Страница:
II
Видима річ, як це засвідчили Данте та Джованні Віддані, що мешканці Ф'єзоле, розташованого на шпилі гори, щоб зробити ринки його велелюднішими й доступнішими всім, хто хотів приїхати туди зі своїм крамом, ухвалили, що торгівля вестиметься не на горі, а на рівнині, між підніжжям шпиля і річкою Арно. Ці ринки, як на мене, спричинилися до спорудження поблизу перших будов: крамарям потрібні були сховища для краму, і з часом ці сховища стали капітальними будинками. Згодом, коли римляни, перемігши карфагенян, убезпечили Італію від наскоків чужинців, число цих споруд значно зросло. Адже люди животіють у притузі хіба лише з біди, і якщо страх перед війнами змушує їх селитися в місцині дикій і неприступній, то як загроза для них минеться, вони, зваблені вигодами, ще охітніш обживають місцини благодатніші й гостинніші. Безпека, яку принесла Італії добра слава Римської республіки, примножила вже почату розбудову житла, і скоро тут виникло містечко, спершу назване Вілла-Арніна. Потім у Римі пішли громадянські війни, спочатку між Марієм і Суллою, потім між Цезарем і Помпеєм, а відтак між Цезаревими убивцями і тими, хто хотів помститися за його смерть. Спершу Суллою, а по ньому трьома римськими громадянами, які після помсти за Цезаря поділили між собою трон, у Ф'єзоле спрямовано колоністів, які майже всі замешкали на рівнині біля вже закладеного містечка. Збільшення людності настільки примножило число споруд і городян і такий цивільний лад запанував у городку, що він уже міг вважатися одним з італійських міст. Що ж до походження назви Флоренція, то тут думки розходяться. Одні виводять її з Флорина, ватажка колоністів, інші вважають, що спершу мовилося не Флоренція, а Флуенція, оскільки городок розкинувся біля річки Арно, і наводять свідоцтво Плінія, який говорить: флуенційці живуть біля ріки Арно. Твердження це може бути й неслушним, бо в тексті Плінія пишеться про те, де мешкали флорентійці, а не як вони називалися. Вельми ймовірно, що саме слово «флуенційці» описка: так, Фрондин і Корнелій Таціт, сучасники Плінія, називають міста та його мешканців Флоренцією і флорентійцями, бо вже за Тіберія ними правили так само, як і іншими італійськими містами. А Корнелій передає, що до цісаря від флорентійців було послано посланців прохати про те, щоб води К'яни не заливали їхній край. Навряд щоб одне й те саме місто носило дві назви водночас. Тим-то я гадаю, що воно завжди називалося Флоренцією, хоч би звідки прийшла ця назва, а також що воно, хай би що спричинило його закладини, з'явилося в часи Римської імперії і вже за перших імператорів згадувалося в літописах. Коли імперію плюндрували варвари, Флоренція зазнала руїни від рук остготського царя Тотіли і через двісті п'ятдесят років знову воскресла заходами Карла Великого. Відтоді до року 1215 від Різдва Христового вона жила, поділяючи в усьому долю тих, хто царював тоді в Італії. Нею спершу правили Карлові нащадки, потім Беренгарій і наприкінці германські цісарі, як ми це показали в нашій загальній хроніці. На той час флорентійці не могли ні піднестися, ні звершити щось вікопомне через потугу тих, кому корилися. А проте року 1010, у День святого Ромула, вельми почитуваного ф’єзоланцями, флорентійці захопили і зруйнували Ф’єзоле, вчинивши так або зі згоди цісаря, або в такий час, коли між смертю одного цісаря і обранням іншого людність здобуває якусь волю. Але далі в міру того як в Італії вбивалися в силу римські першосвященики і слабла влада германських цісарів, усі землі цієї провінції вельми легко переставали слухатися державця. Так, від року 1080, коли Італія була роздерта між прибічниками Церкви і прибічниками імператора Ген ріха III, флорентійці утримували єдність до 1215 року і підкорялися переможцям, не шукаючи нічого, окрім порятунку. Та як у тілі людському що більше задавнена хвороба, то вона небезпечніша й смертніша, так і у Флоренції городяни пізніше за інших поділилися на дві ворожі партії, та зате й більше потерпіли від цього розколу. Причина першої звади відома, оскільки про неї широко розводилися Данте та інші письмаки. Але написати бодай коротко про неї треба й мені.
III
1215. Серед наймогутніших родин у Флоренції найвпливовішими були Буондельмонті та Уберті, а за ними йшли Амідеї і Донаті. Одна донна з сім’ї Донаті, багата вдова, мала доньку надзвичайної вроди. Вона збиралася одружити її з месером Буондельмонті, молодим кавалером і головою роду Буондельмонті. Чи то з недбальства, чи то з певності, що поспішати ні до чого, вона свого задуму не відкрила нікому, аж це виявилося, що месер Буондельмонті бере одну дівчину з дому Амідеї. Донну взяла досада, а проте вона все ще сподівалася, що врода її доньки може розбити цей шлюб, доки його не взято. Якось вона побачила, що месер Буондельмонті один, без почту, підходить до її оселі, і притьмом зійшла вниз, ведучи за собою доньку. Коли молодик проходив повз них, вона кинулася до нього назустріч, кажучи: «Я дуже рада, що ви женитеся, хоча призначала вам за жінку мою дочку». І тут вона, відчинивши двері, показала йому дівчину. Кавалер, побачивши, яка гожа ця юнка, і зміркувавши, що родовитістю і віном вона не поступається тій, яку йому суджено, запалав такою жагою здобути її, що, забувши вже про дану ним обітницю, про зневагу, якою було б її ламання, і про лихо, яке б він на себе стягнув, відказав: «Якщо ви призначали мені свою доньку, я б виявився невдячником, зрікшись її, поки я ще вільний». І не гаючи часу він справив весілля. Справа ця, тільки-но випливши на люди, неабияк обурила дім Амідеї, а також Уберті, пов'язані між собою кровними узами. Вони зібралися разом з іншими своїми родичами і постановили, що стерпіти таку образу було б ганьбою і що помститися месерові Буондельмонті можна лише одним – його убивством. Щоправда, дехто серед присутніх згадав про лихо, яке може викликати така помста, але тут Моска Ламберті заявив, що хто довго обмірковує справу, ніколи нічого не зробить, і завершив свій виступ відомим висловом: «Справі кінець». Вчинити убійництво вони доручили Мосці, Стьятті Уберті, Ламбертуччо Амідеї та Одеріго Фіфанті. Вранці на Великдень усі четверо сховалися в оселі Амідеї між Старим мостом і Сан Стефано. Коли месер Буондельмонті верхи на білому коні перевозився через річку, гадаючи, що забути кривду так само легко, як зламати дану обітницю, вони наскочили на нього біля підмурку мосту під статуєю Марса і вбили. Це вбивство розкололо все місто навпіл, одні підтримували Буондельмонті, інші – Уберті. І оскільки обидві родини мали свої фортеці, вежі і збройних людей, то воювалися між собою цілі роки, але ні ті, ні ті не зуміли вигнати противника. Ворожнеча їхня теж не закінчилася миром, хіба що іноді вщухала замиреннями. Так вони, залежно від розвитку подій, то трохи заспокоювалися, то розпалювалися знову.
IV
Чвари ці роздирали Флоренцію аж до воцаріння Фрідріха II (1246), який, бувши королем Неаполітанським, поклав собі нарощувати свою потугу для боротьби з Церквою і, щоб зміцнити свою зверхність над Тосканою, підсобив Уберті та його поплічникам, які з його допомогою повиганяли Буондельмонті. І ось наше місто поділилося, як це сталося з усією іншою Італією, на гвельфів та гібеллінів. Тут здається незайвим нагадати, які родини були в одній партії, а які в другій. Отож руку за гвельфами тягли Буондельмонті, Нерлі, Россі, Фрескобальді, Моцці, Барді, Пульчі, Герардіні, Форабоскі, Баньєзі, Гвідалотті, Саккетті, Маньєрі, Лукардезі, К'єрамонтезі, Компьйобезі, Кавальканті, Джандонаті, Джанфільяцці, Скалі, Гвальтеротті, Імпортуні, Бостікі, Торнаквінчі, Векк'єтті, Тозінгі, Аррігуччі, Альї, Сіці, Адімарі, Вісдоміні, Донаті, Пацці, Делла Белла, Ардінгі, Тедальді, Черкі. На бік гібеллінів стали Уберті, Маннеллі, Убріякі, Фіфанті, Амідеї, Інфангаті, Малеспіні, Сколарі, Гвіді, Галлі, Капп'ярді, Ламберті, Сольданьєрі, Чіпріяні, Тоскі, Ам'єрі, Палерміні, Мільйореллі, Пільї, Баруччі, Каттані, Аголанті, Брунеллескі, Капонсаккі, Елізеї, Абаті, Тедальдіні, Джьокі, Галігаї. До того ж до одної і другої партії цих домів нобілів пристали роди пополанів, отож майже все місто роз'їдали їхні чвари. Вигнані з батьківщини гвельфи знайшли притулок в краю Горішнього Валь д'Арно, де вони мали більшу частину своїх фортець, і там вони відбивалися від своїх ворогів як тільки могли. Але після смерті Фрідріха ті з флорентійців, які мали добрий достаток і тішилися великою довірою людності, подумали, що краще об'єднати городян, ніж руйнувати Флоренцію, підтримуючи розкол. Діяли вони так успішно, що гвельфи, вдаривши лихом об землю, вернулися, а гібелліни зустріли їх щиро (1250). Після цього замирення вони постановили, що наспіла зручна нагода на те, щоб запровадити таке урядування, яке забезпечило б їм свободу, і підготуватися до оборони, поки новий цісар не вбився в колодочки.
V
Отож вони поділили місто на шість частин і обрали дванадцять громадян, по двоє від кожної сестьєри, які справляли урядування, звалися вони старійшинами і щороку переобиралися. Щоб усунути кожну причину для ворожнечі, яка породжується черговими судовими ухвалами, призначалося, причому з числа чужинців, двоє суддів, один так званий капітан, а другий подеста, їм були підсудні всі кримінальні й цивільні справи, які виникали між громадянами. А що жоден лад не виживе без охорони, набрано двадцять збройних загонів у місті і сімдесят шість у сільській місцевості. До цих загонів було приписано всю молодь, і кожному молодому громадянину належало являтися при зброї під своє знамено, коли флорентійці закликатимуться до зброї наказом капітана чи старійшин. Кожен загін мав значок, що пасував до озброєння; так, арбалетники носили свої значки, а щитоносці свої. Щороку на Зелені свята новим затяжцям дуже врочисто вручалися корогви і ставилися нові воєначальники. Щоб надати пишноти своєму війську і водночас дбаючи про те, щоб кожен, хто відступив, швидко знайшов місце збору і міг знову вдарити на ворога, флорентійські громадяни ухвалили, що за військом має їхати колісниця, запряжена парою волів у червоних попонах, а на ній повинно маяти червоно-біле знамено. Під час виступу війська у похід цю колісницю викочували на Новий ринок і урочисто передавали ватажкам народу. А щоб усі заходи здавалися ще пишнішими, флорентійці завели дзвін, названий Мартінеллою, в який дзвонено протягом місяця перед військовим походом, щоб дати цим змогу ворогам приготуватися до оборони. Стільки зваги мали ці люди в своєму серці і стільки великодушності, що підступний напад на супротивника, який нині вважається шляхетним і мудрим вчинком, тоді мали за зраду і підступ. Дзвін цей возився в таборі, правлячи засобом подавати гасло варті і за кожної іншої служби.
VI
Оцим військовим і цивільним ладом і утримували флорентійці свою свободу (1256). Годі уявити собі, в яку силу й міць убилася Флоренція за найкоротший час. Вона не лише стала на чолі цілої Тоскани, але й рахувалася серед перших італійських міст, і хто знає, якої величі вона б сягала ще, якби її не шарпали так часто нові й нові чвари. За такого ладу флорентійці прожили десять років, і за цей період змусили укласти лігу з ними пістойців, аретинців та пізанців. Повертаючися з табору під Сієною, вони захопили Вольтерру і зруйнували ще кілька замків, переселивши їхніх мешканців до Флоренції. Всі ці передузяття звершено на пораду гвельфів, сильніших, ніж гібелліни, яких народ ненавидів за їхню пихату поведенцію в часи, коли вони врядували у місті під зверхністю Фрідріха II; партію Церкви городяни любили більше, ніж партію цісаря, оскільки з допомогою Церкви сподівалися відстояти свободу, а під зверхністю цісаря боялися її втратити. Проте гібелліни не могли спокійно примиритися, що в них вирвано владу, і чекали тільки на слушну нагоду знов утвердитися нагорі. Їм здалося, що така нагода лучилася, коли Манфред, Фрідріхів син, посів Неаполітанське королівство і цим неабияк підважив міць Церкви (1257). Вони змовилися таємно з ним, щоб знову захопити кормило правління, проте їм не вдалося діяти аж так секретно, щоб усі їхні каверзи не стали відомі старійшинам. Рада притягла до відповіді дім Уберті, але ті, замість послухатися, взялися до зброї й забарикадувалися по своїх оселях. Обурений народ озброївся і з допомогою гвельфів повиганяв їх усіх з Флоренції і змусив шукати притулку в Сієні (1258). Звідти вони звернулися по підтримку до Манфреда, короля Неаполітанського, і завдяки хитрощам месера Фарінати дельї Уберті загони цього короля вчинили флорентійцям таку різанину на берегах річки Арбії (1260), що їхні недобитки рятувалися втечею не до Флоренції, яку вважали для себе втраченою, а до Лукки.
VII
Манфред послав на допомогу гібеллінам свої загони під орудою графа Джордано, мужа вельми досвідченого в ратному ремеслі. Після перемоги він захопив з гібеллінами Флоренцію, підгорнув місто під зверхність Манфреда, поскидав усіх урядовців і поскасовував усі постанови, в яких давалася взнаки їхня свобода. Все це було вчинено брутально й збудило ненависть усієї людності, чия ворожість до гібеллінів загострилася так, що це згодом спричинилося до цілковитої їхньої загибелі. Державні справи змусили Джордано повернутися до Неаполя, і королівським намісником у Флоренції він зоставив графа Гвідо Новелло, володаря Казентіно. Останній скликав в Емполі раду гібеллінів, де всі дійшли висновку, що для утримання в Тоскані зверхності гібеллінської партії треба зруйнувати Флоренцію, бо всі городяни підтримують гвельфів, і самої Флоренції буде достатньо, щоб партія Церкви знову вбилася в силу. Проти такого жорстокого присуду, ухваленого такому шляхетному місту, не протестував жоден громадянин, окрім месера Фарінати дельї Уберті, який відверто став в обороні міста, твердячи, що витратив чимало зусиль і зазнав чимало небезпек лиш на те, щоб жити на батьківщині, що нині не хоче відкинути те, до чого так поривався і що послано йому долею, а навпаки, радше стане для тих, у кого наміри інші, таким самим ворогом, яким він був для гвельфів; якщо ж хтось із присутніх боїться своєї батьківщини, хай спробує занапастити її, бо він зі свого боку виступить в її обороні з такою звагою, яка надихала його, коли він виганяв гвельфів. Месер Фаріната був людиною великодушною, чудовим вояком, ватажком гібеллінів і користувався неабиякою пошаною у Манфреда. Його виступ поклав край цим спробам, і гібелліни стали обмірковувати інші способи утримати владу.
VIII
Гвельфи, які повтікали до Лукки й були вигнані звідти луккезцями, наляканими графовими погрозами, поперебирались до Болоньї. Звідти їх покликали пармські гвельфи на поміч проти своїх гібеллінів, яких вони переважили своєю звагою, здобувши за це всі володіння гібеллінів. Заживши знову в достатку й гонорі і довідавшись, що папа Климент закликав Карла Анжуйського скинути Манфреда з трону, вони послали до понтифіка послів, пропонуючи свою допомогу (1266). Папа не лише зустрів їх як друзів, але й подарував їм свою корогву, під якою відтоді гвельфи завжди йшли на бій і яка й досі піднімається у Флоренції. Відтак Карл забрав у Манфреда корону, і той помер. Після цього втручання флорентійські гвельфи посилили свій вплив, а гібелліни занепали. Отож ті з них, хто вкупі з Гвідо Новелло урядував у Флоренції, надумали, що їм непогано було б якоюсь благодією підкупити народ, який вони раніше нещадно гнобили. Проте цей засіб, який приніс би їм пожиток, коли б вони були вдалися до нього, перш ніж мусили так учинити, згнітивши серце, нині не лише не підсобив їм, а довів їх до загибелі. А проте вони думали пригорнути народ до себе, повернувши йому частку тих прав і тієї влади, які в нього забрано. Вони обрали тридцять шість народних обранців і доручили їм і двом закликаним болонським шляхтичам реформувати міську управу. Ця рада на першому засіданні ухвалила поділити ціле місто на цехи й призначити на чолі кожного цеху магістрата, який і вів би всі справи своїх підлеглих. До того ж кожен цех дістав корогву, під якою мали збиратися озброєні члени цеху, тільки-но виникне така потреба у Флоренції. Спершу таких цехів було дванадцять, сім старших і п'ять молодших. Але потім число молодших зросло до чотирнадцяти, отже, всього їх стало, як і нині, двадцять один. Тридцять шість реформаторів запровадили ще й інші приписи на пожиток усім громадянам.
IX
Граф Гвідо для утримання вояків оподаткував флорентійців, але це викликало такий спротив, що він не зважився добиватися цього силоміць. Гадаючи, що влада його хитається, він викликав до себе гібеллінських ватажків, і вони постановили силомщь забрати у народу те, що так необачно йому дали. Вони озброїлися, і коли їм здалося, що настала зручна нагода і рада Тридцяти Шести зібралася, вони самі зчинили колотнечу, отож тридцять шість обранців перелякалися і поховалися в своїх оселях. Але одразу з'явилися цехові загони, та ще й при зброї. Довідавшись, що граф Гвідо зі своїми прихильниками перебував у Сан Джованні, вони отаборилися біля Санта Трініта і поставили на чолі війська месера Джованні Сольданьєрі. Граф і собі, з'ясувавши, куди рушив народ, виступив йому навперейми. Народ же не тільки не втік від сутички, а й кинувся на ворога. Там, де сьогодні лоджія Торнаквінчі, загони зійшлися; граф зазнав поразки, і багато його людей наклали головою. Він уже й сам потерпав, як би вночі супротивник, скориставшись панікою серед його прихильників, не вдарив на нього і не убив його. І це так сильно вразило його уяву, що він надумав, не шукаючи іншої ради, не битися далі, а тікати, і всупереч пораді ватажків своєї партії відступив зі своїми людьми до Прато. Як тільки він відчув себе убезпеченим, страх його де й подівся, він визнав свій промах і, поклавши собі виправити його спозаранку, уже на світанні рушив знову на Флоренцію, щоб з боєм удертися до міста, покинутого ним так легкодухо. Але з цим йому не поталанило: вигнати силоміць його з міста народу було б нелегко, але не пустити назад не коштувало великих зусиль. Так відійшов, як непишний, він до Казентіно, а гібелліни поховалися в своїх фортецях. Народ узяв гору, і на радість усіх, кому була дорога республіка, ухвалено об'єднати місто й закликати назад усіх городян, позосталих за містом, як гібеллінів, так і гвельфів. Так повернулися на батьківщину гвельфи після шести років вигнання, а гібеллінам ще раз подаровано провину і дозволено вернутися на батьківщину (1267). А проте народ і гвельфи ненавиділи їх, як і раніше, оскільки останні не могли забути про своє вигнання, а народ добре пам'ятав їхнє тиранство, коли гібелліни справляли своє урядування. Отож і ті, і ті держали камінь за пазухою й далі. Поки Флоренція жила таким життям, пішла поголоска, що Конрадин, Манфредів небіж, іде з армією сюди, щоб захопити Неаполь. Гібелліни знову сповнилися надії вернутися до кормила правління, а гвельфи, розваживши про те, як їм захистити себе від ворогів, попросили Карла допомогти їм при поході Конрадина. Коли підійшли загони Карла, гвельфи настільки посмілішали, що гібелліни вжахнулися і ще за два дні до вступу Манфреда повтікали з міста, хоча їх звідти ніхто й не виганяв.
X
По втечі гібеллінів флорентійці запровадили новий лад в урядуванні. Обрано дванадцять голів, які засідали в магістраті на два місяці, і називалися вони не старійшинами, а Добрими мужами, потім раду довірених з вісімдесяти громадян, так звану Креденцу, і, нарешті, сто вісімдесят пополанів, по тридцять душ від сестьєри, які разом з Креденцою і Дванадцятьма Добрими мужами складали Спільну раду. Запроваджено також іще одну раду в складі ста двадцяти городян пополанів і нобілів, яка ухвалювала остаточні постанови у всіх справах, розглянутих іншими радами, й відала призначенням урядовців республіки. По тому як запроваджено це врядування, партію гвельфів зміцнили ще більше, ввівши магістрати та інші установи, що дало їм змогу ліпше боронитися від гібеллінів. Майно гібеллінів поділили на три частини: першу взяли до скарбниці комуни, другу віддано магістратурі партії, званій капітанською, третю роздано гвельфам як відшкодування за завданий їм ущербок. Папа, – так само, щоб підтримати гвельфську Тоскану, – поставив короля Карла імперським намісником Тоскани. Таким чином флорентійці завдяки цьому новому урядуванню підтримали свою славу, бо в місті панували закони, а поза ним надійно діяло його військо. Та ось умер римський першосвященик, і після суперечок, що тривали цілих два роки, папою обрано Григорія X (1271), який довго мешкав у Сирії і перебував там і під час обрання. Ось чому він розумівся на змаганні між партіями, але ставився до них не так, як його попередники. Спинившись дорогою до Франції у Флоренції, він вважав, що добрий пастир має досягти єдності серед городян, і заходився проводити це в життя, отож флорентійці погодилися прийняти гібеллінських синдиків і домовитися з ними про їхнє повернення на батьківщину (1273). І хоча договір між ними укладено, гібелліни так нині потерпали, що повернутися відмовилися. Папа поставив це на карб місту і, впавши в гнів, викляв Флоренцію, відлучення тяжіло над нею, поки Григорій X був живий; після його смерті новий папа Інокентій V знову благословив флорентійців (1275). Потім почалося папство Миколая III, представника орсінського коліна. Оскільки понтифіки все ще боялися всіх, хто вбивався в силу в Італії, навіть якщо він був ставлеником самої Церкви, і одразу ж силкувалися такого якось присадити, через що в Італії тривала вічна колотнеча й траплялися раз у раз перевороти: впливового можновладця боялися і висували супроти нього іншого, поки ще слабкого, але як тільки той ставав на ноги, його починали лякатися і намагалися приборкати. Ось чому королівську владу було забрано у Манфреда і передано Карлові, який теж став викликати страх і прагнення занапастити його. Миколай III, рухомий цими спонуками, діяв дуже успішно і з допомогою цісаря позбавив Карла вікарства у Тоскані, пославши в цю провінцію свого легата месера Латіно на посаду імперського намісника.
XI
Флоренція була тоді в становищі дуже плачевному, оскільки гвельфський нобілітет розперезався і зовсім не боявся магістратів. Щодня відбувалися смертовбивства та інші ґвалти, а тих, хто коїв це, покарати було годі, бо вони ходили серед улюбленців того чи того нобіля. Ватажки пополанів вирішили, що для приборкання цього нахабства незле буде вернути вигнанців; легат скористався цією нагодою, щоб утихомирити місто, і гібеллінів було повернуто (1280). Кількість правителів, яких було спершу дванадцятеро, збільшено до чотирнадцяти, по семеро від кожної партії, вони мали урядувати рік і призначатися за розпорядженням папи. Флоренція правилася таким чином два роки, потім папську тіару надів Мартин, родом француз, який повернув королю Карлові всю владу, забрану в того Миколаєм. У Тоскані одразу ж спалахнула партійна боротьба, бо флорентійці взялися до зброї проти імперського ставленика, а щоб позбавити влади гібеллінів і загнуздати вельмож, запровадили ще раз нове правління. Йшов рік 1282, коли цехи зі своїми ватажками і загонами заявили в місті про себе. Свій вплив вони вжили на те, щоб змінити політичний лад. Замість чотирнадцяти правителів мало обиратися лише троє: вони називалися пріорами, правили республікою два місяці і могли бути і пополанами, і грандами, аби тільки вони торгували чи ремісникували. Після перших двох місяців кількість правителів зросла до шести, так щоб від кожної сестьєри їх було по одному, і так тривало до року 1342, коли місто було поділено на картьєри, а кількість пріорів зросла до восьми, хоча за цей час обставини іноді змушували збільшувати її до дванадцяти. Ця магістратура, як показав час, призвела до цілковитого краху нобілів, бо обставини спершу давали змогу народові вилучати їх з Ради, а потім і зовсім проганяти. Нобілі з самого початку примирилися з цим, оскільки були роз'єднані, вони так завзято відтісняли один одного від влади, що зовсім утратили її. Раді цих магістратів віддали палац, де вона постійно збиралася, тоді як перше всі засідання і наради магістратів відбувалися в церквах. До того ж їм дали почесну варту та іншу обслугу, щоб їх належне величати. І хоча вони спочатку іменувалися тільки пріорами, нині для надання їм більшої пишноти вони почали називатися синьйорами. На деякий час у Флоренції запанував спокій; скориставшись цим, городяни пішли війною проти Ареццо, цього гонителя гвельфів, здобувши перемогу під Кампальдіно (1289). Оскільки місто залюднювалося й багатіло, довелося розбудовувати кільце міських мурів до теперішніх меж. Перший міський мур охоплював лише простір від Старого мосту до Сан Лоренцо.
XII
Війни поза містом і мир у самій Флоренції звели внівець міські партії гібеллінів і гвельфів. Залишалася непримиренною сама ворожнеча, цілком природна для всіх держав, ворожнеча між вельможами та народом, бо народ хоче жити законами, а вельможі намагаються ним верховодити, і тому погодитися їм між собою годі. Поки гібелліни викликали в усіх страх, ця ворожнеча не виходила наяв, але тільки-но вони зазнали поразки, вона одразу ж далася взнаки. Дня не минало, щоб когось з пополанів не було скривджено, загладити цю кривду закони і магістрати були безсилі, бо кожен нобіль з допомогою родичів і приятелів міг легко тягатися з пріорами і капітанами. Тоді найдужчі цеховики, щоб покласти край таким неподобствам, ухвалили, щоб кожна новообрана Синьйорія призначала гонфалоньєра правосуддя, мужа з пополанів, якому б давалася тисяча озброєних чоловіків з приписаних до двадцяти цехових загонів і який з їхньою поміччю і під своєю корогвою чинив би правосуддя щоразу, як його запросять пріори чи капітани. Першим гонфалоньєром обрано Убальдо Руффолі (1293). Він розгорнув свою корогву і зруйнував дім Галетті за те, що хтось із їхніх родичів убив у Франції свого пополана. Цехи могли легко запровадити такий лад через те, що нобілі завжди гризлися між собою, і до них дійшло, як їх узято під зябра, лише тоді, коли побачили усю крутість заходів проти них. Спочатку вони перелякалися непомалу, але скоро вернулися знову до безчільності, бо мали в Синьйорії свою руку і легко могли перешкодити гонфалоньєрові справляти своє урядування. Крім того, позивач мав приводити свідків учиненої йому кривди, але нікого, хто зголосився б свідкувати проти нобілів, не знаходилося. Отож незабаром Флоренція повернулася до тих самих надуживань, і пополани зазнавали, як і раніше, кривди від знаті, бо судочинство точилося повільно, а присуди не виконувалися.