Кащенко Адріан. Зруйноване гніздо

   що іде Демко, Гнат, що був молодший за Демка, вибіг йому назустріч,
   Петро ж так і зустрів брата, не випускаючи з руки квача. - Ото замість
   того, щоб одружитись, так пішов у ченці? Що ж, се діло добре: ліпше
   спасти душу у монастирі, аніж запровадити її у пекло через жіночу
   спокусу! Демко зразу розказав, що він не тільки не чернець, а справді
   оженився й оселився на Базавлуку. Не потаїв він і того, яке лихо
   випало на його голову. Оповідання Демка не викликало у Петра ніякого
   до брата співчуття, навпаки, слухаючи його, він навіть неначе радів з
   того, що брат зазнав лиха за те, що не послухав старшого брата, коли
   він, Петро, не радив йому лишатись на Запорожжі і предрікав все те
   лихо, що сталося. - Чого хотів, того й добув, - сказав він врешті,
   коли Демко скінчив. - Нема на кого нарікати... Не будь зрадником та не
   покидай товариства! - Брате! - скрикнув Демко, - не один же я лишився
   на Україні!.. Половина товариства лишилася там! - Від того ж і лихо
   наше, що забули ми честь лицарську та тулимося до бабського боку! Тобі
   дівка миліша й дорожча була за матір-Січ - ну так і живи, як знаєш! -
   Бійся Бога, Петре! Чи не однієї ж ми матері діти? Я до тебе за порадою
   прийшов: дружина ж не люлька, жива душа... до того ж син у мене
   лишився на Базавлуку... Допоможи вирятувати їх обох з неволі. - А який
   біс намовив тебе придбати собі ту пеню? - Та годі бо про се, Петре,
   вже того не вернеш. Коли у тебе є хоч шматок людського серця, так ти
   пожалій мене. Глянь, що ті кати мені поробили!.. З останнім словом
   Демко зняв з голови свій підкапок і відкинувши рукав, показав
   тавровану руку. Побачивши на голові брата замість оселедця лише кілька
   випадково не одрізаних волосків, Петро Рогоза вип'яв на нього повні
   жаху очі. - Де оселедець? - грізно гукнув він через хвилину. - Се так
   з нас, запорожців, знущаються: таврують нас, як волів, і на глум,
   привселюдно, одрізують нам оселедці. - Хто саме одрізав? Говори! - ще
   голосніше гукнув Петро так, що, зачувши його вигуки, запорожці почали
   оточувати братів колом. - Князівський управитель! - Яку ж смерть ти
   йому заподіяв? - з погрозою спитав старший брат. Демко соромивсь
   одмовити на се питання і винуватим голосом почав розказувати, як він
   лагодився зарізати управителя, і як Галя не допустила його до того. -
   Нікчемний бабій! - несамовито скрикнув Петро і так вдарив квачем по
   дубові, що квач розтрощився на дрібні тріски, Дуже боляче було Демкові
   почути від брата таку образу замість співчуття, так що він навіть
   поступився од нього назад. - Так от яка у тебе, Петре, для брата
   порада! Ну, так братайся ж ти тут з болотяним дідьком, а я пошукаю між
   товариством таких, що дадуть мені пораду й поміч і без тебе! З тим
   Демко хотів йти до Січі, але Петро, що, розтрощивши квач, стояв до
   нього спиною, тепер враз обернувся до брата: - Підожди! Коли ти
   подарував своє безчестя, так я не подарую такого знущання над
   козацькою честю! Той, хто одрізав тобі оселедця, умиється своєю
   кров'ю! Я поїду з тобою на Базавлук, щоб помститись за нашу честь.
   Менші брати, Гнат та Василь, поважали й боялися Петра, мов рідного
   батька, і дуже зраділи, коли він згодився їхати з Демком. Вони почали
   розважати обох братів, щоб вгамувати збентежені їхні душі, і врешті
   Петро таки пом'якшав і навіть пожалів Демка. Покинувши роботу, він
   повів його до куреня, звелів скинути рясу і дав йому своє зайве
   запорозьке убрання й зброю, а коли Демко передягся, повів його
   показувати Січ. Надвечір, коли все товариство позбиралося до куренів
   вечеряти, Демкові припала ще одна велика радість: між козаками він
   побачив свого шуряка Ивана та Якова Люльку, що не дочекавшись його у
   плавні, прибули на Дунай дубом за два тижні до сього. Того ж вечора
   троє старших братів Рогозяних і Балан з Люлькою вже радилися, як іти
   на Україну, щоб помститись на знущання над запорожцями і щоб узброєною
   рукою забрати Галю й Миколку. Всяк з козаків висловлював свої думки:
   той радив їхати морем та Дніпром, інший кіньми, тим шляхом, що ним
   ішов Демко; тільки Петро не казав, якої він думки, а коли його про те
   спитали, він сказав: - Коли хочете, щоб я йшов з вами, то робіть те,
   що я казатиму, а я сам, як знаю. Знаючи завзяття Петра, всі охоче
   згодилися обрати його за отамана і покластись на його досвід та метку
   вдачу.
   XII
   На другий день по Січі пішла чутка, що з російської сторони прибув
   посланець од князя Потьомкіна з тим, щоб умовити запорожців
   повернутись на Україну. Козаки захвилювалися. За два роки до Січі на
   Дунай прибуло чимало простих селян, що тікали з України під
   нелюдськими утисками кріпацтва, покидаючи там хто жінку, хто дівчину,
   хто батька й матір. Таких втікачів було на Січі під той час мало не
   стільки, скільки й певних запорожців, що вийшли з Дніпровської січі із
   зброєю й деякими клейнодами, і хоч ті селяни на Дунаї одяглися у
   козацьке вбрання і носили при боці шаблі, а проте їх тягла до рідного
   краю непереможна нудьга за родинами. Не дивно, що звістка про
   можливість вороття на Україну освітила душі втікачів надією на
   з'єднання з родинами при щасті-долі, і вони нетерпляче дожидали того
   часу, коли посланець прочитає лист Потьомкіна. Після обіду, справді,
   довбиш вдарив у котли, скликаючи козаків на майдани. Товариство
   посунуло туди з куренів, мов комашня, а разом з іншими пішли туди й
   брати Рогозині. Коли брати вийшли на майдан, там уже стояла військова
   старшина й російський посланець, невідомий полковник. У руці сивоусого
   кошового була срібна булава, а при боці виблискувала дорогими
   самоцвітами у золотих піхвах шабля. Ту шаблю, як сказав Демкові Петро,
   подарував першому кошовому, Андрію Ляху, турецький султан з тим, щоб
   вона переходила од кошового до кошового. Позад кошового дужий
   запорожець держав волосатий бунчук. Військовий суддя держав свій
   пернач, писар-каламар, біля довбуша були тулумбаси... Все було так, як
   і в Січі на Дніпрі, навіть клейноди були однакові. Коли майдан був уже
   повний, кошовий вклонився на всі чотири боки і оголосив, що прибув
   посланець од відомого всім запорожцям князя Потьомкіна, по прізвищу
   Грицька Нечоси, а з чим той посланець приїхав, так про те він скаже
   сам. Після кошового почав говорити той полковник. Він повів розмову аж
   від часів київських князів, доводячи, що українці й росіяни одної
   матері діти; далі перейшов на те, що і у князя і у цариці дуже болить
   серце за своїми, мовляв, “блудними дітьми” і вони закликають
   запорожців повернутись до рідного краю. На доказ того, що він говорить
   правду, полковник прочитав листа, підписаного князем, а у тому листі,
   справді, було написано, що велика цариця, як рідна ненька, дарує
   запорожцям всі їхні провини, закликає повернутись до рідного краю і
   жити, де хто схоче. Коли посланець скінчив, кошовий сказав йому
   голосно, щоб усі чули: - У нас, мостивий пане, всі козаки вільні. Кого
   вабить до рідної України, нехай собі йде з вами. Ви ходіть собі вільно
   по куренях і умовляйте козаків, як хочете. Ми того не забороняємо. Хто
   з товариства піде на Україну та знайде собі долю, ми з того будемо
   радіти; хто не знайде долі, той знову до Січі повернеться та ще з
   собою й інших приведе, так що Війську Запорозькому шкоди з того не
   буде. Що ж до того, щоб повернутись нам усім військом, як князь пише,
   так про се ми порадимось з товариством завтра на раді, сьогодня ж
   обміркуємо сю справу поміж собою. На тому рада й скінчилася до другого
   дня. Надвечір полковник почав ходити по куренях та умовляти козаків
   згоджуватись на пропозицію князя, - Хто хоче повернутись на Україну, -
   додавав він у всякому курені, - не дожидаючи, поки підніметься все
   військо, нехай бере у мене білет з печаттю, а з тими білетами, хто б
   не йшов, вільно пропустять на кордоні. Увесь вечір і мало не всю ніч
   запорожці хвилювалися. У Січі стояв великий гомін. Всі купчилися,
   гомоніли, радилися й сперечалися. Часто промовці переходили од натовпу
   до натовпу. Часом декілька окремих куп товариства сполучалися в один
   великий натовп, що займав навіть півмайдану. Бажання побачити рідний
   край примусило багатьох стати на тому, щоб згодитись на пропозицію
   князя і ті, що згоджувалися, були не тільки з пізніших українських
   втікачів, а навіть і з давнього січового товариства. - Яку землю дав
   нам султан? - гукав у одному натовпі військовий старшина Бучинський. -
   Отсі болота, що ні до чого не здатні? Яка се Січ, що з неї конем не
   можна виїхати через те, що скрізь вода? Де наші коні? Де наші степи?
   Які ми запорожці без коней? Рибалки ми тепер, а не запорожці! - Там на
   Дніпрі вільні степи! - гукнув за ним Іван Губа. - Там святі Божі
   церкви, а тут навкруги самі бусурманські погані мечеті! Зачувши, що
   говорили Бучинський та Губа, Петро Рогоза зразу накрив обох промовців
   мокрим рядном; - А ви ж чули у листі, щоб князь обіцяв повернути нам
   рідні степи? Чули ви, щоб він обіцяв нам наші стародавні запорозькі
   землі й вольності? Бучинський і Губа замішалися. - Хоч і не чули, а
   певно, що все те нам повернуть... - Овва! А чому ж вони не повертають
   вольностей та земель тому товариству, що лишилося на Запорожжі? Я вам
   скажу чому: наші землі вельможі вже розмежували поміж себе, а
   товаришів наших підвернули під себе у кріпаки, та ось що з ними
   виробляють!.. Тут Петро зняв з голови Демка шапку, а далі заголив йому
   руку й показав синє тавро. - Бачили, люди добрі, як одрізують нашим
   братчикам оселедці, щоб не було й згадки про запорожців? Чули ви
   коли-небудь таке, щоб людей таврували, як худобу? Великий натовп, що
   був навкруг Петра, захвилювався й загомонів з обурення. - Отже,
   глядіть!.. - говорив далі Петро. - Буде так усім дурням, хто послухає
   брехунів Губу та Бучинського і повернеться на Україну! Не на те
   закликає нас князь, щоб повернути Війську Запорозькому його землі й
   вольності, а, мабуть, через те, що має на мислі турків воювати, так
   шаблі наші йому потрібні, а як скінчиться війна, так поголять нам чуби
   та повернуть у пікінери, або потаврують, як худобу, у кріпаки. Тоді,
   може, знову. схотіли б ви на Дунай, так шкода: чортового батька тоді
   султан кого-небудь з нас прийме. Поки Петро скінчив, засоромлені
   Бучинський та Губа вже заховалися в натовпі козаків і пішли геть. Такі
   суперечки йшли по всіх куренях, по всіх купах запорожців і що далі
   йшов час, то все більше козацтво поверталося до думки, що ліпше бути
   вільним, хоч і у чужій стороні, аніж невольником у своїй рідній. На
   другий день після обіду знову загуділи тулумбаси і козаки зібралися на
   майдан, як і вчора. Кошовий уклонився товариству і почав говорити до
   козаків про те, що у листі князя немає обіцянки, щоб запорожцям
   повернути їхні стародавні права й. землі, а є тільки обіцянка
   подарувати провини; а що ніяких провин Військо Запорозьке не вчинило і
   навіть свої землі, кров'ю батьків политі, без змагання віддало, то
   нам, коли б повернулися ми на Україну, нема на що сподіватись. Після
   кошового говорили дехто з старшини, а далі й прості козаки і стільки
   тут довелося посланцю Потьомкіна вислухати докорів і за покривдження
   старої січової старшини: Кальнишевського, Глоби, Порохні й інших, і за
   поневолення тих з товариства, що лишилися на своїх землях, що він
   відразу стеряв надію на згоду війська повернутись на Україну... І
   справді, коли кошовий сказав, щоб ті, хто за згоду виходити з Дунаю
   всім військом, переходили у праву руку, ніхто не рушився з місця. Коли
   всі нагомонілися, кошовий підняв булаву і, визвавши до спокою козаків,
   звернувся до полковника? - От тепер ви самі чули, чого хоче Військо
   Запорозьке, а ми доручимо вам листа до князя і у тому листі напишемо,
   що коли хоче він, щоб ми всім військом повернулися у рідну сторону, то
   нехай раніш визволить з кріпацтва й з неволі всіх наших покривджених
   братів і поверне їм стародавні права і одвічні наші землі по давні
   границі: по Орель, Буг та Берду. Тоді й ми піднімемо свої клейноди і
   радо повернемося до рідного краю. На тому й скінчилася рада. Увечері
   по Січі вже чути було музики, співи й регіт: козацтво гуляло, згадуючи
   січове життя на Підпільній. Вже зовсім було темно, коли у паланку до
   посланця-полковника прийшло двоє козаків. То були Петро та Демко
   Рогозяні. - А що вам, козаки? - спитав полковник. - Прийшли по білети!
   - одповів Петро. - Хочете на Україну? - Та вже ж нікуди. Там у мене
   жінка й діти... - брехав Петро. - Якого дідька я буду тут бурлакувати.
   Отеє мій брат, теж жонатий, та ще й третій брат є. Всі ми хочемо
   повернутись до рідного краю. Та й товаришів ще з собою підмовляємо.
   Ви, пане, дайте мені білет на десятьох, та, глядіть, з печаткою, щоб
   ніхто до нас не чіплявся. Нехай вони щезнуть отсі болота та нетрі.
   Полковник був радий, що як не все військо, так хоч окремі ватаги
   запорожців повернуться на Україну, і він покаже князю, на скільки
   козаків видав білети. - Так ви беріть кожний на десятьох козаків, -
   сказав він, сідаючи писати білети, - та підмовляйте йти з собою
   якнайбільше товаришів. - Як так, то й так! - одповів Петро. Через
   кілька хвилин Петро, посміхаючись собі у вуса і ховаючи білети у кесет
   з тютюном, виходив од полковника.
   XIII
   Через кілька днів троє братів Рогозяних: Петро, Демко й Гнат, а з
   ними разом Іван Балан та Яків Люлька прибули до Килії, щоб купити там
   коней. Біля них було ще п'ять січових товаришів, що їх Петро закликав
   з собою. Двоє з них: Гробар та Гайдабура мали жінок - один у
   Романкові, а другий у Нових Кайдаках і хотіли перевезти їх на Буджак
   так само, як Демко хотів перевезти Галю; останні ж троє:
   пристаркуватий і загартований у бойовищах та походах Гарабурда та двоє
   братів Пугачів пішли з Петром, щоб пограти кіньми по рідних степах, а
   як буде потрібно, то й у пригоді стати своєму побратимові Петрові, Всі
   товариші були з грошима: Демко мав ті гроші, що взяв у Вилкові,
   продавши монастирського коня, Петро мав чималі гроші ще з Дніпра, з
   часів турецької війни; з останніх козаків теж дехто мав гроші від тих
   часів, інші ж заробили дещо з свого рибальства, продаючи рибу по
   Дунайських городах: Тульчі, Килії, Смаїлові, Браїлові і навіть
   Силістрії. Прибувши у Килію, козаки купили собі десять добрих коней і
   узброєні, як годилося козакам шаблями, чингалами й пістолями, виїхали
   з Килії тим самим шляхом, що ним їхав Демко до Бугу. У всіх було
   вільно й радісно на серці. Пахощі Буджацьких степів виповнили душі
   козаків згадками про свої рідні, запорозькі степи, і вони жваво
   вигравали кіньми, Петро ж, занудьгувавши за два роки за герцем, так
   крутив тепер свого коня і кидав його в усі боки, пригадуючи всі
   витівки запорозького герця, що сердешний кінь його, хоч і був дужчий
   за коней інших товаришів, тільки хекав та хропів. Через тиждень походу
   козаки вже перейшли Буг на Овечому броді і прибули прямо до
   московського кордонного ротмистра. Той мав уже наказ од Потьомкіна
   пропускати всіх запорожців на руську сторону, і, прочитавши білет, що
   показав йому Петро, почав говорити приязно: - Мабуть, жінки у вас єсть
   на Україні, що ви вертаєтесь, а коли б не жінки, то, мабуть, чортового
   батька вас тут би й побачили. -Та звісно, пане ротмистре, - одповів
   Петро, - бабське коліно, хоч воно й нікчемне та плаксиве, а все ж без
   нього якось моторошно. Таке воно проклятуще, що й до нього вабить і
   від нього вадить. От і вам тут, пане ротмистре, без жінки, мабуть, не
   з медом живеться. - Погано, що й казать... Ну, їдьте собі з Богом
   далі, от вам ваш білет. Рушили від Бугу, запорожці пішли на схід сонця
   рідними степами на Інгул, Інгулець та Жовті Води, прямуючи до Дніпра
   на Романково, щоб забрати там родину Гробаря. Де-не-де по колишньому
   Дикому Полі тепер уже будувалися панські оселі, по степових кряжах між
   травою вже визначалися колії шляхів і на тих шляхах козаки кілька
   разів перестрівали великі валки переселенців з дітьми й всяким
   збіжжям. То все були кріпаки: пани скуповували їх на Україні й Росії
   і, як гурти худоби, переганяли на подаровані їм степи Дикого Поля.
   Петро дуже вороже поглядав на панські будівлі й на переселенців: - Ач,
   як засмітили вражі пани наше Дике Поле! Коли б моя воля, так я з одним
   полком запорожців вичистив би його знову. Всі оті будівлі зникли б
   так, мовби їх корова язиком злизала. Невеселі думки сповивали чола й
   останніх запорожців: вони наочно бачили, що їхні одвічні землі беруть
   у цупкі пазурі нові володарі і що не може бути вже надії на те, щоб сі
   землі знову їм повернули, як сподівалися того багато дехто з
   запорожців. На п'ятий день ходу од Бугу козаки побачили з високої гори
   широкий блискучий Дніпро і біля нього під горою - Романково. Село
   Романково, як і інші села вище Дніпрових порогів, як от Тритузне,
   Карнауховка, Таромське, Кам'янка (лівобічна), обидва Кодаки й Чаплі,
   побудувалися ще за часів Старої Січі і належали до запорозького
   підданства; після ж зруйнування Нової Січі, вони дуже побільшали, бо
   по них оселилося чимало січового товариства. Великому зросту сих сел
   сприяло ще те, що вони малися на російських картах і через те їх не
   віддали панам, а записали у казенні села. Проте й на сі села скоро
   набігло лихо: мало не всіх парубків та й з жонатих, хто був молодший,
   побрали у пікінери. Се лихо примусило й Гробаря, коли його взяли у
   пікінери, втекти на Дунай. Біля хати Гробаря, до котрої заїхали
   запорожці. скоро зібралося мало не все Романково, дивуючись на
   козаків, бо при зброї їх тут не бачили вже два роки. Дехто з селян
   пізнали серед дунайців своїх товаришів і порозбирали їх по своїх хатах
   на гостювання. До тих хат сходилися люди, і розпитуванням про життя на
   Дунаї не було кінця краю. Тільки Петро та Демко Рогозяні не гостювали
   ні у, кого. Демко по дорученню брата продавав всіх коней, що на них
   прибули козаки, а Петро купував великого дуба, найбільшого у всьому
   Романкові, щоб ним плисти Дніпром повз пороги до Базавлуку та,
   забравши там Галю, вертатись тим дубом на Дунай через Чорне море. Так
   надумав Петро, хоч і досі нікому своїх думок не виявляв. Поки брати
   клопоталися по справах, молоді козаки Гнат Рогоза та Іван Балан, що
   під час походу вже вспіли побрататись, зачувши на околиці міста дівочі
   співи, пішли туди. Вбрані у червоні запорозькі жупани, з шаблями при
   боці й шапками набакир, молоді козаки почали залицятися “на вулиці” до
   дівчат, закручуючи свої, ще дуже невеликі, вуса на заздрість та
   безголов'я Романківським парубкам, що побоювалися за своїх дівчат.
   Дівчата тулилися одна до одної, немов захищаючись од чарів запорожців,
   а самі тим часом запускали їм очами таких бісиків, що, здається, й
   мертвого привабили б до себе. Після співів всі почали грати у
   горидуба. Пристали до того й молоді запорожці. Зразу довелося горіти
   Гнатові. Оглядівся він, аж у задній парі стоїть чорнява, прехороша
   дівчина, заквітчана червоним маком. Гнат зустрівся з нею очима. -
   Будеш ти зо мною у парі! - сказав він собі і як уже та дівчина не
   викручувалася, як не ухилялася од нього, а врешті таки опинилася в
   його обіймах. До того часу Гнат, зростаючи з малих літ на Січі, тільки
   один раз і бачив дівчину, як ішов з військом з Дніпра на Дунай, та й
   то тому вже минуло два роки, через те не дивно, що гнучкий та м'який
   дівочий стан, затріпотівши в його обіймах, мов жаром обпалив всю його
   молоду істоту. Тільки, зважаючи на прохання засоромленої дівчини, він
   випустив її з обіймів і, взявши за руку, повів до гурту. Йдучи поруч з
   дівчиною, він тільки розглядав її. Розглядав шию, що визирала з-поміж
   разків намиста і білу, гаптовану шовком сорочку, що ворушилася від
   хвилювання дівочих грудей, і смагляве, хороше обличчя, що від погляду
   козака палахнуло жаром і скидалося на той мак, що був устромлений у її
   волосся, і на карі оченята, що вона соромливо ховала за рясними віями.
   - Як тебе; дівчино, звати? - спитав Гнат, коли вони стали у парі. -
   Настею! - А чия ти? - Батькова та материна! - жартуючи одповіла
   дівчина і весело глянула йому в вічі... І що вже то був за погляд! З
   того погляду козак навіть забув, про що хотів далі питати. - Чому ж ви
   не біжите? - гукали їм з усіх боків. Вони побігли. Парубок, що тепер
   горів, хотів вхопити Настю і навіть доторкнувся до неї, та Гнат
   перечепив його ногою і той впав, Гнат же знову вхопив дівчину. Той
   парубок був завзятий і, скочивши на ноги, наскочив на Гната. - Ти
   якого біса перечіпаєшся? Пусти дівчину, я її вловив. - У моїх вона
   руках, так я й вловив, - одповів Гнат. - Не віддам, хоч ти тут
   розсядься! - Пусти, бісів паливода. Вона моя дівчина... Бо як не
   пустиш, так я не подивлюся, що у тебе шабля при боці. Парубок був
   закоханий у Настю і не хотів дозволити Гнатові женихатися з нею; проте
   й Гнат не хотів одступатися од дівчини, що так йому уподобалась.
   Зчинився бешкет. Парубок однімав Настю і м'яв Гнатові руки, та не
   помагало. Дівчина почала плакати, інші парубки заступилися за свого
   товариша, гвалтуючи, що запорожець не по правді перечепив парубка.
   Вони обступили вже Гната та Івана цілим натовпом, погрожуючи кулаками.
   - Хто доторкнеться, зарубаю!.. - гукав Гнат, зовсім не розуміючи, що
   робить. - Моя дівчина!.. Не оддам нікому! Невідомо чим би скінчився
   той бешкет, коли б з-за тину не вийшов Петро. Побачивши, що Гнат
   держить дівчину так цупко, мов кіт мишеня, він так і палахнув з
   пересердя. - Ти що тут коїш, лобуряко? Бешкет зчинив, неначе й справді
   запорожець. Ще на губах молоко не обсохло, а вже у гречку стрибаєш! Чи
   не київ тобі схотілося? Суворий погляд брата зразу вибив чад з голови
   Гната. Руки його рознялися, дівчина вирвалася і побігла до своєї хати,
   а парубки одійшли далі від велетенської й суворої постаті завзятого
   січовика. - Ходи, бісів сину, зо мною до дуба, я тебе повчу, як з
   дівками женихатися! З тим Петро повернувся йти у берег, до Дніпра, а
   слідом за ним мовчки пішли і Гнат з Іваном.
   Ранком другого дня запорожці, забравши на дуба жінку й дітей
   Гробаря, рушили дубом униз по Дніпру. Гнат сидів невеселий,
   замислений. “Невже ж то, - думав він, - увесь вік мені прожити
   бурлакою, як брат Петро? Навіщо ж тая воля, що у Січі, коли вона гірша
   за неволю? Тутешні парубки хоч не у кармазинах ходять і без шабель,
   так за те вони кохаються з дівчатами, живуть серцем... щастя кохання
   знають. Нащо ж і жити на світі, як не знати того щастя?” Він виявив
   свої думки Іванові і той згодився з ним. - Бог з ним, з січовим
   життям... - говорив Іван. - Яка там утіха?.. Тільки що пити... На
   Буджаку можна й так прожити вільно біля землі. Візьму я отеє разом з
   Галею ще Ївгу... Чогось мені без неї сумно та жкурно. Одружуся з нею
   та й будемо жити на Буджаку поруч з Демком. В ту хвилину дуб пропливав
   повз високу скелю біля Романкова. Дивиться Гнат, аж на скелі Настя з
   відрами стоїть та білою хусточкою слізоньки втирає, а далі як угляділа
   його на дубі, та й ну хусточкою у повітрі махати. - Прощай, прощай
   бравий козаче! - вимовляла та хусточка. - Не довго судилося нам з
   тобою у парі бути! Скочив Гнат на чердак дуба, зняв шапку та й ну
   махати нею. - Прощай, прощай, дівчинонько! Як живий буду, то по тебе
   прибуду! Далеко вже дуб од Романкова. На рожевій від проміння
   ранкового сонця пелені Дніпра він здається дрібною комашкою, а дівчина
   все ще стоїть на скелі і дивиться услід тому, хто так несподівано
   збаламутив її молоде дівоче серце.
   XIV
   Недовго пливли козаки. Тільки, сидячи у дубі, поснідали та
   пообідали, аж тут уже й Нові Кайдаки, де жила дружина Гайдабури. За
   часів Нової Січі у Нових Кайдаках була збудована добра запорозька
   фортеця, після ж скасування Січі Нові Кайдаки зразу були повернуті на
   повітове місто нової Новоросійської губернії, а городничим міста було
   призначено полковника Шостака. Коли запорожці прибули до Кайдаків, там
   будувалося чимало нових казенних будинків, стіни ж фортеці
   руйнувалися, Наказавши Гайдабурі, щоб до ночі був з своєю родиною у
   дубі, Петро з товаришами пішов обдивлятись по місту та купити
   якнайбільше харчів, щоб уже вистачило їх на всю далеку дорогу. Тільки
   вспіли запорожці піднятись на гору до церкви, де був базар та
   крамниці, як їх оточили з усіх боків Кайдачани і сунулися за ними
   слідом, дивуючись, звідкіля взялися козаки, коли вже два роки було
   заборонено запорожцям не тільки носити зброю, а навіть одежу, і звати
   себе запорожцями. Чимало й тут знайшлося товаришів і навіть приятелів
   наших дунайців. Розпитуванням про життя на Дунаї і тут, як у