Квiтка-Основ'яненко Г.. Маруся

Iде i за сльозами свiту не бачить. Позвав панотця, той аж здивувавсь,
що така здорова дiвка у три днi як занедужала, а вже й на божiй дорозi.
Поки панотець прийшов з святостю, Наум вернувсь i, крiплячись, щоб не
плакати, через велику силу каже Марусi:
- Донюi запричастимо тебе! Чи не дасть бог швидше здоров'я?
- Я сього хотiла прохати... та боялась вас потурбувати... I вже
здоров'я!.. Хiба спасення душi... коли б тiльки швидше... - ледве
промовила се Маруся.
Кинулася Настя хату прибирати i сiни упорати, а Наум засвiтив свiчечку
i ладаном покурив; аж ось i батюшка прийшов...
Поки Маруся сповiдалася, Наум iз Настею i хто ще був у них iз сусiдiв
вийшли у сiни. От Настя i каже мужиковi:
- Нащо ти ©© так сполохав? Вона тепер подума, що вже зовсiм вмира, коли
привели панотця?
- Що ж, стара, будемо робити? - здохнувши тяжко, сказав Наум. - А яково
ж би нам було, якби вона вмерла без покаянiя?
- Та, що-бо ти, старий, говориш? Де ©й ще вмирати? Ще тiльки сьогоднi
четвертий день, як гаразд i занедужала...
- Але, четвертий! У бога усе готово, його свята воленька! Повелить, то
я ще швидш ©© вмру, дарма що вона вже на ладан дише.
Сказав Наум та й вiдiйшов, гiрко заплакавши, i каже собi тихенько: "I
коли б то господь послав менi сюю милость! Воля твоя, господи!"
Тут панотець кликнув, щоб усi йшли у хату, буде ©© причащати. Наум,
тiльки сам живий та теплий, ще здужав пiдвести ©© до святого причастя...
Маруся прийняла тайни Христовi, як ангол божий; потiм лягла,
перехрестилась, пiдвела очицi угору i веселенько проговорила:
- Коли менi... така радiсть тут... пiсля святого причастя... що ж то
буде у царствi небеснiм? Прийми i мене, господи, у царство тво святе! -
Панотець, посидiвши i поговоривши дечого з письма, пiшов додому.
Трошки погодя чують, що кашель в Марусi нiби перестав i вже вона хоч i
не стогне i буцiмто спить, так у горлi стало дуже хрипiти, а у грудях аж
клекотить...
От Настя i каже до старого:
- Та й-богу, вона не вмре; бач, ©й полегшало.
- Мовчи та молись богу! - сказав ©й Наум, а сам аж труситься. - Тепер,
- каже, - янголи святi© лiтають над нею. Страшний час тогдi наста , як
праведна душа кончиться. Нам, грiшним, треба тiльки молитись богу!
- Господи милостивий! Ти сам бо©шся та й мене ляка ш.
Так сказала Настя не бачачи сво © бiди, а Наум знав добре усе, i знав,
що до чого i пiсля чого що йде, та й каже:
- Коли б то бог милосердний сотворив таке чудо! Далi засвiтив страшну
свiчку* (*Страшна свiчка - свiчка, яку запалювали в так званий страсний
четвер.), поставив перед образами, а сам пiшов у кiмнату... i що то вже
моливсь богу! Куди-то не обiщавсь iти на богомолля. Скiльки худоби роздати
на церкви, старцям...
Як ось Маруся таки дуженько промовила:
- Таточку!.. Матiнко!.. А пiдiйдiть до мене. От вони й пiдiйшли. Наум
бачить, що Маруся зовсiм змiнилась на лицi: стала собi рум'яненька, як
зоренька перед сход сонця: очицi, як ясочки, грають; веселенька, i вiд не©
неначе ся . Вiн знав, до чого се приходиться, здригнув увесь, скрiпив
серце, а сльози, знай, глита та думкою тiльки так помоливсь: "Час
прийшов... господи, не остав мене!.." Маруся ©м i каже:
- Батеньку, матiнко, мо© рiднесенькi! Простiть мене, грiшную!..
Попрощаймося на сiм свiтi... поки бог зведе нас докупи у сво©м царствi.
Тут стала ©м руки цiлувати; а вони так i розливаються, плачуть i ©©
цiлують. От вона ©м i каже вп'ять, та так веселенько й усе усмiхаючись:
- Спасибi вам, мо© рiднесенькi, що ви мене любили!.. i кохали мене...
Простiть мене, може, коли вас не послухала... або сердила... Менi бог
грiхи простив... простiть i ви!.. Не вбивайтесь дуже за мною, бо се
грiх... та пом'янiть мою грiшну душу... не жалуйте худоби, усе земля i
пил... Годi ж, годi, не плачте ж... Бачите, яка я весела... там менi буде
прехороше!.. Коли-небудь треба i вмерти... Ми недовго будемо рiзне; там
год - як часиночка... Бачите, я не жалкую за вами... бо скоро
побачимось... Васи... ох! Василечка мого як побачите, скажiть, щоб не
вбивавсь.. скоро побачимось... Я його дуже, дуже любила!.. Горiшки мо©
положiть менi у руку, як помру, а платок... вернiте йому... А де ви? Я
щось вас не бачу... Таточку! Читай менi... голосно молитви... а ти,
матiночко... хрести мене... По-бла-го-словiть же... мене...
Наум став читати молитви, а Маруся силкувалася, та не здужала за ним i
слова сказати; а вiн що скаже слово та й залл ться сльозами, переплаче та
вп'ять чита. Настя чи перехрестила двiчi та й знемогла i тут же впала.
Сусiда подала Марусi у руку свiчку i вже насилу руку розправила, бо вже
стала заставати... От вже i гласу ©© не стало чути... Наум нахиливсь та
над ухом ©© голосно чита "Вiрую во диного бога" та "Богородицю"... а се
вона - зирк очима та й сказала голосно:
- Чи ви чу те?... Що се таке? Наум впав навколiшки i каже:
- Молiтеся усi! Янголи прилетiли по ©© душу!
Далi Маруся ще спитала:
- Чи ви бачите? - та й замовкла... Здохнула важко... тiльки й
промовила: - Мати божа!.. прийми... - i успоко©лась навiки!
Наум скочив, сплеснув руками, пiдняв очi вгору i стояв так довгенько.
Далi пав перед образами навколiшки i моливсь: "Не остав мене, господи,
отець милосердний, у сюю горкую годину! Цiлий вiк ти мене милував, а на
старостi, як менi треба було у землю лягти, послав ти менi таке
горенько!.. Укрiпи мене, господи, щоб я не согрiшив перед тобою!"
Кинувся до Марусi, припав до не©, вицiлував ©й руки, щоки, шию, лоб i
усе приговорю :
- Прощай, моя донечко, утiха, радiсть моя! Зав'яла ти, як садовий
цвiточок; засохла, як билинка! Що я без тебе тепер зостався? Сирота! Пуще
мало© дитини. Об дитинi жалкують, дитину приглядять, а мене хто тепер
пригляне?.. Тепер ти у новiм свiтi, меж янголами святими, зна ш, як менi
тяжко, як менi гiрко без тебе: молись, щоб i мене бог до тебе узяв!
Закриваю тво© оченьки до страшного суду! Не побачу у них сво © радостi
бiльш! Складаю тво© рученьки, що мене годували, опатрували, обнiмали...
Вiн би й довго коло не© вбивався, так тут сусiда пiдiйшла та й каже:
- Пусти, дядьку, вже ти ©© не пiднiмеш; а ось прийшли дiвчата убирати
Марусю; ти йди та давай порядок, бо, бач, Настя безчувственна теж лежить.
Наум став над Настею, вп'ять гiрко заплакав та й каже:
- Уставай, мати! дружечки прийшли, нехай убирають до вiнця нашу
молоду... а я пiду лагодити весiлля!
Пришедши вiн до панотця, не змiг i слова сказати, а тiльки що плаче так
що й господи! Пiп зараз догадавсь та й каже:
- Царство небесне ©й! Праведна душа була, упокой ©© господи со святими!
А помолившись, i став розважати Наума, поки позiходилися дяки; далi
пiшли у церкву, пiп став служити панахиду, а по душi звелiв дзвонити на
непорочнi, як по старому i по почотному чоловiковi; та й послав сукно i
ставник i звелiв iти читати псалтирi.
Увiшедши Наум у церкву, так i пав перед образами, та й моливсь, що таки
за впокой душi свого дитяти, а то таки, знай, узивав:
- Господи милосердний! Дай менi розум, щоб я, при такiй тяжкiй бiдi, не
прогнiвив би тебе не тiльки словом, та нiже думкою!
Як же заспiвали вiчную пам'ять, так i сам почувся, що йому якось-то
стало легше на душi, i хоч i жаль йому дочки, - що то вже i казати, крiпко
жаль! - та зараз i подума: "Воля божа! Вона теперечки у царствi; а за
таке горе, що ми тепер терпимо, бог i нас сподобить з нею бути!"
Бодро дiйшов додому. Вже Марусю нарядили i положили на лавi, бiля
вiкна. Став Наум над нею, помоливсь, зложив руки нахрест та й став
приговорювати :
- Донечко моя милая! Марусенько моя незабутняя! Що ж ти не глянеш
каренькими сво©ми оченятами на свого батенька рiдного? Що ж не кинешся
рученьками обняти його?.. Що не проговориш до нього нi словечка?.. Ти ж
мене так завсегда зострiчала... а тепер... закрила сво© оченьки, поки
вздриш господа на страшному судi; зложила рученьки, поки з сим хрестом, що
тепер держиш, вийдеш з домовини назустрiч йому; скрiпила уста, поки з
янголами не станеш хвалити його!.. На кого ж ти нас покинула?.. Узяла нашi
радощi з собою; хто нас буде веселити такою добрiстю, як ти? Хто нас,
сирiт, на старостi буде жалувати?.. Хто нас, як билиночок у полi, буде
доглядати?.. Хто зопинить нашi горючi© сльози?.. Хто обiтре нам смажнi©
уста?.. Хто у болiстi промочить нам запеклий язик?.. Не повеселила ти нас,
живучи з сво©м Василем! Не порадувала нас сво©м весiллячком!.. Береш сво
дiвування у сиру землю!.. Зате подруженьки убрали твою русу косу, як до
вiнця; скиндячки положенi... квiточками заквiтчанi... i з правого боку тож
квiтка; нехай люди бачать, що ти була дiвою на землi, дiвою йдеш i на той
свiт.
Який зiбрався народ, - а вже таки повнiсiнька була хата i в вiкно
багато дивилося, - так усi навзрид плачуть!.. Та й як можна було утерпiти,
дивлячись на чоловiка, що зовсiм у старостi, сiдого, як лунь, немощного, -
сто©ть над сво©м дитятею, що одним одна й була йому на свiтi, i ту
пережив, i ту, на самiм цвiту, хова, а сам зоста ться на свiтi з старiстю,
з недугами, з горем, один собi з старою до якого часу! Яка вже ©х жисть
буде?.. Та що й казати! Та ще ж яка й дитина! Коли б уже яка-небудь, так
собi, так би i сюди й туди; а то ж дiвка, не то що на усе село, та вряд чи
де й близько така була: богобоязлива, богомiльна, до усякого дiла
невсипуща, слухняна, покiрна, звичайна, тиха, розумна, i що вже красива,
так вже нiчого й говорити! I що то: хто й знав ©©, хто й не знав, то усяк
любив i поважав, i як почули, що вона вмерла, то всi ж то, i старi, i
молодi, та й мала дитина, усi за нею жалкували i збiглися дивитись на не©
i по нiй журитись.
Об старiй Настi вже нiчого й говорити: не здужала не то що порядку
давати, та й з мiсця не вставала; усе сидiла бiля покiйницi, i вже не
плакала, бо i слiз не стало, а тiльки тяжко здихала i нi пiвслова не
здужала, голосячи, приговорювати.
Послухавши псалтиря, що дяк усе читав, Наум сiв бiля сво © старо© та й
каже:
- Що, стара! Управились ми з тобою! Збирались весiлля грати, аж ось
похорони! Ох-ох-ох! Хвали, Насте, бога!
- Се нам за грiхи нашi, Науме, бог наказанi послав! - сказала йому
Настя.
- За грiхи! - сказав, подумавши, Наум. - Чи така кара, щоб нею
удовлити за нашi грiхи? Що день, що час ми тяжко согрiша м перед господом
нашим; так чого ж ми достойнi?.. Якби отець наш небесний робив з нами не
по милосердiю, а по правдi сво©й святiй, так ми б i давно недостойнi i на
свiт дивитись. Мiри нема його добростi!
- Зачим же вiн узяв у нас одну нашу радiсть? Що ми тепер будемо?
- Зачим? Дурна, дурна! Зачим узяв? Щоб дитина добрая, за добрiсть i
йому милая, поживши у сьому злому свiтi та бачачи других, не пiшла услiд
за тими, що не по його волi роблять; щоб не стала й вона така, котрих вiн
не любить. А за лихе i зле дитя бог кара отця i матiр, так би ми були б
i за не© у одвiтi; а тепер, коли дитя наше було добре , то через не© i нам
що-небудь бог з грiхiв простить.
- На кого ж ми тепер зостанемось? I хто нас у старостi та немощах
догляне? - питала ще таки Настя.
- I я те ж думав з першого часу, - каже Наум, - а далi, по молитвi, бог
такий менi розум дав: не було у нас дитяти, самi по собi жили, будем i без
не©. Ти скажеш: тогдi були молодi та здоровi, а тепер старi, не здужа мо
робити на себе. Насте, Насте! I у молодi лiта не самi по собi ми жили, i
робили, i пропиталися; бог нам помагав; вiн же нам i тепер не дасть
пропасти. Поживемо ще, потерпимо ще за грiхи нашi на сiм свiтi; по його
волоньцi прийде i наша година. Ти менi закри ш очi, а тебе... тогдi,
круглу сироту, у бiдi ще й лучче не покине той, що й маленьку комашечку
догляда, та й збереть нас докупи, i наша Маруся нас тамечка зострiне. Коли
ж небудь прийде сей час; не сто лiт будемо тут бiдствувати... та хоч би i
сто лiт, хоч би i бiльш, i хоч би ще гiршу бiду нам бог послав - коли ще
яка гiрша сi ©, - та чи може ж то iзровнятись проти того, що нам буде у
господа милосердного i де тепер наша Маруся? Годi ж, годi, не плач та
давай порядок. Живий живе гада, так i ми; треба усе полагодити, як
звичайно i як тiльки можемо що зробити i за душу, i за славу нашо© Марусi.
Стало надвечiр. Пiд коморою знакомий Наумовi маляр малю труну - та що
за славна була! Дубовi дошки, та товстi, та сухi, як залiзо, та й зроблено
чисто, як столярна; бо й теслi, що ©© робили, жалкуючи об Марусi i люблячи
Наума, вiд щирого серця ©© робили. А як ще маляр вичорнив ©©, та на крищi
змалював хрест святий, та кругом пописав слова усякими красками, у головах
намалював янгола божого, а у ногах списав патрет iз смертi з кiстками, та
так живо, що як настояща смерть, так така домовина, що хоч би i усякому
доброму чоловiковi таку бог привiв. У хатi i у кiмнатi жiнки порались, то
дiжу наставляли, то муку сiяли, то локшину кришили, то птицю патрали; а
народ то бiля мертво©, то бiля вiдчиненого вiкна, що над нею, дивилися; -
а обо старi iз журби так вже стяглися, що аж злягли... Як разом - крик!
Хтось дуже застогнав, аж закричав... Народ за вiкном тож крикнув: "Василь,
Василь", - i розступивсь. Наум, почувши се , скочив, зирк у вiкно...
лежить бiдний Василь бiля вiкна, мов мертвий зовсiм!..
У тi пори, як дзвонили по душi Марусi, ©хав мимо церкви сердека Василь
i поспiшав якомога до хазя©на з радiстю, бо усе зробив, як тiльки лучче
можна було, i вiз йому великi баришi. Як ©де i чу , що дзвонять; здригнув
крiпко, неначе йому хто снiгу за спину насипав, а у животi так i
похолонуло, i на душу така журба пала, що й сам не зна, що вiн таке став.
Перехрестивсь i сказав: "Дай боже царство небесне, вiчний покой
помершому!" - а сам по коням погнав, щоб швидше одчот вiддати хазя©ну та й
до Марусi i щоб вже з нею не розлучатися аж до весiлля.
Так от яке весiлля знайшов Василь! А як побачив свою Марусю, замiсть
щоб на посадi сидiть, лежить на лавi пiд церковним сукном, хоч i убрана, i
заквiтчана, та не до вiнця з ним, а у яму вiд нього iти! Як се побачив,
закричав жалiбно, застогнав, поблiд як смерть та тут же i впав мов
неживий!..
Насилу та на превелику силу його вiдволодали. Вже й водою обливали i
трусили... аж ось зирнув, повiв кругом очима та й сказав тихесенько:
- Марусю!.. Де моя Маруся?
- I вже, сину, Маруся нi твоя, нi наша, божа! - став йому Наум казати.
- Покинула нас!
Василь сидить, як окам'янiлий, i не баче, i не чу нiчого. От Наум
подумав, бачить, що треба йому розжалобити, щоб тiльки вiн заплакав, то
йому й легш буде; от i став до нього говорити... Та вже ж як то жалiбно
говорив, що й подумати так не можна, як то вiн йому усе розказував: як
його Маруся любила, як за ним убивалася, як занедужала i, вмираючи, що
йому наказувала... Василь, се слухавши, як заплаче... зарида, як кинеться
до не©... припав, цiлував ©й руки... I не вимовить нiчого, тiльки:
"Марусю... моя Марусенько!" То покинеть ©©, плаче та вбива ться, та вп'ять
до не©. А народ таки увесь, та що то - i малi дiти так i голосять,
дивлячись на нього i старих, що обплакують i його, неначе мертвого.
Отак було усе до вечора. Народ помаленьку розiйшовся, i вже нiччю Наум,
внемiгшись зовсiм, трошки задрiмав. Прокинувсь, дивиться, що Василь i не
дума вiдiйти вiд вмершо©; сто©ть бiля не© навколiшках та, знай, руки ©й
цiлу , та щось i приговорю з горючими сльозами. От Наум йому i каже:
- Спочинь, сину, хоч трохи! Завтра тобi тяжкий день буде; зберися з
силою. Бачиш, i я, вже менi бiльш ©© жалко, та й я таки трохи задрiмав,
щоб хоч мало головi легш було.
- Вам ©© бiльш жаль? - каже Василь. - Та як се можна i подумати? Я ©©
любив у сто раз бiльш, чим ви!
- Вже сього не можна розiбрати: ти кажеш, що ти бiльш, а я знаю, що я
©© отець, стар чоловiк, i вже в мене дочки не буде; а ти собi, як захочеш,
дiвку й завтра знайдеш...
- Тату, тату! - жалiбно сказав Василь. - i вам не грiх так говорити...
i у яку пору i у якiм мiсцi?...
Далi подививсь на нього з грозою iспiдлiб'я та й став, неначе не у
сво му умi, сам собi розговорювати:
" х правда... скоро посватаюсь... та й оженюсь... зiйдетесь на
весiлля... та не зовiть попа... а може... а може... дарма!.."
Слухавши такi© його речi, Наум дуже злякавсь, бо думав, чи нема у нього
помислу, щоб - нехай бог боронить - самому собi смерть заподiять; став
його розважати i розказувати, який се смертельний грiх, щоб проти божо©
волi смертi ськати, i що такая душа непрощена вiд бога у вiки вiчнi©; далi
став його навчати, щоб моливсь богу i щоб положивсь на милость його... i
багато дечого йому доброго говорив, бо був дуже розумний, хоч i письма не
вчився, а у беседi частiсiнько i пiп не знав, що проти нього говорити, а
дяк так i не схвачувався з ним.
Василь на усi його речi стояв мовчки, часом усмiхнеться, то насупиться,
то забормоче: "Молиться? Молiтесь ви". А сам, видно, сво думав. Наум же,
говоривши йому довго, подумав: "Що йому тепер товкувати? Вiн i себе не
тямить. Нехай на слободi приймусь за нього i розтолкую йому, щоб часом
його душа не пропала".
Як обвиднiло трохи надворi, зараз зiбралися нужнi люди у двiр до Наума;
розложили середу двора вогонь; жiнки стали поратись, поприставляли казанки
та горшки i варять борщi, локшину, квасок, печене кришать шматками, а там
кутю у миски накладають та ситою розводять, горiлку по пляшкам розливають,
щоб частувати, ложки перемивають, миски лагодять, дошки кладуть i усе
готують як треба, щоб i людям пообiдати, i старцiв божих нагодувати.
Став день, задзвонили у старший дзвiн повагом, звичайно, як на збiр.
Господи! Як повалить народ - так видимо-невидимо! Що сво© селяни, а то iз
города понаходило i пона©жджало; та були-таки й пани, щоб подивитись, як
по старовинi, що вже тепер виводиться з моди, будуть дiвку ховати.
Як передзвонили на збiр, ось i несуть вiд церкви святий хрест i
корогви, за ними мари, а там iдуть аж три попи i четвертий диякон, та усе
у чорних ризах, а дякiв - так з десятка два. А за народом так насилу
протовпились до хати.
Наум, побачивши, що вже усе готово, став одбирати людей: кого дружком,
кого у пiддружi, кого у старости, жiнок у свашки, i усе по дво , дiвочку у
свiтилки, парубкiв аж дванадцять у бояри, а молодого не треба було
вибирати, бо Василь, ©© посватаний жених, був тутечки. От як вiдiбрав
усiх, та й став ©м кланялися i просити:
- Люди добрi, сусiди любезнi©! Панове старики, жiночки-паньматки, i ви,
парубоцтво чесне, i ти, дiвча молоденьке! Не зогнушайтесь послухати мене,
старого, батька нещасного! (А сам так i рида). Не привiв мене бог - воля
його свята! - замiж дочки вiддати i з вами, приятелями, хлiба-солi
роздiлити i повеселитись, а сподобив мене, грiшного, вiддати йому
одну-однiсiньку дочечку, чисту i непорочну, як голуба бiлого. Збираюсь
тепер поховати ©© дiвуваннячко, як закон велить i як ©© слава заслужила.
Потрудiтесь пiти за нею у почотi, проводiте ©© дiвування на вiчную жизнь,
не у нову хату i не до милого мужа, а у сиру землю i у темну домовину!
Потiште сво©м послухнянством i мене, старика, батька скорбящого, що свою
утробу...
Та хотiв поклонитись, та аж впав до землi i гiрко-гiрко заплакав, а
увесь народ за ним.
Далi, уставши i вiддохнувши, каже:
- А де стара мати? Нехай розда подарки сватам та по©зд знаряджа.
От покликали Настю, а замiсть ©© поставили другу жiнку, щоб голосила
над покiйною та приговорювала, до якого часу треба.
Не сама вийшла Настя, а вивели ©© до почоту, бо вже зовсiм нездужала.
За нею винесли хлопцi скриню з подарками i вiдчинили. От Настя зараз
покликала до себе дiвчат та й каже:
- Не порадувалася моя душа, щоб побачити, як моя мила Марусенька, по
вулоньцi ходячи, та збирала б вас у дружечки на радiсть свою; а привiв
мене господь самiй у старостi, гiркими слiзоньками обливаючись, просити,
щоб ви проводили ©© дiвуваннячко до темно© ями. Не вдалося менi чути ваших
весiльних пiсеньок до мо © Марусi, а замiсть того побачу вашi слiзоньки,
що зо мною проливатимете, як заспiвають ©й вiчную пам'ять; не
погнiвайтеся, що замiсть весiльних медяничкiв або коровайних шишечок да
вам мати, нещасная, горкая, да восковi свiчечки. Засвiтiте ©х, проводiте
мою Марусечку i вiдайте: як горять вашi свiчечки, так горить мо серденько
вiд журби велико©, ховаючи одним одну дочечку, утiху мою... а сама
зостаюся при старостi, як билиночка у полi i слiзоньками умиваючись.
Тут ©м i роздавала гривеннi свiчечки i усе зеленого воску. Далi достала
той рушник, широкий та довгий, та що то вже гарно вишитий був! i що мався
пiдiслатись при вiнцi пiд ноги молодим, та й пов'язала на хрест святий,
великий, що попереду носять.
А там поперев'язувала дружка i пiддружого раз рушниками
довгими-довгими, з плеча аж до долiвки, та усе повишиванi заполоччю орлами
та квiточками; а далi i по другому навхрест, бiлого полотна, довгi, так що
аршинiв по чотири, i усе пообшиванi заснiвками. Такими ж рушниками
поперев'язували i свашок, та ще ©м i по квiтцi прикололи до очiпкiв.
Старост теж поперев'язували по одному рушнику, по одному, та хорошому.
Свiтилочцi зробили меч, як таки водиться на весiллi: нав'язали ласкавцiв,
чорнобривцiв, василькiв i позолочено© шумихою калини, i свiчечку ярого
воску засвiтили; i меч обв'язали, i свiтилочку перев'язали рушниками, тож
гарними i усе вишиваними. Боярам понашивали на шапки шовковi квiтки i
правi руки поперев'язували платками, усе бумажними, красними, як один, i
такими, що по три копи жоден. Ту хустку, тож бумажну, що малося молодим
руки пiд вiнцем зв'язати, ту подали на срiбний хрест, що пiп у руках несе,
а таки окремо кожному поповi i диякону на свiчечку подали платки бумажнi,
синi, i усякому дяку дали по хусточцi. Килим великий та хороший положили
на кришу у трунi, а коць* (*Коць - рiд килима.) важкий, з розводами i
посерединi великий орел, так той послали на мари пiд труну, i щоб усе те
пiшло на церков божу за душу помершо©.
Далi Настя стала роздавати iз скринi усе добро, яке було: що дiвоче, -
чи плахточку, чи запасочку, чи сорочечку, чи хусточку, чи що-небудь -
роздавала вбогим дiвчатам та сиротам, що нi батька, нi матерi i що ©м
нiгде узяти; - а жiноче, - то серпанки, то очiпочки бiленькi, то платки на
голову, що було наготовлено ©© дочечцi, - таким же жiночкам та удовам, усе
вбогим; так що яка-то велика скриня були повнiсiнька, а тут тобi хоч би що
зосталося; усе пороздавала i скриню вiддала на церков божу; i подушки, i
рядна, - усе позбувала й царство небесне Марусi i за душу свою i Наумову;
а далi i каже, перехрестившись:
- Слава тобi, господи, що було що роздати за душу мо © мило© Марусеньки
i обдiлити добрих людей. Нащо менi те придане ©©, коли я i ©© рiшилась...
- А переплакавши, i каже:
- Де ж наш ще молодий?
От його i привели до не©. Обняла вона його крiпко, цiлу , плаче i
приговорю :
-Зятечку мiй милий!.. Синочку мiй коханий... Як порох ув оцi, так ти
менi зостався. От же твоя хусточка сватаная! Маруся без тебе усе ©© бiля
серця носила, а вмираючи, заповiдала причепити ©© тобi, як будуть ©©
ховати... Не забувай мо © Марусi i як вона тебе вiрно до смертi любила...
Не забувай нашо© з батьком старостi!.. Не покинь нас... приглянь нас у
немощах!.. Нiкому ж нам буде i очей закрити, i пом'янути нас!..
Василь блiдний-блiдний, як тая настояща смерть, волосся йому
розкудовчене, очi, мов у мертвого, дивляться i не бачать нiчого; руки
неначе судороги покорчили, а сам, як лист, труситься; i незчувся, як тую
хустку йому почепили за дояс; насилу промовив до Настi:
- Матiнко рiдненька!..
Та бiльш нiчого не змiг сказати. От, причепивши хустку, Настя
перехрестила його та й каже:
- Бог тебе, мiй синочку, сиротиночко, удовець без вiнця, благословить i
матiр його божа на усе добре , тiльки не покидай нас!.. - Сказавши се ,
пiшла голосити над дочкою.
От як зовсiм управились, попи почали правити, що треба, покропили
домовину святою водою, бояри положили Марусю у труну, а дружечки поправили
на нiй коси та цвiточки i на голову положили ще вiночок (бо ще не була
вiнчана), що самi зв'язали то з жовтих гвоздикiв, та з ромену, та з рiзних
цвiткiв.
Сердешний Наум ледве ноги переставля, а ще таки хотiв закон сполнити:
пiдiйшов до труни, перехрестив Марусю i каже:
- Поздоровляю тебе, Марусенько, на новосiллi... Бог послав тобi сей
дом; почивай у нiм; нехай нi один злий чоловiк не поворушить тво©х
кiсточок нi руками, нi язиком; щоб так тихо, як тепер лежиш, пролежала до
страшного суду i з радiстю устала з сим святим хрестом.
Пiсля сього бояри й понесли з хати труну, а Наум таки ще услiд, хоч
гiрко плаче, i ще таки посилкувався сказати:
- Прощай, Марусю, з мого дому! Недовго ти в мене гостила, та з тобою
усегда радiсть була... Ти не вернешся вовiки, i я радостi не матиму тож
вовiки!
От i понесли: поперед усього хрест святий з корогвами, далi кришка з
мар, сукном мертвим покрита, несли чотири хлопчика, як янголи, i в них
хусточки. Затим криша з труни, килимом покрита, а несуть ©© чотири
боярина; за ними попи з свiчками i диякон з кадилом, а там дяки, та так
прехороше та жалiбно спiвають, що хоч-не-хоч, так заплачеш. От тут пiшли
дружечки по парцi, усi в свитах, i тiльки самi чорнi ленти покладенi на
головах, без усякого наряду, i у кожно© у руках зелена свiчечка пала. За
дружечками iшла сама собi свiтилочка з мечем, за нею свашки, далi дружко i
пiддружний, а за ними вже несли труну на марах бояри; а Василь, як,
молодий, iшов з правого боку; на превелику силу iде i неначе й не вiн; нi
до чого йому дiла нема, що йому скажуть, те й робе i туди йде, й очей не
зведе з сво © Марусi... А вона, моя сердешна, лежить, мов голубочка, тим
серпанком, що мався ©© на весiллi покривати, покрита уся, тiльки вид
незакритий; i зда ться, що вона, лежачи, звисока усюди погляда; та ще як
вона хороше вмирала, то так i усмiшечка у не© на виду зосталася, i вона
нiби усмiха ться i потiша ться, що ©© так хороше ховають.
Василь би то, може б, i не зiйшов би з мiсця, бо в нього i пам'ятi не
було, так його вели два старости у рушниках пiд руку.
За домовиною iшли або вели сусiди й приятелi Наума i Настю, що так i
розливаються, як тая рiчка. А дзвони? так господи! не перестають i усе
дзвонять. А народу, народу! I за домовиною, i побiля домовини, i по вулицi
напередi, i по воротям, i по плотам... що то i сказать не можна, скiльки
©х там було. Поки донесли до церкви, то аж дванадцять разiв зостановлялися
читати вангелiя i усякий раз пiдстилали бумажний платок. Який пiп
прочита, тому й платок.
Вiдслуживши у церквi i службу божу i похорони, як слiду , понесли тим
же чином i на кладовище. Як стали опуска©и труну у яму, то вiд Настi