовиків. І гірка
   сльозина полилась з ока старого запорожця. Після обіду молодий
   послушник покликав Балана й Рогозу до келії скарбника колишнього
   кошового Запорозької Січі Пилипа Хведорова. Старий чернець Пилип ще не
   дуже давно був одним з видатніших діячів і лицарів Нової Січі
   Запорозької. Козакувати він почав ще з юнацьких літ і за часів
   кошового Костя Гордієнка брав участь разом з побратимом Баланом в
   обороні Старої Січі. Врятувався він тоді тільки через свій незвичайний
   хист та силу. Побачивши, що отаман і майже все товариство полягло по
   окопах побите й покалічене, а вороги затопили Січ своїм військом,
   Пилип вкинувсь у Дніпро і переплив його упоперек. Після того він
   з'явився в Олешківській Запорозькій Січі, уславився походами звідтіля
   на поляків, що мордували правобережну Україну, далі ж допомагав
   Милашевичу під час переходу запорожців з Олешківської Січі на їхні
   стародавні землі і упорядкував Нову Січ на Підпільній. У Новій Січі
   він уславився походами на татарські городи та турецькі землі і,
   нарешті, в 1764 році був обраний за кошового отамана. Кошовим отаманом
   Пилип був не великий час, бо, побачивши, яку велику силу набула в Січі
   заможна козацька старшина і що вона сама схиляється до знищення
   стародавніх запорозьких звичаїв і рівноправного товариства, він через
   рік сам зрікся кошевства і пішов рятуватись у Миколаївську пустинь.
   Рогоза не був на Січі за часів кошевства Пилипа і зовсім його не знав,
   Балан же, побачивши у невеликій келії сивобородого старця, не пізнав
   би в ньому свого давнього побратима, коли б очі старця не світили
   з-під довгих сивих брів тим вогнем, що грав ще замолоду. Старий
   Дмитро, побожно схрестивши руки, попросив у свого колишнього побратима
   благословення, а слідом по ньому підійшов під благословення і молодий
   козак. - Сідайте, друзі мої й товариші... - промовив чернець,
   показуючи на лаву - і оповідайте мені, як сталося те, що розкраяло
   наші душі. - От свідок всього, що було... - одповів Балан, показавши
   на Рогозу. - Нехай він сам тобі розкаже. Молодий козак розказав про
   всі події, що сталися під час скасування Запорозької Січі, не
   проминувши й того, як з-під престолу церкви святої Покрови полковники
   московського війська забрали шухлядку з царськими грамотами та
   універсалами польських королів про непорушність запорозьких вольностей
   і як після того донські козаки пообдирали з образів коштовні ризи і на
   шматки порубали срібні царські врата. Слухаючи оповідання Демка,
   старий чернець заплакав, мов дитина, а проте, коли Рогоза, побоюючись
   ще більше його хвилювати, спинився, він наказав говорити далі: - Нехай
   почую все! Може, скоріше моє серце розірветься у грудях і не дасть
   мені пережити смерті неньки Січі. Знаю я, що гріх се мій великий... що
   я повинен думати тільки про прийдешнє царство, але де ж взяти сили,
   щоб забути ту тяжку кривду, що нам заподіяли? Коли Рогоза скінчив
   оповідання на тому, що більшість козаків помандрувала на Дунай,
   чернець, сумуючи, похитав головою: - Не матимуть вони там долі, бо за
   турецьку землю доведеться нашим бити нас хрещених і се буде
   нестерпучою мукою всьому товариству. Гріх думати те, що я думаю,
   прости мене, Господи, а ліпше було б вам тут битись за матір Січ до
   загину. Не так вчинили ми, коли впало лихо на Стару Січ. Спитай он
   свого тестя. Ми билися до останнього і не осоромили козацької слави, а
   через те, хоч померла Стара Січ, так народилася Нова. Правда, що на
   все воля Господня. Я буду молитись за тих, що помандрували, шукаючи
   нової долі, бо доля їхня в руках Господніх. Проте думки старого ченця
   не до Бога слалися: він почав згадувати молоді літа та морські походи
   на бусурманів і переказувати все, що знав про славні часи кошевства
   Івана Сірка. Очі колишнього кошового заграли вогнем молодого завзяття,
   а постать його вип'ялася й виросла так, що й чорний клобук на його
   голові й ряса здавалися зовсім не на своєму місці. Несподівано в ту
   хвилину вдарив дзвін до вечерні. Слова заніміли на устах ченця, очі
   погасли, вся постать його стулилась і зігнулась, і колишній кошовий,
   ставши в куток до образів, почав бити поклони. Побачивши те, Балан та
   Рогоза, щоб не перешкоджати Божому чоловікові і не спокушати його,
   вийшли потихеньку з келії і зачинили за собою двері. Одстоявши ранком
   другого дня в церкві службу, Демко Рогоза й Галя Баланівна стали на
   рушнику і взяли шлюб. Вінчав Рогозу, як і завжди вінчав запорожців,
   сам ігумен і поблагословив їх на нове життя власною рукою. Після вінця
   Балан повів молодих вклонитися Пилипові і разом попрощатися з ним. Під
   час прощання старий Балан, турбуючись про майбутнє життя після
   зруйнування Січі Запорозької, заплакав. - Не сумуй, товаришу! - неначе
   спокійно сказав колишній кошовий. - На все бо є воля Божа і без його
   святої волі не було б зруйновано Січі Запорозької, Блаженні кротці,
   іже синами Божими нарікуться! Треба скорятися волі Господній і від
   нього сподіватися милосердя. За ту ніч, що минула після першої розмови
   з козаками, запорожець-чернець багато передумав і перестраждав і,
   врешті, в його душі смиренний чернець, мабуть, переміг сина вільної
   волі, запорозького кошового, бо здавалося, що його навчання виходило з
   щирого серця.
   IV
   Через кілька днів щасливі та веселі молоді поверталися разом з
   батьком до Базавлуку. Ще віз з уквітчаними волами був далеко од оселі,
   а вже назустріч подорожнім вибігли Іван з Ївгою, а далі повиходили й
   старі сусіди. Всі, радіючи, привітали молодих і предрікали їм щасливу
   долю.
   Недовго посиділи всі в хаті, а далі старий Балан пішов до пасіки
   оглядати свої бджоли, а Галя, вхопивши Демка за руку, потягла його в
   садочок. Той садочок був їй любіший за все на світі, бо біля нього
   вона народилася на світ, по його стежках бігала своїми маленькими
   дитячими ноженятами, працювала в ньому біля квіток та рослин і у
   вільний час спочивала в холодку його кучерявих вишень та яблунь.
   Всякий кущик, всяке дерево і навіть квітка в садочку були їй знайомі
   як рідні діти й брати. Вона хутко бігла тепер стежкою саду від куща до
   куща, від дерева до дерева, оглядаючи їх і манячи за собою того, хто
   був їй тепер найдорожчий на світі, - свого чорновусого красуня Демка.
   Крізь віття кучерявих вишень та яблунь її привітало своїм промінням
   ясне сонце, а з-поміж зеленого листу до неї озивалося співуче птаство
   та поглядали на неї своїми рум'яними боками рясні яблука.
   Так, перебігаючи з одної стежки саду на другу, молоді вибігли під
   верби на берег лиману і на них глянула безкрая, блакитна просторінь
   осяяного сонцем величного лиману.
   - Любий мій! - скрикнула Галя. - Чи є на світі що чарівніше за
   нашу оселю?
   - Тільки ти, моє серденятко, чарівніша! Чарівніша! Чарівніша і за
   ваш садок і за сей лиман безкраїй і навіть за світ сонця! - одповів
   козак, пригортаючи до серця свою красуню-дружину.
   З того дня почалося щасливе шлюбне життя молодих. Галя ще з
   дівоцтва була дуже упадлива до свого господарства, тепер же після
   одруження ще дужче взялася до нього. Демко охоче допомагав їй в праці
   коло городу й баштану і хоч був не призвичаєний до того, а проте скоро
   почав привчатись до господарювання.
   Коли зайшла осінь і господарські роботи скінчилися, Демко разом з
   Іваном мало не щоранку виносили на човен сіті, кошелі, рагелі й інші
   рибальські знаряддя й виїздили човном у лиман, а лиманом доїздили до
   плавень і верталися тільки увечері, привозячи добру здобич. За
   невеликий час вони наловили стільки риби, що її не було куди дівати.
   Галя роздавала її сусідам, годувала наймитів і насолила вже дві великі
   діжки на зиму, а козаки все везли та й везли рибу... Та яка все була
   риба! Блискучі, як золото, коропи, срібні, ситі секрети (судаки),
   зубасті щуки та чорні довгоносі осетри, а що вже було раків, так їх
   Галя здебільшого викидала назад у лиман, лишаючи тільки таких, що були
   більші за долоню доброго козака та ситіші за годоване порося.
   За довгу зиму козаки все-таки занудьгувалися. Рибачити обридло, та
   під кригою рибальство було й нецікаве. Демко взявся, було, до тих
   книжок, що купив у Самарському монастирі, та тільки всі вони були про
   житія святих і не цікавили молодих козаків. Думки обох запорожців
   полинули до Січі, на Дунай; та й на свою рідну Січ, що покинули вони
   на Підпільній, їм дуже захотілося глянути, бо й Демко і Гнат ніяк не
   могли собі уявити ні того, що було тепер на Підпільній, де півроку до
   того шуміло й гуляло товариство, ні того, що було на невідомому,
   таємному Дунаї. Як на лихо ні з Підпільної, ні з Дунаю не доходили до
   Базавлуку ніякі звістки через те, що зимовник Балана стояв осторонь од
   шляхів і ніхто до нього не завітав.
   Наприкінці зими Рогоза не втерпів і сказав Галі, що хоче поїхати
   верхи, подивитись, що робиться на Підпільній, у Січі, але Галя прямо
   уп'ялася в нього:
   - Не їзди, голубчику! Ти ж говорив, що як випускали вас з Січі,
   так наказували, щоб і не повертатись до неї. Як же ж ти поїдеш туди?..
   Тебе заарештують і заберуть у москалі.
   Жаліючи Галю, бо вона вже мала по весні стати матір'ю, Демко не
   хотів турбувати її і рішив почекати ще деякий час.
   Нарешті зима минула. Степи вкрилися зеленим килимом. Садки й
   плавні почали вбиратися у лист. Понад степом защебетали жайворонки, а
   в садках почали удудукати чубаті одуди, забуркотіли горлиці... нарешті
   закувала й зозуля, а тут у Галі знайшлася й дитинка - маленький син
   Миколка.
   Нема чого й говорити, що всі тому Миколці дуже зраділи. Демкові
   вже годі нудьгувати - почав допомагати Галі сповивати сина, та й дід
   Дмитро кілька разів на день підходив тихенько до колиски глянути на
   немовлятко.
   Скоро почали міркувати про те, де малого охрестити і зважали за
   краще зробити се у найближчій церкві: у Старому Кодаку.
   Як тільки Галя одужала, Рогоза запряг воза і удвох з Галею повезли
   дитину до попа.
   Наблизившись до Кодаку, Рогоза побачив, що навкруг старої фортеці
   будувалося чимало хат, а в ліву руку од Кодака, ближче до Половиці,
   будувалася нова, велика слобода. Роздивляючись на всі новини та
   розпитуючи вулицею у людей, де живе пан-отець, Рогоза наглядів свого
   товариша з Платнирівського куріня - Гната. Він ледве пізнав Гната, бо
   той був вбраний не по-запорозькому і навіть штани на ньому були сині,
   а не червоні.
   - Гнате! - гукнув Рогоза.
   Той наблизився і, пізнавши товариша, почоломкався з ним.
   - Ти що тут робиш у Кодаці? - спитав Демко. - Чи не оселився тут?
   - Авжеж оселився. У лоцмани, бач, приписався. Нас всіх,
   запорожців, хто приписався у лоцмани, лишили вільними і грунту нам
   дали. Ми будемо повз пороги проводити берлини, байдаки й плоти.
   - А хто не приписався?
   - Хто не приписався у лоцмани, тих всіх повернуть у кріпаків.
   У Галі з тих речей похололо на серці. Рогозі ж вони здавалися
   неймовірними. Може, справді воно й станеться так з бурлаками, але він.
   Рогоза, сидить біля грунту і має з тестем власний зимовник і все
   господарство.
   - А що ж то в долині за нова слобода будується?
   - То все наші запорожці осідають. Все лоцмани... Через те й село
   Лоцманською Кам'янкою прозвали.
   - Ну, а товариство, що пішло на Дунай, які е чутки?
   Гнат зразу злякано оглянувся.
   - Не згадуй про Дунай уголос, бо як москалі почують, а їх тут до
   біса вештається, то буде й тобі й мені лихо.
   Він нахилився ближче до Рогози і почав говорити, поспішаючись:
   - Живуть наші вільно у Турків по всьому Буджаку. І лимани султан
   всі їм подарував. Приходили звідтіля місяців зо два до сього братчики
   Голка та Книш, щоб товариство підмовляти переходити за Буг до турків.
   Дехто було вже й піднявся йти, аж тут москалі Галку й Книша схопили та
   й забили у кайдани... Он що. Тепер ми, братику, так тут живемо, як ті
   миші: вийдеш з хати, та й озираєшся на всі боки; а в хаті й слова про
   запорозьку волю не промов, бо по всіх хатах москалі стоять. Прощай,
   товаришу, та бережися тут, щоб у якусь халепу не вскочив.
   Тільки що Рогоза, попрощавшись з товаришем, рушив вулицею далі, як
   до воза наблизивсь якийсь московський унтер з двома москалями.
   - Що за людина? - гукнув він до Рогози, спинивши воза.
   Рогоза розказав, по якій справі приїхав.
   - А що ж се за вбрання на тобі? - показав унтер на кармазиновий
   жупан козака.
   - Запорозьке...
   - Щоб зараз мені не було! - почав гримати на Демка унтер, вип'явши
   на нього свої великі баньки. - Немає запорожців, не повинно бути й