Вона це приховує, але я знаю. Антон жалiсливий, а може, й сподобалась, вона таки нiчого собi... Правда, як на чий погляд. Надто вже тиха, терпляча, послужлива, я сказала б, якась покiрна. Ти її ногою, а вона до тебе душею. Навiть гидко! Але чоловiкам такi подобаються. Надто тим. кому жiнки нелегко дiставалися або котрi у якої-небудь мегери пiд ковпаком сидять. - Згадавши раптом, що полковник теж чоловiк, Килина Сергiївна нiяково всмiхнулася i запитливо глянула на нього: -Я не люблю таких. Вони принижують жiночу гiднiсть. Нiнка йому служила вiрою i правдою, мовчки терпiла всiлякi примхи, це, певно, не йшло в порiвняння з домашнiм пеклом. Та й у коханого, як вiдомо, i кулак солодкий... Нi, нi, це Антона Iвановича не стосується... Так, приказка... Журавель якось пообiцяв їй одружитися... Ну, обiцяв, обiцяв, посiяв надiю. А насправдi за нiс водив. Та це й зрозумiло. Нерiвня вона йому. Без освiти... Якщо надовго - то нецiкава, одноманiтна, в одному платтячку може пiвроку ходити. Щоправда, чистьоха, хоч плаття i одне, немодне, запране, але чисте... Якби миш'як, я повiрила б... Знаєте, вiд любовi до ненавистi один крок... Не хочу даремно обмовляти, але могла, могла б Нiнуся! Допiк, значить, їй! Прийти у гостi, а потiм газ вiдкрити i пiти... I жодних слiдiв!.. Одного разу ця сумирниця таким оком на мене кинула - мурашки по спинi побiгли. У тихому болотi чорти живуть.
Килина Сергiївна промовчала, що це сталося тодi, коли Журавель при Нiнi обiйняв її на диванi.
Ковалю згадалася стаття у газетi якогось психолога. Вчений писав, що бувають хвилини, коли людина ненавидить того, кого любить. Таке трапляється рiдко i триває, на щастя, недовго. I винен у цьому лише механiзм людської психiки, коли миттєвий емоцiйний сплеск випереджає розумовий процес... На щастя, зрештою усвiдомлене почуття любовi перемагає коротке роздратування...
Перемагає... Але що може статися протягом нехай короткого сплеску ненавистi, коли людина погано контролює свої дiї?!.
- Ось тепер, - говорила далi Христофорова, - коли бiдолашного Антона не стало, вона спокiйнiсiнько уживеться з чоловiком... Та й навiщо було Антоновi одружуватися? Зв'язувати себе. Це тiльки зашкодило б йому. Вiн був людиною науки. Йому потрiбна була просто щира, розумна подруга...
Ковалю подумалось, що саме себе Килина Сергiївна цiлила в такi подруги Журавлю, без жодних офiцiйних зобов'язань, якi обмежують особисту свободу.
- А вже коли сивина засрiблиться, коли багато що досягнуто, справа iнша - можна й одружитися, Втiм, що тепер говорити, бiдолашний Антонi От тобi й наука, от тобi i кар'єра! - гiрко закiнчила кравчиня.
Ну, ця Христофорова, вона немов навмисне узялася пiдпускати шпильки! Адже й вiн вдруге одружився, коли вже скронi засрiблились...
Проте Дмитро Iванович нiчим не виявив, що реплiка Христофорової зачепила i його. Умiння терпляче вислуховувати людей i цього разу не зрадило. Дочекавшись, коли жiнка замовкла, вiн спитав:
- То де ви були, Килино Сергiївно, увечерi в середу, дванадцятого грудня?
- Я ж сказала: у Львовi, - здивовано повторила жiнка.
- А точнiше? Пригадайте...
6
В iнститутi були приголомшенi повiдомленням про смерть молодшого наукового спiвробiтника Журавля. Не дуже суворий регламент дозволяв науковцям не вiдсиджувати в кабiнетах. Здебiльшого вони працювали на виробництвi, впроваджуючи свої винаходи, особливо останнiм часом, коли вiд iнституту зажадали практичних результатiв дослiджень. Iснував iще так званий "бiблiотечний день", коли спiвробiтник раз на тиждень мiг зовсiм не приходити до iнституту. Малося на увазi, що у цей день вiн вивчає в академiчнiй бiблiотецi необхiдну по темi лiтературу, надати яку у повному обсязi невелика iнститутська книгозбiрня не може.
Тому нiхто не поцiкавився молодшим науковим спiвробiтником Журавлем, який два днi не з'являвся в iнститутi. Тим бiльше що взагалi Антон Iванович був недисциплiнований, за що навiть при такому порiвняно вiльному режимi встиг одержати вiд директора двi догани.
Пiднявшись на третiй поверх великого розкриленого будинку, в якому спiвiснувало кiлька iнститутiв, Коваль потрапив у царство тишi та безлюддя. У довжелезному коридорi, в який виходила невидна до краю анфiлада дверей, двоє науковцiв, допалюючи сигарети бiля одного з вiкон, вели тиху, неквапну розмову.
Полковник попрямував до них, але по дорозi на перших дверях помiтив табличку з написом "Приймальня" i, вiдчинивши їх, опинився у невеликiй кiмнатi, в якiй за столом з друкарською машинкою сидiла пiдмальована молода жiнка. Це не була Нiна Барвiнок, яка, як пiзнiше з'ясував Коваль, працювала в окремiй кiмнатцi - "Машбюро".
- Iван Андрiйович у себе? - спитав Коваль, який заздалегiдь поцiкавився iм'ям та по батьковi директора i домовився про зустрiч.
- Так.
- Повiдомте, будь ласка: полковник Коваль.
Секретарка спитала iм'я та по батьковi вiдвiдувача, записала на квадратний клаптик паперу i упурхнула з ним до кабiнету директора. За хвилину повернулася i широко вiдчинила дверi:
- Заходьте!
Маленький, щуплий чоловiчок за величезним письмовим столом якось не пов'язувався з уявленням Коваля про вiдомого академiка. Почувши про раптову смерть спiвробiтника, вiн довго не мiг опам'ятатися i витрiшкувався на полковника так, немов той повiдомив про щось вкрай незугарне i неможливе, у всякому разi у довiреному йому iнститутi.
Але пiсля звичайних "ахiв" та "охiв" вiн визнав цей факт i в загальних словах дав високу оцiнку передчасно загиблому Антону Журавлю, сказав, що цього молодого чоловiка чекала блискуча наукова кар'єра.
На цьому розмова обiрвалася. Бiльше нiчого про Журавля вiн не мiг сказати, бо стикався з ним рiдко. Але оскiльки його вразив сам факт несподiваної смертi молодого спiвробiтника, вiн, характеризуючи його, намагався знайти найтеплiшi слова. Довiдавшись, що у Журавля нiкого з близьких у Києвi немає, а єдина рiдна людина, мати-iнвалiд, приїздить завтра з вiддаленого волинського села, пообiцяв поховати його за рахунок iнституту.
Тому що у вiдповiдь на запитання полковника про Павленка та iнших спiвробiтникiв, якi близько знали загиблого, директор нiчого конкретного сказати не мiг, вiн попросив секретарку з'ясувати, де завiдуючий лабораторiєю, в якiй працював Журавель, i запросити його.
Вайлуватий, плечистий чоловiк, уже трохи брезклий, з рудою бородою, який через кiлька хвилин з'явився у кабiнетi, був керiвником саме тiєї лабораторiї, яка цiкавила Коваля.
- Василь Ферапонтович Дейнека, - сказав директор. - Знайомтесь. Полковник мiлiцiї Коваль... У нас трагiчна подiя, Василю Ферапонтовичу, - сумно додав директор. - Загинув Журавель. Таке нещастя! - Директор зробив гiдну паузу i, зiтхнувши, додав: Полковник поговорить з вами. Розкажiть все, що стосується наукової роботи померлого... I взагалi, все, що буде цiкавити товариша Коваля.
I, полегшено зiтхнувши, директор передав вiдвiдувача своєму пiдлеглому.
Правда, коли Iван Андрiйович, прощаючись, пiдвiвся i вийшов з-за столу, Коваль помiтив в його очах здивування, що раптом спалахнуло: а навiщо, власне кажучи, приходив до iнституту цей немолодий полковник? Невже тiльки для того, щоб повiдомити про смерть спiвробiтника? Адже уся розмова, якщо розкласти на елементи, складалася iз загальних фраз, з короткої iнформацiї мiлiцiї про трагедiю i такої ж загальної i короткої характеристики Журавля, характеристики, яку легко одержати у кадровика. Чи не зачiпає ця тяжка iсторiя з Журавлем якимсь боком iнститут?
Здивування в очах ученого залишалося ще кiлька секунд пiсля того, як за Дмитром Iвановичем та завiдуючим лабораторiєю зачинилися дверi кабiнету. Iван Андрiйович пересмикнув плечима i, опускаючись назад у своє крiсло, пожував губами, немов розмовляв сам з собою. Втiм, яке вiдношення, подумалося йому далi, має iнститут до нещасного випадку iз спiвробiтником? Ця сумна подiя сталася не в стiнах iнституту, не в лабораторiї пiд час якогось експерименту, а вдома, i, як визнав полковник, Журавель був п'яний. Дорiкати їм можуть хiба тiльки за те, що з покiйним недостатньо проводили виховну роботу. Але, зрештою, науково-дослiдний iнститут не дитячий садок i не школа для неповноцiнних дiтей.
Цi мiркування заспокоїли директора, i вiн з чистим серцем, з якого, звичайно, не зникло природне людське спiвчуття з приводу загибелi молодої людини, заглибився у папери, вiд яких його вiдiрвав вiзит Коваля.
Тим часом полковник зайшов з Василем Ферапонтовичем у невелику кiмнату, де впритул стояли чотири однотумбовi столики. Тiльки лавiруючи мiж першими, можна було пройти до тих, якi упхалися до єдиного вiкна.
- Моє господарство, - розвiв руками науковець. - Тiснява, - додав, немов вибачаючись. - Втiм, ми частiше працюємо у бiблiотеках та на виробництвi.
Вони посiдали один проти одного за першими столиками i пiсля того, як Дмитро Iванович розповiв деякi подробицi смертi Журавля, трохи помовчали.
Тиша була сумною i спiвчутливою.
- Є якiсь конкретнi завдання у кожного наукового спiвробiтника? - урвав мовчанку Коваль.
- Аякже! - жваво вiдповiв Дейнека. - Є планове наукове завдання. Спiвробiтник зобов'язаний вчасно виконати свою роботу. Це може бути i самостiйна тема, i частина групової. У нас широкий i порiвняно вiльний вибiр дослiдницьких завдань. Головне - результативнiсть. Не загальнi теоретичнi розробки, а обгрунтування нововведення i практичне його впровадження у виробництво.
- А хто визначає саму тему роботи того чи iншого спiвробiтника?
- Керiвництво iнституту, виходячи з наукового плану.
- А якщо вчений має свою тему?
Василь Ферапонтович перепитав:
- Як це "свою"? Ви хочете сказати - позапланову? У нас називають "iнiцiативна".
- Хоч би так.
- Бога ради! Будь ласка! Але насамперед - план. Як всюди i в усiх ланках нашого соцiалiстичного суспiльства.
Цю аксiому Дейнека вимовив таким менторським тоном, що полковник ледве стримався, щоб не поглянути iронiчно на спiвбесiдника.
- Ну, правильно, план насамперед. А якщо несподiване вiдкриття вченого нiяк не лiзе у тi рамки, в яких розробляє свої плановi iдеї вiддiл чи лабораторiя?
- Наука - творчiсть, - тим самим повчальним тоном з нотками здивування у голосi, - мовляв, доводиться пояснювати елементарнi речi, - говорив далi завiдуючий лабораторiєю. - Тому творчiсть ми всiляко вiтаємо i пiдтримуємо. Але планову розробку спiвробiтник все ж таки має зробити. I вчасно. Iнiцiативна робота так само може увiйти до плану. Якщо являє собою безумовну наукову цiннiсть i буде затверджена вченою радою. Звичайно, на цьому грунтi можуть виникати всiлякi конфлiкти... Скажiмо, коли iнiцiатива не вписується у плани iнституту, жоден вiддiл не бере її i вона стає нiби безпритульною...
- У вашiй лабораторiї були такi випадки?
- Якi?
- Iнiцiативнi розробки.
- Так. У нашiй лабораторiї двоє кандидатiв наук та двоє емнеес, ще не захищених... Тепер уже один, - виправився, знiяковiвши, Дейнека. - Антон Iванович, земля йому пухом, багато мiг дати науцi. Якраз цими днями вiн готував повiдомлення про оригiнальний винахiд, який має велике практичне значення. Саме мав запропонувати iнiцiативну тему, уже майже розроблену ним. А тепер... Ви не скажете, коли ховатимуть? Ми теж хочемо провести товариша в останню дорогу.
- Ховатимуть пiслязавтра. Приїздить мати... Ваш Директор дасть вказiвку, як усе органiзувати... Ну, а iншi працiвники вашої лабораторiї? Крiм Журавля, - спитав пiсля паузи Коваль. - Як у них iз творчiстю, вiдкриттями? Бувають?
Василь Ферапонтович запитально поглянув на полковника.
- Наприклад, Павленко, - уточнив Коваль. - Теж молодший i поки що, як ви кажете, "незахищений"... Адже так?
- Вячеслав Павленко? Здiбна людина. Я сказав би навiть талановита. Iнодi щось ляпне, думаєш, дурниця, а потiм придивишся - думка. Але враз згасає, як iскра у повiтрi. Дуже повiльний, якийсь неорганiзований. Характер вiдлюдкуватий. Завжди чимось незадоволений, якийсь неспокiйний. А чому - незрозумiле! Усе в нього наче гаразд. I вдома нормально, i в iнститутi до нього добре ставляться... Тепер йому буде трохи складнiше. Вiн втратив бiльше, нiж будь-хто. Вони iз Журавлем разом працювали над плановою темою. Антон Iванович не давав погаснути творчiй iскрi, коли та спалахувала у Павленка, вiн його пiдштовхував... Журавель завжди прагнув зробити все якнайшвидше, довести справу до кiнця, впровадити, пропадав на заводi, лаявся, коли справа затягувалася. Його улюбленим виразом було: "Поки ви тут у носi колупаєте, поїзд пiде!"
Ну, i йому дiставалося, коли тяг в оберемку разом з цiкавою розробкою яку-небудь халтуру... Взагалi, у мене було таке враження, що для його бурхливої натури не вистачало простору. Була чутка, що збирався перейти на завод, хоч i у нас для нього створили всi умови... - Василь Ферапонтович вимовив останнi слова з притиском, мовби боявся, що у полковника виникне сумнiв у доброзичливому ставленнi до Журавля. - У їхнiй спiвдружностi, цих двох молодих науковцiв, Павленко здебiльшого був, так би мовити, "головою", iндуктором iдей, а Антон Iванович, як у нас кажуть, "ногами". "Ноги" всюди ходять, носять на собi "голову", пробивають шлях iдеї, усiма правдами i неправдами прориваються через вiдомчi перешкоди аж до комiтету з науки i технiки чи галузевого мiнiстерства, який мiг би зацiкавитися розробкою. Саме "ноги" дають нагору концепцiю. Простiше сказати - пояснення щодо значення вiдкриття або винаходу i рекомендацiї тим чи iншим органам про його використання. Будь-яке впровадження у виробництво нового, нової технологiї вимагає багато зусиль i нервiв. I тут незамiнна роль "нiг". Журавель мiг дiстати схвалення тiй чи iншiй роботi не тiльки на землi, але й у космосi, якщо виникла б потреба i у космiчнiй вiзi. Вiн був лiдером за своєю натурою. Сам Павленко з усiма своїми iдеями нiколи не пробився б, бо "голова" мiркувала хоч i правильно, але дуже повiльно i мляво. Ми завжди пiдтримували таку спiвдружнiсть, покладали надiї на цих хлопцiв, особливо на Журавля... I от, будь ласка... Боюсь, що тепер i дисертацiя Вячеслава Адамовича затримається. Журавель йому швидко пробив би.
- А чого ж Журавель сам не захищався?
Завiдуючий лабораторiєю нiчого не мiг на це сказати.
- Хто знає. Не поспiшав, iще, мовляв, встигну... От i "встиг", - гiрко додав вiн. - I свiй винахiд до кiнця не довiв... Шлях вiд винаходу до його практичного впровадження для нас найскладнiший, Дмитре Iвановичу. Знайти, зметикувати, тобто винайти, це навiть не пiвсправи, а чверть або й того менше, - пояснював далi Дейнека. Зiткнення стiлькох iнтересiв, поява стiлькох проблем! Iншого разу питання так заплутають, що начебто усi "за", а справа з мiсця не рушає... I не второпаєш "чому"... Здебiльшого усе пояснюється просто: виробництву, яке має свiй стабiльний план, налагодженому, нецiкаво займатися нововведенням, яке спочатку впроваджується звичайно, в невеликiй серiї, перебудовуватися для нього. Хоч згодом це нововведення дасть досить солiдний ефект, але ризикувати поточним планом нiхто не хоче, вважаючи, що "поки сонце зiйде, роса очi виїсть", або ще сказати: "краще синиця у руцi, нiж журавель у небi".
Василь Ферапонтович помiтив, що у нього вийшов невдалий каламбур, знiяковiв i замовк.
- Ах, Антон, Антон! - вигукнув вiн через декiлька секунд. - Просто не вiриться, що його немає. Були й у нього, звичайно, грiшки, як у кожної людини, тут i прогульчики, i запiзнення iз роботами, але все надолужувалось його життєвою активнiстю, його доброзичливiстю, готовнiстю допомогти колективу! Нам завжди його не вистачатиме...
- А не було у нього причин для самогубства?
- Та що ви, товаришу полковник! Я ж кажу: це була весела, життєрадiсна людина, з добрим таким, задьористим живчиком.
- Який-небудь стрес?
- Нi, нi!.. А втiм, - подумавши, додав Василь Ферапонтович, чужа душа - темний лiс... Може, щось особисте скоїлось?.. Та нi, не думаю... В iнститутi у нього загалом усе було як слiд, - повторив вiн.
- У вашiй лабораторiї атмосфера товариська?
- Аякже!
- Журавель i Павленко не сперечалися один з одним, не сварилися? Були у них конфлiкти?
- Ну, ми усi сперечаємось. Суперечки, як вiдомо, народжують iстину. У науцi змагання iдей, зiткнення поглядiв - рушiй прогресу. Хiба можна без суперечок?!
- Маю на увазi iнше, - м'яко пояснив Коваль. - Чи не помiчали ви мiж ними зiткнень, так би мовити, характерiв. Скажiмо, самолюбств, амбiцiй. Чи не було образ, кривд?
- Нi, що ви! - обурився Дейнека. - Павленко нiколи не ображався на зауваження Антона, навiть коли той кепкував з нього, жартома називаючи "мислячим равликом". Менi здається, що Вячеслав Адамович просто хоче жити як легше, не напружуючись. Наука йому, можливо, уявлялася таким собi оазисом серед бурхливого життя: спочатку емнеес, потiм кандидат або навiть доктор, потихеньку, легесенько, не кваплячись. Тим бiльше що голова у нього, як кажуть, "варить" i вiн вiрив у себе. Наука вабила його, як бiлий халат декого, хто рветься у медичний!.. I все ж це була майже iдеальна спiвдружнiсть, та й сусiдами вони були... Обидва молодi... А вiдмiннiсть характерiв навiть притягувала їх один до одного, як плюс i мiнус... Та чому це вас цiкавить, Дмитре Iвановичу? - раптом спитав учений. - Це, здається, не так суттєво...
- Я хотiв би зрозумiти життя iнституту, взаємини людей, якi рухають людську думку, прогрес. Адже в науцi, особливо технiчнiй, я, на жаль, профан...
Полковник помiтив, що його самоприниження полестило завiдуючому лабораторiєю.
- Показати вам нашу дослiдну майстерню, де працював Журавель? - запропонував вiн.
- Радий буду, - залюбки погодився Коваль, - але ранiше покажiть його стiл.
- Ви за ним сидите, - сказав Дейнека.
Дмитро Iванович вiдчинив тумбу стола i почав висувати шухляди, одну за одною, i переглядати папери. Завiдуючий лабораторiєю терпляче чекав.
- Ви можете, Василю Ферапонтовичу, популярно пояснити суть технiчної проблеми, над якою працював Журавель? - спитав полковник, копаючись у шухлядах.
- Спробую, - почухав потилицю Дейнека. - Проблема номер один у машинобудуваннi, - почав вiн, збираючись iз думками, - довговiчнiсть, незношуванiсть машин. Оця сама стiйкiсть проти зношування залежить вiд деталей, пар, що труться одна об одну. Це зрозумiло?
- Абсолютно, - пiдтвердив Коваль.
- А вiд чого залежить в свою чергу мiцнiсть самих цих пар? Вiд багатьох факторiв, наприклад вiд матерiалу, з якого вони зробленi, а так само вiд заключної, фiнiшної, їхньої обробки. Завiдуючий лабораторiєю, бачачи, як зосереджено слухає його полковник, увiйшов у роль лектора i iз задоволенням пояснював: - I ось ми пiдiйшли до головного. При абразивнiй обробцi деталей, якi потiм, працюючи, зазнаватимуть тертя, скажiмо, при обробцi наждаком, частинки твердого абразиву, тобто наждака, неминуче втискуються у поверхню цих деталей. Запобiгти такому явищу неможливо. А ще коли поверхню оброблять машиною, метал перегрiвається, стає м'яким i дрiбнюсiнькi уламочки абразиву утираються в оброблювану поверхню. I залишаються в нiй...
Коваль вiдклав папери. Те, що розповiдав завiдуючий лабораторiєю, було елементарно i хто знає, чи могло стосуватися справи, яка привела його до iнституту, але вiн зацiкавився, здавалося, простою технiчною проблемою, про яку розповiдав Дейнека.
- Цi втиснутi непомiтнi простим оком уламочки абразивiв, - говорив далi завлабораторiєю, - пiд час експлуатацiї машини в процесi тертя випадають, i пiсля них на поверхнi утворюються порожнинки, через якi витiкає, скажiмо, мастило. - Василь Ферапонтович схопив з столу чистий аркуш паперу i швидко накреслив двi притиснутi одна до одної площини, в тiлi яких в мiсцi прилягання понаставляв крапок, що мали означати найдрiбнiшi вкраплення абразиву. - Щоб уникнути цього, шлiфування деталей намагалися здiйснювати не грубо, рiзко, а багаторазово, поступово зменшуючи розмiр наждачного зерна, потiм пасти - i так аж до фiнiшної полiровки. Тобто прагнули створити iдеально гладеньку поверхню, якої можна досягти лише при тривалiй ручнiй обробцi. I все ж, Дмитре Iвановичу, течi, скажiмо, сальника в автомобiлi, уникнути не вдається, ви про це, звичайно, знаєте... Та це вже питання номер два, яке випливає iз загальної проблеми. Нею особливо заклопотанi експлуатацiйники... I ось, - завiдуючий лабораторiєю зробив багатозначну паузу, - на сцену виходить молодший науковий спiвробiтник нашого iнституту Антон Журавель, земля йому пухом.
Усе генiальне, як вiдомо, просте. Нiкому на думку не спало, а його раптом осiнило!.. От як буває, - з нотками заздростi у голосi промовив Дейнека. - У нас його називали "щасливчик Антон"... Та що я таке кажу! Який вже "щасливчик"! - зiтхнув Василь Ферапонтович. - Я не вповнi обiзнаний з розробкою Антона Iвановича, - перейшов знову на дiловий тон завлаб, - бо вiн не встиг подати роботу, а тiльки повiдомив про принцип винаходу. А принцип, повторюю, простий до генiальностi. В загальних рисах iдея така: Антон Iванович вирiшив змiнити поведiнку абразивного iнструменту пiд час шлiфування, його одноманiтний рух - i цим самим виключити повторне влучення алмазного зерна в одну й ту саму борозенку, у ту ж чарунку. Для ясностi, Дмитре Iвановичу, скажiмо, як потрапляє голка патефона в борозенку на платiвцi, яку поступово кришить i поглиблює. Абразив, за iдеєю Журавля, шлiфуючи деталь, має робити по поверхнi не однаковi, а складнi, рiзноманiтнi рухи - круговi, поперечнi, скiснi. - Дейнека закружляв руками над столом у всi боки. - Досягається хаотичний рух, i таким чином уламочок абразиву, не потрапляючи весь час в одну й ту саму точку, вже не втискується в оброблюваний метал, i згодом, пiд час експлуатацiї виробу, з нього, природно, нiчого не випадає, оскiльки i випадати нiчому - порожнин на поверхнi не утворюється, i площини iдеально прилягають одна до одної... От i не буде протiкати сальник в машинi.
Цим винаходом Журавель уже зацiкавив виробництва Мiнавтопрому. Вiн, здається, навiть домовився про розробку i впровадження нового способу шлiфування.
Обличчя завiдуючого лабораторiєю, облямоване рудою бородою, яке спочатку не здалося Ковалю симпатичним (Дмитро Iванович чомусь не любив бородатих, особливо рудих), тепер приємно освiтлювалося щирим захопленням.
- То пiдемо, товаришу полковник, до нашої макетної майстернi? - нагадав той пiсля паузи.
Коли вони спускалися сходами у напiвпiдвал, Коваль спитав:
- Василю Ферапонтовичу, а в цiй iнiцiативнiй темi, у винаходi Журавля, про який ви розповiли, "головою" теж був Павленко? Чи сам Журавель? Iдея чия? Може, теж Вячеслава Адамовича?
Дейнека на кiлька секунд зупинився.
- Павленко? Слово честi, не знаю... Здається, це був той випадок, коли "голова" i "ноги" з'єдналися в однiй особi... Павленко нiколи не змiг би замiнити Журавля, але у Антона Iвановича це iнодi виходило. Не маючи сил дочекатися вiд Вячеслава потрiбного рiшення, вiн сам шукав його. Але стверджувати не можу... Журавель збирався укласти угоду iз заводом, але вiд свого iменi чи разом з Павленком - не знаю... Все це було, так би мовити, ще у стадiї оформлення... Втiм, це може знати тiльки сам Павленко, але вiн зараз у вiдрядженнi. Якщо потрiбно, вiдкличемо.
- I хто ж тепер завершуватиме винахiд?
- Вирiшить дирекцiя. Певно, доручать нашiй лабораторiї... Можливо, й Павленку. Справа цiкава, i тягти з нею не можна. Рукопис Журавель дав на передрук нашiй друкарцi, але її сьогоднi немає.
Протягом усього перебування в iнститутi, пiд час розмови з директором, з Василем Ферапонтовичем, Коваля не залишала думка: два днi, як помер спiвробiтник, а в iнститутi нiхто про це не знав. Чому?
Ну, припустимо, сусiдка, Варвара Олексiївна, не подзвонила до iнституту. Зрештою, не її це справа... Але цiкаво, чи повiдомила про це чоловiковi? Павленко, безумовно, перервав би вiдрядження, щоб провести свого приятеля в останню дорогу. Але повернутися вiн може тiльки з дозволу начальства. Виходить, або вiн теж не знає про смерть Журавля, або з якихось причин не може приїхати.
А от Нiна Барвiнок, друкарка! Адже вона ще позавчора довiдалася вiд нього, що Журавель загинув. Чому не повiдомила про це?
Прощаючись iз завiдуючим лабораторiєю, полковник попросив показати йому кiмнату машбюро. По дорозi спитав Дейнеку:
- А було якесь захоплення, хобi у Журавля?
Василь Ферапонтович у вiдповiдь розвiв руками:
- Не знаю. Напевне. I, можливо, не одне. Вiн був багатогранною людиною.
- I ще одне запитання, - цiкавився полковник. - Чи великою була б винагорода Журавлю, якби винахiд пiшов у виробництво?
- О! - вигукнув у захватi трохи писклявим голосом завiдуючий лабораторiєю. - Скiльки одержав би? Багато, дуже багато! Винахiд знайшов би широке застосування у машинобудуваннi, всюди, де вiдбувається тертя деталей i потрiбне iдеальне прилягання... Грiшми? - вiн знову розвiв руками, - Не злiчити! Нi економiчного ефекту в масштабi країни, нi винагороди винахiдниковi. Це ж у планi тих нововведень, якi зараз пiдтримуються в зв'язку з прискоренням технiчного прогресу.
Машбюро виявилося маленькою кiмнаткою, в якiй стояло два столики з друкарськими машинками. Одна з них була закрита незугарно пошитим дерматиновим чохлом невизначеного кольору. Бiля столика, на якому вона горбилася, стояв старенький стiлець. За другим таким самим столиком зосереджено стукала гарненька жiночка, яку Коваль у думцi вiдразу охрестив "каштановою". На нiй було добре пошите, модне свiтло-коричневе плаття, голову розкiшною короною прикрашала каштанова зачiска.
Полковник привiтався, жiнка перестала стукати i пiдвела на нього очi. Вони були блискучi i теж каштаново-карi.
- Менi потрiбна Нiна Барвiнок. Вона тут працює?
Килина Сергiївна промовчала, що це сталося тодi, коли Журавель при Нiнi обiйняв її на диванi.
Ковалю згадалася стаття у газетi якогось психолога. Вчений писав, що бувають хвилини, коли людина ненавидить того, кого любить. Таке трапляється рiдко i триває, на щастя, недовго. I винен у цьому лише механiзм людської психiки, коли миттєвий емоцiйний сплеск випереджає розумовий процес... На щастя, зрештою усвiдомлене почуття любовi перемагає коротке роздратування...
Перемагає... Але що може статися протягом нехай короткого сплеску ненавистi, коли людина погано контролює свої дiї?!.
- Ось тепер, - говорила далi Христофорова, - коли бiдолашного Антона не стало, вона спокiйнiсiнько уживеться з чоловiком... Та й навiщо було Антоновi одружуватися? Зв'язувати себе. Це тiльки зашкодило б йому. Вiн був людиною науки. Йому потрiбна була просто щира, розумна подруга...
Ковалю подумалось, що саме себе Килина Сергiївна цiлила в такi подруги Журавлю, без жодних офiцiйних зобов'язань, якi обмежують особисту свободу.
- А вже коли сивина засрiблиться, коли багато що досягнуто, справа iнша - можна й одружитися, Втiм, що тепер говорити, бiдолашний Антонi От тобi й наука, от тобi i кар'єра! - гiрко закiнчила кравчиня.
Ну, ця Христофорова, вона немов навмисне узялася пiдпускати шпильки! Адже й вiн вдруге одружився, коли вже скронi засрiблились...
Проте Дмитро Iванович нiчим не виявив, що реплiка Христофорової зачепила i його. Умiння терпляче вислуховувати людей i цього разу не зрадило. Дочекавшись, коли жiнка замовкла, вiн спитав:
- То де ви були, Килино Сергiївно, увечерi в середу, дванадцятого грудня?
- Я ж сказала: у Львовi, - здивовано повторила жiнка.
- А точнiше? Пригадайте...
6
В iнститутi були приголомшенi повiдомленням про смерть молодшого наукового спiвробiтника Журавля. Не дуже суворий регламент дозволяв науковцям не вiдсиджувати в кабiнетах. Здебiльшого вони працювали на виробництвi, впроваджуючи свої винаходи, особливо останнiм часом, коли вiд iнституту зажадали практичних результатiв дослiджень. Iснував iще так званий "бiблiотечний день", коли спiвробiтник раз на тиждень мiг зовсiм не приходити до iнституту. Малося на увазi, що у цей день вiн вивчає в академiчнiй бiблiотецi необхiдну по темi лiтературу, надати яку у повному обсязi невелика iнститутська книгозбiрня не може.
Тому нiхто не поцiкавився молодшим науковим спiвробiтником Журавлем, який два днi не з'являвся в iнститутi. Тим бiльше що взагалi Антон Iванович був недисциплiнований, за що навiть при такому порiвняно вiльному режимi встиг одержати вiд директора двi догани.
Пiднявшись на третiй поверх великого розкриленого будинку, в якому спiвiснувало кiлька iнститутiв, Коваль потрапив у царство тишi та безлюддя. У довжелезному коридорi, в який виходила невидна до краю анфiлада дверей, двоє науковцiв, допалюючи сигарети бiля одного з вiкон, вели тиху, неквапну розмову.
Полковник попрямував до них, але по дорозi на перших дверях помiтив табличку з написом "Приймальня" i, вiдчинивши їх, опинився у невеликiй кiмнатi, в якiй за столом з друкарською машинкою сидiла пiдмальована молода жiнка. Це не була Нiна Барвiнок, яка, як пiзнiше з'ясував Коваль, працювала в окремiй кiмнатцi - "Машбюро".
- Iван Андрiйович у себе? - спитав Коваль, який заздалегiдь поцiкавився iм'ям та по батьковi директора i домовився про зустрiч.
- Так.
- Повiдомте, будь ласка: полковник Коваль.
Секретарка спитала iм'я та по батьковi вiдвiдувача, записала на квадратний клаптик паперу i упурхнула з ним до кабiнету директора. За хвилину повернулася i широко вiдчинила дверi:
- Заходьте!
Маленький, щуплий чоловiчок за величезним письмовим столом якось не пов'язувався з уявленням Коваля про вiдомого академiка. Почувши про раптову смерть спiвробiтника, вiн довго не мiг опам'ятатися i витрiшкувався на полковника так, немов той повiдомив про щось вкрай незугарне i неможливе, у всякому разi у довiреному йому iнститутi.
Але пiсля звичайних "ахiв" та "охiв" вiн визнав цей факт i в загальних словах дав високу оцiнку передчасно загиблому Антону Журавлю, сказав, що цього молодого чоловiка чекала блискуча наукова кар'єра.
На цьому розмова обiрвалася. Бiльше нiчого про Журавля вiн не мiг сказати, бо стикався з ним рiдко. Але оскiльки його вразив сам факт несподiваної смертi молодого спiвробiтника, вiн, характеризуючи його, намагався знайти найтеплiшi слова. Довiдавшись, що у Журавля нiкого з близьких у Києвi немає, а єдина рiдна людина, мати-iнвалiд, приїздить завтра з вiддаленого волинського села, пообiцяв поховати його за рахунок iнституту.
Тому що у вiдповiдь на запитання полковника про Павленка та iнших спiвробiтникiв, якi близько знали загиблого, директор нiчого конкретного сказати не мiг, вiн попросив секретарку з'ясувати, де завiдуючий лабораторiєю, в якiй працював Журавель, i запросити його.
Вайлуватий, плечистий чоловiк, уже трохи брезклий, з рудою бородою, який через кiлька хвилин з'явився у кабiнетi, був керiвником саме тiєї лабораторiї, яка цiкавила Коваля.
- Василь Ферапонтович Дейнека, - сказав директор. - Знайомтесь. Полковник мiлiцiї Коваль... У нас трагiчна подiя, Василю Ферапонтовичу, - сумно додав директор. - Загинув Журавель. Таке нещастя! - Директор зробив гiдну паузу i, зiтхнувши, додав: Полковник поговорить з вами. Розкажiть все, що стосується наукової роботи померлого... I взагалi, все, що буде цiкавити товариша Коваля.
I, полегшено зiтхнувши, директор передав вiдвiдувача своєму пiдлеглому.
Правда, коли Iван Андрiйович, прощаючись, пiдвiвся i вийшов з-за столу, Коваль помiтив в його очах здивування, що раптом спалахнуло: а навiщо, власне кажучи, приходив до iнституту цей немолодий полковник? Невже тiльки для того, щоб повiдомити про смерть спiвробiтника? Адже уся розмова, якщо розкласти на елементи, складалася iз загальних фраз, з короткої iнформацiї мiлiцiї про трагедiю i такої ж загальної i короткої характеристики Журавля, характеристики, яку легко одержати у кадровика. Чи не зачiпає ця тяжка iсторiя з Журавлем якимсь боком iнститут?
Здивування в очах ученого залишалося ще кiлька секунд пiсля того, як за Дмитром Iвановичем та завiдуючим лабораторiєю зачинилися дверi кабiнету. Iван Андрiйович пересмикнув плечима i, опускаючись назад у своє крiсло, пожував губами, немов розмовляв сам з собою. Втiм, яке вiдношення, подумалося йому далi, має iнститут до нещасного випадку iз спiвробiтником? Ця сумна подiя сталася не в стiнах iнституту, не в лабораторiї пiд час якогось експерименту, а вдома, i, як визнав полковник, Журавель був п'яний. Дорiкати їм можуть хiба тiльки за те, що з покiйним недостатньо проводили виховну роботу. Але, зрештою, науково-дослiдний iнститут не дитячий садок i не школа для неповноцiнних дiтей.
Цi мiркування заспокоїли директора, i вiн з чистим серцем, з якого, звичайно, не зникло природне людське спiвчуття з приводу загибелi молодої людини, заглибився у папери, вiд яких його вiдiрвав вiзит Коваля.
Тим часом полковник зайшов з Василем Ферапонтовичем у невелику кiмнату, де впритул стояли чотири однотумбовi столики. Тiльки лавiруючи мiж першими, можна було пройти до тих, якi упхалися до єдиного вiкна.
- Моє господарство, - розвiв руками науковець. - Тiснява, - додав, немов вибачаючись. - Втiм, ми частiше працюємо у бiблiотеках та на виробництвi.
Вони посiдали один проти одного за першими столиками i пiсля того, як Дмитро Iванович розповiв деякi подробицi смертi Журавля, трохи помовчали.
Тиша була сумною i спiвчутливою.
- Є якiсь конкретнi завдання у кожного наукового спiвробiтника? - урвав мовчанку Коваль.
- Аякже! - жваво вiдповiв Дейнека. - Є планове наукове завдання. Спiвробiтник зобов'язаний вчасно виконати свою роботу. Це може бути i самостiйна тема, i частина групової. У нас широкий i порiвняно вiльний вибiр дослiдницьких завдань. Головне - результативнiсть. Не загальнi теоретичнi розробки, а обгрунтування нововведення i практичне його впровадження у виробництво.
- А хто визначає саму тему роботи того чи iншого спiвробiтника?
- Керiвництво iнституту, виходячи з наукового плану.
- А якщо вчений має свою тему?
Василь Ферапонтович перепитав:
- Як це "свою"? Ви хочете сказати - позапланову? У нас називають "iнiцiативна".
- Хоч би так.
- Бога ради! Будь ласка! Але насамперед - план. Як всюди i в усiх ланках нашого соцiалiстичного суспiльства.
Цю аксiому Дейнека вимовив таким менторським тоном, що полковник ледве стримався, щоб не поглянути iронiчно на спiвбесiдника.
- Ну, правильно, план насамперед. А якщо несподiване вiдкриття вченого нiяк не лiзе у тi рамки, в яких розробляє свої плановi iдеї вiддiл чи лабораторiя?
- Наука - творчiсть, - тим самим повчальним тоном з нотками здивування у голосi, - мовляв, доводиться пояснювати елементарнi речi, - говорив далi завiдуючий лабораторiєю. - Тому творчiсть ми всiляко вiтаємо i пiдтримуємо. Але планову розробку спiвробiтник все ж таки має зробити. I вчасно. Iнiцiативна робота так само може увiйти до плану. Якщо являє собою безумовну наукову цiннiсть i буде затверджена вченою радою. Звичайно, на цьому грунтi можуть виникати всiлякi конфлiкти... Скажiмо, коли iнiцiатива не вписується у плани iнституту, жоден вiддiл не бере її i вона стає нiби безпритульною...
- У вашiй лабораторiї були такi випадки?
- Якi?
- Iнiцiативнi розробки.
- Так. У нашiй лабораторiї двоє кандидатiв наук та двоє емнеес, ще не захищених... Тепер уже один, - виправився, знiяковiвши, Дейнека. - Антон Iванович, земля йому пухом, багато мiг дати науцi. Якраз цими днями вiн готував повiдомлення про оригiнальний винахiд, який має велике практичне значення. Саме мав запропонувати iнiцiативну тему, уже майже розроблену ним. А тепер... Ви не скажете, коли ховатимуть? Ми теж хочемо провести товариша в останню дорогу.
- Ховатимуть пiслязавтра. Приїздить мати... Ваш Директор дасть вказiвку, як усе органiзувати... Ну, а iншi працiвники вашої лабораторiї? Крiм Журавля, - спитав пiсля паузи Коваль. - Як у них iз творчiстю, вiдкриттями? Бувають?
Василь Ферапонтович запитально поглянув на полковника.
- Наприклад, Павленко, - уточнив Коваль. - Теж молодший i поки що, як ви кажете, "незахищений"... Адже так?
- Вячеслав Павленко? Здiбна людина. Я сказав би навiть талановита. Iнодi щось ляпне, думаєш, дурниця, а потiм придивишся - думка. Але враз згасає, як iскра у повiтрi. Дуже повiльний, якийсь неорганiзований. Характер вiдлюдкуватий. Завжди чимось незадоволений, якийсь неспокiйний. А чому - незрозумiле! Усе в нього наче гаразд. I вдома нормально, i в iнститутi до нього добре ставляться... Тепер йому буде трохи складнiше. Вiн втратив бiльше, нiж будь-хто. Вони iз Журавлем разом працювали над плановою темою. Антон Iванович не давав погаснути творчiй iскрi, коли та спалахувала у Павленка, вiн його пiдштовхував... Журавель завжди прагнув зробити все якнайшвидше, довести справу до кiнця, впровадити, пропадав на заводi, лаявся, коли справа затягувалася. Його улюбленим виразом було: "Поки ви тут у носi колупаєте, поїзд пiде!"
Ну, i йому дiставалося, коли тяг в оберемку разом з цiкавою розробкою яку-небудь халтуру... Взагалi, у мене було таке враження, що для його бурхливої натури не вистачало простору. Була чутка, що збирався перейти на завод, хоч i у нас для нього створили всi умови... - Василь Ферапонтович вимовив останнi слова з притиском, мовби боявся, що у полковника виникне сумнiв у доброзичливому ставленнi до Журавля. - У їхнiй спiвдружностi, цих двох молодих науковцiв, Павленко здебiльшого був, так би мовити, "головою", iндуктором iдей, а Антон Iванович, як у нас кажуть, "ногами". "Ноги" всюди ходять, носять на собi "голову", пробивають шлях iдеї, усiма правдами i неправдами прориваються через вiдомчi перешкоди аж до комiтету з науки i технiки чи галузевого мiнiстерства, який мiг би зацiкавитися розробкою. Саме "ноги" дають нагору концепцiю. Простiше сказати - пояснення щодо значення вiдкриття або винаходу i рекомендацiї тим чи iншим органам про його використання. Будь-яке впровадження у виробництво нового, нової технологiї вимагає багато зусиль i нервiв. I тут незамiнна роль "нiг". Журавель мiг дiстати схвалення тiй чи iншiй роботi не тiльки на землi, але й у космосi, якщо виникла б потреба i у космiчнiй вiзi. Вiн був лiдером за своєю натурою. Сам Павленко з усiма своїми iдеями нiколи не пробився б, бо "голова" мiркувала хоч i правильно, але дуже повiльно i мляво. Ми завжди пiдтримували таку спiвдружнiсть, покладали надiї на цих хлопцiв, особливо на Журавля... I от, будь ласка... Боюсь, що тепер i дисертацiя Вячеслава Адамовича затримається. Журавель йому швидко пробив би.
- А чого ж Журавель сам не захищався?
Завiдуючий лабораторiєю нiчого не мiг на це сказати.
- Хто знає. Не поспiшав, iще, мовляв, встигну... От i "встиг", - гiрко додав вiн. - I свiй винахiд до кiнця не довiв... Шлях вiд винаходу до його практичного впровадження для нас найскладнiший, Дмитре Iвановичу. Знайти, зметикувати, тобто винайти, це навiть не пiвсправи, а чверть або й того менше, - пояснював далi Дейнека. Зiткнення стiлькох iнтересiв, поява стiлькох проблем! Iншого разу питання так заплутають, що начебто усi "за", а справа з мiсця не рушає... I не второпаєш "чому"... Здебiльшого усе пояснюється просто: виробництву, яке має свiй стабiльний план, налагодженому, нецiкаво займатися нововведенням, яке спочатку впроваджується звичайно, в невеликiй серiї, перебудовуватися для нього. Хоч згодом це нововведення дасть досить солiдний ефект, але ризикувати поточним планом нiхто не хоче, вважаючи, що "поки сонце зiйде, роса очi виїсть", або ще сказати: "краще синиця у руцi, нiж журавель у небi".
Василь Ферапонтович помiтив, що у нього вийшов невдалий каламбур, знiяковiв i замовк.
- Ах, Антон, Антон! - вигукнув вiн через декiлька секунд. - Просто не вiриться, що його немає. Були й у нього, звичайно, грiшки, як у кожної людини, тут i прогульчики, i запiзнення iз роботами, але все надолужувалось його життєвою активнiстю, його доброзичливiстю, готовнiстю допомогти колективу! Нам завжди його не вистачатиме...
- А не було у нього причин для самогубства?
- Та що ви, товаришу полковник! Я ж кажу: це була весела, життєрадiсна людина, з добрим таким, задьористим живчиком.
- Який-небудь стрес?
- Нi, нi!.. А втiм, - подумавши, додав Василь Ферапонтович, чужа душа - темний лiс... Може, щось особисте скоїлось?.. Та нi, не думаю... В iнститутi у нього загалом усе було як слiд, - повторив вiн.
- У вашiй лабораторiї атмосфера товариська?
- Аякже!
- Журавель i Павленко не сперечалися один з одним, не сварилися? Були у них конфлiкти?
- Ну, ми усi сперечаємось. Суперечки, як вiдомо, народжують iстину. У науцi змагання iдей, зiткнення поглядiв - рушiй прогресу. Хiба можна без суперечок?!
- Маю на увазi iнше, - м'яко пояснив Коваль. - Чи не помiчали ви мiж ними зiткнень, так би мовити, характерiв. Скажiмо, самолюбств, амбiцiй. Чи не було образ, кривд?
- Нi, що ви! - обурився Дейнека. - Павленко нiколи не ображався на зауваження Антона, навiть коли той кепкував з нього, жартома називаючи "мислячим равликом". Менi здається, що Вячеслав Адамович просто хоче жити як легше, не напружуючись. Наука йому, можливо, уявлялася таким собi оазисом серед бурхливого життя: спочатку емнеес, потiм кандидат або навiть доктор, потихеньку, легесенько, не кваплячись. Тим бiльше що голова у нього, як кажуть, "варить" i вiн вiрив у себе. Наука вабила його, як бiлий халат декого, хто рветься у медичний!.. I все ж це була майже iдеальна спiвдружнiсть, та й сусiдами вони були... Обидва молодi... А вiдмiннiсть характерiв навiть притягувала їх один до одного, як плюс i мiнус... Та чому це вас цiкавить, Дмитре Iвановичу? - раптом спитав учений. - Це, здається, не так суттєво...
- Я хотiв би зрозумiти життя iнституту, взаємини людей, якi рухають людську думку, прогрес. Адже в науцi, особливо технiчнiй, я, на жаль, профан...
Полковник помiтив, що його самоприниження полестило завiдуючому лабораторiєю.
- Показати вам нашу дослiдну майстерню, де працював Журавель? - запропонував вiн.
- Радий буду, - залюбки погодився Коваль, - але ранiше покажiть його стiл.
- Ви за ним сидите, - сказав Дейнека.
Дмитро Iванович вiдчинив тумбу стола i почав висувати шухляди, одну за одною, i переглядати папери. Завiдуючий лабораторiєю терпляче чекав.
- Ви можете, Василю Ферапонтовичу, популярно пояснити суть технiчної проблеми, над якою працював Журавель? - спитав полковник, копаючись у шухлядах.
- Спробую, - почухав потилицю Дейнека. - Проблема номер один у машинобудуваннi, - почав вiн, збираючись iз думками, - довговiчнiсть, незношуванiсть машин. Оця сама стiйкiсть проти зношування залежить вiд деталей, пар, що труться одна об одну. Це зрозумiло?
- Абсолютно, - пiдтвердив Коваль.
- А вiд чого залежить в свою чергу мiцнiсть самих цих пар? Вiд багатьох факторiв, наприклад вiд матерiалу, з якого вони зробленi, а так само вiд заключної, фiнiшної, їхньої обробки. Завiдуючий лабораторiєю, бачачи, як зосереджено слухає його полковник, увiйшов у роль лектора i iз задоволенням пояснював: - I ось ми пiдiйшли до головного. При абразивнiй обробцi деталей, якi потiм, працюючи, зазнаватимуть тертя, скажiмо, при обробцi наждаком, частинки твердого абразиву, тобто наждака, неминуче втискуються у поверхню цих деталей. Запобiгти такому явищу неможливо. А ще коли поверхню оброблять машиною, метал перегрiвається, стає м'яким i дрiбнюсiнькi уламочки абразиву утираються в оброблювану поверхню. I залишаються в нiй...
Коваль вiдклав папери. Те, що розповiдав завiдуючий лабораторiєю, було елементарно i хто знає, чи могло стосуватися справи, яка привела його до iнституту, але вiн зацiкавився, здавалося, простою технiчною проблемою, про яку розповiдав Дейнека.
- Цi втиснутi непомiтнi простим оком уламочки абразивiв, - говорив далi завлабораторiєю, - пiд час експлуатацiї машини в процесi тертя випадають, i пiсля них на поверхнi утворюються порожнинки, через якi витiкає, скажiмо, мастило. - Василь Ферапонтович схопив з столу чистий аркуш паперу i швидко накреслив двi притиснутi одна до одної площини, в тiлi яких в мiсцi прилягання понаставляв крапок, що мали означати найдрiбнiшi вкраплення абразиву. - Щоб уникнути цього, шлiфування деталей намагалися здiйснювати не грубо, рiзко, а багаторазово, поступово зменшуючи розмiр наждачного зерна, потiм пасти - i так аж до фiнiшної полiровки. Тобто прагнули створити iдеально гладеньку поверхню, якої можна досягти лише при тривалiй ручнiй обробцi. I все ж, Дмитре Iвановичу, течi, скажiмо, сальника в автомобiлi, уникнути не вдається, ви про це, звичайно, знаєте... Та це вже питання номер два, яке випливає iз загальної проблеми. Нею особливо заклопотанi експлуатацiйники... I ось, - завiдуючий лабораторiєю зробив багатозначну паузу, - на сцену виходить молодший науковий спiвробiтник нашого iнституту Антон Журавель, земля йому пухом.
Усе генiальне, як вiдомо, просте. Нiкому на думку не спало, а його раптом осiнило!.. От як буває, - з нотками заздростi у голосi промовив Дейнека. - У нас його називали "щасливчик Антон"... Та що я таке кажу! Який вже "щасливчик"! - зiтхнув Василь Ферапонтович. - Я не вповнi обiзнаний з розробкою Антона Iвановича, - перейшов знову на дiловий тон завлаб, - бо вiн не встиг подати роботу, а тiльки повiдомив про принцип винаходу. А принцип, повторюю, простий до генiальностi. В загальних рисах iдея така: Антон Iванович вирiшив змiнити поведiнку абразивного iнструменту пiд час шлiфування, його одноманiтний рух - i цим самим виключити повторне влучення алмазного зерна в одну й ту саму борозенку, у ту ж чарунку. Для ясностi, Дмитре Iвановичу, скажiмо, як потрапляє голка патефона в борозенку на платiвцi, яку поступово кришить i поглиблює. Абразив, за iдеєю Журавля, шлiфуючи деталь, має робити по поверхнi не однаковi, а складнi, рiзноманiтнi рухи - круговi, поперечнi, скiснi. - Дейнека закружляв руками над столом у всi боки. - Досягається хаотичний рух, i таким чином уламочок абразиву, не потрапляючи весь час в одну й ту саму точку, вже не втискується в оброблюваний метал, i згодом, пiд час експлуатацiї виробу, з нього, природно, нiчого не випадає, оскiльки i випадати нiчому - порожнин на поверхнi не утворюється, i площини iдеально прилягають одна до одної... От i не буде протiкати сальник в машинi.
Цим винаходом Журавель уже зацiкавив виробництва Мiнавтопрому. Вiн, здається, навiть домовився про розробку i впровадження нового способу шлiфування.
Обличчя завiдуючого лабораторiєю, облямоване рудою бородою, яке спочатку не здалося Ковалю симпатичним (Дмитро Iванович чомусь не любив бородатих, особливо рудих), тепер приємно освiтлювалося щирим захопленням.
- То пiдемо, товаришу полковник, до нашої макетної майстернi? - нагадав той пiсля паузи.
Коли вони спускалися сходами у напiвпiдвал, Коваль спитав:
- Василю Ферапонтовичу, а в цiй iнiцiативнiй темi, у винаходi Журавля, про який ви розповiли, "головою" теж був Павленко? Чи сам Журавель? Iдея чия? Може, теж Вячеслава Адамовича?
Дейнека на кiлька секунд зупинився.
- Павленко? Слово честi, не знаю... Здається, це був той випадок, коли "голова" i "ноги" з'єдналися в однiй особi... Павленко нiколи не змiг би замiнити Журавля, але у Антона Iвановича це iнодi виходило. Не маючи сил дочекатися вiд Вячеслава потрiбного рiшення, вiн сам шукав його. Але стверджувати не можу... Журавель збирався укласти угоду iз заводом, але вiд свого iменi чи разом з Павленком - не знаю... Все це було, так би мовити, ще у стадiї оформлення... Втiм, це може знати тiльки сам Павленко, але вiн зараз у вiдрядженнi. Якщо потрiбно, вiдкличемо.
- I хто ж тепер завершуватиме винахiд?
- Вирiшить дирекцiя. Певно, доручать нашiй лабораторiї... Можливо, й Павленку. Справа цiкава, i тягти з нею не можна. Рукопис Журавель дав на передрук нашiй друкарцi, але її сьогоднi немає.
Протягом усього перебування в iнститутi, пiд час розмови з директором, з Василем Ферапонтовичем, Коваля не залишала думка: два днi, як помер спiвробiтник, а в iнститутi нiхто про це не знав. Чому?
Ну, припустимо, сусiдка, Варвара Олексiївна, не подзвонила до iнституту. Зрештою, не її це справа... Але цiкаво, чи повiдомила про це чоловiковi? Павленко, безумовно, перервав би вiдрядження, щоб провести свого приятеля в останню дорогу. Але повернутися вiн може тiльки з дозволу начальства. Виходить, або вiн теж не знає про смерть Журавля, або з якихось причин не може приїхати.
А от Нiна Барвiнок, друкарка! Адже вона ще позавчора довiдалася вiд нього, що Журавель загинув. Чому не повiдомила про це?
Прощаючись iз завiдуючим лабораторiєю, полковник попросив показати йому кiмнату машбюро. По дорозi спитав Дейнеку:
- А було якесь захоплення, хобi у Журавля?
Василь Ферапонтович у вiдповiдь розвiв руками:
- Не знаю. Напевне. I, можливо, не одне. Вiн був багатогранною людиною.
- I ще одне запитання, - цiкавився полковник. - Чи великою була б винагорода Журавлю, якби винахiд пiшов у виробництво?
- О! - вигукнув у захватi трохи писклявим голосом завiдуючий лабораторiєю. - Скiльки одержав би? Багато, дуже багато! Винахiд знайшов би широке застосування у машинобудуваннi, всюди, де вiдбувається тертя деталей i потрiбне iдеальне прилягання... Грiшми? - вiн знову розвiв руками, - Не злiчити! Нi економiчного ефекту в масштабi країни, нi винагороди винахiдниковi. Це ж у планi тих нововведень, якi зараз пiдтримуються в зв'язку з прискоренням технiчного прогресу.
Машбюро виявилося маленькою кiмнаткою, в якiй стояло два столики з друкарськими машинками. Одна з них була закрита незугарно пошитим дерматиновим чохлом невизначеного кольору. Бiля столика, на якому вона горбилася, стояв старенький стiлець. За другим таким самим столиком зосереджено стукала гарненька жiночка, яку Коваль у думцi вiдразу охрестив "каштановою". На нiй було добре пошите, модне свiтло-коричневе плаття, голову розкiшною короною прикрашала каштанова зачiска.
Полковник привiтався, жiнка перестала стукати i пiдвела на нього очi. Вони були блискучi i теж каштаново-карi.
- Менi потрiбна Нiна Барвiнок. Вона тут працює?