XXXVIII
Події, які сталися в самому місті, дали всім землям під владою флорентійців надію відвоювати й собі свободу. Слідом за флорентійцями заколот учинили Ареццо, Кастильйоне, Пістойя, Вольтерра, Колле, Сан Джіміньяно. Флоренція позбулася й свого тирана, і своїх володінь; визволившись сама, вона показала, як це робиться, іншим. Після вигнання дука і втрати земель рада Чотирнадцяти і єпископ зміркували, що краще миром удовольнити підданців, ніж поробити з них ворогів, почавши з ними війну, і слід показати їм, що флорентійці так само радіють їхній свободі, як своїй власній. Тому вони послали до Ареццо своїх посланників, які мали зректися влади над цим містом і домовитися, що, трактуючи тепер аретинців не як підданців, Флоренція, проте, може розраховувати на їхню допомогу на правах дружби. І з іншими землями флорентійці домовилися так добре, як тільки могли, обіцяючи у разі підтримання дружніх зв'язків допомагати уже не як підданцям, а як незалежним людям оберігати їхню свободу. Це розсудливе рішення привело до найкращих наслідків, бо вже через кілька років Ареццо вернувся під зверхність флорентійців, а інші землі мусили вже через кілька місяців вернутися до колишнього послуху. Так нерідко досягаєш і швидше, і без великого ризику і зусиль того, чого ти нібито зовсім не добиваєшся, ніж коли ти лізеш, прямуючи до мети, зі шкури.
XXXIX
Убезпечивши себе зовні, флорентійці взялися за справи внутрішні. По деяких суперечках між грандами та пополанами ухвалено, що гранди здобувають у Синьйорії третину всіх місць, а в інших установах половину. Місто, як ми вже показували, було поділено на шість частин, і тому обиралося всього шестеро синьйорів, по одному від кожної сестьєри. Щоправда, коли цього вимагали обставини, бувало дванадцятеро, а то й тринадцятеро синьйорів, але потім завжди поверталися до шістьох. Нині ухвалено реформувати владу, адже поділ міста на шість частин був невдалий, а потім в інтересах грандів треба було розширити їхнє представництво у Синьйорії. Місто поділили на картьєри, і кожна з них мала трьох синьйорів. Посаду хорунжого правосуддя і хорунжого народних компаній не чіпали, але замість дванадцяти Добрих мужів вирішили обрати вісьмох радників, по четверо від кожного з двох станів. За такого урядування місто могло б жити тихо-мирно, якби нобілі поводилися в громадському житті скромніше, але вони трималися зовсім не так. Як приватні громадяни, вони не визнавали рівності, а бувши магістратами, проявляли сваволю і щодня показували всім своє нахабство й бундючність. Така їхня поведінка обурювала посполитий люд, який нарікав, що, скинувши одного тирана, породили цілу тисячу. Пихатість з одного боку, обурення з другого посилилися до того, що пополанські привідці поскаржилися єпископові на безчільність грандів і на зневагу їх до народу. Вони умовили духівника виступити посередником і умовити грандів, щоб вони засідали тільки в магістратурах, а урядувати в Синьйорії дали змогу самим пополанам. Єпископ на вдачу був людиною доброю, але він легко прихилявся то до тих, то до тих. Ось чому спершу на вимогу своїх друзів він тягнув руку за дуком Афінським, а потім, послухавшись інших радників, приєднався до змови проти нього. За останньої державної реформи він підтримував грандів, проте нині, піддавшись доказам пополанів, вважав, що треба захищати народ. Думаючи, що й інші такі самі хиткі, як він, єпископ вирішив, що легко зарадить справі. Він скликав раду Чотирнадцяти, тоді ще владну, і найпереконливішими словами, які тільки міг знайти, намагався умовити їх передати всі повноваження в Синьйорії народові, обіцяючи, що тільки так запанує у місті мир, інакше всіх жде руїна і безголов'я. Цей виступ розлютив знать, а месер Рідольфо деї Барді гостро засудив духівника, взиваючи його дворушником, дорікаючи за легковажну підтримку дука і нагадавши, що він при вигнанні останнього поводився як запроданець. А насамкінець месер Рідольфо заявив, що місця в Синьйорії, завойовані грандами в бою, вони ладні відстоювати до останнього подиху. Від єпископа він зі своїми приятелями пішов розсатанілий і одразу ж попередив своїх рідних та інші нобільські родини про те, яка небезпека на них чигає. Тоді пополанські проводирі заявили про свої вимоги привселюдно. Поки гранди збиралися в обороні своїх синьйорів, народ вирішив, що чекати, поки ті виступлять, не слід, і, озброївшись і з криками, що грандам у Синьйорію зась, посунув до палацу. Галас і розрух зчинилися неймовірні. Синьйори побачили, що їх кинуто напризволяще, бо нобілі, узрівши, що до зброї став увесь народ, озброюватися не зважилися і залишилися сидіти вдома. Пополанські представники силкувалися втихомирити народ, запевняючи, що їхні побратими нобілі люди скромні й добромисні, але їм не повелося, і вони вирішили дати нобільським синьйорам змогу розійтися безпечно по домівках, куди тих і повідводили, правда, насилу живих і здорових. Коли гранди пішли з палацу, чотирьох радників з їхнього числа теж позбавили повноважень і ухвалили довести кількість пополанів у Синьйорії до дванадцяти. Потім ті восьмеро синьйорів, які залишилися в палаці, поставили хорунжого справедливості, а Раду реформували так, що тепер вона була під зверхністю посполитого люду.
XL
Поки відбувалися всі ці події, місто почало зазнавати нестачі харчових припасів, отож невдоволені були як знать, так і дрібний люд, цей – через голод, а ті – через утрату впливу. Ця притуга навіяла месерові Андреа Строцці думку відібрати у міста його свободу. Він заходився продавати своє збіжжя дешевше, ніж інші, привабивши цим до себе силу-силенну покупців. Аж це одного ранку він утнув ось що: сів верхи на коня, виїхав у супроводі тих, хто купував у нього, з двору і закликав народ до зброї. Невдовзі в нього зібралося понад 4000 душ, з якими він рушив на площу Синьйорії і зажадав, щоб його впустили в палац. Але синьйори зуміли погрозами і зброєю розігнати народ на площі, а потім залякати його своїми грізними указами, тож потроху всі розійшлися по домівках, а месер Андреа, зоставшись сам, мусив, щоб не потрапити до рук магістратів, рятуватися втечею. Хоча цей украй зухвалий замах завершився так, як звичайно завершуються такі бунти, він викликав у нобілів надію взяти гору над пополанами, оскільки дрібний люд не мирив з ними. І щоб не змарну вати зручної нагоди, поклали вони озброїтися так, щоб оружно, але законно повернути собі те, що забрано у них силою беззаконня. При цьому вони так непохитно вірили в свою перемогу, що майже відверто здобували собі зброю, зміцнювали оселі і навіть до Ломбардії посилали своїх друзів по допомогу. Народ і собі разом з Синьйорією уживав заходів, узброюючись і просячи підмоги у перуджійців та сієнців. Обидві сторони вже дістали таку допомогу, все місто взялося до зброї. Гранди, замешкані за Арно, отаборилися в трьох місцях: у будинках Кавіччулі біля Сан Джованні, по оселях Пацці і Донаті біля Сан П’єро Маджоре і в житлах Кавальканті біля Нового ринку. Знать на тому березі Арно укріпилась на мостах та вулицях, де були її оселі, Нерлі боронили міст Каррайя, Фрескобальді і Маннеллі – Санта Трініту, Россі й Барді – Старий міст та Рубаконте. Пополани й собі зібралися під корогвою хорунжого справедливості і під значками народних компаній.
ХLI
Опинившись у тісних суточках, народ переконався, що зіткнення неминуче. Першим вдарили на ворога Медічі та Рондінеллі, які рушили на Кавіччулі з боку площі Сан Джованні, неподалік від їхніх осель. Бійка тут була запекла, бо з веж на вояків летіло каміння, а внизу їх обстрілювали з арбалетів. Сутичка тривала вже три години, але до народу раз у раз підходили нові загони, отож Кавіччулі, бачачи, що їх переважають масою, а допомоги бракує, здалися на ласку народу, який не зайняв їхніх осель і майна. У них лише забрали зброю і звеліли розійтися по домівках тих пополанів, де вони мали рідних і друзів. Перемігши в цьому першому приступі, пополани легко подолали Донаті й Пацці, які були слабкіші. За Арно зоставалися лише Кавальканті, сильні як кількісно, так і позиційно. Проте, побачивши, що проти них усі гонфалони (а на те, щоб придушити їхніх спільників, досить було трьох загонів), вони, ще трохи поборюкавшись, склали зброю. Три з чотирьох частин міста опинилися в руках народу. Остання частина залишалася у грандів, і захопити її було найважче як через велику кількість захисників, так і через її позицію: це місце оберігала річка Арно; отож треба було брати мости, укріплені особливо ретельно. Першим зазнав нападу Старий міст, але його завзято захищали, бо на вежах було багато вояків, усі виходи було забарикадовано, а за барикадами засіли зухи над зухами. Отож пополани відступили, зазнавши чималих утрат. Бачачи, що тут тільки марно переводяться сили, вони спробували прорватися по мосту Рубаконте, але, наткнувшись і там на ті самі перешкоди, залишили чотири загони прикривати ці мости, а всі інші кинулися в прорив біля мосту Каррайя. І хоча Нерлі стояли мужньо, стримати завзятий порив народу не вдалося, може, тому, що цей міст, не маючи вежок, боронився гірше, а може, й тому, що замешкані поблизу Каппоні та інші пополанські родини теж напали на оборонців. Під натиском звідусіль ті покинули барикади і відкрили народові шлях. Незабаром поразки зазнали Россі та Фрескобальді, бо всі пополани з-за Арно об'єдналися зі звитяжцями. Тільки Барді ще відбивалися, їх не злякали ні розгром їхніх спільників, ні об'єднання проти них усього народу, ні слабка надія на будь-яку допомогу. Вони воліли накласти головою в бою чи бачити, як плюндрують і палять їхні оселі, ніж добровільно здатися на ласку своїх ворогів. Тим-то й боронились вони так, що народ, марно штурмуючи їх чи то з боку Старого мосту, чи то з боку мосту Рубаконте, раз у раз відступав назад, залишаючи чимало убитих і поранених. Колись було бруковано вулицю, яка вела від Римського шляху через будинок Пітті до мурів, зведених на пагорбі Сан Джорджо. Цією вулицею народ послав шість гонфалонів з наказом напасти з тилу на оселі Барді. Цей наскок зламав бойовий дух Барді і забезпечив перемогу народу, оскільки барикадники, бачачи, як плюндрують їхні житла, покинули бойовища й кинулися боронити свої оселі. Заслін на Старому мосту впав, а Барді, пороснувши врозтіч, поховалися по домівках Квараті, Панцані та Моцці. А народ, і найпаче найпідліші його низи, прагнучи здобути луп, заходилися грабувати й плюндрувати оселі переможених, руйнуючи і палячи їхні палаци і вежі з такою люттю, якої посоромилися б найзаклятіші вороги флорентійців.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента