Кащенко Адріан. Зруйноване гніздо

   
   Адріан Кащенко
   ЗРУЙНОВАНЕ ГНІЗДО
   Оповідання з минулого -------------------------
   I
   На горбочку біля Базавлука, там, де річка, падаючи в Дніпро,
   розлилася просторим, як море, лиманом Великі Води, за часів
   Запорозької Січі стояли три хати, а навколо хат, поприсідавши до
   землі, мов паляниці на черені, жовтіли солом'яними стріхами комори,
   повітки, сажі й інші будівлі хліборобсько-скотарського господарства.
   За межами тих будівель, далеко на гору, розстилався степ, а від хат
   збігали униз до лиману кучеряві садки та зелені, обсаджені тополями й
   вербами, левади. То були зимівники трьох товаришів, старих запорожців:
   Балана, Лантуха та Луб'яного. Багато вже років жили вони тут під
   захистом недалекої Запорозької Січі, тихо та спокійно випасуючи понад
   лиманом на вільному степу великі косяки коней і гурти товару та
   засіваючи невеликі лани всякою пашницею. Того вечора, що з нього
   починається моє оповідання, коли золоте сонце, схилившись уже до
   обрію, вигравало на блакитному, блискучому просторі лиману своїм
   жовтогарячим промінням, на призьбі найближчої до лиману хати сидів з
   люлькою в зубах власник одного з зимівників сивовусий дід, запорожець
   Дмитро Балан. Глибокі. зморшки, що вже давно склалися на чолі старого
   козака, за останні тижні вдвічі поглибшали, а в довгих його вусах
   посивіли останні волосини і вже не нагадували про те, що цей сивовусий
   дід був колись чорнявим, бравим січовиком. Люлька запорожця на велику
   йому докуку сьогодні чомусь не курилася, розпалювати ж її та колупати
   протичкою козаку було дуже незручно; бо в нього була тільки одна -
   права рука; замість лівої ж у рукаві сорочки теліпався тільки
   невеликий цурпалок. Коли старий козак позбувся своєї руки, у
   Запорозькій Січі ніхто не пам'ятав, бо тому вже минуло більш ніж п'ять
   десятків років. Сталося те ще тоді, коли Балан був зовсім молодий - за
   часів кошового Гордієнка. - Було се тоді, - одповідав сам Балан тим
   цікавим, хто його розпитував, - коли запорожці з наказним кошовим
   Якимом Богушем обороняли од ворогів Стару Січ на Чортомлику... Та так
   обороняли, що всі січові окопи своїм трупом завалили... Хто ж не поліг
   на смерть, як сам Богуш, ті лишилися на віки каліками. Видужавши після
   того нещастя, Дмитро пішов до свого роду під Білу Церкву та там і
   одружився, щоб було кому біля каліки походити. Проте жив Балан на
   правобережній Україні недовго, бо там панували й хазяйнували поляки і
   гнітили український люд ще гірше, ніж перед часами Богдана
   Хмельницького. Він переїхав на Гетьманщину, маючи на думці спокійно
   дожити віку, та тільки трохи не вскочив там у пазурі кріпаччини. Тоді
   згадав Балан вільні степи й простори лиману Запорожжя, згадав Великий
   Луг несходимий, де ще гуляла козацька воля і, покинувши з розпукою в
   серці пригноблену Україну, перейшов з дружиною на Запорожжя і осів
   зимовником біля Базавлуку. Тут, біля лиману, насадив він садок,
   упорядкував пасіку й господарство і прожив зі своєю дружиною, не маючи
   дітей, більше як тридцять років, після смерті ж жінки одружився з
   дочкою свого сусіда Лантуха і з нею прижив Івана та Галю. На велике
   горе старого козака через десять літ померла й друга його дружина,
   лишивши йому двох дітей-недолітків. З того часу старий запорожець
   віддав всю свою душу дітям і найбільше Галі, бо вона нагадувала йому
   свою матір, котру старий січовик любив більше за свою власну душу. Хоч
   і дуже тужив старий за своєю коханою дружиною, а проте, втішаючись
   дітьми та працюючи біля господарства, забував він потроху своє горе.
   Тільки останнім часом старого запорожця обступили турботні й тяжкі
   думи і мов рій бджіл вони крутилися, гуділи й боляче шпигали його
   чоло. Вже три тижні старий Дмитро ходить смутний, ні з ким не
   розмовляє і не любується, як бувало щодня, своїми добрими кіньми, що
   цілими косяками вільно ходили по степах, ні круторогими волами, що
   викохав він собі на втіху, ні кучерявим садком, що власними руками
   насадив він і виростив. Ніщо не миле тепер Дмитрові і ніщо не може
   його розважити, бо сталася тяжка і зовсім незрозуміла для нього подія:
   прийшло до Запорозької Січі російське військо, закувало січову
   старшину в кайдани, а в товариства одібрало зброю та звеліло всім іти,
   хто куди знає. Ту лиху вість приніс Баланові з Січі його син Іван і
   розказав ще, що сивоусі січовики, мов осиротілі діти, умиваючись
   сльозами, розійшлися по чужих хатах; молодь же, що не схотіла оддати
   своєї зброї, поплила з Січі Дніпром до Дунаю, покинувши на віки рідний
   край. Не дивно, що звістка про цю подію одібрала в старого запорожця і
   сон, і спокій, і веселість, бо з малих літ йому було відомо, що Січ
   Запорозька була ще й за дідів-прадідів, і в голові козака зовсім не
   тулилися до купи думки про те, що буде далі і як житимуть запорізькі
   степи та Великий Луг без своїх синів і оборонців - запорозьких
   козаків. Поки Дмитро Балан сидів з своїми сумними думами під хатою, на
   березі лиману, там, де до води схилялися своїми гнучкими віттями
   зелені верби, сиділо з вудками в руках двоє парубків, а трохи вище од
   води, поринаючи майже з головою в пишній траві й степових квітках,
   сиділо двоє дівчат. Парубки були в білих мережаних сорочках, як
   звичайно ходили на Україні всі люди, але їхні червоні штани й
   закручені за вуха осоледці виявляли, що парубки були не прості селяни,
   а запорозькі козаки. Молодший з запорожців був Іван Балан, син
   власника зимовника. Він був зовсім ще юнак, з сухорлявим, майже
   дитячим, обличчям і блакитними, веселими, рухливими очима. В постаті
   його зовсім не було запорізького завзяття і на велике горе Івана, в
   нього ще мало помітні були вуса. Старшому козакові було теж небагато,
   років двадцять. Се був Демко Рогоза. Під час зруйнування Запорозької
   Січі, в ній було аж четверо братів Рогозяних. Вони були дітьми
   козацького сотника з Канева і всі виховувалися в Київській бурсі; коли
   ж під час великої пошесті вони посиротіли, то старший брат Петро, що
   під той час був уже січовиком, не маючи куди притулити своїх
   братів-недолітків, забрав усіх їх до Січі і повіддавав: середніх -
   Демка та Гната у молодики, себто чурами до значної старшини, а
   меншого, Василя, до кухарів на послуги. Таким чином Демко Рогоза
   козакував уже три роки і мав вигляд заправського козака, бо його
   запалене вітрами обличчя і хоч невеликі, а проте чорні вуса і карі з
   рішучим поглядом очі надавали його постаті мужності. Балан та Рогоза
   не пішли з товариством на Дунай: перший через те, що його не пустив
   батько, а другий через те, що його не пустили очі Іванової сестри
   Галі. Галя Баланівна, що тепер сиділа тут на березі вище козаків і
   плела собі з синеньких волошок та червоного маку віночок, була дуже
   вродлива і причарувала б всякого, хто б на неї глянув. Кругленьке та
   рум'яне обличчя, з блакитними, як ранкове небо, очима, чорними,
   вузенькими бровами та червоними, як коралі, губоньками, що мимохіть
   все складалися в усмішку, дихало весною й радістю життя; ясний же
   погляд глибоких її очей, здавалося, виявляв щиру, як сама правда, душу
   дівчини і натякав на щастя її кохання. Причарувала вона Демка Рогозу
   ще по весні, до зруйнування Січі. Молодий козак з ватагою запорожців
   рибачив тоді на лимані, та, почувши Галину пісню, приїхав човном до
   левади Балана і застукав дівчину під вербами за такою ж самою роботою,
   що й зараз. Галя тоді втекла від Демка, як сполохана пташка, і
   заховалася в коморі, та тільки козак не зважив на те, та й пішов до її
   батька гостювати, так що хоч і соромилася дівчина молодого запорожця,
   а довелося їй по волі батька частувати його й медом, і вечерею. Ще до
   зруйнування Січі Галя й Демко справили заручини, а тепер вже повинні
   були б взяти шлюб, та тільки скасування Січі так засмутило Галиного
   батька, що вони при ньому вже не сміли навіть розмовляти про своє
   майбутнє щастя. Подруга Галі Ївга, що крутилася зараз біля неї, була
   ще майже підлітком. Смуглява й чорнява, як жучечок, і рухлива, як
   метелик, вона й хвилини не мала сили всидіти на однім місці і все то
   одбігала на бік, щоб зірвати якусь найпоказнішу квітку, то підбігала
   до Галі і вплітала ту квітку їй у віночок. Зимовник Івжиного батька -
   Луб'яного стояв тут же над лиманом, поруч з зимовником Балана, так що
   Ївга з малих літ зростала біля Галі. Інших дівчат вона не знала і
   навіть не бачила, бо в третьому зимовнику, над Базавлуком, жив Галин
   дід Лантух тільки з своєю старою дружиною і більше на всіх зимовниках
   не було ні одної дівчини й ні одного хлопця. Поки Галин батько сидів
   під хатою зі своїми тяжкими думками, молоді козаки й дівчата на березі
   лиману пустували й сміялися поміж собою, не згадавши й разу про те, що
   так розкраяло серце їхнього батька - про скасування Запорозької Січі.
   Вони не мали ще свого минулого, не мали про що згадувати, про що
   побиватись і жили щастям хвилини. - Глянь, Галю, - обізвався поміж
   жартами Рогоза до своєї нареченої, - яка чудова смуга на лимані од
   сонця! - Справді, - відповіла дівчина, - неначе золотий килим, що ним
   вистелена стежка в те чарівне царство, де всі будинки вкриті золотом,
   а в садочках срібні яблука ростуть. Козак підсів до своєї нареченої і
   пригорнув її. - Я певний, моя горличко, що й наше життя буде таке
   радісне й чарівне, як оця щиро-золота смуга. А нащо ж, Галочко, ми
   його одкладаємо? Нащо марнуємо дні? Дівчина глянула на нього з
   коханням. - Я не від того, мій любий, щоб скоріше взяти шлюб, та
   тільки от... як тато? - Попросимо сьогодня батька, щоб скоріше
   поблагословив нас звінчатись. Чого нам гаятись? Галя соромливо сховала
   свої очі. - Мені, Демку, ніяково про те просити. Проси сам. - Про що ж
   то ви хочете мене просити? - почувся журливий голос позаду молодих і
   з-поміж верб левади вийшов старий Балан. Зачувши голос батька, Демко й
   Галя схопилися з трави. Молодий козак, хоч і був трохи збентежений,
   чемно вклонився старому, покірливо проказавши: - Хотіли ми, тату,
   просити вашої милості, щоб благословили нас скоріше шлюб узяти. Старий
   козак докірливо похитав головою. - Се ти, козаче, замість того, щоб
   неньку Січ обороняти, так поспішаєшся до шлюбу? Не так робили за наших
   часів! Батьки наші все життя про Січ піклувалися, а як уже не держала
   рука шаблі, так тільки тоді про одруження згадували. Не втече від тебе
   шлюб, козаче... та й Галя ще не перестаріла. Од такої відповіді Демко
   засмутився і похилив голову, Галя ж мовчки пригорнулася батькові до
   плеча і поцілувала його в руку. Серце старого запорожця зразу
   пом'якшало від ласки дочки і, погладивши рукою Галине волосся, він
   сказав, сідаючи на землю: - Сядемо, діти, та поговоримо... Галя сіла
   поруч батька, пригорнувшись до нього, Демко ж сів з другого боку. - Як
   його, діти мої, про шлюб та весілля тепер думати, - почав старий
   запорожець, - коли поховали ми все те, на чому держалося життя наше?..
   Поховали Матір-Січ? Молодий козак не хотів так легко піддаватись. - Та
   що ж, тату... - сказав він. - Хіба сумувати нам без краю? Журбою Січі
   не вернемо. Отже й люди, трапляється, вмирають, а живі посумують
   деякий час та й знову про живе думають... Старий журливо похитав
   головою. - Не розумієш, козаче, того, що сталося. Не в тому тільки
   лихо наше, що Січі вже немає... Не вперше руйновано Січ Запорозьку:
   руйнували її й татари, й турки, й москалі, а вона знову вставала, бо
   жива була душа козацька... Тепер же Січ вмерла навіки, бо ви зганьбили
   її... от що! А козацьку славу затоптали ви в болото. Ось у чому мука
   пекельна! Не боліло б моє серце, коли б я знав, що Січ зруйновано
   після того, як залито кров'ю її шанці... Та смерть була б не
   довговічною, бо кров, пролита за рідний край, дає паростки і веде за
   собою нове життя; ся ж смерть, що ви заподіяли Січі, є смерть ганебна,
   а може, боронь Боже, й довічна. Нема чого й говорити: ви самі власними
   руками задавили свою матір! - Добре вам, тату, тепер нас ганити. А що
   ж ми мали робити, коли вся січова старшина й сам кошовий не схотіли
   стати за свою правду і скорилися лихій долі? - Не знали ви, що робити?
   - в запалі скрикнув Балан. - Та коли б за моїх часів був такий кошовий
   отаман і така старшина, як отеє у вас, так ми нагодували б їхнім тілом
   у Дніпрі раків, а обрали б таких отаманів, що вміли б стати за
   козацьку волю й честь! От що! - От ви, тату, й у цьому мені дорікаєте
   і до мене неприхильні стали... А ми ж мало не так і вчинили, як ви
   говорите: ми скинули було всю старшину і обрали іншу, що згодилася
   вести нас до бою. Ми навіть гармати вже повикочували з пушкарні на
   окопи... Так що ж, коли тут вийшов пан отець Володимир з хрестом і
   сказав, що покладе на всіх прокляття, якщо ми не скоримося? Що тут
   було чинити? Товариство розійшлося по куренях, а далі, замість того,
   щоб обороняти Січ, посідало на човни, та й помандрувало на Дунай! -
   Тяжке горе! Смерть козацькій волі! - Та через що ж, тату, смерть?
   Через що? Буде на Дунаї нова Січ Запорозька - от і все. - А тут же?...
   Тут що буде з нашими безкраїми степами, що ми від дідів-прадідів
   обороняли і од бусурманів, і од поляків? Молодого козака дивувало, що
   старий бідкався про степи. - А що має статися з степами? - сказав він.
   - Степи несходимі... безкраї... їх ні переорати, ні кіньми випасти.
   Хоч би й чужі люди понаходили сюди так і то на всіх вистачить землі і
   людей навіть непомітно буде. Чого справді вам так журитися? Ну нехай
   Запорозька Січ од вас трохи далі буде - на Дунаї, а проте ви
   знатимете, що вона єсть. А тут у вас і степ свій, і хата, й плавня, і
   добре господарство. От звінчайте нас скоріше з Галею, так ми довіку з
   вами будемо жити. Я нікуди вашої дочки не завезу - будемо обоє вашу
   старість доглядати. Поки Демко говорив, Галя все міцніше тулилася до
   батька та цілувала його в руку. - Ох, діточки мої... - сказав старий
   козак, зовсім уже пом'якшавши і цілуючи дочку в голову. - Знаю, що
   молоді ви і вабить вас до шлюбного життя, та тільки недобре мені серце
   віщує... Чи буде ж ваше життя щасливе? - Та якого ж, таточку, ще треба
   щастя, - обізвалася Галя, зазираючи батькові в очі, - як всім укупі
   жити? - А якщо, тату, ви занудьгуєте за Січчю, - все сміливіше і
   веселіше говорив Демко, - так ми з вами й поїдемо на Дунай подивитись
   на нашу нову неньку. Та що ж справді: неабияка далечина до Дунаю!
   Посідаємо на коней та й гайда через Буджак!.. Аби ваша сила, а шляхи
   до Дунаю відомі! Старий козак повеселішав - очі його заграли і навіть
   зморшки на чолі розійшлися. - А що ж, справді... - сказав він. - Невже
   б же я не доїхав? Ото! Ще й як би доїхав! Я так гадаю, що тижнів за
   два й стали б ми на Дунаї... Та й то ще як повагом їхати, а коли б
   узяти на переміну по двоє коней, то гляди, коли б не за сім днів там
   були! - От би й подивилися, як там наші живуть. У мене до того там аж
   троє братів. - Головна річ, - сказав старий, - щоб козаки не забували
   там стародавніх запорозьких звичаїв. Молоді на Дунай пішло багато, а
   старих обмаль - доглянути молодь годилося б та повчити її. Старий
   запорожець забув уже про свої літа і марив думками по Дикому Полю, по
   Буджаку й понад Дунаєм - по всіх тих степах, річках та могилах, де не
   один раз з шаблею в руці гарцював з товаришами. Йому стало легко й
   радісно на серці і він сказав весело: - Ну якщо так, діти, то нема
   чого гаяти часу. Споряджай, Галю, завтра на дорогу харчів, а ти,
   Демку, обдивися воза та й повезу я вас по шлюб у Самарську
   Миколаївську пустинь. Нехай вас Господь благословить... А як поживете
   вже трохи, то й на Дунайську Січ з тобою, Демку, та з Івасем поїдемо
   подивитись.
   II
   Два дні після того Галя, запросивши до себе на поміч свою бабку
   Лантухову, пекла, варила й смажила всякі харчі й страви. Спинилася
   вона тільки тоді, коли вже всі полиці в хижі та стіл і лави в хаті
   були повні паляниць, коржів, буханців, млинців, пирогів, ковбас та
   печеної птичини; ще й риби вона не забула, тієї, що Івась напередодні
   натягав вудкою. Рогоза тим часом обдивився й підмазав воза і помостив
   на нього сіна скільки треба було, щоб добре сидіти; про те ж чим
   годувати в дорозі худобу, тоді не треба було турбуватись, бо паша була
   скрізь по безкрайньому степу, де не стань возом. На третій день,
   ранком Демко налигав волів, а Галя заквітчала їм роги червоними
   стрічками, щоб усі, хто зустрінеться в дорозі, знали, що по шлюб
   дівчина їде. Скінчивши з тим, почала вона виносити з хати все печене й
   варене. Було його й у полумисках і по глечиках, а чимало й так
   позагорнутого в рушники. Все те Галя складала на віз і умощувала в
   сіно. Коли віз був упорядкований, старий запорожець покликав сина і
   почав наказувати, як доглядати без нього господарство. Далі по звичаю
   всі увійшли в хату й на хвилину посідали, “щоб на подорожніх усе добре
   сідало”, і врешті вийшли до воза. Тут старий Балан скинув шапку й,
   перехрестившись на схід сонця, сів на переді воза, а Галя з Демком
   ледве умостились поміж харчами побіля люшель. - Гей, круторогі! -
   сказав старий, любуючись своїми добрими ситими волами, і віз покотився
   з двору, пірнувши через кілька хвилин у траві по самі вертки люшень. У
   степу не було ні шляху, ні стежки, ні навіть людського сліду і од
   волів визирали з трави тільки великі гострі роги, уквітчані Галиними
   стрічками. Проте старому січовику й не треба було шляху: він бачив по
   степових кряжах могили і по тих могилах розпізнавав, куди треба
   простувати, щоб не потрапити ні у яр, ні у скелювату балку, ні у
   сторчовий байрак. - Нащо, тату, нам їхати аж за Дніпро у Самар? -
   спитав Демко, коли віз заїхав уже од зимовника за гору. - Адже по сей
   бік Дніпра є церква в Нових Кайдаках. - Не знаю я, сину, - одповів
   старий козак, - яка та церква у Нових Кайдаках... і який там
   пан-отець. Може, чужинець який-небудь, або такий, що й бороди ще не
   од-ростив; Миколаївська ж пустинь, що за Самар'ю, то святе місце. Ще
   за тих часів, коли тут погана татарва як сарана шугала, ченці там
   спасалися і монастир будували... А ченці ті були з нашого товариства -
   запорожці. Ще й зараз за ігумена там мій курінний отаман, а скарбником
   товариш мій, кошовий отаман Війська Запорозького Пилип Хведорів. Так
   от, діти, я й міркую, що як шлюб святе діло, так годиться його у
   святому місці й брати. До того ж мені давно хотілося побачитись з
   побратимом Глобою, що сидить зимовником над Дніпром проти
   Монастирського острова... Так от заразом і до нього заїдемо. Він нас і
   на той бік Дніпра перевезе. Сонце, посуваючись по блакитному небу,
   піднімалося над степом все вище та вище; проміння його ставало все
   більше пекучим, так що й вітерець, пробігаючи понад зігрітою сонцем
   травою, не давав бажаного холодку, а тільки наганяв на подорожніх
   пахощі розпареної сонцем, соковитої степової трави й квіток. Старий
   Балан скоро похилився на купу сіна біля полудрабка і почав куняти,
   молодята ж жартували поміж собою, голубилися та слухали жайворонка,
   що, мріючи десь високо в повітрі виспівував над тихим степом про щастя
   кохання. У південь подорожні випрягли волів і пустили їх пастися, самі
   ж пообідали й відпочили. Згодом, коли сонце трохи повернуло на захід,
   вони поїхали знову, прямуючи на північ. Два дні віз з подорожніми,
   поринаючи в густій траві і коливаючись, мов корабель, все далі
   посувався по безкрайньому степу. Тільки німі свідки: сонце, місяць та
   зорі бачили наших подорожніх, та ще журавлі, дрохви, стрепети та інші
   степові птахи, пролітаючи великими зграями над їхніми головами,
   подавали подорожнім свій голос. Надвечір другого дня віз докотився до
   річки Мокрої Сури, і Балан, переїхавши її бродом, отаборився тут на
   ніч. Демко поставив таганок, наламав біля річки сухого очерету і
   розпалив багаття; Галя ж взялася варити куліш і наварила такого
   смачного, що старий козак, ївши, все його вихвалював, а Демко навіть з
   острахом поглядав, чи не чорніє вже в казанку дно. Була, як годиться,
   до кулішу й оковита й ковбаси і інші заїдки, що Галя зібрала з дому.
   На землю тим часом насувалася тепла літня ніч. На блакитному небі по
   одній займалися зірки і що темніше ставало небо, то ясніші ставали
   зорі і врешті почали вони відбиватися своїм про, мінням у темній воді
   річки. Тихо повівав понад Сурою вітерець, гойдаючи берегами гнучкі
   очерети й осоку, а ті, покивуючи своїми пишними китицями, про щось
   перемовлялися таємним шепотінням, наганяючи на всіх дрімоту. Під
   чарами літньої ночі й темряви наші подорожні безпечно поснули: батько
   на возі, а молодята під возом на простеленому рядні. Тільки не дуже
   довго довелося їм спати: чутке вухо старого запорожця, ще й досі вміло
   чути крізь сон, і біля півночі він почув тупотіння коней. Те тупотіння
   щодалі вчувалося ближче і врешті Балан, підвівши голову, розглядів, що
   до броду під'їздять двоє озброєних вершників. То були драгуни з
   війська генерала Текелія, що досі стояло біля зруйнованої Запорозької
   Січі. Ті драгуни бігли кудись на північ і випадково натрапили на наших
   подорожніх. Перебрівши річку, драгуни нагледіли воза. - Глянь! -
   скрикнув один з них до товариша по-російському. - Он як нам доля
   всміхнулася: хохол їде возом!.. Тут тобі, напевне, й паляниці і
   ковбаси й пироги та ще гляди, коли немає й оковитої! - Го, го! -
   радіючи скрикнув другий. - Так тепер годі жаліти, що ми не вечеряли!
   Вершники підвернули до воза. - А що вам, добрі люди? - спитав Балан,
   вставши. Прокинулися од розмови й Галя з Демком і стурбовані
   повскакували. Драгуни тим часом позлазили з коней і доступилися до
   воза. - Тягни лиш сюди, старий... - сказав один з них, засунувши руку
   в сіно. - Тягни все, що люди жують зубами... Та витягай заразом і
   горілку! - Що ж ви за люди? - спитав старий козак. - Ми царські люди,
   а через те ти давай нам все, не криючись, як самому цареві! - Якщо ви,
   добрі люди, голодні, - сказав Балан, - так ми вас нагодуємо. Сідайте
   на рядно, а дочка подасть вам попоїсти. - Та ми й самі знайдемо, чого
   нам треба! - одповіли драгуни і полізли нишпорити попід сіном,
   витягаючи все, що наховала там Галя. Козаки обурилися. Проте вони були
   без зброї, бо у Рогози було одібрано зброю ще тоді, як він виходив і
   Січі, Балан же не брав своєї шаблі, побоюючись, щоб у Самарі не
   одібрали її москалі. - Хто ж так робить? - скрикнув старий козак. - Се
   ж грабунок! Коли б при мені була шабля, я б повчив вас, як поводитись
   з козаками. - Мовчи, поки цілий, Мазепа! - почали гримати драгуни і
   повитягавши з возу всі харчі, загорнули їх у рядно щоб покласти на
   коня. - Та що ж це ви, харцизи? - скрикнув Рогоза. - Ото такі ви
   царські люди? Грабуєте подорожніх людей серед шляху гірше за
   гайдамаків! Він хотів одібрати харчі з рядном назад та драгуни
   вихопили шаблі з піхов і погрожували всіх порубати. Побоюючись, щоб не
   сталося лиха, Дмитро з Галею одтягли молодого козака назад. - Нехай
   беруть! - сказав старий козак. - Нехай їдять на свою загибель. Я скажу
   їм услід таке слово, що та їжа їм каменем у череві стане й отрутою по
   жилах піде. На що вже гайдамаки - та й ті ніколи не лишали чоловіка в
   дорозі без харчів - візьмуть було скільки їм треба, щоб наїстись, а
   останнє лишать подорожньому; отсі ж москалі неначе й не люди!.. Ну
   дарма!.. Побачимо, хто скоріше помре: чи ми без хліба, чи вони після
   хліба! Слова старого козака засмутили драгунів. Вони чули про те, що
   старі запорожці всі характерники і що, як хто з них схоче помститись,
   так візьме та й оберне людину в свиню або в вовкулаку. Вони почали
   нишком поміж собою радитись, а далі розв'язали рядно, кажучи: - Ну,
   нехай буде по-вашому: поділимо все надвоє - половина вам, половина
   нам. Всього ж бо вам і за тиждень не поїсти! Так на тому й скінчилася
   та пригода. Світом наші подорожні поїхали далі, вибиваючись на високу
   гору. Демко й Галя були веселі і сміялися з того, як налякалися
   драгуни батькових погроз; Балан же був невеселий - вчинок драгунів
   нагадав йому, що по запорозьких землях почали вже панувати чужі люди і
   повелися нові звичаї, колишнім же власникам сих земель тепер немає вже
   й захисту. Дві години віз витягався на гору і, нарешті, виїхав на
   шпиль до двох високих могил, що звалися Близнюками. Тут на півночі
   заблищав срібно-блакитною смугою Дніпро, заклинаючи подорожніх зійти
   на могилу і полюбуватись на краєвид. Вони так і зробили і, пустивши
   волів пастися, самі пішли на одну з могил. З шпилю могили був чарівний
   краєвид. З лівої руки, з-за високої гори, виглядав вкритий лісом
   Монастирський острів, а повз нього широкою, срібною пеленою вибігав