Просимо пiдтвердити одержання листа i правильнiсть установлення адресата".
- Ваша популярнiсть, Дмитре Iвановичу, - вимовив iз похвальною посмiшкою генерал, - поширюється на всю країну. Скоро досить буде сказати: "Iнспектор Коваль" - i всi будуть знати, про кого йдеться.
Коваль добре знав свого начальника. Це був той молодий генерал, який, змiнивши попередника, подбав, щоб повернути на службу Коваля, необгрунтовано звiльненого у вiдставку. Щоправда, полковник не одержав попередньої посади, а став консультантом в управлiннi, проте й це було повернення до активного життя.
Генерал був строгий i вимогливий. Посмiхався до пiдлеглих вiн рiдко, дiловi взаємини, сама служба не сприяли благодушностi, i зараз дружня реплiка начальника, чого ховатися, по-людськи потiшила Дмитра Iвановича, хоча - чорт забирай! - Ковалю причулися у голосi генерала i нотки заздростi. Невже це страшне почуття не минає навiть таких людей?! Втiм, можливо, це йому здалося, - поринувши з головою у справу Павленка, вiн уже, здається, у всiх шукає цей гандж.
Проте зараз було не до цих тонкощiв, i з дозволу генерала вiн узяв iз дзеркально-полiрованої поверхнi стола аркушики листа.
"Я не вбивця, хочу, щоб ви це знали, i тому пишу. Гадаю, ви зараз шукаєте мене по усiй країнi. Не шукайте! Зрозумiйте мене правильно, я не боюсь, що знайдете i заарештуєте, не боюся тому, що я не вчинив злочину.
Пiд час останнього допиту ви говорили про справедливiсть. I якщо я дав би вам себе заарештувати i судити, ви самi скоїли б велику несправедливiсть, засудивши невинну людину. Мiй дух, моя мiсячна богиня, понiсши мене у свої неозорi осяйнi поля, врятувала не мене, а стримала вас вiд злочинної помилки. Ви боретесь проти несправедливостi?.. А хiба усе справедливо було навколо нас? Хiба iснує абсолютна справедливiсть? Хiба справедливо чинив Антон, вкравши у мене iдею винаходу; хiба справедливо поводилася доля, весь час обдаровуючи його, коли я страждав, позбавлений найменшої ласки вiд неї; хiба справедливо, що Нiну вона вiддала спочатку п'яницi, а потiм кинула в обiйми пересиченого Антона у той час, як я змучився, мрiючи про неї, все життя чекав її, шукав i готовий був служити, як богинi?! Та iще багато-багато такого...
Ви хотiли знати правду про смерть Журавля, я вам її розповiм, але зло, вiрнiше, те, що ви вважаєте злом, покаране не буде.
Того вечора я довiдався про нечесний вчинок Антона, i мене приголомшила його зрада. Й трохи не соромлячись свого вчинку i, очевидно, маючи мене за такого нiкчему, з яким можна не церемонитись, вiн дав менi читати рукопис, що його принесла Нiна i в якому моя iдея викладалася як його власна. Виявляється, вiн уже й заявку подав до Держкомвинаходу. Моє iм'я навiть не згадувалося.
Нiна тодi ще не все надрукувала. Але й того, що я прочитав, було досить. Душа моя горiла, менi не жаль було винаходу, на ньому не закiнчувалися мої здiбностi, знання, але було боляче, що Нiна, моє нiжне мiсячне сяйво, моя богиня, друкуючи цi сторiнки, знову милувалася тим, який талановитий її обранець. Зрозумiйте мене правильно: цього я стерпiти не мiг. Я весь горiв, як у вогнi...
Потiм Нiна пiшла додому... Проте нi при нiй, нi без неї я й слова не сказав Антоновi, нiчим не виказав своїх мук.
Ви усе добивалися, хто ранiше пiшов, хто залишився з Антоном, чому двi, а не три чашки для кави були на столi, чи бачив я з кiмнати плиту i чайник на нiй, чи не бачив, та й iншi дурницi вимагали.
Я слухав вас i думав, як нелегко пробиватися iстинi i справедливостi крiзь нетрi усiєї цiєї мури. Якоїсь хвилини навiть пожалiв вас, немолоду людину, яка силкується довести недоказове... Навiть те, що я дзвонив уночi до "Київгазу", не могло допомогти вам звинуватити мене.
Але зараз усе розповiм по порядку.
Пiсля того, як Нiна пiшла, ми з Антоном ще випили. Вiн усе бiльше п'янiв, усе дужче вихвалявся, а я мовчав i тверезiшав. Я не виказав йому своєї обиди, менi не хотiлося схопити вiд нього ще одного щигля, поставити себе на глум, а вiн, спостерiгаючи мою несмiливiсть i, певно, розумiючи мiй бiль, усе дужче козирився, викликаючи на скандал.
Але я мовчав.
Незабаром Антон притомився i вгомонився. Вiн тiльки поглядав на мене побаранiлими очима, намагався навiть поцiлувати, просив пробачення i бурмотiв щось на зразок сакраментального: "Ти мене поважаєш?.."
А я сидiв, зазнаючи жахливих тортур. Зрозумiйте мене правильно, я бачив, що свiт зiтканий з несправедливостей... Про каву я, звичайно, забув... Менi було не до неї...
На останньому допитi ви говорили про совiсть. Менi гiрко й смiшно було вас слухати. Адже ви - розумна людина, знаєте життя, невже й справдi вважаєте, що треба жити по совiстi?! Совiсть тепер тiльки заражає людинi, її тепер не шанують. Совiснi голi ходять, а безсовiснi... Найближчий приклад: спритник Антон i я закомплексований заєць...
Прочитавши мiй лист, ви, напевне, подумаєте, що вiн - наслiдок совiстi, яка прокинулася. Але це не так... Я просто хотiв пояснити вам, що у смертi Антона нiхто не винен, крiм нього. Такi люди не мають права на життя...
Та пiдемо далi...
Незабаром Антон повалився на диван, на якому сидiв, i захропiв. Я не йшов, охоплений своїми гiркими думками. Скiльки так просидiв - не знаю.
Потiм почув стукiт у дверi i пiдвiвся вiдчинити. Це була моя Варя, вона заждалася i прийшла забрати мене додому. Так iнодi вона робила, коли я дуже затримувався.
Побачивши її, я раптом розплакався. Хоч не можу сказати, що любив її, - любив i люблю на всьому свiтi тiльки Нiну, але Варя була єдиною людиною, з якою я мiг подiлитися своєю обидою.
Пiдвiв її до столу, на якому серед тарiлок i чашок лежав рукопис Антона. Не стримуючи ридань, я опустився на стiлець i розповiв їй усе. Вона стояла поруч, притиснувши мою голову до своїх грудей i гладила мене. Наша спiльна обида викликала у нiй гнiв, вона не знала, чим заспокоїти мене, але раптом сказала: "Ходiмо додому... Не переживай, все буде гаразд..." Я пiдвiвся i слухняно пiшов за нею.
Вдома вона допомогла менi роздягтися, погасила свiтло i лягла поруч. Я притиснувся до неї, а вона усе розраювала. Менi здалося, що це не Варвара, а мiсячна богиня Нiна спустилася i втiшає мене, i я став заспокоюватися, як колись дитиною на материнських грудях. Мої страждання, мої душевнi болi i кривди, що терзали мене з дитинства, у тi хвилини обпалили душу очисним вогнем, i я зрозумiв раптом вищий сенс людського iснування. Вiн полягає у вiдмовi вiд себе, вiд своїх нiкчемно-дрiб'язкових земних претензiй, вiд свого самолюбства, гординi, вiд "я". "Треба розтектися, розчинитися у вiчностi", - вирiшив тодi я. Зрозумiйте мене правильно. Це не означає убити себе - у мене не вистачило б духу для цього. Ви правильно обiзвали мене боягузом, я не заперечую. А зараз я вирiшив, що треба розчинитися у вiдмовi вiд себе.
Однак у тi хвилини я ще не був готовий, усе ще терзали мене приступи слабкодухостi, жалю до себе i безпричинної туги, - i знову починав плакати.
Так ми лежали довго. Я весь час просив у Варi холодної води, i вона декiлька разiв покiрно вставала. Вона переживала за мене, теж нервувала, гладила i повторювала, що любить мене, що я їй найдорожча людина на свiтi, що заради мене вона готова на все...
Потiм раптом сказала: "Перестань нарештi терзатися. Журавель бiльше не стане у нас на шляху", - i сама заплакала. Я спочатку не зрозумiв її, розгубився - я ще нiколи не бачив, щоб Варвара плакала, як iншi жiнки, i у свою чергу почав утiшати її...
Вона сказала: "Журавля уже немає на свiтi. Вiн помер". - "Як помер?! - здивувався я. - Чому помер? Вiн просто заснув". - "Так, заснув, - сказала вона. - Назавжди. Вiн отруївся газом, який iде до кiмнати з кухнi. Я сама чула запах газу". - "Це, напевне, Нiна забула закрити пальник! - закричав я. - Боже мiй!" - "Не знаю, хто забув закрити, але, вiдчувши запах, я глянула в кухню i побачила, що пальник плити вiдкрито". - "I ти його закрила?" - "Нi, - твердо вiдповiла Варвара. - Не я його вiдкривала, не менi закривати. Не моїми руками послано це йому... А у нас тепер нарештi буде людське життя". Вона ще прошепотiла:
"Ми будемо багатi, Славику, багатi-багатi... I щасливi! Нiхто тепер тебе не скривдить!.."
I я зрозумiв усе.
Варя зростала у повоєнних злиднях на своїй Мишоловцi. Усе життя вона поривалася вгору, у бiльш забезпечену верству суспiльства, але освiту змогла здобути тiльки середню. Цього їй було замало. Нарештi стала бухгалтером, але мети своєї все одно не досягла i вважала, що "не вийшла в люди". Потiм вона пiшла за мене, молодого, перспективного, як вона сподiвалася, науковця. Я тодi, правда, ще тiльки студентом був.
Але й тут її спiткала невдача. Я не змiг врятувати її вiд сiрого животiння, не змiг створити для неї легке, красиве життя, про яке вона мрiяла з дитинства.
Тодi я не дав їй закiнчити:
"Як ти могла?! - злякано закричав я. - Ти ж убивця!"
Я пiдхопився з лiжка, ввiмкнув свiтло i почав гарячково шукати одяг. Варя сидiла на постелi у нижнiй сорочцi, обхопивши голову ззаду голими руками. Погляд її був спрямований не на мене, а кудись у простiр, волосся розкидане, вона не рухалася i була схожа на вiдьму.
Потiм вона опустила руки i зовсiм спокiйно промовила: "Не хапайся... Все одно вже пiзно. Вiн мертвий... I це не я, а господь покарав його за крадiжку, за тебе..."
I тодi я кинувся до телефону. Що було далi - вам вдалося пронюхати: як я дзвонив, що говорив... Але й це не допомогло вам запроторити мене до в'язницi, бо, ви це знаєте тепер, я нi в чому не винен i будь-якi спроби довести мою провину нiколи б не мали успiху...
Слухаючи мою розмову по телефону з диспетчеркою "Київгазу", Варвара сказала:
"Не зчиняй галасу. Вiн все одно уже мертвий, i в убивствi звинуватять тебе".
Вона наблизилася до мене i, втiшаючи, спробувала обiйняти. Але я вiдштовхнув її. Менi привидiлося, що це тягнуться до мене кiстлявi руки скелета. Я проклинав її. Вона вiдповiла: "Не бреши, ти радий. Я зробила це замiсть тебе. Ти сам хотiв цього, ти жагуче заздрив Антоновi i ненавидiв його. Я ж знаю. Але ти не змiг би скористатися з нагоди, яка трапилася, скористатися своїм, можливо, єдиним шансом, у тебе не вистачило б рiшучостi, ти боягуз. Я розумiла це i взяла усе на себе".
Тодi я її вдарив, вперше у життi. Вона опустилася на пiдлогу, обхопила мої колiна i знову заплакала. Але я вирвався, накинув халат i вийшов у коридор, думаючи своїми ключами вiдчинити дверi Антона. Я тiшився надiєю, що Антон iще живий, я перекрию газ i витягну бiдолаху на чисте повiтря.
Але ключi не пiдходили, а стукати я боявся, щоб люди не почули i потiм не звинуватили мене. Як я пояснив би їм, чому став серед ночi вдиратися до квартири Антона!..
У цей момент я почув кроки на сходах i кинувся у свої дверi. I тодi, не маючи можливостi змiнити хiд подiй, згнiтивши серце, я примирився iз тим, що скоїлося, примирився з усiм. Менi краяли душу суперечливi почуття: страшенно жаль було Антона, але радiв, що зробив це не я, i виправдував себе тим, що хотiв його врятувати, хоч i не змiг.
Я все життя терпiв вiд духовної невлаштованостi, вiд борсання мiж мрiєю i дiйснiстю, вiд постiйного невиразного i тривожного вiдчуття несправедливостi, на яку, на мою думку, прирекла мене доля i люди. I думка моя часто оберталася на пекельних колах вiдчаю через те, що я нiколи нiчого не мiг змiнити.
I ось тепер я одержав не тiльки фiзичне, але й духовне визволення. Мене немає, мене не стало. Я пiшов вiд усього цього i розчинився у вiчностi... Я став сином Мiсяця, який дає нам срiбне сяйво, Чоловiчу i Жiночу силу. Я тепер буду блукати по свiту, поки не знайду тiєї точки на Землi, куди опускається сторч прямий промiнь мiсячної богинi, по якому до нас униз сходять її посланцi... Силою свого притягання моя богиня з космiчної далечини посуває на Землi води морiв i океанiв... її сила безмежна i зiйде на мене...
Досi у моєму життi були лише дрiбнi, кумеднi клопоти, мiзернi думки. А тепер, коли я зробив нарештi велике вiдкриття, - нi, не якоїсь там шлiфовки! - коли менi вiдкрилося, що не Сонце панує над Землею, а Мiсяць, бо недаремно сказано, що живемо ми у "пiдмiсячному свiтi", я отримав нове життя. Я вiрю, що, коли усi люди зрозумiють свою справжню природу i разом зi мною прийдуть вклонитися мiсячнiй богинi, на землю зiйде загальне благоденство i щастя..."
- Гм, - промовив Коваль, читаючи далi приписку:
"Я не виказую свою дружину, як вам, певно, здається. Зрозумiйте мене правильно. Я знаю, що мiй лист не може бути використаний як доказ для обвинувачення Варвари i тому смiливо пишу правду. Ви нiколи не доведете її вину, не доведете, що вона бачила вiдкритий пальник i не схотiла закрити газ, бо довести це неможливо... Ви були переконанi, що це я згубив Антона, що я утiк вiд покарання i що я дуже хочу жити. Все це не так... Я зрозумiв, що Нiна для мене навiки втрачена, i не змiг бiльше жити серед вас!.."
Лист Павленко не пiдписав i дати не зазначив.
- Ваша думка, Дмитре Iвановичу? - спитав генерал, коли Коваль пробiг очима лист до кiнця. - Чи досить цього, - кивнув вiн на пом'ятi аркушики, - для притягнення цiєї самої Павленко? Боюсь, що у автора листа не все гаразд iз психiкою.
- Усе дуже складно, товаришу генерал, - вiдповiв Коваль, повiльно потираючи потилицю, мовби в нього розболiлася голова. - Вiн i на допитi намагався удати з себе душевнохворого... А що стосується Варвари Павленко... - Коваль на мить запнувся. Вiн нiяк не мiг зiбратися з думками. Десь глибоко у його пiдсвiдомостi iще у днi активного розшуку народжувався здогад про причетнiсть Варвари Олексiївни до загибелi Журавля. Такому здогаду сприяло вивчення способу життя цiєї жiнки, її iнтересiв, характеру. Та чому ж вiн не дав тодi цьому здогаду дозрiти? Що стало на завадi? Певно, вiдсутнiсть фактiв, якi могли б привести до доказiв. Вiн пам'ятав, як настiйливо вимагав фактiв i тiльки фактiв слiдчий Спiвак. Втiм, факти потрiбнi були i йому, але вiн мав би повiрити i своїй iнтуїцiї i дужче зацiкавитися Варварою Павленко.
- Треба порадитися у прокуратурi, товаришу генерал. Та i я ще раз спробую знайти доказове пiдтвердження цього. - Вiн поклав аркушики на стiл. - Лист без пiдпису. Але порiвнявши почерк, яким його написано, з почерком замерзлого Павленка, легко переконатися, що рука та ж сама... Завтра я викличу його дружину...
- Добре, - вирiшив генерал. - I порадьтесь у прокуратурi... А лист долучiть до справи. Сподiваюсь, тепер у нас однiєю нерозкритою стане менше...
21
День був по-весняному теплий. Варвара Олексiївна прийшла до мiлiцiї баз пальта, у сукнi, поверх якої була далеко не нова кофта з численними затяжками. Але на кофтинцi, немов свiдоцтво безтурботного стану душi, голубiв нiжний пролiсок. Волосся її було як завжди туго затягнуте назад i перехоплене стрiчкою.
Привiтавшись, Варвара Олексiївна поклала на стiл перед Ковалем повiстку, передану їй дiльничним, i запитально поглянула на полковника.
Дмитро Iванович, у свою чергу, уважно оглянув жiнку, немов бачив її вперше i хотiв вiдразу визначити, що це за людина перед ним, як з нею розмовляти i чого вiд неї можна чекати. Вiдразу помiтив, що вiд часу їхньої першої зустрiчi на Русанiвцi вона дуже схудла, немов тяжко перехворiла.
- Не маєте нiяких нових вiдомостей про чоловiка? - спитав, коли жiнка опустилася на стiлець.
Варвара Олексiївна похитала головою.
- Гаразд, - сказав полковник, заповнюючи бланк допиту. - Маю допитати вас, громадянко Павленко, як пiдозрювану у справi загибелi громадянина Журавля Антона Iвановича.
Жiнка не ворухнулася, тiльки напружилася, у темних очах її на мить замерехтiло обережне свiтло та ледь помiтно затремтiли вiї.
Бачачи, що Павленко не дуже реагує на його слова, Коваль вирiшив ризикнути.
- Навiщо ви так вчинили?
- Ви про що? - безтурботно спитала в свою чергу жiнка, хоч їй явно стало не по собi.
- Чому не перекрили газ того вечора у Журавля?
Коваль вимовив це теж спокiйно, мовби йшлося про якусь просту, навiть технiчну справу. Вiн розумiв, що не можна однозначно вiдповiсти на його запитання про причини, якi штовхнули на злочин, їх було багато, усвiдомлених i неусвiдомлених. Але серед них була головна, яка й стала вирiшальною у обставинах, що склалися. Це була заздрiсть. Патологiчна заздрiсть не тiльки до Журавля, заздрiсть, яка живе у душi постiйно i наповнює усю iстоту, заздрiсть до всiх: до спiвробiтницi, яка купила нове плаття i дiстала французьку помаду, до знайомої, що вдало вийшла замiж, до сусiдiв, що придбали машину, навiть до випадкової перехожої за те, що в неї красива, гiнка постать... Заздрiсть змалечку до всiх, всiх, всiх, хто не жив на Мишоловцi, не терпiв вiд почуття неповноцiнностi, до всiх i у всьому, хто, на її погляд, пробився на верхи суспiльства...
Коваль не знав, звiдки росте в людинi це немилосердне, мерзенне почуття. Що живить його? А у Варвари Павленко родовiд його, можливо, й справдi йшов вiд Мишоловки з її старою прибазарною мораллю, за багато рокiв не витруєною новим життям.
Заздрiсть роз'їдала її душу, як i Вячеслава, i вони жили в нiй, як у отруйному туманi. Успiхи, легка, як їм здавалося, доля Журавля, постiйно була на їхнiх очах, постiйно дратувала i створювала дискомфорт у їхньому щоденному життi... Потрiбний був тiльки поштовх, щоб усе вибухнуло...
- Я не розумiю вас! - уже сердито промовила Варвара Олексiївна. - Який газ? Причому тут я?
Дмитро Iванович сумно подивився на жiнку, яка сидiла перед ним. Вiн розумiв, що пробитися до її душi, викликати на вiдвертiсть буде нелегко. Але вiн також знав, що повинен це зробити.
- Маю на увазi убивство Журавля. Так, так, саме убивство, - твердо промовив, немов йшлося про факт уже доведений. - Нi, не ваш чоловiк, який був п'яний i не помiтив вiдкритого краника, винен у цьому. Це ви побачили плиту, чайник на нiй, вiдкритий, без вогню, пальник i вiдчули запах газу. I тодi швиденько забрали чоловiка з квартири, знаючи, що Журавель бiльше не прокинеться. Ви самi про це зiзналися чоловiковi, коли вже, мабуть, пiзно було щось вдiяти. Ваш злочин особливо аморальний i тяжкий, пiдлий тому, що ви були певнi своєї безкарностi.
Жiнка була приголомшена. Вона так i завмерла на стiльцi, не зводячи з полковника погляду. Вiн побачив, як небавом почало розкриватися чорне тиховоддя її безбарвних очей, як занутрувало, закипiло воно i немов обпiкся його шаленим вогнем. Яка ж жага пломенiла в душi цiєї жiнки, яка сила злої волi схована в нiй!
- А ви ж iще могли врятувати людину, як тiльки вiдчули запах газу, - з жалем додав полковник. - Ви не тiльки Журавля згубили, а й свого чоловiка, i себе...
Павленко затулила рукою очi. Перед нею з гуркотом падали стiни химерних палацiв, розбивалися на коричневий порох високi башти, i вона знову, як колись дiвчиськом, копалася у цьому придорожному поросi на своїй занедбанiй Мишоловцi серед старих, облуплених i похилених хатинок з їхнiми тарганами, блощицями i рiзним мотлохом.
Вона добре пам'ятала ту мить, коли почула запах газу i побачила вiдкритий пальник плити. Вона тодi вiдразу усе зрозумiла. Але не вiдразу наважилася. У серцi її кипiла образа за свого Славка, який, обiйнявши її за стан, скаржився на долю, на Журавля i плакав п'яними слiзьми, кипiв гнiв на кривдника, що обiкрав чоловiка i зараз безтурботно хропе на тахтi. А Вячеслав i далi бурмотiв, що не може принести їй щастя тiльки тому, що його завжди зневажають i грабують...
Вона добре пам'ятала цю мить... Немов щось штовхнуло її у серце, воно забилося усе частiше й частiше, i обида стала гiркою, як полинь. Досить було не вiдчути запах, не помiтити маленький чорненький краник на плитi, не помiтити, що його повернено праворуч, а не влiво... Тiльки й усього... Та й взагалi, як його помiтити, цей маленький пластмасовий i теж чорний краник на чорному тлi панелi?!
Серце її мало не розривалося у грудях вiд тяжких ударiв, кров стугонiла у скронях, серце пiдкотилося до горла, в очах потемнiло, i вона справдi нiчого не бачила... Так, не бачила!! Вона схопила чоловiка за руку i майже наослiп потягла до дверей... Так, так! Вона нiчого не бачила! I нiчого не було... Сон, туман, мiраж - i все...
Варвара Олексiївна забрала руку вiд очей i глянула на Коваля. Вiн теж якусь мить iще був нереальний, розпливчастий, химерний.
Вона похитнулася на стiльцi, прибираючи сталої рiвноваги, i сказала:
- Я? Чому я? Звiдки ви це взяли?
- У такому разi я нагадаю, як все було.
I Коваль, неквапно, методично, немов цвях за цвяхом заганяв у споруджувану ним будову обвинувачення, почав нагадувати подiї тiєї ночi. Павленко слухала його, вiдвiвши погляд, i з кожною новою деталлю, з кожним новим фактом усе нижче опускала голову.
Дмитро Iванович дiйшов до епiзоду, коли вночi, зiзнавшись чоловiковi, Варвара Олексiївна заспокоювала його, а потiм, сидячи на пiдлозi, сама розридалася.
- Чому ви плакали тодi? - спитав полковник i сам вiдповiв: - Ви оплакували Журавля i саму себе.
Павленко, яка щойно, здавалося, була розчавлена незаперечними фактами, раптом випросталася i, кинувши на Коваля важкий погляд, сказала:
- Тепер усе ясно. Ви посадили мого чоловiка i вибили з нього зiзнання. I вiн плiв вам те, що ви хотiли...
Бiдолашний Славко! Тримаєте його у в'язницi, а всiм морочите голову, нiби вiн втiк!
- Нi, -сказав Коваль. - Не посадили, не вибивали, не морочимо голову. Ваш чоловiк загинув у Якутiї, замерз... Ось його останнiй лист. - Полковник витяг iз шухляди м'ятi, бруднi аркушики i один з них подав Павленко.
Варвара Олексiївна недовiрливо взяла його до рук, але, упiзнавши почерк чоловiка, жадiбно пробiгла очима декiлька рядкiв. Потiм гидливо вiдклала папiрець убiк.
- Ну то й що? Барвiнок? Може, й так... - Вона помовчала. - Але ця маячня iще не доказ. Це писала хвора людина, яка покалiчила життя i собi, i менi. - Павленко промовляла уже не з викликом, а якось пригнiчено, нiби скривджено. - Усе життя з ним я тягла його на своїх плечах. Примусила пiти в аспiрантуру, весь час штовхала його, штовхала, штовхала... Усе за нього пробивала... Усе на себе звикла брати. Увесь його клопiт, увесь його бiль... I от... Хiба ви знаєте що-небудь про моє життя?!
Варвара Олексiївна не могла заспокоїтися. Вона ще раз потяглася за листом, але полковник уже забрав його у шухляду.
- Усе там неправда, - гидливо кинула Варвара Олексiївна. - Так, неправда, - повторила вона, - паче й сама утверджуючись у цьому висновку. - I про любов теж. Йому тiльки здавалося, що закоханий в оцю саму... Нi, вiн тiльки зi мною був одним цiлим, тiльки я була його опорою. Тiльки я. Я це знаю, я це вiдчувала, тому що я жiнка - тому що я любила... Так, так, дуже любила! Його бiль був моїм болем, - гiрко промовляла Павленко. - А тепер що ж? Якась Нiна?.. Нiчого не розумiю... Вiн нiколи не давав менi пiдстави... - бурмотiла вона розгублено i нарештi замовкла.
Коваль також якусь секунду, немов фiзично вiдчувши силу любовi i образи цiєї жiнки, не знайшов що сказати.
Павленко раптом пiдвелася iз стiльця:
- У вас немає жодних пiдстав мене затримувати. Я можу йти?
Коваль зупинив її:
- Сiдайте, громадянко Павленко.
Вона й далi стояла.
- Ви й справдi хочете мене заарештувати? Я ж сказала: все, що написано, - неправда. Вiн усе життя дурив мене, а тепер обдурив i вас. I ви не маєте права...
- Виходить, це вiн помстився Журавлю?
- Нi. I вiн нi в чому не винний.
Полковник дивився на жiнку оцiнюючим поглядом. Уже в'янучий пролiсок на кофтi Павленко його дратував.
Й справдi, крiм листа Вячеслава Адамовича, доказiв у нього не було. Та й чи доказ цей лист? Отже, вiн має вiдпустити зараз жiнку, яка стоїть перед ним, i на цьому закiнчити свої розшуки.
Вiн це розумiв, але все одно вiдчував, що не можна закрити справу. Намагався втямити, чим же так тривожить його ця жiнка, чому так не хочеться її вiдпустити?
I раптом... Йому стало важко дихати. Перед його очима чорною блискавкою спалахнуло туго затягнене волосся Павленкової. Так, жiнка вище середнього зросту, чорнява, з вольовим, рiшучим, навiть агресивним характером!
Вiн вiрив i не вiрив собi. Якщо тiльки експертиза не помилилася... Та не можуть вони помилятися!
Те, що осяяло Дмитра Iвановича, було не просто натхненням. Натхнення, як вiдомо, - це високий, урочистий, тривалий у часi стан душi, який викликається потребою творити, щоб зробити, знайти. А це було миттєве осяяння, рвучке i могутнє, як удар блискавки, неймовiрна думка, що спалахує несподiвано для самого себе, незрозумiле як, чому, звiдки, i раптом за коротку мить осяває зовсiм новим, сильним i єдино вiрним свiтлом усе, що ранiше ховалося у глибокiй тiнi. Ця думка, це осяяння, давно народжувалося у пiдсвiдомостi, збиралося iз малюсiньких крихiток, обiрваних, незначних вiдомостей, якi варилися там, немов у казанi, з'єднуючись у найхимернiшi сполучення, розпадаючись i знову з'єднуючись, поки не виладналися в єдино правильний здогад i бурхливо вдерлися у свiдомiсть.
Вiн промовив уже упевненим тоном:
- У нас попереду велика розмова. Сiдайте i розкажiть тепер, чому напали на Христофорову в її квартирi?
Якби упала стеля на голову, Варварi Олексiївнi було б легше. Вона не сiла знову на стiлець, а якось опустилася боком, зсунулася на нього, ледве не впавши. Обличчя її зробилося сiрим i безбарвним. Жiнка вiдразу нiби померхла i постарiла.
Але цей стан у Павленко тривав недовго. Опанувавши трохи собою, вона пiдвела на Коваля вже не злий, а якийсь розгублений i навiть благальний погляд, i Дмитро Iванович зрозумiв, що влучив у цiль, що опiр зламано, i жiнка зараз почне усе розповiдати.
Вiн не помилився.
- Ви що, - спитав далi полковник, - ворогували iз Христофоровою? Якi до цього були причини?..
- Я не. хотiла зробити їй боляче, - запинаючись, почала вiдповiдати Павленко. - Я не винна. Я прийшла просити, щоб не клепала на Вячеслава, немовби вiн хотiв смертi Журавля i пiшов того вечора пiсля друкарки. Адже вона нишпорила по всьому дому, усе винюхувала, усiх розпитувала, i я боялася, що накличе на нас бiду...
Павленко замовкла, збираючись iз думками, i тяжко зiтхнула.
- Ви убили її, - сказав Коваль.
- Нi, нi! - закричала жiнка на всю кiмнату, так що її почули навiть у коридорi i до кабiнету заглянув офiцер, який проходив мимо. Коваль жестом наказав йому зачинити дверi.
- Вiд вашого стусана Килина Сергiївна упала i вмерла.
Павленкова ридала, упавши головою на стiл. Крiзь вiдчайдушнi схлипування проривалися окремi слова, не всi з яких можна було розiбрати: "Я не хотiла... вона сама... вона послизнулася..."
З тяжким серцем полковник налив у склянку води i пробував напоїти жiнку. Павленко не могла пити, голова її тiпалася, склянка билася об зуби, i невправний Коваль залив їй усе плаття.
Вiн повернувся на своє мiсце i терпляче чекав, поки жiнка виплачеться. Дивився на її опущенi, тремтячi плечi i голову i чомусь думав у цi хвилини не про злочин, а про те, як дбайливо, строго затягнено її волосся, як вилискує воно чорнотою, немов вороняче крило. I не про загиблу Христофорову, не про допит були його думки, а про те, як далеко пiшла наука, як допомагає вона знаходити iстину i що коли-небудь, можливо, й скоро, коли невiдворотнiсть викриття i покарання стане усiм очевидною, люди покiнчать iз злочинами. Адже якщо уже й зараз за розташуванням, кiлькiстю i станом хромосом у клiтинi можна визначити, кому належить волосина: чоловiковi чи жiнцi, високiй чи низькорослiй людинi, з довгими чи короткими руками, з високим чи низьким iнтелектом, то вже недалеко той час, коли викрити злочинця буде справою нескладною. Бiльше того, уже встановлено, що iснують i генетичнi "вiдбитки" особи, якi абсолютно точно визначають конкретну людину. Доведено, що у молекулi ДНК є дiлянки, характернi виключно для того чи iншого iндивiдуума. Отже, можна встановити особу пiдозрюваного, спiвставляючи спектр смуг, одержаних на основi молекул його ДНК зi спектром смуг, що мiстяться, скажiмо, у волосинi, уламку нiгтя чи клаптику шкiри, знайдених на мiсцi злочину.
Але, схиляючись перед наукою, Коваль все ж таки бiльше надiї покладав не на страх людський, а на добро в душi. Йому часто доводилося стикатися з тими, що втратили людську подобу, але вiн завжди сподiвався i чекав, що з часом цi люди пiдведуть голову, глянуть на злочин його очима, вжахнуться i цим очистяться i повернуться до первородних витокiв своєї душi...
Коли минув тривалий нервовий спазм, Павленко сказала:
- Повiрте менi... Я не винна. Я нiчого не знала. Вона упала, а я втекла, я боялася, вона дужча за мене. Я прийшла не сваритися. Повiрте менi. Я її переконувала, що Вячеслав не винний, що вiн пiшов додому, нiчого не помiтивши... Я просила її не ходити у наш дiм. А вона менi закричала: "Ви усi там винуватi! Ви i ваш чоловiк - обоє убили Антона!"
I тодi я не витримала i вдарила її. Вона вчепилася менi у волосся, i я вiдштовхнула її з усiх сил... Я не знаю, чому вона впала. Певно, посковзнулася на клаптях, якi валялися на пiдлозi. А я, не оглядаючись, кинулася навтьоки... Боже мiй, боже мiй, - простогнала Павленко. - Як же це так вийшло!
У пам'ятi Коваля несподiвано зринула остання розмова з Христофоровою у мiлiцiї. Тепер вiн зрозумiв причину розгубленостi кравчинi наприкiнцi тiєї бесiди. Килина Сергiївна раптом почала розумiти, що справа не у Нiнi, на яку вона весь час грiшить, а в Павленко, але соромилася вiдразу вiдмовитися вiд свого ранiше твердого переконання. Прозрiння i коштувало їй життя.
Полковник зняв трубку i подзвонив Струцевi.
- Вiкторе Кириловичу, зайдiть.
Коли старший лейтенант увiйшов до кабiнету, Коваль показав на Варвару Олексiївну, яка мовчки витирала хустинкою змокрiле вiд слiз лице.
- Вiдведiть громадянку Павленко на експертизу волосся i заодно знiмiть вiдбитки пальцiв...
Жiнка важко пiдвелася з стiльця i, не глянувши бiльше на Коваля, усiм своїм виглядом показуючи, що їй тепер до всього байдуже, покiрно рушила попереду старшого лейтенанта.
Коли за ними зачинилися дверi, полковник iще деякий час сидiв мовчки, втупившись кудись у простiр. Дихав вiн важко, немов у кiмнатi йому бракувало повiтря: давалася взнаки вiкова стенокардiя, якої Коваль боявся найбiльше. Потiм його погляд упав на пiдлогу, i вiн побачив пом'ятий пролiсок, який голубою краплею лежав бiля нiжки стiльця.
Дмитро Iванович пiдняв його, зробив кiлька непевних крокiв по кабiнету i тодi рiшуче наблизився до вiкна. Шпарким порухом вiдчинив фрамугу. З вулицi влетiв свiжий весняний вiтерець: вдерлася весна i Коваль полегшено зiтхнув...
Київ, 1984-1988
- Ваша популярнiсть, Дмитре Iвановичу, - вимовив iз похвальною посмiшкою генерал, - поширюється на всю країну. Скоро досить буде сказати: "Iнспектор Коваль" - i всi будуть знати, про кого йдеться.
Коваль добре знав свого начальника. Це був той молодий генерал, який, змiнивши попередника, подбав, щоб повернути на службу Коваля, необгрунтовано звiльненого у вiдставку. Щоправда, полковник не одержав попередньої посади, а став консультантом в управлiннi, проте й це було повернення до активного життя.
Генерал був строгий i вимогливий. Посмiхався до пiдлеглих вiн рiдко, дiловi взаємини, сама служба не сприяли благодушностi, i зараз дружня реплiка начальника, чого ховатися, по-людськи потiшила Дмитра Iвановича, хоча - чорт забирай! - Ковалю причулися у голосi генерала i нотки заздростi. Невже це страшне почуття не минає навiть таких людей?! Втiм, можливо, це йому здалося, - поринувши з головою у справу Павленка, вiн уже, здається, у всiх шукає цей гандж.
Проте зараз було не до цих тонкощiв, i з дозволу генерала вiн узяв iз дзеркально-полiрованої поверхнi стола аркушики листа.
"Я не вбивця, хочу, щоб ви це знали, i тому пишу. Гадаю, ви зараз шукаєте мене по усiй країнi. Не шукайте! Зрозумiйте мене правильно, я не боюсь, що знайдете i заарештуєте, не боюся тому, що я не вчинив злочину.
Пiд час останнього допиту ви говорили про справедливiсть. I якщо я дав би вам себе заарештувати i судити, ви самi скоїли б велику несправедливiсть, засудивши невинну людину. Мiй дух, моя мiсячна богиня, понiсши мене у свої неозорi осяйнi поля, врятувала не мене, а стримала вас вiд злочинної помилки. Ви боретесь проти несправедливостi?.. А хiба усе справедливо було навколо нас? Хiба iснує абсолютна справедливiсть? Хiба справедливо чинив Антон, вкравши у мене iдею винаходу; хiба справедливо поводилася доля, весь час обдаровуючи його, коли я страждав, позбавлений найменшої ласки вiд неї; хiба справедливо, що Нiну вона вiддала спочатку п'яницi, а потiм кинула в обiйми пересиченого Антона у той час, як я змучився, мрiючи про неї, все життя чекав її, шукав i готовий був служити, як богинi?! Та iще багато-багато такого...
Ви хотiли знати правду про смерть Журавля, я вам її розповiм, але зло, вiрнiше, те, що ви вважаєте злом, покаране не буде.
Того вечора я довiдався про нечесний вчинок Антона, i мене приголомшила його зрада. Й трохи не соромлячись свого вчинку i, очевидно, маючи мене за такого нiкчему, з яким можна не церемонитись, вiн дав менi читати рукопис, що його принесла Нiна i в якому моя iдея викладалася як його власна. Виявляється, вiн уже й заявку подав до Держкомвинаходу. Моє iм'я навiть не згадувалося.
Нiна тодi ще не все надрукувала. Але й того, що я прочитав, було досить. Душа моя горiла, менi не жаль було винаходу, на ньому не закiнчувалися мої здiбностi, знання, але було боляче, що Нiна, моє нiжне мiсячне сяйво, моя богиня, друкуючи цi сторiнки, знову милувалася тим, який талановитий її обранець. Зрозумiйте мене правильно: цього я стерпiти не мiг. Я весь горiв, як у вогнi...
Потiм Нiна пiшла додому... Проте нi при нiй, нi без неї я й слова не сказав Антоновi, нiчим не виказав своїх мук.
Ви усе добивалися, хто ранiше пiшов, хто залишився з Антоном, чому двi, а не три чашки для кави були на столi, чи бачив я з кiмнати плиту i чайник на нiй, чи не бачив, та й iншi дурницi вимагали.
Я слухав вас i думав, як нелегко пробиватися iстинi i справедливостi крiзь нетрi усiєї цiєї мури. Якоїсь хвилини навiть пожалiв вас, немолоду людину, яка силкується довести недоказове... Навiть те, що я дзвонив уночi до "Київгазу", не могло допомогти вам звинуватити мене.
Але зараз усе розповiм по порядку.
Пiсля того, як Нiна пiшла, ми з Антоном ще випили. Вiн усе бiльше п'янiв, усе дужче вихвалявся, а я мовчав i тверезiшав. Я не виказав йому своєї обиди, менi не хотiлося схопити вiд нього ще одного щигля, поставити себе на глум, а вiн, спостерiгаючи мою несмiливiсть i, певно, розумiючи мiй бiль, усе дужче козирився, викликаючи на скандал.
Але я мовчав.
Незабаром Антон притомився i вгомонився. Вiн тiльки поглядав на мене побаранiлими очима, намагався навiть поцiлувати, просив пробачення i бурмотiв щось на зразок сакраментального: "Ти мене поважаєш?.."
А я сидiв, зазнаючи жахливих тортур. Зрозумiйте мене правильно, я бачив, що свiт зiтканий з несправедливостей... Про каву я, звичайно, забув... Менi було не до неї...
На останньому допитi ви говорили про совiсть. Менi гiрко й смiшно було вас слухати. Адже ви - розумна людина, знаєте життя, невже й справдi вважаєте, що треба жити по совiстi?! Совiсть тепер тiльки заражає людинi, її тепер не шанують. Совiснi голi ходять, а безсовiснi... Найближчий приклад: спритник Антон i я закомплексований заєць...
Прочитавши мiй лист, ви, напевне, подумаєте, що вiн - наслiдок совiстi, яка прокинулася. Але це не так... Я просто хотiв пояснити вам, що у смертi Антона нiхто не винен, крiм нього. Такi люди не мають права на життя...
Та пiдемо далi...
Незабаром Антон повалився на диван, на якому сидiв, i захропiв. Я не йшов, охоплений своїми гiркими думками. Скiльки так просидiв - не знаю.
Потiм почув стукiт у дверi i пiдвiвся вiдчинити. Це була моя Варя, вона заждалася i прийшла забрати мене додому. Так iнодi вона робила, коли я дуже затримувався.
Побачивши її, я раптом розплакався. Хоч не можу сказати, що любив її, - любив i люблю на всьому свiтi тiльки Нiну, але Варя була єдиною людиною, з якою я мiг подiлитися своєю обидою.
Пiдвiв її до столу, на якому серед тарiлок i чашок лежав рукопис Антона. Не стримуючи ридань, я опустився на стiлець i розповiв їй усе. Вона стояла поруч, притиснувши мою голову до своїх грудей i гладила мене. Наша спiльна обида викликала у нiй гнiв, вона не знала, чим заспокоїти мене, але раптом сказала: "Ходiмо додому... Не переживай, все буде гаразд..." Я пiдвiвся i слухняно пiшов за нею.
Вдома вона допомогла менi роздягтися, погасила свiтло i лягла поруч. Я притиснувся до неї, а вона усе розраювала. Менi здалося, що це не Варвара, а мiсячна богиня Нiна спустилася i втiшає мене, i я став заспокоюватися, як колись дитиною на материнських грудях. Мої страждання, мої душевнi болi i кривди, що терзали мене з дитинства, у тi хвилини обпалили душу очисним вогнем, i я зрозумiв раптом вищий сенс людського iснування. Вiн полягає у вiдмовi вiд себе, вiд своїх нiкчемно-дрiб'язкових земних претензiй, вiд свого самолюбства, гординi, вiд "я". "Треба розтектися, розчинитися у вiчностi", - вирiшив тодi я. Зрозумiйте мене правильно. Це не означає убити себе - у мене не вистачило б духу для цього. Ви правильно обiзвали мене боягузом, я не заперечую. А зараз я вирiшив, що треба розчинитися у вiдмовi вiд себе.
Однак у тi хвилини я ще не був готовий, усе ще терзали мене приступи слабкодухостi, жалю до себе i безпричинної туги, - i знову починав плакати.
Так ми лежали довго. Я весь час просив у Варi холодної води, i вона декiлька разiв покiрно вставала. Вона переживала за мене, теж нервувала, гладила i повторювала, що любить мене, що я їй найдорожча людина на свiтi, що заради мене вона готова на все...
Потiм раптом сказала: "Перестань нарештi терзатися. Журавель бiльше не стане у нас на шляху", - i сама заплакала. Я спочатку не зрозумiв її, розгубився - я ще нiколи не бачив, щоб Варвара плакала, як iншi жiнки, i у свою чергу почав утiшати її...
Вона сказала: "Журавля уже немає на свiтi. Вiн помер". - "Як помер?! - здивувався я. - Чому помер? Вiн просто заснув". - "Так, заснув, - сказала вона. - Назавжди. Вiн отруївся газом, який iде до кiмнати з кухнi. Я сама чула запах газу". - "Це, напевне, Нiна забула закрити пальник! - закричав я. - Боже мiй!" - "Не знаю, хто забув закрити, але, вiдчувши запах, я глянула в кухню i побачила, що пальник плити вiдкрито". - "I ти його закрила?" - "Нi, - твердо вiдповiла Варвара. - Не я його вiдкривала, не менi закривати. Не моїми руками послано це йому... А у нас тепер нарештi буде людське життя". Вона ще прошепотiла:
"Ми будемо багатi, Славику, багатi-багатi... I щасливi! Нiхто тепер тебе не скривдить!.."
I я зрозумiв усе.
Варя зростала у повоєнних злиднях на своїй Мишоловцi. Усе життя вона поривалася вгору, у бiльш забезпечену верству суспiльства, але освiту змогла здобути тiльки середню. Цього їй було замало. Нарештi стала бухгалтером, але мети своєї все одно не досягла i вважала, що "не вийшла в люди". Потiм вона пiшла за мене, молодого, перспективного, як вона сподiвалася, науковця. Я тодi, правда, ще тiльки студентом був.
Але й тут її спiткала невдача. Я не змiг врятувати її вiд сiрого животiння, не змiг створити для неї легке, красиве життя, про яке вона мрiяла з дитинства.
Тодi я не дав їй закiнчити:
"Як ти могла?! - злякано закричав я. - Ти ж убивця!"
Я пiдхопився з лiжка, ввiмкнув свiтло i почав гарячково шукати одяг. Варя сидiла на постелi у нижнiй сорочцi, обхопивши голову ззаду голими руками. Погляд її був спрямований не на мене, а кудись у простiр, волосся розкидане, вона не рухалася i була схожа на вiдьму.
Потiм вона опустила руки i зовсiм спокiйно промовила: "Не хапайся... Все одно вже пiзно. Вiн мертвий... I це не я, а господь покарав його за крадiжку, за тебе..."
I тодi я кинувся до телефону. Що було далi - вам вдалося пронюхати: як я дзвонив, що говорив... Але й це не допомогло вам запроторити мене до в'язницi, бо, ви це знаєте тепер, я нi в чому не винен i будь-якi спроби довести мою провину нiколи б не мали успiху...
Слухаючи мою розмову по телефону з диспетчеркою "Київгазу", Варвара сказала:
"Не зчиняй галасу. Вiн все одно уже мертвий, i в убивствi звинуватять тебе".
Вона наблизилася до мене i, втiшаючи, спробувала обiйняти. Але я вiдштовхнув її. Менi привидiлося, що це тягнуться до мене кiстлявi руки скелета. Я проклинав її. Вона вiдповiла: "Не бреши, ти радий. Я зробила це замiсть тебе. Ти сам хотiв цього, ти жагуче заздрив Антоновi i ненавидiв його. Я ж знаю. Але ти не змiг би скористатися з нагоди, яка трапилася, скористатися своїм, можливо, єдиним шансом, у тебе не вистачило б рiшучостi, ти боягуз. Я розумiла це i взяла усе на себе".
Тодi я її вдарив, вперше у життi. Вона опустилася на пiдлогу, обхопила мої колiна i знову заплакала. Але я вирвався, накинув халат i вийшов у коридор, думаючи своїми ключами вiдчинити дверi Антона. Я тiшився надiєю, що Антон iще живий, я перекрию газ i витягну бiдолаху на чисте повiтря.
Але ключi не пiдходили, а стукати я боявся, щоб люди не почули i потiм не звинуватили мене. Як я пояснив би їм, чому став серед ночi вдиратися до квартири Антона!..
У цей момент я почув кроки на сходах i кинувся у свої дверi. I тодi, не маючи можливостi змiнити хiд подiй, згнiтивши серце, я примирився iз тим, що скоїлося, примирився з усiм. Менi краяли душу суперечливi почуття: страшенно жаль було Антона, але радiв, що зробив це не я, i виправдував себе тим, що хотiв його врятувати, хоч i не змiг.
Я все життя терпiв вiд духовної невлаштованостi, вiд борсання мiж мрiєю i дiйснiстю, вiд постiйного невиразного i тривожного вiдчуття несправедливостi, на яку, на мою думку, прирекла мене доля i люди. I думка моя часто оберталася на пекельних колах вiдчаю через те, що я нiколи нiчого не мiг змiнити.
I ось тепер я одержав не тiльки фiзичне, але й духовне визволення. Мене немає, мене не стало. Я пiшов вiд усього цього i розчинився у вiчностi... Я став сином Мiсяця, який дає нам срiбне сяйво, Чоловiчу i Жiночу силу. Я тепер буду блукати по свiту, поки не знайду тiєї точки на Землi, куди опускається сторч прямий промiнь мiсячної богинi, по якому до нас униз сходять її посланцi... Силою свого притягання моя богиня з космiчної далечини посуває на Землi води морiв i океанiв... її сила безмежна i зiйде на мене...
Досi у моєму життi були лише дрiбнi, кумеднi клопоти, мiзернi думки. А тепер, коли я зробив нарештi велике вiдкриття, - нi, не якоїсь там шлiфовки! - коли менi вiдкрилося, що не Сонце панує над Землею, а Мiсяць, бо недаремно сказано, що живемо ми у "пiдмiсячному свiтi", я отримав нове життя. Я вiрю, що, коли усi люди зрозумiють свою справжню природу i разом зi мною прийдуть вклонитися мiсячнiй богинi, на землю зiйде загальне благоденство i щастя..."
- Гм, - промовив Коваль, читаючи далi приписку:
"Я не виказую свою дружину, як вам, певно, здається. Зрозумiйте мене правильно. Я знаю, що мiй лист не може бути використаний як доказ для обвинувачення Варвари i тому смiливо пишу правду. Ви нiколи не доведете її вину, не доведете, що вона бачила вiдкритий пальник i не схотiла закрити газ, бо довести це неможливо... Ви були переконанi, що це я згубив Антона, що я утiк вiд покарання i що я дуже хочу жити. Все це не так... Я зрозумiв, що Нiна для мене навiки втрачена, i не змiг бiльше жити серед вас!.."
Лист Павленко не пiдписав i дати не зазначив.
- Ваша думка, Дмитре Iвановичу? - спитав генерал, коли Коваль пробiг очима лист до кiнця. - Чи досить цього, - кивнув вiн на пом'ятi аркушики, - для притягнення цiєї самої Павленко? Боюсь, що у автора листа не все гаразд iз психiкою.
- Усе дуже складно, товаришу генерал, - вiдповiв Коваль, повiльно потираючи потилицю, мовби в нього розболiлася голова. - Вiн i на допитi намагався удати з себе душевнохворого... А що стосується Варвари Павленко... - Коваль на мить запнувся. Вiн нiяк не мiг зiбратися з думками. Десь глибоко у його пiдсвiдомостi iще у днi активного розшуку народжувався здогад про причетнiсть Варвари Олексiївни до загибелi Журавля. Такому здогаду сприяло вивчення способу життя цiєї жiнки, її iнтересiв, характеру. Та чому ж вiн не дав тодi цьому здогаду дозрiти? Що стало на завадi? Певно, вiдсутнiсть фактiв, якi могли б привести до доказiв. Вiн пам'ятав, як настiйливо вимагав фактiв i тiльки фактiв слiдчий Спiвак. Втiм, факти потрiбнi були i йому, але вiн мав би повiрити i своїй iнтуїцiї i дужче зацiкавитися Варварою Павленко.
- Треба порадитися у прокуратурi, товаришу генерал. Та i я ще раз спробую знайти доказове пiдтвердження цього. - Вiн поклав аркушики на стiл. - Лист без пiдпису. Але порiвнявши почерк, яким його написано, з почерком замерзлого Павленка, легко переконатися, що рука та ж сама... Завтра я викличу його дружину...
- Добре, - вирiшив генерал. - I порадьтесь у прокуратурi... А лист долучiть до справи. Сподiваюсь, тепер у нас однiєю нерозкритою стане менше...
21
День був по-весняному теплий. Варвара Олексiївна прийшла до мiлiцiї баз пальта, у сукнi, поверх якої була далеко не нова кофта з численними затяжками. Але на кофтинцi, немов свiдоцтво безтурботного стану душi, голубiв нiжний пролiсок. Волосся її було як завжди туго затягнуте назад i перехоплене стрiчкою.
Привiтавшись, Варвара Олексiївна поклала на стiл перед Ковалем повiстку, передану їй дiльничним, i запитально поглянула на полковника.
Дмитро Iванович, у свою чергу, уважно оглянув жiнку, немов бачив її вперше i хотiв вiдразу визначити, що це за людина перед ним, як з нею розмовляти i чого вiд неї можна чекати. Вiдразу помiтив, що вiд часу їхньої першої зустрiчi на Русанiвцi вона дуже схудла, немов тяжко перехворiла.
- Не маєте нiяких нових вiдомостей про чоловiка? - спитав, коли жiнка опустилася на стiлець.
Варвара Олексiївна похитала головою.
- Гаразд, - сказав полковник, заповнюючи бланк допиту. - Маю допитати вас, громадянко Павленко, як пiдозрювану у справi загибелi громадянина Журавля Антона Iвановича.
Жiнка не ворухнулася, тiльки напружилася, у темних очах її на мить замерехтiло обережне свiтло та ледь помiтно затремтiли вiї.
Бачачи, що Павленко не дуже реагує на його слова, Коваль вирiшив ризикнути.
- Навiщо ви так вчинили?
- Ви про що? - безтурботно спитала в свою чергу жiнка, хоч їй явно стало не по собi.
- Чому не перекрили газ того вечора у Журавля?
Коваль вимовив це теж спокiйно, мовби йшлося про якусь просту, навiть технiчну справу. Вiн розумiв, що не можна однозначно вiдповiсти на його запитання про причини, якi штовхнули на злочин, їх було багато, усвiдомлених i неусвiдомлених. Але серед них була головна, яка й стала вирiшальною у обставинах, що склалися. Це була заздрiсть. Патологiчна заздрiсть не тiльки до Журавля, заздрiсть, яка живе у душi постiйно i наповнює усю iстоту, заздрiсть до всiх: до спiвробiтницi, яка купила нове плаття i дiстала французьку помаду, до знайомої, що вдало вийшла замiж, до сусiдiв, що придбали машину, навiть до випадкової перехожої за те, що в неї красива, гiнка постать... Заздрiсть змалечку до всiх, всiх, всiх, хто не жив на Мишоловцi, не терпiв вiд почуття неповноцiнностi, до всiх i у всьому, хто, на її погляд, пробився на верхи суспiльства...
Коваль не знав, звiдки росте в людинi це немилосердне, мерзенне почуття. Що живить його? А у Варвари Павленко родовiд його, можливо, й справдi йшов вiд Мишоловки з її старою прибазарною мораллю, за багато рокiв не витруєною новим життям.
Заздрiсть роз'їдала її душу, як i Вячеслава, i вони жили в нiй, як у отруйному туманi. Успiхи, легка, як їм здавалося, доля Журавля, постiйно була на їхнiх очах, постiйно дратувала i створювала дискомфорт у їхньому щоденному життi... Потрiбний був тiльки поштовх, щоб усе вибухнуло...
- Я не розумiю вас! - уже сердито промовила Варвара Олексiївна. - Який газ? Причому тут я?
Дмитро Iванович сумно подивився на жiнку, яка сидiла перед ним. Вiн розумiв, що пробитися до її душi, викликати на вiдвертiсть буде нелегко. Але вiн також знав, що повинен це зробити.
- Маю на увазi убивство Журавля. Так, так, саме убивство, - твердо промовив, немов йшлося про факт уже доведений. - Нi, не ваш чоловiк, який був п'яний i не помiтив вiдкритого краника, винен у цьому. Це ви побачили плиту, чайник на нiй, вiдкритий, без вогню, пальник i вiдчули запах газу. I тодi швиденько забрали чоловiка з квартири, знаючи, що Журавель бiльше не прокинеться. Ви самi про це зiзналися чоловiковi, коли вже, мабуть, пiзно було щось вдiяти. Ваш злочин особливо аморальний i тяжкий, пiдлий тому, що ви були певнi своєї безкарностi.
Жiнка була приголомшена. Вона так i завмерла на стiльцi, не зводячи з полковника погляду. Вiн побачив, як небавом почало розкриватися чорне тиховоддя її безбарвних очей, як занутрувало, закипiло воно i немов обпiкся його шаленим вогнем. Яка ж жага пломенiла в душi цiєї жiнки, яка сила злої волi схована в нiй!
- А ви ж iще могли врятувати людину, як тiльки вiдчули запах газу, - з жалем додав полковник. - Ви не тiльки Журавля згубили, а й свого чоловiка, i себе...
Павленко затулила рукою очi. Перед нею з гуркотом падали стiни химерних палацiв, розбивалися на коричневий порох високi башти, i вона знову, як колись дiвчиськом, копалася у цьому придорожному поросi на своїй занедбанiй Мишоловцi серед старих, облуплених i похилених хатинок з їхнiми тарганами, блощицями i рiзним мотлохом.
Вона добре пам'ятала ту мить, коли почула запах газу i побачила вiдкритий пальник плити. Вона тодi вiдразу усе зрозумiла. Але не вiдразу наважилася. У серцi її кипiла образа за свого Славка, який, обiйнявши її за стан, скаржився на долю, на Журавля i плакав п'яними слiзьми, кипiв гнiв на кривдника, що обiкрав чоловiка i зараз безтурботно хропе на тахтi. А Вячеслав i далi бурмотiв, що не може принести їй щастя тiльки тому, що його завжди зневажають i грабують...
Вона добре пам'ятала цю мить... Немов щось штовхнуло її у серце, воно забилося усе частiше й частiше, i обида стала гiркою, як полинь. Досить було не вiдчути запах, не помiтити маленький чорненький краник на плитi, не помiтити, що його повернено праворуч, а не влiво... Тiльки й усього... Та й взагалi, як його помiтити, цей маленький пластмасовий i теж чорний краник на чорному тлi панелi?!
Серце її мало не розривалося у грудях вiд тяжких ударiв, кров стугонiла у скронях, серце пiдкотилося до горла, в очах потемнiло, i вона справдi нiчого не бачила... Так, не бачила!! Вона схопила чоловiка за руку i майже наослiп потягла до дверей... Так, так! Вона нiчого не бачила! I нiчого не було... Сон, туман, мiраж - i все...
Варвара Олексiївна забрала руку вiд очей i глянула на Коваля. Вiн теж якусь мить iще був нереальний, розпливчастий, химерний.
Вона похитнулася на стiльцi, прибираючи сталої рiвноваги, i сказала:
- Я? Чому я? Звiдки ви це взяли?
- У такому разi я нагадаю, як все було.
I Коваль, неквапно, методично, немов цвях за цвяхом заганяв у споруджувану ним будову обвинувачення, почав нагадувати подiї тiєї ночi. Павленко слухала його, вiдвiвши погляд, i з кожною новою деталлю, з кожним новим фактом усе нижче опускала голову.
Дмитро Iванович дiйшов до епiзоду, коли вночi, зiзнавшись чоловiковi, Варвара Олексiївна заспокоювала його, а потiм, сидячи на пiдлозi, сама розридалася.
- Чому ви плакали тодi? - спитав полковник i сам вiдповiв: - Ви оплакували Журавля i саму себе.
Павленко, яка щойно, здавалося, була розчавлена незаперечними фактами, раптом випросталася i, кинувши на Коваля важкий погляд, сказала:
- Тепер усе ясно. Ви посадили мого чоловiка i вибили з нього зiзнання. I вiн плiв вам те, що ви хотiли...
Бiдолашний Славко! Тримаєте його у в'язницi, а всiм морочите голову, нiби вiн втiк!
- Нi, -сказав Коваль. - Не посадили, не вибивали, не морочимо голову. Ваш чоловiк загинув у Якутiї, замерз... Ось його останнiй лист. - Полковник витяг iз шухляди м'ятi, бруднi аркушики i один з них подав Павленко.
Варвара Олексiївна недовiрливо взяла його до рук, але, упiзнавши почерк чоловiка, жадiбно пробiгла очима декiлька рядкiв. Потiм гидливо вiдклала папiрець убiк.
- Ну то й що? Барвiнок? Може, й так... - Вона помовчала. - Але ця маячня iще не доказ. Це писала хвора людина, яка покалiчила життя i собi, i менi. - Павленко промовляла уже не з викликом, а якось пригнiчено, нiби скривджено. - Усе життя з ним я тягла його на своїх плечах. Примусила пiти в аспiрантуру, весь час штовхала його, штовхала, штовхала... Усе за нього пробивала... Усе на себе звикла брати. Увесь його клопiт, увесь його бiль... I от... Хiба ви знаєте що-небудь про моє життя?!
Варвара Олексiївна не могла заспокоїтися. Вона ще раз потяглася за листом, але полковник уже забрав його у шухляду.
- Усе там неправда, - гидливо кинула Варвара Олексiївна. - Так, неправда, - повторила вона, - паче й сама утверджуючись у цьому висновку. - I про любов теж. Йому тiльки здавалося, що закоханий в оцю саму... Нi, вiн тiльки зi мною був одним цiлим, тiльки я була його опорою. Тiльки я. Я це знаю, я це вiдчувала, тому що я жiнка - тому що я любила... Так, так, дуже любила! Його бiль був моїм болем, - гiрко промовляла Павленко. - А тепер що ж? Якась Нiна?.. Нiчого не розумiю... Вiн нiколи не давав менi пiдстави... - бурмотiла вона розгублено i нарештi замовкла.
Коваль також якусь секунду, немов фiзично вiдчувши силу любовi i образи цiєї жiнки, не знайшов що сказати.
Павленко раптом пiдвелася iз стiльця:
- У вас немає жодних пiдстав мене затримувати. Я можу йти?
Коваль зупинив її:
- Сiдайте, громадянко Павленко.
Вона й далi стояла.
- Ви й справдi хочете мене заарештувати? Я ж сказала: все, що написано, - неправда. Вiн усе життя дурив мене, а тепер обдурив i вас. I ви не маєте права...
- Виходить, це вiн помстився Журавлю?
- Нi. I вiн нi в чому не винний.
Полковник дивився на жiнку оцiнюючим поглядом. Уже в'янучий пролiсок на кофтi Павленко його дратував.
Й справдi, крiм листа Вячеслава Адамовича, доказiв у нього не було. Та й чи доказ цей лист? Отже, вiн має вiдпустити зараз жiнку, яка стоїть перед ним, i на цьому закiнчити свої розшуки.
Вiн це розумiв, але все одно вiдчував, що не можна закрити справу. Намагався втямити, чим же так тривожить його ця жiнка, чому так не хочеться її вiдпустити?
I раптом... Йому стало важко дихати. Перед його очима чорною блискавкою спалахнуло туго затягнене волосся Павленкової. Так, жiнка вище середнього зросту, чорнява, з вольовим, рiшучим, навiть агресивним характером!
Вiн вiрив i не вiрив собi. Якщо тiльки експертиза не помилилася... Та не можуть вони помилятися!
Те, що осяяло Дмитра Iвановича, було не просто натхненням. Натхнення, як вiдомо, - це високий, урочистий, тривалий у часi стан душi, який викликається потребою творити, щоб зробити, знайти. А це було миттєве осяяння, рвучке i могутнє, як удар блискавки, неймовiрна думка, що спалахує несподiвано для самого себе, незрозумiле як, чому, звiдки, i раптом за коротку мить осяває зовсiм новим, сильним i єдино вiрним свiтлом усе, що ранiше ховалося у глибокiй тiнi. Ця думка, це осяяння, давно народжувалося у пiдсвiдомостi, збиралося iз малюсiньких крихiток, обiрваних, незначних вiдомостей, якi варилися там, немов у казанi, з'єднуючись у найхимернiшi сполучення, розпадаючись i знову з'єднуючись, поки не виладналися в єдино правильний здогад i бурхливо вдерлися у свiдомiсть.
Вiн промовив уже упевненим тоном:
- У нас попереду велика розмова. Сiдайте i розкажiть тепер, чому напали на Христофорову в її квартирi?
Якби упала стеля на голову, Варварi Олексiївнi було б легше. Вона не сiла знову на стiлець, а якось опустилася боком, зсунулася на нього, ледве не впавши. Обличчя її зробилося сiрим i безбарвним. Жiнка вiдразу нiби померхла i постарiла.
Але цей стан у Павленко тривав недовго. Опанувавши трохи собою, вона пiдвела на Коваля вже не злий, а якийсь розгублений i навiть благальний погляд, i Дмитро Iванович зрозумiв, що влучив у цiль, що опiр зламано, i жiнка зараз почне усе розповiдати.
Вiн не помилився.
- Ви що, - спитав далi полковник, - ворогували iз Христофоровою? Якi до цього були причини?..
- Я не. хотiла зробити їй боляче, - запинаючись, почала вiдповiдати Павленко. - Я не винна. Я прийшла просити, щоб не клепала на Вячеслава, немовби вiн хотiв смертi Журавля i пiшов того вечора пiсля друкарки. Адже вона нишпорила по всьому дому, усе винюхувала, усiх розпитувала, i я боялася, що накличе на нас бiду...
Павленко замовкла, збираючись iз думками, i тяжко зiтхнула.
- Ви убили її, - сказав Коваль.
- Нi, нi! - закричала жiнка на всю кiмнату, так що її почули навiть у коридорi i до кабiнету заглянув офiцер, який проходив мимо. Коваль жестом наказав йому зачинити дверi.
- Вiд вашого стусана Килина Сергiївна упала i вмерла.
Павленкова ридала, упавши головою на стiл. Крiзь вiдчайдушнi схлипування проривалися окремi слова, не всi з яких можна було розiбрати: "Я не хотiла... вона сама... вона послизнулася..."
З тяжким серцем полковник налив у склянку води i пробував напоїти жiнку. Павленко не могла пити, голова її тiпалася, склянка билася об зуби, i невправний Коваль залив їй усе плаття.
Вiн повернувся на своє мiсце i терпляче чекав, поки жiнка виплачеться. Дивився на її опущенi, тремтячi плечi i голову i чомусь думав у цi хвилини не про злочин, а про те, як дбайливо, строго затягнено її волосся, як вилискує воно чорнотою, немов вороняче крило. I не про загиблу Христофорову, не про допит були його думки, а про те, як далеко пiшла наука, як допомагає вона знаходити iстину i що коли-небудь, можливо, й скоро, коли невiдворотнiсть викриття i покарання стане усiм очевидною, люди покiнчать iз злочинами. Адже якщо уже й зараз за розташуванням, кiлькiстю i станом хромосом у клiтинi можна визначити, кому належить волосина: чоловiковi чи жiнцi, високiй чи низькорослiй людинi, з довгими чи короткими руками, з високим чи низьким iнтелектом, то вже недалеко той час, коли викрити злочинця буде справою нескладною. Бiльше того, уже встановлено, що iснують i генетичнi "вiдбитки" особи, якi абсолютно точно визначають конкретну людину. Доведено, що у молекулi ДНК є дiлянки, характернi виключно для того чи iншого iндивiдуума. Отже, можна встановити особу пiдозрюваного, спiвставляючи спектр смуг, одержаних на основi молекул його ДНК зi спектром смуг, що мiстяться, скажiмо, у волосинi, уламку нiгтя чи клаптику шкiри, знайдених на мiсцi злочину.
Але, схиляючись перед наукою, Коваль все ж таки бiльше надiї покладав не на страх людський, а на добро в душi. Йому часто доводилося стикатися з тими, що втратили людську подобу, але вiн завжди сподiвався i чекав, що з часом цi люди пiдведуть голову, глянуть на злочин його очима, вжахнуться i цим очистяться i повернуться до первородних витокiв своєї душi...
Коли минув тривалий нервовий спазм, Павленко сказала:
- Повiрте менi... Я не винна. Я нiчого не знала. Вона упала, а я втекла, я боялася, вона дужча за мене. Я прийшла не сваритися. Повiрте менi. Я її переконувала, що Вячеслав не винний, що вiн пiшов додому, нiчого не помiтивши... Я просила її не ходити у наш дiм. А вона менi закричала: "Ви усi там винуватi! Ви i ваш чоловiк - обоє убили Антона!"
I тодi я не витримала i вдарила її. Вона вчепилася менi у волосся, i я вiдштовхнула її з усiх сил... Я не знаю, чому вона впала. Певно, посковзнулася на клаптях, якi валялися на пiдлозi. А я, не оглядаючись, кинулася навтьоки... Боже мiй, боже мiй, - простогнала Павленко. - Як же це так вийшло!
У пам'ятi Коваля несподiвано зринула остання розмова з Христофоровою у мiлiцiї. Тепер вiн зрозумiв причину розгубленостi кравчинi наприкiнцi тiєї бесiди. Килина Сергiївна раптом почала розумiти, що справа не у Нiнi, на яку вона весь час грiшить, а в Павленко, але соромилася вiдразу вiдмовитися вiд свого ранiше твердого переконання. Прозрiння i коштувало їй життя.
Полковник зняв трубку i подзвонив Струцевi.
- Вiкторе Кириловичу, зайдiть.
Коли старший лейтенант увiйшов до кабiнету, Коваль показав на Варвару Олексiївну, яка мовчки витирала хустинкою змокрiле вiд слiз лице.
- Вiдведiть громадянку Павленко на експертизу волосся i заодно знiмiть вiдбитки пальцiв...
Жiнка важко пiдвелася з стiльця i, не глянувши бiльше на Коваля, усiм своїм виглядом показуючи, що їй тепер до всього байдуже, покiрно рушила попереду старшого лейтенанта.
Коли за ними зачинилися дверi, полковник iще деякий час сидiв мовчки, втупившись кудись у простiр. Дихав вiн важко, немов у кiмнатi йому бракувало повiтря: давалася взнаки вiкова стенокардiя, якої Коваль боявся найбiльше. Потiм його погляд упав на пiдлогу, i вiн побачив пом'ятий пролiсок, який голубою краплею лежав бiля нiжки стiльця.
Дмитро Iванович пiдняв його, зробив кiлька непевних крокiв по кабiнету i тодi рiшуче наблизився до вiкна. Шпарким порухом вiдчинив фрамугу. З вулицi влетiв свiжий весняний вiтерець: вдерлася весна i Коваль полегшено зiтхнув...
Київ, 1984-1988