Кащенко Адріан. Зруйноване гніздо

   гайдамацтво! Я зроблю з вас покірливих! - Пане управителю! - обізвався
   старий Балан. - Защо нас катують? Ми людей ваших не займали. Вони
   прийшли на нашу землю. На ту землю, що віддана нам під господарство
   від Коша славного Війська Запорозького. Побачивши ваших людей у
   тяжкому становищі, ми навіть хати свої покинули та вашим людям
   віддали. За що ж хочете ви ще й добро наше забрати?.. Добро, придбане
   тяжкою працею? - Вашого немає тепер нічого! - сказав управитель. - По
   указу цариці всі сі землі і все, що на їх єсть, себто й ваше добро і,
   навіть, ваші душі, тепер є власність князя... Ви його кріпаки! З боку
   козаків почулися скрики обурення, проте Балан намагався ще говорити
   спокійно: - Бог один владен над душами людей, і йому вони й належать.
   Того ж не може бути, щоб велика цариця звеліла грабувати й катувати
   своїх чесних, трудящих підданців! Ніколи того не буде, щоб ми, вільні
   запорожці, стали кріпаками! Скоріше ми душі свої занапастимо, аніж
   скоримося такій неправді. Не звикши чути від кріпаків такі речі,
   управитель здивовано дивився на величну постать сивоусого запорожця.
   Довгий, скуйовджений у боротьбі, оселедець надавав старому запорожцеві
   надзвичайний вигляд, а очі того в'язня дивилися на нього не з
   благанням, як він звик бачити у кріпаків, а сміло і спогорда.
   Управителеві, що служив довго у війську, була навіть до вподоби
   могутня постать старого запорожця, але тим дужче він узнав за потрібне
   негайно перемогти й знищити сю гордовитість і вільний дух, щоб всі
   кріпаки, що стояли навкруги великим натовпом, упевнились у тому, що
   ніяке волелюбство не може встояти проти його влади... І от, упиваючись
   тією владою, він глузливо сказав: - Бачу, що ти занадто розумний! А
   скільки тобі років? - Вісім десятків літ Господь держить мене на
   світі, і ніколи ще на віку я не бачив і не чув про таку кривду, яку ви
   нам чините. - А ну, всипте йому вісім десятків різок, - сказав
   управитель до челяді, - може, старий дурень хоч після того
   порозумнішає! - Мене різками? - вжахнувся Балан. - Та ліше ви вбийте
   мене або живого вкиньте у вогонь, аніж дамся я над собою так
   знущатися. І не тямлячи себе з обурення, старий козак так смикнув свою
   єдину, прив'язану за спину руку, що мотузки увірвалися. Та тільки
   даремні були всі змагання: на старого насіла челядь, звалила його на
   землю і, зв'язавши йому ноги, понесли знесиленого до стайні, а слідом
   по ньому потягли Рогозу, Івана Луб'яного й Лантуха. І от на стайні,
   серед бруду й калу, кріпаки, що вже стеряли в собі іскру Божого духу,
   почали вибивати дух живого Бога з своїх братів. Не стогнали запорожці
   під руками катів, бо біль у тілі був нічим, порівнюючи з мукою душі і
   серця покривджених. Вони мовчки, мов залізні, терпіли мордування, аж
   поки ставали непритомними. Старий Балан після катування не підвівся...
   його непритомного винесли з стайні і, одливши водою, кинули на віз.
   Повкидали на воза й останніх. Демко, впавши на воза, сховав своє
   обличчя в сіні, бо йому соромно було глянути на Божий світ... Соромно
   було почувати себе живим після такої образи... Діди Луб'яний та Лантух
   голосно просили собі у Бога смерті; серце ж молодого Івана палахнуло
   почуттям помсти і він дав собі клятву, що прикажчик заплатить своїм
   життям за їхню ганьбу. Коли старого Дмитра привезли додому, знявши з
   воза, понесли до хати, він, зібравши останні сили, проказав: - У
   курінь... на пасіку... Ридаючи, мов дитина, Галя вже оббанювала в
   курені скривавлене тіло свого чоловіка і, коли туди ж унесли батька,
   хотіла доступитись до нього, але він спинив її: - Не руш... Не руш,
   моя дитино... моя надія і втіхо... Прийшов мій час... Тоді, доню,
   оббаниш моє тіло, як відійде душа моя... - Тату... таточку!.. -
   припала до батька Галя. - Не кажіть так... Не покидайте нас сиротами
   на поталу катам! Ви ще одужаєте і ми кудись підемо звідсіля! - Ні,
   доню,.. я просив Господа, щоб Він не дав мені жити після смерті неньки
   нашої Січі Запорозької і він, милосердний, кличе вже мене до себе. Не
   вбивайся за мною, в домовині я не знатиму того знущання, що тут… Про
   вас тільки, діти, болить моя душа. Як ви нещасні свій вік проживете...
   Через годину старий запорожець горів уже, мов на вогні, і став
   непритомним, а світом Галя, ридаючи, вже споряджала тіло свого
   замордованого батька на той світ.
   VII
   Поховавши батька під вербами над лиманом, Демко, Іван і Галя,
   прибиті горем, сиділи біля його могили всяк з своїми думками, не
   наважуючись навіть слова сказати одно одному, бо ні про що, опріч як
   про недолю, ніхто не знаходив мови. Несподівано Іван, що від часу
   знущання над ним. став зовсім іншою людиною, ходив замислений, з лютим
   непривітним поглядом в очах і ні до кого не звертався, раптом встав,
   наблизивсь до Галі і низько їй вклонився, кажучи: - Прости мене, моя
   сестро. Не нарікай на мене за те, що я тебе покину, бо не сила мені
   коритися неправді. - Що ти... що ти Івасику? Чого прощаєшся?.. -
   скрикнула Галя і, схопившись на ноги, припала братові до плеча. Демко
   й собі підійшов до нього. - Заспокойся, Іване! Ти намислив щось
   непевне! - Не подарую я прикажчикові, - говорив Іван, хвилюючись, -
   того знущання над нами, а найбільше над старим батько нашим. Я довіку
   не мав би спокою, коли б не помстився за батька! - Схаменися! -
   скрикнула Галя. - Що ти намислив? Ти ж себе занапастиш! . - Тихше
   гомоніть, - сказав Іван пошепки. - Сьогодні я вб'ю прикажчика і малим
   каюком втечу у плавню, а ти, Галю, збери мені харчів і поклади у той
   порожній вулик, що батько наготовили для нового рою. Коли я тікатиму,
   так ті харчі заберу! - Та ти ж загинеш у плавні! - з плачем говорила
   Галя. - Як же ти там житимеш? - Не бійся, я не дитина. Запевне у
   плавні чимало ще нашого товариства блукає... Знайду побратимів,
   помандрую на Дунай. Ти, Галочко, щотижня винось мені харчів у вулик, а
   я приїздитиму у темні ночі й забиратиму їх, аж поки не помандрую
   звідсіля. - Братіку мій ріднесенький! - заголосила Галя. - Зросли ми з
   тобою вкупі, як голуб'ята, тепер же доводиться з тобою навіки
   розлучатися. - Помандрував би й я з тобою, Іване... - сказав Рогоза, з
   заздрістю поглядаючи на шуряка, та ба, крила приборкані! Галі сі слова
   чоловіка запекли у серці. - Ти шкодуєш, Демку, що побрався зо мною? Се
   я з Миколкою приборкала тобі крила? Демко схаменувся: - Боронь Боже,
   щоб я нарікав на тебе, Галю! Нагадав мені Іван, що на Дунаї товариство
   вільно гуляє, а ми тут загибаємо, от і вихопилося в мене таке слово.
   Він заспокоїв Галю і не відмовляв Івана од його замірів. Порадившись,
   всі зважили за потрібне, щоб Демко з Галею ночували сю ніч на очах у
   людей, в хаті, щоб на них не було підозріння за смерть прикажчика. Як
   порадилися, так все й сталося, і коли ранком другого дня Демко й Галя
   вийшли з хати, на дворі люди вже галасували, що у коморі Лантухової
   хати, де спав прикажчик, його знайдено мертвим з великою раною під
   серцем. Через кілька годин після того до зимовника прибув управитель
   і, довідавшись, що старий Балан після катування помер, а син його в
   останню ніч зник невідомо куди, зрозумів, що то Іван заколов
   прикажчика, помщаючись за батька. Того ж дня він призначив іншого
   прикажчика, молодого ще парубка з кріпаків, наказавши йому як
   найскоріше будувати переселенцям хати. Після того справа з хатами
   справді почала посуватися хутко: лісу, людей і худоби було багато і за
   місяць од запорозьких зимівників потяглися дві вулиці: одна в степ, а
   друга понад лиманом до Базавлука. У початку другого місяця, хоч хати й
   не були ще докінчені, по них уже почали жити, і одну половину
   Баланової хати, нарешті, спорожнили, так що Галя з чоловіком знову у
   ній оселилися. Тільки як оселилися? Де тепер було Галине добро? Її
   скриня була майже зовсім порожня... Переселенці розтягли все, не
   лишивши їй ні празникової одежі, ні грошей, що батько за своє життя
   придбав своїй укоханій дитині, ні збіжжя покійної матері. Рогоза давно
   вже покинув змагатися за своє добро і бажав тільки, щоб йому лишили
   хату, садок, леваду та вільне життя. Галя теж охоче погодилася б на
   сьому; до того, що бажав Демко, їй потрібна була тільки корова, щоб
   годувати Миколку, бо через горе й неспокій у неї стало негарне молоко,
   та й того було обмаль. Одного дня Галя пішла до прикажчика попросити,
   щоб з усієї худоби, що побрали у її батька, повернули їй хоч одну
   корову. Новий прикажчик був русявий, дужий парубок у напівпанському
   вбранні, з виголеною бритвою шиєю і підстриженим у круг довгим
   волоссям. Жив у окремій, новій хаті і як був нежонатий, то у нього
   була за прислужницю одна з кріпачок, літня удова. Чорнява й огрядна,
   зовсім не схожа на російських жінок та дівчат, Галя зразу сподобалася
   прикажчикові, і на її прохання про корову він почав одповідати
   жартами. Сперше сміявся з її української мови, далі ж почав ніби
   розглядати Галину одежу, а сам доторкався до її рук та стану.
   Засоромившись, Галя одхилилася од нього, коли ж прикажчик врешті хотів
   її обняти, вона з обуренням випручалася, скрикнувши: - Бійтеся Бога!
   Чи не сором же вам зачіпати чужу жінку? Прикажчик розсердився й
   насупив брови: - Ач, яка ти недоторка! Не буде ж тобі корови, коли
   так... Та скажи ще своєму чоловікові, щоб завтра разом з тобою виходив
   на панщину, час уже орати та сіяти хліб. Галя передчувала, що Демко
   нізащо не згодиться одбувати панщину і що змагання за волю приведе
   його до загибелі. Приголомшена словами прикажчика, вона трохи не на
   колінах почала його благати, щоб не примушував її чоловіка до панщини.
   - Змилуйтеся, пане!.. - говорила вона. - Мій чоловік з роду біля землі
   не працював і нічого не вміє в степу робити. Він з малих літ все
   козакував. - Не вміє? - скрикнув прикажчик. - То дарма, навчимо
   різками! Не все йому козакувати, час і до діла братись! Заплакана, з
   пригніченим серцем повернулася Галя До своєї хати і розказала Демкові
   про те, що прикажчик не дав корови, про те ж, що він наказав виходити
   завтра на панщину, вона не наважилася навіть натякнути. Ранком другого
   дня Демко побував на пасіці, бо її доглядав після тестя, поналивав
   бджолам води, зняв з Дерева новий рій і тільки що повернувся до хати,
   щоб поснідати, як у хату вскочив прикажчик і почав гримати. - Ти,
   лежень, чому не виходиш? Скільки разів тебе просити? - Куди не
   виходжу? - здивувався козак. - На панщину чому не йдеш? Адже я вчора
   наказав твоїй кралі мальованій, щоб обоє сьогодні виходили! Рогоза
   зблід на виду. Він зрозумів, що наближається кінець пригодам останніх
   часів і що той кінець може бути тяжким. Проте, перемігши себе, він
   спокійно й рішуче відповів: - На панщину я ніколи не піду і дружини не
   пущу! - Он як! А через що ж то так? - А через те, що я не кріпак, а
   вільний козак. Буде з вас і того, що хазяйство наше пограбували. - Чув
   я про тебе... чув... - сказав прикажчик. Так ти знову за своє! Ну,
   побачимо, хто кого переможе! Через півгодини марного змагання й
   боротьби, почалося знущання над волею людини і Рогозу знову зв'язаного
   везли до економії. Знову так само, як і той раз, привели його до ганку
   будинку, змурованого з нагробків січового кладовища і на той ганок
   скоро вийшов, досвідчений уже про непокірливість козака, управитель. -
   Ти чому не хочеш робити? - спитав він Рогозу неначе спокійно. - Я
   радий би працювати коло свого господарства, - одповів, теж вдаючи з
   себе спокійного, Рогоза, - та тільки у мене пограбовано все, що
   придбав мій покійний тесть для своєї дочки. - Панщину чому не йдеш
   одбувати? - вже з запалом гримнув управитель. - А через те, що я не
   кріпак! - А хто ж ти? - Вільний я! Я запорожець! - Ага, ти
   запорожець!.. - несамовито скрикнув управитель і, почервонівши,
   спересердя кинувся у будинок, лишивши всіх здивованими. Через хвилину
   він вибіг назад, держучи у руці те стригало, що ним стрижуть овець. -
   Держіть його... та добре держіть! - гукнув він до челяді, підходячи до
   Рогози. - Ось я одріжу йому чуба, так, може, він хоч тоді забуде про
   те, що був запорожцем! Держіть його ще двоє за голову! Рогоза кидався
   в усі боки, бився ногами і навіть кусався зубами, обороняючи ознаку
   свого козацтва, і нарешті, коли управитель простягся до нього з
   стригалом, укусив його за руку. - Валіть собаку на землю! Давіть
   його... Душіть його на смерть! - мов божевільний, гукав розлютований
   управитель, побачивши на своїй руці кров. Нарешті, коли знесиленого
   козака звалили і хтось надавив йому голову коліном, прикажчик згріб
   його оселедець собі у жменю, одрізав його біля самої голови і з
   глузливим реготом розвіяв одрізане волосся по вітру. - Так буде краще!
   - сказав він, празникуючи свою перемогу. - Тепер ніхто вже не знатиме,
   що ти був колись запорожцем! Тягніть тепер його до стайні та всипте
   йому скільки охота! Та глядіть мені: парте так, щоб довіку не забув! А
   як не те, так самих попарю! Рогозу поволочили до стайні і почалося
   таке саме знущання, як і той раз. Коли ж його ледве живого привезли
   додому, Галя боялася й розпитувати чоловіка про те, що було, щоб не
   вражати ще дужче його серця. Вона, ридаючи тільки, голубила його, щоб
   хоч як-небудь полегшити змучену душу ображеного, та намагалася якось
   гоїти його скривавлене, як шматок свіжого м'яса, тіло. Сердешна
   молодиця сама приймала муки не менше за чоловіка і за останній день
   так змарніла, що коли б батько встав з домовини, то вже не пізнав би
   своєї укоханої дитини. Три дні Рогоза лежав, заплющивши очі, не
   озиваючись навіть до дружини, а в голові його стояла все одна дума:
   -Смерть або управителю, або мені! Неможливо жити, не обмивши такого
   знущання кров'ю!
   VIII
   Однієї ночі, коли Демкові вже полегшало, Галя прокинулася від
   незвичайних згуків. Не знайшовши біля себе чоловіка, вона підвелася і
   почала придивлятися туди, звідкіля вчувалися ті згуки, що морозом
   поняли її серце... Нарешті вона пізнала ті згуки - то її чоловік
   гострив на бруску ножа, а на кого гострив, про те вже не треба було
   питати. Нечутно, мов кішка, підкралася Галя до чоловіка І вхопила його
   за руку: - Демку, схаменися!.. Що ти намислив? З несподіванки ніж
   випав з руки козака і сам він затрусився, мов застуканий злодій. - Я
   мушу його вбити!.. - Кого? Господь з тобою!.. Схаменися, молю тебе!..
   - Управителя! Се він одрізав мені оселедця! - Боронь тебе Боже,
   ріднесенький мій! Ти ж моє щастя!.. Коханнячко моє пекуче! Занапастиш
   же ти й себе, та й мене з сином погубиш... Оджени од себе лукавого...
   перехрестися, то ж він, нечистий, тебе спокушає…Помолися разом зо мною
   милосердному, щоб він захистив твою душу... - Що ж маю я діяти, Галю?
   Не можу я повернутися у тварюку, як отсі кріпаки, коритися катам. Не
   сила мені й перетерпіти і подарувати управителеві ту образу, що він
   мені заподіяв. Нехай і мене після скарають смертю, та я таки йому віку
   збавлю! - А про нас же, Демку, ти й забув? На кого ж ти нас покинеш? -
   Не рви мого серця, дружинонько моя вірная! Коли б тільки ти зазирнула
   у мою душу, то знала б, яке там пекло... А все ж таки несила мені
   жити, не помстившись за ганьбу й знущання. Се залізо або йому, або
   мені у серце! Галя вчепилася чоловікові за ту руку, у котру він знову
   взяв ніж, намагаючись його одібрати. - Благаю тебе, Демку, коли вже
   тобі несила перетерпіти, то нащо ж тобі себе погубити... Івась досі
   десь у плавні живе, бо харчі бере. Утечи до нього! Узратуєшся від
   сього життя, а там удвох, може, надумаєте, як і мене зрятувати. Галя
   говорила так тільки з метою одвернути чоловіка од гріха, їй легше було
   розлучитися з ним навіки, ніж допустити його до загибелі; у душі ж
   вона почувала, що тепер, коли вони не мають уже ні худоби, ні грошей,
   нема куди Демкові взяти її, як немає чим і прогодуватись їм. Весь
   останній час сієї ночі подружжя радилось, як і коли утекти Демкові.
   Врешті намислили вони, що найліпше йому підстерегти Івана і поїхати у
   плавню разом з ним. - Як будуть темні ночі, - говорила Галя,
   заспокоївши свого чоловіка, - ти, серце, приїзди до мене. Подряпаєш з
   садочку у віконце, то я й почую і хоч на хвилину ми з тобою будемо
   знову щасливі. - Ох, горлице ж моя, що ж буде тут з тобою без мене? -
   Що ж маємо робити? Я коритимусь у всьому... Може, якось житиму. Другої
   ж ночі Рогоза попереносив до пасіки всю батькову зброю, наробив до
   рушниці набоїв, набрав хліба, сала і дещо з одежі і почав підстерігати
   Івана. Щоночі він прощався з Галею, хрестив у колисці сина і покидав
   захисний куток, у якому зазнав найбільшого щастя, - однієї ночі таки й
   не вернувся вже до хати. Покинута чоловіком Галя стала кріпачкою. Вона
   в усьому корилася і робила все, що б їй не наказували. Прикажчик довго
   допитував її про чоловіка, Галя ж все одмовлялася, ніби не знає, де
   він, нарешті ж надумала сказати, що Демко помандрував за Дунай. У сій
   вигадці не було нічого неправдивого і прикажчик залишив свої
   допитування; та тільки се вийшло на гірше, бо після того він почав
   поглядати на Галю хижими очима і почав знову зачіпати її, маючи надію,
   що тепер, без чоловіка, вона буде лагіднішою й покірливішою до нього.
   Здибавшись уночі з Іваном, Демко похапцем розповів йому про свою
   пригоду і заміри. Козаки рішили взяти більшого човна, бо їздити через
   увесь лиман маленьким каюком було небезпечно через хвилю, і позносивши
   в човен зброю, деякі рибальські знаряддя й харчі, рушили в лиман. Поки
   їхали лиманом, Іван розказав, що знайшов у плавні собі товариша Якова
   Люльку. - Чудесний він козарлюга, - розказував Іван, - бурлакою жив
   собі біля Ненаситця на Дніпрі. Але кілька місяців до сього й там
   знайшовся власник на нашу, запорозьку, землю: якийсь граф. Він
   загарбав у козаків усю худобу й майно, а самих повернув у кріпаків.
   Люльці, як от і тобі, хотіли за непокірливість одрізати оселедця, та
   тільки у нього в халяві був ніж, так тим ножем він прикажчика вбив на
   смерть, а трьох з челяді покалічив та, добігши до Дніпра, вскочив у
   човна і подавсь до Великого Лугу. Ми з ним збудували собі у плавні
   добрий курінь. Рибачимо собі, а рибу в Микитино возимо продавати. Хоч
   би й довіку так жити, то байдуже. Поки почало благословлятися на світ,
   козаки переїхали лиман і протяглися трохи вгору Підпільною, а далі
   Балан повернув човна у вузеньку протоку. Та протока була дуже
   вихиляста, і човен довго крутився по ній. Він то виїздив у озера, то
   знову поринав між очеретами, ховаючись там не тільки од людського ока,
   а навіть од світу сонця. Скрізь навкруги човна були такі нетрі, що,
   мабуть, як і світ стоїть, по них не бувала нога людини. Потроху плавня
   почала прокидатися. За всіх раніше обізвалися соловейки, слідом
   зацвірінькало інше дрібне співоче птаство, далі заскрекотіла
   червоно-синя ракша, в врешті вже пішов такий гомін від пташиної
   розмови та співів, що козаки не чули навіть свого власного голосу.
   Сонечко десь уже зійшло, але його промінь грав тільки на вершках дубів
   та високих яворів, до човна ж, через гущавину плавні він не досягав.
   По озерах, що по них проїздили козаки, була така сила водяної птиці,
   що за нею майже не знати було води. Тут клекотіли своїми червоними
   дзьобами білі лебеді, гулко ляскали крилами по воді незграбні баби,
   полоскалися поміж осокою, витягаючи з мулу собі їжу, дикі гуси; дикі ж
   качки, коли знімалися з води вгору, то своїми зграями заступали світ
   сонця. - Ще б пак, тут не прожити козакові! - весело звернувся Іван до
   Демка. - А як надійде зима? - Та воно б байдуже й зимою, зробили б
   землянку з пічкою, а от тільки горе: хліба ніде добувати. Певно, що на
   зиму доведеться таки мандрувати на Дунай. Очі обох козаків світилися
   веселим вогнем. Вони раділи з краси запорозького Великого Лугу. Навіть
   Рогоза почував себе тут щасливим і тільки думи про тяжке становище
   Галі темними смугами краяли те світле й радісне почування. Вже сонце
   було височенько, коли Балан привернув нарешті човна до берега і,
   вискочивши на землю, затяг його в очерет так, щоб човна не можна було
   помітити ні з якого боку. - Приїхали! - сказав він, забираючи на плечі
   весла. Рогоза забрав з човна свою зброю і вони, поринаючи з головою у
   високій траві, пішли од берега у пущу плавні. Йти довелося недалеко, і
   за кількома кущами бузини виявився курінь, добре вкритий очеретом ще й
   з запоною, сплетеною з осоки на дверях. - Пугу, пугу! - гукнув Іван
   по-запорозькому звичаю, ще здалеку. Зачувши пугукання, назустріч
   козакам з куріня вийшов Яків Люлька. Се був літній козак з сивиною у
   вусах, невисокий на зріст, але кремезної постаті з могутніми плечима й
   високими грудьми. - Поїхав сам, а повернувся удвох? - сказав він до
   Івана, привітно поглядаючи тим часом на Демка. Рогоза зняв шапку. -
   Прийміть, дядьку, до гурту. - Що більше, то веселіше! - одповів Люлька
   і, одхилив ширше заслону, запрошуючи тим Демка до куреня. Іван
   розказав товаришу про пригоди Рогози, і вони зразу ж почали радитись
   про те, як зрятувати Галю з дитиною, але ні до якого певного краю у
   своїх міркуваннях не дійшли. Забрати її уночі і привезти у плавню було
   нетрудно, але що було б далі? Наближалася осінь - куди подітись тоді з
   немовлятком? Податись на Україну? Але ж і там скрізь було кріпацтво...
   Після скасування Запорожжя вже ніде неможливо було вільно прожити.
   Тільки одно надумали козаки: ловити якнайбільше риби та продавати її,
   щоб придбати грошей. - Як будуть гроші, - говорив Люлька, - так тоді
   скоріше щось надумаємо. Проте до Микитина їздити було далеко, а ближче
   не було де рибу продавати. Але козаки зуміли зарадити справі. Щоб
   переховати рибу до продажу живою, вони поробили з лози великі кошелі
   і, втопивши їх у річку, щодня впускали туди свою здобич. З харчів
   козакам потрібний був самий хліб та ще сіль, риби та дичини вони мали
   стільки, скільки душа бажала. Через тиждень Рогоза поїхав до своєї
   хати по хліб. Виїхав він у полудень, щоб до захід сонця виплутатись з
   протоків та озер; на лиман же виїхав аж увечері, коли вже почало
   смеркати. Непомітною комашкою човен козака пересунувся через широку
   просторінь лиману і наблизився до невеликого острова, що був недалеко
   вже од рідних осель. Рогоза привернув до сього острова, бо бачив, що
   по хатах ще де-не-де світилося і люди не спали. Треба було перечекати
   і він сів на березі під вербою. Тут козака обступили згадки про
   недавнє минуле, бо се був той самий острів, що з нього два роки до
   того він вперше почув голос своєї Галі. Як воно недавно було те щастя
   і куди воно тепер поділося?.. Козак нетерпляче дожидав, поки по всіх
   хатах погасне світло і коли, нарешті, діждав того, то сів знову у
   човен і поплив до свого садочка. У вулику на пасіці він знайшов і
   хліб, і пшоно, й сіль, але всього того йому було не досить: тепер,
   коли молодий козак був всього за декілька кроків од своєї дружини, він
   не мав сили піти звідсіля і знову стати диким лісовим звіром, не
   пригорнувши її до свого серця і не упившись радощами кохання.
   Здержуючи своє серце, що колотилося в грудях, мов пташка у сільці,
   Демко пішов до хати, тільки не так пішов, як ходять люди, а поплазував
   на череві, ховаючись поміж травою, мов ящур або полоз. Доплазувавши до
   невеличкого віконця, що дивилося з хати у садок, козак ледве чутно
   пошкрябав по склу і того непомітного шкрябання було вже досить, щоб
   Галя його почула. Вже не одну ніч Галя спала, мов та пташка на
   гілочці, що все чує... Не один раз вона навіть виходила у пасіку
   подивитись, чи не спорожнився вулик? Чи не приїздив її милий?.. І от
   тепер, почувши шкрябання по склу, вона зразу вгадала своїм серцем, хто
   прибув. Зіскочивши з ліжка, вона схвильована, не зразу навіть знайшла
   двері, щоб відчинити, але врешті таки знайшла... Ще мить і два
   наболілі серця стукотіли одно коло одного... От Галине ліжко, а от
   біля нього й колиска сина... Батько не може бачити свого сина, зате
   він чує його легкі подихи, доторкається до його тепленького тіла і
   обережно цілує його. Не бачить Демко і любих очей своєї дружини, але
   замість того він почуває її всією своєю істотою і міцно стискує її в
   своїх обіймах... Коротка літня ніч і небагато часу дала вона для
   втіхи... Незчулися закохані, як проспівали вже другі півні і прийшов
   час, щоб Демкові від'їздити. - Демко, любий, лишися тут!.. -
   прошепотіла Галя, не рознімаючи своїх рук, що обновилися круг шиї
   чоловіка, - Скорися! - Як скоритись? Себто стати кріпаком? То се,
   Галю, ти ножа встромила мені в серце. Руки молодої жінки безсило
   рознялися, а з грудей вибилося тяжке зітхання. Вона не мала сили