Страница:
XIII
Пополани не знали, на яку ступити, доки Джано делла Белла, чоловік панського ложа, але палкий поборник свободи рідного міста, не підняв цехових ватажків на міські реформи. За його намовою вони вирішили, що гонфалоньєр повинен засідати разом з пріорами і мати під своєю орудою чотири тисячі людей. До того ж нобілів позбавили права належати до Синьйорії, зробили родичів лиходія запізваними й ухвалили, що для присуду у справі досить того, що всі про злочин знають. Ці закони, названі Установами справедливості, дали народу велику перевагу, але породили люту зненависть до Джано делла Белли: потентати не могли подарувати йому знищення їхньої зверхності, а багаті пополани були заздрісні, бо їм здавалося, що влада його надмірна. Як на те, трапилася відповідна нагода, волею фортуни пополан поліг у бійці, де брало участь багато нобілів і серед них месер Корсо Донаті. Це був зух над зухами, тому смертовбивство приписано йому. Ось чому його затримав народний капітан, але так справа повернула (чи то месер Корсо не провинився, чи то капітан побоювався його засудити), що його виправдано. Виправдання суду народові не сподобалося до того, що він узброївся і посунув до дому Джано делла Белли вимагати, щоб він добивався виконання ним же запроваджених законів. Джано прагнув, щоб месер Корсо здобув по заслузі, тим-то він закликав народ не скласти, як мав на думку більшості вчинити, зброю, а йти до Синьйорії, нарікати на кривосуддя й просити її ухвалити справедливу постанову. Одначе народ обурився ще більше і, вважаючи, що капітан завдав йому кривди, а Джано делла Белла умив руки, рушив не до Синьйорії, а до капітанового палацу, захопив його і сплюндрував. Цей акт ґвалту розлютив усіх громадян, ті, хто бажав загибелі Джано, поставили все йому на карб. А що в новій Синьйорії засідав один його ворог, його обвинувачено перед капітаном у підбурюванні народу до бунту. Поки тривало слідство в його справі, народ знову узявся до зброї і, підійшовши до оселі Джано, зголосився подати йому допомогу проти синьйорів та проти його недругів. Проте Джано не побажав ні скористатися цим проявом народної симпатії, ні віддавати свою голову до рук магістратам, бо побоювався як хиткості тих, так і зловорожості тамтих. І ось, аби не дати ворогам змоги шкодить йому, а друзям завдати ущербку батьківщині, він пішов на вигнання, гадаючи цим самим поступитися заздрощам недругів, позбавити флорентійців страху, якого вони перед ним зазнавали, і покинути місто, яке з ризиком для життя і на превелику силу звільнив від ярма можновладців. Отож вигнання його було добровільне (1295).
XIV
Після його від'їзду нобілітет знову загорівся надією відзискати колишні свої пільги. Розваживши, що біда їхня криється в розколі, нобілі цього разу домовилися між собою і послали двох посланців до Синьйорії, яку вважали на своєму боці, прохаючи бодай про якесь пом'якшення введених проти них драконівських законів. Тільки-но про це стало відомо, пополани стурбувалися, що Синьйорія й справді може вдовольнити прохання нобілів; незгода устремлінь нобілів з підозрами пополанів спричинилася до збройних сутичок. Нобілі під орудою трьох верховод месера Форезе Адімарі, месера Ванні деї Моцці і месера Джері Спіні закріпилися в трьох місцинах: у Сан Джованні, біля Нового ринку і на п'яцца деї Моцці. Пополани з силами більшими зібралися під своїми значками біля Палацу синьйорів, який стояв тоді неподалік від Сан Проколо. Народ, настроєний проти Синьйорії, послав до синьйорів своїх шістьох делегатів, щоб вони засідали разом. Поки ті і ті готувалися до бою, хтось із числа пополанів і нобілів вкупі з деякими духівниками, які мали добру славу, поклали собі добитися замирення. Нобілям вони нагадали, що коли їх позбавлено колишніх привілеїв і запроваджено проти них закони, то до цього спричинилися їхній гонор і лихе врядування; що братися тепер до зброї, аби силоміць повернути собі те, що в них забрано через чвари і негідну поведінку, означало б для них занапастити батьківщину і загнати себе в ще тісніші суточки; що пополани і масою, і багатством, і навіть силою своєї ненависті перевищують їх; і що, нарешті, їхній нобільський чин, який ставить нібито їх над усіма іншими людьми, за них не воюватиме, і коли бійці зійдуться врукопаш, виявиться тільки порожнім дзвоном, геть-то недостатнім на те, щоб їх порятувати. З другого боку, народ вони закликали зрозуміти, що вкрай необережно висувати непомірні вимоги, а ворогів доводити до нестями, бо хто перестає уповати на благо, той не убоїться ніякої напасті, що цей нобілітет той самий, який у війнах з ворогами рідного міста покрив Флоренцію вічною славою, і що тому негарно і несправедливо переслідувати його так жорстоко; що нобілі легко мирилися з утратою в державі найвищих посад, але ж не могли стерпіти того, що за нинішніми законами кожен може банітувати його за межі рідного краю. Куди краще було б утихомирити їх і таким чином змусити скласти зброю, ніж покладатися на випадок і сточити бій, розраховуючи на чисельну перевагу, бо не раз бувало, що мале військо било велике. Думки в народі поділилися: багато хто вважав, що слід битися, бо рано чи пізно доведеться на це йти, а вже ліпше зараз, ніж тоді, коли ворог подужчає. Якби, пом'якшивши закони, можна було утихомирити нобілів, була б рація так учинити, але гонор їхній такий, що вони не вгамуються, доки їх до цього не присилують. Але інші, розважливіші й мудріші, гадали, що коли пом'якшувати закони не коштує великої праці, то не доводити справу до рукопашної вельми істотно. Їхня думка взяла гору, і, отже, ухвалено, що віднині для позову проти нобіля потрібні свідки.
XV
До зброї не дійшло, одначе обидві сторони залишилися при своїх обопільних підозрах і дбали про укріплення фортифікацій і озброєння. Народ перелаштував владу, зменшивши число представників у Синьйорії, звідки виведено тих синьйорів, які розпиналися за нобілів. На чолі її зосталися народні ватажки роду Манчіні, Магалотті, Альтовіті, Перуцці і Черретані. Зміцнивши республіку, подбали про те, щоб оточити синьйорів більшою пишнотою й надійніше їх убезпечити: з цією метою року 1298 закладено підмурок Палацу синьйорії, а перед ним розбили площу, розібравши оселі роду Уберті. Водночас почато мурування нових в'язниць. Споруди ці заверпіено всього за кілька років. Зроду наше місто не було в кращому й благодатнішому стані, ніж тоді, бо зроду так не заселялося, не збагачувалося і так не славилося. Городян, здатних носити зброю, нараховувалося не менше тридцяти тисяч душ, а підданців по інших містах не менше сімдесяти тисяч. Ціла Тоскана була під зверхністю флорентійців, або підкоряючись їм, або заручившись їхнім союзом. Хоча підозрілість і ворожість не перевелися в стосунках між нобілями та пополанами, вони не породжували якогось лиха, і всі жили мирно й дружно. І якби цей мир не порушувався новими чварами, його не підважили б наскоки зовнішніх ворогів, бо місто вже перестало боятися цісаря, а також своїх банітів і воно могло на рівних змагатися з іншими італійськими панствами. Але удару, якого воно могло не боятися зовні, завдано йому всередині.
XVI
(1300). У Флоренції існувало двоє родів – Черкі і Донаті, славних своєю знатністю, багатством і могуттю. У Флоренції і в контадо вони сусідували, що приводило до деякого тертя між ними, але не такого вже поважного, щоб доходило до зброї. І, можливо, обопільна ворожість не мала б жодного наслідку, якби її були не загострили нові мотиви. До перших пістойських родин належали й Канчельєрі. Одного разу Лоре, син месера Гульєльмо, і Джері, син месера Бертаккі, обидва представники цього роду, посварилися за грою, і Лоре легко поранив Джері. Цей випадок засмутив месера Гульєльмо, який, гадаючи сумирністю загладити сварку, тільки підігрів її, коли намовив сина піти до батька пораненого й перепросити його. Батька Лоре послухався, одначе цей людяний вчинок аж ніяк не зачепив зашкарублої душі месера Бертаккі, який звелів своїй челяді схопити Лоре і на більшу ганьбу в кориті для годівлі утяти йому руку. При цьому він вирік: «Вертай до свого батька і скажи йому, що рани гоять залізом, а не словами!» Ця жорстокість так обурила месера Гульєльмо, що він наказав усім своїм озброїтися для помсти, а месер Бертаккі теж узявся до зброї, щоб боронитися. Ось так і пішла звада не лише в цій родині, а й по цілій Пістойї. А що предок усіх Канчельєрі був месер Канчельєре, який мав двох жінок, з котрих одна іменувалася Б'янка, то партія, на які розпався цей дім, що походив від Б'янки, почала називатися білою, а друга, просто навсупір їй, прибрала означення чорних. Між обома суперниками почали сточуватися бої, було чимало смертовбивств і сплюндрованих осель. Замирення у них ніяк не виходило, хоча вони знемагали в цих сутичках, і нарешті захотілося їм або покласти край колотнечі, або посилити її, залучивши на свій бік й інших. Тим-то вони прибули до Флоренції, де чорних, заприязнених з Донаті, підтримав месер Корсо, ватажок цього сімейства. Тоді білі, щоб заручитися сильною підпорою проти Донаті, звернулися до месера Вері деї Черкі, мужа, нічим не нижчого від месера Корсо.
XVII
Новий привід для каламутні, виниклий у Пістойї, підсилив давню ворожнечу між Черкі і Донаті, і вона стала такою явною, що пріори та інші добромисні громадяни сполошилися, чи не дійде до застосування зброї і чи не розколе це все місто навпіл. Ось чому вони звернулися до римського першосвященика, благаючи його ужити своєю владою для припинення цього розбрату засіб, якого самі так і не знайшли. Папа викликав до себе месера Вері і звелів йому замиритися з Донаті. Тут месер Вері удав здивування й заявив, що ніякої ворожнечі між ними нема і в заводі і що замиренню має передувати війна, а ніякої війни не ведеться, і тому йому дивно, з якої речі миритися. Так месер Вері й поїхав з Рима, не взявши на себе жодних зобов'язань, а зненавида тим часом виросла так, що тепер досить було краплі, щоб море розлилося. Був місяць травень, а в цей час свята у Флоренції відзначаються масовим гулянням. Кілька молодиків з дому Донаті зі своїми приятелями, їдучи верхами неподалік від Санта Трініта, спинилися подивитися на танок жінок. Тут наспіло кілька душ з роду Черкі, також з цілим почтом нобілів. Вони, не відаючи, що попереду Донаті, і побажавши й собі глянути на розвагу, пробилися своїми кіньми в перші лави, змівши на шляху верхівців Донаті. Донаті, образившись, оголили клинки. Черкі віддали віть за віть, і молодь роз'їхалася лише тоді, як завдала й дістала чимало ран. Ця сутичка спричинилася до великого лиха, бо все місто, як простолюд, так і гранди, розкололося навпіл, і партії прибрали найменування білих і чорних. Партію білих очолювали Черкі, і їх підтримали роди Ддімарі, Абаті, частина родів Тозінгі, Барді, Россі, Фрескобальді, Нерлі й Маннеллі, геть усі Моцці, Скалі, Герардіні, Кавальканті, Малеспіні, Бостікі, Джандонаті, Векк'єтті та Аррігуччі. До них причалило і чимало пополанських фамілій укупі з присутніми у Флоренції гібеллінами. Отож через силу-силенну своїх білі майже врядували в місті. З другого боку, чорних очолив Донаті, і з ними всі з тих вищезгаданих родів, хто відмовився тягнути руку за білими, а також усі з родин Папці, Вісдоміні, Маньєрі, Баньєзі, Торнаквінчі, Спіні, Буондельмонті, Джанфільяцці, Брунеллескі. До того ця пошесть пішла не тільки по місту, але заповітрила й контадо. Ось чому партійні капітани і всі гвельфи та ревнителі республіки почали потерпати, як би цей новий розлам не занапастив усього панства і не воскресив гібеллінської партії, і ще раз послали до папи Боніфація, прохаючи щось придумати, якщо той не хоче, щоб Флоренція, цей надійний щит Церкви, загинула чи попала гібеллінам у лабети. Тоді папа послав у Флоренцію легатом Маттео д’Акваспарту, португальського кардинала. Партія білих, з огляду на свою масовість, не дуже налякана його приїздом, почала інтригувати проти нього. Обурений, він поїхав з міста, наклавши на Флоренцію інтердикт, посіявши в ній ще більші чвари, ніж спостерігалися до його прибуття.
XVIII
Таким побитом зростала у флорентійців напруга, і як на те маса представників дому Черкі і дому Донаті зустрілися на одному похороні. Вони заходилися перелаюватися між собою, потім почубилися, одначе все поки обмежилося ворохобнею. Коли всі повернулися домів, Черкі надумали наскочити на Донаті й рушили на них натовпом, але завдяки звазі месера Корсо їх відкинуто, і майже всі вони дістали поранення. Все місто стало до зброї, Синьйорія і закони були безсилі проти люті можновладців, а наймудріші й найзразковіші громадяни жили, опановані страхом. Донаті та їхні прихильники мали більше причин потерпати, бо вони були слабкіші, і от, щоб залагодити справу, месер Корсо порадився з іншими ватажками чорних і з партійними капітанами, і вони домовилися, гадаючи, що це приборкає білих, просити папу прислати принца королівського коліна, щоб він реформував Флоренцію. Про це зібрання і про ухвалену на ньому постанову пріорам донесла супротивна партія, виставивши її як змову проти свободи. Оскільки і та і та партія були озброєні, Синьйорія, заохочена толковими порадами Данте, одного з її тодішніх засідателів, ухвалила озброїти флорентійців, до яких прилучилася основна маса мешканців контадо. Отож партійні ватажки мусили зложити зброю, після чого месера Корсо Донаті та багато кого з чорних банітовано за межі міста (1301). Щоб показати свою безсторонність, розпорядженням Синьйорії вигнано також декого з білих, які, до речі, незабаром вернулися додому під тим чи іншим поважним приводом.
XIX
Месер Корсо та його люди, знаючи, що папа за них, вирушили до Рима й переконали його в тім, про що йому вже писали. При папському дворі був тоді Карл Валуа, брат французького короля, проїздом у Сицилію, куди його закликав неаполітанський король. І папа, зглянувшись на прохання флорентійських банітів, вирішив скористатися нагодою і послав Карла до Флоренції, оскільки можна було спокійно пливти по морю. Отож Карл прибув туди, і хоча білі, тодішні верховоди, ставилися до нього з підозрою, як до гвельфського ватажка і папського посланця, вони перешкоджати його приїзду не зважилися. Ба навіть більше, вони, щоб здобути його прихильність, дали йому цілковиту волю порядкувати в місті як йому заманеться. Діставши таку владу, Карл одразу ж узброїв усіх своїх друзів і прибічників, а це заронило в людності підозру, чи не замахується він на їхню свободу, і от усі позамикалися в своїх оселях, налаштувалися діяти оружно, тільки-но Карл рушить. Черкі і ватажки білої партії, які деякий час очолювали республіку, своєю пиндючністю будили до себе загальну ненависть. Тим-то месер Корсо та інші вигнанці з чорних зухвало постановили повернутися до Флоренції, знаючи напевне, що Карл і партійні капітани за них. І хоча всі городяни, побоюючись Карла, були озброєні, месер Корсо та інші вигнанці в супроводі численних спільників увійшли до Флоренції безперешкодно. Незважаючи на численні заклики до месера Вері Черкі перейняти їх зі зброєю, той відмовився, заявивши, що виклик кинуто народу флорентійському і давати відсіч мусить саме народ. Одначе вийшло все навпаки: народ залюбки зустрів чорних замість карати їх, і месеру Вері самому довелося рятуватися втечею. Бо месер Корсо, вдершися до міста через браму Пінті, закріпився біля Сан П'єро Маджоре неподалік од своєї домівки, а потім він, підтриманий друзями і пополанами, які прагнули змін, спочатку повипускав на волю всіх, хто сидів у в'язниці за державні та кримінальні переступи. Він змусив синьйорів вернутися в свої житла уже приватними громадянами, провів вибори з числа пополанів і чорної партії, які п'ять днів плюндрували оселі проводу білої партії. Черкі та інші сектантські правителі, побачивши, що Карл і більшість народу проти них, відступили й поховалися в своїх фортецях. Відмовившись попервах дотримуватися порад папи, вони нині мусили просити його про допомогу, доводячи, що Карл замість об'єднати флорентійців лише викликав у місті новий розлам. Тоді папа знову послав туди своїм легатом месера Маттео д'Акваспарту, який зумів примирити Черкі і Донаті, зміцнивши примирення новими шлюбними узами. Але легат прагнув, щоб білі справляли уряд, а чорні на це не пішли, і папський посланець поїхав геть незадоволений і розлючений, наклавши на місто за непослух інтердикт.
XX
Отож у Флоренції уживалися тепер дві партії, і кожна залишалася невдоволена; чорні тим, що ворожа партія вернулася в місто і могла знову знищити їх і відвоювати владу, а білі тим, що їх усе ще позбавлено як влади, так і привілеїв. До цих цілком зрозумілих джерел досади і підозри долучилися ще й нові кривди (1302). Месер Нікколо Черкі вирушив з почтом приятелів у свої володіння, але біля Понте ад Аффріко на нього наскочив Сімоне, син месера Корсо Донаті. Бійка точилася дуже завзята і завершилася для обох суперників сумним наслідком, бо месер Нікколо наклав головою, а Сімоне тієї ж ночі помер від ран. Ця нещасна оказія знову збурила ціле місто, і хоча в ній більше провинилися чорні, зверхники взяли їх під захист. Ще не ухвалено постанови в цій справі, як викрито змову, вчинену білими з месером П'єро Ферранте, Кардовим бароном, з метою захоплення влади. Викрити її допомогли знайдені листи від Черкі до барона, дарма що багато хто вважав, що листи підробив і сфальшував Донаті, гадаючи з їхньою допомогою змити пляму, яка заплямувала їх з убивством месера Нікколо. А проте всіх Черкі і їхніх поплічників з партії білих, а серед них і поета Данте, засуджено на вигнання, майно їхнє сконфісковано, а будинки сплюндровано. Вони розпорошилися врізнобіч укупі з багатьма гібеллінами, які причалили до них, у пошуках нової роботи і нової долі. А ось Карл, доконавши те, для чого його послано до Флоренції, повернувся до папи, аби взятися до своїх справ на Сицилії. Але там він показав себе не толковішим і не кращим, ніж у Флоренції, отож він, поклавши кістьми чимало своїх людей, вернувся, як нелишний, до Франції.
XXI
(1304). Після від'їзду Карла додому життя у Флоренції точилося досить тихо-мирно. Тільки месер Корсо не знаходив собі місця, бо йому здавалося, що він не на тому стані, як йому належить: панували тоді пополани і, на його думку, республікою заправляли ті, хто значно поступався йому. Весь у полоні таких почуттів, він надумав заличкувати пристойним приводом негожість своїх душевних поривань. Він паплюжив громадян, які відали міською скарбницею, оскаржуючи їх у триньканні громадських коштів і вимагаючи виводити їх на чисту воду й карати. Ці оскарження підтримували ті, хто жив такими самими нечестивими прагненнями, а також сила-силенна інших, які з темноти своєї вірили, що месером Корсо двигає любов до батьківщини. Проте паплюжені месером Корсо городяни, користуючись підтримкою народу, всіляко боронилися. Чвари зайшли так далеко, що люди, перепробувавши всі законні заходи, вирішили взятися до зброї. На одному боці стояв месер Корсо з месером Лоттьєрі, єпископом Флорентійським, багатьма грандами й деякими пополанами, на другому засідателі Синьйорії і більша частина людності, отож у цілому місті раз у раз спалахували сутички. Побачивши, яка небезпека загрожує їм, синьйори послали за виручкою до луккезців, і от усі луккезці поквапилися до Флоренції. Завдяки їхньому втручанню прийшло втихомирення, колотнеча ущухла, народ зберіг свої закони і свободу, але розправлятися з заводіями не став. До відома папи дійшло про флорентійські розрухи, і, щоб покласти їм край, він послав туди своїм легатом месера Нікколо да Прато. Муж, добре відомий своїм високим становищем, освіченістю й людяністю, він одразу ж завоював таку довіру, що легко добився у місті права запровадити свій державний лад. Бувши гібеллінського коліна, він прагнув того, щоб повернути на батьківщину банітів. Але насамперед він спробував здобути прихильність людності й з цією метою відновив колишнє посполите рушення, яке підсилило неабияк пополанів і послабило грандів. Коли легатові здалося, що народові вже догодили, він поклав собі домогтися повернення банітів. Він брався на всякі способи, але нічого не виходило, і нарешті зверхники почали ставитися до нього з такою підозрою, що він із серцем облишив Флоренцію і повернувся до верховного понтифіка. А Флоренція так і залишилася роздерта чварами та ще й під інтердиктом. Місто шарпала не тільки ця незгода, а й ворожнеча між пополанами і грандами, гібеллінами і гвельфами, білими і чорними. Все місто було при зброї і стало ареною сутичок, оскільки від'їзд легата припав не до шмиги всім, хто прагнув повернення вигнанців. Перші завели сварку Медічі і Джуньї, які грали в одну дудку з легатом і вимагали повернення заколотників. Отже, бійки точилися майже в усіх куточках Флоренції. Ці напасті підсилила ще й пожежа. Спершу загорілося біля Орто Сан Мікеле, в домі Абаті, потім вогонь перекинувся в будинки Капонсаккі, які згоріли дотла разом з будинками Маччі, Ам'єрі, Тоскі, Чіпріяні, Ламберті, Кавальканті і всім Новим ринком. Потім полум'я шугонуло до брами Санта Марія, яка теж згоріла дощенту, і, повернувши до Старого мосту, пожерло оселі Герардіні, Пульчі, Амідеї та Лукардезі і ще стільки інших, що згорілих будов нараховувалося понад тисячу сімсот. Найпоширенішою думкою щодо цих пожеж було те, що вони виникли випадково під час якоїсь сутички. Але дехто запевняв, що підпал зробив Нері Абаті, пріор Сан П'єро Скераджо, людина свавільна й зловорожа; бачачи, що люди повністю захопилися чубаниною, він, мовляв, надумав спроворити таку каверзу, якій люди, заклопотані зовсім іншим, ніяк не можуть зарадити. А щоб йому легше повелося, він підпалив житло своїх родичів, де його схопити за руку ніхто б не здогадався. Так року 1304 в місяці липні Флоренція узялася вся вогнем. Серед усього цього неладу лише месер Корсо Донаті не ставав до зброї, бо вважав, що так йому буде куди легше стати посередником між обома партіями, коли, навоювавшись досхочу, вони захочуть укласти мир. Вони й справді припинили побоїще, але радше вситившись учиненим злом, ніж прагнучи миру й згоди. Завершилося це все тим, що ворохобників так і не вернули, а їхні партійні прихильники послабшали від цих збройних змагань.
XXII
Легат, повернувшись до Рима і дізнавшись про нові розрухи у Флоренції, почав переконувати папу, що коли той хоче об'єднати Флоренцію, йому слід викликати до себе дванадцять перших громадян її, оскільки як тільки забракне поживи для всього цього зла, його неважко буде і геть-то зжити. Римський першосвященик послухався цієї поради, і викликані ним громадяни, серед яких був і месер Корсо Донаті, скорилися його розпорядженню. Тільки-но вони виїхали з Флоренції, як легат повідомив банітів, що головних правителів у місті немає і пора вже їм повертатися. Тоді баніти, об'єднавшись, рушили до Флоренції, прорвалися через ще недобудовані мури в місто і добралися до площі Сан Джованні. Гідне уваги, що ті, хто допіру змагався за повернення вигнанців, коли ті, беззбройні, просилися слізно на батьківщину, нині повернули свою зброю проти них, побачивши, що вигнанці озброїлися і хочуть пробитися силоміць у місто. Бо громадянам міста загальне благо стало дорожче за їхні особисті інтереси, і вони, злучившись до гурту, відкинули прибульців назад. Прибульцям не пощастило доскочити свого, оскільки частину своїх людей вони залишили в Ластрі і не схотіли чекати на месера Толозетто Уберті, який мав підійти до них із Пістойї з трьома сотнями комонників. Бо вони думали, що візьмуть гору не стільки міццю, скільки навальністю. В таких заповзяттях буває, що від проволоки втрачаєш слушну нагоду, а від стрімкості не встигаєш зібратися з силою. Після втечі ворохобників Флоренція знову вернулася до колишніх чвар. Щоб забрати владу в дому Кавальканті, народ силоміць відбив у них родове володіння – замок Стінке, розташований у Валь-ді-Греве. Оскільки всі, кого захоплено в цьому замкові, стали в'язнями побудованої недавно темниці, цій новій споруді дали назву замку, звідки їх попривозили, і ця назва Стінке дійшла до наших днів (1307). Потім перші особи республіки відновили народні загони і видали цим загонам, які раніше носили цехові корогви, нові значки. Ватажки цих загонів почали називатися хорунжими – гонфалоньєрами компаній та колегами синьйорів, їм належало підсобляти Синьйорії у разі якогось заколоту оружно, а мирного часу порадою. Двом колишнім ректорам додано ще й екзекутора, який разом з хорунжими мав тримати в руках зухвалих грандів. Тоді ж таки помер папа, і месер Корсо вкупі з іншими громадянами повернулися до Рима, і життя точилося б тихо-мирно, якби бунтівничий дух месера Корсо не викликав у місті нового бешкету. Прагнучи слави, він завжди висловлював думки, протилежні тим, які поділяли зверхники, і щоб завоювати симпатію людності, ставав на той бік, куди схилявся люд. Тим-то він завжди виходив в отамани, коли виникали розбіжності чи затівалися нові виступи, і до нього зверталися всі, хто бажав домогтися чогось незвичайного. Через це він зробився ненависним багатьом з найшанованіших городян, і зненавида ця загострилася так, що в партії чорних почався розлам, бо месера Корсо підтримувала міць і авторитет приватних осіб, а супротивники його спиралися на державу. Але його особа була оточена сяйвом такої могуті, що всі його боялися. І от щоб позбавити його народної любові, ужито найпідступнішого для цього способу: пущено поголоску, що він рветься у тирани, а переконати в цьому будь-кого було неважко, бо він жив зовсім не так, як живуть приватні громадяни. Думка ця ще посилилася, коли він одружився з дочкою Угуччоне делла Фаджоли, партійного ватажка гібеллінів і білих, людини, вельми впливової в Тоскані.