Страница:
XXIII
Це породичання, тільки-но про нього стало відомо, додало отухи його ворогам, і ті підняли проти нього зброю. З цього ж таки приводу народ не тільки не став його боронити, але у більшині своїй прилучився до його супротивників. Ворогів його очолювали месер Россо делла Тоза, месер Пацціно деї Пацці, месер Джері Спіні і месер Берто Брунеллескі. Вони зі своїми поплічниками і більшиною людності зійшлися, озброєні, біля Палацу синьйорії, за розказом якої месерові П'єро Бранці, народному капітанові, передано письмове обвинувачення месера Корсо в тім, що він з допомогою Угуччоне рветься в тирани. Потім його було притягнуто до суду і заочно засуджено як ворохобника (1308). Між оскарженням і присудом не минуло й двох годин. По тому як присуд ухвалено, засідателі Синьйорії в супроводі народних загонів, які виступили під корогвами, рушили затримати засудженого. Месер Корсо, зі свого боку, нітрохи не злякавшись ні того, що його кинуто напризволяще друзями, ні винесеного йому вироку, ні влади Синьйорії, ні сили-силенної ворогів, укріпив свою оселю, сподіваючись утриматися в ній, доки на виручку йому не наспіє Угуччоне, по якого він послав. Довкола домівки його і на прилеглих вулицях зведено барикади, які боронили його оружні прихильники так завзято, що посполитий люд, дарма що переважав чисельністю, не зу мів удертися туди. А проте зачіпка сталася кривава, з обох сторін убито і поранено чимало. Тоді люд, бачачи, що на видноті чогось досягнути годі, захопив суміжні з оселею Корсо будинки, проламав мури і впав на оборонців таким робом, який важко було передбачити. Месер Корсо, бачачи, що його обступлено звідусіль, і не покладаючись більше на підмогу Угуччоне, вирішив, оскільки перемогти годі, бодай урятуватися. Очоливши разом з Герардо Бордоні загін найдоблесніших і найвірніших своїх друзів, він зненацька ударив на ворога, з боєм прорвався крізь їхні лави і вибрався з міста крізь браму Кроче. Проте за ними погналися, і на березі Аффріко Герардо загинув від руки Боккаччо Кавіччулі. Месера ж Корсо наздогнали й захопили комонні каталонці, солдати, найняті Синьйорією. Але коли його везли назад до Флоренції, він, не бажаючи бачити своїх ворогів-звитяжців і терпіти від них наругу, скочив з коня, упав додолу, і його заколов охоронець; тіло його підібрали ченці Сан Сальві і поховали без усяких гонорів. Так закінчив свої дні месер Корсо, якому батьківщина його і партія чорних завдячують і добрим, і лихим, і якби душу його не шарпали так пристрасті, то й пам’ять по ньому була б щасливіша. А проте він заслуговує того, щоб належати до числа найславетніших громадян нашого міста. Щоправда, палахка його вдача змусила і батьківщину, і партію, в якій він був, забути про його заслуги, і ця палахка вдача звела його зі світу, а батьківщині і партії завдала чимало лиха. Угуччоне, який поспішав рятувати свояка, довідався в Ремолі про те, що на месера Корсо піднявся весь посполитий люд. Збагнувши, що допомогти йому годі і він тільки нашкодить собі, Угуччоне, не підсобивши своякові, повернув назад.
XXIV
Загибель месера Корсо, яка сталася року 1308, поклала край чварам, і в місті запанував мир доти, доки не стало відомо, що цісар Генріх вступив в Італію з усіма флорентійськими ворохобниками (1312), яким він пообіцяв повернути їх на батьківщину. Тут зверхники зміркували, що ліпше було б мати менше ворогів, а для цього треба б скоротити їхнє число. Ось чому вирішено повернути всіх ворохобників, окрім тих, кому закон забороняв персонально повернення. Таким чином на вигнанні зосталася більшина гібеллінів і деякі з партії білих, а серед них Данте Аліг'єрі, сини месера Вері Черкі і Джано делла Белли. До того ж відправлено посланців до короля Неаполітанського Роберта з проханням про допомогу. Зробити його своїм спільником їм не пощастило, тоді вони передали йому на п'ять років зверхність над містом з тим, щоб він боронив їх як своїх підданців. Цісар обрав в Італії шлях на Пізу і через Маремму дійшов до Рима, де він року 1312 вінчався на царство. Поклавши потім підгорнути під себе флорентійців, він рушив на Флоренцію через Перуджу та Ареццо й отаборився біля монастиря Сан Сальві за одну милю од міста. Там він марно простояв п'ятдесят днів, утративши надію на спробу повалити тамтешній лад, і рушив на Пізу, де домовився з сицилійським королем Фрідріхом про спільне завоювання Неаполітанського королівства. Він повів своє військо в похід, і, коли вже сподівався на близьку перемогу, а король Роберт боявся розгрому, в Буонконвенто його ждала кончина (1313).
XXV
Десь трохи згодом Угуччоне делла Фаджола спершу захопив Пізу, а відтак Лукку, куди його впустила гібеллінська партія, і за сприянням цих міст завдав сусідам чималого спустошення. Щоб убезпечити себе, флорентійці попросили короля Роберта прислати до них його брата П'єро очолити їхні загони. Тим часом Угуччоне без упину вбивався в усе більшу силу і, діючи то ґвалтом, то ошуканством, заволодів багатьма фортецями у Валь д'Арно і Валь-ді-Ньєволе. Коли ж він обложив Монте Катіні, флорентійці вирішили, що треба допомогти цьому місту, щоб вогонь не пожер увесь їхній край. Зібравши чимале військо, вони вдерлися в Валь-ді-Ньєволе, де й зійшлися врукопаш з Угуччоне (1315) і після запеклого бою зазнали поразки. П'єро, брат короля Роберта, наклав головою, і навіть тіла його не розшукали, а з ним лягло понад дві тисячі вояків. Та й Угуччоне звитяга далася дуже й дуже нелегко, він утратив одного свого сина і багатьох отаманів. Після цієї поразки флорентійці укріпили всі землі довкола міста, а король Роберт послав їм за капітана графа д'Андріа, прозваного графом Новелло. Через його поведінку, а може, тому, що флорентійцям притаманно бути вічно невдоволеними і сваритися з будь-якого приводу, все місто, попри війну з Угуччоне, поділилося на друзів і недругів короля. Ватажками непримиренних стали месер Сімоне делла Тоза, дім Магалотті і ще деякі пополани – вони були в більшості в проводі. Вони будь-що добивалися, щоб по отаманів та вояків послали спершу у Францію, потім у Германію, щоб потім дістати змогу вигнати з Флоренції графа, королівського ставленика. Одначе їм тут не повелося, і вони нічого не досягли. І все ж не облишили своїх замірів і, позбавлені змоги знайти потрібного мужа у Франції чи в Германії, виявили його в Губбіо. Прогнавши графа, вони закликали Ландо да Губбіо на екзекутора, або барджелло, і передали йому всю повноту влади над громадянами. Людиною він виявився хтивою і жорстокою. З багатьма вояками обходив він увесь край, знищуючи всіх, на кого вказували йому ті, хто його обрав. Зухвалість його дійшла до того, що він карбував фальшиву монету флорентійським чеканом, і ніхто не зважився заперечити (1316), – в таку силу він убився через флорентійські чвари. Справді велике й безталанне місто: ні пам'ять про колишню гризню, ні страх перед Угуччоне, ні королівська влада не могли згуртувати його, і воно опинилося нині в найскрутнішому стані, плюндроване зовні Угуччоне і шарпане зсередини Ландо да Губбіо. Друзями короля і ворогами Ландо та його поплічників були родини нобілів і заможних пополанів, усі гвельфи. Проте держава опинилася в руках їхніх супротивників, і тому виявляти свої симпатії їм було б дуже небезпечно. Одначе, поклавши собі скинути таку плюгаву тиранію, вони секретно написали королю Роберту з проханням поставити графа Гвідо да Баттіфолле своїм намісником у Флоренції. Король притьмом дав про це наказ, і, хоча Синьйорія була проти короля, ворожа партія не зважилася заперечити, оскільки граф був наділений неабиякими високими прикметами. А проте влада його залишалася невелика, бо Синьйорія і хорунжі загонів підтримували Ландо та його партію. І поки Флоренція переживала всі ці халепи, в ній була проїздом дочка германського короля Альберта (1317), яка їхала до свого мужа, сина короля Роберта Карла. Друзі короля звеличили її й почали нарікати на скруту, в якій нині опинилося місто, і на сваволю Ландо та його клевретів. Їм повелося в цьому так, що до від'їзду принцеси, її власними заходами і посланнями короля, флорентійці замирилися, а Ландо був усунений від влади і висланий назад у Губбіо, ситий награбованим і кров'ю флорентійців. При реформації уряду Синьйорія продовжила ще на три роки зверхність короля, а що до Синьйорії вже обрано семеро ставлеників Ландо, то дообрано ще сімох засідателів серед королівських друзів. Так у Синьйорії якийсь час засідало тринадцять магістратів, але потім їхнє число зменшилося до семи, як і давніше.
XXVI
Тоді ж Угуччоне втратив зверхність над Луккою та Пізою, і Каструччо Кастракані, луккезький громадянин, став синьйором (1321). Цей молодик, дуже завзятий і зважливий, за малий час вийшов на правителя всіх тосканських гібеллінів. З цього приводу флорентійці, відкинувши на кілька років свої громадянські чвари, спершу задумалися, як же стримати висунення Каструччо, а коли всупереч їхній волі міць того зросла, – як їм від нього відбиватися. А щоб Синьйорія могла ухвалювати зваженіші постанови й діяти розумніше, обрано дванадцять громадян, поіменованих Добрими мужами, без поради й згоди яких синьйори не могли вирішити щось важливе. Під той час добіг кінця термін Синьйорії короля Роберта, і місто, яке стало державцем саме по собі, повернулося до свого заведеного ладу зі знайомими ректорами і магістратами, а єдність його забезпечував неабиякий страх перед Каструччо. Цей синьйор після численних військових походів на державців Луніджани узяв в облогу Прато (1323). Флорентійці поклали допомогти відстояти це місто, позакривали свої крамнички і пішли до нього посполитим рушенням, зібравши двадцять тисяч піхоти і тисячу п'ятсот кінноти. Щоб підірвати міць Каструччо й підсилити своє військо, синьйори ухвалили, що кожен бунтівничий гвельф, який допоможе боронити Прато, дістане по завершенні кампанії право повернутися на батьківщину. Численність цього війська і навальність, з якою воно просувалося вперед, так спантеличили Каструччо, що він, аби не спокушати долю в бою, відступив до Лукки. Аж тут у флорентійському таборі між нобілями і посполитим людом знову пішла звада. Посполиті хотіли гнатися за Каструччо й остаточно розгромити його. А нобілі ратували за повернення назад, бо, мовляв, досить уже того, що Флоренція наражала себе на небезпеку задля оборони Прато. Звичайно, чинити так, казали вони, було необхідно, але нині, коли діло зроблено, нема чого ризикувати і ставити на карту багато чого ради не такого вже великого виграшу. А що домовитися було годі, розв'язати справу передано до Синьйорії, але там виникла та сама суперека. Коли про це стало відомо в місті, людність повалила на площі, почавши відверто лаяти грандів, через що налякані нобілі відступилися. Однак постанова довести війну до перемоги запізнилася і не зібрала одностайних голосів, бо ворог уже відкотився без перепон до Лукки.
XXVII
Посполитий люд був так обурений грандами, що Синьйорія надумала для підтримання заведеного ладу і для свого святого спокою зламати дану вигнанцям обіцянку. Ті, передбачаючи відступництво, вирішили випередити події і ще до повернення війська прийшли до міських рогаток, щоб увійти першими. Проте флорентійці пильнували, задум вигнанців не вдався, і їх відкинули назад ті, хто зоставався в місті. Тоді вони поклали собі дістати добром те, чого їм не вдалося силою, і послали до Синьйорії своїх восьмеро делегатів, аби ті нагадали синьйорам про дану обіцянку, про небезпеку, на яку вони допіру наражалися, розраховуючи на обіцяну їм віддяку. Обіцянку Синьйорії нобілі вважали обов'язковою, бо вони й собі підтвердили її банітам, тим-то вони будь-що домагалися сповнення даного слова, одначе їхня поведінка, через що не було покінчено з Каструччо, так обурила цілу Флоренцію, що їхнє заступництво за банітів провалилося на велику шкоду і ганьбу місту. Багато хто з нобілів, повстаючи проти відмови Синьйорії, поклали собі силою добитися того, чого їм не пощастило домогтися умовляннями та просьбами: вони змовилися з вигнанцями, що ті зі зброєю в руках підійдуть під міські мури, а вони зі свого боку озброяться, аби допомогти їм у місті. Але цю змову викрито ще до того, як настав умовлений день, отож вигнанці побачили все місто озброєним і готовим дати відсіч прибульцям, і так залякали змовників усередині міста, що ті не зважилися взятися до зброї. Мусили і ті, й ті зректися свого наміру, піймавши облизня. Після відступу вигнанців постало питання про покару тих, хто змовився з ними; але, хоча на винуватців могли вказати всі, жодна душа не зважилася не те що оскаржити їх, а навіть назвати по імені. Тим-то ухвалено дійти до істини без жодних побоювань, і з цією метою вирішили, що на засіданні ради кожен напише імена злочинців і секретно передасть свою цидулку капітанові. Отож оскаржено месера Амеріго Донаті, месера Тег'яйо Фрескобальді і месера Лотерінго Герардіні, але суддя у них знайшовся милосердніший, ніж, може, заслуговував їхній злочин, і вони відбулися лише сплатою пені.
XXVIII
Розгардіяш, виниклий у Флоренції, коли ворохобники підійшли до рогаток, засвідчив, що народним компаніям одного командира було недостатньо. Тим-то ухвалено, що надалі кожен загін вестимуть три-чотири ватажки, що кожен хорунжий матиме двоє-троє підлеглих, так званих пенноньєрів, і все для того, щоб у тому разі, коли вистачатиме не цілої компанії, а тільки частини її, ця частина могла виступити під орудою свого начальника. Далі сталося те, що звичайно буває в усіх республіках, коли нові обставини касують давні настанови і натомість запроваджують інші. Перше Синьйорія оновлювалася вряди-годи, нині ж синьйори та їхні колеги, свідомі своєї міці, поламали цей лад, узявши на себе право визначати, хто в ній засідатиме в наступні сорок місяців. Імена цих нових засідателів кидалися в торбу і кожних два місяці витягалися звідти. Але ще до того, як минали сорок місяців, оскільки багато хто з громадян боявся, що їхні імена до торби не потрапили, доводилося додавати нові імена. Звідси пішов звичай загодя опускати в урну всіх магістратів як у самому місті, так і поза ним задовго до того, як завершаться повноваження давніх, і таким робом імена нових магістратів були вже відомі тоді, коли справували врядування їхні попередники. Така виборча процедура потім дістала назву виборів за жеребкуванням. Оскільки вдавалися до такого жеребкування кожних три роки, а то й через п'ять, здавалося, що в такий спосіб місто позбавляється зайвих хвилювань і усувається всякий привід для колотнечі, неминучої з виборами кожного магістрата через велику кількість претендентів. Не знайшовши нічого ліпшого, зупинилися саме на такому порядку обрання, але при цьому якось проочили ті істотні хиби, які крилися в цій не дуже великій перевазі.
XXIX
Був рік 1325, коли Каструччо, взявши Пістойю, вбився в таку силу, що флорентійці, побоюючись його піднесення, вирішили напасти на нього і вирвати це місто з-під його рук, поки він ще міцно не всівся. Вони навербували з числа флорентійців і з числа їхніх спільників двадцять тисяч піхоти і три тисячі кінноти, отаборилися цим військом біля Альпашо, аби захопити його і перешкодити ворогові підсобити Пістойї. Флорентійці зуміли захопити це місто, а потім рушили на Лукку, розорюючи довкілля. Проте нерішучість, а головне двоєдушність капітана не дали змоги закріпити здобутки. За капітана у них був месер Раймондо ді Кардона. Він укмітив, як легковажать флорентійці своєю свободою, як вони вручають її то королю, то легатам, то зовсім незначним людям, і надумав, що як його поставлять на чолі війська, то він зможе завиграшки стати і їхнім володарем. Він не раз нагадував їм про це, кажучи, що коли в самому місті він не дістане тієї влади, яку вже має над загонами, то йому не домогтися послуху, конче потрібного капітанові. А що флорентійці на це не пристали, він байдикував, марнуючи час, який зате використовував Каструччо, бо до нього поспішала підмога, обіцяна Вісконті та іншими ломбардськими тиранами. Коли ж він осильнів, месер Раймондо, який через свою двоєдушність не пробував його розбити, нині з нерішучості своєї не зумів навіть урятуватися. Поки він поволі пробирався зі своїм військом уперед, Каструччо напав на нього неподалік від Альпашо (1325) і розгромив у запеклій битві, в якій полягло або потрапило в полон чимало флорентійців і, між іншим, і сам месер Раймондо. Так за його двоєдушність і нерішучість доля наслала на нього кару, якої він заслужив від флорентійців. Усіх тих напастей, які Флоренція зазнала від Каструччо після його перемоги, не перелічити. Каструччо знай лише грабував, громив, підпалював, захоплював людей, бо кілька місяців, не зустрічаючи опору, безчинствував зі своїми загонами в домівках флорентійців, які втішалися бодай тим, що врятували саме місто.
XXX
А проте духом вони знизилися не настільки, щоб не шкодувати грошей, готуючи укріплення, не вербувати нові збройні загони, не посилати до друзів по запомогу. Одначе всього цього було недостатньо для достойного опору такому супостату. Зрештою їм довелося обрати своїм синьйором Карла, дука Калабрійського і сина короля Роберта, аби він виявив ласку їх оборонити, бо ці володарі, призвичаєні царювати у Флоренції неподільно, прагнули не дружби її, а послуху. Проте Карл воював тоді в Сицилії і не міг сам прибути до Флоренції і взяти провід, а тому послав туди Готьє, родом француза і дука Афінського, який як намісник синьйора узяв у посідання місто і почав ставити магістратів на свій розсуд. А проте поводився він цілком гідно, що не вельми в'язалося з його вдачею, і завоював народну симпатію. Відвоювавшись у Сицилії, Карл на чолі тисячі верхівців прибув до Флоренції і вступив у неї в липні року 1326, а це привело до того, що Каструччо уже не міг вільно плюндрувати флорентійський край. І все ж добру славу, якої зажив Карл діями поза містом, він скоро утратив у самому місті, якому союзники заподіяли таких утрат, яких воно не зазнало від супостата, бо Синьйорія нічого не могла розв’язати без погодження з дуком, і він протягом року вигріб з міста чотириста тисяч дукатів, хоча за угодою мав право не більше ніж на двісті тисяч; цим здирством він або його батько займалися мало не що дня. До цієї халепи доточилися ще нові прикрощі й нові вороги. Гібелліни Ломбардії настільки стурбувалися появою Карла в Тоскані, що Галеаццо Вісконті та інші ломбардські тирани золотом і обіцянками залучили до Італії Людовіка Баварського, обраного всупереч волі папи цісарем. Він вдерся в Ломбардію, звідти рушив на Тоскану, де з підмогою Каструччо захопив Пізу (1327), а звідти, награбувавши золота, пішов на Рим. З цього приводу Карл, бою чись за свої володіння, покинув Флоренцію, залишивши там свого намісника месера Філіппо да Саджінето. Каст руччо після відступу цісаря захопив Пізу, але втратив Пістойю, яку в нього відбили флорентійці, змовившись з пістойцями. Каструччо отаборився під цим містом і облягав його з такою звагою і завзяттям, що флорентійці, хоч як старалися допомогти Пістойї, нападаючи то на обложників, то на володіння Каструччо, не здолали ні силою, ні хитрощами змусити його зректися задуманого, так люто поривався він покарати пістойців і взяти гору над флорентійцями. Пістойя мусила визнати його зверхність, але ця звитяга стала для нього такою ж славетною, як і пла чевною, бо, повернувшись до Лукки, він невдовзі помер (1328). А що фортуна рідко вщедряє благом чи вражає безголов’ям, не доточивши і нового блага, і нового безголов’я, то так і сталося, що в Неаполі тоді ж таки сконав Карл, дук Калабрії і синьйор Флоренції. Отож флорентійці неждано-негадано майже водночас спекалися і зверхності одного, і остраху перед другим. Визволившись, вони взялися реформувати місто: скасували всю систему колишніх рад, а натомість запровадили дві нові ради, першу в складі трьохсот самих пополанів і другу в складі двохсот п’ятдесяти і грандів, і пополанів. Перша дістала назву Ради народу, друга – Ради комуни.
XXXI
Цісар, прибувши до Рима, поставив там антипапу і вжив чимало заходів, спрямованих проти Церкви; багато з них він здійснив, але багато було й безуспішних. Зрештою він поїхав з Вічного міста, як непишний, і повернувся до Пізи (1329), де вісімсот німецьких верхівців, чи то чимось невдоволені, чи то позбавлені заслуженини, обурилися проти нього й укріпилися на Монтек'яро над Черульйо. Останні, як тільки цісар подався з Пізи в Ломбардію, захопили Лукку і вигнали звідти Франческо Кастракані, залишеного там імператором. Розраховуючи нажитися на цій здобичі, вони запропонували флорентійцям купити це місто за вісімдесят тисяч флоринів, у чому вони за порадою месера Сімоне делла Този дістали відмову. Така постанова була б для нашого міста дуже корисна, якби флорентійці її дотримувалися, та незабаром їхній настрій змінився, що й спричинило чимало лиха. Бо коли це місто можна було дістати мирним робом і за вельми вигідну ціну, вони від цього відмовилися, а коли їм його захотілося і вони ладні були брязнути капшуком, було вже пізно. Це й стало підставою того, що Флоренція ще раз змінила свій устрій на величезну шкоду собі. Коли флорентійці відмовилися купити Лукку, її придбав за тридцять тисяч дукатів генуезець Герардіно Спінолі. Як правило, люди не дуже беруть те, що їм дається легко, зате спалахують хтивістю до того, чого їм зась. Тільки-но стало відомо про оборудку, зроблену месером Герардіно, і про виплачену малу ціну, як посполитий люд флорентійський запалився жагою дістати Лукку, лютуючи і на самого себе, і на тих, хто нараяв утриматися від покупки. Поклавши забрати силоміць те, що відмовився купити, він послав свої загони шарпати і плюндрувати луккезькі володіння. Тим часом цісар покинув Італію, а антипапу за ухвалою пізанців відправлено бранцем до Франції. Зі смертю Каструччо 1328 року і до 1340 флорентійці між собою жили тихо-мирно, ведучи тільки зовнішні справи та ще воюючи в локальних війнах у Ломбардії через прихід туди Іоанна, короля Богемського, і в Тоскані за приєднання Лукки. Місто прикрасилося новими спорудами, і за порадою Джотто, найславетнішого тоді маляра, зведено вежу Санта Репарата. Року 1333 в деяких куточках Флоренції через те, що води Арно піднялися на дванадцять ліктів вище, ніж щороку, сталася повінь. Було поруйновано чимало мостів і будинків, проте ціною великих зусиль і коштів усе було відновлено.
XXXII
Але настав 1340 рік і приніс нові підстави для колотнечі. Зміцнювати й підтримувати свою владу найвпливовіші громадяни уміли двома способами. Перший полягав у тім, щоб усіляко скорочувати при жеребкуванні кількість нових магістратів з тим, щоб жереб випадав завше їм або їхнім друзям. Другий полягав у тім, щоб заправляти обранням ректорів і, отже, мати в їхній особі прихильних засідателів. Цим, другим способом вони так дорожили, що їм уже не вистачало двох ректорів, і вони іноді протягували ще й третього. І ось цього року їм пощастило додати ще одну людину – месера Якопо Габріеллі да Губбіо під титулом капітана варти і дати йому всі повноваження над іншими громадянами. Останній з метою догодити всім зверхникам чинив усілякі кривди. Серед скривджених були месер П’єтро Барді і месер Барді Фрескобальді, нобілі, а тому, природно, люди гонористі, тож вони не схотіли допустити, щоб чужинець з доброго дива, вислужуючись перед кількома можновладцями, чинив їм кривду. Щоб помститися, вони змовилися проти нього і проти зверхників, і в змові взяло участь багато нобільських домів і дехто з посполитих, котрим тиранство начальства було не до шмиги. Задум їхній зводився до того, щоб зібрати у своїх домівках велику силу озброєного люду і спозаранку другого дня після врочистих поминок Усіх святих, коли кожен молитиметься у храмі за упокій душі своїх близьких, розправитися з капітаном і першими особами в державі, а потім, обравши нову Синьйорію, реформувати устрій. Та коли йдеться про заміри вельми небезпечні, їх звичайно дуже докладно обговорюють і сповняти не квапляться, а тому ці змови, які вимагають час для здійснення, здебільшого розкриваються. Один із змовників, месер Андреа де Барді, зважуючи цю справу, більше потерпав карою за неї, ніж упивався надією на помсту. Він відкрився своєму своякові Якопо Альберті, Якопо доніс про все пріорам, а ті попередили увесь уряд. Загроза насувалась, бо день Усіх святих був не за горами, і ось багато громадян, зійшовшись у палаці і бачачи, що длятися небезпечно, зажадали, щоб Синьйорія розпорядилася бити на сполох, закликаючи народ стати до зброї. За гонфалоньєра був Тальдо Балоні, а одним з синьйорів Франческо Сальвіаті. Барді їм доводився родичем, і бити на ґвалт їм зовсім не хотілося, тому вони заявили, що озброювати народ через кожну дрібницю необачно, бо коли влада в руках юрми, стримати її годі, і ніколи з цього нічого путнього не виходило, що розпалити пристрасті легко, а погасити їх важко, і що ліпше, мабуть, спершу розібратися, чи це справді змова, і покарати заводіяк, притягнувши їх до відповідальності, ніж ставити на карту благо Флоренції, уживши за звичайнісінькою кляузою такі круті заходи. Але цих речей ніхто не слухав, синьйорів погрозами і образами змушено дзвонити на ґвалт, і на звуки дзвона позбігалися на площу озброєні громадяни. Зі свого боку, Барді і Фрескобальді, побачивши, що їхню змову викрито, надумали або перемогти зі славою, або з честю полягти і теж стали до зброї, розраховуючи на успішну оборону в тому куточку міста за річкою, де стояли їхні оселі. Вони укріпилися на мостах, бо сподівалися на підмогу нобілів, що мешкали в контадо, та інших своїх друзів. Одначе тут вони схибили, оскільки пополани, з того самого куточка міста, що й вони, виступили на захист Синьйорії. Обскочені звідусіль змовники покинули мости і відступили на вулицю, де проживали Барді, найкращу для оборони, і там відбивалися завзято. Месер Якопо да Губбіо, знаючи, що вся ця змова проти нього, і потерпаючи за свою шкуру, розгубився і стояв ні в сих ні в тих неподалік від Палацу синьйорії в кільці своєї варти. Проте інші ректори, чия вина була менша, виявляли більшу звагу, а надто подеста, який звався месер Маффео деї Марраді. Він подався на бойовище, перехопився безстрашно через міст Рубаконте назустріч мечам Барді і показав знаками, що хоче з ними говорити. Цей муж викликав своїми високими прикметами та іншими цнотами в усіх таку пошану, що бій як стій урвався і його почали уважно слухати. Словами розважливими, але стурбованими він засудив змову, показав, на яку небезпеку вони наражаються, якщо не поступляться такому народному пориву, обнадіяв їх на те, що їх уважно вислухають і виявлять до них поблажливість, пообіцяв, що сам наполягатиме на тому, щоб з огляду на їхнє обурення на них зглянулися. Відтак, повернувшись до синьйорів, він заходився переконувати їх, щоб вони не домагалися перемоги, проливаючи кров своїх громадян, і нікого не засуджували, не вислухавши. І діяв він так успішно, що Барді і Фрескобальді зі своїми покинули місто і поїхали без перешкод до своїх замків. Після їхнього відходу посполитий люд роззброївся, і Синьйорія обмежилася тим, що притягла до суду лише тих родичів Барді і Фрескобальді, які взялися до зброї. Щоб підірвати їхню воєнну міць, у Барді викуплено замки Мангона і Верніа, оприлюднено закон, за яким громадянам заборонялося мати укріплені замки ближче ніж за двадцять миль від Флоренції. Через кілька місяців упали голови Стьятти Фрескобальді та ще багатьох його родаків, оголошених ворохобниками. Проте зневаги і погрому домів Барді та Фрескобальді можним здалося не досить. Як часто буває з людьми, які тим дужче надуживають своєю владою і тим зухвалішають, що більше ця влада, вони, вже не вдовольняючись одним капітаном варти, який дошкуляв усього місту, поставили ще одного для контадо з величезними повноваженнями, так щоб люди у них на підозрі не могли жити не лише у Флоренції, а й на інших її землях. Тим самим вони так під’юдили проти себе всіх нобілів, що ті ладні були задля помсти і самі запродатися, і місто продати кому завгодно. Вони чекали тільки нагоди, і вона скоро трапилася, а вони скористалися нею якнайкраще.