Кащенко Адріан. Зруйноване гніздо

   Романкові, не було кінця краю і козакам зовсім не давали ходу. Тільки
   простяглися було наші козаки до однієї перекупки, з рундука котрої на
   них приємно дивилися оселедці, тараня й чухонь, як їм перепинив шлях
   поліцай у білих вузьких, як дудки, штанях, синьому каптані з шаблею
   при боці. Знать було, що то непростий поліцай, бо позад нього йшло ще
   двоє городовиків. - А стійте лишень, - сказав він, ставши напроти
   Петра, - що ви за люди? - Хіба не пізнали? - одповів Петро. - Ми ж
   запорожці! - Які такі запорожці? - почав гримати поліцай. - Немає
   тепер запорожців! Мабуть, розбишаки якісь або втікачі. Як насмілилися
   шаблі чіпляти? - Запорожцям бути без шабель не годиться! Ми не тутешні
   запорожці, а вільні, з-за Дунаю! - Цить, цить! - замахав на Петра
   руками поліцай. - Ходіть усі за мною до городничого. Петрові се не
   подобалося; проте, маючи в кишені білет з печаттю посланця князя
   Потьомкіна, він не вагаючись пішов з товаришами за поліцаєм. Кодацький
   городничий Шостак був уже підстаркуватий і гладкий чоловік. На своєму
   віку він уже послужив чимало у війську і тепер у чині полковника
   одпочивав на посаді городничого. Коли до нього привели запорожців, він
   після смачного обіду й доброї пляшки горілки вже виспався і тепер
   сидів у хаті, смокчучи люльку на довгому чубуці. Коли поліцай
   одрапортував йому, ще привів таких запорожців, котрі втекли на Дунай,
   він вип'яв на козаків свої здивовані очі і почав гримати. - Отеє добре
   вскочили ви до моїх рук! Якже се ви сміли тікати до бусурманів. Ось я
   зараз всіх вас голубчиків у колодки! - Підождіть, пане полковнику! Не
   хапайтеся! - сказав Петро. - Те вже давно цариця нам подарувала, а
   світліший князь вже аж двічі засилав до нас за Дунай посланців,
   закликаючи нас назад. Він і землі нам, і вільне життя обіцяє. От на те
   нам од полковника, князівського посланця, і білет дано, щоб нам ніде
   ніякої перешкоди не чинили!.. Прочитавши білет, городничий почав
   неймовірно розглядати його з усіх боків і навіть проти вікна на світ.
   - Не чув я про такі білети нічого... - сказав він згодом, - і наказу
   такого у мене немає. Чи не самі ви, голубчики, сей білет написали.
   Певно, що воно так і буде. - Іванов! - звернувся він далі до старшого
   поліцая. - Який у нас наказ про запорожців? - Наказ світлійшого князя
   від 1776 року, щоб всіх, які знайдуться, непанські, запорожці
   віддавати у пікінери. - Чули? - гукнув городничий. - Признавайтеся
   мені зараз, хто з вас панський, а хто казенний? - Так які ж там у
   Туреччині пани? - обізвався Петро. - Чудні ви, пане. Ви гадаєте, що й
   там князі та графи?.. Там паші, мурзаки та беї. - Се ми все розберемо:
   хто ви й відкіля. Перше за все я ваш білет пошлю до губернського
   правління у Кременчук, щоб там роздивилися, чи він певний. - А скільки
   ж то мине часу? - спитав Петро. - А місяців зо три мине... - А якже ми
   будемо без білета? - У в'язниці вам все одно він непотрібний! Тепер і
   Петро зрозумів, що справа виходить на зле. Що, може, доведеться
   шаблями та чингалами собі до дуба стежку прокладати. Проте, раніше ніж
   проливати кров, він вдавався до хитрощів. Почувши, що дехто з то
   вариства почав сперечатись з городничим, доводячи, що запорожці вільні
   люди, він зразу спинив їх і повів розмову сам: - Ви пробачте нам, пане
   полковнику. Як ми третій рік уже не бували тут, то й не знаємо, що тут
   діялося і як воно є. От, будь ласка, скажіть, як воно сталося, що
   запорожці були вільні, як от приміром ви, пане, а тепер ви питаєте, чи
   немає поміж вами панських? - Бачу, що в тебе в голові горобці літають.
   Не дурно ж вона як винницький казан завбільшки. Було колись ваше, та
   минулося, а тепер всі запорожці, що по панських землях сидять, так то
   панські кріпаки, а таких, що вештаються по селах, як от ви, забирають
   у пікінери на царську службу. От що! - Так виходить, пане, так, що як
   хто запорожець, так або рабуй у пана, або служи цариці? - Нарешті таки
   збагнув! Так же воно й є! - Так про що ж ви, пане полковнику,
   турбуєтесь? Адже ж ми з тим і прибули сюди з Дунаю, щоб у пікінерах
   цариці послужити! Городничий глянув на Петра здивовано, а його
   товариші ледве не скрикнули з обурення, та таки вдержалися,
   зрозумівши, що Петро хоче обморочити городничого. - Як? Самі, охотою
   йдете? - спитав Шостак. - Та вже ж ніяк! Запорожцеві що? Звісно, або
   гуляти, або воювати... Гульня нам за два роки прямо остогидла, а
   воювати - так аж руки сверблять... От ви, пане полковнику, і напишіть,
   значить, до губернського правління, щоб нас прийняли у пікінери, а ми
   поки що на прощання погуляємо! - Так ви б же так зразу й говорили, що
   приїхали служити пікінерами, а то почали верзти нісенітницю про якесь
   вільне життя. У пікінери я можу вас і без губернського правління
   віддати... на те у мене наказ є. Якщо так по добрій волі йдете, то
   ідіть з Богом догуляйте, а завтра я й виряжу вас у Самар. - От
   спасибі, що недовго тут держатимете... - сказав Петро. - Коли б
   скоріше до війська, бо воювати притьмом хочеться! Вклонившись
   городничому, Петро махнув рукою товаришам: - Ну, панове, ходімте та
   вдаримо сьогодні ще лихом об землю! - Тільки глядіть, бешкету не
   чиніть, - гукнув услід козакам городничий і почав розпитувати
   підручного про інші справи в місті. Петро справді повів товаришів
   знову на базар та завів до шинку, на берег же до дуба нікого й не
   пустив іти, щоб поліцаї не вистежили, що у запорожців стоїть дуб
   напоготові. Тільки коли вже смеркло, козаки пішли у берег і, діждавши
   Гайдабуру з його жінкою, після третіх півнів відпихнули дуба на воду і
   попливли вниз за водою. На сході небо почало біліти. Зірки зблідли,
   стеряли свої яскраві проміння і одна по одній зникли з очей козаків.
   Темний, як ніч, Дніпро почав на сході вкриватись спершу срібним, а
   далі срібно-рожевим килимом. Кайдаки міцно спали, як і та воля, що її
   приспали тут пани городничі. Демко Рогоза, що був під час всієї
   подорожі дуже сумний і небалакучий, нарікав щодня на те, що брат Петро
   не поспішає, тепер повеселішав, радіючи як з того, що так щасливо вони
   уникнули у Кайдаках пригоди, так і з того, що до Базавлуку тепер було
   вже недалеко, і він скоро побачить свою Галю, пригорне її до серця,
   приголубить, заспокоїть після нелюдського життя, тяжких образ та мук і
   повезе разом з любим сином на вільне життя, до лиманів, під захист
   нової Задунайської Запорозької Січі. - Добре викрутилися, - обізвався
   під той час Петро, - та тільки що будемо робити без харчу? За тими
   поліцаями не довелося навіть хліб купити. Всі сиділи стомлені й
   невеселі. Саме тут на білуватому обрії неба виник з темної пелени
   Дніпра Монастирський острів, а проти нього, над скелями Дніпра,
   визначилася біленька хатина старого Глоби. Глянувши на той зимовник,
   Демко пригадав, що у старого запорожця чимало в млині робітників, а де
   багато людей, там повинно бути й багато харчів. - Не журися, Петре, -
   обізвався він. - Підверни дуба до Глобиного млина, так будуть у нас і
   харчі.
   XV
   Коли трохи розвинілося, дуб пробігав уже повз Половицю. Не більше
   як два роки минуло з того часу, коли Демко був тут з покійним своїм
   тестем, а вже які помітні сталися тут одміни. Запорозьких зимовників
   понад Половицею вже не було, а натомість по долині будувалися великі
   будинки. У праву ж руку од хати Глоби, поміж скелями та по каміннях
   будувалася ціла слобода.
   Дуб наближався вже до протоки між Монастирським островом та млином
   Глоби. Чарівне було се місце за часів Запорожжя, не те, що тепер, коли
   всю голову острова побили на камінь та продали на брук
   Катеринославських вулиць та на будівлю мосту через Дніпро. Та голова
   була дуже висока і скидалася на велике замчище. З правого боку
   протоки, вище млина Глоби, теж випиналися над водою такі високі скелі,
   що од води до верху їх із рушниці б не досягнути. І от ті височенні
   скелясті гори, уквітчані кучерявими дубами, мов вартові, стояли по
   обидва боки протоки, зазираючи у її прозірні води.
   Всі подорожні, захоплені красою берегів, з напруженням дивилися,
   як їхній дуб сунувся у протоку, мов у темну пащу звіра.
   - Ану, ти, вчений! - зненацька гукнув Петро до Демка. - Прочитай
   лишень, що то на тих дошках написано!
   Демко тільки тепер, коли брат звернув його увагу, помітив, що й на
   острові і на березі стояли стовпи, а на стовпах були поприбивані
   дошки. Придивившись убік острову, Демко голосно прочитав:
   - Острів князя Прозоровського!
   Перевівши ж очі на берег, додав:
   - Власність світлійшого князя Потьомкіна!
   - Бодай би тобі заціпило з твоєю наукою! - знервовано гукнув Петро
   і плюнув набік спересердя.
   - Та се ж Глобин сад і млин, і хата! - загукали всі. - Ми ж всі
   знаємо, що тут всяку рослину Глоба садив власними руками!
   - Ще й досі не розумієте? - сердито буркнув Петро. --Ще й пан
   Шостак не навчив вас розуму! - Було все Глобине, а тепер виходить, що
   й все, що придбав Глоба, і сам він стали власністю світлійшого!
   Смутні стали козаки і одвели очі од скель, неначе ті скелі вже
   нелюбі їм стали... А велика бистря Дніпрової протоки, неначе навмисне,
   щоб не завдавати козацькому серцю жалю, так підхопила дуба, що козаки
   й незчулися, як промайнули повз млин, що своїм великим колесом
   розкидав під скелями по повітрю цілі пасма блискучих бризок.
   Вже далеченько від млина пристав Петро дубом до берега і разом з
   Демком та кількома товаришами пішов до Глоби.
   Хоч було ще дуже рано, а проте козаки здибали старого вже у млині.
   Він саме давав розпорядок, чиє зерно раніше засипати і кому з
   робітників що робити.
   Побачивши перед собою узброєних запорожців, Глоба здивовано й
   радісно гукнув:
   - Пугу, пугу! Звідкіля вас Господь приніс. Чи по волі, чи по
   неволі?
   - Добрі молодці все по волі ходять! - одповів за всіх Петро, чемно
   вклонившись старому. - Зарадьте, діду, нашому лихові: дайте нам на
   тиждень харчів.
   Петро розповів про те, звідкіля й куди мандрували запорожці і
   через що опинилися без харчів, Демко ж розказав про свою лиху годину й
   про смерть тестя.
   - Покарав, покарав нас Господь, - кілька разів говорив Глоба,
   слухаючи оповідання братів. Коли ж вони скінчили, він, похиливши
   зажурену голову, додав: - Його свята воля... От і моїх сусідів, що
   понад Половицею жили, покривдили: всі зимовники їхні поруйнували,
   землю поодбирали, а їм звеліли на каміннях хати будувати.
   - А ви ж, діду, як? - спитав Петро. - Отже ми на скелі бачили
   дошку з написом про те, що ся земля вже не ваша, а князівська...
   - Дошка справді там маячить, - одповів Глоба, -та тільки мене ще
   ніхто не зачіпав. Був тут у мене сам світлійший... Сади мої дуже йому
   сподобалися і наказав він усім, щоб мене до смерті ніхто не смів
   чіпати.
   Очі Петра засвітилися недобрим вогнем, а брови міцно збіглися
   докупи.
   - Се, певно, через те вам така вийшла милість, що ви до смерті ще
   побільшите вашою працею сади для князя.
   На виду старого запорожця зовсім не помітно було того запалу, що
   був у Рогози; навпаки, у очах його був тихий спокій і покірливість.
   - Мені однаково, сину! - сказав він. - Не для себе працював я, для
   людей. Божої рослини князь не з'їсть, а як помре, то з собою не
   візьме... Хоч так, хоч сяк, а мої садочки людям на користь підуть...
   Погомонівши ще деякий час, Глоба покликав усіх гостей до своєї
   хати снідати, а після того дав козакам цілий бурдюк сала, два лантухи
   пшона, кілька сот тарані, пудів зо два хліба, а овочів та всякої
   городини стільки, скільки козаки спромоглися взяти.
   Далі старший запорожець провів гостей до дуба і почав з усіма
   прощатись.
   - Дай вам Боже, діти, щасливо на Дунай повернутись і вільними віку
   доживати... Очеретові старому, мойому побратимові, уклоніться
   низенько... Вже ж мені на сім світі з ним не бачитись...
   Не вдержав старий запорожець непроханьої сльози, і покотилася вона
   гаряча на його сиву бороду...
   Вдарили козаки веслами у воду - одскочив дуб од берега, і понесли
   його прудкі хвилі вниз до порогів, лишивши старого запорожця на березі
   самого, з його старістю й сумними думами.
   За хвилину Монастирський острів лишився вже позаду козаків, і дуб
   вибіг до зимовника запорожця Мандрики. Навпроти того зимовника
   простягся великий, вкритий лісом, острів Становий, а по ньому знову
   маячила чорна дошка з написом.
   - Не читай... хай йому абищо! - сказав Петро братові, але той уже
   поспів очима прочитати:
   - Острів князя Воронцова...
   З Мандриківської протоки дуб вибіг у широкий Дніпро і прямував до
   Лоцманської Кам'янки. На чердаку дуба, поклавши руку на стерно і
   розправивши свою могутню постать, стояв Петро Рогоза. Сорочка на ньому
   була розхристана, показуючи засмалені сонцем груди, руки напружені від
   кермування стерном, ноги широко розстановлені, щоб хвиля, надавивши на
   стерно, не звалила стернаря геть з чердака. Скинута з голови шапка
   лежала долі, а довгий оселедець вільно маяв по вітру,
   запорожець-велетень направляв дуба прямо на скелю, що високою баштою
   стриміла з води.
   - Куди ж ти держиш дуба на скелю? - збентежено скрикнули Гнат та
   Іван, що сиділи на передньому чердаку. - Дуба розіб'єш!
   - Повчіть свого батька, а не мене!.. - одповів суворо Петро і
   трохи згодом додав:
   - Послухати хочу, яка сьогодні буде година, чи безпечно йти у
   пороги.
   З усіх козаків, що зараз їхали, тільки четверо, а саме: Петро,
   Люлька, Пугач та старий Гарабурда, знали пороги, останні ж хоч часом і
   проїздили порогами, а проте кермувати дубом крізь пороги не вміли, бо
   не знали добре ні каменів та скель, ні звичаїв всякої течії й всякої
   лави порогів.
   - Як то так: послухати, яка буде година? - здивовано питали молоді
   козаки.
   - Буду я говорити блазням... - пробубонів Петро. - Хіба з вас
   будуть козаки?
   - Ба ні, сину! - обізвався до Петра Гарабурда. - Так не годиться!
   Що з того буде, про те Господь святий відає, а ми повинні молодь
   навчати, бо перед Богом за неї одвіт будемо давати, мовби за дітей
   своїх.
   І, звернувшись до молодих козаків, старий запорожець сказав:
   - Тут, діти, щоб ви знали, вода так об скелю б'є, що аж грає
   музикою, а як коли, то гуде або голосить. Через те ся скеля й зветься
   Музичною. От як грає вона, наче музика, то добра година буде, а як
   гуде або голосить, так хто б поплив у пороги, то годував би своїм
   тілом раків, от що.
   Саме тут дуб, трохи не черкнувшись об скелю, метеликом пролетів
   уліворуч і загойдавсь на хвилях вже нижче скелі.
   - Справді, неначе гуде! - скрикнув Іван.
   - Джмелі у тебе гудуть у голові після вчорашнього бенкету! -
   сердито сказав Петро.
   - А мені здалося, наче голосить! - обізвався Гнат,
   - Та вже ж! - буркнув суворий козак. - То, мабуть, та дівка
   голосить за тобою, що ти на неї у Романкові й слину розпустив!
   - Ось бачите, дядьку, - звернувся він далі з докором до Гарабурди,
   - які тепер запорожці: скеля, як є, грає, а їм, бачте, вона гуде та
   голосить!
   Суворий січовик плюнув і почав мовчки запалювати люльку.
   Зараз за Музичною скелею були на Дніпрі сумні, скелясті острови, а
   з правої руки з високого, скелястого берега вже дивився на запорожців
   Старий Кодак з його біленькими хатками, невеличкою церквою і
   височенними окопами.
   Тільки глянули козаки на Кодак, аж назустріч їм уже заревів поріг
   Кодацький.
   Щоближче дуб наближався до порогу, то все дужчало те ревіння і
   врешті вже козаки не чули один Одного. Жінки зблідли на виду, тулили
   до себе дітей та хрестились... Принишкли й молоді козаки, поглядаючи
   то на Петра, що мов кам'яний велетень стояв на стерні, то вперед, де
   Дніпро, вдарившись об цілий рядок скель, що простяглися впоперек
   нього, розбивався білою піною і неначе в безодні зникав з очей. Ще
   мить, і біла піна залила б й козаків, і жінок, і дітей... та не вспіли
   жінки й діти заверещати, як дуб, мов легкопера чайка, вже проскочив ту
   піну, впав усім днищем на першу лаву порогу і розкидавши на обидва
   боки великі хвилі, полетів до другої лави. Те саме було вдруге, втрете
   й учетверте... І не минуло й трьох хвилин, як Кодак з його окопами уже
   заховався за рогом берега, а дуб повагом біг по тихій воді.
   - А тягніть лишень, хлопці, сюди барильце з горілкою, - сказав
   Петро, сідаючи на чердаку, підобгавши по-турецькому під себе ноги, -
   та давайте, що там є поснідати, бо вже, мабуть, і пан Шостак,
   кодацький городничий, прокинувся і сподівається нас на сніданок.
   Всі весело засміялися, згадуючи, як Петро обморочив городничого.
   - Митець ти, Петре! - обізвався Гарабурда. - Коли б не ти, то,
   їй-богу, не було б між січовою молоддю жодного певного запорожця.
   Поки поснідали, дуб проминув уже величні Мосульманські скелі,
   перебіг Яцеву забору, перестрибнув дві лави бурського порогу і перед
   очима козаків запінився вже поріг Лоханський з скелястим островом
   Куликом посередині порогу.
   Яків Люлька, що тепер стояв на стерні замість Петра, направив дуба
   під лівий берег, де саме йшла найпрудкіша течія Дніпра, що звалася
   козачим ходом, і під'їхав під високі, чорні, непривітні скелі.
   - Жінки, бережіться змія! - гукнув він, коли під однією скелею
   несподівано роззявилася темна й страшна, як паща звіра, печера.
   - Ох лихо, - скрикнули жінки, жахливо дивлячись на ту печеру.
   - Який там змій! - обізвався Петро. - Нащо б ото я полохав жінок
   та дітей!
   - Осе ж та сама печера, що в ній, кажуть люди, живе змій! -
   провадив Люлька.
   - Чули, чули ми! - обізвалися жінки. - І літає він, і людей хватає
   та сюди тягає. Ото ж, мабуть, кісток тут людських!
   Жінки міцно тулилися до своїх чоловіків і, хрестячись, поглядали
   на печеру.
   - Бабські брехні! - пробубонів Петро і, поколупавши протичкою у
   люльці, потяг у себе цілу копицю диму.
   Поки велася ця розмова, печера лишилася вже позаду, а дуб,
   проскочивши чотири лави Лоханського порогу, набіг скоро й до Стрельчої
   забори і зрівнявсь з чарівною, оточеною з усіх боків Дніпром, великою
   скелею.
   Небагато ще минуло часу, а козаків облив вже своєю піною
   Звонецький поріг, а слідом по ньому й Тягинський. Тільки обсохли та
   обтрусилися після Тягинського, а тут уже загудів і Дід, або
   Ненаситець.
   Петро Рогоза знову пішов до стерна і став на чердаку поруч з
   Люлькою. Вони почали стернувати вдвох, бо знали, що великим дубом на
   Ненаситці одному не вправити.
   Як і предрікала Музична скеля, година була дуже сприятлива: вітру
   не було, і вода линула до порогу тихо, відбиваючи в собі золоте
   проміння сонця і блакитне небо з невеликими, біленькими, немов руна
   чистої вовни, хмарками. Перед очима все вище виникав з води камінь
   Рвач, а що було за Рвачем, того не видно було, бо Дніпро зникав там з
   очей, ховаючись за камінням, разом з цілими горами своєї піни... і
   тільки могутнє дудіння й ревіння подавало звістку, що там нижче, за
   Рвачем, Дніпро падав на гострі скелі і то стогнав, то ревів диким
   звірем, лютуючи з того, що несила йому вивернути з землі і покотити
   геть ті скелі й каміння, що рвали на шматки його тіло... Гребці вже не
   чули голосу стернарів і Петро тільки рукою показував, з якого боку
   загрібати, а з якого табанити.
   Не допустивши дуба до Рвача, стернарі круто звернули його в ліву
   руку, і не вспіли жінки скрикнути, як дуб підхопила непереможна сила
   течії і, мов тріску, почала перекидати його з одної лави порогу на
   другу. Не один раз набрав тут дуб води своїм носом, не раз заливала
   його й бокова хвиля, немов навмисне збиваючи його з ходу на скелі, щоб
   розбити на тріски, та Петро з Яковом міцно держали стерно, і вода
   бриніла позад дуба, як бренить натягнена струна.
   За хвилину дуб проскочив усі дванадцять лав порогу і вийшов на
   тиху воду, лишивши далеко з правого боку скелю Монастирку, що влізла з
   правого берега в саме пекло порогу.
   - От тепер і пообідати б непогано, - сказав Петро, сходячи з
   чердака дуба, і, обернувшись до свого товариша, додав: - Сходь і ти,
   Якове, тут уже й дитина справить.
   - Гей ти, паливодо! - гукнув далі Петро до брата Гната. - У гречку
   стрибати вже вмієш, а стерна ще й до рук не вмієш узяти! Ходи до
   стерна!
   - Нащо ж я маю ставати до стерна, коли ти говориш, що тут і дитина
   вправить? - одповів Гнат. - У дубі є дитина, нехай вона й стернує!
   - Ну, ну, не базікай, - сказав Петро суворо, - а йди, коли тобі
   говорять.
   Гнат більше не сперечався, і ставши на чердак, почав стернувати.
   Козаки пообідали без варива те, що подарував їм Глоба: сало,
   тараню, огірки та кавуни. Нема чого говорити - уконтентовались поки
   добре, так, що хоч би й відпочити, так на горе не було часу: через
   годину підбігла Крива забора, а далі Воронова. Та те ще б нічого, а то
   незабаром зашумів назустріч і Онука, або поріг Вовничі, а сей уже не
   жартує, довелося всім бути й на стерні, й на гребках.
   За Онуком Дніпро вужчав, а скелі берегами вищали і тиснули річку з
   обох боків, немов хотіли задавити. Дуб біг поміж високими скелями, і
   ті скелі, відбиваючись своєю дикою, похмурою красою у прозірних хвилях
   Дніпра, досягали своїми тінями до самого дуба. Надвечір він уже
   проскочив Будиловський поріг і козаки здалеку вгляділи великі,
   дивовижні острови, що стояли поруч, розбиваючи Дніпро на три протоки.
   Один з тих островів був весь укритий лісом та червоною таволгою
   (лозою), звався він Таволжанським. Другий, з півсотні сажнів заввишки
   та напівверстви завдовшки, був майже з однієї величезної скелі і
   звався Перуном. Висока голова сього острова, його довгий, горбатий
   верх та відкинуті уперед дві довгі, плескуваті скелі скидалися на
   голову й тіло якоїсь почвари, що, лігши упродовж Дніпра, ще й
   простягла поперед себе дві довгі дебелі лапи.
   Петро направив дуба прямо між лапи тієї почвари і козаки опинилися
   у захисному, вкритому піском та таволгою куточку острова.
   - Тут будемо ночувати, - сказав отаман. - Розкладайте багаття, а
   баби зварять нам кулешу.
   Над головами козаків, заступивши їм світ вечірнього сонця,
   піднімалися височенні скелі шиї і голови острова-почвари.
   - Ой сумно ж тут як! - говорили жінки. - Ще, боронь Боже,
   зваляться сі скелі на нас. Ми ж тут під скелями мов комашки маленькі.
   - Та чудно якось сей острів зветься... - звернувся Іван Балан до
   Гарабурди. - Що воно означає, дядьку,
   “Перун”?
   - Я й сам, сину, - одповів старий запорожець, - ще з молодих літ
   цікавився дізнатись, через що сей дивовижний острів так чудно зветься,
   так мені один старий рибалка розказав те, що я зараз тобі розкажу.
   До Гарабурди підсунулися й козаки, й жінки.
   - У Києві, ще тоді як царювали там князі, а люди ще не хрещені
   були, стояв над Дніпром, вироблений з деревини, великий ідол, тобто
   їхній божок, і звався той божок Перуном. Тільки як прийшов час, щоб
   нашим людям охреститись, так того ідола вони звалили у кручу, та й
   кинули у Дніпро. От і понесло його водою все вниз та вниз і, мабуть,
   винесло б аж у Чорне море, коли б він отут не зачепився за скелі... А
   як зачепився, так сам скелею став та й почав рости. До наших часів з
   невеликого ідола він виріс у цілу скелясту гору, все ще росте, та
   Дніпро в обидва боки розпирає. Так от значить, як звали ідола Перуном,
   то так і острів сей почали звати.
   - Ох лихої - обізвалася Гайдабурина дружина. - Так отеє ми під
   головою нечистого сидимо? Та се я всю ніч і очей не заплющу! - Дурниці
   то, - заспокоював дід. - Який там нечистий?.. Скелі як скелі. Коли б
   се був справді нечистий, так од хреста розсипався б, а сього Перуна
   скільки не хрести, а він все стоїть. Старий запорожець розбалакався і
   звернувся знову до Івана. - От тут, сину, за татарських часів,
   найбільше їхня орда переправлялася через Дніпро, як набігала на
   Україну. Тут діди наші й підстерегали їх та одбивали хрещений народ.
   Дід довго ще розказував молодим козакам про минулі події та стародавнє
   життя і всі так захопилися його оповіданнями, що й не помітили, як
   насунулася ніч і сповила острів-почвару і їх самих густою темрявою.
   Багаття під казанком освітлювало тільки скелі двох лап почвари та
   запорожців, що сіли вже навкруг казанка вечеряти; до високої ж голови
   почвари те багаття своїм світом не досягало, і та голова сумною плямою
   закривала собою більшу половину небозводу. Ранком другого дня
   запорожці рушили від Перуна далі. Вони щасливо минули пороги Лишній та
   Вільний, птицею пролетіли поміж скелями Вовчого Горла, обминули скелі
   Розбійників, а в обідню пору вже вибігли із-під височенних скель
   Кичкасу і побачили поперед себе острів Хортицю. Втомлений боротьбою зі