9
Уранцi в квартирi Килини Сергiївни пролунав телефонний дзвоник.
Господиня одiрвалася вiд сходу, на якому креслила силуети суконь та блузочок, готуючись до наступного весняного сезону, моделюючи фасони, котрi мали б сподобатися її вибагливим клiєнткам.
Знявши трубку апарата, що стояв на рiзьбленiй дерев'янiй пiдставцi, виконанiй у виглядi розгорненої квiтки, вона почула густий чоловiчий голос.
Голос вiдразу упiзнала Дзвонив її одеський приятель Григорiй, якого друзi називали "паном", -можливо тому, що прiзвище у нього було таке саме, як у горезвiсного колись на Українi польського магната Потоцького, але, мабуть, бiльше тому, що Григорiй, незважаючи на свого молодiсть i незначну посаду в якомусь управлiннi, був людиною грошовитою, самовпевненою i брав на себе роль лiдера у будь-яких справах.
Постiйно вiн жив у Одесi, але столицю навiдував часто. А знайомство їхнє вiдбулося, коли Килина Сергiївна жила ще у сонячному приморському мiстi разом з чоловiком та донькою. Григорiй деякий час залицявся до молодої кравчинi, навiть став полюбовником, але забрати її у чоловiка не наважився - дуже вже незалежною жiнкою була Килина - i, бачачи, як легко справляється вона з своїм чоловiком, побоявся посiсти його мiсце. Це Килину Сергiївну не образило, i вони залишилися добрими друзями. Пiзнiше дружба їхня змiцнiла на дiловому грунтi. Григорiй був всемогутнiй: мiг дiстати все - вiд гарної тканини i дефiцитної фурнiтури до цементу i труб, котрi Христофоровiй не були потрiбнi, але свiдчили про всесильнiсть її друга.
Згодом Килина Сергiївна розлучилася з чоловiком i, розмiнявши квартиру за допомогою мiжмiського обмiну, одержала велику кiмнату в центрi Києва. Колишнiй чоловiк її переїхав до Кишинева, а донька Вiта залишилася з бабунею в її приватному будиночку неподалiк вiдомого одеського Привозу.
Потоцький неголосно промовив у трубку:
- Менi треба побачитись. Прогуляйся зараз до поштамту.
На свiй подив, Килина Сергiївна вперше вiдчула в його завжди упевненому голосi тривожнi нотки.
Вона сполохалася: щось трапилось з донькою? I буквально закричала у трубку:
- Що сталося? З Вiтою що-небудь?
- Iз твоєю Вiтою усе ол райт! Переказувала вiтання.
У Килини Сергiївни вiдлягло вiд серця.
- То в чому справа? - заспокоюючись, спитала жiнка. - Нащо менi йти до поштамту? Заходь сам.
- Нi, до тебе не зможу. Немає часу.
- Тiльки приїхав i вже їдеш? Але час iще є, адже поїзд увечерi.
- Я машиною. Але не в цьому рiч, Келечко. Так треба. Необхiдно!
Христофорова ще не оговталася пiсля трагедiї з Журавлем i була пригнiчена, проте примушувала себе працювати, бо це допомагало розважитися. Та й час пiдганяв: промайне мiсяць-другий, почнеться весняний сезон - i найбагатшi її замовницi зажадають новi плаття модних фасонiв.
- Зрозумiй, я працюю! Обмаль часу.
- Нi. Зустрiнемося бiля поштамту.
- Але нащо?! - Килина Сергiївна уже почала сердитися. - Що за витiвки?! Та й погода гидка. Чого менi бiгти на вулицю.
- Погода нормальна. А "чого" - поясню при зустрiчi.
- Гаразд, - нарештi погодилася кравчиня, розумiючи, що "пан" не буде так наполягати, не маючи достатнiх пiдстав, але головним чином тому, що була заiнтригована незвичайною для нього поведiнкою. Виправдуючи цю поступку Григорiю, вона говорила собi, що дiзнається i про доньку, якої два тижнi не бачила i до якої Потоцький мав зайти.
Килина Сергiївна накинула елегантне зимове пальто, пошите нею самою за своїми ж викрiйками, примостила на головi грайливу норкову шапочку, яка разом з таким же темним комiрцем утворювала приємний ансамбль, i, з жалем глянувши на малюнки, розкиданi по столу, вiд яких їй так не хотiлося вiдриватися, зачинила за собою дверi.
Григорiй перестрiв її, коли вона ще не пiдiйшла до поштамту. Високий, у довгiй дублянцi, вiн якось враз насунувся, притерся до неї збоку, i Христофорова вiд несподiванки злякано вiдсахнулася.
- Ти чого? - упiзнавши Григорiя, обурилась жiнка.
Втiм, обурюватися вона почала вже на порозi свого будинку, бо "пан" Потоцький не тiльки вiдiрвав її вiд роботи, але й безсовiсно обдурив, сказавши, що надворi гарна погода. Дув сильний i якийсь колючий вiтер, гнав поземку, i вулицi лежали у сiрому свiтлi невиразнi й холоднi, що викликало тугу.
Втiм, тоскно їй було сьогоднi уже вiд того моменту, як прокинулася у тьмяному свiтанку i ще довго лежала у лiжку, намагаючись зрозумiти, чому їй так не хочеться вставати, чому раптом напосiла якась нудьга. Певних причин для цього не було, навiть сон не могла пригадати, i вона примусила себе пiдвестися i узятися до роботи, яка допомагала вiдключитися вiд незрозумiлих тяжких передчуттiв.
На вулицi вона пiдняла комiрець, сховала в нього лице i попрямувала до Хрещатика неквапно, хоч Григорiй, певно, нетерпляче чекав її. Безцеремоннiсть цього "пана", на що ранiше вона якось не звертала уваги, з певного часу стала дратувати її. Але терпiла цього нахабу, бо був єдиною людиною, до якої пiсля смертi бабунi могла звернутися Вiта з тим чи iншим проханням як до сусiда i давнього друга їхньої сiм'ї. А коли сама затримувалася у Києвi, то Григорiй регулярно повiдомляв їй про все, що стосувалося доньки.
Зараз, йдучи Хрещатиком, вона вiдчувала, що варто вiдiрватися вiд роботи, як на душу знову навалюється ранковий тягар i думки повертаються до Журавля. I тьмаве свiтло вулицi, яке зливалося з таким же сiрим низьким небом i тиснуло в грудях, якось пов'язувалося в її пiдсвiдомостi iз загибеллю Антона Iвановича, з тяжкою неминучiстю смертi, з думками про безглуздiсть житейської суєти, про те, що життя влаштоване гидотно... Такi почуття її охоплювали дуже рiдко, i вона буквально ненавидiла себе, коли навалювалася хандра...
- Ти чого! - обурено повторила жiнка, коли Григорiй так несподiвано i брутально обiрвав її думки. Вона сердито подивилася на цього звичайно спокiйного, дiловитого чоловiка i раптом помiтила на округлому, ситому обличчi його збентеження. - Так що ж сталося?
- Та нiчого особливого, - вiдповiв "пан", йдучи поруч. - Якщо не рахувати, що мною цiкавляться в мiлiцiї.
Килина Сергiївна звела брови:
- В якiй мiлiцiї?
- Тебе це дивує? - з в'їдливою iронiєю у голосi промовив Потоцький. - Тобi важливо, в якiй саме? Не у вашiй, київськiй, а, скажiмо, в одеськiй. Це мiняє справу?
- А що? - запитанням на запитання вiдповiла жiнка, затуляючись вiд пронизливого вiтру, який вiйнув їй в обличчя. - Чому мiлiцiя?
- От i мене цiкавить: "чому"? I найголовнiше, чому мене в Одесi розпитували яро твого приятеля Журавля, який живе у Києвi?
Килинi Сергiївнi хотiлося поправити його: не "живе", а "жив", але вона стрималася.
- А-а, - тепер i собi здивувалася Христофорова. - Тебе? Про Журавля?
- Еге ж. Усе крутили-вертiли: де познайомився, чи винен йому грошi, скiльки, яз що, коли бачилися, чи був у Києвi дванадцятого грудня i всяке таке. Я їм сказав, що колись познайомився з ним у барi, але знайомство не пiдтримував. Нiчого не винен, справ з ним нiяких не мав, а дванадцятого був в Одесi. Але ось питання: звiдки їм вiдомо, що ми з Антоном знайомi? - уп'яв очi у кравчиню Потоцький. - Вони менi на таке запитання не вiдповiли б. Та я їх про це й не питав.
- А чому мене питаєш?
- Та тому, що вервечка до тебе тягнеться. Крiм тебе, про це нiхто не знав. Ти мене з ним знайомила, i ти все нам влаштувала.
- I що з того?
- А те, що мiлiцiя почала провiдувати тебе на квартирi, як я з'ясував. I ти до них бiгаєш. От мене й цiкавить, що це за нова дружба у тебе! - зле закiнчив Григорiй.
- Дурень, - промовила жiнка, водночас гарячково мiркуючи: "Звiдки все це стало вiдомо Потоцькому?" - i раптом згадала, що увечерi, пiсля того, як з нею розмовляв полковник Коваль, дзвонила Вiтi i попросила, щоб фурнiтуру i тканини, якi тримає вдома, вiднесла тим часом, до Григорiя i, якщо прийдуть з мiлiцiї, нехай скаже, що в Одесi вона не шиє. - Дурень ти, Григорiю, - повторила вона. - I тому побоявся до мене зайти, - сумно посмiхнулася жiнка, пом'якшуючи цим свою брутальнiсть. - Журавель помер... I взагалi, що це за розмова на вiтрi, давай хоч за рiг сховаємось. Еге ж, Антон Iванович помер, земля йому пухом, - повторила кравчиня, коли зайшла у пiд'їзд Радiокомiтету разом iз сторопiлим Потоцьким, що покiрно поплiвся за нею. - Нещасний випадок, отруєння газом. Але, можливо, i вбивство. Коханочка у нього була, Нiнка, ти її не знаєш, друкарка iнститутська. Дурив їй голову, обнадiював, а потiм вона зневiрилася. От i помстилася...
"Пан" Потоцький не вiдразу зiбрався з думками.
- Виходить, помер, - промовив голосом, з якого зникли тривожнi нотки i замiсть них з'явилися зовсiм iншi. Певно, його влаштовував такий поворот подiй... Значить, у зв'язку з цим i викликали, слiдство ведуть... - Григорiй глибоко вдихнув холодне повiтря i несподiвано закашлявся. - Менi, звичайно, нiчого не сказали, - продовжив через кiлька секунд, i я подумав... У такому разi все ол райт! - уже весело закiнчив вiн. - I слава богу. Баба з воза - кобилi легше!..
- Та як ти смiєш! - обурилася жiнка. - Як ти смiєш так говорити, цинiк! Вiн у сто разiв був благороднiший, нiж ти.
Вона рвонулась геть вiд Потоцького, але той силомiць затримав її.
- Стривай! Хочу все до кiнця з'ясувати. А ти причому, Келя, у такому разi? Чому мiлiцiя тобою зацiкавилася. Хiба ти його згубила?.. Втiм, i ти на нього, певно, ставку робила...
- Мене вiн цiлком влаштовував i нежонатим.
- Чого ж тебе тягають?
- Допитують усiх, хто знав Антона.
- Але як же вони мене вирахували? Звiдки узяли, що i я його знав? Я йому листiв не писав, вiн менi теж. У хату до нього не ходив. Мене там нiхто не бачив. Виходить, все ж таки ти - iнформатор. Вiд тебе усе йде, люба!.. А я у тебе, певно, єдиний справжнiй друг, i ти це знаєш. Для мене ти, твоя сiм'я от уже скiльки рокiв водночас є i моєю сiм'єю - адже поки що iншої не завiв... Я пiклуюсь, коли ти просиш, про твою Вiту як про рiдну дочку, i ти можеш спокiйно жити тут, влаштовувати свої справи... А ти от затiяла якусь нечесну гру i своїм бабським язиком можеш згубити багатьох людей...
Усю цю тираду Григорiй виголосив з болем.
Килина Сергiївна дивилася в його змерзле обличчя iз снiжинками на вiях i думала, що за багато рокiв знайомства вона так i не розпiзнала цю людину.
- Скажи чесно, Келечко, про модель для чобiткiв випадком не ляпнула?
- Потоцький, ти зовсiм здурiв вiд страху!
- Здурiєш з вами! Я не тiльки за себе, але й за людей вiдповiдаю... То поясни все ж, яким чином у них з'явилася моя адреса i телефон? Як у мiлiцiї дiзналися, що я знайомий iз цим Журавлем? Сам же вiн не мiг їм цього сказати! У морзi!
- Не знаю.
- А те, що ми з тобою знайомi, вони знають?
Кравчиня не знала, що вiдповiсти. Вона не хотiла сваритися з Потоцьким, надто багато було з ним зв'язано i в минулому, i тепер, i вона справдi нiчого не говорила в мiлiцiї про "пана", коли її розпитував полковник. Вона не могла зрозумiти, звiдки Коваль знає, що є на свiтi якийсь Потоцький. Але вирiшила тодi, що, крiм прiзвища та прiзвиська "пан", полковниковi нiчого не вiдомо i, звичайно, вiн не здогадується про головне. Тому й спитав про Григорiя мiж iншим.
- Ну, ось що, люба Келечко, забудь про моє iснування, що е такий "пан Потоцький". Не цiкався мною, не дзвони... I так само у записнику прiзвище закресли. Щоб i слiду не залишилося. А що стосується Журавлевої моделечки, то цього не було, не iснувало i бути не могло... Один раз взагалi до уваги не береться... Ти зрозумiла?.. Зараз тебе про це не питали, а завтра можуть i поцiкавитися... Як слiд второпала? Iнакше це тобi може дорого обiйтись! - уже з погрозою у голосi промовив Потоцький i, не чекаючи вiдповiдi, немов вiдлiпився вiд Килини Сергiївни.
Засмутившись, не встигнувши розпитати Потоцького про доньку, хвилюючись не за себе, а за неї, кравчиня, увiткнувши пiдборiддя у комiр, пiшла назад, до своїх недомальованих модних силуетiв.
Тепер вiтер видався їй iще злiшим, i поганi передчуття дужче охопили її...
10
Килина Сергiївна була, як вiдомо, жiнкою рiшучою i не боязкою, але цього суботнього дня, постукавши у дверi до Павленкiв, вона не почувала себе упевнено. Пiсля несподiваної розмови з Григорiєм на Хрещатику вона не могла зосередитися над силуетами мод, робота не клеїлася, i Христофорова поїхала на Русанiвку. Прагнучи упевнитися у своїй пiдозрi, що Нiна Барвiнок того вечора була у Антона, кравчиня вирiшила розпитати сусiдiв: дивись, хтось i пiдтвердить, що бачив її там.
Щойно вона вийшла вiд Коляди, який пiсля смертi дружини хоч i став вiдлюдьком, але перед натиском Килини Сергiївни не встояв, вона все ж розворушила його, i старий повiдомив дещо таке, вiд чого жiнка втратила спокiй, її впевненiсть, що у загибелi Журавля - чи iз злочинного недбальства, чи iз злого намiру - винна Барвiнок, зазнала удару.
Коляда розповiв, що того вечора, у середу, коли сталося нещастя у Журавля, вiн ходив до аптеки за лiками.
Килина Сергiївна, яка частенько вiдвiдувала цей дiм на Русанiвцi, нiколи не бачила старого на вулицi вдень. В крамницi, в аптеку ранiше ходила його дружина. Антон Iванович казав, що й тепер Коляда виходить на вулицю тiльки присмерком. Вивернутими пiсля давнього поранення ступнями, у величезних ортопедичних черевиках, вiн за допомогою цiпка незграбно пересувався дрiбними кроками. Побоюючись, щоб хлопчаки, якi весь час бiгають на дворi на ковзанах, ганяють, не оглядаючись, шайбу, не збили його з нiг, та й взагалi не бажаючи нагадувати людям про своє калiцтво, викликати спiвчуття, вiн до присмеркiв не виходив на вулицю.
Того вечора, повертаючись з аптеки, вiн зiткнувся у парадному з Нiною Барвiнок, яка поспiшала з їхнього дому.
- Стiй! - зрадiла Килина Сергiївна, її пiдозра, що того вечора у Журавля була друкарка, пiдтверджувалася. - Коли це було, о котрiй годинi?
- Десь о восьмiй, може, на початку дев'ятої...
- Ви що, Анатолiю Трохимовичу, дивилися на годинник?
- Нi, - вiдповiв той. - Та й годинник у мене тiльки в хатi. З собою не ношу. Он, - вiн показав на великий круглий будильник, що стояв на старовинному "боженкiвському" буфетi, купленому, очевидно, ще в молодi роки. - Лiки було обiцяно на сьому, але я зачекав, пiшов пiзнiше, щоб, коли не готово, не стовбичити в аптецi. А мотатися менi туди-сюди теж важко. Помандрував десь пiв на восьму. Поки доплентався, поки одержав, поки повернувся... Я цю дорiженьку в аптеку тепер часто мiряю, знаю, скiльки часу треба, щоб дiйти. Так i вважайте, хвилин п'ятнадцять туди i стiльки ж назад, ходжу я повiльно. Та хвилин з п'ять у черзi постояв...
Килина Сергiївна повторила, немов сама до себе:
- Восьма, початок дев'ятої... А ви не помилилися, Анатолiю Трохимовичу? Адже темно було на вулицi. Може, обiзвалися, тiльки привидiлося, що вона?
- Нi, нi, та сама пасiя Антонова. Я її в обличчя добре знаю, бо частенько бачив, як вона до нього шастала. У мене у дверях є вiчко - як загримить лiфт, я й дивлюсь... може, до мене хто. Та все мимо. Немає кому i немає чого... Тiльки раз на мiсяць пенсiю приносять, але я свiй день знаю. I не темно було... В парадному лампочка горить... У Журавля тодi ще сусiда, Вячеслав, сидiв...
- Павленко?!
- Еге ж.
- Виходить, i вiн у цей час був... - розгублено промовила кравчиня. Це руйнувало так гарно збудовану нею версiю про злочин друкарки, яка перед цим, здавалося, пiдтверджувалася. - Звiдки ви це знаєте, Анатолiю Трохимовичу? - мало не благально, сподiваючись, що старий наплутав, спитала вона.
- А я вiдпочиваю на своїй площадцi. Поспiшати вже нiкуди... Хiба що до моєї... - сумно промовив вiн. - Стояв i чув голос Вячеслава. Вiн щось вигукував, було чути i в коридорi, а голос його я завжди упiзнаю.
Коляда iще щось говорив, щось про те, який голос у Павленка, як вiн його розпiзнає, але Килина Сергiївна вже не слухала. Голова у неї йшла обертом. Якщо Нiна покинула квартиру Журавля ранiше i у того залишався Вячеслав Адамович, то, виходить, вона жахливо помиляється i даремно грiшить на друкарку. Ох, як не хотiлося їй зустрiчатися з Нiною i розпитувати її! Краще вже розвiдати у Вячеслава Адамовича! I тодi вона наважилася поговорити з ним, тим бiльше що вiн тут-таки, поряд. Саме вiн i зможе їй все пояснити.
I, попрощавшись з дiдом, Килина Сергiївна покрутилася декiлька хвилин на сходовiй площадцi, розмiрковуючи, чи не занадто глибоко влазить вона у чужi справи. Але бажання розiбратися у цiй тяжкiй iсторiї i глибока ворожнеча до друкарки, яка у свiй час зруйнувала їхнiй вiльний з Антоном союз, перемогли.
Дверi вiдчинив не Вячеслав Адамович, а його дружина, яку Христофорова бачила у Антона раз або двiчi, коли та заходила забрати чоловiка додому, i знала про неї iз слiв Журавля як про жiнку скритну i не дуже приємну.
- Мене звуть Келя Сергiївна, - вiдрекомендувалася кравчиня. Здрастуйте! Ви мене знаєте?
Варвара Олексiївна, подумавши, легенько кивнула. Вона навiть спробувала зобразити на обличчi доброзичливiсть, але її виказував порожнiй погляд нiчного птаха, який вдень дивиться, але не бачить.
- Даруйте, але я хотiла поговорити з вашим чоловiком, - вимовила кравчиня на подив самiй собi не у своїй звичнiй манерi, а тихо, зовсiм не напористо.
Запала коротка пауза. Варвара Олексiївна й далi стояла в дверях мовчки,. немов придивляючись i ледь упiзнаючи вiдвiдувачку.
- Його немає, - нарештi сказала вона.
- Як це немає? - здивувалася Килина Сергiївна, бо сподiвалася, що в недiлю мав би вiдпочивати удома.
- Вiн у вiдрядженнi.
- У вiдрядженнi? - "Ось чому не прийшов ховати приятеля!" подумалось кравчинi. - А коли приїде? Варвара Олексiївна розвела руками.
- Тодi я хочу з вами поговорити. - До Килини Сергiївни раптом повернулася її звичайна рiшучiсть, i, наступаючи на господиню, вона буквально втиснулася у квартиру. Миттю розгледiвшись, не чекаючи запрошення, всiлася на потертий диван. - Питання важливе, i нам треба поговорити.
Варвара Олексiївна й далi стояла поруч, немов чекаючи, що непрохана гостя все ж пiде.
- Це стосується вашого чоловiка... i зв'язано iз загибеллю Антона Iвановича.
Почувши таке, Варвара Олексiївна й собi опустилася на край дивана. Погляд її вже не був порожнiм, в них зажеврiв сердитий вогник.
- Яка дурниця!
- Одне запитання: коли ваш чоловiк повернувся вiд Антона Iвановича ввечерi у середу, о котрiй годинi? Не говорив вiн, що у Журавля ще залишалася Нiна, друкарка з iнституту?
- А вам яке до цього дiло? - спалахнула Варвара Олексiївна.
З виразу її обличчя, на якому, як двоє чорних крил, стяглися брови, можна було припустити, що вона зараз пiдхопиться i вижене з хати нахабну вiдвiдувачку.
Але Павленко так не вчинила i, стримавшись, удала, що вкрай здивована усiм цим: i появою кравчинi, i її цiкавiстю.
Пом'явшись, пiдшукуючи слова, щоб якось делiкатнiше висловити свою думку, i не знайшовши їх, Христофорова ляпнула:
- Справа в тому, що Антон Iванович не випадково учадiв. Там, по-моєму, сталося убивство.
Павленко витрiщилася на кравчиню i змiненим, раптом ослаблим голосом промовила:
- Ну, що ви таке говорите! Схаменiться! Це ж абсолютна дурниця! Як таке вам у голову влiзло!
- Розумiєте... - уже вiльнiше, палко заговорила Килина Сергiївна, вiдчувши, що зацiкавила Павленко. - I я дала собi слово перед пам'яттю його про все дiзнатися.
- А ви хто така? Слiдчий? Прокурор?! - знову обурилася Варвара Олексiївна i струсонула головою так, що її коротка розплетена коса впала на плечi, - Мiлiцiя тут була вже. Установили, що нещасний випадок. Так воно i було. Згубила людину оковита... А чого вам треба? I хто ви йому - дружина, мати або хто? Ну, були коханкою, так у нього не ви одна така, i це не дає вам права вдиратися до стороннiх людей, плести усяку нiсенiтницю! Йдiть собi з богом!.. Упилася людина та й заснула, забувши про газ. Скiльки таких нещасних випадкiв!.. Минулого року парочка у гаражi, в машинi, учадiла. Задрiмали, забувши мотор заглушити, от i поснули навiки...
Килину Сергiївну не образив нi тон, нi слова Павленко. Скрадливо, немов дiлячись своїми мiркуваннями iз спiвучасницею, вона тихо сказала:
- Я гадаю все ж таки, що це вбивство... I я весь час грiшила на друкарку, цю саму Нiнку. Ви усього не знаєте. Вам чоловiк, можливо, й не розповiдав, але ж i самi бачили, вона сюди частенько шмигала. Якийсь час Антон обiцяв одружитися, у неї вдома справи поганi, а тут - молодий учений, талановитий, красивий. Працюючи в iнститутi, винюхала, що у нього велике майбутнє, i тому подiбне. От i прилипла. А коли Антон Iванович слова, пiд настрiй даного, не виконав, коли зрозумiла, що надiям її не здiйснитися, вирiшила помститися. А тут i нагода пiдвернулася. Та така, що комар носа не пiдточить: навмисне не перекрила газ чи просто забула? Сама поралася бiля плити чи й господар? Нiяка мiлiцiя не розкопає... Ми з вами - жiнки, розумiємо, якою страшною буває зневажена коханка.
Варвара Олексiївна як заворожена слухала кравчиню. Вона вже не поривалася пiдвестися з дивана i випровадити її.
- Але от яка справа, - далi дiлилася своїми мiркуваннями Христофорова, - я зараз трохи розгубилася. Розмовляла з вашим сусiдою Анатолiєм Трохимовичем, з цим дiдком. Так вiн запевняє, що бачив, як Нiнка пiшла з вашого дому о восьмiй вечора, тодi, в середу... I начебто там був, у Антона, i ваш чоловiк. Коли пiднявся лiфтом, чув його голос... Це коли Нiнка вже пiшла... От я й хотiла з ним побачитися, спитати, чи справдi це так. Як там усе було? Коли вiн пiшов вiд Журавля? Iнакше що ж це виходить?.. - розвела руками кравчиня.
- А ви певнi, що мiй Слава взагалi був того вечора у Антона? Дiда, що з глузду з'їхав, я до уваги не беру, - суворо спитала Варвара Олексiївна. - Чи, може, ви там теж гуляли?
- Я-то не була. А Вячеслав Адамович, виходить, був. Але не хвилюйтесь, на вашого чоловiка пiдозра не падає. Ваш i Антон Iванович щиро приятелювали. Менi тiльки iнодi здавалося, що ваш чоловiк трохи заздрить Антону Iвановичу: на спритнiсть i компанiйську вдачу, на те, що всi буквально закоханi в нього, особливо жiнки... Один час, вiдкрию вам секрет, Вячеслав Адамович теж на Нiнку око поклав, їй, в свою чергу, це теж подобалось. Ця жiнка, забуваючи, що вона лише сяка-така друкарочка, намагалася фасонити - королева, та й годi! Ваш iнший раз з неї теж очей не зводив, i це було помiтно. Якось Антон Iванович, пiдкравшись, насунув йому капелюха на очi: мовляв, не заглядайся на чуже... Але так чи iнакше - Антон Iванович дорожив вашим чоловiком, i той у свою чергу намагався бути гiдним цiєї дружби...
- Так, так, звичайно, - тяжко зiтхнула Варвара Олексiївна, - йому без друга тепер не мед буде. Бiдолаха, наступного ранку, ще до того, як стало все вiдомо, поїхав у вiдрядження i досi не знає про трагедiю. Я просила не вiдкликати його i навiть не повiдомляти про смерть Журавля. Вiн, звичайно, буде переживати, що не провiв в останню путь свого друга... Та що поробиш... Мене iще чекає нелегкий обов'язок розповiсти йому все, коли повернеться... Ну, гаразд... Чого зараз про це говорити... Нема чого... А щодо якоїсь друкарки, то це вам здалося. За Славу я спокiйна...
Вимовляла слова Варвара Олексiївна якось неохоче, мовби жорна повертала. З того, як ховала сердитi вогники в очах, совалася на крайку дивана, видно було, що ця бесiда з непроханою гостею їй вкрай неприємна i навiть тяжка i вона ледве стримує себе.
Декiлька секунд обидвi жiнки мовчали. Долетiли чиїсь кроки на сходовiй площадцi, приглушений дзвоник.
- Хто це? - спитала Христофорова.
- Певно, сусiда, офiцер, - роздратовано змахнула рукою Варвара Олексiївна. - Затим долетiв рип дверей i радiсний жiночий скрик. Завжди по вiдрядженнях мотається, тепер повернувся, от i радiє, коли вдома, - буркнула вона, маючи на увазi дружину офiцера.
Потiм дверi ще раз рипнули i запала тиша. Знову стало чутно, як внизу, пiд будинком, пирхають по бульвару машини, i їхнє холодне вуркотiння разом з морозним повiтрям влiтало крiзь вiдчинену кватирку.
Варвара Олексiївна пiдвелася i мовчки почала ходити по кiмнатi пiд запитливим поглядом кравчинi.
- Усе, що ви пiдозрюєте, шановна, - нарештi немов через силу заговорила вона, - нiсенiтниця. Ваша фантазiя. Я розумiю, ви теж засмученi смертю Антона Iвановича, але навiщо ця гра у злочин? Загинула людина з дурного розуму, пiд п'яну руку, я ж вам сказала, що саме так установила мiлiцiя. То нащо ж вашi домисли? Ви, до речi, тут зовсiм нi до чого. I без вас тяжко. У мене вiд вашої балаканини, знаєте, розболiлася голова. - Варвара Олексiївна стиснула обома руками голову. - Пробачте, але якщо вам i справдi нема чого робити, то ось повернеться Вячеслав, я розповiм про ваш прихiд. Якщо у нього знайдеться бажання i сили говорити з вами про смерть друга...
Христофорова пiд час цього монологу Варвари Олексiївни пiдвелася з дивана i стояла серед кiмнати нi в сих нi в тих, немов iще сподiвалася дочекатися вiдповiдi на свої запитання.
- Якби ви бачили, як вiн лежав у домовинi, наш бiдолашний Антон! Як живий! Тiльки що очi закритi... Я присяглася бiля нього...
Варвара Олексiївна не дала їй договорити.
- Ну чого вам iще, чого ви хочете?! Годi про смерть! Про мертвякiв! Я не можу бiльше вас слухати!
Й далi тримаючись за голову, виставивши наперед лiктi, вона наступала на кравчиню.
- Але от старий, сусiда ваш, менi сказав, - вiдступаючи, але ще не здаючись, говорила Килина Сергiївна, - що чув iз площадки за дверима голос Павленка. Та я не збираюся йти до мiлiцiї, вплутуватися у цю iсторiю, так що не кричiть!.. У мене своїх проблем вистачає...
- Що "старий"? Знову "старий"! Цей божевiльний калiка?! Та що ви тут плiтки збираєте?! - зрештою вибухнула Варвара Олексiївна. Чого ви мене лякаєте?! Йдiть звiдси! - заверещала вона тонким голосом. - Геть!
В темних очах Павленко горiла така злiсть, що у Килини Сергiївни побiг шкiрою мороз i вона позадкувала до дверей...
11
Старший лейтенант Струць був на завданнi, i Коваль, приїхавши до мiського управлiння, куди викликав Варвару Олексiївну Павленко, зайняв його кабiнет.
Жiнка уже чекала, коли вiн з'явився у довгому коридорi старого будинку управлiння.
Дмитро Iванович без особливої потреби не викликав свiдкiв повiстками i, не шкодуючи нiг, волiв власною персоною приходити до потрiбних людей.
Вiн легко вживався у побут свiдкiв або пiдслiдних, бо прожив уже на свiтi немало лiт i, пiдiймаючись службовими схiдцями, залишався таким самим скромним трудягою, яким був би при будь-якiй iншiй дiяльностi. Тiльки, можливо завдяки своїй професiї, бiльш нiж будь-хто знав життя, людей, їхнi iнтереси, прагнення, мотиви вчинкiв, не лише добрих, але й злих.
Уранцi в квартирi Килини Сергiївни пролунав телефонний дзвоник.
Господиня одiрвалася вiд сходу, на якому креслила силуети суконь та блузочок, готуючись до наступного весняного сезону, моделюючи фасони, котрi мали б сподобатися її вибагливим клiєнткам.
Знявши трубку апарата, що стояв на рiзьбленiй дерев'янiй пiдставцi, виконанiй у виглядi розгорненої квiтки, вона почула густий чоловiчий голос.
Голос вiдразу упiзнала Дзвонив її одеський приятель Григорiй, якого друзi називали "паном", -можливо тому, що прiзвище у нього було таке саме, як у горезвiсного колись на Українi польського магната Потоцького, але, мабуть, бiльше тому, що Григорiй, незважаючи на свого молодiсть i незначну посаду в якомусь управлiннi, був людиною грошовитою, самовпевненою i брав на себе роль лiдера у будь-яких справах.
Постiйно вiн жив у Одесi, але столицю навiдував часто. А знайомство їхнє вiдбулося, коли Килина Сергiївна жила ще у сонячному приморському мiстi разом з чоловiком та донькою. Григорiй деякий час залицявся до молодої кравчинi, навiть став полюбовником, але забрати її у чоловiка не наважився - дуже вже незалежною жiнкою була Килина - i, бачачи, як легко справляється вона з своїм чоловiком, побоявся посiсти його мiсце. Це Килину Сергiївну не образило, i вони залишилися добрими друзями. Пiзнiше дружба їхня змiцнiла на дiловому грунтi. Григорiй був всемогутнiй: мiг дiстати все - вiд гарної тканини i дефiцитної фурнiтури до цементу i труб, котрi Христофоровiй не були потрiбнi, але свiдчили про всесильнiсть її друга.
Згодом Килина Сергiївна розлучилася з чоловiком i, розмiнявши квартиру за допомогою мiжмiського обмiну, одержала велику кiмнату в центрi Києва. Колишнiй чоловiк її переїхав до Кишинева, а донька Вiта залишилася з бабунею в її приватному будиночку неподалiк вiдомого одеського Привозу.
Потоцький неголосно промовив у трубку:
- Менi треба побачитись. Прогуляйся зараз до поштамту.
На свiй подив, Килина Сергiївна вперше вiдчула в його завжди упевненому голосi тривожнi нотки.
Вона сполохалася: щось трапилось з донькою? I буквально закричала у трубку:
- Що сталося? З Вiтою що-небудь?
- Iз твоєю Вiтою усе ол райт! Переказувала вiтання.
У Килини Сергiївни вiдлягло вiд серця.
- То в чому справа? - заспокоюючись, спитала жiнка. - Нащо менi йти до поштамту? Заходь сам.
- Нi, до тебе не зможу. Немає часу.
- Тiльки приїхав i вже їдеш? Але час iще є, адже поїзд увечерi.
- Я машиною. Але не в цьому рiч, Келечко. Так треба. Необхiдно!
Христофорова ще не оговталася пiсля трагедiї з Журавлем i була пригнiчена, проте примушувала себе працювати, бо це допомагало розважитися. Та й час пiдганяв: промайне мiсяць-другий, почнеться весняний сезон - i найбагатшi її замовницi зажадають новi плаття модних фасонiв.
- Зрозумiй, я працюю! Обмаль часу.
- Нi. Зустрiнемося бiля поштамту.
- Але нащо?! - Килина Сергiївна уже почала сердитися. - Що за витiвки?! Та й погода гидка. Чого менi бiгти на вулицю.
- Погода нормальна. А "чого" - поясню при зустрiчi.
- Гаразд, - нарештi погодилася кравчиня, розумiючи, що "пан" не буде так наполягати, не маючи достатнiх пiдстав, але головним чином тому, що була заiнтригована незвичайною для нього поведiнкою. Виправдуючи цю поступку Григорiю, вона говорила собi, що дiзнається i про доньку, якої два тижнi не бачила i до якої Потоцький мав зайти.
Килина Сергiївна накинула елегантне зимове пальто, пошите нею самою за своїми ж викрiйками, примостила на головi грайливу норкову шапочку, яка разом з таким же темним комiрцем утворювала приємний ансамбль, i, з жалем глянувши на малюнки, розкиданi по столу, вiд яких їй так не хотiлося вiдриватися, зачинила за собою дверi.
Григорiй перестрiв її, коли вона ще не пiдiйшла до поштамту. Високий, у довгiй дублянцi, вiн якось враз насунувся, притерся до неї збоку, i Христофорова вiд несподiванки злякано вiдсахнулася.
- Ти чого? - упiзнавши Григорiя, обурилась жiнка.
Втiм, обурюватися вона почала вже на порозi свого будинку, бо "пан" Потоцький не тiльки вiдiрвав її вiд роботи, але й безсовiсно обдурив, сказавши, що надворi гарна погода. Дув сильний i якийсь колючий вiтер, гнав поземку, i вулицi лежали у сiрому свiтлi невиразнi й холоднi, що викликало тугу.
Втiм, тоскно їй було сьогоднi уже вiд того моменту, як прокинулася у тьмяному свiтанку i ще довго лежала у лiжку, намагаючись зрозумiти, чому їй так не хочеться вставати, чому раптом напосiла якась нудьга. Певних причин для цього не було, навiть сон не могла пригадати, i вона примусила себе пiдвестися i узятися до роботи, яка допомагала вiдключитися вiд незрозумiлих тяжких передчуттiв.
На вулицi вона пiдняла комiрець, сховала в нього лице i попрямувала до Хрещатика неквапно, хоч Григорiй, певно, нетерпляче чекав її. Безцеремоннiсть цього "пана", на що ранiше вона якось не звертала уваги, з певного часу стала дратувати її. Але терпiла цього нахабу, бо був єдиною людиною, до якої пiсля смертi бабунi могла звернутися Вiта з тим чи iншим проханням як до сусiда i давнього друга їхньої сiм'ї. А коли сама затримувалася у Києвi, то Григорiй регулярно повiдомляв їй про все, що стосувалося доньки.
Зараз, йдучи Хрещатиком, вона вiдчувала, що варто вiдiрватися вiд роботи, як на душу знову навалюється ранковий тягар i думки повертаються до Журавля. I тьмаве свiтло вулицi, яке зливалося з таким же сiрим низьким небом i тиснуло в грудях, якось пов'язувалося в її пiдсвiдомостi iз загибеллю Антона Iвановича, з тяжкою неминучiстю смертi, з думками про безглуздiсть житейської суєти, про те, що життя влаштоване гидотно... Такi почуття її охоплювали дуже рiдко, i вона буквально ненавидiла себе, коли навалювалася хандра...
- Ти чого! - обурено повторила жiнка, коли Григорiй так несподiвано i брутально обiрвав її думки. Вона сердито подивилася на цього звичайно спокiйного, дiловитого чоловiка i раптом помiтила на округлому, ситому обличчi його збентеження. - Так що ж сталося?
- Та нiчого особливого, - вiдповiв "пан", йдучи поруч. - Якщо не рахувати, що мною цiкавляться в мiлiцiї.
Килина Сергiївна звела брови:
- В якiй мiлiцiї?
- Тебе це дивує? - з в'їдливою iронiєю у голосi промовив Потоцький. - Тобi важливо, в якiй саме? Не у вашiй, київськiй, а, скажiмо, в одеськiй. Це мiняє справу?
- А що? - запитанням на запитання вiдповiла жiнка, затуляючись вiд пронизливого вiтру, який вiйнув їй в обличчя. - Чому мiлiцiя?
- От i мене цiкавить: "чому"? I найголовнiше, чому мене в Одесi розпитували яро твого приятеля Журавля, який живе у Києвi?
Килинi Сергiївнi хотiлося поправити його: не "живе", а "жив", але вона стрималася.
- А-а, - тепер i собi здивувалася Христофорова. - Тебе? Про Журавля?
- Еге ж. Усе крутили-вертiли: де познайомився, чи винен йому грошi, скiльки, яз що, коли бачилися, чи був у Києвi дванадцятого грудня i всяке таке. Я їм сказав, що колись познайомився з ним у барi, але знайомство не пiдтримував. Нiчого не винен, справ з ним нiяких не мав, а дванадцятого був в Одесi. Але ось питання: звiдки їм вiдомо, що ми з Антоном знайомi? - уп'яв очi у кравчиню Потоцький. - Вони менi на таке запитання не вiдповiли б. Та я їх про це й не питав.
- А чому мене питаєш?
- Та тому, що вервечка до тебе тягнеться. Крiм тебе, про це нiхто не знав. Ти мене з ним знайомила, i ти все нам влаштувала.
- I що з того?
- А те, що мiлiцiя почала провiдувати тебе на квартирi, як я з'ясував. I ти до них бiгаєш. От мене й цiкавить, що це за нова дружба у тебе! - зле закiнчив Григорiй.
- Дурень, - промовила жiнка, водночас гарячково мiркуючи: "Звiдки все це стало вiдомо Потоцькому?" - i раптом згадала, що увечерi, пiсля того, як з нею розмовляв полковник Коваль, дзвонила Вiтi i попросила, щоб фурнiтуру i тканини, якi тримає вдома, вiднесла тим часом, до Григорiя i, якщо прийдуть з мiлiцiї, нехай скаже, що в Одесi вона не шиє. - Дурень ти, Григорiю, - повторила вона. - I тому побоявся до мене зайти, - сумно посмiхнулася жiнка, пом'якшуючи цим свою брутальнiсть. - Журавель помер... I взагалi, що це за розмова на вiтрi, давай хоч за рiг сховаємось. Еге ж, Антон Iванович помер, земля йому пухом, - повторила кравчиня, коли зайшла у пiд'їзд Радiокомiтету разом iз сторопiлим Потоцьким, що покiрно поплiвся за нею. - Нещасний випадок, отруєння газом. Але, можливо, i вбивство. Коханочка у нього була, Нiнка, ти її не знаєш, друкарка iнститутська. Дурив їй голову, обнадiював, а потiм вона зневiрилася. От i помстилася...
"Пан" Потоцький не вiдразу зiбрався з думками.
- Виходить, помер, - промовив голосом, з якого зникли тривожнi нотки i замiсть них з'явилися зовсiм iншi. Певно, його влаштовував такий поворот подiй... Значить, у зв'язку з цим i викликали, слiдство ведуть... - Григорiй глибоко вдихнув холодне повiтря i несподiвано закашлявся. - Менi, звичайно, нiчого не сказали, - продовжив через кiлька секунд, i я подумав... У такому разi все ол райт! - уже весело закiнчив вiн. - I слава богу. Баба з воза - кобилi легше!..
- Та як ти смiєш! - обурилася жiнка. - Як ти смiєш так говорити, цинiк! Вiн у сто разiв був благороднiший, нiж ти.
Вона рвонулась геть вiд Потоцького, але той силомiць затримав її.
- Стривай! Хочу все до кiнця з'ясувати. А ти причому, Келя, у такому разi? Чому мiлiцiя тобою зацiкавилася. Хiба ти його згубила?.. Втiм, i ти на нього, певно, ставку робила...
- Мене вiн цiлком влаштовував i нежонатим.
- Чого ж тебе тягають?
- Допитують усiх, хто знав Антона.
- Але як же вони мене вирахували? Звiдки узяли, що i я його знав? Я йому листiв не писав, вiн менi теж. У хату до нього не ходив. Мене там нiхто не бачив. Виходить, все ж таки ти - iнформатор. Вiд тебе усе йде, люба!.. А я у тебе, певно, єдиний справжнiй друг, i ти це знаєш. Для мене ти, твоя сiм'я от уже скiльки рокiв водночас є i моєю сiм'єю - адже поки що iншої не завiв... Я пiклуюсь, коли ти просиш, про твою Вiту як про рiдну дочку, i ти можеш спокiйно жити тут, влаштовувати свої справи... А ти от затiяла якусь нечесну гру i своїм бабським язиком можеш згубити багатьох людей...
Усю цю тираду Григорiй виголосив з болем.
Килина Сергiївна дивилася в його змерзле обличчя iз снiжинками на вiях i думала, що за багато рокiв знайомства вона так i не розпiзнала цю людину.
- Скажи чесно, Келечко, про модель для чобiткiв випадком не ляпнула?
- Потоцький, ти зовсiм здурiв вiд страху!
- Здурiєш з вами! Я не тiльки за себе, але й за людей вiдповiдаю... То поясни все ж, яким чином у них з'явилася моя адреса i телефон? Як у мiлiцiї дiзналися, що я знайомий iз цим Журавлем? Сам же вiн не мiг їм цього сказати! У морзi!
- Не знаю.
- А те, що ми з тобою знайомi, вони знають?
Кравчиня не знала, що вiдповiсти. Вона не хотiла сваритися з Потоцьким, надто багато було з ним зв'язано i в минулому, i тепер, i вона справдi нiчого не говорила в мiлiцiї про "пана", коли її розпитував полковник. Вона не могла зрозумiти, звiдки Коваль знає, що є на свiтi якийсь Потоцький. Але вирiшила тодi, що, крiм прiзвища та прiзвиська "пан", полковниковi нiчого не вiдомо i, звичайно, вiн не здогадується про головне. Тому й спитав про Григорiя мiж iншим.
- Ну, ось що, люба Келечко, забудь про моє iснування, що е такий "пан Потоцький". Не цiкався мною, не дзвони... I так само у записнику прiзвище закресли. Щоб i слiду не залишилося. А що стосується Журавлевої моделечки, то цього не було, не iснувало i бути не могло... Один раз взагалi до уваги не береться... Ти зрозумiла?.. Зараз тебе про це не питали, а завтра можуть i поцiкавитися... Як слiд второпала? Iнакше це тобi може дорого обiйтись! - уже з погрозою у голосi промовив Потоцький i, не чекаючи вiдповiдi, немов вiдлiпився вiд Килини Сергiївни.
Засмутившись, не встигнувши розпитати Потоцького про доньку, хвилюючись не за себе, а за неї, кравчиня, увiткнувши пiдборiддя у комiр, пiшла назад, до своїх недомальованих модних силуетiв.
Тепер вiтер видався їй iще злiшим, i поганi передчуття дужче охопили її...
10
Килина Сергiївна була, як вiдомо, жiнкою рiшучою i не боязкою, але цього суботнього дня, постукавши у дверi до Павленкiв, вона не почувала себе упевнено. Пiсля несподiваної розмови з Григорiєм на Хрещатику вона не могла зосередитися над силуетами мод, робота не клеїлася, i Христофорова поїхала на Русанiвку. Прагнучи упевнитися у своїй пiдозрi, що Нiна Барвiнок того вечора була у Антона, кравчиня вирiшила розпитати сусiдiв: дивись, хтось i пiдтвердить, що бачив її там.
Щойно вона вийшла вiд Коляди, який пiсля смертi дружини хоч i став вiдлюдьком, але перед натиском Килини Сергiївни не встояв, вона все ж розворушила його, i старий повiдомив дещо таке, вiд чого жiнка втратила спокiй, її впевненiсть, що у загибелi Журавля - чи iз злочинного недбальства, чи iз злого намiру - винна Барвiнок, зазнала удару.
Коляда розповiв, що того вечора, у середу, коли сталося нещастя у Журавля, вiн ходив до аптеки за лiками.
Килина Сергiївна, яка частенько вiдвiдувала цей дiм на Русанiвцi, нiколи не бачила старого на вулицi вдень. В крамницi, в аптеку ранiше ходила його дружина. Антон Iванович казав, що й тепер Коляда виходить на вулицю тiльки присмерком. Вивернутими пiсля давнього поранення ступнями, у величезних ортопедичних черевиках, вiн за допомогою цiпка незграбно пересувався дрiбними кроками. Побоюючись, щоб хлопчаки, якi весь час бiгають на дворi на ковзанах, ганяють, не оглядаючись, шайбу, не збили його з нiг, та й взагалi не бажаючи нагадувати людям про своє калiцтво, викликати спiвчуття, вiн до присмеркiв не виходив на вулицю.
Того вечора, повертаючись з аптеки, вiн зiткнувся у парадному з Нiною Барвiнок, яка поспiшала з їхнього дому.
- Стiй! - зрадiла Килина Сергiївна, її пiдозра, що того вечора у Журавля була друкарка, пiдтверджувалася. - Коли це було, о котрiй годинi?
- Десь о восьмiй, може, на початку дев'ятої...
- Ви що, Анатолiю Трохимовичу, дивилися на годинник?
- Нi, - вiдповiв той. - Та й годинник у мене тiльки в хатi. З собою не ношу. Он, - вiн показав на великий круглий будильник, що стояв на старовинному "боженкiвському" буфетi, купленому, очевидно, ще в молодi роки. - Лiки було обiцяно на сьому, але я зачекав, пiшов пiзнiше, щоб, коли не готово, не стовбичити в аптецi. А мотатися менi туди-сюди теж важко. Помандрував десь пiв на восьму. Поки доплентався, поки одержав, поки повернувся... Я цю дорiженьку в аптеку тепер часто мiряю, знаю, скiльки часу треба, щоб дiйти. Так i вважайте, хвилин п'ятнадцять туди i стiльки ж назад, ходжу я повiльно. Та хвилин з п'ять у черзi постояв...
Килина Сергiївна повторила, немов сама до себе:
- Восьма, початок дев'ятої... А ви не помилилися, Анатолiю Трохимовичу? Адже темно було на вулицi. Може, обiзвалися, тiльки привидiлося, що вона?
- Нi, нi, та сама пасiя Антонова. Я її в обличчя добре знаю, бо частенько бачив, як вона до нього шастала. У мене у дверях є вiчко - як загримить лiфт, я й дивлюсь... може, до мене хто. Та все мимо. Немає кому i немає чого... Тiльки раз на мiсяць пенсiю приносять, але я свiй день знаю. I не темно було... В парадному лампочка горить... У Журавля тодi ще сусiда, Вячеслав, сидiв...
- Павленко?!
- Еге ж.
- Виходить, i вiн у цей час був... - розгублено промовила кравчиня. Це руйнувало так гарно збудовану нею версiю про злочин друкарки, яка перед цим, здавалося, пiдтверджувалася. - Звiдки ви це знаєте, Анатолiю Трохимовичу? - мало не благально, сподiваючись, що старий наплутав, спитала вона.
- А я вiдпочиваю на своїй площадцi. Поспiшати вже нiкуди... Хiба що до моєї... - сумно промовив вiн. - Стояв i чув голос Вячеслава. Вiн щось вигукував, було чути i в коридорi, а голос його я завжди упiзнаю.
Коляда iще щось говорив, щось про те, який голос у Павленка, як вiн його розпiзнає, але Килина Сергiївна вже не слухала. Голова у неї йшла обертом. Якщо Нiна покинула квартиру Журавля ранiше i у того залишався Вячеслав Адамович, то, виходить, вона жахливо помиляється i даремно грiшить на друкарку. Ох, як не хотiлося їй зустрiчатися з Нiною i розпитувати її! Краще вже розвiдати у Вячеслава Адамовича! I тодi вона наважилася поговорити з ним, тим бiльше що вiн тут-таки, поряд. Саме вiн i зможе їй все пояснити.
I, попрощавшись з дiдом, Килина Сергiївна покрутилася декiлька хвилин на сходовiй площадцi, розмiрковуючи, чи не занадто глибоко влазить вона у чужi справи. Але бажання розiбратися у цiй тяжкiй iсторiї i глибока ворожнеча до друкарки, яка у свiй час зруйнувала їхнiй вiльний з Антоном союз, перемогли.
Дверi вiдчинив не Вячеслав Адамович, а його дружина, яку Христофорова бачила у Антона раз або двiчi, коли та заходила забрати чоловiка додому, i знала про неї iз слiв Журавля як про жiнку скритну i не дуже приємну.
- Мене звуть Келя Сергiївна, - вiдрекомендувалася кравчиня. Здрастуйте! Ви мене знаєте?
Варвара Олексiївна, подумавши, легенько кивнула. Вона навiть спробувала зобразити на обличчi доброзичливiсть, але її виказував порожнiй погляд нiчного птаха, який вдень дивиться, але не бачить.
- Даруйте, але я хотiла поговорити з вашим чоловiком, - вимовила кравчиня на подив самiй собi не у своїй звичнiй манерi, а тихо, зовсiм не напористо.
Запала коротка пауза. Варвара Олексiївна й далi стояла в дверях мовчки,. немов придивляючись i ледь упiзнаючи вiдвiдувачку.
- Його немає, - нарештi сказала вона.
- Як це немає? - здивувалася Килина Сергiївна, бо сподiвалася, що в недiлю мав би вiдпочивати удома.
- Вiн у вiдрядженнi.
- У вiдрядженнi? - "Ось чому не прийшов ховати приятеля!" подумалось кравчинi. - А коли приїде? Варвара Олексiївна розвела руками.
- Тодi я хочу з вами поговорити. - До Килини Сергiївни раптом повернулася її звичайна рiшучiсть, i, наступаючи на господиню, вона буквально втиснулася у квартиру. Миттю розгледiвшись, не чекаючи запрошення, всiлася на потертий диван. - Питання важливе, i нам треба поговорити.
Варвара Олексiївна й далi стояла поруч, немов чекаючи, що непрохана гостя все ж пiде.
- Це стосується вашого чоловiка... i зв'язано iз загибеллю Антона Iвановича.
Почувши таке, Варвара Олексiївна й собi опустилася на край дивана. Погляд її вже не був порожнiм, в них зажеврiв сердитий вогник.
- Яка дурниця!
- Одне запитання: коли ваш чоловiк повернувся вiд Антона Iвановича ввечерi у середу, о котрiй годинi? Не говорив вiн, що у Журавля ще залишалася Нiна, друкарка з iнституту?
- А вам яке до цього дiло? - спалахнула Варвара Олексiївна.
З виразу її обличчя, на якому, як двоє чорних крил, стяглися брови, можна було припустити, що вона зараз пiдхопиться i вижене з хати нахабну вiдвiдувачку.
Але Павленко так не вчинила i, стримавшись, удала, що вкрай здивована усiм цим: i появою кравчинi, i її цiкавiстю.
Пом'явшись, пiдшукуючи слова, щоб якось делiкатнiше висловити свою думку, i не знайшовши їх, Христофорова ляпнула:
- Справа в тому, що Антон Iванович не випадково учадiв. Там, по-моєму, сталося убивство.
Павленко витрiщилася на кравчиню i змiненим, раптом ослаблим голосом промовила:
- Ну, що ви таке говорите! Схаменiться! Це ж абсолютна дурниця! Як таке вам у голову влiзло!
- Розумiєте... - уже вiльнiше, палко заговорила Килина Сергiївна, вiдчувши, що зацiкавила Павленко. - I я дала собi слово перед пам'яттю його про все дiзнатися.
- А ви хто така? Слiдчий? Прокурор?! - знову обурилася Варвара Олексiївна i струсонула головою так, що її коротка розплетена коса впала на плечi, - Мiлiцiя тут була вже. Установили, що нещасний випадок. Так воно i було. Згубила людину оковита... А чого вам треба? I хто ви йому - дружина, мати або хто? Ну, були коханкою, так у нього не ви одна така, i це не дає вам права вдиратися до стороннiх людей, плести усяку нiсенiтницю! Йдiть собi з богом!.. Упилася людина та й заснула, забувши про газ. Скiльки таких нещасних випадкiв!.. Минулого року парочка у гаражi, в машинi, учадiла. Задрiмали, забувши мотор заглушити, от i поснули навiки...
Килину Сергiївну не образив нi тон, нi слова Павленко. Скрадливо, немов дiлячись своїми мiркуваннями iз спiвучасницею, вона тихо сказала:
- Я гадаю все ж таки, що це вбивство... I я весь час грiшила на друкарку, цю саму Нiнку. Ви усього не знаєте. Вам чоловiк, можливо, й не розповiдав, але ж i самi бачили, вона сюди частенько шмигала. Якийсь час Антон обiцяв одружитися, у неї вдома справи поганi, а тут - молодий учений, талановитий, красивий. Працюючи в iнститутi, винюхала, що у нього велике майбутнє, i тому подiбне. От i прилипла. А коли Антон Iванович слова, пiд настрiй даного, не виконав, коли зрозумiла, що надiям її не здiйснитися, вирiшила помститися. А тут i нагода пiдвернулася. Та така, що комар носа не пiдточить: навмисне не перекрила газ чи просто забула? Сама поралася бiля плити чи й господар? Нiяка мiлiцiя не розкопає... Ми з вами - жiнки, розумiємо, якою страшною буває зневажена коханка.
Варвара Олексiївна як заворожена слухала кравчиню. Вона вже не поривалася пiдвестися з дивана i випровадити її.
- Але от яка справа, - далi дiлилася своїми мiркуваннями Христофорова, - я зараз трохи розгубилася. Розмовляла з вашим сусiдою Анатолiєм Трохимовичем, з цим дiдком. Так вiн запевняє, що бачив, як Нiнка пiшла з вашого дому о восьмiй вечора, тодi, в середу... I начебто там був, у Антона, i ваш чоловiк. Коли пiднявся лiфтом, чув його голос... Це коли Нiнка вже пiшла... От я й хотiла з ним побачитися, спитати, чи справдi це так. Як там усе було? Коли вiн пiшов вiд Журавля? Iнакше що ж це виходить?.. - розвела руками кравчиня.
- А ви певнi, що мiй Слава взагалi був того вечора у Антона? Дiда, що з глузду з'їхав, я до уваги не беру, - суворо спитала Варвара Олексiївна. - Чи, може, ви там теж гуляли?
- Я-то не була. А Вячеслав Адамович, виходить, був. Але не хвилюйтесь, на вашого чоловiка пiдозра не падає. Ваш i Антон Iванович щиро приятелювали. Менi тiльки iнодi здавалося, що ваш чоловiк трохи заздрить Антону Iвановичу: на спритнiсть i компанiйську вдачу, на те, що всi буквально закоханi в нього, особливо жiнки... Один час, вiдкрию вам секрет, Вячеслав Адамович теж на Нiнку око поклав, їй, в свою чергу, це теж подобалось. Ця жiнка, забуваючи, що вона лише сяка-така друкарочка, намагалася фасонити - королева, та й годi! Ваш iнший раз з неї теж очей не зводив, i це було помiтно. Якось Антон Iванович, пiдкравшись, насунув йому капелюха на очi: мовляв, не заглядайся на чуже... Але так чи iнакше - Антон Iванович дорожив вашим чоловiком, i той у свою чергу намагався бути гiдним цiєї дружби...
- Так, так, звичайно, - тяжко зiтхнула Варвара Олексiївна, - йому без друга тепер не мед буде. Бiдолаха, наступного ранку, ще до того, як стало все вiдомо, поїхав у вiдрядження i досi не знає про трагедiю. Я просила не вiдкликати його i навiть не повiдомляти про смерть Журавля. Вiн, звичайно, буде переживати, що не провiв в останню путь свого друга... Та що поробиш... Мене iще чекає нелегкий обов'язок розповiсти йому все, коли повернеться... Ну, гаразд... Чого зараз про це говорити... Нема чого... А щодо якоїсь друкарки, то це вам здалося. За Славу я спокiйна...
Вимовляла слова Варвара Олексiївна якось неохоче, мовби жорна повертала. З того, як ховала сердитi вогники в очах, совалася на крайку дивана, видно було, що ця бесiда з непроханою гостею їй вкрай неприємна i навiть тяжка i вона ледве стримує себе.
Декiлька секунд обидвi жiнки мовчали. Долетiли чиїсь кроки на сходовiй площадцi, приглушений дзвоник.
- Хто це? - спитала Христофорова.
- Певно, сусiда, офiцер, - роздратовано змахнула рукою Варвара Олексiївна. - Затим долетiв рип дверей i радiсний жiночий скрик. Завжди по вiдрядженнях мотається, тепер повернувся, от i радiє, коли вдома, - буркнула вона, маючи на увазi дружину офiцера.
Потiм дверi ще раз рипнули i запала тиша. Знову стало чутно, як внизу, пiд будинком, пирхають по бульвару машини, i їхнє холодне вуркотiння разом з морозним повiтрям влiтало крiзь вiдчинену кватирку.
Варвара Олексiївна пiдвелася i мовчки почала ходити по кiмнатi пiд запитливим поглядом кравчинi.
- Усе, що ви пiдозрюєте, шановна, - нарештi немов через силу заговорила вона, - нiсенiтниця. Ваша фантазiя. Я розумiю, ви теж засмученi смертю Антона Iвановича, але навiщо ця гра у злочин? Загинула людина з дурного розуму, пiд п'яну руку, я ж вам сказала, що саме так установила мiлiцiя. То нащо ж вашi домисли? Ви, до речi, тут зовсiм нi до чого. I без вас тяжко. У мене вiд вашої балаканини, знаєте, розболiлася голова. - Варвара Олексiївна стиснула обома руками голову. - Пробачте, але якщо вам i справдi нема чого робити, то ось повернеться Вячеслав, я розповiм про ваш прихiд. Якщо у нього знайдеться бажання i сили говорити з вами про смерть друга...
Христофорова пiд час цього монологу Варвари Олексiївни пiдвелася з дивана i стояла серед кiмнати нi в сих нi в тих, немов iще сподiвалася дочекатися вiдповiдi на свої запитання.
- Якби ви бачили, як вiн лежав у домовинi, наш бiдолашний Антон! Як живий! Тiльки що очi закритi... Я присяглася бiля нього...
Варвара Олексiївна не дала їй договорити.
- Ну чого вам iще, чого ви хочете?! Годi про смерть! Про мертвякiв! Я не можу бiльше вас слухати!
Й далi тримаючись за голову, виставивши наперед лiктi, вона наступала на кравчиню.
- Але от старий, сусiда ваш, менi сказав, - вiдступаючи, але ще не здаючись, говорила Килина Сергiївна, - що чув iз площадки за дверима голос Павленка. Та я не збираюся йти до мiлiцiї, вплутуватися у цю iсторiю, так що не кричiть!.. У мене своїх проблем вистачає...
- Що "старий"? Знову "старий"! Цей божевiльний калiка?! Та що ви тут плiтки збираєте?! - зрештою вибухнула Варвара Олексiївна. Чого ви мене лякаєте?! Йдiть звiдси! - заверещала вона тонким голосом. - Геть!
В темних очах Павленко горiла така злiсть, що у Килини Сергiївни побiг шкiрою мороз i вона позадкувала до дверей...
11
Старший лейтенант Струць був на завданнi, i Коваль, приїхавши до мiського управлiння, куди викликав Варвару Олексiївну Павленко, зайняв його кабiнет.
Жiнка уже чекала, коли вiн з'явився у довгому коридорi старого будинку управлiння.
Дмитро Iванович без особливої потреби не викликав свiдкiв повiстками i, не шкодуючи нiг, волiв власною персоною приходити до потрiбних людей.
Вiн легко вживався у побут свiдкiв або пiдслiдних, бо прожив уже на свiтi немало лiт i, пiдiймаючись службовими схiдцями, залишався таким самим скромним трудягою, яким був би при будь-якiй iншiй дiяльностi. Тiльки, можливо завдяки своїй професiї, бiльш нiж будь-хто знав життя, людей, їхнi iнтереси, прагнення, мотиви вчинкiв, не лише добрих, але й злих.