Страница:
сюди, на пораду!
Маруся, вийшовши iз кiмнати, засоромилась - господи! - почервонiла, що
твiй мак, i, не поклонившись, зараз стала бiля печi та й колупа ©©
пальцем.
От Наум i каже:
- Бачите, ловцi-молодцi, що ви наробили? Мене з жiнкою смутили, дочку
пристидили, що скоро пiч зовсiм повалить, мабуть, дума тут бiльш не жити!
Гай, гай! Так ось що ми зробимо: хлiб святий приньма мо, доброго слова не
цура мося, а щоб ви нас не порочили, що ми передержу м куницi та краснi
дiвицi, так ми вас пов'яжемо i тогдi усе добре вам скажемо. Дочко! прийшла
i наша черга до прикладу казати: годi лишень пiч колупати, а чи нема чим
сих ловцiв-молодцiв пов'язати?
Iще не час було Марусi послухати, - знай, колупа.
От вже мати ©й каже:
- Ти чу ш, Марусю, що батько каже? Iди ж, iди та давай чим людей
пов'язати. Або, може, - нiчого не придбала та з сорому пiч колупа ш? Не
вмiла матерi слухати, не вчилася прясти, не заробила рушникiв, так в'яжи
хоч валом, коли i той ще .
Пiшла Маруся у кiмнату i винесла на дерев'янiй тарiлочцi два рушники
довгих та мудро вишитих, хрест-навхрест покладених, i положила на хлiбовi
святому, а сама стала перед образом та й вдарила три поклони, далi отцю
тричi поклонилася у ноги i поцiлувала у руку, неньцi так же; i, узявши
рушники, пiднесла на тарiлочцi перше старшому старостi, а там i другому.
Вони, уставши, поклонилися, узяли рушники й кажуть:
- Спасибi батьковi й матерi, що сво дитя рано будили i доброму дiлу
навчили. Спасибi i дiвочцi, що рано уставала, тонко пряла i хорошенькi
рушнички придбала.
Пов'язавши собi один одному рушника, от староста i каже:
- Робiть же дiло з кiнцем, розвiдайтесь з князем-молодцем: ми,
приведенi, не з так винуватi; в'яжiте приводця, щоб не втiк з хати.
От мати й каже:
- Ану, доню! Ти ж менi казала, що на те по п'ятiнках заробляла, щоб
шовкову хустку придбати та нею пеню* (*Пеня - горе.) зв'язати. Тепер на
тебе пеня напала, що не усiх пов'язала.
Винесла Маруся замiсть хустки шовковий платок, красний та хороший, як
сама. Наум ©й i каже:
- Сьому, дочко, сама чiпляй, за пояс хустку затикай, та до себе
притягай, та слухай його, та шануй; а тепер його i поцiлуй.
От вони i поцiлувались, а Василь i викинув Марусi на тарiлку цiлкового.
Пiсля сього староста звелiв посватаним, щоб кланялись перш батьковi у
ноги тричi; а як поклонились утрет та й лежать, а батько ©м каже:
- Гляди ж, зятю! Жiнку свою бий i уранцi i увечерi, i встаючи i
лягаючи, i за дiло i без дiла, а сварись з нею поусякчас. Не справляй ©й
нi плаття, нi одежi, дома не сиди, таскайся по шинкам та по чужим жiнкам;
то з жiнкою у парцi i з дiточками якраз пiдете у старцi. А ти, дочко,
мужичку не спускай i нi у чiм йому не поважай; коли дурний буде, то по©де
у поле до хлiба, а ти йди у шинок, пропивай останнiй шматок; пий, гуляй, а
вiн нехай голоду ; та i в печi нiколи не клопочи; нехай паутинням
застелеться пiч, от вам i уся рiч. Ви не маленькi вже, самi розум ма те, i
що я вам кажу i як вам жити, зна те.
А староста i крикнув:
- За таку навуку цiлуйте, дiти, батька в руку.
Поцiлувавши, поклонялись матерi теж тричi. Мати не казала ©м нiчого; ©й
закон велить, благословляючи дiточок, тiльки плакати.
Далi староста сiв i каже тричi:
- Христос воскрес!
А старi йому у в одвiт теж тричi:
- Воiстину воскрес!
Старости кажуть:
- Панове сватове!
А свати кажуть:
- А ми радi слухати!
Старости кажуть:
- Що ви жалали, то ми здiлали; а за сi© речi дайте нам горiлки гречi*
(*Гречий - добрий.).
А старi й кажуть:
- Просимо милостi на хлiб, на сiль i на сватання, Пiсля сього
посватаних i посадили, звичайно, на покуть, на посад. Батько сiв бiля
зятя, а мати, звiсно, поралась, сама i страву на стiл подавала, бо вже
Марусi не годилося з посаду уставати. Старости сiли на ослонi бiля столу.
Поки мати страву носила, батько став частувати старостiв. Перший
староста покуштував, покрутив головою, поцмокав та й каже:
- Штьо се, сватушка-панушка, за напитки? Скiльки ми по свiту не
©жджали, а таких напиткiв i йе чували, i не видали, i не куштували.
- Се ми таке для любезних сватiв з-за моря придбали, - каже Наум i
просить: - Ось нуте ж, усю покушайте. Зверху хороша, а насподi самий
гарний смак!
Випив староста, зморщився, закректав та й каже:
- Вiд сього зразу почервонi ш як мак. Глядiте лишень, сватушка-панушка:
чи не напо©ли ви нас таким, що, може, й на стiни полiземо?
- Та що се ви на нас з пенею? - сказав Наум. - Тут-таки що мудре само
по собi, а то ще ось що: iшла баба вiд ляхiв та несла здоров'я сiм мiхiв,
так ми у не© купили, сiм золотих заплатили та в напиток пустили.
А староста й каже:
- Ну, що мудре, то вже справдi мудре! Ану, товаришу, попробуй i ти й
скажи: чи пили ми таке у Туреччинi, або хоч i в Нiмеччинi, та i в Расе© не
пивали сi ©.
Випив i другий староста, теж прицмокуючи, i теж промовляв, похваляючи.
Проговоривши усi законнi речi, стали частуватись попросту, з сво©ми
вигадками, а далi, тiльки що стали вечеряти, i обiзвались дiвчата, що
Маруся ще завидна просила до себе на сватання, i спiвали, уходячи у хату,
сюю пiсеньку:
Та ти, душечка, наша Мар' чка!
Обмiтайте двори,
Застилайте столи,
Кладiть ложечки,
Срiбнi блюдечки,
Золотi мисочки:
От iдуть дружечки!
От як переспiвали, та й поклонились низенько, та й кажуть:
- Дай боже вам вечiр добрий; помагай бi вам на усе добре!
Стара Настя така вже радiсiнька, що бог привiв ©© дождати одним одну
донечку просватати за хорошого чоловiка, та ще ©© люб'язного: землi пiд
собою не чу , пора ться хутко, i де та сила узялася, аж бiга вiд стола до
печi, i страву сама носить, i порядок да . Кинулась зараз до дружечок i
каже:
- Спасибi! Просимо на хлiб, на сiль i на сватання. - Та й усадила ©х по
чину, вiд Марусi скрiзь по лавi, та й каже: - Сiдайте, дружечки, мо©
голубочки! та без сорому брусуйте* (*Брусувати - ©сти), а ти, старосто, ©м
батуй* (*Батувати - рiзати).
Так дiвчатам вже не до ©жi: одно те, що стидно при людях ©сти, щоб не
казали люди: "Ото голодна! Мабуть, дома нiчого ©сти, так бiга по чужим
людям та й поживля ться; он, бач, як запиха ться", - а друге й те, що
треба сво дiло справляти; та, не бравшись за ложечки, i заспiвали:
Ой чому, чому
У сiм новiм дому
Так рано засвiчено?
Мар' чка встала,
Косу чесала,
Батенька поражала:
- Порадь мене,
Мiй батеньку,
Кого в дружечки брати?
- Бери, доненько,
Собi рiвненьку,
Щоб не було гнiвненько.
Садови, доненько,
I вище, i нижче,
А свою родиноньку ближче.
Як же побачили, що стара Настя вiд тако© жалiбно© пiснi, покинувши
поратись, стала тяжко плакати, так вони стали спiвати iнших:
Де ж був селезень,
Де ж була утiнка?
Селезень на ставку,
Утiнка на плавку.
А тепер же вони
На однiм плавку,
Та ©дять же вони
Дрiбную ряску,
Ой п'ють же вони
Холодную воду.
Де ж був Василько?
Де ж була Мар' чка?
Василько у батенька,
Мар' чка у свого.
А тепер же вони
Ув однiй свiтлоньцi.
Ой п'ють же вони
Зелене вино,
Та ©дять же вони
Дрiбнi© калачi,
У мед умокаючи,
Маком обсипаючи.
Та в недiленьку рано
Чогось то та море грало;
Там Мар' чка та потопала,
К собi батенька бажала.
А батенько та на бережечку.
човничок i веселечко:
"Потопай, мо сердечко!"
Та в недiленьку рано
Чогось то та море грало;
Там Мар' чка та потопала,
К собi матiнку бажала.
А матiнка та на бережечку.
човничок i веселечко:
"Потопай, мо сердечко!"
Та в недiленьку рано
Чогось то та море грало;
Там Мар' чка та потопала,
К собi Василька бажала.
А Василько та на бережечку.
човничок i веселечко:
"Не потопай, мо сердечко!"
Далi дiвчата, бачачи, що просватанi собi сидять i опрiч себе нiкого не
бачать i нiчого, що бiля них робиться, не чують, захотiли ©х зачепити i
повеселити та й заспiвали:
Та в саду соловейко не щебетав,
Тим Василь Марусi не цiлував;
Як же соловейко защебетав,
Василько Марусю поцiлував.
Тут усi зареготались на усю хату, i Наум напавсь, щоб таки дiти
поцiлувались, а ©м те на руку ковiнька!.. Далi дiвчата, буцiмто жартуючи,
i заспiвали:
Та ти, душечко, наша Мар'ечко!
Ламлiте роженьку,
Стелiть дороженьку,
Щоб м'яко ступати,
Надвiр танцювати,
З скрипками, з цимбалами,
З хорошими боярами.
Як же вслухався у се Наум та як розходивсь! Притьмом: давай музику та й
давай! Нiгде дiтись: побiгла моторнiша iз усiх, от таки Домаха Третякiвна,
до скрипника та й приклика його. Батечки! пiднялися танцi та скоки так, що
ну! Набiгла повна хата людей, як почули, що старий Дрот та просватав свою
дочку. То ще мало, що у хатi, а то й около вiкон було багацько, так i
зазирають; а бiля хати дiвчата з парубками носяться; дiвчата дрiбушки
вибивають, парубоцтво гопака гарцю , батько з матiр'ю, знай, людей
частують... Така гульня була, що крий боже! Троха чи не до свiту гуляли.
Тiльки Василь та Маруся нiкого не бачили i дивувалися, що так швидко народ
розiйшовся. За голубленням та за милуванням незчулися, як i нiч минулася.
Не дай боже чоловiковi печалi або яко© напастi, то урем'я iде - не йде,
мов рак, повзе. А як же у радостi, то i незчу шся, як воно бiжить: як
ластiвка пропливе. Дума ш, один день пройшв, аж, гляди, вже й тижня нема.
Так було з Василем i з Марусею: усе укупцi та вкупцi, як голуб з голубкою.
I у город, i на мiсто, i до колисок, i на вгород, усе укупi собi ходять. I
у монастир на богомолля укупцi ходили, i молебень наньмали, що Маруся
обiцялася, коли буде посватана за Василя.
Тiки-притiки, аж ось i проводи! У се урем'я хаза©н його висила хуру, i
Василевi з нею треба виступати.
- Ох нам лишегiько, - скрiзь сльози кажуть обо . - Ми ж i не
наговорились, ми й не надивились один на одного... неначе сьогоднi тiльки
зiйшлися.
- Не плач, Василечку, - каже йому Маруся. - Ти у дорозi й незчу шся, як
i спасiвка настигне, тодi вернешся сюди i будемо укупцi. Гляди тiльки, щоб
ти був здоровий; не скучай i не удавайся у тугу без мене; а я, оставшися
без тебе, рано й вечiр буду слiзоньками вмиватися...
- Годi ж, годi, моя перепiлочко! Не плач, моя лебiдочко! - каже ©й
Василь, пригортаючи до свого серденька. - Нехай я на чужiй сторонi один
буду горе знати, а ти, тут зоставшись, будь здорова i весела та дожидай
мене. А щоб нам одраднiш було, так прошу тебе: вечiрня зiрочка як зiйде,
то ти, споминаючи мене, поглядай на не©; у ту пору я стану зорювати, гляну
на тую зiрочку й знатиму, що ти на не© дивишся, то менi одраднiш буде,
неначе я дивлюся на тво© очицi, що, як зiрочки, сяють. Не плач же, не
плач!
Отак-то вони у останнi часи розмовляли i обо плакали безперестанно! А
як же прийшло зовсiм прощатись, так що там було?.. Коли вже i старий Наум
так i хлипа, як мала дитина, а мати, глядячи на сльози та на тугу
Марусину, аж злягла; так що про молодих, i казати!.. На прощаннi випрохала
Маруся у Василя сватаний платок, що замiсть хустки йому дала, затим, щоб
часом дорогою не загубив i що вона на не©, мов на нього, дивитиметься.
Поважив ©й Василь, вiддав, а вона положила у той платок горiшки, ще тi, що
сперва-наперва Василь дав ©й на весiллi, зав'язала, та й положила до
серденька, та й каже:
- Тут воно лежатиме, аж поки ти вернешся i сам озьмеш.
Сяк-так Василь насилу вирвався вiд старих; а Маруся пiшла його
проводжати. То було на самi проводи, i треба було через кладовище йти, де
на гробах у той день усi поминають сво©х родичiв. От Маруся узяла й
мисочку, щоб i сво©х пом'янути. Положила курку варену, три в'язки
бубликiв, буханець, два книша та зверху п'ятаковий медяник та узяла
материну калитку з грiшми, щоб старцям подати; а Василь тож з нею нiс у
хустцi аж три десятки крашанок.
Прийшли на гроби, аж панотець вже й там i збира ться правити панахиду.
Маруся поставила до гурту i свою мисочку i граматку батюшцi подала, щоб
пом'янув ©© родичiв.
Маруся, смутна й невесела, усе молилася та, знай, поклони била; як же
заспiвали дяки "нi печалi, нi воздиханiя", так вона так i захлипала та й
каже:
- Як ти вернешся, Василечку, то, може, мене на сiм кладовищi будеш так
поминати.
Василь аж здригнувся пiсля такого слова i хотiв ©© зопинити, щоб
викинула таку думку з голови, так i у самого сльоза так i б' , а на серцi
туга така пала, що йому дух так i захвату ; i сам не зна, вiд чого йому
так .
Одслужили панахиду, подала Маруся мисочку панотцевi, а старцiв божих
обдiлила крашанками i грiшми за царство небесне померших. Посiдали люди на
гробах трапезувати i поминати родичiв, а Марусi вже не до того: Василь
ледве промовив, що вже пора йому йти до хазяйства.
Батечки! як заголосить Маруся, та так i повисла йому на шию! Вицiлувала
його... що то? i в вiчi, i у лоб, i у щоки, i у шию... далi, неначе хто ©©
направив, разом покинула його, очицi засяяли, то була блiдна, а тутечки
почервонiла та так голосно, нiби не вона, сказала Василевi не зопиняючись:
- Василю! На кладовищi мене покида ш, на кладовищi мене й знайдеш! -
Поминай мене, не удавайся у тугу... прощай на вiки вiчнi!.. Там
побачимось!
Се сказавши, не озираючись, пiшла додому швидко, ступаючи так
легесенько, неначе i землi не доторка ться. А Василь? Неначе грiм бiля
його вдарив! Сто©ть як укопаний... Далi дуже тяжко здохнув, пiдняв очi до
бога, перехрестивсь, вдарив поклон i, припавши на те мiсце, де стояла
Маруся, цiлував землю замiсть ©©, боячись i само© думки об тiм, що сказала
йому Маруся, а далi промовив:
- Господи милосердний! Нехай я один усi бiди перетерплю, нехай я вмру,
тiльки помилуй мою Марусю! Дай нам пожити на сiм свiтi, а втiм - як твоя
воля свята! - та й пiшов тихою ступою до господи,
Чи давно наша Маруся була веселенька, як весiння зоренька, говорлива,
як горобчик, проворна i жартовлива, як ластiвочка, а тепер точнiсiнько як
у воду опущена. Говорити - мало й говорить: сяде шити, чи то стiбнула
голкою, чи нi, чи виведе нитку, чи нi, а зараз i задума ться, i рученята
посклада; пiде ув огород полоти, стане над грядкою та хоч цiлий день
стоятиметь, нiчого не зробивши, поки мати ©© не покличе; приставить
обiдати, то або у нетоплену пiч, або забуде чого положити, або усе у не©
перекипить, що й ©сти не можна; та до того довела, що - нiчого робити! -
узялась мати вп'ять сама поратись! Часто гримав на не© батько i ласкою
уговорював, щоб не журилася, щоб у тугу не вдавалася, що туга з'©сть ©©
здоров'я, зачахне, занедужа, i який одвiт дасть богу, що нi найлуччу
милость божу, здоров'я, не вмiла зберегти й занапастила овсi. Що ж? Тiльки
©© i речей:
- Таточку, батечку, i ти, матiнко рiднесенька! Що ж менi робити, коли
не можу забути свого горя! Не можу не думати об сво му Василечковi! Свiт
менi немилий, i нiщо не розвеселя . Серце мо розрива ться, дивлячись на
вас, що ви об менi убива тесь, то що буду робити! Я й сама сво©й тузi не
рада; тiльки у мене й думки: де-то тепер мiй Василь? Знаю, що час, що
день, вiн вiд мене - усе дальш; от мене туга й душить! Не воруште мене, не
заньмайте мене, неначе ви й не бачите нiчого; не розважайте мене; менi
неначе легше, як я журюся уволю i нiхто менi не мiша!
Порадившись меж собою, старi дали ©й волю; нехай, кажуть, як собi зна,
так з собою i робить. Надiлив ©© бог розумом, вона й богобоязлива, i
богомольна, так ©© отець милосердний не оставить. Нехай поступа як зна!
Iще з того дня, як проводила Василя, не надiвала Маруся нiяко©
скиндячки, нiяко© стрiчки; як пов'язала голову чорним шовковим платком,
так i пiшло, усе чорний платок та й годi! То охоча була по недiлям та по
празникам до церкви ходити, а то й у будень, коли почу , що дзвонять, то
мерщiй i йде. Що божий день любиме мiсце, куди було ходить, се у бiр на
озера, де з Василем уперше ходила; сяде там пiд сосонкою, розгорне платок,
що Василь ©й зоставив, дивиться на нього, та сво© горiшки пересипа в руцi,
та й поплаче... Тiльки ж що начне вечорiти, вона вже й сидить на приспi й
вигяяда вечiрньо© зiроньки... Блисне вона... тут Маруся зараз i стане така
рада, така рада, що не то що! "Онде мiй Василь! - сама собi розмовля. -
Вiн дивиться на свою зiрочку й зна, що й я дивлюсь!.. Отак блистять i його
очицi, як було бiжу йому назустрiч..." I вже тут ©© хоч клич - не клич,
хоч що хоч роби, а вже нi з мiсця не пiде i очей вiд зiрки не зведе, аж
поки вона зовсiм не зайде; тодi тяжко здохне й скаже: "Прощай же, мiй
Василечку! ночуй з богом та вертайсь швидше до тво © бiдно© Марусi".
Увiйшовши ж у хату, перецiлу усякий горiшок i платок разiв сто поцiлу
та, згорнувши, приложить до серця та так i заночу ; а вже й не кажи, щоб
спала добре, як треба!
Сяк-так, то з журбою, то з тугою, промаячила Маруся до спасiвки; а у
спасiвку, iк пречистiй, казав Василь, буде неодмiнно. Хоч i не зовсiм
Маруся повеселiшала, та усе-таки неначе стала потроху оживати. Вона й дома
пора ться, вона й з батьком у поле чи громадити, чи жати; бо вже й Наум,
дивлячись на не©, що вона стала розважатись, i собi повеселiшав i дума:
"Слава тобi господи! Ще тiльки спасiвка наступа, а вже Маруся зовсiм не
та, як унов народилася; туж-туж i Василь буде; тодi вдарю лихом об землю,
мерщiй справлю весiлля, та й нехай собi живуть". От коли куди йде на
хазяйство, то й дочку бере з собою, щоб ©© лучче розважати. Коли ж вона
часом зостанеться дома, то, впоравшись, iде у бiр за губами; та таки так
сказати, що день за день та стала вп'ять i до роботи проворненька, i в
усякiм дiлi моторнiша, i що у бога день, то усе веселiш, усе розщиту .:
"От пречиста недалеко, от-от Василь вернеться".
Раз у спасiвку, на третiй день пiсля спаса, вiддавши вона обiдати i
поприбиравши усе, пiшла у бiр за губами i вже нiкуди бiльш, як на тi ж
озера. Напала на рижики, та так же ©х багацько було, та такi мудрi; i хоч
i побродила по водi, та назбирала ©х повнiсiньке вiдро iще й кошик. От ще
б то ©х брала, та як же пiшов дощ, та престрашенний, як з вiдра, та з
холодним вiтром; а вона була ув однiй тяжиновiй юпцi i свитини не брала.
Що ©й тут на свiтi робити? Нiкуди i не кажи, щоб забiгти та пересидiти, бо
до села було далеченько, а дощ так i полива! Нiгде дiтись - треба бiгти
додому. Iшла, а де i пiдбiгцем, та поки прийшла додому, так одно те, що
утомилась, а друге - змокла як хлюща, так з не© i тече; а змерзла ж то
так, що зуб з зубом не зведе, так i труситься.
З лихом пополам прибiгла додому. А дома ж то мати старенька i усе собi
немощна, не здужала пiднятись i у печi затопити. Лихо та й годi нашiй
Марусi! Нитки сухо© на нiй нема, а нiгде обсушитись; змерзла неначе зимою,
а нiгде обiгрiтись. Злiзла на пiч, та як не на топлену, так ще пуще
змерзла. Укрилась i кожухом, нiчого! Так лихорадка ©© i б' !
Прийшов i Наум, упоравшись з батраками. Нiкому йому нi вечеряти дати,
та й нiчого. Перш був розсердивсь, а далi як розслухав, що йому Настя,
стогнучи, розказала, та й замовк; далi назирнув Марусю та аж злякавсь:
господи, твоя воля! Сама як вогонь гаряча, а ©© трусить так, що й сказати
не можна!
Тьохнуло у животi в нашого Наума! Подумав-подумав та й став богу
молитись. Се вже у нього була така натура: чи хоч трохи бiда, чи радiсть
йому яка, зараз до бога; так i тут. Помоливсь, перехрестив тричi Марусю i
лiг собi. Прислуха ться троха: Маруся не заснула? "Дай господи, щоб
заснула i щоб завтра здорова була!" - сказавши се , лiг i... заснув.
Тiльки що у саму глупу пiвнiч будить його Настя якомога i каже:
- Подивись, Науме, що з Марусею дi ться? Стогне час вiд часу дужче...
от усе дужче... аж кричить... Наум вже бiля недужо©:
- Що тобi, Марусю?.. Чого ти стогнеш? Що в тебе болить?..
- Таточку... батечку... Ох, не дайте пропасти... колеть... ох, тяжко
менi!.. Робiть, що зна те... ко... колеть мене!..
-Де саме колеть, Машечко?
- От.., у бiк... ох, ох!.. У лiвiм боцi... Поможiть менi!.. Не
стерплю...
Кинувся Наум, викресав вогню, засвiтив свiтло - аж i Настя вже встала;
де та й сила узялась? До Марусi... а вона усе дужче стогне...
Що робити - i самi не знають... Сяк-так старi удвох затопили пiч,
укрили ©© кожухами... так кричить.
- Душно! не влежу на печi... положiть мене на лавi... Ох, душно менi!
Ох, важко менi! Болить же бiк... ох, болить!..
Послали мерщiй на лавi; узялись обо старi зводити Марусю... Вона не
здужа йти, старi не здужають ©© вести... тягнуться, силкуються,
спотикаються... Наум сердиться, кричить на жiнку, що йому не помага; Настя
ворчить на нього, що... вiн дочку на не© схиля... Маруся стогне, плаче, а
старi, дивлячись на не©, собi плачуть...
Через превелику силу дотаскали Марусю, положили на лавi, вкрили рядном,
бо усе каже, що ©й душно; а самi стали радитись, що з нею робити! Настя -
пробi бiгти до знахурки, щоб вмила або злизала; бо се ©й, мабуть, з очей;
або нехай переполох вилива, або трясцю вiдшепту ; нехай, що зна, те й
робить. Так же Наум не тi©, бо дуже не любив нi знахурок, нi ворожок, що
тiльки дурникiв обдурюють та з них грошики луплять, а самi не можуть
нiякого добра нiкому зробити, хiба тiльки бiду, так так! От вiн зараз
дiстав iордансько© води та й звелiв Настi, щоб нею натерла Марусi бiк, де
болить, i дав тi © ж води трошки напитись, а сам пiдкурював ©©
херувимським великоднiм ладаном, помоливсь з Настею богу... аж ось i
Маруся притихла й стала б то засипати. Старi вже хотiли з радостi гасити й
самi лягати... Як тут вп'ять Маруся не сво©м голосом закричала:
- Ох, лишечко! Колеть мене, колеть у бiк, пече... Ох, трудно менi!
Батiночку рiдненький, матiночко моя, голубочко! Рятуйте!.. Поможiть
менi!.. Смерть моя.. Не да ... менi дихати!..
Бачить Наум, що зовсiм бiда, треба що-небудь i робити, схопив шапку,
побiг до сусiди, розбудив, попрохав ©©, щоб йшла швидше на помiч до Настi,
поки управивсь, поки допроводив ©© до двора, аж вже i свiта. Не заходячи
додому, пiшов у город. Був у нього знайомий приятель, цилюрик, та ще й
Марусин кум, вона в нього аж трьох дiточок хрестила, так до нього пiшов
вiн радитись, що треба робити, а коли можна, то щоб i сам прийшов та й
подивись на болящу.
Так-то старому швидко й дiйти! Iде i, бачить, усе на однiм мiсцi; стане
поспiшать - задиха ться, ноги спотикаються, зовсiм хоч впасти. Жалку
Наум, що не збудив кого з батракiв, що в соломi на току спали, так що ж
бо? Хоч би й швидше дiйшов, так не вмiв би так усього розказати; а якби
цилюрик не захотiв iти, то батрак не вмiв би його i прохати, як сам отець.
Сонечко пiднялось, тогдi Наум дотюпав - до цилюрика. Поки його
збудили... бо вiн був вже багатенький, а через коров'ячу вiспу став вже у
панськiм каптанi ходити, так треба вже туди ж, за панами, довго ранком
спати. От поки зогрiли йому самовар, поки вiн напивсь того чаю,
присмоктуючи люльку, як наш справник, поки-то вийшов потягаючись до Наума,
аж вже було геть-геть! Та вже за те спасибi, що як розпитав, чи Маруся
недужа, так разом i зiбравсь. Схопив швидше щось таке за пазуху, та узяв
склянку з чимтось, та й каже:
- Наум Семенович! Худо дiло; треба поспiшати як можна. Не поскупись
найняти збiржу* (*3бiрзка - вiзницький екiпаж.). Менi нiчого i
проходитись, та треба поспiшать.
Наум зараз шатнувсь, найняв збiржаника, i побiгли що духу з цилюриком
додому.
Як оглядiв цилюрик Марусю, та аж зацмокав. Став ©© розпитувати, де саме
i як у не© болить? Та вона за кашлем i слова не скаже. Цилюрик аж головою
покрутив та й каже собi тихенько:
- Овва! Худо дiло! - А Наум се почув та й руки опустив...
Кинувся цилюрик i якомога поспiша та й кинув ©й руду* (*Тобто: пустив
кров.) з руки, далi розв'язав пляшку, аж там усе п'явки, та й поприпускав
©х до боку. Поки се, поки те дiялось, Наум так, що нi живий нi мертвий; то
пiде, то стане, то сяде, та усе, здихаючи, руки лама; а пуще те його
смутило, що цилюрик був невеселий. А Настя, бiдна Настя, i байдуже собi!
Вона там коло Марусi й помага, i держить, i, що треба, робить, i так
справля ться, що неначе i не була недужа. Так-то велике горе i бiда як
постигне, то вже менше i забудеш, i не поважа ш його.
Управившись, цилюрик вийшов у сiни вiддихнути. Наум пристав до нього з
розпитками.
- Худо дiло! - сказав цилюрик. Наум так i кинувся йому у ноги, i аж
плаче, i говорить:
- Приятелю мiй, Кондрате Iванович! Роби що зна ш, тiльки не погуби мого
дитяти! Не положи мене живого у яму! Вiк буду батьком рiдним звати! Бери
що хоч, бери усю худобу... тiльки вилiчи Марусю!..
Цилюрик аж заплакав i каже:
- Друже мiй, Науме Семенович! Хiба ж менi не жаль сво © куми? Що б то я
робив, щоб вилiчити хрещену матiр сво©х дiток? Та як нема божо© волi, так
наш братчик, хоч з десятю головами, нiчого не зробить!
- Так мо©й Марусi не животiти? - аж скрикнув Наум.
- Один бог зна! - сказав цилюрик та й пiшов вп'ять до недужо©.
Подивившись на не© i подержавши за жилу довгенько, каже:
- Молись, Семеновичу, богу! Коли засне, то нi об чiм i журитись;
зда ться, що скоро засне.
От i вiдступилися вiд не© тихесенько, щоб ©й не мiшати спати...
Так куди ж то!.. Тiльки що нiби стала дрiмати, як пiднiметься кашель,
та прездоровенний; так i пiдступа пiд груди, i дихати ©й, сердешнiй, не
да ; а тут у бiк знову стало шпигати.
Довго того розказувати, як вона три дня так страждала! Що таки цилюрик
лiчив, а то вiн i нiмця привозив; i той i масть до боку прикладав, i чого
то вже не робив!.. так нема легше та й нема! I що далi, то усе гiрш було.
Наум давав ©м волю, що хотiли, робили; а сам, запершись, усе богу
моливсь; впаде навколiшки, руки лама; як вдарить поклон, та з пiвчаса
лежить i усе молиться: "Господи милосердний! не осироти нас! Не вiднiмай
вiд нас нашо© радостi! Рiши мене усiй худоби; озьми мене, старого,
немощного, озьми мене до себе; а нехай вона поживе на свiтi..." Далi й
закiнча:
"Да будеть воля твоя святая зо мною, грiшним! Ти усе зна ш, ти лучче
зробиш, чим ми, грiшнi©, дума мо!" Пiдiйде до нiмця, просить, руки йому
цiлу ... винiс скриньку з грошима, а, мабуть, було у нiй сот три рублiв, i
просить:
- Бери, - каже, - скiльки хоч, усi озьми, усю худобу озьми, усього
рiшусь, у старцi пiду, тiльки вилiчи мо дитя; вона в мене однiсiнька...
Без не© нащо менi жити? Не буде менi нiяко© радостi... хто мене догляне...
хто... - та так i заголосить.
Дарма що нiмець, та й вiн заплакав, i хоч би тобi копi чку узяв. У
останнiй раз як був, i вп'ять чого-то не робив, а далi сказав:
- Нiчого не можна зробити! - 3 тим i по©хав. Моливсь Наум, моливсь... i
що то вже плакав! Так i пiдпливе сльозами. Далi вийшов iз кiмнати,
подививсь на Марусю, бачить, що вона, як тая свiчечка, догоря ,
перехрестивсь i на думцi каже собi:
- Господи! Твоя воля святая! Прости нас, грiшних, i навчи, що нам
робити i як тебе слухати? - Та з сим словом i пiшов.
Маруся, вийшовши iз кiмнати, засоромилась - господи! - почервонiла, що
твiй мак, i, не поклонившись, зараз стала бiля печi та й колупа ©©
пальцем.
От Наум i каже:
- Бачите, ловцi-молодцi, що ви наробили? Мене з жiнкою смутили, дочку
пристидили, що скоро пiч зовсiм повалить, мабуть, дума тут бiльш не жити!
Гай, гай! Так ось що ми зробимо: хлiб святий приньма мо, доброго слова не
цура мося, а щоб ви нас не порочили, що ми передержу м куницi та краснi
дiвицi, так ми вас пов'яжемо i тогдi усе добре вам скажемо. Дочко! прийшла
i наша черга до прикладу казати: годi лишень пiч колупати, а чи нема чим
сих ловцiв-молодцiв пов'язати?
Iще не час було Марусi послухати, - знай, колупа.
От вже мати ©й каже:
- Ти чу ш, Марусю, що батько каже? Iди ж, iди та давай чим людей
пов'язати. Або, може, - нiчого не придбала та з сорому пiч колупа ш? Не
вмiла матерi слухати, не вчилася прясти, не заробила рушникiв, так в'яжи
хоч валом, коли i той ще .
Пiшла Маруся у кiмнату i винесла на дерев'янiй тарiлочцi два рушники
довгих та мудро вишитих, хрест-навхрест покладених, i положила на хлiбовi
святому, а сама стала перед образом та й вдарила три поклони, далi отцю
тричi поклонилася у ноги i поцiлувала у руку, неньцi так же; i, узявши
рушники, пiднесла на тарiлочцi перше старшому старостi, а там i другому.
Вони, уставши, поклонилися, узяли рушники й кажуть:
- Спасибi батьковi й матерi, що сво дитя рано будили i доброму дiлу
навчили. Спасибi i дiвочцi, що рано уставала, тонко пряла i хорошенькi
рушнички придбала.
Пов'язавши собi один одному рушника, от староста i каже:
- Робiть же дiло з кiнцем, розвiдайтесь з князем-молодцем: ми,
приведенi, не з так винуватi; в'яжiте приводця, щоб не втiк з хати.
От мати й каже:
- Ану, доню! Ти ж менi казала, що на те по п'ятiнках заробляла, щоб
шовкову хустку придбати та нею пеню* (*Пеня - горе.) зв'язати. Тепер на
тебе пеня напала, що не усiх пов'язала.
Винесла Маруся замiсть хустки шовковий платок, красний та хороший, як
сама. Наум ©й i каже:
- Сьому, дочко, сама чiпляй, за пояс хустку затикай, та до себе
притягай, та слухай його, та шануй; а тепер його i поцiлуй.
От вони i поцiлувались, а Василь i викинув Марусi на тарiлку цiлкового.
Пiсля сього староста звелiв посватаним, щоб кланялись перш батьковi у
ноги тричi; а як поклонились утрет та й лежать, а батько ©м каже:
- Гляди ж, зятю! Жiнку свою бий i уранцi i увечерi, i встаючи i
лягаючи, i за дiло i без дiла, а сварись з нею поусякчас. Не справляй ©й
нi плаття, нi одежi, дома не сиди, таскайся по шинкам та по чужим жiнкам;
то з жiнкою у парцi i з дiточками якраз пiдете у старцi. А ти, дочко,
мужичку не спускай i нi у чiм йому не поважай; коли дурний буде, то по©де
у поле до хлiба, а ти йди у шинок, пропивай останнiй шматок; пий, гуляй, а
вiн нехай голоду ; та i в печi нiколи не клопочи; нехай паутинням
застелеться пiч, от вам i уся рiч. Ви не маленькi вже, самi розум ма те, i
що я вам кажу i як вам жити, зна те.
А староста i крикнув:
- За таку навуку цiлуйте, дiти, батька в руку.
Поцiлувавши, поклонялись матерi теж тричi. Мати не казала ©м нiчого; ©й
закон велить, благословляючи дiточок, тiльки плакати.
Далi староста сiв i каже тричi:
- Христос воскрес!
А старi йому у в одвiт теж тричi:
- Воiстину воскрес!
Старости кажуть:
- Панове сватове!
А свати кажуть:
- А ми радi слухати!
Старости кажуть:
- Що ви жалали, то ми здiлали; а за сi© речi дайте нам горiлки гречi*
(*Гречий - добрий.).
А старi й кажуть:
- Просимо милостi на хлiб, на сiль i на сватання, Пiсля сього
посватаних i посадили, звичайно, на покуть, на посад. Батько сiв бiля
зятя, а мати, звiсно, поралась, сама i страву на стiл подавала, бо вже
Марусi не годилося з посаду уставати. Старости сiли на ослонi бiля столу.
Поки мати страву носила, батько став частувати старостiв. Перший
староста покуштував, покрутив головою, поцмокав та й каже:
- Штьо се, сватушка-панушка, за напитки? Скiльки ми по свiту не
©жджали, а таких напиткiв i йе чували, i не видали, i не куштували.
- Се ми таке для любезних сватiв з-за моря придбали, - каже Наум i
просить: - Ось нуте ж, усю покушайте. Зверху хороша, а насподi самий
гарний смак!
Випив староста, зморщився, закректав та й каже:
- Вiд сього зразу почервонi ш як мак. Глядiте лишень, сватушка-панушка:
чи не напо©ли ви нас таким, що, може, й на стiни полiземо?
- Та що се ви на нас з пенею? - сказав Наум. - Тут-таки що мудре само
по собi, а то ще ось що: iшла баба вiд ляхiв та несла здоров'я сiм мiхiв,
так ми у не© купили, сiм золотих заплатили та в напиток пустили.
А староста й каже:
- Ну, що мудре, то вже справдi мудре! Ану, товаришу, попробуй i ти й
скажи: чи пили ми таке у Туреччинi, або хоч i в Нiмеччинi, та i в Расе© не
пивали сi ©.
Випив i другий староста, теж прицмокуючи, i теж промовляв, похваляючи.
Проговоривши усi законнi речi, стали частуватись попросту, з сво©ми
вигадками, а далi, тiльки що стали вечеряти, i обiзвались дiвчата, що
Маруся ще завидна просила до себе на сватання, i спiвали, уходячи у хату,
сюю пiсеньку:
Та ти, душечка, наша Мар' чка!
Обмiтайте двори,
Застилайте столи,
Кладiть ложечки,
Срiбнi блюдечки,
Золотi мисочки:
От iдуть дружечки!
От як переспiвали, та й поклонились низенько, та й кажуть:
- Дай боже вам вечiр добрий; помагай бi вам на усе добре!
Стара Настя така вже радiсiнька, що бог привiв ©© дождати одним одну
донечку просватати за хорошого чоловiка, та ще ©© люб'язного: землi пiд
собою не чу , пора ться хутко, i де та сила узялася, аж бiга вiд стола до
печi, i страву сама носить, i порядок да . Кинулась зараз до дружечок i
каже:
- Спасибi! Просимо на хлiб, на сiль i на сватання. - Та й усадила ©х по
чину, вiд Марусi скрiзь по лавi, та й каже: - Сiдайте, дружечки, мо©
голубочки! та без сорому брусуйте* (*Брусувати - ©сти), а ти, старосто, ©м
батуй* (*Батувати - рiзати).
Так дiвчатам вже не до ©жi: одно те, що стидно при людях ©сти, щоб не
казали люди: "Ото голодна! Мабуть, дома нiчого ©сти, так бiга по чужим
людям та й поживля ться; он, бач, як запиха ться", - а друге й те, що
треба сво дiло справляти; та, не бравшись за ложечки, i заспiвали:
Ой чому, чому
У сiм новiм дому
Так рано засвiчено?
Мар' чка встала,
Косу чесала,
Батенька поражала:
- Порадь мене,
Мiй батеньку,
Кого в дружечки брати?
- Бери, доненько,
Собi рiвненьку,
Щоб не було гнiвненько.
Садови, доненько,
I вище, i нижче,
А свою родиноньку ближче.
Як же побачили, що стара Настя вiд тако© жалiбно© пiснi, покинувши
поратись, стала тяжко плакати, так вони стали спiвати iнших:
Де ж був селезень,
Де ж була утiнка?
Селезень на ставку,
Утiнка на плавку.
А тепер же вони
На однiм плавку,
Та ©дять же вони
Дрiбную ряску,
Ой п'ють же вони
Холодную воду.
Де ж був Василько?
Де ж була Мар' чка?
Василько у батенька,
Мар' чка у свого.
А тепер же вони
Ув однiй свiтлоньцi.
Ой п'ють же вони
Зелене вино,
Та ©дять же вони
Дрiбнi© калачi,
У мед умокаючи,
Маком обсипаючи.
Та в недiленьку рано
Чогось то та море грало;
Там Мар' чка та потопала,
К собi батенька бажала.
А батенько та на бережечку.
човничок i веселечко:
"Потопай, мо сердечко!"
Та в недiленьку рано
Чогось то та море грало;
Там Мар' чка та потопала,
К собi матiнку бажала.
А матiнка та на бережечку.
човничок i веселечко:
"Потопай, мо сердечко!"
Та в недiленьку рано
Чогось то та море грало;
Там Мар' чка та потопала,
К собi Василька бажала.
А Василько та на бережечку.
човничок i веселечко:
"Не потопай, мо сердечко!"
Далi дiвчата, бачачи, що просватанi собi сидять i опрiч себе нiкого не
бачать i нiчого, що бiля них робиться, не чують, захотiли ©х зачепити i
повеселити та й заспiвали:
Та в саду соловейко не щебетав,
Тим Василь Марусi не цiлував;
Як же соловейко защебетав,
Василько Марусю поцiлував.
Тут усi зареготались на усю хату, i Наум напавсь, щоб таки дiти
поцiлувались, а ©м те на руку ковiнька!.. Далi дiвчата, буцiмто жартуючи,
i заспiвали:
Та ти, душечко, наша Мар'ечко!
Ламлiте роженьку,
Стелiть дороженьку,
Щоб м'яко ступати,
Надвiр танцювати,
З скрипками, з цимбалами,
З хорошими боярами.
Як же вслухався у се Наум та як розходивсь! Притьмом: давай музику та й
давай! Нiгде дiтись: побiгла моторнiша iз усiх, от таки Домаха Третякiвна,
до скрипника та й приклика його. Батечки! пiднялися танцi та скоки так, що
ну! Набiгла повна хата людей, як почули, що старий Дрот та просватав свою
дочку. То ще мало, що у хатi, а то й около вiкон було багацько, так i
зазирають; а бiля хати дiвчата з парубками носяться; дiвчата дрiбушки
вибивають, парубоцтво гопака гарцю , батько з матiр'ю, знай, людей
частують... Така гульня була, що крий боже! Троха чи не до свiту гуляли.
Тiльки Василь та Маруся нiкого не бачили i дивувалися, що так швидко народ
розiйшовся. За голубленням та за милуванням незчулися, як i нiч минулася.
Не дай боже чоловiковi печалi або яко© напастi, то урем'я iде - не йде,
мов рак, повзе. А як же у радостi, то i незчу шся, як воно бiжить: як
ластiвка пропливе. Дума ш, один день пройшв, аж, гляди, вже й тижня нема.
Так було з Василем i з Марусею: усе укупцi та вкупцi, як голуб з голубкою.
I у город, i на мiсто, i до колисок, i на вгород, усе укупi собi ходять. I
у монастир на богомолля укупцi ходили, i молебень наньмали, що Маруся
обiцялася, коли буде посватана за Василя.
Тiки-притiки, аж ось i проводи! У се урем'я хаза©н його висила хуру, i
Василевi з нею треба виступати.
- Ох нам лишегiько, - скрiзь сльози кажуть обо . - Ми ж i не
наговорились, ми й не надивились один на одного... неначе сьогоднi тiльки
зiйшлися.
- Не плач, Василечку, - каже йому Маруся. - Ти у дорозi й незчу шся, як
i спасiвка настигне, тодi вернешся сюди i будемо укупцi. Гляди тiльки, щоб
ти був здоровий; не скучай i не удавайся у тугу без мене; а я, оставшися
без тебе, рано й вечiр буду слiзоньками вмиватися...
- Годi ж, годi, моя перепiлочко! Не плач, моя лебiдочко! - каже ©й
Василь, пригортаючи до свого серденька. - Нехай я на чужiй сторонi один
буду горе знати, а ти, тут зоставшись, будь здорова i весела та дожидай
мене. А щоб нам одраднiш було, так прошу тебе: вечiрня зiрочка як зiйде,
то ти, споминаючи мене, поглядай на не©; у ту пору я стану зорювати, гляну
на тую зiрочку й знатиму, що ти на не© дивишся, то менi одраднiш буде,
неначе я дивлюся на тво© очицi, що, як зiрочки, сяють. Не плач же, не
плач!
Отак-то вони у останнi часи розмовляли i обо плакали безперестанно! А
як же прийшло зовсiм прощатись, так що там було?.. Коли вже i старий Наум
так i хлипа, як мала дитина, а мати, глядячи на сльози та на тугу
Марусину, аж злягла; так що про молодих, i казати!.. На прощаннi випрохала
Маруся у Василя сватаний платок, що замiсть хустки йому дала, затим, щоб
часом дорогою не загубив i що вона на не©, мов на нього, дивитиметься.
Поважив ©й Василь, вiддав, а вона положила у той платок горiшки, ще тi, що
сперва-наперва Василь дав ©й на весiллi, зав'язала, та й положила до
серденька, та й каже:
- Тут воно лежатиме, аж поки ти вернешся i сам озьмеш.
Сяк-так Василь насилу вирвався вiд старих; а Маруся пiшла його
проводжати. То було на самi проводи, i треба було через кладовище йти, де
на гробах у той день усi поминають сво©х родичiв. От Маруся узяла й
мисочку, щоб i сво©х пом'янути. Положила курку варену, три в'язки
бубликiв, буханець, два книша та зверху п'ятаковий медяник та узяла
материну калитку з грiшми, щоб старцям подати; а Василь тож з нею нiс у
хустцi аж три десятки крашанок.
Прийшли на гроби, аж панотець вже й там i збира ться правити панахиду.
Маруся поставила до гурту i свою мисочку i граматку батюшцi подала, щоб
пом'янув ©© родичiв.
Маруся, смутна й невесела, усе молилася та, знай, поклони била; як же
заспiвали дяки "нi печалi, нi воздиханiя", так вона так i захлипала та й
каже:
- Як ти вернешся, Василечку, то, може, мене на сiм кладовищi будеш так
поминати.
Василь аж здригнувся пiсля такого слова i хотiв ©© зопинити, щоб
викинула таку думку з голови, так i у самого сльоза так i б' , а на серцi
туга така пала, що йому дух так i захвату ; i сам не зна, вiд чого йому
так .
Одслужили панахиду, подала Маруся мисочку панотцевi, а старцiв божих
обдiлила крашанками i грiшми за царство небесне померших. Посiдали люди на
гробах трапезувати i поминати родичiв, а Марусi вже не до того: Василь
ледве промовив, що вже пора йому йти до хазяйства.
Батечки! як заголосить Маруся, та так i повисла йому на шию! Вицiлувала
його... що то? i в вiчi, i у лоб, i у щоки, i у шию... далi, неначе хто ©©
направив, разом покинула його, очицi засяяли, то була блiдна, а тутечки
почервонiла та так голосно, нiби не вона, сказала Василевi не зопиняючись:
- Василю! На кладовищi мене покида ш, на кладовищi мене й знайдеш! -
Поминай мене, не удавайся у тугу... прощай на вiки вiчнi!.. Там
побачимось!
Се сказавши, не озираючись, пiшла додому швидко, ступаючи так
легесенько, неначе i землi не доторка ться. А Василь? Неначе грiм бiля
його вдарив! Сто©ть як укопаний... Далi дуже тяжко здохнув, пiдняв очi до
бога, перехрестивсь, вдарив поклон i, припавши на те мiсце, де стояла
Маруся, цiлував землю замiсть ©©, боячись i само© думки об тiм, що сказала
йому Маруся, а далi промовив:
- Господи милосердний! Нехай я один усi бiди перетерплю, нехай я вмру,
тiльки помилуй мою Марусю! Дай нам пожити на сiм свiтi, а втiм - як твоя
воля свята! - та й пiшов тихою ступою до господи,
Чи давно наша Маруся була веселенька, як весiння зоренька, говорлива,
як горобчик, проворна i жартовлива, як ластiвочка, а тепер точнiсiнько як
у воду опущена. Говорити - мало й говорить: сяде шити, чи то стiбнула
голкою, чи нi, чи виведе нитку, чи нi, а зараз i задума ться, i рученята
посклада; пiде ув огород полоти, стане над грядкою та хоч цiлий день
стоятиметь, нiчого не зробивши, поки мати ©© не покличе; приставить
обiдати, то або у нетоплену пiч, або забуде чого положити, або усе у не©
перекипить, що й ©сти не можна; та до того довела, що - нiчого робити! -
узялась мати вп'ять сама поратись! Часто гримав на не© батько i ласкою
уговорював, щоб не журилася, щоб у тугу не вдавалася, що туга з'©сть ©©
здоров'я, зачахне, занедужа, i який одвiт дасть богу, що нi найлуччу
милость божу, здоров'я, не вмiла зберегти й занапастила овсi. Що ж? Тiльки
©© i речей:
- Таточку, батечку, i ти, матiнко рiднесенька! Що ж менi робити, коли
не можу забути свого горя! Не можу не думати об сво му Василечковi! Свiт
менi немилий, i нiщо не розвеселя . Серце мо розрива ться, дивлячись на
вас, що ви об менi убива тесь, то що буду робити! Я й сама сво©й тузi не
рада; тiльки у мене й думки: де-то тепер мiй Василь? Знаю, що час, що
день, вiн вiд мене - усе дальш; от мене туга й душить! Не воруште мене, не
заньмайте мене, неначе ви й не бачите нiчого; не розважайте мене; менi
неначе легше, як я журюся уволю i нiхто менi не мiша!
Порадившись меж собою, старi дали ©й волю; нехай, кажуть, як собi зна,
так з собою i робить. Надiлив ©© бог розумом, вона й богобоязлива, i
богомольна, так ©© отець милосердний не оставить. Нехай поступа як зна!
Iще з того дня, як проводила Василя, не надiвала Маруся нiяко©
скиндячки, нiяко© стрiчки; як пов'язала голову чорним шовковим платком,
так i пiшло, усе чорний платок та й годi! То охоча була по недiлям та по
празникам до церкви ходити, а то й у будень, коли почу , що дзвонять, то
мерщiй i йде. Що божий день любиме мiсце, куди було ходить, се у бiр на
озера, де з Василем уперше ходила; сяде там пiд сосонкою, розгорне платок,
що Василь ©й зоставив, дивиться на нього, та сво© горiшки пересипа в руцi,
та й поплаче... Тiльки ж що начне вечорiти, вона вже й сидить на приспi й
вигяяда вечiрньо© зiроньки... Блисне вона... тут Маруся зараз i стане така
рада, така рада, що не то що! "Онде мiй Василь! - сама собi розмовля. -
Вiн дивиться на свою зiрочку й зна, що й я дивлюсь!.. Отак блистять i його
очицi, як було бiжу йому назустрiч..." I вже тут ©© хоч клич - не клич,
хоч що хоч роби, а вже нi з мiсця не пiде i очей вiд зiрки не зведе, аж
поки вона зовсiм не зайде; тодi тяжко здохне й скаже: "Прощай же, мiй
Василечку! ночуй з богом та вертайсь швидше до тво © бiдно© Марусi".
Увiйшовши ж у хату, перецiлу усякий горiшок i платок разiв сто поцiлу
та, згорнувши, приложить до серця та так i заночу ; а вже й не кажи, щоб
спала добре, як треба!
Сяк-так, то з журбою, то з тугою, промаячила Маруся до спасiвки; а у
спасiвку, iк пречистiй, казав Василь, буде неодмiнно. Хоч i не зовсiм
Маруся повеселiшала, та усе-таки неначе стала потроху оживати. Вона й дома
пора ться, вона й з батьком у поле чи громадити, чи жати; бо вже й Наум,
дивлячись на не©, що вона стала розважатись, i собi повеселiшав i дума:
"Слава тобi господи! Ще тiльки спасiвка наступа, а вже Маруся зовсiм не
та, як унов народилася; туж-туж i Василь буде; тодi вдарю лихом об землю,
мерщiй справлю весiлля, та й нехай собi живуть". От коли куди йде на
хазяйство, то й дочку бере з собою, щоб ©© лучче розважати. Коли ж вона
часом зостанеться дома, то, впоравшись, iде у бiр за губами; та таки так
сказати, що день за день та стала вп'ять i до роботи проворненька, i в
усякiм дiлi моторнiша, i що у бога день, то усе веселiш, усе розщиту .:
"От пречиста недалеко, от-от Василь вернеться".
Раз у спасiвку, на третiй день пiсля спаса, вiддавши вона обiдати i
поприбиравши усе, пiшла у бiр за губами i вже нiкуди бiльш, як на тi ж
озера. Напала на рижики, та так же ©х багацько було, та такi мудрi; i хоч
i побродила по водi, та назбирала ©х повнiсiньке вiдро iще й кошик. От ще
б то ©х брала, та як же пiшов дощ, та престрашенний, як з вiдра, та з
холодним вiтром; а вона була ув однiй тяжиновiй юпцi i свитини не брала.
Що ©й тут на свiтi робити? Нiкуди i не кажи, щоб забiгти та пересидiти, бо
до села було далеченько, а дощ так i полива! Нiгде дiтись - треба бiгти
додому. Iшла, а де i пiдбiгцем, та поки прийшла додому, так одно те, що
утомилась, а друге - змокла як хлюща, так з не© i тече; а змерзла ж то
так, що зуб з зубом не зведе, так i труситься.
З лихом пополам прибiгла додому. А дома ж то мати старенька i усе собi
немощна, не здужала пiднятись i у печi затопити. Лихо та й годi нашiй
Марусi! Нитки сухо© на нiй нема, а нiгде обсушитись; змерзла неначе зимою,
а нiгде обiгрiтись. Злiзла на пiч, та як не на топлену, так ще пуще
змерзла. Укрилась i кожухом, нiчого! Так лихорадка ©© i б' !
Прийшов i Наум, упоравшись з батраками. Нiкому йому нi вечеряти дати,
та й нiчого. Перш був розсердивсь, а далi як розслухав, що йому Настя,
стогнучи, розказала, та й замовк; далi назирнув Марусю та аж злякавсь:
господи, твоя воля! Сама як вогонь гаряча, а ©© трусить так, що й сказати
не можна!
Тьохнуло у животi в нашого Наума! Подумав-подумав та й став богу
молитись. Се вже у нього була така натура: чи хоч трохи бiда, чи радiсть
йому яка, зараз до бога; так i тут. Помоливсь, перехрестив тричi Марусю i
лiг собi. Прислуха ться троха: Маруся не заснула? "Дай господи, щоб
заснула i щоб завтра здорова була!" - сказавши се , лiг i... заснув.
Тiльки що у саму глупу пiвнiч будить його Настя якомога i каже:
- Подивись, Науме, що з Марусею дi ться? Стогне час вiд часу дужче...
от усе дужче... аж кричить... Наум вже бiля недужо©:
- Що тобi, Марусю?.. Чого ти стогнеш? Що в тебе болить?..
- Таточку... батечку... Ох, не дайте пропасти... колеть... ох, тяжко
менi!.. Робiть, що зна те... ко... колеть мене!..
-Де саме колеть, Машечко?
- От.., у бiк... ох, ох!.. У лiвiм боцi... Поможiть менi!.. Не
стерплю...
Кинувся Наум, викресав вогню, засвiтив свiтло - аж i Настя вже встала;
де та й сила узялась? До Марусi... а вона усе дужче стогне...
Що робити - i самi не знають... Сяк-так старi удвох затопили пiч,
укрили ©© кожухами... так кричить.
- Душно! не влежу на печi... положiть мене на лавi... Ох, душно менi!
Ох, важко менi! Болить же бiк... ох, болить!..
Послали мерщiй на лавi; узялись обо старi зводити Марусю... Вона не
здужа йти, старi не здужають ©© вести... тягнуться, силкуються,
спотикаються... Наум сердиться, кричить на жiнку, що йому не помага; Настя
ворчить на нього, що... вiн дочку на не© схиля... Маруся стогне, плаче, а
старi, дивлячись на не©, собi плачуть...
Через превелику силу дотаскали Марусю, положили на лавi, вкрили рядном,
бо усе каже, що ©й душно; а самi стали радитись, що з нею робити! Настя -
пробi бiгти до знахурки, щоб вмила або злизала; бо се ©й, мабуть, з очей;
або нехай переполох вилива, або трясцю вiдшепту ; нехай, що зна, те й
робить. Так же Наум не тi©, бо дуже не любив нi знахурок, нi ворожок, що
тiльки дурникiв обдурюють та з них грошики луплять, а самi не можуть
нiякого добра нiкому зробити, хiба тiльки бiду, так так! От вiн зараз
дiстав iордансько© води та й звелiв Настi, щоб нею натерла Марусi бiк, де
болить, i дав тi © ж води трошки напитись, а сам пiдкурював ©©
херувимським великоднiм ладаном, помоливсь з Настею богу... аж ось i
Маруся притихла й стала б то засипати. Старi вже хотiли з радостi гасити й
самi лягати... Як тут вп'ять Маруся не сво©м голосом закричала:
- Ох, лишечко! Колеть мене, колеть у бiк, пече... Ох, трудно менi!
Батiночку рiдненький, матiночко моя, голубочко! Рятуйте!.. Поможiть
менi!.. Смерть моя.. Не да ... менi дихати!..
Бачить Наум, що зовсiм бiда, треба що-небудь i робити, схопив шапку,
побiг до сусiди, розбудив, попрохав ©©, щоб йшла швидше на помiч до Настi,
поки управивсь, поки допроводив ©© до двора, аж вже i свiта. Не заходячи
додому, пiшов у город. Був у нього знайомий приятель, цилюрик, та ще й
Марусин кум, вона в нього аж трьох дiточок хрестила, так до нього пiшов
вiн радитись, що треба робити, а коли можна, то щоб i сам прийшов та й
подивись на болящу.
Так-то старому швидко й дiйти! Iде i, бачить, усе на однiм мiсцi; стане
поспiшать - задиха ться, ноги спотикаються, зовсiм хоч впасти. Жалку
Наум, що не збудив кого з батракiв, що в соломi на току спали, так що ж
бо? Хоч би й швидше дiйшов, так не вмiв би так усього розказати; а якби
цилюрик не захотiв iти, то батрак не вмiв би його i прохати, як сам отець.
Сонечко пiднялось, тогдi Наум дотюпав - до цилюрика. Поки його
збудили... бо вiн був вже багатенький, а через коров'ячу вiспу став вже у
панськiм каптанi ходити, так треба вже туди ж, за панами, довго ранком
спати. От поки зогрiли йому самовар, поки вiн напивсь того чаю,
присмоктуючи люльку, як наш справник, поки-то вийшов потягаючись до Наума,
аж вже було геть-геть! Та вже за те спасибi, що як розпитав, чи Маруся
недужа, так разом i зiбравсь. Схопив швидше щось таке за пазуху, та узяв
склянку з чимтось, та й каже:
- Наум Семенович! Худо дiло; треба поспiшати як можна. Не поскупись
найняти збiржу* (*3бiрзка - вiзницький екiпаж.). Менi нiчого i
проходитись, та треба поспiшать.
Наум зараз шатнувсь, найняв збiржаника, i побiгли що духу з цилюриком
додому.
Як оглядiв цилюрик Марусю, та аж зацмокав. Став ©© розпитувати, де саме
i як у не© болить? Та вона за кашлем i слова не скаже. Цилюрик аж головою
покрутив та й каже собi тихенько:
- Овва! Худо дiло! - А Наум се почув та й руки опустив...
Кинувся цилюрик i якомога поспiша та й кинув ©й руду* (*Тобто: пустив
кров.) з руки, далi розв'язав пляшку, аж там усе п'явки, та й поприпускав
©х до боку. Поки се, поки те дiялось, Наум так, що нi живий нi мертвий; то
пiде, то стане, то сяде, та усе, здихаючи, руки лама; а пуще те його
смутило, що цилюрик був невеселий. А Настя, бiдна Настя, i байдуже собi!
Вона там коло Марусi й помага, i держить, i, що треба, робить, i так
справля ться, що неначе i не була недужа. Так-то велике горе i бiда як
постигне, то вже менше i забудеш, i не поважа ш його.
Управившись, цилюрик вийшов у сiни вiддихнути. Наум пристав до нього з
розпитками.
- Худо дiло! - сказав цилюрик. Наум так i кинувся йому у ноги, i аж
плаче, i говорить:
- Приятелю мiй, Кондрате Iванович! Роби що зна ш, тiльки не погуби мого
дитяти! Не положи мене живого у яму! Вiк буду батьком рiдним звати! Бери
що хоч, бери усю худобу... тiльки вилiчи Марусю!..
Цилюрик аж заплакав i каже:
- Друже мiй, Науме Семенович! Хiба ж менi не жаль сво © куми? Що б то я
робив, щоб вилiчити хрещену матiр сво©х дiток? Та як нема божо© волi, так
наш братчик, хоч з десятю головами, нiчого не зробить!
- Так мо©й Марусi не животiти? - аж скрикнув Наум.
- Один бог зна! - сказав цилюрик та й пiшов вп'ять до недужо©.
Подивившись на не© i подержавши за жилу довгенько, каже:
- Молись, Семеновичу, богу! Коли засне, то нi об чiм i журитись;
зда ться, що скоро засне.
От i вiдступилися вiд не© тихесенько, щоб ©й не мiшати спати...
Так куди ж то!.. Тiльки що нiби стала дрiмати, як пiднiметься кашель,
та прездоровенний; так i пiдступа пiд груди, i дихати ©й, сердешнiй, не
да ; а тут у бiк знову стало шпигати.
Довго того розказувати, як вона три дня так страждала! Що таки цилюрик
лiчив, а то вiн i нiмця привозив; i той i масть до боку прикладав, i чого
то вже не робив!.. так нема легше та й нема! I що далi, то усе гiрш було.
Наум давав ©м волю, що хотiли, робили; а сам, запершись, усе богу
моливсь; впаде навколiшки, руки лама; як вдарить поклон, та з пiвчаса
лежить i усе молиться: "Господи милосердний! не осироти нас! Не вiднiмай
вiд нас нашо© радостi! Рiши мене усiй худоби; озьми мене, старого,
немощного, озьми мене до себе; а нехай вона поживе на свiтi..." Далi й
закiнча:
"Да будеть воля твоя святая зо мною, грiшним! Ти усе зна ш, ти лучче
зробиш, чим ми, грiшнi©, дума мо!" Пiдiйде до нiмця, просить, руки йому
цiлу ... винiс скриньку з грошима, а, мабуть, було у нiй сот три рублiв, i
просить:
- Бери, - каже, - скiльки хоч, усi озьми, усю худобу озьми, усього
рiшусь, у старцi пiду, тiльки вилiчи мо дитя; вона в мене однiсiнька...
Без не© нащо менi жити? Не буде менi нiяко© радостi... хто мене догляне...
хто... - та так i заголосить.
Дарма що нiмець, та й вiн заплакав, i хоч би тобi копi чку узяв. У
останнiй раз як був, i вп'ять чого-то не робив, а далi сказав:
- Нiчого не можна зробити! - 3 тим i по©хав. Моливсь Наум, моливсь... i
що то вже плакав! Так i пiдпливе сльозами. Далi вийшов iз кiмнати,
подививсь на Марусю, бачить, що вона, як тая свiчечка, догоря ,
перехрестивсь i на думцi каже собi:
- Господи! Твоя воля святая! Прости нас, грiшних, i навчи, що нам
робити i як тебе слухати? - Та з сим словом i пiшов.