Кащенко Адріан. Зруйноване гніздо

   їхнього вбрання! Зараз скинь та сховай у возі, бо вже як я сам стягну
   його з тебе, то вже більше не одягнеш!
   Рогоза мусів скоритись і, сховавши жупана під себе, мерщій погнав
   волів до хати пан-отця.
   - Цур їм і пек, сим москалям, - говорив він до Галі стиха. - Коли
   б скоріше вихопитися звідсіля з душею.
   Охрестивши дитину, налякані москалями Демко й Галя, не погодувавши
   навіть волів, зараз же рушили з Кодака і тільки тоді трохи
   заспокоїлися, коли знову в'їхали в степ.
   Звістки, що їх привезли Демко й Галя з Кодака, дуже засмутили
   старого Балана.
   - Недобрі звістки, діти... - сказав він. - Починається тут нове
   господарювання. Недурно мені серце недобре віщувало.
   - Треба, тату, поїхати нам до Січі, - сказав Демко. - Треба
   подивитись, що там робиться. Може, москалі вже давно пішли звідтіля
   геть... Не довіку ж їм там стояти. Може, там знову товариство
   збирається. Адже чимало тоді таких було, що поховалися по плавнях, щоб
   перечекати, поки москалі підуть у свою землю.
   До речі Демка пристав і Іван, кажучи, що сором сидіти недалеко
   Січі і не знати, що там діється. Старого козака й самого давно манило
   до Січі - глянути на неї хоч одним оком хотілося, і він охоче згодився
   на вимоги сина й зятя.
   Порадившись, козаки рішили їхати до Січі не кіньми, а човном,
   через лиман та Підпільною, бо з плавні можливо було наблизитись до
   Січі зовсім непомітно і так Само непомітно можливо було б і
   переховатись в очеретах плавні, коли б трапилася яка-небудь пригода од
   москалів.
   Галя тепер не сперечалася, бо Демко їхав разом з батьком і се
   заспокоювало її. Вона охоче почала збирати подорожнім всяких харчів, а
   через кілька день ранком троє козаків сіли у невеликий човен і виїхали
   у лиман.
   Лиман Великі Води недурно так звався у запорожців; упоперек його
   ледве сягало око, а упродовж лиману берегів зовсім не видно було.
   Дрібненькою комашкою здавався на тому просторі запорозький човен і
   здавалося прямо неймовірним, щоб він колись пересунувся на другий бік
   лиману. Проте Демко жваво налягав на . весло і легенький човен хутко
   посувався по прозорій воді лиману, немов по сковзанці, лишаючи позад
   себе водокрутні од сплесків весел.
   Смужка зеленої плавні на тім боці лиману щохвилини ближчала,
   дерева підіймалися з води все вище, і до снідання козаки прибули вже
   до другого берега і, трохи відпочивши, виїхали у річку Підпільню. Тут
   на гребки сів Іван, Демко ж почав снідати.
   З-за гіллястих верб та яворів, що росли берегами, вже вийшло
   червоне сонце, розмальовуючи Підпільню дивовижними кольорами. Плавня
   вже давно прокинулася і легкокриле птаство завело свої веселі пісні...
   Проте козаки не дуже до тих пісень прислухалися, не дуже й до краси
   плавні придивлялися, бо все те було їм давно відоме. Очі їхні з
   напруженням придивлялися у той бік, де була Запорозька Січ.
   По Підпільній доводилося гребтись проти води і через те човен
   посувався повагом, так що Демко та Іван, гребучи по черзі, у човні й
   пообідали.
   Після обіду, коли сонце почало вже схилятись на захід, Іван
   радісно скрикнув:
   - Хрест!
   Всі глянули на схід сонця. Там, над зеленою пущею плавні, сяяв під
   промінням сонця щирим золотом хрест січової церкви святої Покрови.
   Козаки поскидали шапки й почали хреститись.
   - Слава Господові! - сказав старий Балан.
   - Церква стоїть нерухомо!
   - А коли церква стоїть, - скрикнув Демко, - так живе у Січі й
   товариство!
   В запалі він почав чимдуж налягати на весла, і човен, підстрибуючи
   з напруги, щодалі все хутчіше біг у той бік, де хрест січової церкви
   то виникав козакам на очі разом з банею дзвіниці, то знову ховався за
   деревами.
   Через півгодини човен повернув з річки у Січовий Кіш, де колись
   увесь берег був застановлений козацькими чайками та грецькими й
   турецькими кораблями, що привозили до Січі всякий крам. Сумом
   подихнуло тепер на козаків з Коша - він був порожній, і тільки
   подекуди з води виглядали чердаки потоплених запорозьких чайок та
   журливо стояли біля берега два рибальських човни.
   - Мабуть, не так воно є, козаче, як ти гадаєш! - журливо похитавши
   головою, сказав Дмитро. - Коли б товариство жило в Січі, то Кіш не був
   би порожній!
   Приставши до берега, козаки вискочили з човна і пішли на гору
   стежкою, що виходила прямо до Січового майдану й паланки. За часів
   Нової Січі по сій стежці було не розминешся з козаками, тепер же вона
   була порожня. Старий Балан помітив навіть, що давня стежка почала
   заростати шпоришем і нудьга стиснула йому серце.
   Сперши дух, козаки поспішилися нагору, вибігли на майдан і
   спинилися в нестямі... Чи тут же була Січ? Чи не помилилися вони? Де ж
   рідні курені? Де славні паланка, пушкарня, скарбниця? Січ була
   порожня, а замість будинків чорніли ями, немов розриті домовини!
   Всі обернулися до церкви, що подала їм таку радісну надію, і
   тільки тепер помітили, що вона стояла пусткою з позабиваними дошками
   вікнами й дверима, дзвіниця ж стояла без дзвонів. Навіть цвинтар
   понавколо церкви був зруйнований і на ньому не було ні капличок, ні
   хрестів.
   Наблизившись до того краю Січі, де колись стояли курені, козаки
   одшукали рівчачки од підвалин, купки битої цегли од кабиць та кістки
   од риби, що запорожці їли в останній день життя Січі.
   Перевівши очі на січові стіни, козаки побачили, що вони почали все
   обсипатися і поростати травою, на башті ж, що стояла біля січової
   брами, видно було кількох робітників, що руйнували її ломами.
   Козаки пішли до башти, і що більше наближалися до неї, то гупання
   ломів дужчим болем било їм у серце.
   - Що то ви робите? Нащо то ви руйнуєте башту? - ледве вдержуючи
   обурення, звернувся Балан до робітників.
   - На князівський палац каменю треба! - весело одповів один із
   мурщиків по-російському.
   Сльози підступили старому запорожцеві під горло, І не маючи нічого
   більше сказати, він одійшов од башти набік і схилився до січової
   стіни.
   - Чи се ж не Дмитро Балан? - почулося йому питання.
   Біля нього стояв старий січовик і дивився на нього очима, що
   нагадали Дмитрові щось дуже давне, молоде й радісне.
   - Невже се ти, Дударю? - спитав він, сам не певний в тому, що на
   очах у нього стоїть близький товариш його молодих козацьких літ.
   - Та я ж, братіку, я! - одповів сивий дід і почав чоломкатись з
   товаришем.
   - Чого ж се ти тут вештаєшся? - спитав він далі Балана.
   - Приїхав подивитись на матір Січ... - з сльозами на очах одповів
   Балан. - Бодай би ліпше не бачити!
   - Немає, братіку, Запорозької Січі! - одповів Дудар, одвертаючись
   набік, щоб молоді козаки не побачили, як з старих його очей побігли
   сльози.
   - Ідіть сюди! - сказав він згодом до козаків, трохи перемігши
   себе, і повів козаків на високу січову стіну.
   З верху окопів запорожці побачили, що на північ од Січі будувалися
   якісь будинки.
   - Бачите? - спитав Дудар, показуючи на ті будинки своїм ціпком. -
   То будується економія того князя, що йому цариця Катерина подарувала
   всі сі землі, разом з нашою Січчю. Тут уже й управитель його живе. От
   на ті то будівлі й беруть камінь з Січових башт... Туди ж на підмурки
   побрали з цвинтаря й кладовища всі хрести й надгробки... Байдуже їм до
   того, що то могили славних лицарів і що по надгробках святе письмо
   повибиване... Вони б'ють надгробки й хрести на каміння і мурують з них
   будинки. Туди ж і всі каплички з великого січового кладовища пішли!..
   Слухаючи оповідання товариша, старий Балан переводив очі то на
   будинки князя, то на цвинтар, де ще валялося кілька викопаних з землі
   хрестів, то на захожих, московських людей, немовби дивуючись, як ще сі
   люди живі і як їх досі не скарав Той, що на небі.
   - Забув про нас. Боже! Забув! Одцурався од дітей своїх... - тихо
   промовив сивий запорожець, схиливши своє засмучене чоло.
   - А курені ж де? - спитав Рогоза.
   - Курені поламані. Деякі начальство поперевозило в Микитино, там
   складають з них гамазеї, а деякі тут попродали. От і я з побратимом
   Гирлигою купив Васюринський курінь, та й будуємо з нього дві хати. Он
   зараз на шамбаші...
   Дудар показав у той бік, де за часів Січі були крамниці й базар, а
   тепер будувалося кілька хат.
   - Тут і будуємося... Важко покинути рідне місце... Тут, біля Січі,
   й померти хочеться...
   - Ну, а пушкарня ж і скарбниця де? Од куренів хоч слід лишився, а
   од них і сліду не стало...
   - Позакидали землею... Генерал тут один був московський, Норою
   звався, так він тут неначе кріт усю Січ порив... Все, бач, скарбів
   шукав, а після того знову все землею позакидав. Поховали, брати мої,
   січову пушкарню в домовину так само, як поховали й запорозьку славу і
   козацьку волю!
   Всі деякий час мовчали. Слова не складалися в устах козаків, бо
   всі вони змагалися з тяжкими думками, що налягли їм на серця.
   - Що ж, пани-брати... - після довгої мовчанки, обізвався Дудар, -
   сонечко на спочинок лагодиться. Ходімте до моєї землянки. У землянці я
   поки що живу... Повечеряємо, та й переночуєте в мене.
   - Пробач, товаришу, - одповів Дмитро Балан, - не сила мені!
   Скоріше, діти, звідсіля! - звернувся він до Демка й Івана. - Тут
   смерть і неволя зазирає мені в очі. Ми ночуватимем у вільній плавні
   під вільним небом! Старший запорожець попрощався з товаришем і хутко
   пішов з Січі до човна.
   V
   - Ary!.. Агу, Миколко!.. Агу, синашу мій... Сонечко моє ясненьке!
   - щебетала Галя, сповиваючи свого малого сина. - А ходімо, ще раз
   подивимось, чи не їде батько? Де се він забарився? Га?.. Що?.. Приїде,
   говориш? Приїде, приїде... А ми його поцілуємо та пожуримо за те, що
   довго гаявся! Миколці було тільки три місяці, а проте Галі здавалося,
   наче він не тільки що все розуміє, а навіть одповідає на її запитання.
   Немовлятко випручало рученятка й не давалося сповиватись. Пухкі щічки
   хлопчика почервоніли з напруги, а оченята дивилися весело, немовби
   посміхаючись з матері, що їй не пощастило сповити йому рученята.
   Ставши матір'ю, Галя трохи погладшала, мовби налилася як спіла ягода,
   і стала ще гарніша. Завжди весела, рухлива й чепурна, вона звеселяла
   навкруг себе все, як сонце звеселяє все живе, на що падає його
   промінь. Вже вдруге виходила сьогодні Галя під верби, до лиману,
   виглядаючи батька й чоловіка і на сей раз таки нагляділа в далечині,
   на блакитному просторі лиману, чорненьку комашку. - Ага!.. Дивись,
   синашу! - радіючи зверталася Галя до Миколки. - Он-он чорніє човник...
   То наші їдуть. Там І батько наш любий! Смутний, з пригніченим серцем
   вийшов Демко з човна на берег, а проте, як тільки глянув на свою
   дружину та зазирнув у її веселі, повні кохання очі, то одразу той сум
   мов вітром з нього змело і розвіяло понад лиманом. - Ох, ти ж,
   горличко моя люба! - скрикнув він, обнявши свою дружину. - Та яка ж ти
   красуня стала! Він взяв від неї сина і, бавлячись, підкидав його
   догори. - От де моє щастя, - міркував він, - люба дружина й син... І
   ніхто не владей одібрати од мене се щастя, опріч Бога. - Ач, якого ти
   мені бравого сина годуєш! - говорив він тим часом Галі, любуючи на
   пухкі щічки й веселі оченята дитини. - Мов той бузівок! - Годі тобі
   вигадувати! - злякано одповіла Галя. - Не кажи так, бо щоб з того
   слова ще чого лихого дитині не сталося. Який там бузівок, коли зовсім
   худенький! Щаслива пара покинула батька й брата біля човна і пішла до
   хати. Демко ніс сина, бавлячи його барвінком, Галя ж йшла поруч,
   обнявши чоловіка за стан. Через який час, пополуднувавши, вся сім'я
   сиділа під хатою на призьбі. Галя держала на колінах Миколку, Демко
   сидів поруч, обнявши її, старий батько, сидячи трохи осторонь, стежив
   очима за бджолами, що повз хату пролітали з степу до пасіки, Іван же
   розглядав хрущів, що з гудінням часто билися об стіни хати й падали на
   призьбу. Літо саме набуло своєї краси й виповняло вечірнє повітря
   пахощами степу і квіток. - А дивіться, дітки... - обізвався Дмитро,
   показуючи чубуком люльки на обрій, де з-за гори виникали якісь темні
   обриси, схожі на вози. - Неначе вози їдуть. Всі пильно почали
   придивлятися туди, куди показував Балан. - Справді, неначе чумаки
   їдуть! - згодом сказав Рогоза. - Чого ж тут чумакам іти, - одповів
   старий запорожець уже стурбовано, - коли ми не на шляху. Адже бачите:
   вони прямують сюди! Тим часом чорні обриси простяглися по горі довгою
   стьожкою, підсунулися ближче й побільшали, а через який час стало вже
   видно, що то були вози запряжені кіньми і навантажені всяким збіжжям.
   Визначилися вже обабіч возів і люди, й діти. - Щось чужостороннє... -
   сказав старий Балан, - бо кіньми, а не волами їдуть. Серце старого
   запорожця передчувало недобре і сповилося нудьгою, бо скільки жив він
   на світі, то не бачив тут чужосторонніх людей. Валка возів і людей
   прямувала до запорозьких зимовників, а попереду всіх їхав верхи у
   панській одежі якийсь чужинець. Коли вози вже зовсім зблизилися з
   хатами, вершник спинив їх, поділив на три валки і, направивши дві до
   зимовників Лантуха й Луб'яного, сам з третьою в'їхав прямо в двір до
   Балана і почав тут порядкувати неначе у своїй господі, гукаючи до
   своїх людей по-російському: - Становіть вози в два ряди! Повертайте
   голоблями до тину! Коней женіть на пашу! - Гей ти, старий! - гукнув
   він далі до Балана. - Чого баньки вип'яв? Ходи сюди! Почувши російську
   мову і побачивши одежу, що про таку тільки чули від людей, а саме:
   білі повстяні шапки на головах та онучі й личаки замість чобіт на
   ногах, наші козаки пішли до возів здивовані і обурені на те, що якийсь
   підпанок хозяйнує в їх дворі, не спитавшись господарів. Всі ті
   московські люди, що заїхали у двір до Балана, були кріпаками того
   князя, що для нього, як вчора бачили козаки, будувався біля Січі палац
   з надгробків, хрестів та капличок запорозького кладовища; підпанок же,
   що їхав верхи попереду валки, був князівський прикажчик. Коли князь
   розглядав у Петербурзі карту подарованих йому земель, він уподобав те
   місце над лиманом, де стояли запорозькі зимовники, хоч їх на тій карті
   й не було зазначено, і рішив переселити до лиману п'ятдесят родин
   кріпаків зі своїх маєтків, що держав у Калузькій губернії. Ся його
   вигадка і впала тепер на голову запорозьких сиднів. - Скільки . у тебе
   єсть печеного хліба? - звернувся прикажчик до Балана. - А що, у вас не
   вистачило хліба? - спитав той, маючи думку поділитись по щирості. -
   Здається, хлібів три єсть! - Так от що, старий, нехай ота молодиця, що
   стоїть біля хати, - показав він на Галю, - за сю ніч напече хліба
   пудів з десять! - Що ви, Бог з вами! - здивувався Балан. - Де ж їй
   управитись на стільки хліба!.. А ви завтра рано від нас поїдете? -
   додав він з неспокоєм у голосі. Галя, що здалеку прислухалася до
   розмови батька з прикажчиком, теж, сперши дух, чекала одповіді на
   останнє питання. - Куди ще їхать? Ми саме туди й потрапили, куди було
   треба! - одповів прикажчик і почав знову гукати до своїх людей: -
   Випрягай! Випрягай, не гайся! - Та чого ж ви сюди приїхали? - перебив
   його зовсім уже збентежений Дмитро. - Хати будемо будувати, діду! -
   весело одповів прикажчик, радіючи, мабуть, що добувся до місця. - Село
   тут буде, та ще й чимале! У всіх з тієї одповіді похололо на серці.
   Галя й Демко почали розуміти, що на них впало лихо, старому ж козакові
   трохи не забило дух і він ледве прохрипів: - Як то б ви будували тут
   хати, коли се наша земля?! - Та ви ж самі чиї? - здивовано спитав
   прикажчик. - Хіба не князівські? - Ми вільні люди! - з обуренням
   скрикнули козаки. - Ми запорожці! Прикажчик глянув на козаків
   неймовірно і з посміхом. Він зріс у кріпацтві, знав що й батько й дід
   його були кріпаками і не міг собі уявити, щоб на світі були якісь
   вільні люди, опріч панів. - Дурниці говорите! - сказав прикажчик і,
   злізши з коня, обернувся до Рогози: - Візьми коня... Поводи його та
   постанови до стайні! Кров вдарила Демкові з обурення в голову. - Вам,
   добродію, годилося б вклонитися нам, господарям, - сказав він, - та
   спитатись, чи можна поставити коня до стайні... Тоді, може б, я й сам
   вам допоміг, а коли ви нахабно мені, немов наймитові наказуєте, так я
   нічого вам не зроблю. З тим Демко одвернувся і, взявши Галю за руку,
   пішов з нею до хати. - Он який ти! - з погрозою гукнув йому вслід
   прикажчик. -Ну, як я надішлю тебе до економії, то ти забудеш свою
   пиху! Тут прикажчика оточили жінки з дітьми і, покладаючись на те, що
   дітей заїдає мошкара, просили його, щоб дозволив внести дітей в хату.
   - Несіть, - владно сказав прикажчик, передаючи свого коня одному з
   кріпаків. Жінки заметушилися і через хвилину більше двадцяти дітей з
   матерями увійшли в Баланову хату і почали розташовуватись: хто на
   полу, хто на лавках, а кому недостало місця, то й долі. Балан почував
   своє право стати на дверях своєї хати і не пустити до неї нікого, та
   тільки його добре серце не дозволило йому так вчинити. Старий козак
   тільки руками об поли бився, дивлячись на те, що робилося в його
   господі. Галя теж бідкалася й плакала, бо їй ніде вже було навіть
   Миколку покласти, а не то що самій лягти, а проте, побачивши, які у
   матерей змучені, обідрані та закаляні діти, не тільки не сварилася з
   жінками, а навіть віддавала їм з своєї скрині сповивачі, рушники,
   хустки і всяке шмаття. Ніч, що вже заходила, спіткала всю сім'ю Балана
   на дворі, випханою з своєї власної хати. Спати в хаті було неможливо
   через важкий дух, що його принесли з собою російські люди. Рогоза з
   Галею й Миколкою пішли на пасіку; старий же Балан знову доступився до
   прикажчика: - Слухайте, чоловіче добрий! Розкажіть же мені товком та
   по правді, як же воно буде, коли ви тут побудуєтесь? - Не як інакше, -
   одповів прикажчик, - як стане тоді на сьому місці село. Мужики
   оратимуть землю та сіятимуть хліб. - Так се ж наша земля! Се займище
   трьох козаків: моє, Луб'яного та Лантуха. Що ж ми будемо робити, як ви
   одберете нашу землю? - А те будете робити, що й інші кріпаки: будете
   сіяти панський хліб, косити його, молотити та звозити зерно до
   панської економії. У старого ціле пекло заклекотіло в серці: - Ну,
   сього вже не діждете! - скрикнув він. - А ти ж гадав як? Князю
   подаровані всі сі землі од цариці, а як ви сидите на сій землі, то
   зрозуміло, що й ви князівські разом з землею. Стуманів світ в очах
   старого козака і, хитаючись з обурення, мов прибитий, ледве доволікся
   він до своєї пасіки і впав під куренем на солому. Болючі думки, мов
   убиті у мозок цвяхи, пекли голову старого. - Так ось до чого воно йшло
   скасування Запорожжя... Щоб наші землі та степи, кривавицею дідів та
   прадідів политі, пороздавати вельможам... Невже ж воно справді так і
   буде? Невже Господь святий попустить, щоб нас, вільних людей,
   повернули в неволю? Нащо ж, Господи, ти привів мені старому діждати
   такої недолі? Чому не прибрав мене раніше? Всю ніч гнітили такі думки
   козака і всю ніч не заплющував він очей, благаючи Бога, щоб він або
   одвернув геть сю чорну хмару тяжкої недолі, що нагнітила їх, або
   прийняв його до себе. Не спали сю ніч і діти старого. Вони до світу
   просиділи біля батька під куренем, щоб не тільки не бачити того, що
   робилося в хаті, а навіть не чути нелюбої їм мови тих нещасних та
   замордованих чужих людей, що мимо своєї волі принесли їм недолю і
   стали їм ворогами.
   VI
   Другого дня зранку прикажчик поїхав у економію до найстаршого
   управителя, а у обідню пору повернувся до Базавлуку і загадав всім
   кріпакам, щоб другого дня ранком їхати у плавню рубати ліс. Далі він
   прикликав до себе обох Баланів і Рогозу. - Ти, старий, - сказав він
   Дмитрові, - своїми волами тягатимеш з берега сюди колоди, а твої сини
   нехай переженуть всіх ваших коней у плавню. Там мої люди рубатимуть
   ліс, так треба кіньми тягати колоди до річки. Старий козак з жахом у
   очах дивився на прикажчика: - Ви хочете моєю худобою робити? У мене
   своє хазяйство й своя робота худобі єсть. - А я вам прямо кажу, -
   скрикнув Рогоза, - що у плавню я не піду і батькових коней до роботи
   вам не дам! От що! Прикажчик, як хитра людина, не хотів відразу
   доводити козаків до розпуки і сказав неначе спокійно: - Ну гаразд...
   Якщо ви робити не хочете, то на сей раз обійдемося й без вас; а вже
   щодо худоби вашої, так вона мені дуже потрібна, і я заберу її до
   роботи, хоч би ви й не давали. Я не подивлюся на ваше змагання. Я ще й
   вчора вам говорив, що все те, що було вашим: і земля, і худоба, й
   хати, і навіть ви самі, тепер князівські! - Не буде того! - рішуче
   скрикнули козаки. - Запорожці од віку не будуть кріпаками! - Побачимо!
   - глузливо проказав прикажчик і пішов до свого діла. Сю ніч всі знову
   ночували у курені. Молоді козаки, знемігшись за попередню ніч, спали
   тепер добре і прокинулися тільки ранком, почувши голос батька, що з
   обуренням гукав: - Жене!.. Жене, проклятий! Жене моїх коней і волів!
   Круторогі ж мої... укохані мої діти! Чи на те ж я ростив вас, щоб на
   князів ви працювали! Демко та Іван схопились на ноги і, вгледівши, що
   прикажчик верхи на коні жене з степу весь косяк, а позаду кріпаки
   женуть і волів, кинулися до хати, вхопили недоуздки і побігли
   навперейми коням. Перелякана Галя гукала на чоловіка, благаючи, щоб
   він вернувся, але Демко її не слухав і побіг у степ. Зблизившись там з
   кіньми, він накинув на одного з них обротьку, скочив на нього і почав
   навертати косяк знову у степ. Іван слідом за Демком теж був уже на
   коні і допомагав шуряку. Батько та Галя од воріт побачили, що
   прикажчик наскочив на Демка і вдарив його батогом, але тільки вспіли
   вони скрикнути од обурення, аж дивляться: розігнав Демко свого коня
   та, наскочивши на прикажчика, так вдарив його кулаком у груди, що той,
   мов сніп, впав на землю, сам же Демко, завернувши коней, погнав їх
   знову у степ. Галю обхопив страх, що вчинок Демка не минеться йому
   дурно, і вона жахливо скрикнула: - Господи милосердний, що ж тепер
   буде? У старого Балана під час сутички, навпаки, не жах був у очах, а
   радість. Йому любо було бачити, що зять вчинив, як годилося
   запорожцеві: що не подарував прикажчикові образи, а з козацьким хистом
   збив його з коня. Очі старого заграли юнацьким вогнем і він голосно
   гукнув: - Молодець, Демко! Нехай знає вражий зайда запорозького
   кулака! Вилежавшись деякий час на землі, прикажчик підвівся і,
   шкандибаючи, пішов до двору, кленучи Демка уголос і погрожуючи йому
   кулаком. - Почекай, гайдамако, я тобі сього так не подарую! Через
   кілька хвилин галас збився біля всіх зимовників: кріпаки намагалися
   побрати у Балана, Луб'яного й Лантуха сокири, канати й інші
   господарські речі, ті ж не давали, бо у степах у ті часи такі знаряддя
   були дорожчі за золото. - В'яжіть їх! - гукнув до своїх людей
   розлютований прикажчик. - Всіх в'яжіть отсих гайдамаків, коли вони не
   хочуть нам коритись. Я сам одвезу їх до управителя на науку! Треба
   тільки ще отих двох душогубів піймати! - додав прикажчик, показуючи у
   степ на Демка та Івана. Проте тих не довелося ловити. Зачувши, що коло
   хати збилася колотнеча, вони самі бігли до двору і, побачивши, що
   їхнього батька вже зв'язано, кинулися його визволяти. - Пустіть тестя,
   бо вб'ю! - грізно гукнув Демко. Побачивши по очах козака, що він у
   запалі, люди пустили старого Балана і розтупилися в усі боки, але, як
   тілько Демко та Іван почали його розв'язувати, прикажчик моргнув
   кільком своїм кріпакам, накинувся з ними на козаків ззаду і, зваливши,
   почав в'язати їм руки й ноги. Козаки одбивалися, як роздратовані
   звірі, але їх надавили цілою купою і врешті пов'язали. Прикажчик же
   після того, як зв'язаного Демка підвели з долу, вдарив його з помсти
   по виду. Галя метушилася поміж людьми, мов у нестямі. Вона кидалася
   від чоловіка до батька, голосила й благала, щоб їх пустили, але ніхто
   на неї не звертав уваги і тільки прикажчик добре штовхнув її, коли
   вона хотіла розв'язати Демка. Через півгодини трьох старих запорозьких
   дідів та двох молодих з покрученими за спину руками везли до тієї
   самої економії, що будувалася біля руїн Запорозької Січі. Почувши, що
   запорожці не хотять коритись волі прикажчика і навіть на очах кріпаків
   побили його, управитель визнав за потрібне піднести в очах кріпаків
   особу прикажчика і люто покарати запорожців. Коли він побачив біля
   ганку зв'язаних козаків, очі його заграли хижим вогнем, мов у звіра,
   що вже почув кров своєї добичі, і він зразу почав гримати. - Так отеє
   ви бунтуетесь? Не хочете робити... Не даєте худоби і навіть б'єте
   княжого прикажчика? Ну, так я вас навчу шануватись. Я з вас виб'ю ваше