- Еге ж, - похопився слiдчий, - треба зняти у "Київгазi" ще одну копiю з дотриманням усiх процесуальних правил або вилучити оригiнал...
Коваль кивнув.
- То чому все ж таки вiн дзвонив у диспетчерську? Нащо це йому було? Зв'язано це iз Журавлем чи просто з п'яних очей? Хоча чому це раптом дзвонити саме до "Київгазу", запитувати, як перекрити газ i коли вчадiє людина? - вголос мiркував Спiвак. - Думки i версiї можуть бути всякi... Як ви вважаєте, Дмитре Iвановичу?
Коваль так само роздумливо промовив:
- Безумовно, це не просто п'яна витiвка. Чого раптом дзвонив би? Епiзод цей вписується у подiї. Адже за кiлька хвилин пiсля цього, на початку дванадцятої, сусiд-офiцер, що пiдiймався сходами, застукав Павленка бiля дверей Журавля у дуже непривабливому виглядi: скуйовджений, у пантофлях i накинутому на плечi халатi, з-пiд якого визирала бiлизна. Що вiн робив пiд дверима Журавля пiсля дзвiнка до "Київгазу", точнiше, що намагався зробити? I друге питання: звiдки вiн телефонував - з своєї квартири чи вiд Журавля?.. Гадаю, що iз своєї. Бо навряд йому треба було розпитувати у диспетчера, де є надвiрний вентиль, якби в цей час був у квартирi сусiди i хотiв припинити витiк газу i цим приховати слiди злочину... Узяв би та й перекрив...
- А вiдбитки пальцiв на плитi? - спитав Струць. - Може, побоявся торкати краника?
- Так, усе це треба ще продумати, - погодився Коваль. - У мене немає сумнiву, що це дзвонив Павленко.
Але його запитання диспетчеру: "Через скiльки часу людина вчадiє вiд газу?" - мене вкрай дивує. Це ж видати себе з головою! Не такий вiн вже дурень...
- От ви казали, Дмитре Iвановичу, - задоволене промовив Спiвак, - що у вас нiчого нового, iстотного по справi Журавля немає, а хiба цей епiзод з "Київгазом" не iстотний?! Чого вже бiльше! Гадаю, ми на прямiй дорозi. Хоч, звичайно, з одного цього епiзоду обвинувачення не складеш. Тим бiльше що доказ це не прямий, а побiчний, який установлює тiльки промiжний факт. Дзвонив, а не вбив. I що вода погасила вогонь у пальнику, не бачив. Бачив чи не бачив, здогадався перекрити газ чи не здогадався?.. Довести такий злочин справа непроста... Ось бачите, Дмитре Iвановичу, повнiстю пiдтверджується моя думка, що будь-якi логiчнi побудови без твердих, неспростовних фактiв стоять на пiску... Загалом сумнiви є, - говорив далi Спiвак, але знаєте, товаришi, контури обвинувачення уже вимальовуються... Уточнiть деталi, про якi ми говорили, i прокуратура закiнчить слiдство по обвинуваченню Павленка. - Я ж казав i знову повторюю, - задоволене пiдсумував вiн, - факти, факти i тiльки факти! На них усе й будується... Ось з'явився епiзод з "Київгазом", i все почало прояснюватися...
- Сперечатися не буду, - змушений був погодитися Коваль. - Але ще треба багато що з'ясувати у самого пiдозрюваного. Адже по-справжньому з ним iще не бесiдували.
- Павленка я викликав на ранок.
- Допитаємо, - ляснув долонею по столу Спiвак i пiдвiвся, даючи цим зрозумiти, що оперативку закiнчено.
18
Коваль наблизився до свого дому вночi. Тепер уже, правда, не до свого тому, що волею обставин його новий дiм - його квартира - з учорашнього дня опинилася на вiддаленiй околицi мiста, на масивi Оболонь, що потягся на пiвнiч уздовж правого берега Днiпра гiгантськими багатоповерховими будiвлями.
Дмитро Iванович довго вiдмовлявся вiд нової квартири. Вiн так звик до одноповерхового будиночка, в якому прожив бiльшу частину життя, де померла його перша дружина Зiна i виросла Наталка, що не уявляв себе без цього уже вiтхого житла, i навiть не так поза стiнами його, як без свого невеличкого садка, який з трьох бокiв оточував будиночок i влiтку ховав його пiд зеленим листям яблунь i старого горiха так, що з вулицi не було видно навiть дашка, без садка, в якому майже кожне дерево, кожний трояндовий кущ були викоханi його руками. I всерединi будиночка вiн знав, як власну долоню, кожний куточок, кожну щербинку на пiдлозi чи на пiдвiконнi, i все тут нагадувало про радiснi i тривожнi хвилини його життя.
Мiсто поступово брало в облогу цей затишний зелений острiвець на старiй Лук'янiвцi. Рiк у рiк виростали поряд усе новi й новi високi будинки, але для Дмитра Iвановича це подвiр'ячко, затиснене новими будiвлями, що здавалися тут хмарочосами, не втрачало своєї привабливостi, атмосфери усамiтнення, розкутостi, якою вiн утiшався вiльної хвилини i яка часто допомагала йому зiбратися з думками.
У цьому будинку, а iнодi й у садку пiд тихий шелест листя, пiд дзижчання бджiл йому легше дихалося, легше думалося, i не раз його стомлений мозок осявався таким прозрiнням, яке нiколи не з'явилося б серед засiдань, нарад, у передзвонах кабiнетних телефонiв, у всiй метушнi щоденних турбот.
Сьогоднi пiзнього вечора водiй мiськвiддiлiвської "Волги" за звичкою повiз полковника на Лук'янiвку. Дмитро Iванович, забувши попередити його про свою нову адресу, спокiйно позирав крiзь вiтрове скло на ледь освiтленi вулицi, якими завжди повертався додому, i не подумав, що сьогоднi йому треба їхати у зовсiм iнший район. Вiн схаменувся, коли вже пiд'їздили до провулка, яким вiн потрапляв до свого будинку. Хотiв наказати водiєвi повертати на Оболонь, потiм передумав, вийшов з машини i, дозволивши йому їхати у гараж, пройшов такою знайомою дорогою: через провулочок до невеличкої хвiртки.
Подвiр'я зустрiло його вiдчужено - темрявою i мовчанкою. Вiдсвiчував снiг розсiяним свiтлом з вiкон найближчого висотного будинку, у деяких квартирах якого ще не спали. Чорними розпливчастими силуетами застигли облетiлi дерева. Нечiткими обрисами в кiнцi пiщаної дорiжки, припорошеної снiгом, замаячив сам будиночок, який зараз видався Дмитру Iвановичу теж мертвим, вiд чого у нього защемiло серце.
Намагаючись ступати обережно, легко, немов побоюючись, що хто-небудь почує рип його крокiв на морозному снiгу, Коваль минув засохлi, напiвзанесенi снiгом кущi i по-зимовому зiщуленi пiд холодним вiтром чорнi дерева, у яких чудовi влiтку гiлки зараз були потворно тонкими i викривленими.
Дерева стояли мовчазнi, але йому вчувалося серед вiтру їхнє тяжке зiтхання. Вони мовчали - йому здавалося, що це друзi, якi вiдвернулися, обвинувативши його у зрадi. Адже за кiлька днiв їх спиляють або викорчують, звiльняючи мiсце для нового будiвництва.
Вiн походив так деякий час, приймаючи на алейках саду у примарному, розсiяному свiтлi їхнiй похмурий парад, потiм попрямував до своєї улюбленої лавочки пiд горiхом i, розстебнувши пальто - уже став гладшати, незважаючи на щоденну ранкову зарядку i фiзичнi тренування, - сiв на неї.
Скiльки важливих справ розв'язав вiн, годинами розмiрковуючи тут про загадковi вчинки i внутрiшнє, сховане життя людей, про потаємнi задуми i хитрощi злочинцiв, про те, як часто iстина, наче цибулина у кожушках, ховається у численних одежинках брехнi! Скiльки сумнiвiв оселялося в його душi пiд час цих роздумiв, i скiльки сумнiвiв вiн подолав, тасуючи в умi десятки версiй i виладнуючи одну-єдину правильну.
От i завтра його i Спiвака чекає нелегка розмова з Павленком. Нелегка тому, що у трагiчнiй iсторiї з Журавлем межа мiж злочинним умислом i необережнiстю чи забудькуватiстю дуже хистка.
Насамперед вiн має сам для себе остаточно зрозумiти: пояснюється загибель молодого науковця злочинною дiєю чи такою ж самою злочинною бездiяльнiстю людей, якi провели з ним той останнiй вечiр. I далi: чи було це задумано, умисне чи сталося спонтанно, несподiвано, внаслiдок раптового збiгу обставин, якi наштовхнули на думку про можливiсть юридичне недоказової бездiяльностi, яка, проте, мала злочинну мету i трагiчнi наслiдки?
Чи це - просто *нещасний випадок*?!
Як проникнути в душу, у свiдомiсть людини, яка побачила, що газовий пальник вiдкрито, i не закрила його, збагнути її душу? Розумiла ця людина, що внаслiдок її бездiяльностi iнша людина загине, чи не розумiла?
Вважала вона, що нiхто нiколи до цього не докопається i тому нiчого не побоялася?
Якщо ця людина так вчинила, то навiщо? Що було цiєї митi в її душi, якi думки спалахували у головi, якi почуття охоплювали її, що стало поштовхом?
Почуття ворожнечi, таке сильно, що воно приглушило усе iнше, усе людське в нiй?
Хто мiг так ненавидiти Журавля?
Нiна Барвiнок?
Килина Сергiївна спочатку вважала, що саме вона.
Але усе говорить за те, що Нiна щиро любила Антона Iвановича. Пригнiчена тяжкими умовами у своїй сiм'ї, вона, однак, зберегла душевну лагiднiсть, м'яке внутрiшнє свiтло, яке осявало усi її риси.
Це - в царинi логiки. А що стосується фактiв, то установлено: Барвiнок повернулася додому того вечора не пiзнiше дев'ятої години.
Тепер у Дмитра Iвановича нiчого не залишалося, крiм Павленка.
Коли покинув квартиру Журавля Вячеслав Адамович?
Досi це не установлено. Якщо вiрити свiдченням дружини, то приблизно у той самий час, що й друкарка, або навiть ранiше. Але чи можна брати на вiру цi свiдчення?..
Тепер у свiтлi нових фактiв викликає подив те, що ранiше здавалося природним: раптовий вiд'їзд Павленка у вiдрядження.
Так склалося, що з цього будинку на Русанiвцi у вiдрядженнi було двоє, двоє сусiдiв: Павленко i капiтан, який наймав тут квартиру. Повертаючись, офiцер став свiдком незвичної сцени: скуйовджений, напiвзодягнений Павленко на сходовiй площадцi, який вiдразу вiдбiг вiд дверей Журавля i шмигнув у свої.
Не надаючи якогось значення побаченому, вирiшивши, що сусiда просто п'яний, навiть не встигнувши привiтатися, бо той миттю зник з площадки, капiтан зайшов до своєї квартири.
А для Коваля цей епiзод мав тепер неабияке значення. Що ж робив Вячеслав Адамович на початку дванадцятої, як стверджує офiцер, пiд дверима Журавля?
Виходив вiн з квартири сусiди чи повертався в неї? Якщо виходив, то чому був у спiднiй бiлизнi i халатi? У такому виглядi у гостi не ходять i в гостях не сидять. I Барвiнок свiдчить, що того вечора Павленко був, як звичайно, у своєму незмiнному зношеному кримпленовому костюмi коричнювато-бурого кольору. Хто зна, можливо, вiн щось забув у Журавля i, згадавши, хотiв забрати, але п'яний господар уже спав i по впустив його.
Багато що дозволяє припустити останнiй факт, установлений розшуком, - дзвiнок Павленка того вечора до аварiйної "Київгазу". Але це ще не прямий доказ умисного убивства. Навпаки. Зрештою, Павленко може заявити, що це у нього, в його квартирi, просочувався газ i тому вiн вирiшив зателефонувати до аварiйки...
"До речi, тут i наша недоробка, - подумалося полковниковi, - треба було перевiрити технiчний стан газової плити i на кухнi Павленка, щоб позбавити його можливостi зробити таку заяву. Але так чи iнакше - факт красномовний i може стати вихiдною точкою слiдства..."
Проте нiхто не знає, що вiдбувалося у Журавля пiсля того, як пiшла Нiна Барвiнок... I вкрай важливо з'ясувати, коли ж таки пiшов Павленко i в якому станi був у цей час Журавель.
Чи мiг Вячеслав Адамович перебувати у свого сусiди до того часу, коли його побачив пiд дверима капiтан, якщо Нiна пiшла о восьмiй або на початку дев'ятої?
Зi слiв друкарки, вона поставила повний чайник на плиту, принесла чашки на стiл, але сама не стала чекати, поки вода закипить, i пiшла додому. Журавель i Павленко, згiдно її свiдчення, пили коньяк, яким пригощав Антон Iванович. Журавель пив багато i сп'янiв, Павленко пив мало, був похмурий i мовчазний, гортав рукопис свого колеги на нове вiдкриття, який той збирався надрукувати у журналi i подати до вченої ради iнституту.
Скiльки часу мiг кипiти чайник, скiльки часу спiвбесiдники могли чекати кави? Коваль провiв невеличкий експеримент. Чайник на невеликому вогнi закипав спокiйно за одинадцять хвилин, википав повнiстю за тридцять - тридцять п'ять. А на великому вогнi закипав бурхливо - i вода, вихлюпуючись, заливала пальник.
Залишив Павленко квартиру до того, як клекочуча вода залила пальник i до примiщення пiшов газ чи пiзнiше, уже вiдчувши запах газу?
Барвiнок, напевне, пiшла ранiше.
Звалився п'яний Журавель на диван i заснув iще при Павленковi чи залишившись наодинцi?
Але як все це установити?
Еге ж, усе дуже хистко. Думки Коваля були плутанi, непослiдовнi, хаотичнi, а завтрашня бесiда з Павленком уявлялася йому як найважчий допит за багато рокiв служби. Вiн завжди виходив з того, що людина за своєю природою добра i зла воля прокидається в нiй пiд впливом складних, часто суперечливих, буває, непередбачених обставин, а якими одна людина справляється, а iнша безвiльно пiдкоряється їм, не заважаючи пiдiйматися у своїй душi iз самiсiнького денця низьким iнстинктам: зажерливостi, заздростi, ненавистi.
Чи заздрив Антон Журавель Павленку?
Навряд. На що вiн мiг тому заздрити?
На несподiванi осяяння, iдеї, якими, здавалося, була наповнена голова Вячеслава Адамовича, але якi, так i не набравши практичного вигляду, так само несподiвано i швидко згасали?
Ця обдарованiсть не приносила Павленковi практично нiчого, бо Вячеслав Адамович не вмiв її реалiзувати. Швидше вона ставала в пригодi саме Журавлю, теж не позбавленому здiбностей, але який умiв пiдхопити iдею, розвинути її i не тiльки подати де треба як цiнну, але й вжитися в неї як у витвiр власного розуму. Так людина, яка любить фантазувати, з часом при частому повтореннi якоїсь вигаданої iсторiї сама починає вiрити в неї як у справжню подiю. I вiрить у це так енергiйно, так щиро, що iстинний, скажiмо, автор може сам з подивом засумнiватися, чи й справдi це була його iдея.
На що iще мiг заздрити Журавель сусiдовi? На грошi. Так у Павленка їх не було, i вiн жив бiльш скромно. Можливо, навпаки, позичав у того - адже у Антона Iвановича завжди була свiжа копiйка.
На сiмейне життя? У Павленка воно не було таким безхмарним, як здавалося. Матерiальнi нестатки, поєднання пiд одним дахом двох несхожих характерiв, таких, як м'який, нерiшучий, слабодухий Вячеслав Адамович i вольова, енергiйна Варвара Олексiївна, яка уболiває за свого чоловiка i пiдштовхує його у спину, бо вже зрозумiла, що без рiшучих заходiв їм доведеться провести кращi роки у сiрих буднях.
А Павленко мiг заздрити Журавлю?
*Безумовно*. У всьому. Починаючи iз зовнiшнього вигляду. Заздрити на вмiння притягувати до себе людей, на його привабливiсть, якiй i Вячеслав Адамович не мiг протистояти, навiть коли злостився на сусiду.
Павленко увесь свiй вiльний час пропадав у Журавля, де можна було розважитися у легкiй, невимушенiй атмосферi, де й сам собi здавався бiльш значною особою, нiж звичайно, i де, нарештi, - i це найголовнiше, - мiг зустрiти Нiну i самокатуватися, спостерiгаючи її упадання бiля щасливця Антона.
Вiн дужо страждав, коли Варвара Олексiївна, яка не ходила до Журавля, пробувала перешкодити i його походенькам. Дружина точними, вивiреними словами руйнувала його настрiй, заявляючи, що вiн, як жебрак, бiгає за самоствердженням до Журавля, який його мiзинця не варт, але який процвiтає i на кращому рахунку в iнститутi, нiж її тюхтiй-чоловiк, iдеями якого частенько годується той самий Журавель. Досить прозiрливо вона зауважувала, що вiн, Славко, швидше блазень при королi Журавлi та його подружках, нiж сам король, i цим болюче уражала оголене самолюбство Вячеслава Адамовича. У таких випадках зчинялася сварка, i Павленко, якому на той час уже й перехотiлося бiгти до сусiди, все ж iшов на зло жiнцi i намагався повернутися того вечора якомога пiзнiше.
Варвара Олексiївна не ревнувала свого чоловiка до жiнок, якi товклися у квартирi неодруженого сусiди. Щодо цього вона була спокiйна тому, що тiльки їй, єдинiй у свiтi жiнцi, Славко мiг довiрливо сповiдатися, виплакати кривду, подiлитися гризотами. А без такої вiдвертостi, вона знала, її чоловiковi не потрiбна нiяка жiнка.
Ще не знаючи усiх вiдносин у сiм'ї Павленка, Коваль здогадувався про них, припускав, що в життi цього подружжя були й такi гiркi i зворушливi хвилини, коли Вячеслав Адамович розкривався дружиш i, шукаючи спiвчуття i пiдтримки у найближчої людини, полегшував душу, повну обиди на Журавля, повну заздростi до цього улюбленця долi. Тодi Варвара Олексiївна пристрасно жалiла чоловiка. Але коли вона пробувала використати цю беззахиснiсть i щирiсть Вячеслава Адамовича, щоб зачепити його гонор, чоловiк ображався, скипав i навiть готовий був зненавидiти її.
То яка ж найголовнiша пристрасть Павленка?
Чи не заздрiсть до того ж Журавля?
Заздрiсть!
Страшне, багатолике, як мiфiчна гiдра, почуття, що роздiляє людей, пригнiчує природну радiсть за успiх iншої людини, за похвалу iншiй. У рiзних личинах гадюкою вповзає це почуття у душу, спочатку непомiтно, невiдчутне, не викликаючи душевного дискомфорту, i так само невiдчутне впускає свою отруту... Але iнодi це страшне почуття спалахує раптом, умить i вражає людину, як удар блискавки. У ньому можуть з'єднатися у єдиному жахливому сплавi i ревнощi, i гордощi, i обида, самоприниження i приниження iншими. I навiть iржа, яка їсть залiзо, не така згубна для металу, нiж цей жахливий стан, що поволi переїдає душу людини, пригнiчує у нiй усi iншi почуття, настрої, бажання, усе добре, свiтле i завдає бiльше болю заздрiсниковi, нiж тому, кому заздрять, про вiщо той може й не здогадуватися.
Дмитру Iвановичу уже доводилося стикатися з випадками, коли заздрiсть ставала мотивом злих дiянь. Йому навiть здавалося, що останнiм часом це згубне почуття, як проникаюча радiацiя, усе збiльшує радiус своєї дiї, захоплює ширше коло людей. Втративши класовi розмежування, коли вона лютувала всерединi своєї касти, заздрiсть угнiздилася у декотрих людях без оглядки на те, хто своєю працею чи талантом, вiдданим на загальне благо, заслужив для себе краще життя, а хто - нi. Схованим гаслом заздрiсникiв стало: "*Менi* - все!", а вiдкритим, проголошуваним для годиться: "*Усiм* - все!", причому у поняттi "*всiм*" на рiвнiй нозi мали бути i трудiвники, i нероби, нероби навiть бiльше... I причин цього Коваль не мiг зрозумiти.
Почуття заздростi! Коли Дмитро Iванович виявляв його у людях, то сприймав мало не як особисту образу: адже часом заздрять не тому, що чогось позбавляються. Внаслiдок успiху iншої людини, заздрiсник нiчого не позбавляється, усе його лишається при ньому, але вiн не може витерпiти, що iншому нехай i не за його кошт, але все ж дiстанеться бiльше, краще, - i тому не терпить цього iншого i палко зичить йому зла.
Чи зичив зла Журавлю Павленко?
Чи заздрив?
Там була дружба? Сумнiвно. Вячеслав Адамович багато у чому вiдчував перевагу Журавля. Там була тяжка, як чавун, i гiрка, як полинь, заздрiсть, що роз'їла душу. Павленко сам терпiв вiд цього, змушений був посмiхатися, прикидатися щирим. Але чи можна через це бажати смертi людинi?!
Чи достатньо цього, щоб виявити таку жорстокiсть, не зробити маленького поруху рукою, не повернути краник i вiдiгнати смерть? Якої ж сили мала бути заздрiсть, щоб пiд тиском її пiти на убивство?! Така заздрiсть, що навiть загибель людини не звiльняє заздрiсника вiд цього почуття?!
Дмитро Iванович бачив, що Павленко - людина слабодуха, усiм незадоволена, завжди вважає себе скривдженим, обiйденим. А люди, ображенi на життя, на долю, iнодi бувають несподiвано злими i небезпечними.
Але чи можна пiдозрювати людину у тяжкому злочинi на пiдставi лише таких абстрагованих мiркувань? Чи не зневажається у такому випадку презумпцiя невинностi? Чи має вiн, полковник Коваль, моральне право вбачати у Павленковi вбивцю?! Адже цiлком можливо, що Вячеслав Адамович, сам не дуже тверезий, не згадав, йдучи, про чайник, не заглянув на кухню, не звернув увагу, що вогонь погас, а краник вiдкрито, i спокiйно пiшов до себе спати.
Дмитру Iвановичу не хотiлося погано думати про людей, якi так чи iнакше потрапили у коло його iнтересiв, - про того ж Вячеслава Павленка, Нiну Барвiнок, - але вiн мусив дати вiдповiдь закону на всi запитання, що поставила смерть Журавля, а тепер i загибель Килини Христофорової, яка за життя теж опинилася у тому ж досить чiтко, хоч, можливо, i не повнiстю ще окресленому ним колi, в якому оберталися Журавель, Павленки, Нiна Барвiнок, старий Коляда, Христофорови, "пан" Потоцький та ще, може, хтось досi невiдомий...
Ну що ж, завтра на допитi Павленка багато що мав з'ясуватися!..
Дмитру Iвановичу стало холодно, незважаючи на тепле ратинове пальто i хутряну шапку - пiклування Ружени, Вiн пiдвiвся з лавочки, застебнув пальто i, продовжуючи прогулюватися, наблизився до будинку.
Лише вчора вони виїхали звiдси майже без речей, як молодожони. Частину старих меблiв, якi збереглися, Ружена здала до комiсiйної крамницi, а мотлох, такий, як пом'ятий, ребруватий диван у кабiнетi та продавлене, колись улюблене, крiсло господаря, залишили на мiсцi.
Будинок стояв порожнiй, настовбурчений, але Дмитру Iвановичу, коли вiн увiйшов, щiльно зачинивши за собою за звичкою дверi, немов боявся впустити холод, несподiвано здався сповненим життя.
Пусткою для нього була якраз нова трикiмнатна квартира там, на Оболонi, i не тому, що iще не мала меблiв, - в нiй не було життя, тих пахощiв життя, якi не вiдразу вивiтрюються iз старого дому i не за один день заповнюють нову оселю.
Полковник пройшов кiмнатами. Електрик з житлової дiльницi уже обрiзав свiтло, бо вранцi мав приїхати бульдозер, але Дмитро Iванович i у темрявi по ледве помiтних вiдблисках снiгу знадвору легко орiєнтувався. Вiн постояв у спальнi, багато рокiв зачиненої пiсля смертi Зiни - Наталчиної матерi, i тiльки тепер розчахнутої навстiж. Зараз ця спальня, як i всi кiмнати, здалася надзвичайно просторою, i навiть не вiрилося, що колись їм було тiснувато у маленьких кiмнатках цього старого будиночка.
У спальнi разом iз холодним вiтром блукали тiнi минулого життя. Йому навiть вчувся голос Зiни, голоси iнших близьких людей, якi швидко розтали, полинули назавжди на крилах вiтру, що вiльно гуляв по кiмнатах.
Вiн пройшов до свого кабiнету i знову здивувався, виявивши, що це - велика кiмната, в якiй ранiше чомусь було тiснувато i йому, i столу, i полицям з книжками.
Залишене крiсло стояло на своєму мiсцi. Дмитро Iванович торкнувся рукою де-не-де потрiсканої ледеринової спинки i важко опустився в нього. Тепер перед ним не було стола, на який вiн мiг обiпертися лiктем, i вiн поклав руки на колiна.
Скiльки рокiв просидiв у ньому, скiльки дум передумав, скiльки разiв мало не плакав вiд свiдомостi свого безсилля, коли iстина ховалася вiд нього, але скiльки разiв вона вiдкривала йому тут своє величне лице!
Вервечкою пробiгли в його пам'ятi справи, над якими сидiв ночами, терпляче креслячи свої графiки i час вiд часу випростуючи пiд столом замлiлi ноги. Справи, справи, справи!.. Нi, не справи, а люди! Люди добрi i злi, тi, що йдуть на жертви заради близьких, i тi, якi охопленi лютою ненавистю до ближнього, тi, що переймаються чужим болем, i тi, що спокiйно встромляють нiж в iншого, якi готовi подiлитися окрайцем хлiба i якi пригощають потруєним питвом, невинно потерпiлi i злочинцi, що втекли вiд кари...
Йому пригадалися i художник Сосновський, який чекав розстрiлу за чужий злочин, i есер Козуб, i англiйка Джейн з матiр'ю, фашист Карл Локкер i норовливе дiвча Таня на Закарпаттi, i капiтан Бреус, сектант Лагута, Данилiвна з готелю у Лиманському, i вбивця Чемодуров та багато-багато iнших. Люди, люди, люди, цiлi свiти почуттiв, розпалених пристрастей, страждань i спалахiв щастя.
Усi вони пройшли перед ним у цьому домi, серед цих стiн, крiзь нього самого, крiзь його почуття, його душу. Вiн, скiльки мiг, вiдновлював зневажену справедливiсть, прагнув захистити невинного i знешкодити злочинця. У цьому полягав його службовий обов'язок i сенс життя.
Можливо, саме тому так тяжко йому зараз було покидати цей дiм. Здавалося, що разом з цими стiнами, приреченими на злам, пiде у безповоротне минуле усе, чим вiн жив.
Але так чи iнакше треба було йти. Завтра на нього чекали новi турботи, новi справи, i Дмитро Iванович, насилу вивiльняючись у пальтi з тiсного крiсла, пiдвiвся.
Вiн наблизився до хвiртки, ще раз кинув прощальний погляд на будиночок, що затаївся у нiчнiй темрявi, i раптом несподiвано для самого себе повернувся до нього. Тут вiн став хазяйновито зачиняти зяючi чорнотою вiкна, про якi пiд час виїзду у поспiху забули, немов закривав очi загиблого друга.
Потiм знову швидким кроком рушив до хвiртки i щiльно зачинив її за собою, щоб бiльше нiколи сюди не повертатися...
19
Це був другий допит Павленка. Уже як пiдозрюваного, а не свiдка.
Вячеслав Адамович за цi днi дуже змiнився. Хоча i пiд час першої розмови Коваль вiдзначив, що має справу з чоловiком пригнiченим, обличчя, погляд i жести якого свiдчать, що вiн дуже гостро переживає подiї останнiх днiв. Проте Павленко iще мiг складно вiдповiдати на запитання i якоїсь хвилини, захопившись, навiть повiдав цiлу iсторiю життя Нiни Барвiнок.
А зараз його було важко впiзнати. Обличчя ще дужче витяглося i побiлiло, вiд чого риси загострилися; рухи стали бiльш рiзкими, нервозними, але вiдповiдав вiн в'яло, i у примерхлому поглядi з'явилась якась байдужiсть i вiдчуження.
- Пiд час минулої нашої розмови ви не вiдповiли, чому опинились на початку дванадцятої пiд дверима Журавля у такому непривабливому виглядi, в нiчнiй бiлизнi. Як ви поясните цей епiзод сьогоднi? спитав його Коваль.
- Я й сам не знаю, - розвiв руками Павленко. - Якщо тiєї ночi був повний мiсяць, то, можливо, я вийшов iз своєї квартири, сам того не тямлячи... Зрозумiйте мене правильно, в Мiсяцi є щось непiзнане, трансцендентальне, тяжке i чарiвне... I я гадаю, вiн має енергiю бiльшого порядку, нiж магнiтна... Якщо магнiтне поле та iншi види енергiї, якi зв'язанi iз Землею, формують наше тiло, то дух створюється пiд впливом Мiсяця... Зрозумiйте мене правильно. Це не всi знають, але це - факт... Тому багато народiв поклоняються Мiсяцю... Коваль пильно глянув на Павленка. Чи не знущається той з нього? Трансцендентальнi сили! Дмитру Iвановичу раптом згадався Наталчин опус, написаний нею на Закарпаттi, коли вiн шукав там убивцю угорки Каталiни Iллеш та її дочок.
"ШЛЯХ ДО НIРIАПУСА"
(Заплутана справа)
Коваль кивнув.
- То чому все ж таки вiн дзвонив у диспетчерську? Нащо це йому було? Зв'язано це iз Журавлем чи просто з п'яних очей? Хоча чому це раптом дзвонити саме до "Київгазу", запитувати, як перекрити газ i коли вчадiє людина? - вголос мiркував Спiвак. - Думки i версiї можуть бути всякi... Як ви вважаєте, Дмитре Iвановичу?
Коваль так само роздумливо промовив:
- Безумовно, це не просто п'яна витiвка. Чого раптом дзвонив би? Епiзод цей вписується у подiї. Адже за кiлька хвилин пiсля цього, на початку дванадцятої, сусiд-офiцер, що пiдiймався сходами, застукав Павленка бiля дверей Журавля у дуже непривабливому виглядi: скуйовджений, у пантофлях i накинутому на плечi халатi, з-пiд якого визирала бiлизна. Що вiн робив пiд дверима Журавля пiсля дзвiнка до "Київгазу", точнiше, що намагався зробити? I друге питання: звiдки вiн телефонував - з своєї квартири чи вiд Журавля?.. Гадаю, що iз своєї. Бо навряд йому треба було розпитувати у диспетчера, де є надвiрний вентиль, якби в цей час був у квартирi сусiди i хотiв припинити витiк газу i цим приховати слiди злочину... Узяв би та й перекрив...
- А вiдбитки пальцiв на плитi? - спитав Струць. - Може, побоявся торкати краника?
- Так, усе це треба ще продумати, - погодився Коваль. - У мене немає сумнiву, що це дзвонив Павленко.
Але його запитання диспетчеру: "Через скiльки часу людина вчадiє вiд газу?" - мене вкрай дивує. Це ж видати себе з головою! Не такий вiн вже дурень...
- От ви казали, Дмитре Iвановичу, - задоволене промовив Спiвак, - що у вас нiчого нового, iстотного по справi Журавля немає, а хiба цей епiзод з "Київгазом" не iстотний?! Чого вже бiльше! Гадаю, ми на прямiй дорозi. Хоч, звичайно, з одного цього епiзоду обвинувачення не складеш. Тим бiльше що доказ це не прямий, а побiчний, який установлює тiльки промiжний факт. Дзвонив, а не вбив. I що вода погасила вогонь у пальнику, не бачив. Бачив чи не бачив, здогадався перекрити газ чи не здогадався?.. Довести такий злочин справа непроста... Ось бачите, Дмитре Iвановичу, повнiстю пiдтверджується моя думка, що будь-якi логiчнi побудови без твердих, неспростовних фактiв стоять на пiску... Загалом сумнiви є, - говорив далi Спiвак, але знаєте, товаришi, контури обвинувачення уже вимальовуються... Уточнiть деталi, про якi ми говорили, i прокуратура закiнчить слiдство по обвинуваченню Павленка. - Я ж казав i знову повторюю, - задоволене пiдсумував вiн, - факти, факти i тiльки факти! На них усе й будується... Ось з'явився епiзод з "Київгазом", i все почало прояснюватися...
- Сперечатися не буду, - змушений був погодитися Коваль. - Але ще треба багато що з'ясувати у самого пiдозрюваного. Адже по-справжньому з ним iще не бесiдували.
- Павленка я викликав на ранок.
- Допитаємо, - ляснув долонею по столу Спiвак i пiдвiвся, даючи цим зрозумiти, що оперативку закiнчено.
18
Коваль наблизився до свого дому вночi. Тепер уже, правда, не до свого тому, що волею обставин його новий дiм - його квартира - з учорашнього дня опинилася на вiддаленiй околицi мiста, на масивi Оболонь, що потягся на пiвнiч уздовж правого берега Днiпра гiгантськими багатоповерховими будiвлями.
Дмитро Iванович довго вiдмовлявся вiд нової квартири. Вiн так звик до одноповерхового будиночка, в якому прожив бiльшу частину життя, де померла його перша дружина Зiна i виросла Наталка, що не уявляв себе без цього уже вiтхого житла, i навiть не так поза стiнами його, як без свого невеличкого садка, який з трьох бокiв оточував будиночок i влiтку ховав його пiд зеленим листям яблунь i старого горiха так, що з вулицi не було видно навiть дашка, без садка, в якому майже кожне дерево, кожний трояндовий кущ були викоханi його руками. I всерединi будиночка вiн знав, як власну долоню, кожний куточок, кожну щербинку на пiдлозi чи на пiдвiконнi, i все тут нагадувало про радiснi i тривожнi хвилини його життя.
Мiсто поступово брало в облогу цей затишний зелений острiвець на старiй Лук'янiвцi. Рiк у рiк виростали поряд усе новi й новi високi будинки, але для Дмитра Iвановича це подвiр'ячко, затиснене новими будiвлями, що здавалися тут хмарочосами, не втрачало своєї привабливостi, атмосфери усамiтнення, розкутостi, якою вiн утiшався вiльної хвилини i яка часто допомагала йому зiбратися з думками.
У цьому будинку, а iнодi й у садку пiд тихий шелест листя, пiд дзижчання бджiл йому легше дихалося, легше думалося, i не раз його стомлений мозок осявався таким прозрiнням, яке нiколи не з'явилося б серед засiдань, нарад, у передзвонах кабiнетних телефонiв, у всiй метушнi щоденних турбот.
Сьогоднi пiзнього вечора водiй мiськвiддiлiвської "Волги" за звичкою повiз полковника на Лук'янiвку. Дмитро Iванович, забувши попередити його про свою нову адресу, спокiйно позирав крiзь вiтрове скло на ледь освiтленi вулицi, якими завжди повертався додому, i не подумав, що сьогоднi йому треба їхати у зовсiм iнший район. Вiн схаменувся, коли вже пiд'їздили до провулка, яким вiн потрапляв до свого будинку. Хотiв наказати водiєвi повертати на Оболонь, потiм передумав, вийшов з машини i, дозволивши йому їхати у гараж, пройшов такою знайомою дорогою: через провулочок до невеличкої хвiртки.
Подвiр'я зустрiло його вiдчужено - темрявою i мовчанкою. Вiдсвiчував снiг розсiяним свiтлом з вiкон найближчого висотного будинку, у деяких квартирах якого ще не спали. Чорними розпливчастими силуетами застигли облетiлi дерева. Нечiткими обрисами в кiнцi пiщаної дорiжки, припорошеної снiгом, замаячив сам будиночок, який зараз видався Дмитру Iвановичу теж мертвим, вiд чого у нього защемiло серце.
Намагаючись ступати обережно, легко, немов побоюючись, що хто-небудь почує рип його крокiв на морозному снiгу, Коваль минув засохлi, напiвзанесенi снiгом кущi i по-зимовому зiщуленi пiд холодним вiтром чорнi дерева, у яких чудовi влiтку гiлки зараз були потворно тонкими i викривленими.
Дерева стояли мовчазнi, але йому вчувалося серед вiтру їхнє тяжке зiтхання. Вони мовчали - йому здавалося, що це друзi, якi вiдвернулися, обвинувативши його у зрадi. Адже за кiлька днiв їх спиляють або викорчують, звiльняючи мiсце для нового будiвництва.
Вiн походив так деякий час, приймаючи на алейках саду у примарному, розсiяному свiтлi їхнiй похмурий парад, потiм попрямував до своєї улюбленої лавочки пiд горiхом i, розстебнувши пальто - уже став гладшати, незважаючи на щоденну ранкову зарядку i фiзичнi тренування, - сiв на неї.
Скiльки важливих справ розв'язав вiн, годинами розмiрковуючи тут про загадковi вчинки i внутрiшнє, сховане життя людей, про потаємнi задуми i хитрощi злочинцiв, про те, як часто iстина, наче цибулина у кожушках, ховається у численних одежинках брехнi! Скiльки сумнiвiв оселялося в його душi пiд час цих роздумiв, i скiльки сумнiвiв вiн подолав, тасуючи в умi десятки версiй i виладнуючи одну-єдину правильну.
От i завтра його i Спiвака чекає нелегка розмова з Павленком. Нелегка тому, що у трагiчнiй iсторiї з Журавлем межа мiж злочинним умислом i необережнiстю чи забудькуватiстю дуже хистка.
Насамперед вiн має сам для себе остаточно зрозумiти: пояснюється загибель молодого науковця злочинною дiєю чи такою ж самою злочинною бездiяльнiстю людей, якi провели з ним той останнiй вечiр. I далi: чи було це задумано, умисне чи сталося спонтанно, несподiвано, внаслiдок раптового збiгу обставин, якi наштовхнули на думку про можливiсть юридичне недоказової бездiяльностi, яка, проте, мала злочинну мету i трагiчнi наслiдки?
Чи це - просто *нещасний випадок*?!
Як проникнути в душу, у свiдомiсть людини, яка побачила, що газовий пальник вiдкрито, i не закрила його, збагнути її душу? Розумiла ця людина, що внаслiдок її бездiяльностi iнша людина загине, чи не розумiла?
Вважала вона, що нiхто нiколи до цього не докопається i тому нiчого не побоялася?
Якщо ця людина так вчинила, то навiщо? Що було цiєї митi в її душi, якi думки спалахували у головi, якi почуття охоплювали її, що стало поштовхом?
Почуття ворожнечi, таке сильно, що воно приглушило усе iнше, усе людське в нiй?
Хто мiг так ненавидiти Журавля?
Нiна Барвiнок?
Килина Сергiївна спочатку вважала, що саме вона.
Але усе говорить за те, що Нiна щиро любила Антона Iвановича. Пригнiчена тяжкими умовами у своїй сiм'ї, вона, однак, зберегла душевну лагiднiсть, м'яке внутрiшнє свiтло, яке осявало усi її риси.
Це - в царинi логiки. А що стосується фактiв, то установлено: Барвiнок повернулася додому того вечора не пiзнiше дев'ятої години.
Тепер у Дмитра Iвановича нiчого не залишалося, крiм Павленка.
Коли покинув квартиру Журавля Вячеслав Адамович?
Досi це не установлено. Якщо вiрити свiдченням дружини, то приблизно у той самий час, що й друкарка, або навiть ранiше. Але чи можна брати на вiру цi свiдчення?..
Тепер у свiтлi нових фактiв викликає подив те, що ранiше здавалося природним: раптовий вiд'їзд Павленка у вiдрядження.
Так склалося, що з цього будинку на Русанiвцi у вiдрядженнi було двоє, двоє сусiдiв: Павленко i капiтан, який наймав тут квартиру. Повертаючись, офiцер став свiдком незвичної сцени: скуйовджений, напiвзодягнений Павленко на сходовiй площадцi, який вiдразу вiдбiг вiд дверей Журавля i шмигнув у свої.
Не надаючи якогось значення побаченому, вирiшивши, що сусiда просто п'яний, навiть не встигнувши привiтатися, бо той миттю зник з площадки, капiтан зайшов до своєї квартири.
А для Коваля цей епiзод мав тепер неабияке значення. Що ж робив Вячеслав Адамович на початку дванадцятої, як стверджує офiцер, пiд дверима Журавля?
Виходив вiн з квартири сусiди чи повертався в неї? Якщо виходив, то чому був у спiднiй бiлизнi i халатi? У такому виглядi у гостi не ходять i в гостях не сидять. I Барвiнок свiдчить, що того вечора Павленко був, як звичайно, у своєму незмiнному зношеному кримпленовому костюмi коричнювато-бурого кольору. Хто зна, можливо, вiн щось забув у Журавля i, згадавши, хотiв забрати, але п'яний господар уже спав i по впустив його.
Багато що дозволяє припустити останнiй факт, установлений розшуком, - дзвiнок Павленка того вечора до аварiйної "Київгазу". Але це ще не прямий доказ умисного убивства. Навпаки. Зрештою, Павленко може заявити, що це у нього, в його квартирi, просочувався газ i тому вiн вирiшив зателефонувати до аварiйки...
"До речi, тут i наша недоробка, - подумалося полковниковi, - треба було перевiрити технiчний стан газової плити i на кухнi Павленка, щоб позбавити його можливостi зробити таку заяву. Але так чи iнакше - факт красномовний i може стати вихiдною точкою слiдства..."
Проте нiхто не знає, що вiдбувалося у Журавля пiсля того, як пiшла Нiна Барвiнок... I вкрай важливо з'ясувати, коли ж таки пiшов Павленко i в якому станi був у цей час Журавель.
Чи мiг Вячеслав Адамович перебувати у свого сусiди до того часу, коли його побачив пiд дверима капiтан, якщо Нiна пiшла о восьмiй або на початку дев'ятої?
Зi слiв друкарки, вона поставила повний чайник на плиту, принесла чашки на стiл, але сама не стала чекати, поки вода закипить, i пiшла додому. Журавель i Павленко, згiдно її свiдчення, пили коньяк, яким пригощав Антон Iванович. Журавель пив багато i сп'янiв, Павленко пив мало, був похмурий i мовчазний, гортав рукопис свого колеги на нове вiдкриття, який той збирався надрукувати у журналi i подати до вченої ради iнституту.
Скiльки часу мiг кипiти чайник, скiльки часу спiвбесiдники могли чекати кави? Коваль провiв невеличкий експеримент. Чайник на невеликому вогнi закипав спокiйно за одинадцять хвилин, википав повнiстю за тридцять - тридцять п'ять. А на великому вогнi закипав бурхливо - i вода, вихлюпуючись, заливала пальник.
Залишив Павленко квартиру до того, як клекочуча вода залила пальник i до примiщення пiшов газ чи пiзнiше, уже вiдчувши запах газу?
Барвiнок, напевне, пiшла ранiше.
Звалився п'яний Журавель на диван i заснув iще при Павленковi чи залишившись наодинцi?
Але як все це установити?
Еге ж, усе дуже хистко. Думки Коваля були плутанi, непослiдовнi, хаотичнi, а завтрашня бесiда з Павленком уявлялася йому як найважчий допит за багато рокiв служби. Вiн завжди виходив з того, що людина за своєю природою добра i зла воля прокидається в нiй пiд впливом складних, часто суперечливих, буває, непередбачених обставин, а якими одна людина справляється, а iнша безвiльно пiдкоряється їм, не заважаючи пiдiйматися у своїй душi iз самiсiнького денця низьким iнстинктам: зажерливостi, заздростi, ненавистi.
Чи заздрив Антон Журавель Павленку?
Навряд. На що вiн мiг тому заздрити?
На несподiванi осяяння, iдеї, якими, здавалося, була наповнена голова Вячеслава Адамовича, але якi, так i не набравши практичного вигляду, так само несподiвано i швидко згасали?
Ця обдарованiсть не приносила Павленковi практично нiчого, бо Вячеслав Адамович не вмiв її реалiзувати. Швидше вона ставала в пригодi саме Журавлю, теж не позбавленому здiбностей, але який умiв пiдхопити iдею, розвинути її i не тiльки подати де треба як цiнну, але й вжитися в неї як у витвiр власного розуму. Так людина, яка любить фантазувати, з часом при частому повтореннi якоїсь вигаданої iсторiї сама починає вiрити в неї як у справжню подiю. I вiрить у це так енергiйно, так щиро, що iстинний, скажiмо, автор може сам з подивом засумнiватися, чи й справдi це була його iдея.
На що iще мiг заздрити Журавель сусiдовi? На грошi. Так у Павленка їх не було, i вiн жив бiльш скромно. Можливо, навпаки, позичав у того - адже у Антона Iвановича завжди була свiжа копiйка.
На сiмейне життя? У Павленка воно не було таким безхмарним, як здавалося. Матерiальнi нестатки, поєднання пiд одним дахом двох несхожих характерiв, таких, як м'який, нерiшучий, слабодухий Вячеслав Адамович i вольова, енергiйна Варвара Олексiївна, яка уболiває за свого чоловiка i пiдштовхує його у спину, бо вже зрозумiла, що без рiшучих заходiв їм доведеться провести кращi роки у сiрих буднях.
А Павленко мiг заздрити Журавлю?
*Безумовно*. У всьому. Починаючи iз зовнiшнього вигляду. Заздрити на вмiння притягувати до себе людей, на його привабливiсть, якiй i Вячеслав Адамович не мiг протистояти, навiть коли злостився на сусiду.
Павленко увесь свiй вiльний час пропадав у Журавля, де можна було розважитися у легкiй, невимушенiй атмосферi, де й сам собi здавався бiльш значною особою, нiж звичайно, i де, нарештi, - i це найголовнiше, - мiг зустрiти Нiну i самокатуватися, спостерiгаючи її упадання бiля щасливця Антона.
Вiн дужо страждав, коли Варвара Олексiївна, яка не ходила до Журавля, пробувала перешкодити i його походенькам. Дружина точними, вивiреними словами руйнувала його настрiй, заявляючи, що вiн, як жебрак, бiгає за самоствердженням до Журавля, який його мiзинця не варт, але який процвiтає i на кращому рахунку в iнститутi, нiж її тюхтiй-чоловiк, iдеями якого частенько годується той самий Журавель. Досить прозiрливо вона зауважувала, що вiн, Славко, швидше блазень при королi Журавлi та його подружках, нiж сам король, i цим болюче уражала оголене самолюбство Вячеслава Адамовича. У таких випадках зчинялася сварка, i Павленко, якому на той час уже й перехотiлося бiгти до сусiди, все ж iшов на зло жiнцi i намагався повернутися того вечора якомога пiзнiше.
Варвара Олексiївна не ревнувала свого чоловiка до жiнок, якi товклися у квартирi неодруженого сусiди. Щодо цього вона була спокiйна тому, що тiльки їй, єдинiй у свiтi жiнцi, Славко мiг довiрливо сповiдатися, виплакати кривду, подiлитися гризотами. А без такої вiдвертостi, вона знала, її чоловiковi не потрiбна нiяка жiнка.
Ще не знаючи усiх вiдносин у сiм'ї Павленка, Коваль здогадувався про них, припускав, що в життi цього подружжя були й такi гiркi i зворушливi хвилини, коли Вячеслав Адамович розкривався дружиш i, шукаючи спiвчуття i пiдтримки у найближчої людини, полегшував душу, повну обиди на Журавля, повну заздростi до цього улюбленця долi. Тодi Варвара Олексiївна пристрасно жалiла чоловiка. Але коли вона пробувала використати цю беззахиснiсть i щирiсть Вячеслава Адамовича, щоб зачепити його гонор, чоловiк ображався, скипав i навiть готовий був зненавидiти її.
То яка ж найголовнiша пристрасть Павленка?
Чи не заздрiсть до того ж Журавля?
Заздрiсть!
Страшне, багатолике, як мiфiчна гiдра, почуття, що роздiляє людей, пригнiчує природну радiсть за успiх iншої людини, за похвалу iншiй. У рiзних личинах гадюкою вповзає це почуття у душу, спочатку непомiтно, невiдчутне, не викликаючи душевного дискомфорту, i так само невiдчутне впускає свою отруту... Але iнодi це страшне почуття спалахує раптом, умить i вражає людину, як удар блискавки. У ньому можуть з'єднатися у єдиному жахливому сплавi i ревнощi, i гордощi, i обида, самоприниження i приниження iншими. I навiть iржа, яка їсть залiзо, не така згубна для металу, нiж цей жахливий стан, що поволi переїдає душу людини, пригнiчує у нiй усi iншi почуття, настрої, бажання, усе добре, свiтле i завдає бiльше болю заздрiсниковi, нiж тому, кому заздрять, про вiщо той може й не здогадуватися.
Дмитру Iвановичу уже доводилося стикатися з випадками, коли заздрiсть ставала мотивом злих дiянь. Йому навiть здавалося, що останнiм часом це згубне почуття, як проникаюча радiацiя, усе збiльшує радiус своєї дiї, захоплює ширше коло людей. Втративши класовi розмежування, коли вона лютувала всерединi своєї касти, заздрiсть угнiздилася у декотрих людях без оглядки на те, хто своєю працею чи талантом, вiдданим на загальне благо, заслужив для себе краще життя, а хто - нi. Схованим гаслом заздрiсникiв стало: "*Менi* - все!", а вiдкритим, проголошуваним для годиться: "*Усiм* - все!", причому у поняттi "*всiм*" на рiвнiй нозi мали бути i трудiвники, i нероби, нероби навiть бiльше... I причин цього Коваль не мiг зрозумiти.
Почуття заздростi! Коли Дмитро Iванович виявляв його у людях, то сприймав мало не як особисту образу: адже часом заздрять не тому, що чогось позбавляються. Внаслiдок успiху iншої людини, заздрiсник нiчого не позбавляється, усе його лишається при ньому, але вiн не може витерпiти, що iншому нехай i не за його кошт, але все ж дiстанеться бiльше, краще, - i тому не терпить цього iншого i палко зичить йому зла.
Чи зичив зла Журавлю Павленко?
Чи заздрив?
Там була дружба? Сумнiвно. Вячеслав Адамович багато у чому вiдчував перевагу Журавля. Там була тяжка, як чавун, i гiрка, як полинь, заздрiсть, що роз'їла душу. Павленко сам терпiв вiд цього, змушений був посмiхатися, прикидатися щирим. Але чи можна через це бажати смертi людинi?!
Чи достатньо цього, щоб виявити таку жорстокiсть, не зробити маленького поруху рукою, не повернути краник i вiдiгнати смерть? Якої ж сили мала бути заздрiсть, щоб пiд тиском її пiти на убивство?! Така заздрiсть, що навiть загибель людини не звiльняє заздрiсника вiд цього почуття?!
Дмитро Iванович бачив, що Павленко - людина слабодуха, усiм незадоволена, завжди вважає себе скривдженим, обiйденим. А люди, ображенi на життя, на долю, iнодi бувають несподiвано злими i небезпечними.
Але чи можна пiдозрювати людину у тяжкому злочинi на пiдставi лише таких абстрагованих мiркувань? Чи не зневажається у такому випадку презумпцiя невинностi? Чи має вiн, полковник Коваль, моральне право вбачати у Павленковi вбивцю?! Адже цiлком можливо, що Вячеслав Адамович, сам не дуже тверезий, не згадав, йдучи, про чайник, не заглянув на кухню, не звернув увагу, що вогонь погас, а краник вiдкрито, i спокiйно пiшов до себе спати.
Дмитру Iвановичу не хотiлося погано думати про людей, якi так чи iнакше потрапили у коло його iнтересiв, - про того ж Вячеслава Павленка, Нiну Барвiнок, - але вiн мусив дати вiдповiдь закону на всi запитання, що поставила смерть Журавля, а тепер i загибель Килини Христофорової, яка за життя теж опинилася у тому ж досить чiтко, хоч, можливо, i не повнiстю ще окресленому ним колi, в якому оберталися Журавель, Павленки, Нiна Барвiнок, старий Коляда, Христофорови, "пан" Потоцький та ще, може, хтось досi невiдомий...
Ну що ж, завтра на допитi Павленка багато що мав з'ясуватися!..
Дмитру Iвановичу стало холодно, незважаючи на тепле ратинове пальто i хутряну шапку - пiклування Ружени, Вiн пiдвiвся з лавочки, застебнув пальто i, продовжуючи прогулюватися, наблизився до будинку.
Лише вчора вони виїхали звiдси майже без речей, як молодожони. Частину старих меблiв, якi збереглися, Ружена здала до комiсiйної крамницi, а мотлох, такий, як пом'ятий, ребруватий диван у кабiнетi та продавлене, колись улюблене, крiсло господаря, залишили на мiсцi.
Будинок стояв порожнiй, настовбурчений, але Дмитру Iвановичу, коли вiн увiйшов, щiльно зачинивши за собою за звичкою дверi, немов боявся впустити холод, несподiвано здався сповненим життя.
Пусткою для нього була якраз нова трикiмнатна квартира там, на Оболонi, i не тому, що iще не мала меблiв, - в нiй не було життя, тих пахощiв життя, якi не вiдразу вивiтрюються iз старого дому i не за один день заповнюють нову оселю.
Полковник пройшов кiмнатами. Електрик з житлової дiльницi уже обрiзав свiтло, бо вранцi мав приїхати бульдозер, але Дмитро Iванович i у темрявi по ледве помiтних вiдблисках снiгу знадвору легко орiєнтувався. Вiн постояв у спальнi, багато рокiв зачиненої пiсля смертi Зiни - Наталчиної матерi, i тiльки тепер розчахнутої навстiж. Зараз ця спальня, як i всi кiмнати, здалася надзвичайно просторою, i навiть не вiрилося, що колись їм було тiснувато у маленьких кiмнатках цього старого будиночка.
У спальнi разом iз холодним вiтром блукали тiнi минулого життя. Йому навiть вчувся голос Зiни, голоси iнших близьких людей, якi швидко розтали, полинули назавжди на крилах вiтру, що вiльно гуляв по кiмнатах.
Вiн пройшов до свого кабiнету i знову здивувався, виявивши, що це - велика кiмната, в якiй ранiше чомусь було тiснувато i йому, i столу, i полицям з книжками.
Залишене крiсло стояло на своєму мiсцi. Дмитро Iванович торкнувся рукою де-не-де потрiсканої ледеринової спинки i важко опустився в нього. Тепер перед ним не було стола, на який вiн мiг обiпертися лiктем, i вiн поклав руки на колiна.
Скiльки рокiв просидiв у ньому, скiльки дум передумав, скiльки разiв мало не плакав вiд свiдомостi свого безсилля, коли iстина ховалася вiд нього, але скiльки разiв вона вiдкривала йому тут своє величне лице!
Вервечкою пробiгли в його пам'ятi справи, над якими сидiв ночами, терпляче креслячи свої графiки i час вiд часу випростуючи пiд столом замлiлi ноги. Справи, справи, справи!.. Нi, не справи, а люди! Люди добрi i злi, тi, що йдуть на жертви заради близьких, i тi, якi охопленi лютою ненавистю до ближнього, тi, що переймаються чужим болем, i тi, що спокiйно встромляють нiж в iншого, якi готовi подiлитися окрайцем хлiба i якi пригощають потруєним питвом, невинно потерпiлi i злочинцi, що втекли вiд кари...
Йому пригадалися i художник Сосновський, який чекав розстрiлу за чужий злочин, i есер Козуб, i англiйка Джейн з матiр'ю, фашист Карл Локкер i норовливе дiвча Таня на Закарпаттi, i капiтан Бреус, сектант Лагута, Данилiвна з готелю у Лиманському, i вбивця Чемодуров та багато-багато iнших. Люди, люди, люди, цiлi свiти почуттiв, розпалених пристрастей, страждань i спалахiв щастя.
Усi вони пройшли перед ним у цьому домi, серед цих стiн, крiзь нього самого, крiзь його почуття, його душу. Вiн, скiльки мiг, вiдновлював зневажену справедливiсть, прагнув захистити невинного i знешкодити злочинця. У цьому полягав його службовий обов'язок i сенс життя.
Можливо, саме тому так тяжко йому зараз було покидати цей дiм. Здавалося, що разом з цими стiнами, приреченими на злам, пiде у безповоротне минуле усе, чим вiн жив.
Але так чи iнакше треба було йти. Завтра на нього чекали новi турботи, новi справи, i Дмитро Iванович, насилу вивiльняючись у пальтi з тiсного крiсла, пiдвiвся.
Вiн наблизився до хвiртки, ще раз кинув прощальний погляд на будиночок, що затаївся у нiчнiй темрявi, i раптом несподiвано для самого себе повернувся до нього. Тут вiн став хазяйновито зачиняти зяючi чорнотою вiкна, про якi пiд час виїзду у поспiху забули, немов закривав очi загиблого друга.
Потiм знову швидким кроком рушив до хвiртки i щiльно зачинив її за собою, щоб бiльше нiколи сюди не повертатися...
19
Це був другий допит Павленка. Уже як пiдозрюваного, а не свiдка.
Вячеслав Адамович за цi днi дуже змiнився. Хоча i пiд час першої розмови Коваль вiдзначив, що має справу з чоловiком пригнiченим, обличчя, погляд i жести якого свiдчать, що вiн дуже гостро переживає подiї останнiх днiв. Проте Павленко iще мiг складно вiдповiдати на запитання i якоїсь хвилини, захопившись, навiть повiдав цiлу iсторiю життя Нiни Барвiнок.
А зараз його було важко впiзнати. Обличчя ще дужче витяглося i побiлiло, вiд чого риси загострилися; рухи стали бiльш рiзкими, нервозними, але вiдповiдав вiн в'яло, i у примерхлому поглядi з'явилась якась байдужiсть i вiдчуження.
- Пiд час минулої нашої розмови ви не вiдповiли, чому опинились на початку дванадцятої пiд дверима Журавля у такому непривабливому виглядi, в нiчнiй бiлизнi. Як ви поясните цей епiзод сьогоднi? спитав його Коваль.
- Я й сам не знаю, - розвiв руками Павленко. - Якщо тiєї ночi був повний мiсяць, то, можливо, я вийшов iз своєї квартири, сам того не тямлячи... Зрозумiйте мене правильно, в Мiсяцi є щось непiзнане, трансцендентальне, тяжке i чарiвне... I я гадаю, вiн має енергiю бiльшого порядку, нiж магнiтна... Якщо магнiтне поле та iншi види енергiї, якi зв'язанi iз Землею, формують наше тiло, то дух створюється пiд впливом Мiсяця... Зрозумiйте мене правильно. Це не всi знають, але це - факт... Тому багато народiв поклоняються Мiсяцю... Коваль пильно глянув на Павленка. Чи не знущається той з нього? Трансцендентальнi сили! Дмитру Iвановичу раптом згадався Наталчин опус, написаний нею на Закарпаттi, коли вiн шукав там убивцю угорки Каталiни Iллеш та її дочок.
"ШЛЯХ ДО НIРIАПУСА"
(Заплутана справа)