Кащенко Адріан. Зруйноване гніздо

   сказати чоловікові, що прикажчик все дужче чіпляється до неї, а за те,
   що вона не хоче з ним любитися, мордує її найтяжчою роботою. Вона не
   наважилася сказати й того, що боїться, аби він силою не примусив її
   стеряти свою честь. - Ну, так іди... - сказала вона. - Не гайся!..
   Демко перехрестив колиску сина, хапаючись, ще раз поцілував дружину і
   зник за дверима, ховаючись у темряві ночі.
   IX
   Вже тричі Рогоза одвідував Галю; сьогодні він їхав учетверте. Ніч
   сим разом була темна й вітряна. Лиман шумів піною від великих хвиль.
   Ті хвилі підкидали й били човен, як трісочку, немов силкуючись залити
   його й поховати в безодні; проте Демко не звертав на них найменшої
   уваги, а нап'явши паруса, розбивав сиві верхи хвиль своїм човном
   надвоє. Сьогодні він віз Галі радісну звістку і та звістка виповняла
   його душу щастям і рішучістю. До Микитиного Рогу прийшла з Дунаю
   звістка про те, що за Бугом, понад лиманами й біля Дунаю, приймають
   козаків разом з жінками й дітьми і наділяють всіх землею. Через
   тиждень Люлька мав продати у Микитиному останню рибу і на зібрані за
   літо гроші купити дуба, щоб тим дубом плисти на Дунай всім товаришам,
   взявши й Галю з Миколкою. З сією то радісною звісткою й поспішався
   сьогодні Демко до Галі. Приставши до берега і, перебігши садок, він,
   як і вперше, підліз до Галиного віконця, пошкрябав по склу і вона йому
   одчинила. Зараз після перших радощів побачення Демко розказав Галі про
   те, що за другим разом він забере її і повезе на Дунай, де буде їм
   вільне й спокійне життя. Галя радісно почала його цілувати, далі ж,
   схопившись з ліжка почала виймати з скрині всяке збіжжя. - Що ти, що
   ти? - почав Демко її спиняти. - Не зараз їхати, а другим разом! - Ні,
   не другим разом, Демку! - говорила Галя пошепки. - Сьогодні нас
   бери... зараз! - Та ще ж немає у нас дуба. Ні на чому їхати. -
   Байдуже! - говорила Галя, ледве зводячи дух з хвилювання. - Поки
   добудете дуба, я якось перебуду з вами у плавні! Далі вона враз
   покинула свою роботу, знервовано припала до чоловіка і, тремтячи всім
   тілом, почала хутко говорити: - Бери, бери мене, Демку, зараз, бо
   несила мені далі змагатися... Я досі тобі не говорила, щоб ще дужче не
   рвати тобі душу, тепер же слухай... З тієї доби, як ти втік, до мене
   почав залицятись прикажчик. Він перестав було виганяти мене на
   панщину, а замість того часто навідувався до нашої хати, заводячи речі
   про те, що коли ти мене покинув, так я вільна любитися з іншим, хоч би
   й з ним... - А гаспид!.. - прохарчав Демко. - Цить! - затулила Галя
   йому рота рукою. - Слухай далі. Коли я на його залицяння просила
   становити краще мене на панщину і він побачив, що всі його заходи
   даремні, то почав мене страхати, ніби як ти невідомо куди подівся, так
   управитель владен звінчати мене з панським кріпаком. Далі він почав
   мене мордувати самою найважчою й брудною роботою та до того ще такою,
   щоб мені не можна було брати з собою Миколку. Сердешний хлопець,
   лишаючись у хаті по півдня без догляду, заходився тут криком і коли б
   не ненька, то певно, що нашого Миколки вже не було б на світі... Що я
   натерпілася за сі два місяці, що я намучилася душею, то не знаю я вже,
   як ще та душа й держиться у моєму тілі і як ще б'ється у грудях серце!
   Слухаючи дружину, Рогоза і лютував, і разом плакав, переживаючи душею
   те, що переживала без нього Галя. - Коли так, - сказав він нарешті, -
   то їдемо зараз! Подружжя похапцем склалося. Демко взяв до рук сонного
   Миколку, а Галя взяла клунок з шматтям, і вони відчинили двері, щоб
   іти садком до човна…Та не вспів козак ступити однією ногою за поріг,
   як дужі руки вхопили його у поперек тіла. Незадоволена унада до Галі
   не давала прикажчикові спати, і він вже не одну ніч тинявся попід
   вікнами її хати. Тинявся він і сьогодні... і врешті спостеріг, як
   Рогоза підкрався до своєї хати і як Галя йому відчинила. Радіючи, що
   можна помститись, прикажчик побудив челядь і, привівши до Баланової
   хати з десяток дужих парубків, почав підстерігати біля дверей. Він чув
   навіть розмову подружжя і як тільки Рогоза одчинив двері і ступив з
   дитиною на руках за поріг, прикажчик зразу вхопив його під силки. У
   Рогози був у халяві чобота ніж, але в руках він держав дорогу ношу.
   Кинути ту ношу було неможливо, поки ж він вспів передати хлопця до рук
   Галі, челядинці вхопили його за ноги і звалили на землю. У безсилому
   лютуванні й розпуці козак скреготів зубами і змагався як звір, а проте
   через кілька хвилин нерівної боротьби був уже зв'язаний. Все те
   сталося так несподівано й хутко, що Галя ледве вспіла скрикнути і
   стояла з дитиною на руках, мов закам'яніла. - Так ось як він за
   Дунаєм! - глузував з молодої жінки прикажчик. - Ось через що ти така
   недоторка! Ну, тепер уже годі вам, голуб'ята, буркотіти... Тепер уже я
   знаю, що з вами зроблю. Натішилися сю ніч, намилувалися... та тільки
   се вже востаннє! Світом зв'язаного Рогозу, разом з Галею й дитиною,
   везли в економію до управителя на суд. Почувши од прикажчика, що
   Рогоза переховувався у плавні, управитель рішив, що з нього ніяким
   робом не зробиш уже кріпака й робітника, а придбаєш тільки клопоту.
   Через те він намислив віддати козака в пікінери. У ті часи, по наказу
   князя Потьомкіна, набирали з запорозьких бурлак три полки пікінерів,
   так що віддавши туди Рогозу, управитель сподівався навіть запобігти
   ласки князя. - Ну, що ж, - сказав управитель прикажчикові, показуючи
   на Рогозу. - Сей гайдамака звик воювати, робити ж він не вміє й не
   хоче. Здамо його в пікінери... Можна сьогодні ж вирядити його у Самар
   до полковника. Та потавруйте його, щоб всякий знав, що він втікач.
   Демко не одповів і слова, бо розумів, що всяка балачка тут зайва.
   Нехай празникують кати його безголов'я, як знають. Милості він не
   попросить, але й пікінером не буде, а знову втече, і або загине, або
   врятує Галю. - А їй що? - спитав прикажчик, показуючи на Галю. - Треба
   й її покарати за те, що переховувала втікача і сама хотіла з ним
   утекти! - Ну, на перший раз, - одповів управитель, дивлячись на Галю
   прихильно, - буде з неї двадцять різок. - За віщо ж? - заплакала Галя.
   - Що я хотіла втекти з чоловіком, так на теж я у церкві Божій
   присягалася скрізь бути з чоловіком, куди б він не пішов. Де ж у вас
   правда? - Ну, ну... годі мене вчити, - гримнув управитель, - а то
   прибавлю! З малих літ Галя не знала не то бійки, а навіть лайки, її
   обхопив жах перед соромом і ганьбою катування і у розпуці вона впала
   навколішки: - Помилуйте! Не робіть мені такого безчестя! - Ну, коли
   вона не хоче різок, - обізвався прикажчик, - так замість того звеліть
   одрізати їй косу! - Косу? - ридаючи скрикнула Галя. - Завіщо ж косу
   мені різати? Хіба я повія? - Устань, Галю! - обізвався до дружини
   Рогоза. - Соромно кланятися катам! Не нам ганьба з того, що люті
   вороги знущаються з нас безоборонних! Мордуй мене, кате! - гукнув він
   управителю. - Дери з мене живого шкуру, та тільки лиши немічну,
   легкодуху жінку! Не звик управитель чути такі речі од своїх кріпаків.
   Йому любо й звично було чути від них благання. Він любив, коли
   підвладні йому люди припадали йому до ніг і, як покірливі пси,
   цілували їх. Таким покірливим він часто дарував їхні провини; гонорові
   ж, запальні речі козака роздратували його. - Жінці за покірливість
   дарую все... - голосно гукнув він. - Гайдамаку ж бийте, поки виб'ється
   з нього дух, тоді одлийте водою і знову бийте... і так тричі. Якщо
   видержить та і не помре, так тоді потавруйте його і везіть у пікінери,
   у Самар. Ти ж, красуне, - звернувся він до Галі, - їдь додому, та
   гляди: якщо тільки твій чоловік втече з служби, так зараз же я тебе з
   кимсь звінчаю. Галя ридала, як мала дитина, припадаючи до чоловіка і
   прощаючись з ним навіки. Нещасна молодиця не мала надії колись його
   побачити, бо в ті часи москалі служили, аж поки їх вб'ють або
   покалічать. - Поблагослови сина... - над силу промовила вона, коли
   Демка вже вели до стайні. - Нехай його Бог благословить! - одповів
   козак. - Мені ж зв'язано руки і ніяк його перехрестити! А ти, Галю, не
   вдавай свого серця у розпуку та сподівайся: я прийду по тебе, хоч із
   того світу. Тут челядь відтягла молоду жінку від чоловіка і її повезли
   додому, Рогозу ж почали катувати, як наказував управитель, а коли він
   не мав уже сили навіть держати голову, його винесли надвір і тут
   коновал наштрикав йому на правій руці своїми інструментами літеру “Б”,
   що мала визначати російське слово “бродяга”, і після того натер
   порізане місце порохом, щоб порізи посиніли і їх знать було довіку.
   Далі Демкові обрили півголови і тоді вже замкнули у комору, щоб там
   він вилежавсь, поки трохи погоїться спина,
   х
   Два тижні дожидали Рогозу у плавні Яків Люлька та Іван Балан; на
   третім же тижні, не діждавши його, попливли дубом у Чорне море та до
   тихого Дунаю. Тим часом Рогозу забили у кайдани і повезли у Самар до
   полковника пікінерського полку. Козак знову побачив навкруг себе
   свідка своїх юнацьких герців - просторий степ; побачив і свідків своєї
   весільної подорожі - могили Близнюки... Та тільки сум наганяло тепер
   на нього все те, він у кайданах, він невольник, розлучений з усім, що
   миле його серцю. Він проклинав тепер і розлогі степи і високі могили і
   навіть блакитне небо за те, що вони нагадували йому про страчену волю.
   Молодий козак тяжко карався тепер з того, що не послухав поради свого
   старшого брата Петра і не помандрував на Дунай разом з січовим
   товариством. У Самарі з Рогози зняли кайдани і почали муштрувати його
   разом з іншими пікінерами. З першого ж дня свого пробування у Самарі
   Рогоза почав обмірковувати, як би його втекти. Хата, де містилися
   пікінери, стояла у дворі і хоч на ніч на воротах того двору й ставав
   вартовий, а проте з другого боку хати вартового не було, і втекти
   через сад та городи до Самара було зовсім не трудно, на річці ж козак
   добре знав, де саме стояли човни. Перебувши у місті тільки два дні і,
   сховавши собі потроху хліба од снідання, обіду й вечері, Демко саме у
   північ, коли всі в хаті поснули, виліз у вікно до саду. і перелізши
   через тин, пішов садами й городами до річки. Там він одшукав
   невеликого каючка і перехопившись ним на той бік Самару, зник у
   дубовій пущі Миколаївського монастиря. До світу він був у безпеці, бо
   поки пікінерів не вестимуть на муштру, ніхто не міг довідатись про
   його втечу; навпаки, ранком він сподівався погоні. Рогоза знав, що у
   Самарі стояв полк драгунів, і гадав, що саме вони й гнатимуться за ним
   кіньми. Неодмінно треба було кілька днів де-небудь переховатись, поки
   погоня повернеться назад; та тільки де переховатись, коли за пазухою
   всього три недоїдки з кислого московського хліба і ніде немає ніякого
   захисту. - Певне, сам Бог показує мені шлях до порятунку! - сказав сам
   собі Рогоза. - Піду завтра, вклонюся батькові кошовому і проситиму
   переховати од погоні. Невже чоловік Божий не дасть захисту
   покривдженому. Переночувавши під парканом, Рогоза, як лише починався
   світ, пішов до знайомої вже келії кошового Пилипа Хведоровича і
   постукався. Старий чернець одчинив двері і здивований поточився назад.
   У замордованому пікінері й рідний батько не пізнав би того бравого
   запорожця Рогозу, що торік брав тут шлюб. Очі йому глибоко позападали,
   ніс загострився, губи схудли й почорніли, а все обличчя було вкрите
   синяками від мордування. Під впливом тяжких пригод Рогоза впав
   чернецеві до ніг. - Пізнайте мене, пан-отче! Я зять Дмитра Балана,
   вашого колишнього товариша. Торік я у вас у монастирі брав шлюб! - Що
   ж тобі сталося, сину мій? - спитав упадливо Чернець, придивляючись до
   козака й пригадуючи його. Рогоза розказав все: і те, як забили на
   смерть старого Балана, і те, як одібрали все його майно; як
   примушували до панщини самого Рогозу й Галю; як мордували його і,
   знущаючись, одрізали чуба, а врешті потаврували і віддали у пікінери.
   - Кланяюся тобі, пан-отче, - закінчив Рогоза своє оповідання, -
   переховай мене кілька днів, поки погоня повернеться до Самара. За тебе
   на тім світі тесть мій Бога проситиме, і Він воздасть тобі за твоє
   добро! - Кати… кати! - хитаючи головою промовив чернець. - Не дають
   нам спокійно віку дожити. Бог повелів обороняти правду. Переховав би я
   тебе, переодягши в чернечу одежу: або в шпиталі з хворими братчиками,
   так небезпечно, бо на тобі тавро. Через хвилину міркування він
   повеселішав: на устах склалася задоволена усмішка, а очі засвітилися
   яснішим промінням і він повернувся йти з келії, сказавши; - Ходи,
   козаче, за мною. Чернець вивів Рогозу через сад до лісу і там спинився
   біля одного товстого та гіллястого дуба. - Переховаю тебе, сину, -
   сказав він, - од сих недолюдків так, як наші ченці переховувалися
   колись од татарів. Придивившись уважливо до дуба, він встромив
   гострий, залізний кінець своєї патериці у зовсім звичайну шкарубину на
   корі старого дуба і та шкарубина зразу поширилася, роззявившись
   щілиною. Заклавши тоді у щілину пучки обох рук, чернець одсунув
   великий шматок кори набік і за корою виявилося велике дупло. Те дупло
   було таке широке й високе, що у ньому можна було людині сидіти й
   стояти; угорі ж воно вужчало, сходячись до дірки від гнилого сука;
   через ту дірку й заходив у дупло світ. - От бачиш, сину, які у нас
   єсть хати! От ти влізеш сюди та й зачиниш себе корою. Чернець показав
   козакові планку, прироблену до кори з середини, щоб за неї братись, як
   зачинятись та одчинятись. - Тут, - додав він, - не знайде тебе і сам
   дідько, а не те що драгуни! Рогоза зразу ж хотів улізти в дупло, але
   чернець спинив його. - Дарма, козаче, будеш там нудитись. Сиди собі
   біля дуба, а заховатись поспішаєш і тоді, як почуєш голоси. Сюди я
   тобі й снідати й обідати винесу, або пришлю з послушником. Наших не
   бійся: у нас і ченці й послушники всі свої братчики - не зрадять.
   Рогоза поцілував ченця в руку і той пішов до монастиря, сам же він сів
   під дубом, прислухаючись до цвірінькання пташок та гудіння бджіл з
   монастирської пасіки. Не дуже довго просидів козак біля дуба, коли від
   Самара почулися голоси й тупотіння коней. Він зразу ж сховався у дупло
   й зачинився. До монастиря підбігло десятеро драгунів з ротмістром. Той
   ротмістр пішов до ігумена і збив цілу бучу, кажучи, що у монастирі
   переховується десь втікач-пікінер. - Що він тут, - гукав ротмістр, -
   то се певно так, бо від самого берега Самара, де він покинув чужого
   човна, слід чоловіка видно на піску аж до самих ваших воріт. Ігумен
   одповів, що такого втікача він не бачив, а що, коли ротмістр має охоту
   шукати його в монастирі, то він одчинить йому всі келії й комори.
   Годин зо три драгуни нишпорили по монастирю. Оглядали всі закутки,
   шпиталь і льохи, обдивлялися навіть по руках послушників, шукаючи на
   них тавра, та врешті, не знайшовши Рогози, посідали на коней і почали
   оглядати понавколо монастиря ліс. Рогоза чув, як і повз того дуба, де
   він сидів, пробігали коні, але його захисток був цілком безпечний і
   він не турбувався. Скоро після того, як тупотіння коней потишилося і
   драгуни поїхали шукати Рогозу по Полтавському шляху, чернець-кошовий,
   посміхаючись у свої сиві вуса, постукав у дуба патерицею і, випустивши
   Рогозу на волю, дав йому обід, що сам приніс у глечику. - Куди ж,
   сину, звідсіля? - спитав він, коли Рогоза скінчив обід. - Душа
   рветься, пан-отче, до товариства на Дунай, а звідтіля, взявши братів,
   як Господь допоможе, так знову повернуся до Базавлуку, рятувати жінку
   й дитину! - Нелегка, сину мій, твоя справа... - сказав чернець у
   задумі. - Серце ж тобі правду говорить: гріх був би, коли б ти сам
   вирятувався, а дружину покинув загибати. Молися Милосердному, то він
   тобі допоможе. Три дні так прожив Рогоза біля таємного дуба, на
   четвертий же день ранком чернець-кошовий привів до нього осідланого
   коня і приніс вбрання послушника. - Одягай, сину, отеє вбрання, -
   сказав він, - а на голову підкапок послушника, сідай на коня, та й їдь
   собі до річки Бугу. Шляхи ти знаєш, бо походом під Бендери й під
   Килію, говориш, ходив. У тороках біля сідла харчів тобі на тиждень, а
   ось ще візьми трохи грошей. Як питатимуть, куди їдеш, говори, що
   ігумен послав тебе на Молдаву, до Мирнопоянського монастиря.
   Зворушений добрістю ченця, Рогоза впав навколішки і з сльозами на очах
   почав цілувати його руки. Багато пригод зазнав Рогоза, поки добувся до
   Бугу. Було лихо йому й з безвіддя й з безхліб'я; сумно було самому у
   степу і од хижих вовків, що великими табунами щоночі виходили з
   терників та байраків, шукаючи собі здобичі... Та все те переміг козак
   і однієї темної ночі, нав'язавши коневі на копита перевесла, скручені
   з трави, щоб не чути було тупотіння, він обминув по сей бік Бугу
   російський кордон і перебрів конем на той бік річки. Не вспів його
   кінь ступити на турецький берег, як з-за скель, що лізли берегом одна
   на одну виникли темні постаті людей і вхопили його коня за повід. -
   Стій, бо тут тобі й смерть! - почув Рогоза серед темряви ночі грізні
   поклики. Він сподівався, що на турецькому боці річки його здибають
   турки і не дуже злякався, коли його коня оступили люди, але дуже
   здивувався тому, що до нього гукали на рідній українській мові.
   Придивившись до людей пильніше, він впізнав на них запорозьке вбрання
   і тоді догадався, що ті люди були дунайці, себто запорожці, що
   перейшли з Дніпра на Дунай. - Пугу, пугу!.. - скрикнув Рогоза
   по-запорозькому. - Якого біса ви тут полохаєте людей! - Дивіться! -
   почулися поміж запорожцями крики здивування. - Та се чернець, та ще,
   певно, з наших братчиків, бо пугукає! Почали розпитуватись. Між
   запорожцями знайшлися такі, що знали Рогозу. Вони повели Демка до
   свого табору і розказали, що турецький султан довірив запорожцям
   держати кордони по всьому Бугові, а проте втікачів з України звелів
   пускати на турецьку сторону вільно; Рогоза ж розказав про свої пригоди
   і про те, що їде на Дунай до брата Петра. Поки велася розмова,
   запорожці нагодували Демка і поклали спати, ранком же, проводжаючи
   його, порадили простувати понад Бугом, від кордону до кордону, поки
   дійде аж до самого лиману. - Тут скрізь наші по кордонах... - говорили
   вони. - Доїдеш до лиману безпечно, а на лимані наше товариство
   рибачить, так дасть тобі пораду, як добутись до Січі. Щоб же
   товаришеві безпечніш було у дорозі і, щоб не затримали його де-небудь
   турки, кордонний сотник, прощаючись, доручив йому білет з турецькою
   печаткою.
   XI
   Іде Демко понад Бугом і серце у нього радіє: скрізь узброєні
   запорожці кіньми грають, червоні штани козаків, мов той мак, по
   зеленому степу красуються, а на сотниках та хорунжих ще до того й
   жупани кармазинові - так очі у себе й беруть. Зброя у всіх сріблом та
   золотом сяє... Де у кого рушниці за плечима чорніють, а де у кого спис
   у руці гострим залізом виблискує. Чисто все так, як було й на Україні.
   Аж заплакав Рогоза сльозами; так любо йому було після двох років
   пригнобленого життя побачити узброєне військо запорозьке, що, гарцюючи
   тут кіньми, держало на гостряках свої списи, разом з білими прапорками
   - козацьку волю. Переходячи від кордону до кордону, Рогоза доїхав до
   лиману і там справді здибав велику ватагу запорожців. Вони рибачили
   трьома військовими байдаками, закидаючи у лиман великі сіті. Демко
   знайшов тут чимало своїх товаришів, та знаючи, що всяка прогаяна
   хвилина завдає нових мук Галі у її тяжкій неволі, він не хотів
   спинятися біля товариства і тільки спитав, як їхати до Січі. - Їдь,
   товаришу, на Тилигул на Хаджібей до Вилкова, а там розпитаєш. У
   Вилкові наших багато. Біля Тилигулу та Хаджібею Рогоза побачив
   однокурінців, що будували собі хати. Чимало з братчиків вже поженилися
   і вихвалялися Демкові, що вільної землі по Буджаку скрізь багато і
   турки не забороняють займати займища. “От, сюди я й приведу Галю... -
   мріяв козак. - Тут все, як у нас: лимани й степ, така сама Україна”.
   Через кілька днів Рогоза прибув до невеликого молдавського міста
   Вилково, що стояло на самому березі Дунаю, а у тому місті сидів
   полковник Запорозького Війська Свербиніс з кількома сотнями
   товариства, постачаючи звідсіля на Січ борошно, крупу й інші харчі.
   Почувши від Демка про його пригоди, Свербиніс почав сміятись. - А лиха
   мати вас там держала? Ото було б не відбиватись от товариства, а йти
   разом. Бач, який чернець з тебе бравий, навіть борода одростає. - Та
   як би ж я голив її у дорозі? - виправдувався Рогоза. - Ну гаразд, так
   виходить, що запорозька соломаха смачніша за московську патоку? -
   Бодай і ворогові не коштувати тієї патоки! - Та от, якщо хочеш до
   Січі, так треба тобі їхати дубом. До Січі, братику, конем немає ходу.
   Тут ще з десяток є таких саме втікачів, як і ти, так от мої хлопці
   везтимуть завтра до Січі борошно, та й вас усіх заберуть. Другого дня
   великий байдак, навантажений борошном, виїхав кілійським гирлом Дунаю
   у Чорне море. Січ Запорозька тоді ще була не на Дунавці, як в останні
   часи перед зруйнуванням її 1828 року, а біля Читал на Сулинському
   гирлі; через те запорожцям доводилося об'їздити Чорним морем великий
   острів. Хоч з нап'ятими вітрилами байдак і біг хутко, а все-таки у
   Сулинське гирло він повернув тільки надвечір. Серце запорожців раділо,
   коли вони побачили по островах Дунаю таку саму плавню, як і у Великому
   Лузі на Дніпрі... Ті самі верби, дуби, осокори, шелюги з червоної лози
   та очерету. Так само герготіли тут по озерах та протоках гуси, так
   само буркотіли горлиці, стрекотіли сороки й кували зозулі...
   Здавалося, що вже не було чого запорожцям більше бажати і всі мало не
   плакали од щастя, почувши від дунайців, що все це належить товариству
   і тут всякому запорожцю вільно і рибачити і полювати. Ще більше зрадів
   Рогоза, коли на другий день байдак, звернувши з Дунаю у протоку,
   привернув до берега і він побачив на острові тридцять вісім новеньких
   куріньків, що підковою обступили майдан, так само як і у Січі на
   Підпільній; там же, де підкова зближалася кінцями, стояли: паланка,
   скарбниця і розпочата в будові церква. Рогоза пішов понад протокою до
   Січі. Берегом стояло багато великих і малих човнів і тут же запорожці
   працювали: хто лагодячи човна, а хто плетучи сіті. Козаки здивовано
   оглядали незвичайного гостя - ченця, не пізнаючи Рогози; він же не
   хотів ні до кого признаватись, поспішаючись до Платнирівського куреня,
   де мав надію здибати свого старшого брата Петра. Петро Рогоза був
   років на десять старший за Демка. Він був далеко завзятішої вдачі, ніж
   Демко та менші брати. Завжди суворий і рішучий з надзвичайною міццю,
   він був страховищем не тільки для татарів та турків, коли зустрічався
   з ними у бойовищах, - його боялося й січове товариство. Боронь Боже
   було, коли хто скривдить товариша, або не по правді поділить здобич -
   уже Петро й тут... І досить було йому показати свого великого і, як
   довбня, важкого кулака на товстій, вкритій чорним волоссям руці, щоб
   той, хто скривдив, не тільки згоджувався ділитись по правді, а ще й
   свого додавав покривдженому, аби збутися лиха. Уславився Петро Рогоза
   поміж товариством ще на Дніпрі і під час переходу був обраний за
   осавула у тій частині війська, що мандрувала суходолом через Дике
   Поле. Демко Рогоза, їдучи до брата, був неспокійний, бо знав, що Петре
   дуже гнівається на нього за те, що він покинув товариство, лишився на
   Запорожжі й одружився. - Дивіться: чернець, чернець! - почув він од
   берега хлоп'ячий голос. Той голос здавався Демкові дуже по знаку і,
   глянувши на хлопця, він пізнав свого найменшого брата Василя. З Січі
   хлопець пішов за братом Петром зовсім малим, за останні ж два роки він
   добре виріс і склався на молодика. - Васильку! - радісно скрикнув
   Демко. Хлопець не зразу пізнав брата і тільки згодом, добре
   придивившись, радісно кинувся йому на шию. - Демку, Демкуі…- гукав
   він, обнімаючи брата. - Нащо ти пішов у ченці? - Скажи краще,
   Василечку, - одповів Демко, - де брат Петро? - Тут, Демку... тут усі:
   і Петро, і Гнат. Ходи сюди! Хлопець потяг брата під кручу до води і
   там Демко побачив Петра, що разом з середнім братом Гнатом конопатив
   дуба. Петро був у самих штанях без сорочки, щоб не попсувати її
   дьогтем, свої ж широкі” як четверикові лантухи, штани він підкачав
   угору і прив'язав мотузком до очкура. Все його могутнє, волохате від
   волосся, тіло було в усій своїй красі. В одній руці він держав на
   довгому держаку квач, а в другій кудель, і коли Василь гукнув братам,