Макиавелли Никколо. Флорентійські хроніки. Державець (збірник)

X

   Одначе вернімося до нашої хроніки. Коли папський трон посів Григорій III, лонгобардський цар Айстульф, сам лонгобард, усупереч усім укладеним угодам захопив Равенну і пішов війною на папу. З уже згаданої причини Григорій, не покладаючись на константинопольського цезаря через його слабкість і не вірячи слову лонгобардів, яке вони не раз ламали, звернувся по допомогу до Франції до Пипіна II, який з дука австразького і брабантського виріс до франкського короля завдяки не стільки власним високим прикметам, скільки доблестям свого батька Карла Мартелла і свого діда Пипіна. Це саме Карл Мартелл, як був правителем королівства, розбив сарацинів у пам'ятному бою під Туром на березі річки Луари, поклавши там не менше двохсот тисяч ворогів. Так син Пипін і зробився батьковими заслугами королем цього панства. Папа Григорій, як ми вже згадували, послав до нього по допомогу проти лонгобардів. Пипін обіцяв цю допомогу, але переказав папі, що спершу хотів би з ним побачитися і виявити належну йому пошану. Отже, Григорій вирушив до Франції, проїхав землі своїх ворогів лонгобардів, і при цьому ніхто йому не перепиняв шлях з пошани до віри. У Франції король віддав Григорію честь-хвалу і послав до Італії свої загони, які облягли лонгобардів у Павії. Айстульф мусив просити миру, і франки пішли на перемови з ним на прохання папи, який не вимагав голови свого ворога, він хотів, щоб той тільки охрестився і жив собі далі. За цим пактом Айстульф зобов'язувався вернути Церкві усі захоплені в неї землі, але як тільки Пипінові підданці вернулися до Франції, Айстульф укладене замир'я порушив. Папа знову звернувся по допомогу до Пипіна, який удруге послав армію в Італію, погромив лонгобардів, захопив Равенну і всупереч волі грецького цезаря віддав її папі вкупі з іншими землями, що були у віданні його екзархату, додавши до цих володінь ще й Урбіно та Марку. Але Айстульф при передачі цих земель сконав, і лонгобард Дезидерій, який був дуком тосканським, узявся до зброї, щоб захопити владу, і попросив допомоги в папи, обіцяючи йому свою дружбу. Той підтримав його, змусивши інших правителів поступитися. На перших порах Дезидерій залишався вірний своєму слову і передавав верховному понтифіку землі, як про це було домовлено з Пипіном. Константинопольські екзархи більше не потикалися до Равенни, нею правили за волею римського першосвященика.

XI

   Незабаром Пипін помер, і на троні його заступив син Карл, той самий, який величчю своїх звершень заслужив наймення Великого. Папувати на той час став Теодор І, який розсварився з Дезидерієм і був обложений ним у Римі. Тоді папа попросив допомоги у Карла, який перейшов через Альпи, обложив Дезидерія в Павії, полонив його разом з синами й відіслав бранцями у Францію. Потім він вирушив до Рима провідати папу і там заявив, що папа яко намісник Божий на землі не може ставитися на суд людський; римський же першосвященик і народ римський проголосили Карла цезарем. Таким чином Рим знову дістав цезаря на Заході, але нині уже не папа потребував, як раніше, підтримки цезаря, а цезар потребував підтримки папи при обранні. В міру того як цезар утрачав свої привілеї, вони переходили до Церкви, і завдяки цьому її влада над правителями світськими щодень міцніла. В Італії лонгобарди перебували вже двісті тридцять два роки і від італійців різнилися тільки назвою. Карл надумав – це було за папства Льва III – запровадити в Італії лад і погодився на те, щоб вони осіли в краю, де з'явилися спочатку, і щоб цей край називався Ломбардією. А щоб змусити їх шанувати римське наймення, він звелів, аби суміжна з ними частина равеннського екзархату відтоді називалася Романьєю. До того ж сина свого Пипіна він проголосив італійським королем з тим, щоб його юрисдикція сягала аж до Беневента; інші землі належали грецькому цезареві, з яким Карл уклав угоду. Тим часом понтифікат обійняв Пасхалій І, і ось парохи римських церков, щоб наблизитися до папи і мати змогу обирати його, надумали піднести свою владу пишним титулом і почали називатися кардиналами. Вони присвоїли собі великі привілеї, і то такі великі, що римський народ перестав брати участь у виборі понтифіків й що нині лише зрідка папа обирався не з їхнього числа. Коли помер Пасхалій, проголосили вони папою Євгенія II з парафії Санта Сабіна. Тому в Італії, оскільки вона опинилася в руках франків, змінилися почасти спосіб і лад правління. А все тому, що папська влада взяла гору над світською і що франки ввели в ній титули графів і маркграфів, як ото перед тим Лонгін, екзарх равеннський, запровадив звання дука. Коли потім папою став римлянин Оспорко, він побажав перемінити таке простацьке ім'я і назвався Сергієм, відтоді повівся звичай, за яким римські першосвященики по своєму обранні почали змінювати ім'я.

XII

   Тим часом помер цезар Карл, передавши трон своєму синові Людовікові. По кончині ж останнього між синами його пішли такі чвари, що на час онуків франкський рід утратив імперію, яка перейшла до германських зверхників: першим германським цезарем став Арнольф. Через колотнечу дім Каролінгів утратив не лише імперію, а й королівство Італійське. Оскільки в силу знову вбилися лонгобарди, вони заходилися гнітити папу і римлян. Більше не бачачи, до якого державця звертатися по допомогу, першосвященик мусив проголосити італійським королем Беренгарія, дука Фріульського. Ці події підохотили гуннів, замешканих у Паннонії, вдертися до Італії, але, погромлені Беренгарієм, вони повернулися до Паннонії, тобто до Угорщини, як нині вони іменували цю провінцію. У Греції в цей час цезарем став Роман, який забрав престол у Константина, котрий поставив його на чолі армії. Дізнавшись про це, Апулія і Калабрія, які були, як ми вже говорили, під зверхністю цієї імперії, вчинили заколот, і Роман, обурений їхнім виступом, дозволив сарацинам вдертися в ці землі, які ті й захопили, після чого сарацини спробували напасти на Рим. Проте римляни, оскільки Беренгарій у цей час відбивався від гуннів, обрали своїм полководцем Альберіха, дука Тосканського, і завдяки звазі його врятували Рим від бусурманів. Останні, знявши облогу, звели на горі Гаргано фортецю, звідки панували над Апулією й Калабрією і шарпали інші італійські землі.
   Отже, для Італії настали найсмутніші часи: з боку Альп їй загрожували гунни, з боку Неаполя сарацини, і це лихоліття тривало за панування трьох Беренгаріїв, які сідали на трон поспіль. Хиталися основи Церкви й папської влади; папа не знав, до кого звернутися по допомогу, оскільки західні правителі гризлися між собою, а східні були зовсім безсилі. Араби сплюндрували місто Геную і все узмор'я, але ці самі знегоди піднесли Пізу, куди втікали племена, вигнані з рідних місць. Події ці відбувалися близько дев'ятсот тридцять першого року християнського літочислення. Але коли імператором став Отон, син Генріха і Матильди, дук Саксонський, муж обачний і тямовитий, папа Агапій закликав його прийти в Італію і визволити її від ярма Беренгаріїв.

XIII

   На той час Італія була розколота так: Ломбардія належала Беренгарію III і його синові Альбертові, Тосканою й Романьєю правив намісник західного цезаря, Апулія і Калабрія підгорталися почасти грецькому цезареві, а почасти сарацинам. У Римі щороку вельможне панство обирало двох консулів, які й орудували там за давнім звичаєм, і при них був префект за мирового суддю, до того ж рада з дванадцяти радників, які щороку призначали правителів у кожне володіння і їхні міста. Папа і в Римі, і в усій Італії мав більший чи менший вплив, залежно від того, наскільки він підходив під ласку цезарів чи тих, хто був у цьому панстві найдужчий. Цезар Отон прийшов в Італію, забрав королівство у Беренгаріїв, які царювали тут п'ятдесят п'ять років, і повернув верховному понтифіку його колишню гідність. Цезар мав сина й онука, які теж, як і він, звалися Отонами і які змінялися потім на троні один по одному. За Отона III римляни прогнали з міста папу Григорія V, Отон одразу ж допоміг йому і знову вернув до Рима, а папа, щоб покарати римлян, позбавив їх права обирати цезаря і доручив обрання його шести германським правителям: трьом духівникам, єпископам Майнцському, Трірському і Кельнському, і трьом світським – державцям Бранденбурзькому, Пфальцському і Саксонському. Сталося теє року тисяча другого. Зі смертю Отона III германські властителі обрали цезарем Генріха II, дука Баварського, який після дванадцяти років панування зрештою коронувався на папу під ім'ям Стефана VIII. Генріх та його дружина Симеонда вели найсвятіше життя, про що промовляють безліч храмів, які вони вщедряли своєю благодією або навіть будували, як, наприклад, базиліка Сан Миньято, неподалік від Флоренції. Генріх II сконав тисяча двадцять четвертого року, трон перейшов до Конрада Швабського, а від того – до Генріха III. Останній прийшов до Рима, бо у Церкві існувала схизма між трьома папами, прогнав їх усіх і підтримав обрання Климента II, який вінчав його цезарською короною.

XIV

   Італією правили тоді почасти народні магістрати, почасти державці, почасти цезарські намісники, головний з яких, що верховодив над усіма іншими, називався канцлером. З державщв найсильнішим був Готфрід, одружений з графинею Матильдою, дочкою Беатриси, сестри Генріха II. Це подружжя мало в посіданні Лукку, Парму, Реджо, Мантую і все те, що тепер іменується Патримонієм. Верховні понтифіки знай мусили тоді воювати з честолюбними намірами римського народу, який спершу скористався папською владою для того, щоб скинути ярмо цезарів; потім, щоб перебрати зверхність у місті і панувати як йому заманеться; відтак він раптом став запеклим ворогом понтифіків, і вони зазнали від цього народу більше кривд, ніж від будь-якого християнського монарха. У ті часи, коли папи, погрожуючи відлученням від Церкви, наганяли страху цілому християнському Заходу, народ римський бунтував проти папського престолу, і обидва ці суперники тільки й намагались, щоб урвати одне в одного владу й пошану. Тоді папство перейшло до Миколая II, і як Григорій V позбавив римлян права обирати цезаря, так Миколай II забрав у них змогу вінчати папу, захотпшш, щоб надалі це робили кардинали. Але цього здалося йому замало, і він, змовившись із властителями, які царювали нині в Калабрії та Апулії, з причини, про яку мова попереду, змусив усіх урядовщв, посланих римлянами по всіх їхніх володіннях, присягнути папі, а декого він навіть скинув з посади.

XV

   Зі смертю Миколая II Церква розкололася, бо ломбардський клер не захотів слухатись Олександера II, обраного в Римі, і зробив Кадала Пармського антипапою. І от Генріх IV, якому посилення папської влади було ненависне, спробував умовити папу Олександера відмовитися від престолу, а кардиналів зібратися в Германії для обрання нового понтифіка. Саме цей властитель і був перший, кому довелося відчути на собі весь тягар духовної кари, бо папа скликав у Римі собор і позбавив Генріха імператорського й королівського берла. Деякі італійські племена тягли руку за папою, інші за Генріхом, це й поклало початок розколу на гвельфів і гібеллінів, тож, коли припинились варварські наскоки, Італію вже не роздирали горожанські війни. Виклятий Генріх мусив на вимогу свого народу з’явитися в Італію і, босий і уклінний, благати прощення у папи. Це сталося тисяча вісімдесятого року. Одначе невдовзі по тому між папою і Генріхом знову стався розбрат. Генріх знов був виклятий і рушив на Рим загони зі своїм сином, також Генріхом, який з допомогою римлян, ненависників папи, обложив його у фортеці. Проте з Апулії поспішив на допомогу папі Робер Гвіскар, і Генріх, не чекаючи на нього, відступив у Германію. Самі лише римляни затялися, тому Робер спустошив місто, знову обернувши Рим у руїни, які довелося відбудовувати кільком понтифікам. Оскільки від цього Робера народилося королівство Неаполітанське, мені здалося незайвим описати тамтешній народ та справи його.

XVI

   Між нащадками Карла Великого, як уже згадувалося, виник розбрат, який дав змогу новим північним племенам, так званим норманам, вдертися до Франції й захопити в ній цілий район, відтоді й іменований за їхньою назвою Нормандією. Частина цього племені прийшла в Італію тоді, коли там панували Беренгарії, сарацини та гунни, і підбила деякі землі в Романьї, вийшовши звитяжно з усіх цих воєн. Один з норманських князів, на ймення Танкерд, породив кількох синів, з котрих особливо проявив себе Вільгельм, на прізвисько Залізна Десниця, і Робер Гвіскар. Коли трон посів Вільгельм, колотнеча в Італії пішла на спад, проте Сицилію ще утримували сарацини і щодня чинили наскоки на італійське узмор'я. Тоді Вільгельм змовився з державцями Капуї і Салерно, а також з Мелорхом, намісником грецького цезаря в Апулії та Калабрії, висадитися в Сицилії і, взявши гору, поділити захоплену здобич і панство між собою на чотири рівні частки. Цей захід завершився успішно, сарацинів було вигнано, і Сицилія звільнена, після цієї перемоги Мелорх таємно викликав з Греції армію і заволодів усім островом від імені цезаря, попаювавши тільки луп. Вільгельм цим був дуже незадоволений, але, відклавши помсту до зручнішої нагоди, поїхав з Сицилії вкупі з властителями Салерно і Капуї. Як тільки вони розлучилися з ним, повернувшись до себе додому, Вільгельм, замість вертатися до Романьї, повів свої загони в Апулію, зненацька захопив Мельфі і, попри опір сил грецького цезаря, підгорнув під себе майже всю Апулію і Калабрію; в цих провінціях на час папи Миколая II царював брат його Робер Гвіскар. Не зумівши домовитися зі своїми небожами про поділ спадщини, Робер звернувся до посередництва папи, на що папа залюбки пристав, розраховуючи дістати з Робером підпору як проти германських цезарів, так і проти зухвальства римського народу. Ці розрахунки, як ми вже переконалися, виправдалися, коли на прохання Григорія VII Робер прогнав Генріха з Рима і приборкав римлян. Роберові спадкували його сини, Роджер і Вільгельм, які прилучили до своїх володінь іще Неаполь і всі землі між Неаполем і Римом, а потім і Сицилію, державцем якої проголосив себе Роджер. Але коли Вільгельм подався до Константинополя женихатися до імператорської доньки, Роджер напав на братові володіння й захопив їх усі. І пишаючись усіма цими здобутками, він спершу проголосив себе італійським королем, але потім, обмежившись титулом короля Апулії і Сицилії, став першим, хто дав ім'я і лад цьому королівству, яке ще й донині існує в давніх своїх кордонах, хоча кров і раса мінялися не раз, бо коли перевівся норманський рід, трон посів німецький, потім французький, після того арагонський, а сьогодні на острові порядкують фламандці.

XVII

   Коли папську тіару надів Урбан II, римляни зненавиділи його. Відчуваючи загрозу для себе від цієї колотні, що підривала Італію, він задумав вельми сміливу справу. Він вирушив з усіма своїми духівниками до Франції, зібрав в Оверні силу-силенну люду і заходився проповідувати проти бусурманів. Він так запалив тих, хто зібрався, що вони ухвалили рушити в Азію на сарацинів; цей похід разом з наступними подібними походами дістав назву хрестового, бо всі його учасники значилися червоним хрестом на своєму одягові і на зброї. Очолили цей похід Готфрід, Євстахій і Болдуїн Бульйонські, графи Булоні, і такий собі Петро Пустельник, неабияк почитуваний за свою мудрість і святість; чимало царів і племен підтримували цей захід своїм капшуком, а безліч осіб приватних вирушила своїм коштом без ніякої винагороди. Такий сильний релігійний дух був тоді у людей, запалених прикладом своїх ватажків. Спершу ця справа завершилася дуже успішно, бо вся Мала Азія, Сирія і частина Єгипту перейшли до рук християн. Саме тоді й зародився закон єрусалимських рицарів, який панує ще й нині й утримує острів Родос, цю єдину цитадель проти невірних. Виник також орден храмовників, який скоро занепав через розбещеність його членів. Так у різний час сталося чимало розмаїтих подій, в яких прославилися і численні племена, і окремі особи. В хрестові походи ходили королі Франції, Англії, а з племен венеційці, пізанці й генуезці зажили в них чималої слави. Отож це змагання точилося з різним успіхом аж до часів сарацинського властителя Саладина. Його звага, а також чвари серед християн занапастили зрештою їхню зажиту спочатку славу, і через дев'яносто років їх було вигнано з тих місць, які вони так доблесно й вдало відвоювали.

XVIII

   Зі смертю папи Урбана тіара дісталася Пасхалію II, а цезарем став Генріх IV. Останній прибув до Рима, прикинувшись папиним другом, а потім посадив папу з усім духівництвом у в'язницю і пообіцяв випустити їх на волю лише під умовою, що він верховодитиме германською Церквою як йому заманеться. На той час, відписавши всі свої статки Церкві, померла графиня Матильда. Після кончини Пасхалія II і Генріха IV владу перебирало багато пап і цезарів, аж доки на папський трон сів Олександер ІІІ, а на цезарський – Фрідріх Швабський, іменований Барбаросою. І до тих пір римські першосвященики не дуже ми рили ні з римським народом, ні з цезарями, а за Барбароси незгода ще виросла. Фрідріх проявив себе добрим воєначальником, але він був такий бундючний, що не збирався хоч чимось поступитися верховному понтифіку. Проте після свого обрання він приїхав до Рима на коронацію, а потім любісінько повернувся до себе в Германію. Але в такому доброму гуморі він був недовго, бо скоро повернувся до Італії, щоб приборкати ворохобників на деяких землях Ломбардії. На той час сталося так, що кардинал Сан Клементе, родом римлянин, посварився з Олександером, і деякі кардинали обрали його папою. Як на те цезар Фрідріх отаборився тоді під Кремою, от Олександер і поскаржився йому на антипапу, а той відповів, щоб обидва явилися до нього, а він уже визначить, хто ж із них папа. Олександерові така відповідь не сподобалася, він бачив, що Барбароса тягне руку за антипапою, тому викляв його, а сам утік до короля Французького Філіппа. Тим часом Фрідріх, воюючи в Ломбардії, захопив і сплюндрував Мілан, через що Верона, Падуя і Віченца об’єдналися проти спільного ворога. В розпал цієї війни сконав антипапа, і Фрідріх поставив на його місце Гвідо Кремонського. А в цей час римляни, скориставшись відсутністю папи й скрутою, в яку потрапив цезар у Ломбардії, знову почали заправляти в себе в Римі й підгортати під себе ті землі, в яких бачили своїх підданців. Тускуланці відмовилися їх слухатися, і римляни рушили всім натовпом на них. Проте їм подав допомогу Фрідріх, і вкупі з ним тускуланці вчинили римському війську такий розгром, що відтоді Рим перестав бути багатим і людним містом. Тим часом папа Олександер повернувся до Рима, гадаючи, що може почувати себе безпечно через ненависть римлян до Фрідріха і безліч ворогів, яких той мав у Ломбардії. Та Фрідріх, по при все, взяв в облогу Рим, хоча Олександер, не діждавшись його, утік до апулійського короля Вільгельма, єдиного зі смертю Роджера спадкоємця цього королівства. Проте Фрід ріх мусив через чумний мор зняти облогу і повернутися до Германії. Тоді об’єднані проти нього ломбардці, щоб тримати під загрозою Павію і Тортоні, де стояли цезарські загони, звели цитадель, яка могла стати головною підпорою в цій війні, і охрестили її Алессандрією на честь папи Олександера і на ганьбу Фрідріху. Сконав також антипапа Гвідо, а натомість обрано Іоанна Фермського, котрий перебував під захистом цезарських загонів у Монтеф'ясконе.

XIX

   Поки відбувались усі ці події, папа Олександер вирушив у Тускул: його закликали мешканці цього міста у сподіванні, що він відборонить їх від римлян. Туди ж до нього приїхали посланці Генріха, короля Англії, які мали переказати, що король зовсім не причетний до вбивства блаженного Томи, єпископа Кентерберійського, в чому його винуватили чутки. Тим-то папа послав до Англії двох кардиналів з'ясувати істину в цій справі. Хоча вони не змогли встановити, що король доклав руку до цього вбивства, обурені цим підлим злочином і тим, що убієнного не пошановано як слід, вони наклали на короля покуту: Генріх мав скликати всіх баронів королівства і привселюдно просити перед ними прощення, до того ж негайно послати двісті солдатів до Єрусалима й тримати їх там рік, а також дати обітницю, що не пізніше ніж через три роки він сам вирушить туди на чолі найсильнішого війська, і, нарешті, ще – скасувати все, що ухвалено при його владі на шкоду вольностям духівників, і дозволити будь-якому зі своїх підданців, хай би хто він був, скаржитися в Рим. На все це Генріх пристав; так найпотужніший монарх уліг вимозі, що її сьогодні вважала б ганебною будь-яка приватна особа. А проте, хоча папа користувався такою владою над володарями найвіддаленіших країв, він не міг убрати в шори римлян остаточно; вони були проти, аби він залишався в Римі, хоча він і заприсягався втручатися тільки в справи духовні. Так перед багато чим ловиш дрижаки на відстані куди більше, ніж зблизька. Тим часом Фрідріх повернувся до Італії. І поки він готувався до нових сутичок з папою, всі його прелати й барони попередили його, що зречуться його, якщо він не замириться з Церквою. Отож довелося йому колінкувати перед папою у Венеції, де між ними й укладено замир'я. За пактом папа позбавив цезаря всякої влади над Римом, а своїм спільником проголосив Вільгельма, короля Сицилійського й Апулійського. Та Фрідріхові без війни обійтися було годі, і тому він рушив в Азію, щоб вдовольнити у змаганні з Магометом своє честолюбство, яке не могло ніяк усититися у змаганні з намісником Христовим. Але, вийшовши на береги річки Цидни, він так замилувався прозорістю її води, що йому закортіло скупатися; через цю легковажність і поплатився головою. Так річкові води принесли магометанам більше пожитку, ніж папське викляття християнам: ті тільки розпалювали гонор цезаря, а ці поклали йому край.

XX

   Після загибелі Фрідріха папі зоставалося лише приборкати затятих римлян. По вельми тривалих суперечках про обрання консулів дійшли згоди про те, що обиратиме консулів, як і перше, народ, але консули зможуть обійняти посаду не раніше, ніж заприсягнуться слухатися Церкви. Дізнавшись про угоду, антипапа Іоанн утік у Монте Альбано, де невдовзі й помер. На той час сконав також і Вільгельм, неаполітанський король, і папі закортіло захопити це королівство, добре що єдиним спадкоємцем Вільгельма зостався Танкред, його незаконний син. Одначе барони відмовилися визнати папу й зажадали, щоб Танкред став королем. Тоді папував Целестин III, який, сподіваючись вирвати королівство з рук Танкреда, зробив так, щоб цезарем став Генріх, Фрідріхів син. Він пообіцяв йому королівство Неаполітанське для того, щоб Церква могла повернути собі належні їй землі. Щоб полегшити справу, він узяв з монастиря уже підстаркувату Вільгельмову доньку Констанцію й одружив її з Генріхом. Так королівство Неаполітанське, засноване норманами, перейшло від них до німців. Цезар Генріх, зробивши спершу лад у Германії, приїхав до Італїї зі своєю дружиною Констанцією і чотирилітнім сином Фрідріхом і завиграшки захопив владу, бо Танкред уже помер і від нього зосталося лише немовля на ймення Роджер. Невдовзі сконав у Сицилїї Генріх, і в королівстві йому спадкував Фрідріх, а цісарська влада дісталася Отонові, дуку Саксонському, завдяки заходам папи Інокентія III. Одначе ще не встиг Отон коронуватися, як усім на подив назвався папським ворогом, підкорив Романью і звелів ударити на Неаполітанське королівство. За це папа викляв його, отож усі відцуралися від нього, і цісарем обрано Фрідріха, короля Неаполітанського. Фрідріх приїхав до Рима на коронацію, проте папа відмовився вінчати його, злякавшись його потуги і сподіваючись вигнати його з Італії, як перед тим Отона. Обурений Фрідріх рушив до Германії і, пішовши війною на Отона, розбив його. Поки все те діялось, Інокентій помер. Він зажив слави багатьма звершеннями і, крім усього іншого, заклав у Римі шпиталь Святого Духа. Йому спадкував Гонорій III, за якого було засновано закон святого Домініка, а також 1218 року закон святого Франциска. Цей римський першосвященик вінчав Фрідріха, якому Іоанн, нащадок Балдуїна, царя Єрусалимського, який ще перебував в Азії з рештками християн, дав за жінку свою доньку. За віно він узяв і титул царя Єрусалимського. Ось чому всі неаполітанські королі носять звання ще й царів єрусалимських.

XXI

   В Італії тоді було заведено так: римляни вже не призначали консулів, а натомість передавали владу то одному, то кільком сенаторам; до того ж усе ще існувала Ліга, яку створили проти Фрідріха Барбароси ломбардські міста Мілан, Бреша, Мантуя, Віченца, Падуя і Тревізо. Цісаря підтримували Кремона, Бергамо, Парма, Реджо, Молена і Тренто. Інші міста й замки Ломбардії, Романьї і Тревізької марки виступали то за одну, то за другу сторону, як до обставин. За Отона III приїхав до Італії такий собі Еццеліно, і тут у нього народився син, від якого появився другий Еццеліно. Той, бувши дуже багатим і сильним, зійшовся з Фрідріхом II, який, як уже згадувалося, зробився папиним ворогом. З поміччю і за сприяння Еццеліно Фрідріх прийшов до Італії, захопив Верону і Мантую, зруйнував Віченцу, узяв Падую і розгромив армію об'єднаних земель, а потім подався в Тоскану. Тим часом Еццеліно підгорнув усю Тревізьку марку. Проте Феррари він не захопив, оскільки її боронили Аццоне д'Есте і папські загони в Ломбардії. Тільки-но з Феррари було знято облогу, римський першосвященик зробив її своїм леном і віддав Аццоне д'Есте, і правителі, які пішли від того, сидять там і сьогодні. Фрідріх, зупинившись у Пізі, побажав підкорити Тоскану і при цьому, виявляючи своїх друзів і недругів, посіяв страшенну колотнечу, яка занапастила Італію, бо всюди наплодилася велика кількість гвельфів і гібеллінів; гвельфами іменувалися прибічники Церкви, а гібеллінами – прихильники імператора. І вперше ці назви пролунали в Пістої. Покинувши Пізу, Фрідріх заходився звідусіль вдиратися на церковні землі й пустошити їх. Папа, не знайшовши іншої ради, проголосив хрестовий похід на нього, як ото його попередники проти бусурманів. І Фрідріх, боячись, коли б його, бува, не відцурались усі прихильники, як це сталося з Фрідріхом Барбаросою та іншими його предками, завербував на службу чимало сарацин. Щоб дужче прихилити їх до себе і до того ж мати в Італії підпору, якій папські відлучення були б нестрашні, він передав їм Ночерське володіння, зміркувавши, що, маючи якесь пристановище, вони служитимуть йому ліпше й вірніше.