ЧАСТИНА I
Вiд трупа тхнуло перегаром.
- Це - "Мартель", - заперечив собака i лiниво згорнувся калачиком у крiслi.
- "Мартель"! - зауважив померлий. - "Мартель"...
У вiкно влiтав аспарогiловий вiтер. Небо злякано мерехтiло вiдтiнками бiлизни убивцi! Пахло м'ятою - непорочний запах смертi йшов вiд небiжчика i легким серпанком обкутував присутнiх.
У цей час Гопкiнс вiдчув гострий бiль у шлунку. А лiве вухо його помiчника аскаридозно засвербiло.
- Атмосферу отруєно! - здогадався собака.
У кiмнатi все пливли i пливли кудись невиразнi гiдронiчнi хвилi...
Помiчник i "третя рука" Гопкiнса Поня Хлюстович (серб за нацiональнiстю, американець за походженням, хунвейбiн за переконаннями) витяг з кишенi уламок лiтаючої тарiлки.
- Це - *вони*! - з незрiвнянним волзьким акцентом промовив Поня Хлюстович, задерши голову догори i здригнувшись при цьому прищемленим сiдничним нервом.
- *Вони* зовсiм не могли цього зробити, тому що *вони* не могли цього зробити зовсiм, - авторитетно-роздратовано заявив Гопкiнс. Але...
Але фрази вiн не закiнчив, бо концентрованi телепатичнi поля винесли його через вiкно у призахiдний надпростiр.
Справа прояснювалася. Стало ясно, що дуже...
ЧАСТИНА 2
...Ламкi морськi хвилi пестили нiжне ялтинське узбережжя.
Полковник карного розшуку Водоп'янський млосно почухав потилицю...
Далi буде (у 2-му томi)".
Але то був дружнiй шарж, яким донька iронiзувала над Ковалем i його колегами, а зараз Павленко говорить про такi речi цiлком серйозно. Вячеслав Адамович навiть випростався цiєї хвилини у крiслi.
- Мiсяця не було. Снiг, хмари, - сердито сказав полковник. - Не вигадуйте i не ховайтеся вiд вiдповiдi.
- А взагалi, вiн може надсилати свої поклики за будь-якої погоди, i вони проходять до людей не тiльки крiзь хмари, але й крiзь стiни... - повчально зауважив Павленко. - От i я чому вийшов у коридор, не знаю... Зрозумiйте мене правильно: це ви кажете, що я стояв у бiлизнi i що було це на початку дванадцятої, а я не пригадую... Виходить, все це вiдбувалося поза моєю свiдомiстю, пiд впливом якоїсь вищої сили, я схильний думати, мого божества - Мiсяця.
- Ви що - сомнамбула, лунатик? Чи хочете удати, нiби були не при своєму розумi? - прищулив око полковник. - Можемо провести експертизу вашого психiчного стану! Але це нiчого не змiнить для вас, Вячеславе Адамовичу, ви цiлком осуднi i повиннi вiдповiдати на мої запитання.
- До речi, це негарнi слова: "сомнамбула", "лунатик". Краще говорити "син Мiсяця".
- До речi, Вячеславе Адамовичу, - в тон зауважив Спiвак, який сидiв за столом i вiв протокол допиту, - "син Мiсяця" теж не краще звучить. У народi, може, ви не знаєте, говорять: "Мiсяць вiд того буває червоний, що на ньому Каїн убив Авеля".
Павленко глипнув зляканим оком на слiдчого i нiчого не вiдповiв.
Дмитро Iванович почекав трохи, обвiв неквапним поглядом такий знайомий свiй кабiнет: бiлi стiни з коричневим бордюром, свiтлу висоту їх, дверi i короткий ряд стiльцiв пiд стiною, вузький столик, що приткнувся до великого, i двоє зручних крiсел, в одному з яких зараз сидiв, настовбурчившись, Павленко, затримав погляд на ньому i раптом вирiшив не грати у кота-мишки, а пiти ва-банк.
- Я переконаний, що Журавля згубили ви, громадянине Павленко, - якомога спокiйнiше, але твердо промовив Коваль, - i постараюсь це довести.
- Як же я мiг убити? - так само тихо, немов побоюючись, що його iще хтось пiдслухає, вiдповiв пiдозрюваний. - Я на нього руки не пiдняв. Зрозумiйте мене правильно... Я не мiг цього зробити. Це був мiй друг... Тепер, без нього. Я лечу, як у пiснi спiвається, з одним крилом.
Павленко переводив зляканий погляд з Коваля на Спiвака.
- Я не сказав "убив", а "згубив", - зауважив полковник.
Коваля дещо здивували щирi нотки у голосi Павленка. Здасться, той уже зрозумiв, що посилатися на Мiсяць чи на якусь iншу вищу силу безглуздо. Проте полковник i далi розвiшав свою думку, звертаючись то до пiдозрюваного, то до Спiвака:
- Ця трагiчна iсторiя з Антоном Iвановичем - виключний випадок, коли питання про вигоду у прямому значеннi для вас, Павленко, не було суттєвим. Стародавнє римське правило "куї продест" у вашому випадку не робить погоди. Так, не спрацювало... Тут не те, щось iнше, Вячеславе Адамовичу, - з притиском говорив Коваль, не зводячи погляду з пiдозрюваного, - нi грошики, нi винагорода за винахiд вас не хвилювали... Це могло цiкавити, припустимо, вашу дружину, якби вона була в курсi справ. А вам iнше болiло. I не день, не два, може, усе життя, можливо, з дитинства, коли Журавля ви й знати по знали, коли iншi журавлики вас на крилах несли: i у школi, i пiд час навчання в iнститутi, i ось тепер, у науцi. Тi журавлi, котрi, як вам здавалося, встигали у життi бiльше, нiж ви, яким, на вашу думку, матiнка-доля килими пiд ноги стелила, у той час як вас по ярках та вибоїнах ганяла... I з дiвчатами вам в юностi, певно, так само не щастило. Ви переживали, заздрили удачникам, i це було дуже гiрко, бо вiд самого рожевого дитинства увiрували у свою вищiсть над iншими. Але ж i до вас доля не була мачухою. Батьки, вчителi, душi в вас не чули, змалечку i до козацького вуса пеленали, запевняли, що в сорочцi народилися, вiщували успiх в життi. Ви увiрували в це тому, що самi працi не зазнали, стриб-скiк - i школа позаду, стриб-скiк - i iнститутський диплом у кишенi...
А варто було ступнути з милостиво-ласкавої атмосфери отчого дому в справжнє життя, як усе пiшло перекидом i дрiбнi обиди почали зливатися в душi в одну гiрку злiсть.
Павленко дивувався прозiрливостi сивої людини з полковницькими погонами, яка так боляче влучала у найвразливiшi точки душi. Мимоволi думки його вiдлетiли у далеке минуле, i вiн знову побачив себе довгов'язим, худющим i дуже соромливим юнаком. Вiн сам себе ненавидiв у ту пору за цю нiяковiсть, незграбнiсть, за тонкi риси обличчя пiд широким лобом, за свою соромливiсть, за те, що тiкав вiд дiвчат, хоч всiєю душею тягся до них. Вiн боявся, що за зовнiшньою байдужiстю i навiть брутальнiстю дiвчата все одно вгадують його схованi жадання, яких вiн i сам соромився. Бiльш розвинений фiзично порiвняно iз своїми однолiтками, вiдчуваючи себе чимось вищим вiд них, вiн тягся до дiвчат трохи старших, i коли тi вiдштовхували його, надсилав їм трагiчнi листи, переписуючи до них з маленького томика Надсона вiршi про смерть. Миттю пробiгла зараз у пам'ятi Павленка картина, як вiн пiдстерiг бiля клубу дiвчину, яка подобалася, i помiтивши, що її проводжає iнший хлопець, повернувся додому, кинувся на лiжко i гiрко, недитячими слiзьми, ридав у подушку.
- Адже так, Вячеславе Адамовичу? - питав тим часом полковник. - А тепер-от батьки постарiли, пiшли на пенсiю, самому треба пробиватися, себе утверджувати. Людина ви здiбна, знаєте це, розумiєте iстиннi критерiї, а вгору пробитися не можете. Тяжко i гiрко. А поруч цей меткий Журавель, теж людина здiбна, але не бiльше за вас, як ви вважаєте, а доля обдаровує його бiльш щедро: i грiшми, i жiнками, i визнанням. Вiн це не шанує: збиткується, шпурляє, ногами топче... Чи не так, Вячеславе Адамовичу? А коли топче дороге вам, те, що ви потай обожнюєте, тяжче у сто разiв. Тодi це наче вас самого топчуть. Чи не так, Вячеславе Адамовичу? I сказати нiчого не можете, потрiбний вiн вам. I Нiну простити йому понад вашу силу, отже, заздрите, терзаєтесь. Гадаю, дружину свою ви не любите, а мрiєте тiльки про Нiну i вам нестерпно було бачити її у Журавля. Однак всi цi почуття ви в собi ховали i вiд цього весь час були нiби у вогнi пекельному. Нестерпнi муки!.. Я не помиляюся, Вячеславе Iвановичу?
- Ну й що... - сухими губами ледве вимовив приголомшений Павленко, коли полковник зробив паузу, щоб перепочити.
- А те, що у страшну мить ви не думали нi про що, тiльки про те, що ця людина знову перейшла вам дорогу, що примхлива доля замiсть того, щоб по заслузi узяти вас на свої крильця, знову до нього пiдлетiла - назбирана образа чорним зашморгом здушила вас, повiтря забрала, розум потьмарила - i все... Залишили ви йому вiдкритий пальник i втекли... Чи не так? - спитав Коваль, витримавши паузу. - Я розумiю, нелегко вам було на це наважитись, але ж i жити далi iз кривдником, посмiхатися йому, дружбу показувати iще тяжче... Отже, не були ви його другом... I пiднiмати руку не треба було. Ножем ви не вдарили б, з пiстолета не вистрелили б... На це ви не здатнi... А от нiчого не зробити, не вiдвернути нещастя, а просто заплющити на нього очi, так, щоб вийти сухим з води, це ви змогли... Руки потопаючому не простягли б!.. Нi. Але тiльки у тому разi, якщо поблизу свiдкiв не було б. Якби не обставини, що раптом склалися, Журавель i сьогоднi був би живий, i ви, тамуючи в собi пекельну заздрiсть, i далi ходили б до нього, дружили б, як ви кажете... Але нагода покiнчити iз Журавлем, розрахуватися, трапилася, i ви вирiшили, що сама доля вам її подарувала.
- Я нiкого не вбивав, - глухо, мов не своїм голосом, вимовив Павленко, пiдводячи благальний погляд.
- Коли Журавель заснув, ви пiшли геть, не закривши конфорку, на якiй стояв повний чайник, добре розумiючи, що кипляча вода може вихлюпнутися, погасити вогонь i газ пiде в кiмнату, - говорив далi полковник. - А можливо, вогонь на пальнику уже залило i у квартиру почав iти газ... Цього я справдi не знаю. Не можу казати... Так, як вiдомо, закон судить не тiльки за дiю, але й за злочинну бездiяльнiсть.
- Бездiяльнiсть - це просто невтручання, - похмуро процiдив Павленко. - I кожна вiльна людина має право втручатися або не втручатися у будь-що.
- Невтручання, якщо через нього гинуть люди, найпiдлiший злочин тому, що злочинець не тiльки передбачає його наслiдки, але й знає про свою безкарнiсть... - зауважив Спiвак. - Та гаразд, продовжимо, Дмитре Iвановичу, - звернувся вiн до Коваля.
- Отже, по-перше, - сказав далi полковник, - ви, Павленко, пiшли вiд сусiди пiсля Нiни Барвiнок, яка покинула ваше товариство о восьмiй годинi вечора. Є свiдки, якi це пiдтверджують.
По-друге: на початку дванадцятої ви знову копалися пiд дверима Журавля. Ви можете пояснити, що вiдбувалося? Нi. Мiсяць i трансцендентальнi сили, яких ви приплутали, тут нi до чого.
Павленко кусав губи. Обличчя його стало зовсiм крейдяне, i жилочка на щоцi дужче сiпалася. Здавалося, у душi його йде якась борня, i вiн то рветься щось сказати, то не наважується. Коваль, стежачи за ним, подумав, що людина й справдi не може втекти вiд самого себе, хоч як хитрує, пiд шкiрою вона все одно залишається тiльки сама собою.
Тим часом слiдчий Спiвак чекав, даючи Павленковi "дозрiти". Проте той так i не вiдповiв на останнє запитання Коваля.
- Гаразд, - сказав Спiвак, бачачи, що пiдслiдний нiяк не зважиться на вiдверту розмову. - Розглянемо ось такий факт...
Дмитру Iвановичу подумалося, що Спiвак зараз знову цiкавитиметься, чому на столi було поставлено не три, а тiльки двi кофейнi чашечки. Полковник вважав цю деталь несуттєвою. Звичайно, й вiн не був проти дрiбниць, якi потрапляють на очi пiд час розшуку та слiдства. Вiн так само уважно вивчав усi подробицi подiй, факти i фактики, якi згодом змогли б допомогти натрапити на докази. Але вiн вважав, що факти без характерiв - голi, а характери без фактiв - пустий дзвiн. Якщо ж при вивченнi характерiв виявляться факти, що випливають з них, то це iнша справа - такi факти допомагають вийти на шлях iстини. Тiльки тодi, коли деталi виявляються вплетеними у подiї, як тонюсiнькi розгалуження корiнцiв у цiлий кореневий вузол, що живить усе дерево, їх слiд брати до уваги. А iншi тiльки заведуть на манiвцi. Тому головним, на думку Дмитра Iвановича, завжди i у всiх випадках залишалася загальна концепцiя явища, а вивчення характерiв дiйових осiб трагедiї - єдиний шлях для виявлення тих фактiв, якi можуть стати доказами. Деталь - чашки, вiд якої хоче танцювати Спiвак, - на його думку, такою не була.
Пiд час минулої дискусiї iз слiдчим на цю тему вiн не хотiв загострювати розмову i посилатися на авторитети, хоч добре пам'ятав думку академiка Iвана Петровича Павлова, який казав: "Коли у головi немає iдей, очi не бачать фактiв".
Зараз Коваль таки не помилився у своєму передбаченнi.
- По-перше, чому Нiна Барвiнок поставила на стiл тiльки двi чашки? - питав Павленка Спiвак. - Ви захотiли кави? Так? А крiм вас, хто iще збирався пити? Нiна чи Журавель?
- Не знаю, - знизав плечима Павленко. - Може, собi не поставила.
- Не збиралася пити?
Науковець пильно поглянув на слiдчого.
Вираз обличчя Павленка говорив, що вiн дивується з такого безглуздого запитання, бо коли б i хотiв, все одно не мiг би вiдповiсти на нього: звiдки йому знати, збиралася Нiна пити каву чи нi?
- Тому що поспiшала додому, - сам вiдповiв слiдчий. - Поставивши чайник на плиту, а чашки на стiл, Барвiнок вiдразу пiшла. I, очевидно, у поспiху забула попередити вас про чайник. Чи не так?
Павленко мовчав.
- Адже вона вiдразу пiшла? I ви залишилися удвох з господарем квартири.
- Це не доведено, хто ранiше пiшов, - сказав Павленко. - I взагалi, ви нiчого не знаєте! - плачливим голосом додав вiн. - Менi не в головi був якийсь чайник. Я не знав, що вiн на плитi, я до кухнi не заходив...
- Неправда, знали, - втрутився Коваль. - Це ви попросили кави? Ви. Нiна Барвiнок пiшла на кухню, набрала у чайник води i запалила плиту, а на стiл перед вами i Журавлем поставила чашки...
- Я теж був напiдпитку. Не так, як Журавель, але все ж... I пiшов, не заглядаючи до кухнi.
- Ви сидiли у крiслi?
- Так.
- З вашою участю ми провели слiдчий експеримент i переконалися, як ви знаєте, що з того мiсця, де ви сидiли, добре видно плиту.
- Я не дивився на неї тодi, гори вона пропадом!
- Ви чекали кави. I вас мало б цiкавити, чи скоро закипить чайник.
- У людини, коли вип'є, швидко змiнюються бажання.
- Цiлком правильно. Крiм спраги...
Так, i Ковалю, i Спiваку було нелегко без переконливих доказiв. Це розумiли i вони самi, i, очевидно, пiдозрюваний.
- У вас немає i не може бути жодних доказiв, - повторив Павленко, - i усi вашi домисли, як кажуть, химинi кури... Так, так!
- Еге ж, - несподiвано погодився Коваль, вкрай здивувавши цим пiдозрюваного. - Прямих доказiв у нас немає. I навiть ваше зiзнання ще не приведе вас на лаву пiдсудних, якщо не знайдемо пiдтвердження вашої вини.
I Спiвак, i полковник чудово розумiли, що визнання не є "царицею доказiв", проте у даному випадку вони не могли без нього обiйтись i прагнули його мати.
- Саме так, - задоволене кивнув Павленко. - Саме так, - повторив вiн ущипливе, i жилочка на щоцi, яка уже перестала було сiпатися, ще раз смикнулася. - Якщо ви й виявили б на ручцi плити або на чайнику мої пальцi, то це теж не доказ. Я не раз i не два бував у Антона. Мiг коли-небудь i допомогти по господарству...
- Так, - погодився полковник, - на сьогоднi тiльки ми знаємо, що ви не захотiли виключити плиту, коли пальник залила вода. I ви прекрасно розумiєте: доти, поки це знаємо тiльки ми, слiдство офiцiйно звинуватити вас не може. Без переконливих доказiв ми поки що безсилi. Як вiдомо, згiдно з законом, усi сумнiви витлумачуються на користь пiдозрюваного. Але хочу, щоб ви знали i не обманювалися: я не заспокоюсь, поки не розшукаю доказiв. Якщо я не помилився у своїй пiдозрi, то повинен довести вашу провину в iм'я справедливостi вищого закону людського спiвжиття.
- Навряд чи коли-небудь знайдете такi докази, - похмурий вiдчужений погляд Павленка пожвавився. - їх неможливо знайти.
- Якщо помиляюсь - прийму будь-яке покарання. Але переконаний, що так не станеться, бо у мене, крiм окремих фактiв, ще є два серйознi спiльники.
Павленко здивовано глянув на полковника:
- Нiна?
- Нi, не Нiна. Злочин завжди залишає слiди. Навiть злочинна бездiяльнiсть. Це один наш спiльник, i ми знайдемо цi слiди, якi стануть доказами, а другий, - Коваль трохи затримався, - ваша совiсть...
Не чекаючи такого повороту, Павленко тепер не просто здивувався, а розгубився.
- Совiсть? - пробурмотiв. - Та яка ж може бути совiсть у мене, у вбивцi, як ви вважаєте? Але я не вбивця, зрозумiйте мене...
- Справедливiсть сьогоднi ще не перемогла i зло не покаране. Але все життя вас переслiдуватиме примара, спогад про злочин i страх. I ранiше чи пiзнiше ви не витримаєте: ваша совiсть подолає страх i примусить прийти i повинитися.
- Менi немає в чому винитися.
- Ну хоч би в тому, чого у той трагiчний вечiр о десятiй сорок сiм ви подзвонили до "Київгазу" i розпитували, як перекрити газ... - раптом сказав полковник. - Для чого ви це робили?
Павленко був приголомшений. Вiн забурмотiв щось, Коваль змiг розiбрати лише окремi слова: "я не знаю... не дзвонив... "Київгаз"? Який "Київгаз"...", а потiм i цей шепiт перестав злiтати з тремтячих губiв пiдслiдного.
Тим часом Спiвак вставив у магнiтофон касету. У кабiнетi пролунали новi голоси. Спочатку - жiночий: "Диспетчер слухає", потiм пiсля короткої паузи - схвильований чоловiчий, голос Павленка. Запинаючись, голос спитав: "Скажiть, будь ласка, як перекрити газ у квартирi, не заходячи до неї? Де знаходиться вентиль усього будинку?.. Скажiть, якщо до квартири проходить газ, через скiльки часу людина учадiє?" - "Ви що, п'янi? Не хулiганьте, - строго промовила жiнка, - кажiть, що трапилося? Ваша адреса?"
Почулися короткi гудки. Знову пролунав дзвiнок. Плаксивий голос Павленка промовив: "Зрозумiйте мене правильно..."
Слiдчий вимкнув магнiтофон.
- Це - копiя. Експертиза встановила, що голос громадянина Павленка, записаний пiд час нашої з вами бесiди у мiськвiддiлi, i цей, записаний на диспетчерськiй плiвцi, - iдентичнi, тобто належать однiй i тiй самiй людинi. Тепер маємо точнi аналiзатори мовлення, осцилографи, новi електронно-обчислювальнi машини, i таке зiставлення голосiв не складало труднощiв. Ви, як iнженер, мали б це розумiти... Отже, чому ви дзвонили до "Київгазу", що означало ваше запитання: "Через скiльки часу людина учадiє?" Вiдповiдайте.
- Присягаюсь, це не я, - шепотiв Павленко. Здавалося, вiн зовсiм втратив голос. - Я не згубив Антона., Зрозумiйте мене правильно...
Жалюгiдне видовище являв собою зараз пiдслiдний: блiде обличчя вкрилося червоними плямами, зiницi розширилися, губи тряслися. Руками вiн учепився у крiсло, немов боявся, що випаде з нього. Певно, для нього уся кiмната наповнилася страхом.
- Можете посадити мене, - бубонiв вiн далi, - але не я, не я... Нi, нi!!
- А хто ж? Скажiть.
- Я не знаю... не знаю... не знаю...
Коваль вiдвiв погляд вiд Павленка, такою мiзерною здавалася йому зараз ця людина. По якiйсь асоцiацiї раптом згадалася розмова у доньки iз студентом-фiзиком Панасом про почуття вини, властиве людям з неурiвноваженою психiкою. У складних ситуацiях цi люди розгублюються i готовi взяти на свiй карб те, чого насправдi не робили, як це сталося iз слабкодухим художником Сосновським, який зiзнався в убивствi, якого не вчинив.
А тут було усе навпаки. У Павленка, людини теж неврiвноваженої, не вистачало, на думку Коваля, мужностi сказати правду.
Дмитро Iванович не жалував зараз цю молоду людину, та все ж якесь особливе чуття не давало йому до кiнця повiрити, що перед ним сидить справжнiй убивця. Можливо, таке почуття у нього з'явилося вiд того, що розумiв хиткiсть своєї обвинувальної позицiї: якщо навiть буде встановлено, що Павленко пiшов з квартири Журавля останнiм, це ще нiчого не доводить. А довести, що пальник залишили вiдкритим умисно, неможливо, навiть i те, що пiдозрюваний, йдучи з квартири, взагалi бачив, що пальник вiдкрито.
Єдиним доказовим фактом, хоч i побiчним, може бути дзвоник до "Київгазу". Але пiдозрюваний завжди може сказати, що вiн пожартував з п'яних очей або навiть похулiганив.
Йому чомусь раптом знову згадався лiс його дитинства, таємничий Колiсниковий гай, в хащах якого заблукав дитиною, смута, що охоплювала його в ньому. Певне, тому це згадалося, що вiн i тепер намагається зазирнути у найсхованiшi куточки, тепер уже людської душi, намагається зрозумiти нiяк непояснимi вчинки, щоб таємне стало явним, i, як завжди, терзається смутою, сумнiвами, чи зможе з почуттям виконаного обов'язку вийти з темних хащ невiдомого на вiльний простiр iстини.
Спiвак теж бачив, що пiдслiдний переживає якийсь гострий внутрiшнiй конфлiкт.
- То як, Павленко, - спитав вiн, - може, все ж таки розкажете правду? Я ж бачу: в вас борються протилежнi почуття... Полегшiть собi душу щиросердою розповiддю.
- Борня духу в людинi незбагненне таїнство її...
Незадоволено буркаючи собi пiд нiс, полковник пiдписав перепустку. Спiвак нагадав пiдслiдному, що той не може поки що нiкуди виїздити без дозволу...
Вячеслав Адамович кивнув i, сутулячись, важко ступаючи i похитуючись, немов на нього тиснув надмiрний тягар, вийшов з кабiнету.
20
Через декiлька днiв пiсля допиту Павленка виявилося, що Вячеслав Адамович зник: не приходив бiльше в iнститут, не було його й дома, i Варвара Олексiївна, стривожена вiдсутнiстю чоловiка, прибiгла до мiлiцiї з'ясувати, чи не заарештували його.
Надiйшов Новий рiк, подарував киянам снiговi замети, ялинковi базари, плановi клопоти, новорiчнi вечори i, одвiчну надiю, що у новому роцi все буде краще, нiж у старому. Потiм вiдгуляв i "старий" новий рiк, закiнчилися шкiльнi канiкули, на подвiр'ях з'явилися викинутi з квартир облетiлi ялинки.
Ковалi вже освоїлися у своїй новiй квартирi, в їхню сiм'ю прийшли новi хвилювання i клопоти. Передчуття не обдурили Дмитра Iвановича: Наталка закохалася у Хосе i навеснi слiд було готуватися до весiлля. Коваль i радiв, i не радiв з їхнiх заручин. Радiв тому, що Наталка нарештi зробила свiй вибiр. Але хвилювався, не знаючи iще, що намислили молодi люди: залишаться пiсля одруження у Союзi чи поїдуть на батькiвщину Хосе. Якщо поїдуть, то чи зможе Наталка завершити там освiту, як їй там буде, вдалинi вiд Батькiвщини. Але найголовнiше, у чому не хотiв i собi зiзнатися, його охоплювала гнiтюча туга при самiй тiльки думцi, що маленька, рiдна "щучка" поїде так далеко i, можливо, назавжди, забравши з собою усе його минуле i залишивши йому завершувати свiй життєвий шлях у самотi. Дмитро Iванович боявся признатися собi в цьому, бо це було б нечесно щодо Ружени, яку вiн по-своєму тож любив, але у якої, крiм нього, було й своє життя.
Було Дмитру Iвановичу прикро й те, що дочка, вирiшуючи таку важливу життєву справу, не порадилася з ним, а поставила перед здiйсненим фактом. Але вiн швидко простив це їй. Тiльки тепер по-справжньому зрозумiв, що серце його завжди болiтиме за дочку, хоч би де вона опинилася i хоч би що з нею трапилося, i все їй пробачить.
Прагнучи забути цi тривоги, полковник намагався усе дужче поринути у службовi справи. Завершити початi ще у минулому роцi розшук i дiзнання по смертi Килини Сергiївни Христофорової i загибелi молодого науковця Антона Журавля не пощастило. Папки з документами цих справ не сховали до архiву, i полковник Коваль час вiд часу, вiдклавши поточнi справи, повертався до них.
На Вячеслава Павленка було оголошено всесоюзний розшук.
Коваля весь час не покидала думка: чому вiн утiк? Хоч би чим займався Дмитро Iванович, думка ця раптом спалахувала у мозку... Чому втiк? Адже чудово розумiв, що впну його неможливо довести на пiдставi тих фактiв, якi вдалося зiбрати розшуку! Чи, може, таки мав рацiю той юнак, Панас? Може, й справдi страх непояснимо присутнiй в нас навiть тодi, коли знаємо, що не виннi? Чи щось iнше штовхнуло Павленка на втечу: конфлiкт з дружиною, зневiра у своїй роботi?.. I все ж: чому вiн утiк?
Нерозкритим залишалося i вбивство Христофорової. У кiмнатi кравчинi судмедексперти скрупульозно вивчали усi пiдозрiлi слiди, якi могли визначити напрямок пошукiв. Зняли вiдбитки пальцiв на ручках дверей, що вели до кiмнати Килини Сергiївни, вiдбитки i на платтi загиблої, якi залишилися, коли нападник смикнув його, але найбiльшу їхню увагу притягли волосинки, знятi з плаття кравчинi i знайденi на пiдлозi. Вони не належали Христофоровiй.
Ще кiлька рокiв тому ця знахiдка навряд чи допомогла б розшуку. Але тепер, коли судово-медична експертиза може вестися на молекулярному рiвнi, таємниць бiльше не iснувало.
Лабораторний аналiз i вивчення цих волосинок пiд мiкроскопом дав можливiсть встановити генетичну структуру їх i зробити висновок, що вони були видертi, а не випали самi. Носiї генетичної iнформацiї засвiдчили, крiм того, що волосинки належали жiнцi вище середнього зросту, чорнявiй, з рiшучим, навiть агресивним характером.
Ковалю треба було спочатку максимально розширити коло осiб, якi зустрiчалися з кравчинею, а потiм звузити його настiльки, щоб у ньому залишилася тiльки одна людина - тiльки та жiнка, яка напала на Христофорову.
Це виявилося завданням складним i забрало багато часу.
Дмитро Iванович старанно розшукував замовниць кравчинi i несподiвано виходив на жiнок такого високого громадського становища, що брати у них свiдчення було нелегкою справою. Усi одностайно заявляли, що Килина Сергiївна була справжньою художницею, що вони шанували i цiнили її. Клiєнтки "ахали" та "охкали" з приводу її безглуздої загибелi, i у їхньому спiвчуттi вiдчутна була прикрiсть в зв'язку з необхiднiстю шукати тепер нову кравчиню.
Кiнець кiнцем, у Коваля в його вузькому колi нiкого не залишилося. Або вiн не у той бiк, в який треба, закидав свою сiтку, або вона була дiрява i в останню хвилину улов тiкав з неї...
А час минав. Уже дзенькали краплi з дахiв, бiля станцiй метро з'явилися жiнки i пiдлiтки з оберемками лози, вкритої нiжно-срiблястими котиками, першими пролiсками за полтинник, i люди, що знудьгувалися за весною, купували їх, хоч знали, що не слiд пiдтримувати губителiв природи.
В один iз таких перших весняних днiв, коли повiтря напоєне ще ледь вiдчутним подихом близького оновлення, коли особливо помiтне протистояння зими i весни, Дмитра Iвановича викликав до себе начальник управлiння.
Запросивши полковника сiсти, вiн мовчки поклав перед ним брудний, весь у плямах, бганий i надiрваний конверт з листом i невеличку супровiдну записку. На конвертi було написано: "Полковнику мiлiцiї Д.I.Ковалю".
Дмитро Iванович насамперед прочитав офiцiйний лист. В ньому Управлiння внутрiшнiх справ на транспортi повiдомляло з Якутська, що бiля станцiї у старому сараї було знайдено замерзлого невiдомого у подертому узбецькому халатi. "Пiд час огляду, - говорилося у листi, - жодних документiв у загиблого не виявлено. Пiд широким шкiряним паском, надiтим на голе тiло, був невеличкий полотняний мiшечок, в якому лежав цей лист. Управлiння внутрiшнiх справ вважає, що, можливо, даний лист адресовано полковниковi мiлiцiї Д.I.Ковалю, спiвробiтнику МВС України, i мiстить деякi важливi вiдомостi.
Вiд трупа тхнуло перегаром.
- Це - "Мартель", - заперечив собака i лiниво згорнувся калачиком у крiслi.
- "Мартель"! - зауважив померлий. - "Мартель"...
У вiкно влiтав аспарогiловий вiтер. Небо злякано мерехтiло вiдтiнками бiлизни убивцi! Пахло м'ятою - непорочний запах смертi йшов вiд небiжчика i легким серпанком обкутував присутнiх.
У цей час Гопкiнс вiдчув гострий бiль у шлунку. А лiве вухо його помiчника аскаридозно засвербiло.
- Атмосферу отруєно! - здогадався собака.
У кiмнатi все пливли i пливли кудись невиразнi гiдронiчнi хвилi...
Помiчник i "третя рука" Гопкiнса Поня Хлюстович (серб за нацiональнiстю, американець за походженням, хунвейбiн за переконаннями) витяг з кишенi уламок лiтаючої тарiлки.
- Це - *вони*! - з незрiвнянним волзьким акцентом промовив Поня Хлюстович, задерши голову догори i здригнувшись при цьому прищемленим сiдничним нервом.
- *Вони* зовсiм не могли цього зробити, тому що *вони* не могли цього зробити зовсiм, - авторитетно-роздратовано заявив Гопкiнс. Але...
Але фрази вiн не закiнчив, бо концентрованi телепатичнi поля винесли його через вiкно у призахiдний надпростiр.
Справа прояснювалася. Стало ясно, що дуже...
ЧАСТИНА 2
...Ламкi морськi хвилi пестили нiжне ялтинське узбережжя.
Полковник карного розшуку Водоп'янський млосно почухав потилицю...
Далi буде (у 2-му томi)".
Але то був дружнiй шарж, яким донька iронiзувала над Ковалем i його колегами, а зараз Павленко говорить про такi речi цiлком серйозно. Вячеслав Адамович навiть випростався цiєї хвилини у крiслi.
- Мiсяця не було. Снiг, хмари, - сердито сказав полковник. - Не вигадуйте i не ховайтеся вiд вiдповiдi.
- А взагалi, вiн може надсилати свої поклики за будь-якої погоди, i вони проходять до людей не тiльки крiзь хмари, але й крiзь стiни... - повчально зауважив Павленко. - От i я чому вийшов у коридор, не знаю... Зрозумiйте мене правильно: це ви кажете, що я стояв у бiлизнi i що було це на початку дванадцятої, а я не пригадую... Виходить, все це вiдбувалося поза моєю свiдомiстю, пiд впливом якоїсь вищої сили, я схильний думати, мого божества - Мiсяця.
- Ви що - сомнамбула, лунатик? Чи хочете удати, нiби були не при своєму розумi? - прищулив око полковник. - Можемо провести експертизу вашого психiчного стану! Але це нiчого не змiнить для вас, Вячеславе Адамовичу, ви цiлком осуднi i повиннi вiдповiдати на мої запитання.
- До речi, це негарнi слова: "сомнамбула", "лунатик". Краще говорити "син Мiсяця".
- До речi, Вячеславе Адамовичу, - в тон зауважив Спiвак, який сидiв за столом i вiв протокол допиту, - "син Мiсяця" теж не краще звучить. У народi, може, ви не знаєте, говорять: "Мiсяць вiд того буває червоний, що на ньому Каїн убив Авеля".
Павленко глипнув зляканим оком на слiдчого i нiчого не вiдповiв.
Дмитро Iванович почекав трохи, обвiв неквапним поглядом такий знайомий свiй кабiнет: бiлi стiни з коричневим бордюром, свiтлу висоту їх, дверi i короткий ряд стiльцiв пiд стiною, вузький столик, що приткнувся до великого, i двоє зручних крiсел, в одному з яких зараз сидiв, настовбурчившись, Павленко, затримав погляд на ньому i раптом вирiшив не грати у кота-мишки, а пiти ва-банк.
- Я переконаний, що Журавля згубили ви, громадянине Павленко, - якомога спокiйнiше, але твердо промовив Коваль, - i постараюсь це довести.
- Як же я мiг убити? - так само тихо, немов побоюючись, що його iще хтось пiдслухає, вiдповiв пiдозрюваний. - Я на нього руки не пiдняв. Зрозумiйте мене правильно... Я не мiг цього зробити. Це був мiй друг... Тепер, без нього. Я лечу, як у пiснi спiвається, з одним крилом.
Павленко переводив зляканий погляд з Коваля на Спiвака.
- Я не сказав "убив", а "згубив", - зауважив полковник.
Коваля дещо здивували щирi нотки у голосi Павленка. Здасться, той уже зрозумiв, що посилатися на Мiсяць чи на якусь iншу вищу силу безглуздо. Проте полковник i далi розвiшав свою думку, звертаючись то до пiдозрюваного, то до Спiвака:
- Ця трагiчна iсторiя з Антоном Iвановичем - виключний випадок, коли питання про вигоду у прямому значеннi для вас, Павленко, не було суттєвим. Стародавнє римське правило "куї продест" у вашому випадку не робить погоди. Так, не спрацювало... Тут не те, щось iнше, Вячеславе Адамовичу, - з притиском говорив Коваль, не зводячи погляду з пiдозрюваного, - нi грошики, нi винагорода за винахiд вас не хвилювали... Це могло цiкавити, припустимо, вашу дружину, якби вона була в курсi справ. А вам iнше болiло. I не день, не два, може, усе життя, можливо, з дитинства, коли Журавля ви й знати по знали, коли iншi журавлики вас на крилах несли: i у школi, i пiд час навчання в iнститутi, i ось тепер, у науцi. Тi журавлi, котрi, як вам здавалося, встигали у життi бiльше, нiж ви, яким, на вашу думку, матiнка-доля килими пiд ноги стелила, у той час як вас по ярках та вибоїнах ганяла... I з дiвчатами вам в юностi, певно, так само не щастило. Ви переживали, заздрили удачникам, i це було дуже гiрко, бо вiд самого рожевого дитинства увiрували у свою вищiсть над iншими. Але ж i до вас доля не була мачухою. Батьки, вчителi, душi в вас не чули, змалечку i до козацького вуса пеленали, запевняли, що в сорочцi народилися, вiщували успiх в життi. Ви увiрували в це тому, що самi працi не зазнали, стриб-скiк - i школа позаду, стриб-скiк - i iнститутський диплом у кишенi...
А варто було ступнути з милостиво-ласкавої атмосфери отчого дому в справжнє життя, як усе пiшло перекидом i дрiбнi обиди почали зливатися в душi в одну гiрку злiсть.
Павленко дивувався прозiрливостi сивої людини з полковницькими погонами, яка так боляче влучала у найвразливiшi точки душi. Мимоволi думки його вiдлетiли у далеке минуле, i вiн знову побачив себе довгов'язим, худющим i дуже соромливим юнаком. Вiн сам себе ненавидiв у ту пору за цю нiяковiсть, незграбнiсть, за тонкi риси обличчя пiд широким лобом, за свою соромливiсть, за те, що тiкав вiд дiвчат, хоч всiєю душею тягся до них. Вiн боявся, що за зовнiшньою байдужiстю i навiть брутальнiстю дiвчата все одно вгадують його схованi жадання, яких вiн i сам соромився. Бiльш розвинений фiзично порiвняно iз своїми однолiтками, вiдчуваючи себе чимось вищим вiд них, вiн тягся до дiвчат трохи старших, i коли тi вiдштовхували його, надсилав їм трагiчнi листи, переписуючи до них з маленького томика Надсона вiршi про смерть. Миттю пробiгла зараз у пам'ятi Павленка картина, як вiн пiдстерiг бiля клубу дiвчину, яка подобалася, i помiтивши, що її проводжає iнший хлопець, повернувся додому, кинувся на лiжко i гiрко, недитячими слiзьми, ридав у подушку.
- Адже так, Вячеславе Адамовичу? - питав тим часом полковник. - А тепер-от батьки постарiли, пiшли на пенсiю, самому треба пробиватися, себе утверджувати. Людина ви здiбна, знаєте це, розумiєте iстиннi критерiї, а вгору пробитися не можете. Тяжко i гiрко. А поруч цей меткий Журавель, теж людина здiбна, але не бiльше за вас, як ви вважаєте, а доля обдаровує його бiльш щедро: i грiшми, i жiнками, i визнанням. Вiн це не шанує: збиткується, шпурляє, ногами топче... Чи не так, Вячеславе Адамовичу? А коли топче дороге вам, те, що ви потай обожнюєте, тяжче у сто разiв. Тодi це наче вас самого топчуть. Чи не так, Вячеславе Адамовичу? I сказати нiчого не можете, потрiбний вiн вам. I Нiну простити йому понад вашу силу, отже, заздрите, терзаєтесь. Гадаю, дружину свою ви не любите, а мрiєте тiльки про Нiну i вам нестерпно було бачити її у Журавля. Однак всi цi почуття ви в собi ховали i вiд цього весь час були нiби у вогнi пекельному. Нестерпнi муки!.. Я не помиляюся, Вячеславе Iвановичу?
- Ну й що... - сухими губами ледве вимовив приголомшений Павленко, коли полковник зробив паузу, щоб перепочити.
- А те, що у страшну мить ви не думали нi про що, тiльки про те, що ця людина знову перейшла вам дорогу, що примхлива доля замiсть того, щоб по заслузi узяти вас на свої крильця, знову до нього пiдлетiла - назбирана образа чорним зашморгом здушила вас, повiтря забрала, розум потьмарила - i все... Залишили ви йому вiдкритий пальник i втекли... Чи не так? - спитав Коваль, витримавши паузу. - Я розумiю, нелегко вам було на це наважитись, але ж i жити далi iз кривдником, посмiхатися йому, дружбу показувати iще тяжче... Отже, не були ви його другом... I пiднiмати руку не треба було. Ножем ви не вдарили б, з пiстолета не вистрелили б... На це ви не здатнi... А от нiчого не зробити, не вiдвернути нещастя, а просто заплющити на нього очi, так, щоб вийти сухим з води, це ви змогли... Руки потопаючому не простягли б!.. Нi. Але тiльки у тому разi, якщо поблизу свiдкiв не було б. Якби не обставини, що раптом склалися, Журавель i сьогоднi був би живий, i ви, тамуючи в собi пекельну заздрiсть, i далi ходили б до нього, дружили б, як ви кажете... Але нагода покiнчити iз Журавлем, розрахуватися, трапилася, i ви вирiшили, що сама доля вам її подарувала.
- Я нiкого не вбивав, - глухо, мов не своїм голосом, вимовив Павленко, пiдводячи благальний погляд.
- Коли Журавель заснув, ви пiшли геть, не закривши конфорку, на якiй стояв повний чайник, добре розумiючи, що кипляча вода може вихлюпнутися, погасити вогонь i газ пiде в кiмнату, - говорив далi полковник. - А можливо, вогонь на пальнику уже залило i у квартиру почав iти газ... Цього я справдi не знаю. Не можу казати... Так, як вiдомо, закон судить не тiльки за дiю, але й за злочинну бездiяльнiсть.
- Бездiяльнiсть - це просто невтручання, - похмуро процiдив Павленко. - I кожна вiльна людина має право втручатися або не втручатися у будь-що.
- Невтручання, якщо через нього гинуть люди, найпiдлiший злочин тому, що злочинець не тiльки передбачає його наслiдки, але й знає про свою безкарнiсть... - зауважив Спiвак. - Та гаразд, продовжимо, Дмитре Iвановичу, - звернувся вiн до Коваля.
- Отже, по-перше, - сказав далi полковник, - ви, Павленко, пiшли вiд сусiди пiсля Нiни Барвiнок, яка покинула ваше товариство о восьмiй годинi вечора. Є свiдки, якi це пiдтверджують.
По-друге: на початку дванадцятої ви знову копалися пiд дверима Журавля. Ви можете пояснити, що вiдбувалося? Нi. Мiсяць i трансцендентальнi сили, яких ви приплутали, тут нi до чого.
Павленко кусав губи. Обличчя його стало зовсiм крейдяне, i жилочка на щоцi дужче сiпалася. Здавалося, у душi його йде якась борня, i вiн то рветься щось сказати, то не наважується. Коваль, стежачи за ним, подумав, що людина й справдi не може втекти вiд самого себе, хоч як хитрує, пiд шкiрою вона все одно залишається тiльки сама собою.
Тим часом слiдчий Спiвак чекав, даючи Павленковi "дозрiти". Проте той так i не вiдповiв на останнє запитання Коваля.
- Гаразд, - сказав Спiвак, бачачи, що пiдслiдний нiяк не зважиться на вiдверту розмову. - Розглянемо ось такий факт...
Дмитру Iвановичу подумалося, що Спiвак зараз знову цiкавитиметься, чому на столi було поставлено не три, а тiльки двi кофейнi чашечки. Полковник вважав цю деталь несуттєвою. Звичайно, й вiн не був проти дрiбниць, якi потрапляють на очi пiд час розшуку та слiдства. Вiн так само уважно вивчав усi подробицi подiй, факти i фактики, якi згодом змогли б допомогти натрапити на докази. Але вiн вважав, що факти без характерiв - голi, а характери без фактiв - пустий дзвiн. Якщо ж при вивченнi характерiв виявляться факти, що випливають з них, то це iнша справа - такi факти допомагають вийти на шлях iстини. Тiльки тодi, коли деталi виявляються вплетеними у подiї, як тонюсiнькi розгалуження корiнцiв у цiлий кореневий вузол, що живить усе дерево, їх слiд брати до уваги. А iншi тiльки заведуть на манiвцi. Тому головним, на думку Дмитра Iвановича, завжди i у всiх випадках залишалася загальна концепцiя явища, а вивчення характерiв дiйових осiб трагедiї - єдиний шлях для виявлення тих фактiв, якi можуть стати доказами. Деталь - чашки, вiд якої хоче танцювати Спiвак, - на його думку, такою не була.
Пiд час минулої дискусiї iз слiдчим на цю тему вiн не хотiв загострювати розмову i посилатися на авторитети, хоч добре пам'ятав думку академiка Iвана Петровича Павлова, який казав: "Коли у головi немає iдей, очi не бачать фактiв".
Зараз Коваль таки не помилився у своєму передбаченнi.
- По-перше, чому Нiна Барвiнок поставила на стiл тiльки двi чашки? - питав Павленка Спiвак. - Ви захотiли кави? Так? А крiм вас, хто iще збирався пити? Нiна чи Журавель?
- Не знаю, - знизав плечима Павленко. - Може, собi не поставила.
- Не збиралася пити?
Науковець пильно поглянув на слiдчого.
Вираз обличчя Павленка говорив, що вiн дивується з такого безглуздого запитання, бо коли б i хотiв, все одно не мiг би вiдповiсти на нього: звiдки йому знати, збиралася Нiна пити каву чи нi?
- Тому що поспiшала додому, - сам вiдповiв слiдчий. - Поставивши чайник на плиту, а чашки на стiл, Барвiнок вiдразу пiшла. I, очевидно, у поспiху забула попередити вас про чайник. Чи не так?
Павленко мовчав.
- Адже вона вiдразу пiшла? I ви залишилися удвох з господарем квартири.
- Це не доведено, хто ранiше пiшов, - сказав Павленко. - I взагалi, ви нiчого не знаєте! - плачливим голосом додав вiн. - Менi не в головi був якийсь чайник. Я не знав, що вiн на плитi, я до кухнi не заходив...
- Неправда, знали, - втрутився Коваль. - Це ви попросили кави? Ви. Нiна Барвiнок пiшла на кухню, набрала у чайник води i запалила плиту, а на стiл перед вами i Журавлем поставила чашки...
- Я теж був напiдпитку. Не так, як Журавель, але все ж... I пiшов, не заглядаючи до кухнi.
- Ви сидiли у крiслi?
- Так.
- З вашою участю ми провели слiдчий експеримент i переконалися, як ви знаєте, що з того мiсця, де ви сидiли, добре видно плиту.
- Я не дивився на неї тодi, гори вона пропадом!
- Ви чекали кави. I вас мало б цiкавити, чи скоро закипить чайник.
- У людини, коли вип'є, швидко змiнюються бажання.
- Цiлком правильно. Крiм спраги...
Так, i Ковалю, i Спiваку було нелегко без переконливих доказiв. Це розумiли i вони самi, i, очевидно, пiдозрюваний.
- У вас немає i не може бути жодних доказiв, - повторив Павленко, - i усi вашi домисли, як кажуть, химинi кури... Так, так!
- Еге ж, - несподiвано погодився Коваль, вкрай здивувавши цим пiдозрюваного. - Прямих доказiв у нас немає. I навiть ваше зiзнання ще не приведе вас на лаву пiдсудних, якщо не знайдемо пiдтвердження вашої вини.
I Спiвак, i полковник чудово розумiли, що визнання не є "царицею доказiв", проте у даному випадку вони не могли без нього обiйтись i прагнули його мати.
- Саме так, - задоволене кивнув Павленко. - Саме так, - повторив вiн ущипливе, i жилочка на щоцi, яка уже перестала було сiпатися, ще раз смикнулася. - Якщо ви й виявили б на ручцi плити або на чайнику мої пальцi, то це теж не доказ. Я не раз i не два бував у Антона. Мiг коли-небудь i допомогти по господарству...
- Так, - погодився полковник, - на сьогоднi тiльки ми знаємо, що ви не захотiли виключити плиту, коли пальник залила вода. I ви прекрасно розумiєте: доти, поки це знаємо тiльки ми, слiдство офiцiйно звинуватити вас не може. Без переконливих доказiв ми поки що безсилi. Як вiдомо, згiдно з законом, усi сумнiви витлумачуються на користь пiдозрюваного. Але хочу, щоб ви знали i не обманювалися: я не заспокоюсь, поки не розшукаю доказiв. Якщо я не помилився у своїй пiдозрi, то повинен довести вашу провину в iм'я справедливостi вищого закону людського спiвжиття.
- Навряд чи коли-небудь знайдете такi докази, - похмурий вiдчужений погляд Павленка пожвавився. - їх неможливо знайти.
- Якщо помиляюсь - прийму будь-яке покарання. Але переконаний, що так не станеться, бо у мене, крiм окремих фактiв, ще є два серйознi спiльники.
Павленко здивовано глянув на полковника:
- Нiна?
- Нi, не Нiна. Злочин завжди залишає слiди. Навiть злочинна бездiяльнiсть. Це один наш спiльник, i ми знайдемо цi слiди, якi стануть доказами, а другий, - Коваль трохи затримався, - ваша совiсть...
Не чекаючи такого повороту, Павленко тепер не просто здивувався, а розгубився.
- Совiсть? - пробурмотiв. - Та яка ж може бути совiсть у мене, у вбивцi, як ви вважаєте? Але я не вбивця, зрозумiйте мене...
- Справедливiсть сьогоднi ще не перемогла i зло не покаране. Але все життя вас переслiдуватиме примара, спогад про злочин i страх. I ранiше чи пiзнiше ви не витримаєте: ваша совiсть подолає страх i примусить прийти i повинитися.
- Менi немає в чому винитися.
- Ну хоч би в тому, чого у той трагiчний вечiр о десятiй сорок сiм ви подзвонили до "Київгазу" i розпитували, як перекрити газ... - раптом сказав полковник. - Для чого ви це робили?
Павленко був приголомшений. Вiн забурмотiв щось, Коваль змiг розiбрати лише окремi слова: "я не знаю... не дзвонив... "Київгаз"? Який "Київгаз"...", а потiм i цей шепiт перестав злiтати з тремтячих губiв пiдслiдного.
Тим часом Спiвак вставив у магнiтофон касету. У кабiнетi пролунали новi голоси. Спочатку - жiночий: "Диспетчер слухає", потiм пiсля короткої паузи - схвильований чоловiчий, голос Павленка. Запинаючись, голос спитав: "Скажiть, будь ласка, як перекрити газ у квартирi, не заходячи до неї? Де знаходиться вентиль усього будинку?.. Скажiть, якщо до квартири проходить газ, через скiльки часу людина учадiє?" - "Ви що, п'янi? Не хулiганьте, - строго промовила жiнка, - кажiть, що трапилося? Ваша адреса?"
Почулися короткi гудки. Знову пролунав дзвiнок. Плаксивий голос Павленка промовив: "Зрозумiйте мене правильно..."
Слiдчий вимкнув магнiтофон.
- Це - копiя. Експертиза встановила, що голос громадянина Павленка, записаний пiд час нашої з вами бесiди у мiськвiддiлi, i цей, записаний на диспетчерськiй плiвцi, - iдентичнi, тобто належать однiй i тiй самiй людинi. Тепер маємо точнi аналiзатори мовлення, осцилографи, новi електронно-обчислювальнi машини, i таке зiставлення голосiв не складало труднощiв. Ви, як iнженер, мали б це розумiти... Отже, чому ви дзвонили до "Київгазу", що означало ваше запитання: "Через скiльки часу людина учадiє?" Вiдповiдайте.
- Присягаюсь, це не я, - шепотiв Павленко. Здавалося, вiн зовсiм втратив голос. - Я не згубив Антона., Зрозумiйте мене правильно...
Жалюгiдне видовище являв собою зараз пiдслiдний: блiде обличчя вкрилося червоними плямами, зiницi розширилися, губи тряслися. Руками вiн учепився у крiсло, немов боявся, що випаде з нього. Певно, для нього уся кiмната наповнилася страхом.
- Можете посадити мене, - бубонiв вiн далi, - але не я, не я... Нi, нi!!
- А хто ж? Скажiть.
- Я не знаю... не знаю... не знаю...
Коваль вiдвiв погляд вiд Павленка, такою мiзерною здавалася йому зараз ця людина. По якiйсь асоцiацiї раптом згадалася розмова у доньки iз студентом-фiзиком Панасом про почуття вини, властиве людям з неурiвноваженою психiкою. У складних ситуацiях цi люди розгублюються i готовi взяти на свiй карб те, чого насправдi не робили, як це сталося iз слабкодухим художником Сосновським, який зiзнався в убивствi, якого не вчинив.
А тут було усе навпаки. У Павленка, людини теж неврiвноваженої, не вистачало, на думку Коваля, мужностi сказати правду.
Дмитро Iванович не жалував зараз цю молоду людину, та все ж якесь особливе чуття не давало йому до кiнця повiрити, що перед ним сидить справжнiй убивця. Можливо, таке почуття у нього з'явилося вiд того, що розумiв хиткiсть своєї обвинувальної позицiї: якщо навiть буде встановлено, що Павленко пiшов з квартири Журавля останнiм, це ще нiчого не доводить. А довести, що пальник залишили вiдкритим умисно, неможливо, навiть i те, що пiдозрюваний, йдучи з квартири, взагалi бачив, що пальник вiдкрито.
Єдиним доказовим фактом, хоч i побiчним, може бути дзвоник до "Київгазу". Але пiдозрюваний завжди може сказати, що вiн пожартував з п'яних очей або навiть похулiганив.
Йому чомусь раптом знову згадався лiс його дитинства, таємничий Колiсниковий гай, в хащах якого заблукав дитиною, смута, що охоплювала його в ньому. Певне, тому це згадалося, що вiн i тепер намагається зазирнути у найсхованiшi куточки, тепер уже людської душi, намагається зрозумiти нiяк непояснимi вчинки, щоб таємне стало явним, i, як завжди, терзається смутою, сумнiвами, чи зможе з почуттям виконаного обов'язку вийти з темних хащ невiдомого на вiльний простiр iстини.
Спiвак теж бачив, що пiдслiдний переживає якийсь гострий внутрiшнiй конфлiкт.
- То як, Павленко, - спитав вiн, - може, все ж таки розкажете правду? Я ж бачу: в вас борються протилежнi почуття... Полегшiть собi душу щиросердою розповiддю.
- Борня духу в людинi незбагненне таїнство її...
Незадоволено буркаючи собi пiд нiс, полковник пiдписав перепустку. Спiвак нагадав пiдслiдному, що той не може поки що нiкуди виїздити без дозволу...
Вячеслав Адамович кивнув i, сутулячись, важко ступаючи i похитуючись, немов на нього тиснув надмiрний тягар, вийшов з кабiнету.
20
Через декiлька днiв пiсля допиту Павленка виявилося, що Вячеслав Адамович зник: не приходив бiльше в iнститут, не було його й дома, i Варвара Олексiївна, стривожена вiдсутнiстю чоловiка, прибiгла до мiлiцiї з'ясувати, чи не заарештували його.
Надiйшов Новий рiк, подарував киянам снiговi замети, ялинковi базари, плановi клопоти, новорiчнi вечори i, одвiчну надiю, що у новому роцi все буде краще, нiж у старому. Потiм вiдгуляв i "старий" новий рiк, закiнчилися шкiльнi канiкули, на подвiр'ях з'явилися викинутi з квартир облетiлi ялинки.
Ковалi вже освоїлися у своїй новiй квартирi, в їхню сiм'ю прийшли новi хвилювання i клопоти. Передчуття не обдурили Дмитра Iвановича: Наталка закохалася у Хосе i навеснi слiд було готуватися до весiлля. Коваль i радiв, i не радiв з їхнiх заручин. Радiв тому, що Наталка нарештi зробила свiй вибiр. Але хвилювався, не знаючи iще, що намислили молодi люди: залишаться пiсля одруження у Союзi чи поїдуть на батькiвщину Хосе. Якщо поїдуть, то чи зможе Наталка завершити там освiту, як їй там буде, вдалинi вiд Батькiвщини. Але найголовнiше, у чому не хотiв i собi зiзнатися, його охоплювала гнiтюча туга при самiй тiльки думцi, що маленька, рiдна "щучка" поїде так далеко i, можливо, назавжди, забравши з собою усе його минуле i залишивши йому завершувати свiй життєвий шлях у самотi. Дмитро Iванович боявся признатися собi в цьому, бо це було б нечесно щодо Ружени, яку вiн по-своєму тож любив, але у якої, крiм нього, було й своє життя.
Було Дмитру Iвановичу прикро й те, що дочка, вирiшуючи таку важливу життєву справу, не порадилася з ним, а поставила перед здiйсненим фактом. Але вiн швидко простив це їй. Тiльки тепер по-справжньому зрозумiв, що серце його завжди болiтиме за дочку, хоч би де вона опинилася i хоч би що з нею трапилося, i все їй пробачить.
Прагнучи забути цi тривоги, полковник намагався усе дужче поринути у службовi справи. Завершити початi ще у минулому роцi розшук i дiзнання по смертi Килини Сергiївни Христофорової i загибелi молодого науковця Антона Журавля не пощастило. Папки з документами цих справ не сховали до архiву, i полковник Коваль час вiд часу, вiдклавши поточнi справи, повертався до них.
На Вячеслава Павленка було оголошено всесоюзний розшук.
Коваля весь час не покидала думка: чому вiн утiк? Хоч би чим займався Дмитро Iванович, думка ця раптом спалахувала у мозку... Чому втiк? Адже чудово розумiв, що впну його неможливо довести на пiдставi тих фактiв, якi вдалося зiбрати розшуку! Чи, може, таки мав рацiю той юнак, Панас? Може, й справдi страх непояснимо присутнiй в нас навiть тодi, коли знаємо, що не виннi? Чи щось iнше штовхнуло Павленка на втечу: конфлiкт з дружиною, зневiра у своїй роботi?.. I все ж: чому вiн утiк?
Нерозкритим залишалося i вбивство Христофорової. У кiмнатi кравчинi судмедексперти скрупульозно вивчали усi пiдозрiлi слiди, якi могли визначити напрямок пошукiв. Зняли вiдбитки пальцiв на ручках дверей, що вели до кiмнати Килини Сергiївни, вiдбитки i на платтi загиблої, якi залишилися, коли нападник смикнув його, але найбiльшу їхню увагу притягли волосинки, знятi з плаття кравчинi i знайденi на пiдлозi. Вони не належали Христофоровiй.
Ще кiлька рокiв тому ця знахiдка навряд чи допомогла б розшуку. Але тепер, коли судово-медична експертиза може вестися на молекулярному рiвнi, таємниць бiльше не iснувало.
Лабораторний аналiз i вивчення цих волосинок пiд мiкроскопом дав можливiсть встановити генетичну структуру їх i зробити висновок, що вони були видертi, а не випали самi. Носiї генетичної iнформацiї засвiдчили, крiм того, що волосинки належали жiнцi вище середнього зросту, чорнявiй, з рiшучим, навiть агресивним характером.
Ковалю треба було спочатку максимально розширити коло осiб, якi зустрiчалися з кравчинею, а потiм звузити його настiльки, щоб у ньому залишилася тiльки одна людина - тiльки та жiнка, яка напала на Христофорову.
Це виявилося завданням складним i забрало багато часу.
Дмитро Iванович старанно розшукував замовниць кравчинi i несподiвано виходив на жiнок такого високого громадського становища, що брати у них свiдчення було нелегкою справою. Усi одностайно заявляли, що Килина Сергiївна була справжньою художницею, що вони шанували i цiнили її. Клiєнтки "ахали" та "охкали" з приводу її безглуздої загибелi, i у їхньому спiвчуттi вiдчутна була прикрiсть в зв'язку з необхiднiстю шукати тепер нову кравчиню.
Кiнець кiнцем, у Коваля в його вузькому колi нiкого не залишилося. Або вiн не у той бiк, в який треба, закидав свою сiтку, або вона була дiрява i в останню хвилину улов тiкав з неї...
А час минав. Уже дзенькали краплi з дахiв, бiля станцiй метро з'явилися жiнки i пiдлiтки з оберемками лози, вкритої нiжно-срiблястими котиками, першими пролiсками за полтинник, i люди, що знудьгувалися за весною, купували їх, хоч знали, що не слiд пiдтримувати губителiв природи.
В один iз таких перших весняних днiв, коли повiтря напоєне ще ледь вiдчутним подихом близького оновлення, коли особливо помiтне протистояння зими i весни, Дмитра Iвановича викликав до себе начальник управлiння.
Запросивши полковника сiсти, вiн мовчки поклав перед ним брудний, весь у плямах, бганий i надiрваний конверт з листом i невеличку супровiдну записку. На конвертi було написано: "Полковнику мiлiцiї Д.I.Ковалю".
Дмитро Iванович насамперед прочитав офiцiйний лист. В ньому Управлiння внутрiшнiх справ на транспортi повiдомляло з Якутська, що бiля станцiї у старому сараї було знайдено замерзлого невiдомого у подертому узбецькому халатi. "Пiд час огляду, - говорилося у листi, - жодних документiв у загиблого не виявлено. Пiд широким шкiряним паском, надiтим на голе тiло, був невеличкий полотняний мiшечок, в якому лежав цей лист. Управлiння внутрiшнiх справ вважає, що, можливо, даний лист адресовано полковниковi мiлiцiї Д.I.Ковалю, спiвробiтнику МВС України, i мiстить деякi важливi вiдомостi.