Макиавелли Никколо. Флорентійські хроніки. Державець (збірник)

XXII

   Папство перейшло до рук Інокентія IV. Страх його перед Фрідріхом був такий великий, що він вирушив до Генуї, а відтак у Францію, де влаштував у Ліоні собор, на який зібрався приїхати і Фрідріх. Але йому перешкодив бунт у Пармі. Виведений з себе провалом своїх починань, він подався в Тоскану, а звідти в Сицилію, де й помер. У Швабії в нього зостався рідний син Конрад, а в Апулії позашлюбний, на ім'я Манфред, якого він зробив дуком Беневентським. Конрад приїхав до Неаполя сісти на престолі, але помер там, і по ньому спадкоємцем зостався малий Конрадин, який був у Германії. Манфред спершу захопив це панство як опікун Конрадина, а відтак, пустивши чутку про його кончину, коронував себе проти волі папи і неаполітанців, яких змусив визнати себе силоміць. Поки все це діялося в королівстві, гвельфи і гібелліни гризлися між собою в Ломбардії. Одними верховодив папський легат, другими Еццеліно, який підгорнув під себе майже всю Ломбардію по той бік По. Поки точилася війна, проти нього повстала Падуя, і він вирізав дванадцять тисяч падуанців, але й сам сконав ще до завершення війни у віці вісімдесяти років, і з його смертю всі землі, підкорені ним, визволилися. За прикладом своїх предків король Неаполітанський Манфред дихав лихим духом на Церкву і постійно наганяв на тодішнього папу Урбана IV великого холоду. Це тривало доти, поки верховний понтифік не проголосив проти нього хрестовий похід і поїхав у Перуджу чекати загонів. Побачивши, що людей збирається мало, що вони слабкі і прибувають з великим запізненням, він подумав, що для перемоги над Манфредом потрібне істотніше підкріплення. Він звернувся по допомогу й сприяння до Франції, передав Сицилійське і Неаполітанське королівство Карлові Анжуйському, братові Людовіка, короля Франції, і закликав його до Італії посісти трон у королівстві. Але перш ніж Карл приїхав до Рима, папа сконав, а місце його зайняв Климент IV, за якого Карл і прибув до Остії з тридцятьма галерами, наказавши іншим своїм загонам рушити на Італію пішки. Поки він перебував у Римі, римляни, щоб піднести його, надали йому титул сенатора, а папа надав йому інвеституру на королівство, зобов'язавши щороку виплачувати Церкві п'ятдесят тисяч флоринів; окрім того, він видав декрет, за яким ні Карл, ні хтось інший не можуть обиратися на імператора одночасно. Карл виступив проти Манфреда, погромив його і вбив під Беневентом, заволодівши Сицилією і королівською короною. Проте Конрадин, якому батько відписав це панство, зібравши в Германії чимало вояків, вступив до Італії, щоб дати Карлові бій, який і мав місце під Тальякоццо. Одначе розбитий вщент, він непомітно втік, але згодом потрапив у полон і загинув.

XXIII

   В Італії панував мир, поки папою не обрано Адріана V. Карл усе ще залишався в Римі і правив ним як сенатор. Папа, відмовляючись терпіти його владу, поїхав жити до Вітербо і покликав в Італію цісаря Рудольфа проти Карла. Отак верховні понтифіки чи то з ревнощів до віри, чи то з себелюбства постійно закликали до Італії чужинців і починали нові війни. Тільки-но вони підносили якогось володаря, одразу ж каялися в цьому і зводили його зі світу, так нестерпно було для них, щоб у провінції, панувати над якою вони були безсилі, царював хтось інший. Державці теж від цього потерпали непомалу, бо, воювали папи чи утримувалися, але вони завжди брали гору, якщо тільки не вдавалося якось схитрувати, як було з Боніфацієм і деякими іншими, яких цісарі, розігруючи з себе приятелів, зуміли полонити. Проте Рудольф до Італії не приїхав, бо стала на заваді війна, яку він провадив проти короля Богемського. Адріан помер, і папство обійняв Миколай III з роду Орсіні, муж вельми хоробрий і честолюбний, який вирішив будь-що підірвати владу Карла. Він підохотив цісаря Рудольфа нарікати на те, що Карл тримав у Тоскані свого намісника, аби підсобляти гвельфам, яких він зі смертю Манфреда реабілітував. Карл поступився цісареві, відкликав своїх намісників, і папа послав до Тоскани свого небожа, кардинала, щоб той панував там іменем цісаря. На віддяку за цю ознаку пошани цісар повернув Церкві Романью, забрану у неї його попередником, і папа поставив дуком Романьї Бартольдо Орсіні. Відчувши себе досить сильним, щоб змагатися з Карлом, Миколай III позбавив його сенаторського титулу і оприлюднив декрет про те, що жоден царський нащадок не може віднині стати римським сенатором. Він виношував також задум відібрати у Карла Сицилію, і з цією метою він змовився з королем Педром Арагонським, але змова ця завершилася успішно лише за його спадкоємця. Хотілося йому до того ж посадити на трон ще двох своїх рідних, одного на ломбардський, а другого – на тосканський, аби вони відборонили Церкву від німців, які запрагнули б напасти на Італію, і проти французів, зверхників у цьому королівстві. Одначе він помер, забравши в могилу ці свої задуми. Це був перший папа, який відверто висловив честолюбні прагнення і який намагався нібито задля величі Церкви ущедрити своїх родичів благами й почестями. Увесь цей час, про який ми розповідали, згадувати про небожів і взагалі папських родичів не випадало, зате нині літопис наповниться ними так, що нам доведеться писати про папських синів. І якщо досі понтифіки намагалися робити їх впливовими державцями, то тепер їм залишається тільки передавати понтифікат своїм нащадкам у спадок. А втім, сказати по щирості, створені ними панства існували до останнього часу вельми недовго. Понтифіки здебільшого жили короткий вік, через що їхня розсада не могла закоренитися. Якщо це і вдавалося, то паростки коріння пускали кволеньке і, позбавлені підтримки, під першим же сильним вітром усихали.

XXIV

   Спадкоємцем згаданого папи став Мартин IV. Родом француз, він тягнув руку за Карлом, котрий на віддяку за це послав свої загони у Романью, щоб приборкати тамтешніх бунтівників проти папи. Коли вони отаборилися під Форлі, звіздар Гвідо Бонатто порадив люду вдарити по них у підказаному ним місці, отож усі французи або потрапили в полон, або наклали головою. Під цей час вдалася змова, підлаштована Миколаєм III і королем Педром Арагонським, і сицилійці перебили всіх французів, які були на острові; острів одразу захопив Педро, проголосивши, що Сицилія належить йому через дружину його Констанцію, Манфредову дочку. Карл за своїми приготуваннями до того, щоб повернути острів під свою зверхність, помер, а спадкоємець його Карл II сидів у цей час у полоні на Сицилії. Щоб дістати волю, він мусив поклястися повернутися в полон, якщо протягом трьох років папа не дасть згоди передати Сицилійське королівство арагонському роду.

XXV

   Цісар Рудольф, замість приїхати до Італії і примножити там славу імперії, послав туди свого посланця з повноваженнями домовитися з містами, які захотіли б викупитися від цісаря на свободу. Багато італійських міст пішли на це і, діставши волю, геть-то змінили свій спосіб життя. Цісарський трон посів Адольф Насауський, а папський – П'єтро дель Мурроне під ім'ям Целестина, який, бувши пустельником вельми святого життя, через півроку зрікся папської тіари, і тоді папою було обрано Боніфація VIII. Небеса, які знали, що настане день, коли Італія вижене французів та німців і залишиться в руках самих італійців, проте не побажали, щоб папи, навіть коли їм не перешкоджатимуть заальпійські чужинці, зміцнили свою владу і вміло користувалися нею, допустили, щоб у Римі піднеслися два могутніх роди – Колонна і Орсіні, які завдяки своєму впливу і покровенству могли раз у раз підривати папську владу. Усвідомлюючи це, папа Боніфацій поклав собі знищити рід Колонна і тому не тільки викляв його, а й проголосив проти нього хрестовий похід. Хоча це й завдало йому якогось ущербку, але ще згубнішим було для Церкви, бо зброя відлучення, така успішна, якщо нею боронили віру, притупилася, коли себелюбство повернуло її проти самих християн. Ось так і вийшло, що надмірне прагнення понтифіків уситити свою хіть поступово обеззброювало їх. До того ж папа позбавив двох кардиналів з роду Колонии кардинальського звання. Ш'ярра, голова цього дому, таємно утік з Рима, потрапив у полон до каталанських піратів, і його прикували до галери. Але в Марселі його впізнали і послали до короля Філіппа Французького, якого Боніфацій викляв і позбавив королівського сану. Зміркувавши, що явна війна з римськими першосвящениками завершується або поразкою, або наражає на велику небезпеку, Філіпп поклав собі піднятися на хитрощі. Прикинувшись, ніби прагне замиритися з папою, він нишком відправив Ш'ярру до Італії, а той, діставшись до Ананьї, де стояв Боніфацій, скликав уночі своїх прихильників і полонив його. І хоча ананьїчани незабаром визволили папу, образа для намісника Христового була таким ударом, що він рішився ума і сконав.

XXVI

   Саме Боніфацій ухвалив 1300 року постанову про відзначення ювілею, розпорядившись, щоб його надалі святкували кожні сто літ. На той час звада між гвельфами й гібеллінами спалахнула на повну силу. Оскільки цісарі кинули Італію напризволяще, багато італійських міст визволилось, але чимало з них стали жертвою тиранів. Папа Бенедикт вернув прелатам з роду Колонии кардинальську шапку і знову прийняв французького короля Філіппа до лона Церкви. З його смертю папою став Климент V, який, бувши французом, переніс папську столицю до Франції, року 1305. Тим часом помер Карл II, король Неаполітанський, якому спадкував його син Роберт, а цісарський трон дістався Генріху Люксембурзькому, який приїхав до Рима на коронацію, хоча папи там не було. Приїзд цей викликав у Ломбардії переполох, бо він повернув в Італію всіх вигнанців, як гвельфів, так і гібеллінів. Проте обидві сторони гризлися між собою й далі так запекло, що провінцію цю шматувала безперервна війна, яку цісар, попри всі намагання, виявився безсилий припинити. Він поїхав з Ломбардії й рушив генуезьким шляхом на Пізу, де намагався відвоювати Тоскану у короля Роберта. Тут йому не поталанило, і він подався до Рима, де провів лише кілька днів, бо Орсіні, яким підсобляв Роберт, вигнали його звідти, і він повернувся до Пізи. Щоб воювати з Тосканою успішніше і відбити її у Роберта, він намовив Федеріго, короля Сицилії, напасти на неї, але саме в той час, коли він розраховував захопити Тоскану й забрати у Роберта трон, він помер, а спадкоємцем його в імперії став Людовік Баварський. Під той час папська влада перейшла до Іоанна XXII, і за його папства цісар не припиняв нагінки на гвельфів і Церкву, яких обороняли переважно король Роберт і флорентійці. Так і пішли ті війни, які Вісконті провадили в Ломбардії проти гвельфів, а Каструччо з Лукки в Тоскані проти флорентійців. Та оскільки рід Вісконті дав початок герцогству Міланському, одній з п'яти держав, на які досі розкололася Італія, я гадаю, що слід докладно описати його корені.

XXVII

   Коли в Ломбардії виникла згадана вже Ліга міст для оборони від Фрідріха Барбароси, Мілан, воскреслий зі своїх руїн і перейнятий наміром помститися за заподіяні йому кривди, пристав до цієї ліги, яка дала відсіч Барбаросі і на певен час пожвавила у Ломбардії діяльність церковної партії. Поки точилися ці війни, в Мілані особливо вбився в силу дім Делла Toppe, і слава його все зростала, тоді як цісар у цій провінції мав владу дуже незначну. Проте коли в Італію прийшов Фрідріх II, а гібеллінська партія заходами Еццеліно посилилася, прибічники гібеллінів почали виявляти себе в усіх містах. У Мілані за ними тягли руку Вісконті, котрі й зуміли вигнати з міста Делла Toppe. До речі, поневірялись на чужині вони недовго: між цісарем і папою дійшло до порозуміння, щоб повернути їх на батьківщину. Та коли папа зі своїм двором поїхав до Франції, а Генріх Люксембурзький прибув до Італії, щоб вінчатися в Римі, в Мілані його зустріли Маттео Вісконті і Гвідо Делла Toppe, які тоді очолювали ці роди. Тут Маттео й спало на думку скористатися приїздом цісаря, щоб прогнати Гвідо. Він гадав доскочити свого завиграшки, адже Гвідо стояв на боці, ворожому цісареві. Слушною нагодою він вважав нелюбов народу до німців через чинений ними ґвалт; він нишком заходився підбадьорювати краян і підмовляв їх узятися до зброї й скинути з себе кормигу цих варварів. Коли, на його думку, все було досить гарно підлаштовано, він доручив одному зі своїх вірників зірвати бунт, і от зненацька міланська людність під няла зброю проти всього, що носило німецьке ймення. Тільки-но зчинився заколот, Маттео зі своїми синами й озброєними людьми поквапився до Генріха і попередив, що розрух здійняли Делла Торре, які, не вдовольняючись тим, що в Мілані вони перебувають приватно, скористалися нагодою нашкодити йому, аби прислужитися італійським гвельфам і захопити владу в місті. Але він, Генріх, може не турбуватися: якщо треба його захистити, то їх, Вісконті і його прихильників, буде цілком достатньо для запоруки його безпеки. Генріх легко повірив усьому, що сказав Маттео, злучив свої сили з силами Вісконті, і вони разом ударили на загони Делла Торре, що діяли в різних кінцях міста, приборкуючи бунт, перебили всіх, кого могли, а інших вигнали з міста, забравши їхнє майно. Так Маттео став володарем Мілана. Його спадкоємцями стали Галеаццо й Аццо, а їхніми – Лукіно і Джованні. Джованні став у місті архієпископом. Лукіно ж сконав раніше за нього, і спадкоємцями були Бернабо і Галеаццо. Та незабаром помер і Галеаццо, зоставивши сина-одинака Джана Галеаццо, іменованого графом Вірту, який по смерті архієпископа під ступно убив свого дядька Бернабо і залишився в Мілані єдиним державцем. Він перший і прибрав титул дука. Синами його були Філіппо і Джованні Марія Анджелло, останній скоро поліг від рук міланського люду. Він залишив державу Філіппо, який не мав, одначе, мужеського роду, через що влада від дому Вісконті перейшла до дому Сфорци, а як і чому так сталося, ми розповімо окремо.

XXVIII

   Та вернімося до того, чого я відбіг. Цісар Людовік, щоб підняти роль своєї партії і за одним разом вінчатися на царство, прийшов до Італії. У Мілані він захотів злупити грошики з міланців, удаючи, ніби намагається вернути їм волю, і запроторив усіх Вісконті до в’язниці. Одначе невдовзі на вимогу Каструччо Луккського він повипускав їх. Потім подався до Рима і, щоб збільшити в Італії розрух, посадив антипапою П’єтро делла Корбару, сподіваючись з допомогою його слави та загонів Вісконті підірвати ворожу йому партію в Тоскані і в Ломбардії. Одначе Каструччо сконав, і для Людовіка це стало початком краху, бо Піза і Лукка збунтувалися і пізанці випровадили антипапу у Францію до папи у полон, оскільки цісар, втративши надію чогось добитися в Італії, повернувся до Германії. Та не встиг він забратися геть, як Іоанн, король Богемії, прибув до Італії на заклик брешійських гібеллінів і захопив Брешу і Бергамо. А що наскок цей стався зі згоди папи, хоча той і вдавав, ніби обурений, болонський легат підсобив йому, гадаючи, що це добрий спосіб перешкодити цісареві повернутися до Італії. З цієї причини ситуація в Італії геть-то змінилася. Флорентійці і король Роберт, бачачи, що легат підтримує виступ гібеллінів, стали ворогами всіх, кого легат і богемський король вважали друзями. І нині, незважаючи на уподобання гвельфів і гібеллінів, багато хто з властителів, серед яких були Вісконті, делла Скала, мантуанський Філіппо Гонзага, державці Каррари та Есте, об’єдналися між собою. Папа всіх їх викляв. Богемський король, нажаханий цією спілкою, повернувся до себе додому набрати більшу військову потугу, і хоча знову повернувся до Італії з численнішими загонами, йому прийшлося непереливки. Спантеличений таким опором, він повернувся в Богемію на велику досаду легата, залишивши свої залоги лише в Реджо і Модені й припоручивши Парму Марсіліо і П’єро деї Россі, які були в цьому місті дуже впливові. Після його відступу до ліги прилучилася Болонья, і всі її учасники поділили між собою чотири міста, які все ще тягли руку за Церквою: Парма дісталася делла Скалі, Реджо – Гонзазі, Модена – роду д’Есте, Лукка – флорентійцям. Проте захоплення цих земель спричинило чимало збройних сутичок, які змогло спинити лише втручання Венеції. Може здатися дивним, що, розповідаючи про численні події, які відбувалися в Італії, ми досі не згадали про венеційців, адже їхня республіка роллю своєю і впливом заслуговує на славу більше за всі інші італійські князівства. Отож, щоб не дивувались і не питали, яка цьому причина, мені доведеться вернутися далеко назад, щоб кожен дізнався і про виникнення Венеції, і про обставини, які заваджували їй довший час бути в гущі італійських справ.

XXIX

   Коли цар гуннів Аттіла отаборився під Аквілеєю, її мешканці довший час чинили йому опір, але нарешті, втративши надію, покинули місто і, хто міг, зі своїми манатками, які зуміли забрати, осіли на скелястих безлюдних островах Адріатичного узбережжя. Падуанці, побачивши, як і до них підбирається пожарище, злякалися, що Аттіла, підкоривши Аквілею, піде і на їхнє місто. Позбиравши всі свої найкоштовніші пожитки, вони попереносили їх в одне місце біля того самого узбережжя, так зване Ріво-Альто, куди перепровадили також жінок, дітей і старих; у Падуї залишилася тільки молодь, щоб захищати місто. Там же осіли й мешканці Монселіче та інших сусідніх пагорбів, пойняті тим самим страхом перед напасниками. Коли ж Аквілея упала і Аттіла сплюндрував Падую, Монселіче, Віченцу і Верону, падуанці й найзаможніші переселенці зосталися жити в лагунах під Ріво-Альто, де людність цієї провінції, названої колись Венецією, приєдналася до них, гнана тими самими напастями. Так під тиском обставин вони покинули благодатні й родючі місця й почали жити на ґрунтах ялових, диких і позбавлених будь-яких вигод. А проте така сила людей, зібраних в одному місці, незабаром зробила його не тільки придатним, але й сприятливим для життя. Вони запровадили свої закони, лад і убезпечили себе серед напастей і руїни, яких зазнала Італія, завдяки чому потуга їхня і слава примножилися. До цих перших пересельців приєдналися і багато мешканців міст Ломбардії, які повтікали від жорстокості Клефа, лонгобардського царя, від чого місто розрослося ще більше. Отож у часи Пипіна, франкського царя, коли він на прохання папи прийшов вигнати з Італії лонгобардів, при укладенні угоди між ним і грецьким цісарем з’ясувалося, що дуки Беневентські і венеційці не коритимуться ні тому, ні тому, а зможуть тішитися повною незалежністю. Окрім того, нестатки, що змусили цей люд жити серед води, присилували їх подумати й про те, як їм, безземельним, достойно прожити на морі. Їхні судна рушили в плавання по всьому світу, а місто наповнювалося розмаїтим крамом, якого потребували громадяни інших країн, які й почали навідувати і збагачувати Венецію. Довгі роки венеційці не думали про інші завоювання, окрім тих, які могли б підсобити їхній торгівлі: з цією метою вони здобули кілька портів у Греції і в Сирії, а за послуги, надані французам у перевезенні їхніх загонів до Азії, дістали у власність острів Кандію. Поки вони провадили таке життя, їхнє імення було грізне на морях і шановане в цілій Італії, отож їх нерідко обирали арбітрами в різних суперечках. Ось чому, коли між спільниками виникла незгода при розділі підкорених земель, вони звернулися до Венеції, і вона віддала Бергамо і Брешу роду Вісконті. Проте з плином часу самі венеційці захопили Падую, Віченцу і Тревізо, а потім Верону, Бергамо і Брешу, а також інші міста в королівстві і в Романьї, і, пойняті хіттю все більшої потуги, стали жахати не лише італійських властителів, а й чужоземних. Наприкінці всі об’єдналися проти них, і одного дня вони втратили володіння, які придбали протягом стількох років коштом величезних зусиль. І хоча в останній час вони повернули собі дещо з утраченого, одначе колишньої потуги і слави їм відзискати не пощастило, і живуть вони, як і інші італійські панства, лише ласкою інших.

XXX

   Коли папську тіару надів Бенедикт XII, то побачив, що втратив усі свої володіння в Італії. Побоюючись, як би їх не захопив цісар Людовік, він вирішив заприятелювати з усіма, хто окупував землі, які раніше належали імперії, щоб вони підсобили йому в обороні Італії від зазіхань цісаря. Ось він і оприлюднив декрет, за яким усі тирани, які заволоділи ломбардськими землями, проголошувалися законними володарями, але незабаром по тому сконав, і папою став Климент VI. Цісар, побачивши, як гойно папа роздає землі імперії, не побажав поступитися йому в гойності і одразу проголосив усіх узурпаторів церковних земель їхніми законними державцями, які царювали у своїх містах з цісаревої згоди і дозволу. З цієї причини Галеотто Малатеста з братами поробилися державцями Ріміні, Пезаро і Фено, Антоніо да Монтефельтро – Марки та Урбіно, Джентіле да Варано – Камеріно, Гвідо да Поленте – Равенни, Сінібальдо Орделаффі – Форлі та Чезени, Джованні Манфреді – Фаенци, Лодовіко Алідозі – Імоли і ще багато інших – сили інших земель, отож не зоставалося майже в усіх володіннях Церкви міста без володаря. Ось чому аж до папства Олександера VI Церква залишалася послабленою. Новий папа відновив її владу уже в наші дні, після повалення нащадків узурпаторів. Коли цісар видав свою дарчу, він перебував у Тренто, і скидалося на те, що він лаштується ввійти в Італію. Це спричинило в Ломбардії збройні сутички, під час яких Вісконті опанували Пармою. В цей час помер Роберт, король Неаполітанський, залишивши по собі тільки двох онук, дочок його сина Карла, уже тоді покійного. На смертній постелі він звелів, що влада перейде до старшої онуки, Джованни, під умовою, що вона одружиться з його небожем, угорським царем Андрієм. Прожила Джованна за своїм мужем недовго, бо незабаром звела його зі світу й віддалася за другого свого родича, князя Тарантського Людовіка. Проте угорський цар Людовік, Андріїв брат, щоб помститися за вбивство Андрія, рушив військо на Італію і вигнав з королівства царицю Джованну та її мужа.

XXXI

   Під той час сталася одна вікопомна у Римі подія. Такий собі Нікколо, Лоренців син, канцлер Капітолія, повиганяв з Рима сенаторів і, прибравши титул трибуна, очолив Римську республіку. Скориставшись давніми звичаями, він запровадив таку пошану до законів та високих прикмет, що послів до нього засилали не лише прилеглі землі, а й ціла Італія. Давні провінції, бачачи, як відроджується Рим, попідводили голови, хто з побоювання, а хто в надії вшанувати його. Проте Нікколо, попри свою добру славу, сам зрікся своїх намірів; розчавлений непосильним для нього тягарем, він нишком утік, дарма що ніхто його не виганяв, до богемського короля Карла, який указом папи, всупереч Людовіку Баварському, був обраний цісарем. На віддяку Карл послав до понтифіка Нікколо під вартою. Незабаром по тому такий собі Франческо Барончеллі, за прикладом Нікколо, захопив владу трибуна і вигнав з Рима сенаторів. Щоб розправитися з узурпатором, папа не придумав нічого іншого, як випустити Нікколо на волю, послати його в Рим і знову поставити трибуном. Таким чином Нікколо обійняв владу і звелів убити Франческо. Одначе накликавши на себе ненависть роду Колонии, він сам був незабаром убитий, і сенатори знову прийшли до влади.

XXXII

   Тим часом угорський цар, поваливши царицю Джованну, повернувся у свої володіння. Але папа, бажаючи мати сусідом Джованну, а не цього царя, зробив усе можливе, щоб вернути її на царство, під умовою, щоб Людовік, її муж, обмежився титулом князя Тарантського, а не вінчався на короля. Настав рік 1350, і папі спало на думку, що ювілей, святкований за ухвалою Боніфація VIII кожні сто літ, можна відзначати кожне п'ятдесятиліття, і він оприлюднив декрет про це. Вдячні за таку благодію, римляни згодилися з тим, щоб він прислав до Рима чотирьох кардиналів з метою реформувати міське правління і призначити потрібних папі сенаторів. До того ж папа проголосив князя Тарантського Людовіка королем Неаполітанським, і на віддяку цариця Джованна подарувала Церкві своє спадкове володіння – місто Авіньйон. На той час помер Лукіно Вісконті, і єдиним державцем Мілана залишився архієпископ Джованні, який навоювався з Тосканою та своїми сусідами і неабияк зріс на силі. Після смерті його спадкоємцями стали двоє небожів, Бернабо і Галеаццо, але Галеаццо скоро сконав, залишивши по собі сина Джана Галеаццо, який і поділив стерно влади зі своїм дядьком Бернабо. Тоді цісарем став богемський король Карл, а папою Інокентій VI, який послав до Італії кардинала Егідія іспанського походження, який діяв так доблесно, що зумів вернути Церкві пошану до її влади не лише в Романьї і в Римі, а й у цілій Італії. Він знову повернув Болонью, окуповану архієпископом Міланським, змусив римлян узяти за сенатора одного чужинця, якого папа мусив щороку призначати в Рим, склав почесну умову з родом Вісконті, розгромив і полонив англійця Джона Гоквуда, який на чолі чотирьох тисяч англійців воював у Тоскані на боці гібеллінів. Папський трон посів Урбан V, і він завдяки таким успіхам задумав одвідати Італію та Рим, куди прибув також цісар Карл. Пробувши в Римі чотири місяці, Карл повернувся у своє царство, а папа – в Авіньйон. Після смерті Урбана папська влада перейшла до Григорія XI, але оскільки сконав також і кардинал Егідій, колишня колотнеча знову пішла по Італії, весь час спричинювана племенами, які об’єдналися проти роду Вісконті. Папа прислав до Італії нового легата на чолі з шістьма тисячами бретонців, а потім прибув до Італії і сам зі своїм двором і осів остаточно в Римі. Сталося це року 1376. Папство перебувало у Франції сімдесят один рік. Незабаром по тому останній папа помер, і натомість обрано Урбана VI. Одначе десять кардиналів вважали це обрання незаконним, зібралися у Фонді й проголосили папою Климента VII. Тоді ж таки генуезці, які жили вже роки під зверхністю роду Вісконті, збунтувалися, і між ними та венеційцями через острів Тенедос виникли запеклі сутички, в яких брала участь на тому чи на тому боці ціла Італія. Тоді ж таки уперше застосовано гармати – нову зброю, винайдену німцями. Хоча спершу гору брали генуезці, які кілька місяців облягали Венецію, успіх випав на долю венеційців, і замирення відбулося 1381 року заходами верховного понтифіка.