Полковник уважно слухав. Монолог Павленка про друкарку зацiкавив його. Це була справдi схвильована розповiдь про долю людини, не байдужої оповiдачевi.
- А вороги у Журавля були?
Павленко розвiв руками.
- Якi вороги! У кожної людини, звичайно, є якiсь вороги. Усiх зв'язкiв Антона я не знаю. Але якщо йдеться про його загибель, то до чого тут "вороги" чи "не вороги"! Адже те, що сталося, - нещасний випадок. Випила людина зайвину, заснула, забула про чайник на плитi, вода залила вогонь, а закрити газ нiкому було... Адже його нiхто не вбив, не застрелив, не зарiзав... Так до чого тут якiсь вороги!
"Ну от, - додумалось полковниковi, - чому Павленко не поцiкавився обставинами загибелi Журавля. Його, певно, вже поiнформувала дружина про подiю у будинку. Але ж i Варвара Олексiївна не все знає. А спiвбесiдник тримається так упевнено, наче вивчив трагедiю досконально, у найменших деталях. "
- Вороги у Журавля якщо й були, - говорив далi Павленко, - то тепер зрадiють. А може, й нi. Мертвий перестає бути ворогом. З Антоном, здається, усе ясно i вам, у мiлiцiї... Усi цi нашi розмови, я думаю, вам потрiбцi тiльки для протоколу... Щоб завершити справу.
- Не зовсiм так, - сказав Коваль. - Ось тепер тiльки ми пiдiйшли до найголовнiшого. Розкажiть докладно про вашу останню вечерю у Журавля.
Вячеслав Адамович повiльно знизав плечима: мовляв, ну чого вже про це говорити? Так начебто йшлося про справи давнi-предавнi, якi вже й забулися, а може, й не були зовсiм, лише примарилися.
- Як хочете. Тiльки я майже нiчого не пам'ятаю. Адже теж не був тверезим. - Павленко вiдповiдав спокiйно, але у цьому спокої вчувалася напруженiсть.
- Я вам допоможу, - пообiцяв полковник. - Про що ви розмовляли того вечора? Був привiд для випивки?
- Привiд був. Антон радiв, що винахiд нового методу шлiфовки пробиває собi шлях у життя. Вiн тодi навiть велику статтю для журналу про це написав.
- Виходить, вiн не тiльки жiнками i черевичками захоплювався?
- Його на все вистачало.
- Коли вiн заявив про це своє нововведення?
- Своє... - пробурчав Павленко. - Хiба я знаю?
- Тут щось не так?
- Так то так...
- Давайте. Вячеславе Адамовичу, вiдверто. Ви теж брали участь у цьому винаходi?
- I "так", i "нi", - повiльно промовив допитуваний. - Зрозумiйте мене правильно. Розробку, звичайно, зробив Антон...
Вячеслав Адамович явно не договорював.
- А iдея? Iдея чия була? - випитував його полковник.
- Що "iдея"? - змахнув рукою молодий науковець. - Iдей навколо скiльки хочеш. У повiтрi ширяють, пiд ногами валяються. Бери - не хочу!
- Коли ви з Журавлем розробляли якусь тему, то найчастiше "iдеї" подавали ви, "голова", так би мовити, далi працювали разом, а пробивав її потiм Журавель, чи як? I авторами вважалися обоє.
Павленко здивувався обiзнаностi полковника, але не показав виду.
- I цього разу так було? Чи автором нового методу став виключно Журавель?
- Так, iдея хаотичного руху абразивiв спочатку була моєю, нарештi наважився Павленко. - Менi це на думку спало, коли ставив мембрану з голкою на грампластинку. Антон любив слухати свiй старий горластий грамофон, котрий купив десь на товчку. У Антона було багато дивацтв! От i цей грамофон з трубою. Має чудовий японський "Шарп", цiкавi касети, а причепився до цього мотлоху - "звук", казав, у грамофона приємнiший, нiж у мага... Так от, опускаючи голку на борозенку, по якiй вона весь час йде по одному й тому ж слiду i зрештою стирає платiвку, я раптом подумав, що на свiтi iснує не тiльки симетрiя, але й асиметрiя; що у природi не все прямолiнiйно i поряд iз строго упорядкованим рухом iснує i хаотичний, узяти до прикладу броунiвський рух, вiдкритий ботанiком Броуном i теоретично обгрунтований Альбертом Ейнштейном та Марiаном Смолуховським...
- Ну-ну, - пiдбадьорив Павленка Коваль, коли той запнувся.
- I тут моя думка спiввiднеслась до проблеми тертя пар, над якою б'ються машинобудiвники.
Павленко захопився i вже не зупинявся. Очi його спалахували, на обличчя набiг рум'янець, це уже була не та людина, яка ранiше сидiла перед Ковалем.
- Я скрикнув: "Еврика!" i сказав Антоновi, що у мене з'явилася цiкава думка. Ви, звичайно, не знайомi з цiєю проблемою.
- Дещо знаю. Теча сальника, - вiдповiв полковник, чим знову здивував Павленка. - Але ви в цей час працювали над iншою темою, плановою. Адже так?
- Так, над iншою... Але питання iдеальної шлiфовки пар, якi зазнають тертя, мене давно хвилювало.
- Журавель цiкавився нею ранiше, цiєю шлiфовкою? До вашого вигуку "Еврика!"
- По-моєму, нi. Але вiн вiдразу усе зрозумiв - вiн був людиною талановитою i, головне, дуже меткою, хваткою.
- I вiдразу запропонував вам розробити цей винахiд?
- Та нi. По-перше, це ще не було винаходом. Тiльки думка, iдея. Спочатку Антон i не зацiкавився нею.
- А ви?
- Я - теж. Нi, поговорили, дивуючись, що все так просто, i зайнялися плановою темою.
- I бiльше не поверталися до цього?
- Нi. Я ж кажу, у нас були iншi проблеми.
- Значить, i вас своє вiдкриття не захопило?
- У той час - нi. Бачачи, що Антон не запалився, я теж охолов. Зрозумiйте мене правильно. Коли думки зайнятi одним, усе iнше вiдсовуєш у далекий куточок пам'ятi. Поки не звiльнишся.
- Коли це було?
- Давно. Ще навеснi. Я закрутився. Навiть було забув про шлiфовку.
- Не надали значення своїй знахiдцi?
- Можливо. Iдей багато. Та все не ухопиш.
- А Журавель ухопив.
- Головне, що мовчки, нишком, потай розробляв. Зрозумiйте мене правильно. Мiг би й сказати, порадитись... Я що, я нiчого... Працюй... Тiльки по-чесному...
- Ви образилися на нього, коли довiдалися, що вiн сам розробляє.
- Було. - Павленко немов забув, що не збирався бути вiдвертим на допитi.
Коваль вже увiмкнув магнiтофон i почав ставити питання швидко, вимагаючи такої ж швидкої вiдповiдi.
- Заявку Журавель подав тiльки вiд свого iменi?
- Так.
- Значить, тепер ви до винаходу не маєте прямого вiдношення?
Павленко злегка звiв брови:
- Як сказати... Ви, певно, вважаєте, що генiй, тобто Антон, запозичив дещицю у посередностi i потiм самостiйно зробив вiдкриття? А я за це озлився на нього?
- Але ж нiде не записано, що iдея належала вам?
- Чому? Записано. Якось ми повернулися до цiєї iдеї i збиралися разом розробити її, навiть заявку спiльну написали. Це вже була не просто гола iдея, а оформлена. Але потiм я, кажу, закрутився, та й вiн захопився iншим, а я розумiв, що без нього не проб'юсь... А вiн тим часом, як виявилося, узявся до справи серйозно, але вирiшив дiяти уже без мене.
- У вас є ця спiльна заявка? Ви кудись її подавали?
- Тепер бачу, що - нiкуди. Хоч Антон збирався i узяв перший примiрник. Але копiя у мене є.
- Ви будете претендувати на те, щоб довести справу до кiнця?
Павленко замислився i потер голову долонею.
- Навiть не знаю. Тепер я не претендую. Зрозумiйте мене правильно. Будемо докiнчувати усiєю лабораторiєю. Я iще точно не знаю, як далеко зумiв Антон як автор просунутися у Державному комiтетi винаходiв, ще потрiбно макетний примiрник зробити, потiм знайти виробництво.
- Про що ви розмовляли того вечора iз Журавлем?
- Про все i нi про що.
- Хто, крiм вас, був тодi у квартирi?
- Ну, Нiна...
- Яку роботу вона принесла?..
Вячеслав Адамович зам'явся.
- Про цей новий метод шлiфовки?
- Так.
- Ви тiльки тодi вперше познайомилися з роботою Журавля? Того вечора?
- Частково. Нiна ще не все передрукувала.
- Отже, розмова у вас була не тiльки "про все i нi про що", а i про цей винахiд?
- Торкалися.
- I ви дуже розгнiвалися на Антона Iвановича, що усунув вас вiд цiєї справи? Висловлювали йому свої претензiї?
- Припустимо, товаришу полковник. Але що ви хочете цим сказати, до чого ведете? Мене у чомусь пiдозрюєте? У його вороги записали? Зрозумiйте мене правильно...
- О котрiй годинi ви пiшли вiд Журавля?
- Не пригадую. Я на годинник не дивився. Кажу ж, був нетверезий... Сп'янiв.
- Не дуже. Експертиза показала, що бiльшу частину пляшки проковтнув загиблий.
- Однак я швидко п'янiю.
- Ви були дуже збудженi. Медицинi вiдомо, що при нервовому збудженнi алкоголь не вiдразу дiє. Отже, ви того вечора були при повному розумi.
Павленко пропустив повз вуха зауваження полковника.
- Коли Нiна Барвiнок пiшла, ви ще залишалися у Журавля?
- Навпаки. Я пiшов перший. Антон хотiв її залишити, i я боявся опинитися третiм зайвим.
- Це ви добре пам'ятаєте?
- Так.
- Але ви щойно твердили, нiбито були п'янi i нiчого не пригадуєте. Як же вам пощастило таку деталь запам'ятати, як бажання Журавля? Чи, може, вiн його вiдкрито висловив?
Павленко мовчав. Жилочка на щоцi, з якої уже зiйшов рум'янець, дужче засiпалась.
- Отже, ви пiшли, а Барвiнок залишилася наодинцi з п'яним господарем. О котрiй годинi це було? О шостiй, о сьомiй, о восьмiй чи о дев'ятiй вечора?
- Здається, о сьомiй або восьмiй.
- Не пiзнiше?
- Нi.
- У нас дещо iншi данi, - зiтхнув Коваль, роздосадуваний упертiстю Павленка. Але саме те, що молодий науковець приховує правду, багато про що говорило йому. - Тодi пояснiть, яким чином вас бачили бiля квартири Журавля на початку дванадцятої? Що ви робили пiд його дверима? Щойно вийшли вiд нього? Чи, навпаки, повернулися i намагалися прокрастися в квартиру? Навiщо?
Павленко мовчав, опустивши голову. Помiтно було, що вiн дуже зляканий i всiляко намагається це приховати.
Вячеслав Адамович, звичайно, здогадався, що мiлiцiя одержала такi вiдомостi про нього вiд сусiда - офiцера, який повертався уночi з вiдрядження. Капiтан був здивований, коли, пiдiймаючись сходами, бо лiфт не працював, помiтив пiд дверима Журавля Павленка у бiлизнi, поверх якої було накинуто халат. Почувши, що хтось йде, Вячеслав Адамович, як розповiв офiцер, кинувся у напiввiдчиненi дверi своєї квартири.
- Теж не пригадуєте?
Павленко, здавалося, оглухнув.
- То було це чи нi?! - суворо спитав Коваль.
- Ви що ж, товаришу полковник, - раптом вибухнув допитуваний, - все ж таки мене у чомусь пiдозрюєте?! У чому ж? Зрозумiйте мене правильно: я йому не ворог був, а друг!..
У думках Коваля промайнула давня приказка: врятуй мене, боже, вiд друзiв, а з ворогами я сам упораюсь.
- I все ж таки! - наполягав полковник.
- Зараз я нiчого не можу сказати, - уперто вiдповiв Павленко.
- Ну що ж, - вiдступився Коваль, бо в його арсеналi поки що бiльше нiчого не було, - подумайте, пригадайте. Ми ще поговоримо. А поки що попрошу вас нiкуди з Києва не виїздити. - I, узявши у Павленка пiдписку про невиїзд, Дмитро Iванович вiдпустив його вкрай розгубленим.
16
А от i Одеса. Затишно-мрiйливе, дiловите i вiдчайдушне мiсто. Мiсто, яке починається для приїжджого iз задерикуватої самодiяльностi трамвайної кондукторки, яка написала крейдою всерединi свого вагона, на усю його довжину, дружне звернення до "зайця": "Щоб ти так доїхав, як узяв квиток!" i закiнчується на пляжi дбайливим плакатом: "Громадяни, обережно поводьтеся iз сонцем!" Одеса i героїчна, вкарбована навiки у пам'ятi народнiй самозреченою обороною у вiйну, вiдчайдушною зневагою до смертi, i бурлескно-весела, доброзичлива i заповзята, - усе в нiй змiшалося: i смiшне, i трагiчне, буденне i величне, добро i зло, але все з розмахом, широке, як море бiля її нiг.
Спiвробiтники вiддiлу боротьби з розкраданням соцiалiстичної власностi провели у Києвi велику роботу, виявляючи за дорученням Коваля покупцiв i продавцiв жiночих чобiткiв особливої моделi з кустарно налiпленим фiрмовим ярликом "Salamander". Їм пощастило вийти на якогось Григорiя Потоцького, який часто приїздив з Одеси.
Одесити в свою чергу почали стежити за Григорiєм Володимировичем Потоцьким, iнженером невеличкої проектної органiзацiї, пiдпорядкованої безпосередньо республiканському мiнiстерству. I незабаром вони затримали iнженера на вокзалi з двома великими чемоданами, в яких вмiстилося майже сорок пар чобiткiв. Дiзнання одесити мали вести разом з карним розшуком столицi, i тому Коваль сам вирушив у вiдрядження...
Фiрмовий поїзд м'яко пiдкочувався до перону. Через чисте вiкно Дмитро Iванович вiдразу помiтив старшого лейтенанта Струця, що зустрiчав його.
Струць уже два днi був у Одесi. Слiдчо-оперативнiй групi, очолюванiй Спiваком, доручили одночасно i справу про загибель Килини Христофорової. Тому Вiктор Кирилович виїхав до Одеси, щоб i там вивчити життя кравчинi, її знайомства, обстановку в сiм'ї...
Уночi, лежачи без сну на полицi, Дмитро Iванович згадував похорон Христофорової.
...Пiсля морозiв раптом наступила вiдлига. Снiг став сiрим, поповз пiд колесами машин i ногами пiшоходiв. Христофорову вирiшено було ховати у Києвi. На околичне кладовище її проводжали троє: офiцiйний представник контори ритуальних обрядiв, стара сусiдка Ганна Кiндратiвна та полковник Коваль, який сподiвався побачити на похоронi кого-небудь з приятелiв чи замовниць загиблої. Проте нiхто не стояв бiля будинку, з якого виносили Килину Сергiївну, зупинялися на мить лише випадковi перехожi, i Коваль несподiвано для самого себе вирiшив провести Христофорову аж на кладовище.
Не приїхала з Одеси i дочка Вiта, яка напередоднi з'явилася у матерi i, побувши лише день, знову гайнула додому. Як установили колеги полковника, дочку Христофорової було знято в Одесi з поїзда з сильною кровотечею i вiдвезено "швидкою допомогою" до гiнекологiчного вiддiлення лiкарнi. У день похорону матерi вона iще була там i слабувала пiсля невдалого аборту...
Ганна Кiндратiвна у чорнiй хустинцi iз скорботним виразом на обличчi сидiла у похоронному автобусi поруч Дмитра Iвановича i журно дивилася на грубо вистругане вiко, що закривало труну.
Живих квiтiв i вiнкiв не було. Час зимовий, та й хто мiг їх принести! Ганна Кiндратiвна змайструвала з чорного клаптя щось схоже на квiтку. I тепер цей єдиний дарунок лежав на трунi, погойдуючись разом з нею. Стара жiнка час вiд часу пiдхоплювалася, поправляла квiтку, щоб вiд тряски вона не впала на пiдлогу.
Дмитро Iванович якраз не любив зрiзаних квiтiв. Руженi вiн якось сказав, що, поглядаючи на букети, вiн не може звiльнитися вiд думки, що краса i нiжнiсть їхня незабаром зiв'яне, коли згниють i перетворяться на прах. I жiнка, знаючи це дивацтво Коваля, нiколи не вимагала вiд нього таких подарункiв. Вiн i у своєму садку не зрiзував квiти, залишаючи їх засихати на коренi аж до наступної весни.
Звичай проводжати померлих квiтами нагадував йому, признавався Дмитро Iванович, древнiй ритуал, коли у могилу воїна-вождя вiдправляли i його дружину, рабiв, коня... А тепер, у наш гуманний час, всiх їх замiнили квiтами, але й квiти здавалися йому беззахисними жертвами стародавнього звичаю... I у той далекий iсторично час, i нинi нi у дружини, нi у рабiв, нi у квiтiв не було вини, а коли немає вини, то не має бути й кари...
За вiкнами автобуса падав дрiбний, тоскний снiжок, лiпився до шибок i, перетворюючись на воду, стiкав униз... Коваль мiркував про те, що могло статися мiж донькою та матiр'ю у суботу, що викликало їхню сварку, чому Вiта опинилася у лiкарнi, хто винен у цьому i чи немає якогось зв'язку мiж цими подiями i несподiваною загибеллю Килини Сергiївни.
"Два похорони протягом кiлькох днiв на моїх плечах, - з прикрiстю думав полковник, спостерiгаючи, як похитується труна внаслiдок занадто швидкої їзди водiя, який поспiшав покiнчити з "невигiдним" похороном, - чи не забагато?"
Затишний одеський перон тихо пiдсунувся до самiсiнького вагона, дверi вiдчинилися, i Дмитро Iванович з насолодою вдихнув свiже ранкове повiтря, присмачене запахом моря.
У машинi, яка чекала Коваля бiля вокзалу, Струць спитав:
- До готелю?
- Оформимося пiзнiше, - вiдповiв полковник. - Я не втомився. Поїдемо до управлiння.
- Вiта Христофорова учора виписалася з лiкарнi, - доповiдав дорогою старший лейтенант. - Живе вона у хатинi померлої влiтку бабусi, бiля ринку. Хатина, в якiй дiвчина прописана з минулого року, стара, на двi житловi кiмнатки з кухнею. Живе Вiта усамiтнено, скритно, подружок не мас. Характер незалежний, вередливий, заняття в iнститутi частенько пропускає, оцiнки невисокi. У громадському життi iнституту участi не бере. Мати мало опiкувалася нею, повнiстю захоплена гонитвою за довгим карбованцем. Є двi кравчинi-надомницi, якi за її викрiйками шиють плаття. Єдина людина, з ким мала справу тут Христофорова, - iнженер Потоцький. Саме вiн, коли кравчиня перебувала у Києвi, вiдвiдував Вiту, пiклувався про неї - аж до постачання її продуктами.
Слухаючи Струця, полковник Коваль задоволене кивав.
- До речi, є якiсь данi, хто мав стати батьком дитини? - спитав вiн.
Старший лейтенант розвiв руками.
Дмитро Iванович розумiв, що не так просто це з'ясувати, та якщо ця деталь не буде важливою у справi про загибель Христофорової, нею не варто й займатися.
- З Вiтою я сам розмовлятиму, - сказав полковник, вислухавши Струця. - Якщо лiкарi дозволять, викличемо завтра повiсткою, а нi, то пiд'їду до неї. Може, зi мною, стариганом, бiльш вiдвертою буде...
Майор, начальник вiддiлу боротьби з розкраданням - товстун з гранатовими очима i прiзвищем таким довгим i незвичним, що Коваль при першому знайомствi не став i трудитися, щоб запам'ятати його, - уже чекав Коваля у своєму кабiнетi. Пiсля короткого знайомства i обговорення задачi майор наказав привести з камери попереднього ув'язнення затриманого Григорiя Потоцького.
Поки цей наказ виконувався, Дмитро Iванович з цiкавiстю розглядав чобiтки, якi лежали тут-таки у розкритих чемоданах. Як краплi води вони були схожi мiж собою, а так само на тi, котрi були конфiскованi у пiдпiльних продавцiв, i на тi, що їх Коваль побачив у своєї Наталки.
I раптом у нього промайнула iдiотська думка: "А чи були б у Наталки чобiтки, якби не оця пiдпiльна одеська артiль? - I вiдразу злякався цiєї думки, розлютився на себе, на Наталку, на весь свiт за те, що в нього могла з'явитися така думка. - Та носила б звичайнi, мiсцевої фабрики, як усi люди! А то примхи, примхи!.. У мої роки..."
Цi думки Дмитра Iвановича обiрвалися, бо на дверях у супроводi конвоїра з'явився ставний молодий чоловiк з чорним розкиданим чубом на головi i живим, енергiйним обличчям. Вiй гидливо поглянув на конвоїра i, втупивши у Коваля свiтлi, майже бiлi, очi, промовив:
- Здрастуйте! - I вiдразу додав: - Незважаючи на ваше недоброзичливе ставлення до мене, я вам бажаю здоров'я...
- Сiдайте, - зупинив його майор, показуючи на стiлець.
Коваль вiдчув у бравадi Потоцького намагання приховати схвильованiсть i вже наперед знав, як поводитиметься затриманий i як слiд з ним розмовляти.
Тим часом майор пiсля звичайного установлення анкетних даних почав невiдступне допитуватися у Потоцького, звiдки у нього чобiтки, де вiн їх узяв, хто виготовив, не забувши нагадати про статтю карного кодексу, яка обiцяє зменшення кари в разi щирого розкаяння.
Проте брюнет цю статтю добре знав i без майора i не збирався нею скористатися. На всi запитання вiдповiдав ухильно або заперечливо. Появу у нього такої кiлькостi чобiткiв пояснював смiховинне: так, кутiв на ринку у рiзних людей; так, не запам'ятав тих, хто продав, може сплутати одного з одним, тому не береться дати їхнiй словесний портрет; так, визнає - скупив не для себе, ясна рiч - чобiтки жiночi...
Навiщо стiльки? Звiсно, не дружинам або сестрам: у нього дружини немає, а сестра - одна, в iншому мiстi. Нi, не в Києвi, у Херсонi... Звичайно, збирався гайнути десь на пiвнiч, перепродати i заробити. Тепер розкаюється - надумав погану справу. Вперше в життi. Але вiдразу й вiдмовився вiд задуму, i сам ще не вирiшив, що з ними робити, куди їх подiти. А тут - мiлiцiя!.. Отже, злочину вiн не вчинив! I справдi збирався вчинити, планував, але не здiйснив, i притягати немає за що... От якби почав продавати, та по спекулятивнiй цiнi, тодi звичайно... А так... За не скоєне не судять...
- Куди подiти? - ущипливо повторив майор. - Сюди принести, до нас. I тодi жодних до вас претензiй. Допомогли б знайти тих продавцiв, вони б i грошi вашi повернули.
Потоцький розвiв руками:
- Не змикитив. Та й де їх тепер знайдеш - переплуталися усi обличчя, адже тiльки промайнули перед очима. Та й не дивно: у когось пару купив, в iншого - двi... Не запам'ятаєш. Самi знаєте, як з-пiд поли продають, одне одному в очi не дивляться, усе миттю... Вийшло б у мене, як у Гоголя: одному прилiпив би нiс другого, вуха третього... Дурниця вийшла б!..
- Еге ж, дурниця, - погодився майор. - Але спробуйте пояснити, як це рiзнi люди зумiли виробити такi однаковi чобiтки, на один копил, та й пошитi однаковими нитками, з однаковими пiдметками, однаковi прилiпили наклейки? Виходить, десь в одному мiсцi тi ж самi руки їх робили? Пташки, звiсно, з одного гнiзда, спiльних батькiв мають. Так з якого ж це гнiзда, громадянине Потоцький?
Молодик раптом ляснув себе по чолу долонею.
- Звичайно, з одного! Вiрно! З однiєї ж фабрики. Там же написано "Salamander". Нiчого й думати... I як же це я так сплохував! Потоцький аж зубами заскрипiв. - Чобiтки, виходить, з крамниць, де iмпортом торгують, або з бази... Значить, краденi... Було б менi, дурневi, вiдразу здогадатися!..
Майор зупинив ламентацiї Потоцького:
- Заспокойтеся. Не краденi вони. I не iмпортнi, не саламандрiвськi, а нашi, одеськi, кустарнi. Є висновки експертизи... А щодо того, що схаменувся i складу злочину немає, помиляєтесь. Не опам'яталися ви, не вiдмовилися вiд злочинного намiру, не самi зупинилися, а ми обiрвали на вокзалi вашу дiяльнiсть. Перед самiсiнькою посадкою у поїзд...
Майор сердиться, у гранатових очах його з'являється роздратований блиск. Пiдозрюваний, звичайно, верзе казна-що i весь час, не вiдповiдаючи на запитання прямо, вислизає з рук, як в'юн. Однак голос майор не пiдвищує, зважаючи на те, що у допитi бере участь полковник з мiнiстерства, i терпляче повторює свої запитання.
Втiм, наслiдки тi ж самi, i зрештою майор не витримує.
- Чого ти менi iкру сиплеш, - роздратовано кидає вiн, непомiтно для самого себе звертаючись до Потоцького уже на "ти". - В iншому мiсцi можеш тюльку за бичка видавати. У тебе є пiдпiльна фабричка, i немаленька. I ти - експедитор... Я вас викрию, будь певен. I тодi заспiваєш у мене iншої! Отже, краще не тягни i давай вiдкритим текстом: де, хто, звiдки сировина? Адже крадена!
У вiдповiдь Потоцький тiльки мовчки чеше потилицю.
- Дозвольте, - звертається до майора Коваль.
Той полегшено киває.
- Скажiть, громадянине Потоцький, коли ви востаннє бачилися iз Христофоровою? - запитує полковник.
Пiдозрюваний на мить затримує подих, а потiм глибоко зiтхає. Коваль помiчає новий нюанс у його настрої. Змiна теми, здається, приносить йому полегшення, i це дивує Дмитра Iвановича.
- З Христофоровою? - Потоцький трохи примружує око, немов силкується пригадати, але нiяк не може. - З Христофоровою... Христофоровою? - повторює вiн, не вiдповiдаючи прямо на запитання.
"Еге ж, не такий вiн простак, цей "пан", - думає Коваль. - Але чи причетний до вбивства кравчинi? Якi iнтереси гуртували їх, на чому трималася їхня дружба? На обопiльному захопленнi, на коханнi? Те, що Потоцький на кiлька рокiв молодший, могло не завадити почуттям. Але чому у такому разi не створили сiм'ю? I чому Потоцький все ж таки так пiклується про Вiту? Певно, тут швидше дiловi iнтереси, нiж матримонiальнi... А що могло породити такий конфлiкт мiж ними, який веде до вбивства кравчинi? Пiдстав пiдозрювати Потоцького в убивствi Христофорової поки що немає. Ранiше слiд установити принаймнi двi обставини: по-перше, чи мав Потоцький для такого злочину спонукальнi причини i, по-друге, чи була реальна можливiсть його здiйснити. Поки що це може тiльки припускати як одну з робочих версiй. Насторожує, однак, те, що Потоцький, пiд час попередньої розмови в мiлiцiї намагався приховати свою недавню поїздку до Києва". Цi думки миттю пролетiли у головi полковника.
- Де ви були у цю недiлю?
- Тут, звичайно. В Одесi.
- А чому "звичайно"? Могли бути де завгодно: i тут, в Одесi, i в Харковi, в Москвi i Києвi... - Коваль навмисне поставив Київ у кiнцi свого списку мiст. - I я вас не запитую, в якому мiстi, - вiв далi полковник. - Чого ж ви вiдразу подумали, що маю на увазi iнше мiсто, не Одесу?
- Ах, так, - не сховавши свого збентеження, протяг Потоцький. - Звiсно, я мiг бути де завгодно, у будь-якому мiстi, але був в Одесi.
- Є люди, якi пiдтвердять вашi слова?
Iнженер зам'явся.
- Це треба подумати... Є, аякже!.. Але навiщо вам моє алiбi? Ви мене iще у чомусь пiдозрюєте... Вам цього мало? - кивнув на чемодани з чобiтками..
- Хто ж пiдтвердить?
- Менi не хотiлося б їх називати.
- Чому?
- Щоб не залишати їхнi iмена у протоколi.
- А якщо без протоколу?
Молодий чоловiк ще якийсь час мовчав. Майор тоскно позирав на розкритi на пiдлозi чемодани. Йому здавалося, що полковник з мiнiстерства вiдводить допит не в той бiк i ставить питання не по сутi.
- Я не бачу в цьому необхiдностi, - нарештi рiшуче вимовив iнженер.
Тим часом Дмитро Iванович i далi у думцi аналiзував доповiдь Струця, в якому згадувалося, що Потоцький частенько вiдвiдував хатинку Христофорових.
- Чи не доньку Килини Сергiївни маєте на увазi?
Тепер пiдслiдний вкрай збентежився. Звiдки це вiдомо мiлiцiї? Чи не стежили за ним? Природно, що стежили. Iнакше не застукали б на вокзалi. Та невже вони й за квартирою Вiтки наглядали?
- Нi, - цiдить вiн. - Але що з цього виходить?
- По-перше, не треба уникати правди. Христофорову i її доньку Вiту ви добре знаєте. Чи не так?.. Але повернемося до наших баранiв, - сказав далi Коваль. - Хто може пiдтвердити, що у недiлю ви були в Одесi?
- Я своє алiбi буду доводити тiльки пiсля того, як пред'явите обвинувачення.
Секунду вони дивилися один одному в очi i за цей короткий час Коваль зрозумiв, що помилився у своїй пiдозрi.
- А вороги у Журавля були?
Павленко розвiв руками.
- Якi вороги! У кожної людини, звичайно, є якiсь вороги. Усiх зв'язкiв Антона я не знаю. Але якщо йдеться про його загибель, то до чого тут "вороги" чи "не вороги"! Адже те, що сталося, - нещасний випадок. Випила людина зайвину, заснула, забула про чайник на плитi, вода залила вогонь, а закрити газ нiкому було... Адже його нiхто не вбив, не застрелив, не зарiзав... Так до чого тут якiсь вороги!
"Ну от, - додумалось полковниковi, - чому Павленко не поцiкавився обставинами загибелi Журавля. Його, певно, вже поiнформувала дружина про подiю у будинку. Але ж i Варвара Олексiївна не все знає. А спiвбесiдник тримається так упевнено, наче вивчив трагедiю досконально, у найменших деталях. "
- Вороги у Журавля якщо й були, - говорив далi Павленко, - то тепер зрадiють. А може, й нi. Мертвий перестає бути ворогом. З Антоном, здається, усе ясно i вам, у мiлiцiї... Усi цi нашi розмови, я думаю, вам потрiбцi тiльки для протоколу... Щоб завершити справу.
- Не зовсiм так, - сказав Коваль. - Ось тепер тiльки ми пiдiйшли до найголовнiшого. Розкажiть докладно про вашу останню вечерю у Журавля.
Вячеслав Адамович повiльно знизав плечима: мовляв, ну чого вже про це говорити? Так начебто йшлося про справи давнi-предавнi, якi вже й забулися, а може, й не були зовсiм, лише примарилися.
- Як хочете. Тiльки я майже нiчого не пам'ятаю. Адже теж не був тверезим. - Павленко вiдповiдав спокiйно, але у цьому спокої вчувалася напруженiсть.
- Я вам допоможу, - пообiцяв полковник. - Про що ви розмовляли того вечора? Був привiд для випивки?
- Привiд був. Антон радiв, що винахiд нового методу шлiфовки пробиває собi шлях у життя. Вiн тодi навiть велику статтю для журналу про це написав.
- Виходить, вiн не тiльки жiнками i черевичками захоплювався?
- Його на все вистачало.
- Коли вiн заявив про це своє нововведення?
- Своє... - пробурчав Павленко. - Хiба я знаю?
- Тут щось не так?
- Так то так...
- Давайте. Вячеславе Адамовичу, вiдверто. Ви теж брали участь у цьому винаходi?
- I "так", i "нi", - повiльно промовив допитуваний. - Зрозумiйте мене правильно. Розробку, звичайно, зробив Антон...
Вячеслав Адамович явно не договорював.
- А iдея? Iдея чия була? - випитував його полковник.
- Що "iдея"? - змахнув рукою молодий науковець. - Iдей навколо скiльки хочеш. У повiтрi ширяють, пiд ногами валяються. Бери - не хочу!
- Коли ви з Журавлем розробляли якусь тему, то найчастiше "iдеї" подавали ви, "голова", так би мовити, далi працювали разом, а пробивав її потiм Журавель, чи як? I авторами вважалися обоє.
Павленко здивувався обiзнаностi полковника, але не показав виду.
- I цього разу так було? Чи автором нового методу став виключно Журавель?
- Так, iдея хаотичного руху абразивiв спочатку була моєю, нарештi наважився Павленко. - Менi це на думку спало, коли ставив мембрану з голкою на грампластинку. Антон любив слухати свiй старий горластий грамофон, котрий купив десь на товчку. У Антона було багато дивацтв! От i цей грамофон з трубою. Має чудовий японський "Шарп", цiкавi касети, а причепився до цього мотлоху - "звук", казав, у грамофона приємнiший, нiж у мага... Так от, опускаючи голку на борозенку, по якiй вона весь час йде по одному й тому ж слiду i зрештою стирає платiвку, я раптом подумав, що на свiтi iснує не тiльки симетрiя, але й асиметрiя; що у природi не все прямолiнiйно i поряд iз строго упорядкованим рухом iснує i хаотичний, узяти до прикладу броунiвський рух, вiдкритий ботанiком Броуном i теоретично обгрунтований Альбертом Ейнштейном та Марiаном Смолуховським...
- Ну-ну, - пiдбадьорив Павленка Коваль, коли той запнувся.
- I тут моя думка спiввiднеслась до проблеми тертя пар, над якою б'ються машинобудiвники.
Павленко захопився i вже не зупинявся. Очi його спалахували, на обличчя набiг рум'янець, це уже була не та людина, яка ранiше сидiла перед Ковалем.
- Я скрикнув: "Еврика!" i сказав Антоновi, що у мене з'явилася цiкава думка. Ви, звичайно, не знайомi з цiєю проблемою.
- Дещо знаю. Теча сальника, - вiдповiв полковник, чим знову здивував Павленка. - Але ви в цей час працювали над iншою темою, плановою. Адже так?
- Так, над iншою... Але питання iдеальної шлiфовки пар, якi зазнають тертя, мене давно хвилювало.
- Журавель цiкавився нею ранiше, цiєю шлiфовкою? До вашого вигуку "Еврика!"
- По-моєму, нi. Але вiн вiдразу усе зрозумiв - вiн був людиною талановитою i, головне, дуже меткою, хваткою.
- I вiдразу запропонував вам розробити цей винахiд?
- Та нi. По-перше, це ще не було винаходом. Тiльки думка, iдея. Спочатку Антон i не зацiкавився нею.
- А ви?
- Я - теж. Нi, поговорили, дивуючись, що все так просто, i зайнялися плановою темою.
- I бiльше не поверталися до цього?
- Нi. Я ж кажу, у нас були iншi проблеми.
- Значить, i вас своє вiдкриття не захопило?
- У той час - нi. Бачачи, що Антон не запалився, я теж охолов. Зрозумiйте мене правильно. Коли думки зайнятi одним, усе iнше вiдсовуєш у далекий куточок пам'ятi. Поки не звiльнишся.
- Коли це було?
- Давно. Ще навеснi. Я закрутився. Навiть було забув про шлiфовку.
- Не надали значення своїй знахiдцi?
- Можливо. Iдей багато. Та все не ухопиш.
- А Журавель ухопив.
- Головне, що мовчки, нишком, потай розробляв. Зрозумiйте мене правильно. Мiг би й сказати, порадитись... Я що, я нiчого... Працюй... Тiльки по-чесному...
- Ви образилися на нього, коли довiдалися, що вiн сам розробляє.
- Було. - Павленко немов забув, що не збирався бути вiдвертим на допитi.
Коваль вже увiмкнув магнiтофон i почав ставити питання швидко, вимагаючи такої ж швидкої вiдповiдi.
- Заявку Журавель подав тiльки вiд свого iменi?
- Так.
- Значить, тепер ви до винаходу не маєте прямого вiдношення?
Павленко злегка звiв брови:
- Як сказати... Ви, певно, вважаєте, що генiй, тобто Антон, запозичив дещицю у посередностi i потiм самостiйно зробив вiдкриття? А я за це озлився на нього?
- Але ж нiде не записано, що iдея належала вам?
- Чому? Записано. Якось ми повернулися до цiєї iдеї i збиралися разом розробити її, навiть заявку спiльну написали. Це вже була не просто гола iдея, а оформлена. Але потiм я, кажу, закрутився, та й вiн захопився iншим, а я розумiв, що без нього не проб'юсь... А вiн тим часом, як виявилося, узявся до справи серйозно, але вирiшив дiяти уже без мене.
- У вас є ця спiльна заявка? Ви кудись її подавали?
- Тепер бачу, що - нiкуди. Хоч Антон збирався i узяв перший примiрник. Але копiя у мене є.
- Ви будете претендувати на те, щоб довести справу до кiнця?
Павленко замислився i потер голову долонею.
- Навiть не знаю. Тепер я не претендую. Зрозумiйте мене правильно. Будемо докiнчувати усiєю лабораторiєю. Я iще точно не знаю, як далеко зумiв Антон як автор просунутися у Державному комiтетi винаходiв, ще потрiбно макетний примiрник зробити, потiм знайти виробництво.
- Про що ви розмовляли того вечора iз Журавлем?
- Про все i нi про що.
- Хто, крiм вас, був тодi у квартирi?
- Ну, Нiна...
- Яку роботу вона принесла?..
Вячеслав Адамович зам'явся.
- Про цей новий метод шлiфовки?
- Так.
- Ви тiльки тодi вперше познайомилися з роботою Журавля? Того вечора?
- Частково. Нiна ще не все передрукувала.
- Отже, розмова у вас була не тiльки "про все i нi про що", а i про цей винахiд?
- Торкалися.
- I ви дуже розгнiвалися на Антона Iвановича, що усунув вас вiд цiєї справи? Висловлювали йому свої претензiї?
- Припустимо, товаришу полковник. Але що ви хочете цим сказати, до чого ведете? Мене у чомусь пiдозрюєте? У його вороги записали? Зрозумiйте мене правильно...
- О котрiй годинi ви пiшли вiд Журавля?
- Не пригадую. Я на годинник не дивився. Кажу ж, був нетверезий... Сп'янiв.
- Не дуже. Експертиза показала, що бiльшу частину пляшки проковтнув загиблий.
- Однак я швидко п'янiю.
- Ви були дуже збудженi. Медицинi вiдомо, що при нервовому збудженнi алкоголь не вiдразу дiє. Отже, ви того вечора були при повному розумi.
Павленко пропустив повз вуха зауваження полковника.
- Коли Нiна Барвiнок пiшла, ви ще залишалися у Журавля?
- Навпаки. Я пiшов перший. Антон хотiв її залишити, i я боявся опинитися третiм зайвим.
- Це ви добре пам'ятаєте?
- Так.
- Але ви щойно твердили, нiбито були п'янi i нiчого не пригадуєте. Як же вам пощастило таку деталь запам'ятати, як бажання Журавля? Чи, може, вiн його вiдкрито висловив?
Павленко мовчав. Жилочка на щоцi, з якої уже зiйшов рум'янець, дужче засiпалась.
- Отже, ви пiшли, а Барвiнок залишилася наодинцi з п'яним господарем. О котрiй годинi це було? О шостiй, о сьомiй, о восьмiй чи о дев'ятiй вечора?
- Здається, о сьомiй або восьмiй.
- Не пiзнiше?
- Нi.
- У нас дещо iншi данi, - зiтхнув Коваль, роздосадуваний упертiстю Павленка. Але саме те, що молодий науковець приховує правду, багато про що говорило йому. - Тодi пояснiть, яким чином вас бачили бiля квартири Журавля на початку дванадцятої? Що ви робили пiд його дверима? Щойно вийшли вiд нього? Чи, навпаки, повернулися i намагалися прокрастися в квартиру? Навiщо?
Павленко мовчав, опустивши голову. Помiтно було, що вiн дуже зляканий i всiляко намагається це приховати.
Вячеслав Адамович, звичайно, здогадався, що мiлiцiя одержала такi вiдомостi про нього вiд сусiда - офiцера, який повертався уночi з вiдрядження. Капiтан був здивований, коли, пiдiймаючись сходами, бо лiфт не працював, помiтив пiд дверима Журавля Павленка у бiлизнi, поверх якої було накинуто халат. Почувши, що хтось йде, Вячеслав Адамович, як розповiв офiцер, кинувся у напiввiдчиненi дверi своєї квартири.
- Теж не пригадуєте?
Павленко, здавалося, оглухнув.
- То було це чи нi?! - суворо спитав Коваль.
- Ви що ж, товаришу полковник, - раптом вибухнув допитуваний, - все ж таки мене у чомусь пiдозрюєте?! У чому ж? Зрозумiйте мене правильно: я йому не ворог був, а друг!..
У думках Коваля промайнула давня приказка: врятуй мене, боже, вiд друзiв, а з ворогами я сам упораюсь.
- I все ж таки! - наполягав полковник.
- Зараз я нiчого не можу сказати, - уперто вiдповiв Павленко.
- Ну що ж, - вiдступився Коваль, бо в його арсеналi поки що бiльше нiчого не було, - подумайте, пригадайте. Ми ще поговоримо. А поки що попрошу вас нiкуди з Києва не виїздити. - I, узявши у Павленка пiдписку про невиїзд, Дмитро Iванович вiдпустив його вкрай розгубленим.
16
А от i Одеса. Затишно-мрiйливе, дiловите i вiдчайдушне мiсто. Мiсто, яке починається для приїжджого iз задерикуватої самодiяльностi трамвайної кондукторки, яка написала крейдою всерединi свого вагона, на усю його довжину, дружне звернення до "зайця": "Щоб ти так доїхав, як узяв квиток!" i закiнчується на пляжi дбайливим плакатом: "Громадяни, обережно поводьтеся iз сонцем!" Одеса i героїчна, вкарбована навiки у пам'ятi народнiй самозреченою обороною у вiйну, вiдчайдушною зневагою до смертi, i бурлескно-весела, доброзичлива i заповзята, - усе в нiй змiшалося: i смiшне, i трагiчне, буденне i величне, добро i зло, але все з розмахом, широке, як море бiля її нiг.
Спiвробiтники вiддiлу боротьби з розкраданням соцiалiстичної власностi провели у Києвi велику роботу, виявляючи за дорученням Коваля покупцiв i продавцiв жiночих чобiткiв особливої моделi з кустарно налiпленим фiрмовим ярликом "Salamander". Їм пощастило вийти на якогось Григорiя Потоцького, який часто приїздив з Одеси.
Одесити в свою чергу почали стежити за Григорiєм Володимировичем Потоцьким, iнженером невеличкої проектної органiзацiї, пiдпорядкованої безпосередньо республiканському мiнiстерству. I незабаром вони затримали iнженера на вокзалi з двома великими чемоданами, в яких вмiстилося майже сорок пар чобiткiв. Дiзнання одесити мали вести разом з карним розшуком столицi, i тому Коваль сам вирушив у вiдрядження...
Фiрмовий поїзд м'яко пiдкочувався до перону. Через чисте вiкно Дмитро Iванович вiдразу помiтив старшого лейтенанта Струця, що зустрiчав його.
Струць уже два днi був у Одесi. Слiдчо-оперативнiй групi, очолюванiй Спiваком, доручили одночасно i справу про загибель Килини Христофорової. Тому Вiктор Кирилович виїхав до Одеси, щоб i там вивчити життя кравчинi, її знайомства, обстановку в сiм'ї...
Уночi, лежачи без сну на полицi, Дмитро Iванович згадував похорон Христофорової.
...Пiсля морозiв раптом наступила вiдлига. Снiг став сiрим, поповз пiд колесами машин i ногами пiшоходiв. Христофорову вирiшено було ховати у Києвi. На околичне кладовище її проводжали троє: офiцiйний представник контори ритуальних обрядiв, стара сусiдка Ганна Кiндратiвна та полковник Коваль, який сподiвався побачити на похоронi кого-небудь з приятелiв чи замовниць загиблої. Проте нiхто не стояв бiля будинку, з якого виносили Килину Сергiївну, зупинялися на мить лише випадковi перехожi, i Коваль несподiвано для самого себе вирiшив провести Христофорову аж на кладовище.
Не приїхала з Одеси i дочка Вiта, яка напередоднi з'явилася у матерi i, побувши лише день, знову гайнула додому. Як установили колеги полковника, дочку Христофорової було знято в Одесi з поїзда з сильною кровотечею i вiдвезено "швидкою допомогою" до гiнекологiчного вiддiлення лiкарнi. У день похорону матерi вона iще була там i слабувала пiсля невдалого аборту...
Ганна Кiндратiвна у чорнiй хустинцi iз скорботним виразом на обличчi сидiла у похоронному автобусi поруч Дмитра Iвановича i журно дивилася на грубо вистругане вiко, що закривало труну.
Живих квiтiв i вiнкiв не було. Час зимовий, та й хто мiг їх принести! Ганна Кiндратiвна змайструвала з чорного клаптя щось схоже на квiтку. I тепер цей єдиний дарунок лежав на трунi, погойдуючись разом з нею. Стара жiнка час вiд часу пiдхоплювалася, поправляла квiтку, щоб вiд тряски вона не впала на пiдлогу.
Дмитро Iванович якраз не любив зрiзаних квiтiв. Руженi вiн якось сказав, що, поглядаючи на букети, вiн не може звiльнитися вiд думки, що краса i нiжнiсть їхня незабаром зiв'яне, коли згниють i перетворяться на прах. I жiнка, знаючи це дивацтво Коваля, нiколи не вимагала вiд нього таких подарункiв. Вiн i у своєму садку не зрiзував квiти, залишаючи їх засихати на коренi аж до наступної весни.
Звичай проводжати померлих квiтами нагадував йому, признавався Дмитро Iванович, древнiй ритуал, коли у могилу воїна-вождя вiдправляли i його дружину, рабiв, коня... А тепер, у наш гуманний час, всiх їх замiнили квiтами, але й квiти здавалися йому беззахисними жертвами стародавнього звичаю... I у той далекий iсторично час, i нинi нi у дружини, нi у рабiв, нi у квiтiв не було вини, а коли немає вини, то не має бути й кари...
За вiкнами автобуса падав дрiбний, тоскний снiжок, лiпився до шибок i, перетворюючись на воду, стiкав униз... Коваль мiркував про те, що могло статися мiж донькою та матiр'ю у суботу, що викликало їхню сварку, чому Вiта опинилася у лiкарнi, хто винен у цьому i чи немає якогось зв'язку мiж цими подiями i несподiваною загибеллю Килини Сергiївни.
"Два похорони протягом кiлькох днiв на моїх плечах, - з прикрiстю думав полковник, спостерiгаючи, як похитується труна внаслiдок занадто швидкої їзди водiя, який поспiшав покiнчити з "невигiдним" похороном, - чи не забагато?"
Затишний одеський перон тихо пiдсунувся до самiсiнького вагона, дверi вiдчинилися, i Дмитро Iванович з насолодою вдихнув свiже ранкове повiтря, присмачене запахом моря.
У машинi, яка чекала Коваля бiля вокзалу, Струць спитав:
- До готелю?
- Оформимося пiзнiше, - вiдповiв полковник. - Я не втомився. Поїдемо до управлiння.
- Вiта Христофорова учора виписалася з лiкарнi, - доповiдав дорогою старший лейтенант. - Живе вона у хатинi померлої влiтку бабусi, бiля ринку. Хатина, в якiй дiвчина прописана з минулого року, стара, на двi житловi кiмнатки з кухнею. Живе Вiта усамiтнено, скритно, подружок не мас. Характер незалежний, вередливий, заняття в iнститутi частенько пропускає, оцiнки невисокi. У громадському життi iнституту участi не бере. Мати мало опiкувалася нею, повнiстю захоплена гонитвою за довгим карбованцем. Є двi кравчинi-надомницi, якi за її викрiйками шиють плаття. Єдина людина, з ким мала справу тут Христофорова, - iнженер Потоцький. Саме вiн, коли кравчиня перебувала у Києвi, вiдвiдував Вiту, пiклувався про неї - аж до постачання її продуктами.
Слухаючи Струця, полковник Коваль задоволене кивав.
- До речi, є якiсь данi, хто мав стати батьком дитини? - спитав вiн.
Старший лейтенант розвiв руками.
Дмитро Iванович розумiв, що не так просто це з'ясувати, та якщо ця деталь не буде важливою у справi про загибель Христофорової, нею не варто й займатися.
- З Вiтою я сам розмовлятиму, - сказав полковник, вислухавши Струця. - Якщо лiкарi дозволять, викличемо завтра повiсткою, а нi, то пiд'їду до неї. Може, зi мною, стариганом, бiльш вiдвертою буде...
Майор, начальник вiддiлу боротьби з розкраданням - товстун з гранатовими очима i прiзвищем таким довгим i незвичним, що Коваль при першому знайомствi не став i трудитися, щоб запам'ятати його, - уже чекав Коваля у своєму кабiнетi. Пiсля короткого знайомства i обговорення задачi майор наказав привести з камери попереднього ув'язнення затриманого Григорiя Потоцького.
Поки цей наказ виконувався, Дмитро Iванович з цiкавiстю розглядав чобiтки, якi лежали тут-таки у розкритих чемоданах. Як краплi води вони були схожi мiж собою, а так само на тi, котрi були конфiскованi у пiдпiльних продавцiв, i на тi, що їх Коваль побачив у своєї Наталки.
I раптом у нього промайнула iдiотська думка: "А чи були б у Наталки чобiтки, якби не оця пiдпiльна одеська артiль? - I вiдразу злякався цiєї думки, розлютився на себе, на Наталку, на весь свiт за те, що в нього могла з'явитися така думка. - Та носила б звичайнi, мiсцевої фабрики, як усi люди! А то примхи, примхи!.. У мої роки..."
Цi думки Дмитра Iвановича обiрвалися, бо на дверях у супроводi конвоїра з'явився ставний молодий чоловiк з чорним розкиданим чубом на головi i живим, енергiйним обличчям. Вiй гидливо поглянув на конвоїра i, втупивши у Коваля свiтлi, майже бiлi, очi, промовив:
- Здрастуйте! - I вiдразу додав: - Незважаючи на ваше недоброзичливе ставлення до мене, я вам бажаю здоров'я...
- Сiдайте, - зупинив його майор, показуючи на стiлець.
Коваль вiдчув у бравадi Потоцького намагання приховати схвильованiсть i вже наперед знав, як поводитиметься затриманий i як слiд з ним розмовляти.
Тим часом майор пiсля звичайного установлення анкетних даних почав невiдступне допитуватися у Потоцького, звiдки у нього чобiтки, де вiн їх узяв, хто виготовив, не забувши нагадати про статтю карного кодексу, яка обiцяє зменшення кари в разi щирого розкаяння.
Проте брюнет цю статтю добре знав i без майора i не збирався нею скористатися. На всi запитання вiдповiдав ухильно або заперечливо. Появу у нього такої кiлькостi чобiткiв пояснював смiховинне: так, кутiв на ринку у рiзних людей; так, не запам'ятав тих, хто продав, може сплутати одного з одним, тому не береться дати їхнiй словесний портрет; так, визнає - скупив не для себе, ясна рiч - чобiтки жiночi...
Навiщо стiльки? Звiсно, не дружинам або сестрам: у нього дружини немає, а сестра - одна, в iншому мiстi. Нi, не в Києвi, у Херсонi... Звичайно, збирався гайнути десь на пiвнiч, перепродати i заробити. Тепер розкаюється - надумав погану справу. Вперше в життi. Але вiдразу й вiдмовився вiд задуму, i сам ще не вирiшив, що з ними робити, куди їх подiти. А тут - мiлiцiя!.. Отже, злочину вiн не вчинив! I справдi збирався вчинити, планував, але не здiйснив, i притягати немає за що... От якби почав продавати, та по спекулятивнiй цiнi, тодi звичайно... А так... За не скоєне не судять...
- Куди подiти? - ущипливо повторив майор. - Сюди принести, до нас. I тодi жодних до вас претензiй. Допомогли б знайти тих продавцiв, вони б i грошi вашi повернули.
Потоцький розвiв руками:
- Не змикитив. Та й де їх тепер знайдеш - переплуталися усi обличчя, адже тiльки промайнули перед очима. Та й не дивно: у когось пару купив, в iншого - двi... Не запам'ятаєш. Самi знаєте, як з-пiд поли продають, одне одному в очi не дивляться, усе миттю... Вийшло б у мене, як у Гоголя: одному прилiпив би нiс другого, вуха третього... Дурниця вийшла б!..
- Еге ж, дурниця, - погодився майор. - Але спробуйте пояснити, як це рiзнi люди зумiли виробити такi однаковi чобiтки, на один копил, та й пошитi однаковими нитками, з однаковими пiдметками, однаковi прилiпили наклейки? Виходить, десь в одному мiсцi тi ж самi руки їх робили? Пташки, звiсно, з одного гнiзда, спiльних батькiв мають. Так з якого ж це гнiзда, громадянине Потоцький?
Молодик раптом ляснув себе по чолу долонею.
- Звичайно, з одного! Вiрно! З однiєї ж фабрики. Там же написано "Salamander". Нiчого й думати... I як же це я так сплохував! Потоцький аж зубами заскрипiв. - Чобiтки, виходить, з крамниць, де iмпортом торгують, або з бази... Значить, краденi... Було б менi, дурневi, вiдразу здогадатися!..
Майор зупинив ламентацiї Потоцького:
- Заспокойтеся. Не краденi вони. I не iмпортнi, не саламандрiвськi, а нашi, одеськi, кустарнi. Є висновки експертизи... А щодо того, що схаменувся i складу злочину немає, помиляєтесь. Не опам'яталися ви, не вiдмовилися вiд злочинного намiру, не самi зупинилися, а ми обiрвали на вокзалi вашу дiяльнiсть. Перед самiсiнькою посадкою у поїзд...
Майор сердиться, у гранатових очах його з'являється роздратований блиск. Пiдозрюваний, звичайно, верзе казна-що i весь час, не вiдповiдаючи на запитання прямо, вислизає з рук, як в'юн. Однак голос майор не пiдвищує, зважаючи на те, що у допитi бере участь полковник з мiнiстерства, i терпляче повторює свої запитання.
Втiм, наслiдки тi ж самi, i зрештою майор не витримує.
- Чого ти менi iкру сиплеш, - роздратовано кидає вiн, непомiтно для самого себе звертаючись до Потоцького уже на "ти". - В iншому мiсцi можеш тюльку за бичка видавати. У тебе є пiдпiльна фабричка, i немаленька. I ти - експедитор... Я вас викрию, будь певен. I тодi заспiваєш у мене iншої! Отже, краще не тягни i давай вiдкритим текстом: де, хто, звiдки сировина? Адже крадена!
У вiдповiдь Потоцький тiльки мовчки чеше потилицю.
- Дозвольте, - звертається до майора Коваль.
Той полегшено киває.
- Скажiть, громадянине Потоцький, коли ви востаннє бачилися iз Христофоровою? - запитує полковник.
Пiдозрюваний на мить затримує подих, а потiм глибоко зiтхає. Коваль помiчає новий нюанс у його настрої. Змiна теми, здається, приносить йому полегшення, i це дивує Дмитра Iвановича.
- З Христофоровою? - Потоцький трохи примружує око, немов силкується пригадати, але нiяк не може. - З Христофоровою... Христофоровою? - повторює вiн, не вiдповiдаючи прямо на запитання.
"Еге ж, не такий вiн простак, цей "пан", - думає Коваль. - Але чи причетний до вбивства кравчинi? Якi iнтереси гуртували їх, на чому трималася їхня дружба? На обопiльному захопленнi, на коханнi? Те, що Потоцький на кiлька рокiв молодший, могло не завадити почуттям. Але чому у такому разi не створили сiм'ю? I чому Потоцький все ж таки так пiклується про Вiту? Певно, тут швидше дiловi iнтереси, нiж матримонiальнi... А що могло породити такий конфлiкт мiж ними, який веде до вбивства кравчинi? Пiдстав пiдозрювати Потоцького в убивствi Христофорової поки що немає. Ранiше слiд установити принаймнi двi обставини: по-перше, чи мав Потоцький для такого злочину спонукальнi причини i, по-друге, чи була реальна можливiсть його здiйснити. Поки що це може тiльки припускати як одну з робочих версiй. Насторожує, однак, те, що Потоцький, пiд час попередньої розмови в мiлiцiї намагався приховати свою недавню поїздку до Києва". Цi думки миттю пролетiли у головi полковника.
- Де ви були у цю недiлю?
- Тут, звичайно. В Одесi.
- А чому "звичайно"? Могли бути де завгодно: i тут, в Одесi, i в Харковi, в Москвi i Києвi... - Коваль навмисне поставив Київ у кiнцi свого списку мiст. - I я вас не запитую, в якому мiстi, - вiв далi полковник. - Чого ж ви вiдразу подумали, що маю на увазi iнше мiсто, не Одесу?
- Ах, так, - не сховавши свого збентеження, протяг Потоцький. - Звiсно, я мiг бути де завгодно, у будь-якому мiстi, але був в Одесi.
- Є люди, якi пiдтвердять вашi слова?
Iнженер зам'явся.
- Це треба подумати... Є, аякже!.. Але навiщо вам моє алiбi? Ви мене iще у чомусь пiдозрюєте... Вам цього мало? - кивнув на чемодани з чобiтками..
- Хто ж пiдтвердить?
- Менi не хотiлося б їх називати.
- Чому?
- Щоб не залишати їхнi iмена у протоколi.
- А якщо без протоколу?
Молодий чоловiк ще якийсь час мовчав. Майор тоскно позирав на розкритi на пiдлозi чемодани. Йому здавалося, що полковник з мiнiстерства вiдводить допит не в той бiк i ставить питання не по сутi.
- Я не бачу в цьому необхiдностi, - нарештi рiшуче вимовив iнженер.
Тим часом Дмитро Iванович i далi у думцi аналiзував доповiдь Струця, в якому згадувалося, що Потоцький частенько вiдвiдував хатинку Христофорових.
- Чи не доньку Килини Сергiївни маєте на увазi?
Тепер пiдслiдний вкрай збентежився. Звiдки це вiдомо мiлiцiї? Чи не стежили за ним? Природно, що стежили. Iнакше не застукали б на вокзалi. Та невже вони й за квартирою Вiтки наглядали?
- Нi, - цiдить вiн. - Але що з цього виходить?
- По-перше, не треба уникати правди. Христофорову i її доньку Вiту ви добре знаєте. Чи не так?.. Але повернемося до наших баранiв, - сказав далi Коваль. - Хто може пiдтвердити, що у недiлю ви були в Одесi?
- Я своє алiбi буду доводити тiльки пiсля того, як пред'явите обвинувачення.
Секунду вони дивилися один одному в очi i за цей короткий час Коваль зрозумiв, що помилився у своїй пiдозрi.