- А коли про Килину Сергiївну у вас питав, у руках що-небудь тримав? Квiти, наприклад, коробку якусь, цукерки або iще щось?
- Нi, - заперечила жiнка. - Як зараз пам'ятаю. Стояв, руки у дублянку засунув, я ще подумала: певно, без рукавиць ходить, а надворi - мороз...
- Очi у нього свiтлi?
- Наче... Я ж вам говорила...
- Ну, а брови якi, нiс, пiдборiддя?
Ганна Кiндратiвна мало не обурилася:
- Я не придивилася. Стара я стала, товаришу полковник, брови розглядати. Розповiдаю те, що помiтила. А вигадувати не буду.
- От ви чули, Ганно Кiндратiвно, що сусiдка його "паном" назвала. Нi з того нi з сього одне слово, звичайно, не вимовляють. Що ж ви iще почули, крiм слова "пан"?
- Нiяк не второпаю, Дмитре Iвановичу, чого ви вiд мене хочете. Людина вiн на вигляд цiлком пристойна... Навiщо йому було таке злодiйство творити... Нiчого у Келi наче не забрано, не вкрадено.
- Я поки що його i не пiдозрюю. Але ось i той, у якого минулого року жiнка у ваннi захлинулася, теж мав пристойний вигляд.
- Нi, нi, товаришу полковник, у того на писку було написано, що сучий син.
- А у цього що написано?
Стара здивовано поглянула на Коваля.
- Значить, нiчого так i не почули, крiм слова "пан"?
- Вiн щось начебто просив, виходячи з кiмнати в коридор, якусь модель, викрiйки, а вона вiдповiла: "Тепер сам проси в нього. З мене досить". Нiсенiтниця якась. "Модель викрiйки" - це коли плаття шиють. Хоч, може, вiн теж кравець... Ох Дмитре Iвановичу, не можу я бiльше. Пробачте, голова розвалюється, мiсця собi не найду.
Коваль i сам помiтив, що стара час вiд часу заплющує очi, як курка, i похитує вiд болю головою. Вiн глянув на годинник. Еге ж, i йому пора. Перед поїздом iще встигне заїхати додому.
- До побачення, Ганно Кiндратiвно, дякую за розмову, - хоч ця бесiда нiчого йому нового не дала, сказав Коваль, виходячи на сходову площадку.
Вiн пiдiйшов до лiфта i натиснув на кнопку.
Старий лiфт, вапнений металевою сiткою, iз скляними дверима, насилу розминаючи ревматичнi суглоби, став пiдiйматися на поверх. Ганна Кiндратiвна, проводжаючи полковника, стояла бiля незачинених дверей до квартири, коли лiфт, зупиняючись на поверсi, востаннє клацнув, а Коваль узявся за ручку, раптом кинулася до нього:
- Дмитре Iвановичу, товаришу полковник! Дай боже пам'ять! Ось що згадала: коли йшла до лiфта з гастроному, лiфт якраз спускався. Я зрадiла: слава богу, працює. Цей лiфт старiший вiд мене, iншим разом знизу неможливо викликати - або дверi хтось нагорi не зачинить, або сам мiж поверхами застряне. Ще не дiйшла до нього, як лiфт опустився i хтось вискочив та так пролетiв повз мене, що ледве з нiг не збив. Може, це той самий?.. Га?
- Ви хоч бачили його?
- Побачиш, коли вiн як вихор промчався. Я ледве отямилась... Пробачайте, але нiчого не помiтила... А може, це i не з нашого поверху, хтозна... У нас тут, правда, усе немолодi люди живуть, нiхто так не бiгає. Певно, що чужий був!..
Коваль опустився на перший поверх i вийшов на вулицю. Йшов замислено, не помiчаючи пухкого, лапатого снiгу, який повiльно лягав на будинки, тротуари, на людей, мiркуючи про трагедiю, яка була для нього загадковою...
15
I ось вони сидять один проти одного: полковник i останнiй, як вважав Коваль, свiдок, що мiг пролити свiтло на трагiчну загибель Антона Журавля. Дмитро Iванович вглядався у блiдого, худорлявого чоловiка рокiв на тридцять. Його широке i високе чоло, що здавалося ще бiльшим, нiж насправдi, через облисiння, немов нависало над очима i не давало iншим рисам обличчя стати такими самими масивними. Довгi пухнастi бакенбарди, якi спускалися по щоках, трохи подовжували обличчя, i помiтно було, що їх доглядають. Правда, зараз вони були непричесанi, що пояснювалося хвилюванням їхнього господаря.
На прохання Коваля, iнститут перервав вiдрядження Павленка, i зараз полковник чи не вперше за довгi роки служби не знав, як краще повести розмову, щоб свiдок, а можливо й пiдозрюваний, говорив правду.
Дмитро Iванович готувався до цiєї зустрiчi. Вiн старанно вивчав життя Павленка. Епiзод за епiзодом. Дитинство, становлення, побут, настрої, мрiї. Чому саме його? З тих же причин, що й Нiни Барвiнок. Адже вони останнiми бачили Журавля живим.
За час, протягом якого Павленко перебував у вiдрядженнi, Дмитро Iванович багато довiдався про нього i в iнститутi, i вiд сусiдiв, i зараз, обмiрковуючи все почуте, але ранiше сприйняте дещо абстрактно, бо самого Павленка зримо не уявляв, намагався зв'язати цi вiдомостi з людиною, яка сидiла навпроти. Ближче знайомлячись тепер з Вячеславом Адамовичем, полковник, як завжди, насамперед прагнув зрозумiти, якi почуття, настрої, пристрастi визначають у цiєї людини головну з них, найпалкiшу, що у ситуацiї екстремальнiй неодмiнно стає вирiшальною.
Дмитру Iвановичу було вiдомо, що Павленко - чоловiк розумний, добре освiчений, як сказали в iнститутi, здiбний, але несмiливий, i тому тримається в тiнi, дуже скритний, потай потерпає вiд своєї внутрiшньої нерiшучостi, вiд загнаних всередину, силомiць приборканих поривань i пристрастей.
Але от якi це були пристрастi, яка з них була головною: жадання жiнки, грошi, незадоволенiсть своїм становищем у суспiльствi, сiмейним життям чи iще чим-небудь? Згадуючи свою розмову в iнститутi з Василем Ферапонтовичем i характеристику, яку той дав молодшому науковому спiвробiтниковi Павленку, Коваль переконувався, що науковий свiт став для Вячеслава Адамовича певною мiрою притулком у бурхливому сучасному свiтi. Сам Павленко, очевидно, розумiв, що iншого шляху - завод, служба в апаратi - для нього немає. Вiн не любив точно визначених обов'язкiв, життя, регламентованого працею. Спостерiгаючи, як уранцi люди поспiшають на роботу, як суворо розписаний їхнiй одноманiтний щоденний режим, вiн жахався самої думки, що i йому доведеться влитися у їхнi лави. Ще в iнститутi, коли зустрiчав яке-небудь строге наукове правило, вiн насилу завчав його, так немов це було насильством: над його власною думкою. Був схильний до пошуку, фантазiї, не скутої рамками твердих установлень i законiв, i вважав, що це i є свобода i що тiльки наука здатна надати йому нехай i iлюзорну, але все ж якусь особисту незалежнiсть... Та тут на його життєвому шляху стрiвся Антон Журавель.
Найбiльше Коваля зараз цiкавило: чи тiльки природне наукове змагання було мiж двома спiвробiтниками, можна сказати, приятелями, що розробляли спiльнi науковi теми, - Павленком та Журавлем? Чи не було заздростi або навiть прихованої ворожнечi, яка часом спалахує мiж людьми?
Деякi пiдстави для такої пiдозри вiн мав...
Дмитро Iванович за своїм звичаєм зараз не поспiшав. Вiн бачив перед собою людину знервовану, насторожену, розумiв стан Павленка i хотiв уловити той порух його душi, коли дверi до неї хоч на мить вiдчиняться i Вячеслав Адамович стане з ним щирим.
У небi з'явився лiтачок. Коваль зрозумiв, що це вiйськова машина, винищувач. Краєм ока спостерiгав, як виповзла з-за рами вiкна тоненька бiла стрiлочка, поступово перетворюючись на мереживну стежку - слiд вихлопних газiв, i уперто лiзе вгору.
Павленко простежив за його поглядом i пощулився у м'якому, штучної шкiри крiслi. Вiн теж ловив кожний порух полковника. Вiдчувалось, що дуже нервує, але намагається це приховати.
Коваль дочекався, поки бiла стрiлочка дiйде до протилежного краю шибки, i спитав:
- Поїздка ваша до Єревана була вдалою?
- Не зовсiм.
- Чому?
- Не усе встиг. Ви ж вiдкликали.
- Ну, мабуть, не я, iнститут. У Єреванi впроваджували новий метод шлiфовки?
- Нi, моя робота зв'язана з проблемою мiцностi шарнiрних з'єднань.
Дмитру Iвановичу було вiдомо, що в Єреванi Павленко байдикував. На заводi показався лише кiлька разiв, та й то на годину-другу, аби лиш вiдмiтити вiдрядження. Никав у цеху, щоб потрапити начальству на очi, а потiм непомiтно зникав. Решту часу провiв у готелi, у своєму номерi, де замикався у товариствi пляшки. Знав Дмитро Iванович i те, що на другий день вiдрядження Павленко зателефонував додому, але, коли Варвара Олексiївна узяла трубку i декiлька разiв прокричала в неї "алло!", нiчого не сказав, не озвався i поклав на важiль свою...
- А нововведення, яке запропонував Журавель, ви знаєте?
Павленко затримався з вiдповiддю. Коваль помiтив, як почастiшав його подих.
- Так, знаю, - нарештi вiдповiв науковець. - I бiльше того...
- Що означає "бiльше того"?
- Свого часу мiркував про те ж саме...
- А що означає "свого часу"? Це, може, була ваша iдея - хаотичний рух абразивiв при шлiфуваннi?
Павленко зам'явся, опустив погляд.
- Яке це має тепер значення, - випроставшись, махнув вiн рукою. - Зрозумiйте мене правильно... Я вважаю, то справа минула...
- В якому розумiннi "тепер"? I "справа минула"?
- Та у тому ж розумiннi, у тому ж... - раптом роздратовано вiдповiв Вячеслав Адамович i кинув на Коваля сердитий погляд. - Чи то я перший придумав, чи Антон, яка рiзниця, коли його на свiтi вже нема... Просто так збiглося... Збiг обставин... А тепер що ж? Антон встиг заявити про винахiд, значить, усе iнше, даруйте, будь ласка, - мотлох i автоматично вiдпадає... Зрозумiйте мене правильно, я нi на що не претендую... На тлi цiєї бiди усе iнше - дрiбне, суєта. Соромно й говорити, хто зробив бiльше, а хто - менше. Дрiб'язкове рахуватися...
Вiдповiдаючи Ковалю, Павленко совався у крiслi, ховав погляд. Здавалося, вiн соромився самого себе, свого голосу, своїх слiв, намагався зробишся меншим, непомiтним, втиснутися у своє крiсло.
- Ну, гаразд, - промовив полковник.
Вiн вирiшив поїш що не розпитувати про останнiй вечiр у Журавля, а ходити кругом та навколо цiєї подiї. У такий спосiб викликати подив i збентеження у Павленка, який, звичайно, чекає вiд нього найголовнiших запитань, i простежити за реакцiєю допитуваного на таку дивну поведiнку полковника.
Дмитро Iванович вважав, що у розшуку, яке вiн зараз проводить, найважливiшим є психологiчний момент. Вважав за необхiдне провести науковий тест, розiгравши з двома iншими молодими вченими ситуацiю, в якiй обоє претендують на один i той самий винахiд. Але вiн не був певен, чи пощастить досягти цiлковитої вiдвертостi учасникiв експерименту i, головне, чи згодиться Спiвак. Тому йому залишалося самому знаходити психологiчнi докази поведiнки людей, якi були зв'язанi з трагiчними подiями у квартирi Журавля.
- Розкажiть, Вячеславе Адамовичу, про загиблого. Ви були не тiльки спiвробiтниками, але, як вiдомо, дружили.
Павленко кивнув.
- Усе, що ви про нього знаєте, - уточнив полковник.
Вiн вийшов з-за столу, залишивши на ньому папiр для протоколу i ручку, i сiв поруч допитуваного за маленький довгастий столик, приставлений торцем до великого.
Вячеслав Адамович провiв долонею по чолу, немов допомагаючи своїй пам'ятi, i тихо промовив:
- Це була хороша людина. Еге ж, хороша.
Нервовий спазм стиснув горлянку, i Павленко замовк. На щоцi його раптом застрибала жилочка. Видно було, що йому нелегко говорити.
- Я вас розумiю. - Коваль згiдливо кивнув. Вiн вирiшив дати заспокоїтися Павленковi, щоб у того розв'язався язик. - Але що поробиш... Менi хочеться закiнчити розшук з приводу цiєї сумної iсторiї вашою докладною розповiддю. Сподiваюсь, ви в цьому менi допоможете.
- Дружили. Працювали разом, - пiсля нiякової паузи заговорив знову Павленко. - Спiльнi справи, спiльнi iнтереси. Ну, i сусiди, звичайно. - Вячеслав Адамович замовк i потiм, зiтхнувши, додав: - Зрозумiйте мене правильно... Тяжко менi про нього зараз... В iнститутi Антон нi з ким не заприятелював. Хоч був людиною компанiйською, привабливою... Можливо, тому, що рiдко там з'являвся. Йому це дозволялося. Завлаб у нас строгий, але коли справа торкалася Журавля, спускав на гальмах. Йому все минало... Антоновi свiтила сенеесiвська зiрка, тобто посада старшого наукового спiвробiтника, хоч вiн iще не захистився. Плановi роботи вiн виконував загалом вчасно, мав удосконалення, отже, вiдсиджувати у кабiнетi вiд нього не дуже вимагали...
Павленко розбалакався, руки його перестали нишпорити по бильцях крiсла. Коваль вловив новий нюанс в голосi допитуваного. Якесь дуже сильне почуття раптом перемогло i його нiяковiсть, i траурний настрiй, i страх, повнiстю опанувало ним i прорвалося назовнi в його розповiдi. Павленко забув про все iнше i не змiг сховати це почуття.
Яке ж воно, це почуття?
У свiдомостi Коваля повторилися щойно вимовленi з нотками обиди у голосi слова: "Завлаб у нас строгий, але коли справа торкалася Журавля... коли справа торкалася Журавля..."
Чи не в цьому головна пристрасть молодого науковця, який зараз сидить перед ним, всепоглинаюча, руйнiвна, страшна? Чи не заздрiсть, бува?
Коваль мусив переконатися в цьому.
- Такий статус найбiльшого сприяння, певно, був не тiльки у Журавля? - закинув вудочку полковник.
- Не кажiть! Усi мають приходити до iнституту о десятiй, якщо не у вiдрядженнi чи не на заводi. Залишати робоче мiсце о шостiй. Бiблiотечний день, правда, у всiх. Завiдуючим вiддiлами, докторам наук режим бiльш вiльний. Звiсно, у кого лабораторнi роботи, без iнститутської макетної майстернi не обiйтись, а хто чистою теорiєю займається, тi намагаються втекти з iнститутських стiн.
- А Журавель, виходить, почував себе вiльним козаком?
- Для таланту законiв немає, - у голосi Павленка водночас бринiли i переконанiсть, i iронiя.
- Так вже й нема, - похитав головою Коваль. - Ви у тiй самiй лабораторiї працюєте, що й покiйний працював?
- Такий самий менеес, у тiй же лабораторiї. Але iз строгим режимом. Щоденна присутнiсть... Але я - це я, а вiн був - Журавель. - Павленко зробив паузу. - Як каже стародавня приказка: що можна Юпiтеру, не можна биковi... Що поробиш!..
Коваля дивувало, що Павленко усе не цiкавиться подробицями загибелi сусiда.
- Журавель багато пив?
- На жаль. I горiлка, так само, як на всiх, i на нього впливала згубно. Горiлка не рахується з талантом.
Далi напрошувалося запитання: "А того трагiчного вечора скiльки випив Журавель?" - але полковник поминув його i спитав зовсiм про iнше:
- I жiнками захоплювався?
- От-от, - пiдхопив Павленко. - Грошi, горiлка, жiнки хоч кого зведуть iз свiту.
- А якщо точнiше?
- Грошi заробляв шевством... Потаємним. Шив тiльки жiночi черевички або чобiтки. Це було його хобi. Як зшиє - любо глянути, конфетка - в музей! I тут господь його не обминув. Митець! Природа примхлива: одному - все, iншому - нiчого. Жiнки просто молилися на нього. Але шив вiн рiдко. Коли заманеться або коли грошi знадобляться. А бувало, зустрiне на вулицi якусь красуню, сподобається йому - вiн на цей гачок її й ловив! Адже шо робив! Iде, значить, вулицею...
- Рiдко шив? - перепитав Коваль, думаючи про те, що модель, створена Журавлем чи скопiйована з iмпортної, досить часто зустрiчалася у мiстi. Навiть до його Наталки потрапила. Тут не одному шевцевi довелося б попрацювати, а, дивись, цiлому фабричному цеху.
- Еге ж, рiдко. Здебiльшого коханкам своїм.
Пiд час обшуку у квартирi Журавля знайшли декiлька фотографiй голих жiнок, можливо, приятельок загиблого. Проте показувати їх Павленковi для пiзнавання полковник не поспiшав.
- Сподобається йому раптом на вулицi якась... - продовжував, розбалакавшись, допитуваний. - Антон пiдходив. "Така красуня, спiвчутливо говорив, - i у таких потворних кораблях... Хiба це взуття!" Якась шарахалася убiк i вiдходила не слухаючи. Але iнша зацiкавлювалася: звертається цiлком пристойний, ошатно зодягнений молодий чоловiк - i перехожа зупинялася: "У вас є iмпорт?" - "Нi, кращi за iмпорт". Розмова зав'язувалася. Подив жiнки змiнювався недовiрою, коли Антон казав, що сам шиє їх. "Ви що, кустар-одинак?" - "Модельєр-художник", - не соромлячись, рекомендувався вiн. "I краще шиєте, нiж iмпортнi? Скажiмо, "саламандра" або iталiйськi?" "Низькопоклонствуєте перед чужим, - строго вiдповiдав Антон. Негарно. I давно засуджено. У нас усе вмiють робити краще, але лiнуються..." Патрiотизм кустаря-одинака викликав посмiшку, з якої починалася довiрча розмова. Остаточно полонила спiвбесiдницю обiцянка, що таких черевичкiв нi у кого бiльше не тiльки у мiстi, а й у всьому свiтi не буде. Одне слово, кришталевi черевички Попелюшки. I коли жiнка уже уявляла собi, як продефiлює у розкiшних черевичках, як луснуть вiд заздростi суперницi, Антон завдавав останнього удару, заявляючи, що за першу пару грошей не бере... А коли сподобається, то другу уже - на замовлення... У всякому разi, говорив вiн, грошi не його хобi, йому просто хочеться зробити приємне такiй красунi, його, мовляв, естетичне почуття ображене грубезними кайданами на таких чудових нiжках. Коротко кажучи, нова знайома йшла на примiрку як заворожена. Антон не дурив. Вiн i справдi шив оригiнальну пару черевикiв i вiд грошей вiдмовлявся.
- Справдi був таким альтруїстом?
- Та нi! За першу пару вiн мiг не взяти нi копiйки. Але за другу, третю лупив безбожно... Адже вiн перебiрливий був на клiєнток. Не тiльки гарненьку пiдшукував, але й щоб i грошовита. Правда, купюри вiд жiнок у руки принципово не брав. Така в нього примха була. У передпокої висiв чобiток... "Туди, - казав, - i кидайте. Скiльки у вас знайдеться. Але, заради бога, не бiльше як сотню, бiльше черевички не вартi..." Ну, а якщо йшлося про чобiтки, то патякав уже на двi...
Коваль згадав, що бачив цей чобiток i здивувався тодi, чому вiн не стоїть на пiдлозi, як годиться для взуття, а прикрiплений до дерев'яної настiнної вiшалки досить високо вiд пiдлоги i чому в ньому грошi.
- А чоловiкам вiн шив?
- Нiколи. Навiть я, все ж таки приятель, не просив... Виключно жiнкам.
Полковник розумiюче кивнув. У квартирi загиблого вiн звернув увагу на те, що реклама, проспекти, колодки i заготовки були тiльки для жiночого взуття.
- Деякi замовницi ставали його коханками... Йому все давалося легко i просто, - не стримавшись, зiтхнув Павленко.
- Значить, жiнки i грошi, - пiдсумував Коваль.
- Саме так. Його не влаштовувала зарплатня мепеес. Я теж молодший науковий, але... Ви у моїй квартирi були? Дмитро Iванович кивнув.
- А у нього? Бачили? Але я шити не вмiю. Та й навряд витрачав би на це час. Час, час, час! Його завжди не вистачає - найбiльша дорогоцiннiсть, адже нам його вiдпущено за дуже суворою нормою. Черепасi i круку по сотнi або й бiльше, а людинi майже удвiчi менше...
Павленко розпалився. Його блiде обличчя порожевiло. Вiн уже махав руїнами у найбiльш патетичних мiсцях своєї розповiдi.
- Антон час свiй, можливо, i не туди витрачав, куди слiд... Але зате жив як заманеться.
- Ви можете назвати його приятельок?
- Якщо при менi приходили, я, звичайно, негайно зникав. Iнший раз почую iм'я, iнший раз - нi.
- Наприклад.
- Ну, найчастiше забiгала кравчиня з дивним iм'ям Келя, Антон її Клеєю називав.
Коваль удав, що вперше чує це iм'я. Вiн зрозумiв: Павленко iще не знає, що Христофорова загинула.
- Що ви можете про неї сказати?
- Нiчого особливого. Якась авантюристка. Мотається з мiста до мiста. Нiбито майстерна кравчиня, теж талант, нарозхват, шиє тiльки жiнкам великого начальства. Ось так виходить, - навiть спробував посмiхнутися Павленко, та посмiшка у нього не вийшла - якась гримаса, - Антiн - черевички, вона - костюмчик. От одягли i взули...
- Значить, на дiловому грунтi дружба?
- Можливо, але, крiм того, i ночувати у нього часом залишалася.
- А ще хто?
- Якусь акторку зустрiчав. То на сходах, то у квартирi. Прiзвище не пам'ятаю i у кiно не бачив. Антiн їй восени черевички шив, сказав, що акторка. Науковий спiвробiтник з НДI фiзiологiї приходила, а от iменi теж не пригадую. Iще вчителька якась забiгала.
- Ви Журавля часто вiдвiдували?
- Таж сусiди. То менi щось знадобиться, то сам подзвонить: зайди! Бувало, звичайно, i чаркували. Менi за це вiд Варвари здорово попадало...
- А приятельок його так i не запам'ятали, - дорiкнув полковник.
- Не вистежував я його. Менi було однаково, хто в нього ночує. Я - людина одружена, а його справа парубоцька... Хiба що випадком заскочу... Анкет Антону, певно, вони не складали, а менi - тим бiльше. Зрозумiйте мене правильно. Якщо й забiжу, то посиджу трохи, послухаю, iнодi у кiнг перекинемось - та й до своїх справ...
Коваль вiдчував, що Павленко хитрує.
- Чому "трохи"? Дружина ваша, Варвара Олексiївна, розповiдала, що ви частенько у сусiди засиджувалися допiзна.
Вячеслав Адамович помовчав, наморщивши лоба.
- Так-так. Ще якась жiнка заходила, - нарештi згадав вiн, здається, перукар, Наталкою звуть...
Коваль уже знав майже всiх, хто вiдвiдував Журавля. З багатьма розмовляв. Старший лейтенант Струць за його дорученням теж знайомився з тими, чиї прiзвища або телефони були у записнiй книжцi загиблого. Зараз Дмитро Iванович сподiвався одержати вiд Павленка додаткову iнформацiю, але той не виправдав його надiї.
- А якийсь Григорiй його не вiдвiдував? На прiзвисько "Пан Потоцький"?
- Оце вже не скажу, - здивувався запитанню Павленко. - Такого не знаю. I не чув навiть.
- Гаразд, - погодився полковник. - Тодi розкажiть про вашу iнститутську друкарку.
- Барвiночок Нiна? - У голосi Павленка забринiла стримана нiжнiсть.
- Про неї ви забули. А Барвiнок частiше вiд iнших вiдвiдувала Журавля, - з докором промовив Коваль.
- Друкарка не найвищого класу, - вiдповiв Павленко пiсля нiякової паузи. - Але справляється. Та й жалiємо ми її усi. Якась вона дуже тиха, беззахисна. Життя у неї, наскiльки вiдомо, нелегке. Батько п'яниця, у сiмнадцять чи вiсiмнадцять рокiв випхав її замiж за свого товариша по чарцi. Нiночка росла дiвчиною лагiдною, покiрною, заперечити не змогла. Не вiриться, що у нашi часи такi унiкуми бувають... Вона й зараз не змiнилася, в iнститутi сидить за машинкою така собi тиха, сумирна, наче й немає її. Покладуть їй що-небудь передрукувати - тiльки мовчки кивне. А сама - красуня, струнка, як берiзка. Посмiхнеться - мiсячне сяйво проллється... Знаходилися, звичайно, залицяльники, намагалися втягти у розмову, а вона у вiдповiдь опустить голову провинне, мовляв, даруйте, що на ваше упадання не вiдповiдаю, i знову стукає.
Хлоп'я у неї рокiв п'яти. Можливо, тому й терпить свого чоловiка. Iнша давно б плюнула та й пiшла з дитиною. Адже який приклад для малюка, що з нього виросте! А вона не смiє, не наважується. Та й батька жалiє - той з горя п'є, матiр її дуже любив, як поховав, так i запив... Нiна, втiм, нi з ким своєю бiдою не дiлилася, хiба що тiльки з Антоном... Я схиляюсь перед її покiрнiстю i терпеливiстю, з якою вона несе свiй хрест. Еге ж, саме хрест! - забувшись, вигукнув Павленко... - Я не можу пояснити цей феномен, це справдi янгольське терпiння... Я назвав би її прямо по-церковному - страстотерпиця. Не по-сучасному, але правда. Розгадати цей феномен я не в змозi. Чому вона не порвала з усiм цим, не втекла куди завгодно, на край свiту, на мiсяць?! А от Журавель її привабив. Так би мовити, пiднiс її до рiвня. А жiнок у нього, як вам уже вiдомо, навалом було, i поводився вiн з ними безсовiсно. Зрозумiйте мене правильно. Навiть менi, стороннiй людинi, iншим разом було прикро за них. Дурепи якiсь - вiн на них плюс, даруйте на словi, а вони все одно липнуть. Iнший, може б, життя вiддав за якусь таку красуню, а вiн погуляє раз-другий i: ось тобi бiг, а ось - порiг... Прикро... Кому все само у руки пливе, той нiколи не оцiнить...
У голосi Вячеслава Адамовича забринiли гiркi нотки.
Полковник усе бiльше переконувався, що не помиляється у своїй пiдозрi: Павленко жагуче заздрив сусiдовi.
- Утiм, - додав той, - як казали стародавнi римляни, а ми повторюємо: де мортуiс аут бене, аут нiгiль - про мертвих говорити тiльки хороше або нiчого... Зрозумiйте мене правильно. Адже є iще один давнiй вираз: верiтас магiс амiкiтi - iстина вища за дружбу... Чи не так? Особливо у справах правосуддя.
Коваль згiдливо кивнув, тим часом мiркуючи про панегiрики друкарцi i несподiваний спалах емоцiй у Павленка.
- Так от, - наче ще дужче запалившись цим кивком полковника, говорив далi Вячеслав Адамович, - це, видно, його й згубило.
- Що саме? - удав, що не розумiє Коваль. - В якому розумiннi "згубило"?
- Гадаю, вiн загинув вiд перенасичення насолодами, вiд зайвини грошей, легкого життя. Зрештою допився до бiлої гарячки... Та чи його вина в цьому? Може, така була його планида? А доля людини визначається не ним, а протистоянням Землi i Мiсяця...
- I... - продовжив замiсть Павленка Коваль, - сп'яну заснув, не закривши газ.
Вячеслав Адамович не заперечував проти такого закiнчення фрази.
- Але до чого тут планети? - спитав полковник.
- А Нiночку менi вiд душi шкода, - раптом сказав Павленко, не вiдповiдаючи на запитання Коваля. - Яким щасливим могла вона зробити iншого чоловiка, справжнього!..
- Не Журавля?
- Нi, чому ж, - вiдразу заперечив Павленко, - будь-якого чоловiка. Можливо, й Журавля. Якби вiн iнакше з нею поводився. Бо ангельська душа i тут терпiла, мовчки зносила усi примхи Антона i покiрно сподiвалася, що той зрештою зглянеться i забере до себе.
- I ця, як називаєте, "ангельська душа", - дорiкнув полковник, - тим часом потай тiкала з дому, бiгала до вашого приятеля! Що ж у цьому вiд "ангела"?
Павленко на секунду замислився.
- Бiгала? Нi. Просто приходила. Навiть не так... Спускалася з неба... Зрозумiйте мене правильно. Це був єдиний просвiток в її земному життi. Може, без цього Нiна вкоротила б собi вiку... I я не знаю, в якiй мiрi були близькими їхнi взаємини. Припускаю навiть, що просто пiклувалася про нього, прийде - гудзик одiрваний пришиє, прибере, посидить i пiде... Не знаю. Але дорого дав би, щоб взнати.
"Гудзик пришиє? - хотiв заперечити Коваль. - Кому? Шевцевi?!" Але промовчав про це i тiльки зауважив:
- Тепер уже не довiдаєтесь... Та й навiщо це вам?
- Так, так, звичайно, нi до чого, - погодився спiвбесiдник. I потiм вона, Нiна, тут, розумiєте, рiвною була з усiма, хто приходив. Я уже казав вам, що заглядали iншим разом замовницi, ставали друзями, забiгали на вогник й iншi знайомi. Наша тихесенька друкарочка трималася скромно, але з почуттям гiдностi i викликала повагу. У розмови не втручалася, але якщо зверталися до неї, питали її думку, вражала логiчним мiркуванням, мовби їй були вiдкритi речi, схованi для iнших. Уранцi дивлюсь на неї в iнститутi, у машбюро, очам не вiрю. Чи та сама це Нiна? Менi навiть на думку спало оповiдання Чехова "Двоє в одному". Пам'ятаєте, у трамваї, тобто на тодiшнiй концi, дрiбний чиновник вголос мiркував на всiлякi теми, тримався незалежно, навiть з викликом, людську гiднiсть в собi вiдчув, а як побачив начальство - перелякався, вiдразу знiтився i знову став таким собi маленьким чоловiчком.
- Нi, - заперечила жiнка. - Як зараз пам'ятаю. Стояв, руки у дублянку засунув, я ще подумала: певно, без рукавиць ходить, а надворi - мороз...
- Очi у нього свiтлi?
- Наче... Я ж вам говорила...
- Ну, а брови якi, нiс, пiдборiддя?
Ганна Кiндратiвна мало не обурилася:
- Я не придивилася. Стара я стала, товаришу полковник, брови розглядати. Розповiдаю те, що помiтила. А вигадувати не буду.
- От ви чули, Ганно Кiндратiвно, що сусiдка його "паном" назвала. Нi з того нi з сього одне слово, звичайно, не вимовляють. Що ж ви iще почули, крiм слова "пан"?
- Нiяк не второпаю, Дмитре Iвановичу, чого ви вiд мене хочете. Людина вiн на вигляд цiлком пристойна... Навiщо йому було таке злодiйство творити... Нiчого у Келi наче не забрано, не вкрадено.
- Я поки що його i не пiдозрюю. Але ось i той, у якого минулого року жiнка у ваннi захлинулася, теж мав пристойний вигляд.
- Нi, нi, товаришу полковник, у того на писку було написано, що сучий син.
- А у цього що написано?
Стара здивовано поглянула на Коваля.
- Значить, нiчого так i не почули, крiм слова "пан"?
- Вiн щось начебто просив, виходячи з кiмнати в коридор, якусь модель, викрiйки, а вона вiдповiла: "Тепер сам проси в нього. З мене досить". Нiсенiтниця якась. "Модель викрiйки" - це коли плаття шиють. Хоч, може, вiн теж кравець... Ох Дмитре Iвановичу, не можу я бiльше. Пробачте, голова розвалюється, мiсця собi не найду.
Коваль i сам помiтив, що стара час вiд часу заплющує очi, як курка, i похитує вiд болю головою. Вiн глянув на годинник. Еге ж, i йому пора. Перед поїздом iще встигне заїхати додому.
- До побачення, Ганно Кiндратiвно, дякую за розмову, - хоч ця бесiда нiчого йому нового не дала, сказав Коваль, виходячи на сходову площадку.
Вiн пiдiйшов до лiфта i натиснув на кнопку.
Старий лiфт, вапнений металевою сiткою, iз скляними дверима, насилу розминаючи ревматичнi суглоби, став пiдiйматися на поверх. Ганна Кiндратiвна, проводжаючи полковника, стояла бiля незачинених дверей до квартири, коли лiфт, зупиняючись на поверсi, востаннє клацнув, а Коваль узявся за ручку, раптом кинулася до нього:
- Дмитре Iвановичу, товаришу полковник! Дай боже пам'ять! Ось що згадала: коли йшла до лiфта з гастроному, лiфт якраз спускався. Я зрадiла: слава богу, працює. Цей лiфт старiший вiд мене, iншим разом знизу неможливо викликати - або дверi хтось нагорi не зачинить, або сам мiж поверхами застряне. Ще не дiйшла до нього, як лiфт опустився i хтось вискочив та так пролетiв повз мене, що ледве з нiг не збив. Може, це той самий?.. Га?
- Ви хоч бачили його?
- Побачиш, коли вiн як вихор промчався. Я ледве отямилась... Пробачайте, але нiчого не помiтила... А може, це i не з нашого поверху, хтозна... У нас тут, правда, усе немолодi люди живуть, нiхто так не бiгає. Певно, що чужий був!..
Коваль опустився на перший поверх i вийшов на вулицю. Йшов замислено, не помiчаючи пухкого, лапатого снiгу, який повiльно лягав на будинки, тротуари, на людей, мiркуючи про трагедiю, яка була для нього загадковою...
15
I ось вони сидять один проти одного: полковник i останнiй, як вважав Коваль, свiдок, що мiг пролити свiтло на трагiчну загибель Антона Журавля. Дмитро Iванович вглядався у блiдого, худорлявого чоловiка рокiв на тридцять. Його широке i високе чоло, що здавалося ще бiльшим, нiж насправдi, через облисiння, немов нависало над очима i не давало iншим рисам обличчя стати такими самими масивними. Довгi пухнастi бакенбарди, якi спускалися по щоках, трохи подовжували обличчя, i помiтно було, що їх доглядають. Правда, зараз вони були непричесанi, що пояснювалося хвилюванням їхнього господаря.
На прохання Коваля, iнститут перервав вiдрядження Павленка, i зараз полковник чи не вперше за довгi роки служби не знав, як краще повести розмову, щоб свiдок, а можливо й пiдозрюваний, говорив правду.
Дмитро Iванович готувався до цiєї зустрiчi. Вiн старанно вивчав життя Павленка. Епiзод за епiзодом. Дитинство, становлення, побут, настрої, мрiї. Чому саме його? З тих же причин, що й Нiни Барвiнок. Адже вони останнiми бачили Журавля живим.
За час, протягом якого Павленко перебував у вiдрядженнi, Дмитро Iванович багато довiдався про нього i в iнститутi, i вiд сусiдiв, i зараз, обмiрковуючи все почуте, але ранiше сприйняте дещо абстрактно, бо самого Павленка зримо не уявляв, намагався зв'язати цi вiдомостi з людиною, яка сидiла навпроти. Ближче знайомлячись тепер з Вячеславом Адамовичем, полковник, як завжди, насамперед прагнув зрозумiти, якi почуття, настрої, пристрастi визначають у цiєї людини головну з них, найпалкiшу, що у ситуацiї екстремальнiй неодмiнно стає вирiшальною.
Дмитру Iвановичу було вiдомо, що Павленко - чоловiк розумний, добре освiчений, як сказали в iнститутi, здiбний, але несмiливий, i тому тримається в тiнi, дуже скритний, потай потерпає вiд своєї внутрiшньої нерiшучостi, вiд загнаних всередину, силомiць приборканих поривань i пристрастей.
Але от якi це були пристрастi, яка з них була головною: жадання жiнки, грошi, незадоволенiсть своїм становищем у суспiльствi, сiмейним життям чи iще чим-небудь? Згадуючи свою розмову в iнститутi з Василем Ферапонтовичем i характеристику, яку той дав молодшому науковому спiвробiтниковi Павленку, Коваль переконувався, що науковий свiт став для Вячеслава Адамовича певною мiрою притулком у бурхливому сучасному свiтi. Сам Павленко, очевидно, розумiв, що iншого шляху - завод, служба в апаратi - для нього немає. Вiн не любив точно визначених обов'язкiв, життя, регламентованого працею. Спостерiгаючи, як уранцi люди поспiшають на роботу, як суворо розписаний їхнiй одноманiтний щоденний режим, вiн жахався самої думки, що i йому доведеться влитися у їхнi лави. Ще в iнститутi, коли зустрiчав яке-небудь строге наукове правило, вiн насилу завчав його, так немов це було насильством: над його власною думкою. Був схильний до пошуку, фантазiї, не скутої рамками твердих установлень i законiв, i вважав, що це i є свобода i що тiльки наука здатна надати йому нехай i iлюзорну, але все ж якусь особисту незалежнiсть... Та тут на його життєвому шляху стрiвся Антон Журавель.
Найбiльше Коваля зараз цiкавило: чи тiльки природне наукове змагання було мiж двома спiвробiтниками, можна сказати, приятелями, що розробляли спiльнi науковi теми, - Павленком та Журавлем? Чи не було заздростi або навiть прихованої ворожнечi, яка часом спалахує мiж людьми?
Деякi пiдстави для такої пiдозри вiн мав...
Дмитро Iванович за своїм звичаєм зараз не поспiшав. Вiн бачив перед собою людину знервовану, насторожену, розумiв стан Павленка i хотiв уловити той порух його душi, коли дверi до неї хоч на мить вiдчиняться i Вячеслав Адамович стане з ним щирим.
У небi з'явився лiтачок. Коваль зрозумiв, що це вiйськова машина, винищувач. Краєм ока спостерiгав, як виповзла з-за рами вiкна тоненька бiла стрiлочка, поступово перетворюючись на мереживну стежку - слiд вихлопних газiв, i уперто лiзе вгору.
Павленко простежив за його поглядом i пощулився у м'якому, штучної шкiри крiслi. Вiн теж ловив кожний порух полковника. Вiдчувалось, що дуже нервує, але намагається це приховати.
Коваль дочекався, поки бiла стрiлочка дiйде до протилежного краю шибки, i спитав:
- Поїздка ваша до Єревана була вдалою?
- Не зовсiм.
- Чому?
- Не усе встиг. Ви ж вiдкликали.
- Ну, мабуть, не я, iнститут. У Єреванi впроваджували новий метод шлiфовки?
- Нi, моя робота зв'язана з проблемою мiцностi шарнiрних з'єднань.
Дмитру Iвановичу було вiдомо, що в Єреванi Павленко байдикував. На заводi показався лише кiлька разiв, та й то на годину-другу, аби лиш вiдмiтити вiдрядження. Никав у цеху, щоб потрапити начальству на очi, а потiм непомiтно зникав. Решту часу провiв у готелi, у своєму номерi, де замикався у товариствi пляшки. Знав Дмитро Iванович i те, що на другий день вiдрядження Павленко зателефонував додому, але, коли Варвара Олексiївна узяла трубку i декiлька разiв прокричала в неї "алло!", нiчого не сказав, не озвався i поклав на важiль свою...
- А нововведення, яке запропонував Журавель, ви знаєте?
Павленко затримався з вiдповiддю. Коваль помiтив, як почастiшав його подих.
- Так, знаю, - нарештi вiдповiв науковець. - I бiльше того...
- Що означає "бiльше того"?
- Свого часу мiркував про те ж саме...
- А що означає "свого часу"? Це, може, була ваша iдея - хаотичний рух абразивiв при шлiфуваннi?
Павленко зам'явся, опустив погляд.
- Яке це має тепер значення, - випроставшись, махнув вiн рукою. - Зрозумiйте мене правильно... Я вважаю, то справа минула...
- В якому розумiннi "тепер"? I "справа минула"?
- Та у тому ж розумiннi, у тому ж... - раптом роздратовано вiдповiв Вячеслав Адамович i кинув на Коваля сердитий погляд. - Чи то я перший придумав, чи Антон, яка рiзниця, коли його на свiтi вже нема... Просто так збiглося... Збiг обставин... А тепер що ж? Антон встиг заявити про винахiд, значить, усе iнше, даруйте, будь ласка, - мотлох i автоматично вiдпадає... Зрозумiйте мене правильно, я нi на що не претендую... На тлi цiєї бiди усе iнше - дрiбне, суєта. Соромно й говорити, хто зробив бiльше, а хто - менше. Дрiб'язкове рахуватися...
Вiдповiдаючи Ковалю, Павленко совався у крiслi, ховав погляд. Здавалося, вiн соромився самого себе, свого голосу, своїх слiв, намагався зробишся меншим, непомiтним, втиснутися у своє крiсло.
- Ну, гаразд, - промовив полковник.
Вiн вирiшив поїш що не розпитувати про останнiй вечiр у Журавля, а ходити кругом та навколо цiєї подiї. У такий спосiб викликати подив i збентеження у Павленка, який, звичайно, чекає вiд нього найголовнiших запитань, i простежити за реакцiєю допитуваного на таку дивну поведiнку полковника.
Дмитро Iванович вважав, що у розшуку, яке вiн зараз проводить, найважливiшим є психологiчний момент. Вважав за необхiдне провести науковий тест, розiгравши з двома iншими молодими вченими ситуацiю, в якiй обоє претендують на один i той самий винахiд. Але вiн не був певен, чи пощастить досягти цiлковитої вiдвертостi учасникiв експерименту i, головне, чи згодиться Спiвак. Тому йому залишалося самому знаходити психологiчнi докази поведiнки людей, якi були зв'язанi з трагiчними подiями у квартирi Журавля.
- Розкажiть, Вячеславе Адамовичу, про загиблого. Ви були не тiльки спiвробiтниками, але, як вiдомо, дружили.
Павленко кивнув.
- Усе, що ви про нього знаєте, - уточнив полковник.
Вiн вийшов з-за столу, залишивши на ньому папiр для протоколу i ручку, i сiв поруч допитуваного за маленький довгастий столик, приставлений торцем до великого.
Вячеслав Адамович провiв долонею по чолу, немов допомагаючи своїй пам'ятi, i тихо промовив:
- Це була хороша людина. Еге ж, хороша.
Нервовий спазм стиснув горлянку, i Павленко замовк. На щоцi його раптом застрибала жилочка. Видно було, що йому нелегко говорити.
- Я вас розумiю. - Коваль згiдливо кивнув. Вiн вирiшив дати заспокоїтися Павленковi, щоб у того розв'язався язик. - Але що поробиш... Менi хочеться закiнчити розшук з приводу цiєї сумної iсторiї вашою докладною розповiддю. Сподiваюсь, ви в цьому менi допоможете.
- Дружили. Працювали разом, - пiсля нiякової паузи заговорив знову Павленко. - Спiльнi справи, спiльнi iнтереси. Ну, i сусiди, звичайно. - Вячеслав Адамович замовк i потiм, зiтхнувши, додав: - Зрозумiйте мене правильно... Тяжко менi про нього зараз... В iнститутi Антон нi з ким не заприятелював. Хоч був людиною компанiйською, привабливою... Можливо, тому, що рiдко там з'являвся. Йому це дозволялося. Завлаб у нас строгий, але коли справа торкалася Журавля, спускав на гальмах. Йому все минало... Антоновi свiтила сенеесiвська зiрка, тобто посада старшого наукового спiвробiтника, хоч вiн iще не захистився. Плановi роботи вiн виконував загалом вчасно, мав удосконалення, отже, вiдсиджувати у кабiнетi вiд нього не дуже вимагали...
Павленко розбалакався, руки його перестали нишпорити по бильцях крiсла. Коваль вловив новий нюанс в голосi допитуваного. Якесь дуже сильне почуття раптом перемогло i його нiяковiсть, i траурний настрiй, i страх, повнiстю опанувало ним i прорвалося назовнi в його розповiдi. Павленко забув про все iнше i не змiг сховати це почуття.
Яке ж воно, це почуття?
У свiдомостi Коваля повторилися щойно вимовленi з нотками обиди у голосi слова: "Завлаб у нас строгий, але коли справа торкалася Журавля... коли справа торкалася Журавля..."
Чи не в цьому головна пристрасть молодого науковця, який зараз сидить перед ним, всепоглинаюча, руйнiвна, страшна? Чи не заздрiсть, бува?
Коваль мусив переконатися в цьому.
- Такий статус найбiльшого сприяння, певно, був не тiльки у Журавля? - закинув вудочку полковник.
- Не кажiть! Усi мають приходити до iнституту о десятiй, якщо не у вiдрядженнi чи не на заводi. Залишати робоче мiсце о шостiй. Бiблiотечний день, правда, у всiх. Завiдуючим вiддiлами, докторам наук режим бiльш вiльний. Звiсно, у кого лабораторнi роботи, без iнститутської макетної майстернi не обiйтись, а хто чистою теорiєю займається, тi намагаються втекти з iнститутських стiн.
- А Журавель, виходить, почував себе вiльним козаком?
- Для таланту законiв немає, - у голосi Павленка водночас бринiли i переконанiсть, i iронiя.
- Так вже й нема, - похитав головою Коваль. - Ви у тiй самiй лабораторiї працюєте, що й покiйний працював?
- Такий самий менеес, у тiй же лабораторiї. Але iз строгим режимом. Щоденна присутнiсть... Але я - це я, а вiн був - Журавель. - Павленко зробив паузу. - Як каже стародавня приказка: що можна Юпiтеру, не можна биковi... Що поробиш!..
Коваля дивувало, що Павленко усе не цiкавиться подробицями загибелi сусiда.
- Журавель багато пив?
- На жаль. I горiлка, так само, як на всiх, i на нього впливала згубно. Горiлка не рахується з талантом.
Далi напрошувалося запитання: "А того трагiчного вечора скiльки випив Журавель?" - але полковник поминув його i спитав зовсiм про iнше:
- I жiнками захоплювався?
- От-от, - пiдхопив Павленко. - Грошi, горiлка, жiнки хоч кого зведуть iз свiту.
- А якщо точнiше?
- Грошi заробляв шевством... Потаємним. Шив тiльки жiночi черевички або чобiтки. Це було його хобi. Як зшиє - любо глянути, конфетка - в музей! I тут господь його не обминув. Митець! Природа примхлива: одному - все, iншому - нiчого. Жiнки просто молилися на нього. Але шив вiн рiдко. Коли заманеться або коли грошi знадобляться. А бувало, зустрiне на вулицi якусь красуню, сподобається йому - вiн на цей гачок її й ловив! Адже шо робив! Iде, значить, вулицею...
- Рiдко шив? - перепитав Коваль, думаючи про те, що модель, створена Журавлем чи скопiйована з iмпортної, досить часто зустрiчалася у мiстi. Навiть до його Наталки потрапила. Тут не одному шевцевi довелося б попрацювати, а, дивись, цiлому фабричному цеху.
- Еге ж, рiдко. Здебiльшого коханкам своїм.
Пiд час обшуку у квартирi Журавля знайшли декiлька фотографiй голих жiнок, можливо, приятельок загиблого. Проте показувати їх Павленковi для пiзнавання полковник не поспiшав.
- Сподобається йому раптом на вулицi якась... - продовжував, розбалакавшись, допитуваний. - Антон пiдходив. "Така красуня, спiвчутливо говорив, - i у таких потворних кораблях... Хiба це взуття!" Якась шарахалася убiк i вiдходила не слухаючи. Але iнша зацiкавлювалася: звертається цiлком пристойний, ошатно зодягнений молодий чоловiк - i перехожа зупинялася: "У вас є iмпорт?" - "Нi, кращi за iмпорт". Розмова зав'язувалася. Подив жiнки змiнювався недовiрою, коли Антон казав, що сам шиє їх. "Ви що, кустар-одинак?" - "Модельєр-художник", - не соромлячись, рекомендувався вiн. "I краще шиєте, нiж iмпортнi? Скажiмо, "саламандра" або iталiйськi?" "Низькопоклонствуєте перед чужим, - строго вiдповiдав Антон. Негарно. I давно засуджено. У нас усе вмiють робити краще, але лiнуються..." Патрiотизм кустаря-одинака викликав посмiшку, з якої починалася довiрча розмова. Остаточно полонила спiвбесiдницю обiцянка, що таких черевичкiв нi у кого бiльше не тiльки у мiстi, а й у всьому свiтi не буде. Одне слово, кришталевi черевички Попелюшки. I коли жiнка уже уявляла собi, як продефiлює у розкiшних черевичках, як луснуть вiд заздростi суперницi, Антон завдавав останнього удару, заявляючи, що за першу пару грошей не бере... А коли сподобається, то другу уже - на замовлення... У всякому разi, говорив вiн, грошi не його хобi, йому просто хочеться зробити приємне такiй красунi, його, мовляв, естетичне почуття ображене грубезними кайданами на таких чудових нiжках. Коротко кажучи, нова знайома йшла на примiрку як заворожена. Антон не дурив. Вiн i справдi шив оригiнальну пару черевикiв i вiд грошей вiдмовлявся.
- Справдi був таким альтруїстом?
- Та нi! За першу пару вiн мiг не взяти нi копiйки. Але за другу, третю лупив безбожно... Адже вiн перебiрливий був на клiєнток. Не тiльки гарненьку пiдшукував, але й щоб i грошовита. Правда, купюри вiд жiнок у руки принципово не брав. Така в нього примха була. У передпокої висiв чобiток... "Туди, - казав, - i кидайте. Скiльки у вас знайдеться. Але, заради бога, не бiльше як сотню, бiльше черевички не вартi..." Ну, а якщо йшлося про чобiтки, то патякав уже на двi...
Коваль згадав, що бачив цей чобiток i здивувався тодi, чому вiн не стоїть на пiдлозi, як годиться для взуття, а прикрiплений до дерев'яної настiнної вiшалки досить високо вiд пiдлоги i чому в ньому грошi.
- А чоловiкам вiн шив?
- Нiколи. Навiть я, все ж таки приятель, не просив... Виключно жiнкам.
Полковник розумiюче кивнув. У квартирi загиблого вiн звернув увагу на те, що реклама, проспекти, колодки i заготовки були тiльки для жiночого взуття.
- Деякi замовницi ставали його коханками... Йому все давалося легко i просто, - не стримавшись, зiтхнув Павленко.
- Значить, жiнки i грошi, - пiдсумував Коваль.
- Саме так. Його не влаштовувала зарплатня мепеес. Я теж молодший науковий, але... Ви у моїй квартирi були? Дмитро Iванович кивнув.
- А у нього? Бачили? Але я шити не вмiю. Та й навряд витрачав би на це час. Час, час, час! Його завжди не вистачає - найбiльша дорогоцiннiсть, адже нам його вiдпущено за дуже суворою нормою. Черепасi i круку по сотнi або й бiльше, а людинi майже удвiчi менше...
Павленко розпалився. Його блiде обличчя порожевiло. Вiн уже махав руїнами у найбiльш патетичних мiсцях своєї розповiдi.
- Антон час свiй, можливо, i не туди витрачав, куди слiд... Але зате жив як заманеться.
- Ви можете назвати його приятельок?
- Якщо при менi приходили, я, звичайно, негайно зникав. Iнший раз почую iм'я, iнший раз - нi.
- Наприклад.
- Ну, найчастiше забiгала кравчиня з дивним iм'ям Келя, Антон її Клеєю називав.
Коваль удав, що вперше чує це iм'я. Вiн зрозумiв: Павленко iще не знає, що Христофорова загинула.
- Що ви можете про неї сказати?
- Нiчого особливого. Якась авантюристка. Мотається з мiста до мiста. Нiбито майстерна кравчиня, теж талант, нарозхват, шиє тiльки жiнкам великого начальства. Ось так виходить, - навiть спробував посмiхнутися Павленко, та посмiшка у нього не вийшла - якась гримаса, - Антiн - черевички, вона - костюмчик. От одягли i взули...
- Значить, на дiловому грунтi дружба?
- Можливо, але, крiм того, i ночувати у нього часом залишалася.
- А ще хто?
- Якусь акторку зустрiчав. То на сходах, то у квартирi. Прiзвище не пам'ятаю i у кiно не бачив. Антiн їй восени черевички шив, сказав, що акторка. Науковий спiвробiтник з НДI фiзiологiї приходила, а от iменi теж не пригадую. Iще вчителька якась забiгала.
- Ви Журавля часто вiдвiдували?
- Таж сусiди. То менi щось знадобиться, то сам подзвонить: зайди! Бувало, звичайно, i чаркували. Менi за це вiд Варвари здорово попадало...
- А приятельок його так i не запам'ятали, - дорiкнув полковник.
- Не вистежував я його. Менi було однаково, хто в нього ночує. Я - людина одружена, а його справа парубоцька... Хiба що випадком заскочу... Анкет Антону, певно, вони не складали, а менi - тим бiльше. Зрозумiйте мене правильно. Якщо й забiжу, то посиджу трохи, послухаю, iнодi у кiнг перекинемось - та й до своїх справ...
Коваль вiдчував, що Павленко хитрує.
- Чому "трохи"? Дружина ваша, Варвара Олексiївна, розповiдала, що ви частенько у сусiди засиджувалися допiзна.
Вячеслав Адамович помовчав, наморщивши лоба.
- Так-так. Ще якась жiнка заходила, - нарештi згадав вiн, здається, перукар, Наталкою звуть...
Коваль уже знав майже всiх, хто вiдвiдував Журавля. З багатьма розмовляв. Старший лейтенант Струць за його дорученням теж знайомився з тими, чиї прiзвища або телефони були у записнiй книжцi загиблого. Зараз Дмитро Iванович сподiвався одержати вiд Павленка додаткову iнформацiю, але той не виправдав його надiї.
- А якийсь Григорiй його не вiдвiдував? На прiзвисько "Пан Потоцький"?
- Оце вже не скажу, - здивувався запитанню Павленко. - Такого не знаю. I не чув навiть.
- Гаразд, - погодився полковник. - Тодi розкажiть про вашу iнститутську друкарку.
- Барвiночок Нiна? - У голосi Павленка забринiла стримана нiжнiсть.
- Про неї ви забули. А Барвiнок частiше вiд iнших вiдвiдувала Журавля, - з докором промовив Коваль.
- Друкарка не найвищого класу, - вiдповiв Павленко пiсля нiякової паузи. - Але справляється. Та й жалiємо ми її усi. Якась вона дуже тиха, беззахисна. Життя у неї, наскiльки вiдомо, нелегке. Батько п'яниця, у сiмнадцять чи вiсiмнадцять рокiв випхав її замiж за свого товариша по чарцi. Нiночка росла дiвчиною лагiдною, покiрною, заперечити не змогла. Не вiриться, що у нашi часи такi унiкуми бувають... Вона й зараз не змiнилася, в iнститутi сидить за машинкою така собi тиха, сумирна, наче й немає її. Покладуть їй що-небудь передрукувати - тiльки мовчки кивне. А сама - красуня, струнка, як берiзка. Посмiхнеться - мiсячне сяйво проллється... Знаходилися, звичайно, залицяльники, намагалися втягти у розмову, а вона у вiдповiдь опустить голову провинне, мовляв, даруйте, що на ваше упадання не вiдповiдаю, i знову стукає.
Хлоп'я у неї рокiв п'яти. Можливо, тому й терпить свого чоловiка. Iнша давно б плюнула та й пiшла з дитиною. Адже який приклад для малюка, що з нього виросте! А вона не смiє, не наважується. Та й батька жалiє - той з горя п'є, матiр її дуже любив, як поховав, так i запив... Нiна, втiм, нi з ким своєю бiдою не дiлилася, хiба що тiльки з Антоном... Я схиляюсь перед її покiрнiстю i терпеливiстю, з якою вона несе свiй хрест. Еге ж, саме хрест! - забувшись, вигукнув Павленко... - Я не можу пояснити цей феномен, це справдi янгольське терпiння... Я назвав би її прямо по-церковному - страстотерпиця. Не по-сучасному, але правда. Розгадати цей феномен я не в змозi. Чому вона не порвала з усiм цим, не втекла куди завгодно, на край свiту, на мiсяць?! А от Журавель її привабив. Так би мовити, пiднiс її до рiвня. А жiнок у нього, як вам уже вiдомо, навалом було, i поводився вiн з ними безсовiсно. Зрозумiйте мене правильно. Навiть менi, стороннiй людинi, iншим разом було прикро за них. Дурепи якiсь - вiн на них плюс, даруйте на словi, а вони все одно липнуть. Iнший, може б, життя вiддав за якусь таку красуню, а вiн погуляє раз-другий i: ось тобi бiг, а ось - порiг... Прикро... Кому все само у руки пливе, той нiколи не оцiнить...
У голосi Вячеслава Адамовича забринiли гiркi нотки.
Полковник усе бiльше переконувався, що не помиляється у своїй пiдозрi: Павленко жагуче заздрив сусiдовi.
- Утiм, - додав той, - як казали стародавнi римляни, а ми повторюємо: де мортуiс аут бене, аут нiгiль - про мертвих говорити тiльки хороше або нiчого... Зрозумiйте мене правильно. Адже є iще один давнiй вираз: верiтас магiс амiкiтi - iстина вища за дружбу... Чи не так? Особливо у справах правосуддя.
Коваль згiдливо кивнув, тим часом мiркуючи про панегiрики друкарцi i несподiваний спалах емоцiй у Павленка.
- Так от, - наче ще дужче запалившись цим кивком полковника, говорив далi Вячеслав Адамович, - це, видно, його й згубило.
- Що саме? - удав, що не розумiє Коваль. - В якому розумiннi "згубило"?
- Гадаю, вiн загинув вiд перенасичення насолодами, вiд зайвини грошей, легкого життя. Зрештою допився до бiлої гарячки... Та чи його вина в цьому? Може, така була його планида? А доля людини визначається не ним, а протистоянням Землi i Мiсяця...
- I... - продовжив замiсть Павленка Коваль, - сп'яну заснув, не закривши газ.
Вячеслав Адамович не заперечував проти такого закiнчення фрази.
- Але до чого тут планети? - спитав полковник.
- А Нiночку менi вiд душi шкода, - раптом сказав Павленко, не вiдповiдаючи на запитання Коваля. - Яким щасливим могла вона зробити iншого чоловiка, справжнього!..
- Не Журавля?
- Нi, чому ж, - вiдразу заперечив Павленко, - будь-якого чоловiка. Можливо, й Журавля. Якби вiн iнакше з нею поводився. Бо ангельська душа i тут терпiла, мовчки зносила усi примхи Антона i покiрно сподiвалася, що той зрештою зглянеться i забере до себе.
- I ця, як називаєте, "ангельська душа", - дорiкнув полковник, - тим часом потай тiкала з дому, бiгала до вашого приятеля! Що ж у цьому вiд "ангела"?
Павленко на секунду замислився.
- Бiгала? Нi. Просто приходила. Навiть не так... Спускалася з неба... Зрозумiйте мене правильно. Це був єдиний просвiток в її земному життi. Може, без цього Нiна вкоротила б собi вiку... I я не знаю, в якiй мiрi були близькими їхнi взаємини. Припускаю навiть, що просто пiклувалася про нього, прийде - гудзик одiрваний пришиє, прибере, посидить i пiде... Не знаю. Але дорого дав би, щоб взнати.
"Гудзик пришиє? - хотiв заперечити Коваль. - Кому? Шевцевi?!" Але промовчав про це i тiльки зауважив:
- Тепер уже не довiдаєтесь... Та й навiщо це вам?
- Так, так, звичайно, нi до чого, - погодився спiвбесiдник. I потiм вона, Нiна, тут, розумiєте, рiвною була з усiма, хто приходив. Я уже казав вам, що заглядали iншим разом замовницi, ставали друзями, забiгали на вогник й iншi знайомi. Наша тихесенька друкарочка трималася скромно, але з почуттям гiдностi i викликала повагу. У розмови не втручалася, але якщо зверталися до неї, питали її думку, вражала логiчним мiркуванням, мовби їй були вiдкритi речi, схованi для iнших. Уранцi дивлюсь на неї в iнститутi, у машбюро, очам не вiрю. Чи та сама це Нiна? Менi навiть на думку спало оповiдання Чехова "Двоє в одному". Пам'ятаєте, у трамваї, тобто на тодiшнiй концi, дрiбний чиновник вголос мiркував на всiлякi теми, тримався незалежно, навiть з викликом, людську гiднiсть в собi вiдчув, а як побачив начальство - перелякався, вiдразу знiтився i знову став таким собi маленьким чоловiчком.