Страница:
XXXIII
У розпал цієї великої колотнечі, яка шарпала Тоскану і Ломбардію, місто Лукка перейшло під руку Мастіно делла Скали, синьйора Верони (1341), який хоч і мав за угодою передати Лукку флорентійцям, не зробив цього; він гадав, що, пануючи в Пармі, він може утримати також і Лукку, і тому знехтував даним словом. Флорентійці, бажаючи помститися, у спілці з Венецією повели проти нього таку нещадну війну, що він був мало не втратив усі свої статки. Одначе єдиною перевагою, яку вони здобули, була втіха від того, що вони погромили Мастіно, бо венеційці, пактуючи, як усі, зі слабкішими за себе самих, захопивши Тревізо і Віченцу, замирилися окремо з ворогом, а Флоренція вхопила шилом патоки. І все ж за якийсь час Вісконті, володарі Мілана, забрали у Мастіно Парму, і він, гадаючи, що Лукку йому нині не утримати, надумав продати її. Покупцями виступили флорентійці і пізанці, і в ході торгу пізанці побачили, що флорентійці, як багатші, заломлять їх. Тоді вони надумали взяти Лукку силоміць і з допомогою Вісконті отаборилися під нею. Але флорентійці не здалися, провели з Мастіно оборудку, виклавши частину грошей готівкою, а на решту видавши зобов'язання, і послали трьох представників – Наддо Ручеллаї, Джованні ді Бернардіно Медічі та Россо ді Річчардо Річчі, щоб вступити в посідання майном. Вони зуміли пробитися в Лукку силою, і осілі в цьому місті люди Мастіно передали його їм. Проте облоги пізанці не припинили і чого тільки не робили, щоб захопити Лукку; флорентійці ж силкувалися змусити їх облогу зняти. Після тривалої війни, в якій флорентійці втратили свої гроші і дістали ганьби, бо їх було вигнано, Лукку прибрали до рук пізанці. Утрата цього міста, як завжди в таких випадках буває, нацькувала флорентійський посполитий люд проти можновладців, і він лаяв їх на всіх площах, закидаючи їм скупість і нездарність. Попервах війну доручено вести двадцяти громадянам, які поставили месера Малатесту да Ріміні капітаном. Командував він операціями і невміло, і нерішуче, а тому королю Робертові Неаполітанському послано прохання про допомогу. Король послав до Флоренції Готьє, дука Афінського, який з призводу небес, уже грізних від передчуття лиха, приїхав саме тоді, коли луккське передузяття зазнало краху (1342). Зібрання Двадцяти, бачачи народне обурення, подумало, що обрання нового капітана сповнить людей новими надіями і це призначення або стримає зовсім, або пригасить їхній гнів проти нього. А щоб тримати їх у страхові і дати дуку Афінському таку владу, щоб він зумів боронити його успішніше, воно поставило його спершу охоронцем, а потім капітаном озброєних загонів. Гранди через викладене вже вище тримали камінь за пазухою, а проте багато хто з них зблизився з Готьє тоді, як він від імені Карла, дука Калабрійського, правив Флоренцією. Тут вони й ухвалили, що пора, жертвуючи державою, згасити полум'я їхньої зненавиди і що народ, їхній вічний кривдник, можна здолати лише одним: віддати його під зверхність державця з тим, щоб той, добре обізнаний з доблестю однієї партії і свавіллям другої, першу нагородив, а другу вбрав у шори. До цього слід доточити й сподівання на ті блага, яких вони заслужать за їхнє сприяння, коли дук вийде на володаря. Тим-то вони не раз вступали з ним у таємні стосунки й радили йому взяти на себе всю владу, обіцяючи підсобити йому всім, що від них залежить. У цьому до них підпряглися деякі пополанські доми, як, наприклад, Перуцці, Аччаюолі, Антеллезі та Буонаккорсі; заборгувавши кругом і позбавлені чим розплатитися, вони зазіхали нині на чуже, сподіваючись, що, допомігши поневолити батьківщину, вони скинуть ту неволю, якою загрожували їм позичкодавці. Честолюбне дукове серце загорілося від цих умовлянь жагою влади і могуті. Бажаючи зажити слави суворого правдолюбця і завоювати народну любов, він позвав до суду тих, хто вів луккійську війну, стратив месера Джованні Медічі, Наддо Ручеллаї та Гульєльмо Альтовіті, а інших, багато кого, засудив до вигнання чи грошової пені.
XXXIV
Страти нажахали громадян середнього стану і припали до душі лише грандам і плебсу, оскільки перші побачили в цьому розплату за всі кривди, заподіяні їм від посполитого люду, а другі взагалі любили просто зловтішатися. Коли дук робив обхід міста, його гучно хвалили за великодушність, і кожен привселюдно закликав його виводити злочинців на чисту воду й карати. Зібрання Двадцяти важило з кожним днем усе менше й менше, зате посилювалася влада дука і страх перед ним. Усяк, щоб показати йому свою відданість, малював на причілках своїх осель його герб, отож, щоб вийти в державці, йому бракувало тільки титулу. Думаючи, що віднині для нього вже немає нічого недосяжного, він натякнув Синьйорії, що для державних інтересів уся повнота влади йому просто-таки необхідна, і оскільки з цим згодне все місто, він гадає, що й Синьйорія не проти. Синьйори, уже давно передчуваючи руїну республіки, від цього домагання схвилювалися непомалу і хоча знали, чим це їм загрожує, відповіли, не бажаючи зрадити своєї батьківщини, одностайною рішучою відмовою. Дук, зводячи на очі всім свою релігійність і гуманність, зупинився в монастирі братів-міноритів Санта Кроче. Приступаючи до здійснення свого зловорожого заміру, він розпорядився читати по всіх усюдах заклик до народу зібратися завтра в його присутності на площі Санта Кроче. Цей заклик злякав Синьйорію ще більше, ніж попередні його орації, і вона згуртувала довкола себе тих громадян, які, на її думку, любили батьківщину і свободу беззавітно. Знаючи, яка потуга в дука, вони поклали собі тільки умовляти його і спробувати, бо чинити опір було годі, змусити його передумати або ж якось пом'якшити його владу. І ось деякі синьйори пішли до дука, і один із них повів таку річ: «Ми прийшли до вас, синьйоре, на ваш виклик, а також за вашим розпорядженням зібратися всі народом, бо певні, що ви прагнете дещо незвичайно домогтися того, чого ми не побажали дати вам законним шляхом. Ми аж ніяк не збираємося чинити опір вашим задумам, ми тільки хочемо показати, якою важкою буде для вас та ноша, яку ви вирішили завдати на себе, аби ви завжди згадували про наші поради і про поради, зовсім їм протилежні, від людей, які дбають не про вашу вигоду, а про вгамування своєї злості. Ви намагаєтеся поневолити місто, яке завжди жило вільно, оскільки влада, передана колись від вас королям неаполітанським, була співдружністю, а не поневоленням. Чи ж уявляєте ви собі, як важить для такого міста і як солодко лунає в ньому слово «свобода»? Слово, якого ніякій не здолати силі, не стерти часові, не заступити жодній чесноті. Подумайте, синьйори, якої треба потуги, щоб таке місто уярмити. Прибульців вам буде недостатньо, а покластися на городян ви не зможете, оскільки теперішні ваші люди, які попхнули вас на цей шлях, як тільки розгромлять з вашою підмогою своїх ворогів, одразу ж візьмуться за вас, щоб верховодити самим. Плебс, цей ваш нинішній спільник, дуже зрадливий і хиткий і залежний від обставин, отож будь-якої миті все місто може стати ворожим до вас, потягнувши до ями і себе, і вас. Проти цього безголов'я немає ніякого ліку, бо захистити свої володіння можуть лише державці, в яких небагато недругів і їх можна легко знешкодити, розправившись з ними чи вигнавши. Але коли ненависть повсюдна, убезпечити себе годі, бо не знаєш, звідки ждати лиха, а коли всіх боїшся, довіритися не можна нікому. Рятуючись від біди, накликаєш на свою голову ще більшу загрозу, бо всі, кого скривджено, дихають ще лихішим духом і домагаються розплати ще завзятіше. Убити любов до свободи час безсилий, бо вона так часто поривала за собою тих багатьох городян, які її солодкості самі зроду не заживали, але вона дорога їм з пам'яті, переданої батьками, і якщо вони зуміли знову визволитися, бо боронили свою волю з великим завзяттям, зневажаючи всяку небезпеку. А в тому разі, коли батьки не заповіли їм бодай цієї пам'яті, свобода увічнена в громадських будинках, у місцях, де діють магістрати, у вивісках вільних установ, у всьому тому, що покликане розвивати громадську свідомість. Що ж ви збираєтеся зробити, що дорівнювало б свободі вільного життя чи могло б вгасити бажання людей повернути нинішні положення? Ні, нічим ви цьому не зарадите, навіть якби прилучили до цієї імперії всю Тоскану і щодня входили до цього міста тріумфатором після звитяги над нашими ворогами, бо ця слава була б вашою, а не їхньою славою, і флорентійці придбали б не підданців, а побратимів у неволі, що поневолило б їх ще більше. І навіть якби ви були найсвятішою і найдоброзичливішою людиною, найправеднішим судією – для народної любові всього цього замало. А як цього, на вашу думку, достатньо, то ви помиляєтеся, бо для того, хто жив вільно, всякі вериги обтяжливі і будь-які пута сковують його. До того ж насильний устрій доброму державцеві не може товарищити, і вони неминуче або уподібняться, або один знищить другого. Тим-то вам залишається тільки одна рада: або правити цим містом нещадною залізною рукою, для чого часто бракує цитаделі, варти, спільників, або обмежитися тією владою, яку ми вам передали, до чого вас і закликаємо, нагадуючи вам, що міцна тільки та влада, якої слухаються добровільно. Не рвіться ж у полуді своєї дрібної амбіції до місця, де вам не розсістися і звідки вище не піднятися, через це ви приречені рано чи пізно впасти, на ваше і наше страшне безголов'я».
XXXV
Запеклої дукової душі ця промова аж ніяк не зворушила. Він відповів, що його мета не відбирати міську свободу, а навпаки, повернути її, бо рабські тільки ті міста, де панує розгардіяш, а згуртовані міста вільні. І якщо Флоренція під його рукою здихається сектантського суперництва, особистих амбіцій і ворожнечі, це поверне їй, а не уб'є свободу. І ношу цю він бере на себе не з честолюбства, а зглянувшись на благання вельми багатьох громадян, і тим-то їм, синьйорам, треба примиритися з тим, що влаштовує інших. А щодо погроз, на які він себе наражає, то йому байдуже, бо лише нікчема зрікається благодії, побоюючись зла, і тільки страхополох кидає славетне передузяття, якщо не певний успіху. І він сподівається на ділі незабаром переконати всіх, що йому довіряли замало і побоювалися його забагато. Синьйори, бачачи, що вони навряд чогось доможуться, домовилися назавтра вранці скликати всю людність на площі і від її імені передати дуку владу на один рік на тих самих умовах, на яких її вже передано Карлові, дуку Калабрійському. 8 вересня 1342 року дук у супроводі месера Джованні делла Този, усіх своїх спільників та багатьох інших громадян прийшов на площу і разом з синьйорами піднявся на трибуну, як називають флорентійці сходи, які ідуть до Палацу синьйорії, звідки людності й прочитано умови, встановлені поміж Синьйорією та дуком. Коли дійшли до того пункту, за яким влада передавалася останньому на один рік, народ загукав: «Дожиттєво!» Коли месер Франческо Рустікеллі, один із синьйорів, піднявся, щоб промовою своєю втишити юрму, слова його урвав ще гучніший репет, отож за народною волею дука обрано зверхником не на рік, а дожиттєво. Після чого натовп підхопив його, підняв і поніс по площі, скандуючи його ім'я. За звичаєм начальник палацової варти, коли синьйори виходили, замикався у палаці. Тоді уряд цей справував Ріньєрі ді Джотто. Підплачений дуковими приятелями, він впустив дука в палац без усякого супротиву, а злякані й оганьблені синьйори розійшлися по домівках. Палац зазнав пограбування від дукової челяді, народну корогву подерто, а на причілку палацу вившіено значок дука. Всі ці події викликали безмірну журбу й сум добрих громадян і величезну радість тих, хто на них пішов з темноти чи зловорожості.
XXXVI
Наділений тепер усією повнотою влади, дук, щоб усунути від урядування тих, хто завжди відстоював свободу, заборонив синьйорам збиратися в палаці й надав їм приватний особняк; він забрав корогви у хорунжих народних компаній, скасував Постанови справедливості, передбачені проти грандів, повипускав в'язнів, повернув вигнанців дому Барді та Фрескобальді і заборонив усім носити зброю. Аби ліпше відбиватися від внутрішніх ворогів, він примирився з зовнішніми, при чому вельми задобрив аретинців та всіх інших підданців Флоренції, уклав мир з пізанцями, хоча його закликали як володаря вести з ними війну, ліквідував зобов'язання, видані купцям, які позичили республіці гроші на ведення луккської війни, збільшив колишні податки і запровадив нові, позбавив синьйорів усякої влади. За ректорів у нього стали месер Бальйоне з Перуджі та месер Гульєльмо з Ассізі, які вкупі з месером Череттьєрі Вісдоміні й були його радниками. Він брав з громадян великі побори, суд чинив неправий, а суворість звичаїв і людяність, які він удавав, перевелися на пиху й жорстокість. Отож багато хто з грандів і пополанської шляхти опинилися під загрозою грошової пені, смерті та всілякого гніту. А щоб поза містом його врядування було не краще, ніж усередині, він поставив для коптадо шість ректорів, які гнобили й грабували селян. Гранди були в нього під підозрою, хоча майже всі тягли за ним руку, і він вернув багатьох банітів. Він не міг повірити, щоб шляхетні душі, які нерідкі серед шляхти, були вдоволені його зверхністю. Тому він загравав із плебсом, сподіваючись з його поміччю і на вістрі чужих списів підтримувати тиранію. Коли настав травень, місяць, який у народі святкують усякими урочистостями, він звелів набрати з плебсу і дрібного люду збройні компанії, яким дав гучні назви, роздав корогви й гроші. З них одні урочисто крокували по місту, а інші вітали їх з великою помпою. Всюди пішла чутка про піднесення дука, до нього потяглися французи, а він роздавав їм посади як тим, на кого міг цілком покластися. Отож незабаром Флоренція не тільки стала вотчиною французів, але й почала навіть переймати їхні звичаї і строї, оскільки і чоловіки, і жінки, занедбавши свої порядки, робили все по-французьки без усякого сорому. Та найбільше обурював ґвалт, який він та його клеврети безчільно дозволяли собі щодо жінок. Ось так і жили флорентійці, обурено спостерігаючи, як підупадає велич їхньої держави, як розхитується лад, як переводиться закон, псуються звичаї, топчеться всяка пристойність. Ті, хто ніколи не бачив пишноти царських атрибутів, не могли без уболівання спостерігати, як по місту парадує дук, оточений пішим і кінним почтом. А для того щоб їх пік іще більший сором, вони мусили бити поклони тому, кого найбільше ненавиділи. До цього ще долучався страх, породжений частими стратами й постійними поборами, які шарпали і плюндрували місто. Обурення і страх люду були добре відомі дуку, і сам він теж боявся, а проте вдавав, що вірить у народну любов до нього. Як на те, Маттео Мороццо, чи то щоб доскочити його ласки, а чи щоб відвернути від себе біду, доніс про змову, яку вчиняли проти нього рід Медічі та ще дехто з громадян. Одначе дук не тільки не почав слідства в цій справі, а натомість стратив ганебною смертю викажчика. Ця страта відбила в усіх, хто ладен був попереджати його про загрозу, всяке бажання робити це і віддала його на ласку тих, хто домагався його погибелі. Він велів відрізати язика Бертоне Чіні за те, що той привселюдно обурювався його поборами; замордований цією операцією, Бертоне помер (1343). Народний гнів і ненависть до дука виросли ще більше, оскільки громадяни, привчені і робити, і говорити вільно геть усе, що хотіли, не могли стерпіти, щоб їм зв'язували руки й затикали рота. Обурення й ненависть дійшли до того, що не лише флорентійці, які хоч і не зуміли зберегти свободи, не терпіли рабство, але навіть найупослідженіший люд запалав би бажанням відвоювати волю. І от сила-силенна громадян усякого стану вирішила або накласти головою, або визволитися. Громадяни з трьох сторін, трьох станів – гранди, пополани та ремісники – вчинили три змови. Їхня спільна ненависть до дука мала ще й свої особливі причини: так, нобілі обурювалися тим, що до влади їх так і не допущено, пополани тим, що вони її позбулися, а ремісники – утратою заробітку. Архієпископом Флорентійським був Аньйоло Аччаюолі, який спершу підносив у своїх казаннях дукові подвиги і цим прихилив на його бік людність. Та коли він побачив дука самодержцем і спізнав на собі його тиранію, то вирішив, що той зрадив батьківщину, і, аби свій гріх спокутувати, поклав собі, що рука, яка завдала рану, повинна й зцілити її. Тим-то він очолив першу й найдужчу змову, в якій брали участь також Барді, Россі, Фрескобальді, Скалі, Альтовіті, Магалотті, Строцці й Манчіні. Другу очолювали месери Манно і Корсо Донаті, а з ними заодно Пацці, Кавіччулі, Черкі та Альбіцці. На чолі третьої сили стояли Антоніо Адімарі, і в ній брали участь Медічі, Бордоні, Ручеллаї та Альдобрандіні. Останні замислили спершу вбити дука в домі Альбіцці, куди, як вони гадали, він прийде на храм Святого Іоанна спостерігати за перегонами. Проте там він не появився, і задум цей провалився. Затіяли вони і напасти на нього під час прогулянки по мосту, але це було вельми важко, бо дук виїжджав завжди добре озброєний і в супроводі сильного конвою і до того ж завжди вирушав деінде, отож не знати було, де на нього чатувати. Підкидалася думка і про вбивство дука в Раді, але там навіть після його погибелі вони опинились би в руках його варти. Поки змовники виношували всі ці задуми, Антоніо Адімарі відкрив їхні плани декому зі своїх сієнських друзів з метою дістати від них підмогу, назвавши їм деяких змовників і переконуючи, що все місто готове визволятися. Один з сієнців і собі повідомив про це месерові Франческо Брунеллескі, не з тим, щоб зробити донос, а тому, що вважав його учасником змови. І ось месер Франческо, чи то зі страху за свою шкуру, чи то з ненависті до деяких змовників, відкрив усе дукові, який звелів схопити Паголо дель Мадзеку й Сімоне да Монтерапполі. Ті повідали йому, хто такі змовники й скільки їх; дук ужахнувся, йому порадили не арештовувати їх, а тільки викликати на допит, бо, якщо вони повтікають, вигнання позбавить його від зайвого галасу. Тоді дук викликав Антоніо Адімарі, який, покладаючись на спільників, явився до дука і був затриманий. Месер Франческо Брунеллескі і месер Угуччоне Буондельмонті порадили дукові прочесати всі землі і всіх захоплених у полон повбивати, але цю пораду він відкинув, вважаючи, що проти такої ворожої сили загонів у нього не досить, і ухвалив іншу постанову, яка, якби її провести в життя, позбавляла б його від ворогів і зміцнила б його владу. Дук мав звичку викликати до себе громадян на свій вибір, щоб радитися з ними в державних справах, він склав список із трьохсот громадян і послав до них посланців нібито з викликом на раду: насправді він задумав, зібравши їх у себе, повбивати або кинути за ґрати і таким робом спекатися їх. Проте арешт Антоніо Адімарі і розпорядження про збір війська, що годі було втаїти, сполошили громадян, а надто змовників, і найодважніші іти до дука відмовилися. А що вони всі ознайомилися зі списком, то й узнали своїх однодумців і підохотили одне в одному рішучість краще загинути оружно, ніж дати себе погнати на різню, як те бидло. Отож-бо скоро всі три групи відкрилися одна одній, і ухвалено наступного дня, 26 липня 1343 року, викликати на Старому ринку розрухи, а потім озброїтися і закликати людність визволятися.
XXXVII
Назавтра, вдаривши на сполох, змовники згідно з розпорядженням стали до зброї, весь народ з криками «Свобода!» теж озброївся, і кожен став у стрій у себе в кварталі під корогвами народних компаній, які нишком рихтували змовники. Всі голови родів нобілів та пополанів посходилися і дали присягу боронити одне одного, а дука вбити. До них не прилучилися тільки Буондельмонті й Кавальканті та ще ті чотири доми пополанів, які допомагали посісти дукові престол, останні, об'єднавшися з різниками та іншим підлим плебсом, позбігалися зі зброєю на площу і виступили в його обороні. Тільки-но зчинилася колотнеча, дук засів у палаці, а його посіпаки, які перебували в різних куточках міста, впали на коней і ринули на площу, але дорогою їх переймали і вбивали. Проте на площу зуміли прорватися біля трьохсот вершників. Дук вагався – битися йому з ворогом на площі чи оборонятися в палаці. Однак Медічі, Кавіччулі, Ручеллаї та інші роди, потерпілі від дука найбільше, теж побоювалися, що коли він виїде на площу, багато з повсталих знову перейдуть на його бік, і, щоб запобігти такому його наскоку й примножити свої лави, вони об'єдналися й удерлися на площу. При їхній появі посполиті прибічники дука, побачивши, що їм непереливки, а фортуна дука зрадила, теж вирішили зрадити його і приєдналися до співгромадян, крім месера Угуччоне Буондельмонті, який увійшов у палац, і месера Джаноццо Кавальканті, який з частиною своїх людей відступив до Нового ринку. Там він заліз на лаву і почав закликати тих, хто поспішав зі зброєю на площу, виступити в обороні дука, причому всіляко залякував людей, прибільшуючи дукові сили і погрожуючи розправою тим, хто завзявся на свого володаря. Бачачи, що ніхто за ним не йде, але й не затикає йому рота, і що він даремно пнеться зі шкури, він поклав собі більше не важити головою і замкнувся в себе вдома. Сутичка на площі між народом і дуковими людьми тим часом переросла в ціле побоїще, і хоча останнім за палацовими мурами відбиватися було легше, вони зазнали поразки, одні з них здалися на ласку переможця, інші поховалися в палаці. Поки на площі билися, Корсо та месер Амеріго Донаті з частиною народу вдерлися в Стінке, спалили папери подести та державної скарбниці, сплюндрували дім ректорів і перебили всіх дукових попихачів, які навинулися під руку. Дук і собі, побачивши, що площу втрачено, і все місто в руках його ворогів, і підмоги чекати годі, спробував відвоювати народну любов якимись шляхетними звершеннями. Він велів привести до себе в'язнів, з ласкавими словами випустив їх на волю і висвятив на рицаря Антоніо Адімарі, всупереч бажанню останнього. Він розпорядився зняти свій значок з причілка палацу і замінити його гербом флорентійського народу. Та всі ці поступки, запізнілі й недоречні, оскільки їх вирвано силоміць і подаровано з нехіттю, зарадили йому мало. Роздосадуваний, він сидів обложений у своєму палаці, бачачи, що, пориваючись до багатьох благ, утратив усе і що через кілька днів доведеться йому загинути від голоду чи від заліза. Громадяни, щоб відновити лад, зібралися в Сан Репараті і обрали чотирнадцять громадян, половина гранди, а половина пополани, яким разом з єпископом вони надали всіх повноважень для реформування флорентійської держави. Обрали також шестеро чоловік – справувати владу подести, поки їх не змінить той, кого поставлять згодом. Тим часом до Флоренції прибула сила-силенна людей на допомогу народові, і серед них сієнці з шістьма послами, людьми, вельми шанованими у себе на батьківщині. Вони пробували стати за посередників між народом і дуком. Одначе народ відмовився слухати щось про переговори, доки йому не дадуть на суд і розправу месера Гульєльмо із Ассізі та його сина, а також месера Череттьєрі Вісдоміні. Дук на це ніяк не згоджувався, але тут йому почали погрожувати інші обложені вкупі з ним у палаці, і він мусив поступитися перед силою. Безперечно, лють у серцях людей куди гостріша і рани куди глибші, коли точиться боротьба за відновлення свободи, ніж коли її відстоюють. Месер Гульєльмо та його син попали до рук численних ворогів, а син цей був майже хлопчик, якому не виповнилося ще вісімнадцяти років. А проте ні молодість його, ні безневинність, ні врода не врятували його від люті натовпу. Ті, хто не міг різати батька й сина, поки вони були живі, чикрижили їх мертвих і, не наситившись ударами заліза, рвали їхні тіла пальцями. А щоб наситити помстою всі свої почуття, вони, навтішавшись їхніми зойками, видовиськом їхніх ран, вгородившись у їхню плоть, захотіли і на смак покуштувати її, так щоб відплата вдовольнила не тільки зовнішні почуття, а й нутро. Цей сказ був такий згубний для Гульєльмо з Ассізі та його сина, як і рятівний для месера Череттьєрі. Юрба, зірвавши свою злість на цих двох жертвах, про нього забула. Його ніхто не вимагав, він і зостався у палаці, а вночі деякі з його друзів та родичів непомітно вивели його звідти. Коли натовп утамував свою лють пролитою кров’ю, було укладено угоду, за якою дукові дано право виїхати з Флоренції з усім своїм майном і своїми людьми, якщо він зречеться влади над нею, і цю угоду він мав схвалити уже поза її межами в Казентіно. Уклавши цю угоду, він 6 серпня покинув Флоренцію у супроводі багатьох громадян і по прибутті до Казентіно підтвердив своє зречення, хоча й згнітивши серце. Він би не дотримався даного слова, якби граф Сімоне не пригрозив, що видворить його назад до Флоренції. Був цей дук, як видно з його справування, хтивий, жорстокий, недоступний і пихатий. Він прагнув поневолення народу, а не його любові, і тому хотів викликати страх, а не симпатію. З себе він був препоганий, як і його поведенція: малого зросту, чорнявий, з довгою, але ріденькою бородою, отож, звідки не глянути на нього, він заслуговував тільки зненавиди. Отож за десять місяців через свою зловорожість він позбувся влади, якої доскочив лихими підшептами своїх радців.