Страница:
- А хiба ж мало осiв ми там поламали?
- То ще з одну або зо двi полама мо. Цiлий куток ©здить через гору, а я
буду ©© розкопувать. Оце справдi штука!
- А хто ж ©© розкопа , як ми не почнемо? Комусь треба почать, - сказав
батько.
- Як хтось почне, то й я копирсну заступом скiльки там разiв, - сказав
Карпо i пiшов у хату.
- I я так само, - обiзвався Лаврiн та й собi пiшов у хату.
Старий Кайдаш тiльки рукою махнув, розпрягаючи воли: були пани, шляху
не розкопали, настала волость, а шлях все-таки не розкопаний.
- Не буду ж i я його копать. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть
у йому смак, - бубнiв сам до себе Кайдаш.
На дзвiницi вдарили в дзвiн. Старий Кайдаш зняв шапку, тричi
перехрестився i пiшов до церкви, загадавши синам ладнати два вози з
рублями для возовицi. Другого дня свiтом вони збирались ©хать на поле по
снопи, незважаючи на те, що була недiля. Селяни поважають недiлю й
празники i не роблять нiяко© роботи, але не мають за грiх одного дiла:
возити в недiлю та в празник снопи.
В недiлю вранцi перед службою Мотря Довбишiвна прибиралась до церкви.
Вона принесла з хижки зав'язанi в хустцi квiти та стрiчки i розсипала ©х
по столi, застеленому бiлою скатертю; принесла й поставила на лавi червонi
сап'янцi. Довбишiвна сiла на круглому дзигликовi коло стола, а
подруга-сусiда надiла Мотрi на голову кибалку, вирiзану з товстого паперу,
схожу на вiнок; на кибалку, над самим лобом, поклала вузеньку стрiчку з
золото© парчi, а потiм клала стрiчки одну вище од друго© так, що над лобом
було видко пружок од кожно© стрiчки. Всю кибалку кругом i всi коси вона
обтикала квiтками з червоних, зелених, синiх i жовтих вузеньких стьожок.
За вуха вона позатикала пучки дрiбненького барвiнку, качуринi кучерi та
павинi пера i потiм розстелила по спинi двадцять довгих кiнцiв стрiчок до
самого пояса.
- Нащо це ти, Мотре, так прибира шся? - спитала в не© мати. - Тепер же
не велике свято. Нащо ти надiва ш всi квiтки та стрiчки?
- Та коли залежались у скринi. Хочу трохи провiтрить, - сказала Мотря,
але в не© була зовсiм iнша думка. Карпо обiцяв для не© найнять музики.
Вона сподiвалась побачиться з ним у церквi.
Мотря вбралася в зелену спiдницю, в червону запаску , пiдперезалась
довгим червоним поясом i попускала кiнцi трохи не до самого долу, одяглась
в зелений з червоними квiтками горсет, взулась в червонi чоботи, надiла
добре намисто, взяла в руки бiлу хусточку та й пiшла до церкви. Вся ©©
голова аж нiби горiла квiтками проти сонця. Павине пiр'я блищало й
миготiло, а золотий пружок парчi на чорних косах сяв i надавав краси
тонким чорним бровам та блискучим очам.
Вона дiйшла до Кайдашевого двору. Саме тодi з крутого шпиля з'©жджали
два вози з снопами, неначе два стiжки котились з гори. То вiз снопи Кайдаш
з двома синами. Високi вози посхилялись на воли й кололи ©х в спину
гострою соломою та остюками. Воли аж позадирали голови вгору та
повитрiщали здоровi очi.
- Карпе! Держи-бо цабе! - крикнув батько на сина. - Поминай колесом
отой каторжний горбок.
- Цабе, сiрий! Цабе, моругий! - крикнув Карпо i крутнув батогом над
рогатими головами.
Але саме в той час вiн глянув униз. Проз ©х двiр iшла Мотря в квiтках
та стрiчках. Червона запаска, червонi чоботи, як жар, пояс - все блищало й
сяло проти вранiшнього сонця, як щире золото. Карпо задивився на те диво,
а вiз вискочив уже одним колесом на крутий горбик.
- Держи цабе! - крикнув не сво©м голосом старий Кайдаш, побачивши, що
вiн нахиля ться на один бiк. - Чи ти оглух, чи ти ослiп! Карпе, держи-бо
цабе!
Карпо не мiг одiрвать очей од Мотрi, а вiз усе нахилявся набiк. Батько
кинув заднього воза i побiг з гори до переднього та все кричав: цабе,
сiрий, цабе! Вiз вискочив колесом на горбок i перекинувся набiк. Передня
вiсь хруснула, як трiска, а колесо зав'язло в рiвчаку.
- Ой, лиха моя година та нещаслива! - крикнув Кайдаш. - Це ж мене
покарала свята недiля. I нащо було сьогоднi ©хати по снопи?
Не встиг Кайдаш набiдкаться, як заднiй вiз нагнався на переднiй i
перекинувся.
Тим часом на дзвiницi вдарили в усi дзвони. Всi люди, що сидiли коло
церкви, повставали й почали хреститься. Кайдашевi було видко увесь шпиль,
на котрому стояла церква, всiх людей коло церкви. Вiн зняв шапку i почав
хреститись.
- Господи милостивий та милосердний! Покарала мене й свята недiля, й
свята п'ятниця. Тепер хоч сядь та й плач! - говорив Кайдаш i трохи не
плакав.
- Вас, тату, все кара як не п'ятниця, так недiля, - сказав Карпо
насмiшкувато.
- Ти вже в нас великорозумний. Коли б пак було копирснуть хоч раз
заступом того каторжного горбика! Що ж тепер будемо на свiтi божому
робити? - бiдкався старий Кайдаш.
- Кидаймо снопи та ходiм до церкви, - сказав Карпо.
В старого батька й справдi була така думка. Йому хотiлось одмолитись за
свiй грiх. Карповi ще бiльше хотiлось до церкви. Вiн тiльки поглядав, як
Мотря йшла на гору до церкви, як увiйшла в браму, як перейшла цвинтар пiд
зеленими вишнями й стала коло самих дверей, коло дiвчат.
Карпо глянув на вози й важко здихнув. Треба було браться за роботу.
Вже задзвонили на "Достойно", як Кайдаш з синами впорався коло воза,
одвiз снопи в двiр, а на горi зостався тiльки поламаний вiз.
Старий Кайдаш накинув свиту й пiшов до церкви одмолюватись за свiй
грiх. За ним слiдом пiшов i Карпо, щоб подивитись на Мотрю.
Карпо перейшов цвинтар i тiльки встиг кинути очима на Мотрю. Вона
зумисне стала коло дiвчат з самого краю. Карпо ледве вглядiв на ходу ©©
гострi, як нiж, очi, вхопив ©© блискучий погляд з-пiд вiнка квiток та
зеленого листя.
Виходячи з церкви, Карпо догнав Мотрю за брамою. © довгi стрiчки маяли
на вiтрi, неначе листя розкiшного хмелю, що почiплявся на тополi. Мотря
затулила губи хустиною, але зараз ©х одтулила й смiливо спитала:
- Чи вийдеш по обiдi на музики?
- Вийду! А ти, Мотре, вийдеш?
- Вийду, хоч би й мати не пускала, - одказала Мотря i побiгла на греблю
та й сховалась за вербами, тiльки червонi стрiчки блищали мiж зеленим
листом.
"Ой, важу я на цю дiвчину вражу, та не знаю, чи буде вона мо ю:
в' ться, як в'юн у руках, та коли б не вислизнула з рук", - подумав Карпо
та й пiшов у хату.
По обiдi на вулицi вдарили тро©стi музики i пiшли через все село до
корчми, виграваючи дорогою. Заворушились дiвчата на городах та в садках,
висипались на вулицю, аж перелази затрiщали. Жнива кiнчились, наставав
вiльнiший час. Дiвчата збирались на гулянку пiд корчмою. Корчма стояла
коло греблi над ставком мiж високими вербами. Всi дiвчата були тiльки в
червоних кибалках, одна Мотря прийшла в квiтках та в стрiчках. Дiвчата
зглядались одна з другою та все поглядали на Мотрю. Мiж парубками
зачорнiла висока смушева Карпова шапка. Карпо найняв музики дiвчатам. Усi
дiвчата здивувались. Нiхто не догадавсь, що вiн найняв музики для однi ©
Мотрi. Мотря пiшла у танець i повела за собою других дiвчат. За дiвчатами
пiшли в танець хлопцi. Тiльки Карпо стояв оддалеки, заклавши одну руку за
пояс. Вiн не любив i не вмiв танцювать. Оддалеки вiн спiдлоба дивився на
Мотрю, як на ©© плечах манячiли довгi кiнцi стрiчок, як дрiботiли в танцях
©© червонi чоботи, як бряжчало на ши© добре намисто з дукачами.
Музики разом стали, неначе струни порвали. Дiвчата перестали танцювать.
Карпо все стояв та скоса поглядав на Мотрю. Вiн не приступив до не©, не
розмовляв з нею. Мотрю почала брати злiсть. Надвечiр дiвчата почали
розходитись. Пiшла додому й Мотря, трохи сердита на Карпа. Карпо наздогнав
©© i пiшов з нею поруч, але довго не промовляв i слова. Мотря мовчки
лузала насiння. Довбишiв двiр був недалечко. Вже було видко садок i
задимлений верх. Вони пiшли греблею.
- Чого це ти, парубоче, слiдком iдеш за мною? Мати вглядить та ще й
вила , - сказала Мотря, не дивлячись на Карпа.
- А як я свисну за садком, чи вийдеш?
- Я б обсадила черешнями двiр, щоб i твого голосу не було чуть.
- Чому ж так?
- Хто тебе зна , чи ти гордий, чи ти пишний, чи гордо несешся? Я не
знаю, чи ти мене вiрно любиш, чи з мене смi шся. Ще й слави на все село
наробиш.
Карпо спинився пiд вербою на греблi. Мотря i собi стала.
- Я не гордий, я не пишний i гордо не несуся. Я тебе, Мотре, щиро люблю
i з тебе не смiюся.
Мотря стала якась добрiша i ласкавiша. Вона осмiхнулась i глянула
Карповi просто в вiчi. © блискучi очi неначе легка роса присипала.
- Як зiйдуть зорi на небi, я видам матерi вечерю та й вискочу на часок
у садок. Прощай, Карпе! - сказала Мотря i крутнулась перед ним так швидко,
що ©© стрiчки обсипали йому лице, нiби пухом.
"Ой ти, дiвчино, з кучеряво© рути-м'яти звита та з гостролисто©
шельвi©!" - подумав Карпо i повернув назад до дому.
Минуло недiль зо двi. Вже кiнчалось лiто. Перед самим Семеном Карпо
заслав до Мотрi старостiв. Старости замiняли хлiб; Мотря не цуралася
Карпа.
На Семена старий Кайдаш надiв нову чорну свиту, засунув за пазуху
паляницю, взяв у руки цiпок i пiшов з сво ю жiнкою до Довбишiв у гостi.
Кайдашиха вбралась, як у недiлю, в горсет, в жовтi чоботи, в нову бiлу
свиту, ще й засунула в рукав бiлу хусточку. Довбишi були багатенькi, i
Кайдашевi хотiлось себе показать перед багатирями.
Кайдаш з жiнкою ввiйшов у Довбишiв двiр. Надворi було гаряче, як лiтом.
Сонце тiльки що звернуло з пiвдня. Кайдашиха стала коло ворiт i обтерла
полою пил з жовтих чобiт. Недалеко од хати пiд грушею Мотря терла коноплi,
©© руки ходили ходором. Терниця гавкала пiд ©© руками, як сучка, дрiбно та
голосно, аж скрипiла, аж вила. Жменя конопель маяла в ©© руцi неначе
лисячий хвiст.
- Добридень, моя дитино! Боже, поможи! - промовила Кайдашиха до Мотрi
тоненьким голосом.
- Доброго здоров'я! Спасибi! - обiзвалась Мотря з садка, i ©© руки не
переставали ворушити мечик терницi. Вона тiльки пiдвела голову вгору i
знов спустила очi на терницю.
- Чи батько та мати дома? - спитала Кайдашиха.
- Дома. Вони в хатi, - обiзвалась Мотря, i терниця замовкла на хвилину
та й знов загавкала на ввесь садок.
Довбишка виглянула в вiкно й догадалась, що Кайдашi йдуть на
розглядини. Вона миттю заслала скатертю стiл, поклала на столi хлiб,
накинула на себе горсет, а Довбиш вискочив у сiни, вскочив у хижку i
накинув на себе свиту.
Ще Кайдашиха розмовляла в дворi з Мотрею, а Довбишка одчинила сiнешнi
дверi й стала на порозi. Кайдашi привiтались до Довбишки. Хазяйка
попросила ©х у хату. В сiнях гостей стрiв Довбиш i поцiлувався з ними. Всi
вони ввiйшли в хату, i гостi знов поздоровкались з хазя©нами.
Кайдашиха поклала на стiл паляницю. Довбишка взяла паляницю в руки,
поцiлувала й знов поклала на стiл.
- Як вас, свахо, бог милу ? Чи живi, чи здоровi, мо серденько? -
говорила Кайдашиха тонким голосом та все пишала губи.
- Спасибi вам, свахо! Живемо потрошку, хвалити бога. Сiдайте, свахо,
щоб старости сiдали, - просила хазяйка.
- Та дай же, боже, щоб старости сiдали. Як дасть господь милосердний,
то, може, й справдi старости незабаром сядуть у вас, - говорила Кайдашиха,
втираючи губи й вид хусточкою, хоч на губах i на виду нiчогiсiнько не
було.
- Чи це ви, свахо, запилились? - спитала в Кайдашихи хазяйка.
- Еге, мо серденько. Надворi душно, неначе серед лiта, - сказала
Кайдашиха i знов удруге обтерла вид хусточкою. Вона любила чепуритись i
держала себе дуже чисто. Все на ©й було чистеньке, неначе нове.
Кайдашиха сiла коло стола на ослонi. Кайдаш балакав з хазя©ном.
- Та сiдайте-бо, свахо, за стiл! - просила хазяйка. Кайдашиха пересiла
з ослона на лаву. Вона дуже церемонилась i була прохана. Пробуваючи на
службi в панiв, вона набралась од ©х чимало пишання.
- Та сiдайте-бо, свахо, за стiл, будьте ласкавi. Оце, господи! А ви,
свату, чого це сто©те? Сiдайте за стiл, а то ще й старости нашi
спротивляться.
Кайдаш полiз за стiл. Кайдашиха тiльки трохи посунулась по лавi до
стола й очi спустила додолу.
- Оце, господи! Сiдайте-бо, свахо, коли ваша ласка, на покутi! Ви ж
таки наша сваха! - припрошувала хазяйка Кайдашиху.
Кайдашиха зовсiм спустила очi, запишалась, втерла губи хусточкою i
посунулась на саме покуття. Вона ледве пiдвела очi й глянула на хату.
- Де це моя Мотря? Оце загаялась за тi ю роботою. Вже й час
полуднувать, - говорила хазяйка, вештаючись по хатi.
- Та й робоча ж ваша дочка! Що за золота в вас дитина. Там так пильну
коло роботи, що й не розгина ться. Ото, мо серце, гарну невiсточку
матиму, коли дасть господь милосердний довести дiло до ладу, - заговорила
Кайдашиха, неначе в розмовi мед розлила по хатi.
Довбишка гукнула на Мотрю. Мотря ввiйшла в хату i стала коло порога.
Мати загадала ©й зiбрати з глечика сметану та накришить сала. Сама хазяйка
накраяла хлiба, а хазя©н внiс з хижки бокату пляшку горiлки i поставив на
стiл. В горiлцi плавав червоний стручок перчицi, неначе тiльки що вирваний
на городi. Кайдаш глянув на перець, i в його слинка потекла.
Мотря поставила на стiл полумисок з сметаною й тарiлку з шматочками
сала. Кайдашиха не зводила з Мотрi очей, неначе хотiла випитать всю ©©
душу. © очi з м'якеньких стали зразу тверденькi. Брови насупились, а
осмiх злетiв з уст i нiби вилетiв з хати.
- Спасибi тобi, мо серце кохане, що ти нас вiта ш, - промовила
Кайдашиха до Мотрi, i знову на ©© уста прилинув осмiх, а з словами неначе
полилась патока з уст.
Кайдашиха сiла, згорнувши руки, нiби тiльки що запричастилася й прийшла
з церкви.
Мотря пiдвела на будущу свекруху гострi очi й постерегла ту патоку
сво©м пронизуватим розумом. Той солодкий медок одразу не сподобався Мотрi.
Тим часом Довбишка звелiла дочцi розкласти в челюстях трусок i спрягти
я чню. Мотря почала поратись коло печi. Хазя©н налив чарку перцiвки. В
Кайдаша натекло повний рот слини. Вiн насилу здержався.
Хазя©н пiдняв чарку вгору i почав приказувать:
"Даруй же, боже, нам щастя й здоров'я, а помершим пошли, господи,
царство небесне. Поможи нам, боже, довести дiло до кiнця, а ти, дочко,
будь щаслива й здорова. Як будеш свекровi та свекрусi покiрненька, буде
твоя голiвонька веселенька".
Хазя©н випив усю чарку до самого дна, щоб не зоставалось на сльози,
знов налив i подав Кайдашевi.
Кайдаш устав, приказав до чарки кiлька слiв i швидко вкинув у рот
горiлку. Хазя©н знову налив чарку i подав Кайдашисi. Кайдашиха взяла чарку
i наговорила приказок живим i мертвим повнiсiньку хату.
- Даруй же, боже, нам i нашим дiтям вiк довгий та щасливий, щоб ти, моя
доню, була здорова, як вода, щоб цвiла довiку, як рожа, щоб ти закрасила
мою хату, моя втiхо, як зозуля садочок, приголубила мою старiсть. Пошли
тобi, боже, вiк веселий, як рибi в морi.
Кайдашиха ледве помочила губи в горiлцi, хоч i любила горiлочку.
Кайдаш глянув на жiнку i подумав: "I на якого нечистого вона розпустила
язика!" Йому дуже заманулось випити по другiй.
- Що це ви, свахо, так мало випили? - припрошувала хазяйка.
- Ой, буде, буде? - залепетала Кайдашиха. - Така гiрка, як полин! Я не
знаю, як тi п'яницi ©© п'ють.
- Та випийте-бо, свахо, бiльше. Невже оце ви зоставля те стiльки на
сльози? - просила хазяйка.
Кайдашиха знов притулила губи до чарки i трохи не помилилась та не
хильнула до дна, але якось схаменулась, вкинула в рот один ковток i дуже
скривила губи.
- Та випийте-бо, свахо, повну! - знов просила хазяйка.
- Ой, буде, мо серденько! Коли б не впиться, - сказала Кайдашиха i
оддала хазяйцi чарку в руки, закусивши хлiбом та салом.
Довбиш налив чарку i покликав до стола Мотрю. Мотря взяла чарку, ледве
промовила кiлька слiв, дуже швидко притулила чарку до губ i ще швидше ©©
одвела, неначе губи чаркою попекла, i одвернулась, втираючись рукавом.
Гостi й хазя©ни почали полуднувать, знов випили по чарцi й розговорились.
Кайдашиха щебетала, але все крадькома скоса поглядала очима на скриню, що
стояла на полу, на жердку, на подушки. Вона дуже любила чванитись i почала
розказувать, як ©© шанували пани та попи.
- Оце недавно, серденько мо , просили мене готувать обiд аж у Дешки: у
священика були хрестини. Господи милосердний! На©хало гостей повнiсiнькi
хати, а я на всiх настачила. Вже як пороз'©здились гостi, а матушка й
кличе мене в поко©, садовить мене на стiльцi за столом, сама сiда зо мною
вечерять. Так мене частувала, спасибi ©й, та все припрошу : та випийте-бо,
панi Марусю, та ©жте-бо, панi Кайдашихо. й-богу, правду кажу, п р о ш е
вас.
Мотря одвернулась до порога й засмiялась. З того п р о ш е смiялись по
всьому селi i дражнили через те слово Кайдашиху панi економшею.
- Коли б менi тiльки господь вiку продовжив, а я вже доведу до пуття
тебе, Мотре. Господи, чого я не повиучувалась у панському дворi!
Та згадка за панський двiр навела думку про недавню панщину, навела сум
на всiх. Кайдашиха примiтила те i звернула на iншу стежку.
- А що вже за сво©х синiв, то, ©й-богу, грiх буде не хвалити ©х. В мене
два сини, неначе два соколи. Що вже що, а на старiсть прикриють мене
орлиними крилами. Хвалити бога, буде до кого прихилиться. Що за люба
дитина мiй Карпо, такий слухняний, такий тихий, хоч у вухо бгай. Такий вiн
був i маленьким: оце, було, покину в колисцi, пiду на город, вернуся, а
вiн лежить - анi писне. Мо© сини неначе пахучi васильки на городi.
Довбиш i Довбишка слухали, слухали Кайдашиху, аж роти пороззявляли, а
Кайдаша брала злiсть. Вiн усе ждав, щоб його жiнка хутчiй стулила рота та
щоб хазя©н наливав по чарцi. Червоний перець у горiлцi дражнив його,
неначе цяцька малу дитину, а жiнка розпустила розмову на всю губу. Вiн не
видержав.
- I годi тобi хвалитись дiтьми. Хвалила ж сова сво©х дiтей, що нема
кращих на свiтi, а яка ж там совина краса? - сказав Кайдаш.
- Авжеж, що правда, то не грiх, - притакнула Довбишка й неначе пiдлила
масла в вогонь.
- Я не хвалю сво©х синiв, але, коли правду сказати, то на всi Семигори
нема таких хлопцiв, як мо©. Що вже робочi, слухнянi, покiрливi, то дай,
боже, таких дiтей усякому. Мого Лаврiна. п р о ш е вас, хоч у пазуху
сховай, а як iде селом, то дiвчата аж перелази ламають.
Кайдашиха й сама не вважала, що перейшла мiру. Карпо зовсiм не слухав
не тiльки ©©, але навiть батька, а покiрним вiн не був навить малим
хлопцем.
Мотря напрягла я чнi й подала на стiл. Довбиш знов почастував гостей.
Кайдашиха випивала вже по повнiй, не кривила рота й губiв не втирала
хусточкою. Чарка частiше пiшла кругом стола. В пляшцi вже зостався на днi
тiльки червоний стручок. У Кайдаша i в його жiнки посоловiли очi. Вони
встали з-за стола й почали прощатись, обнiматься та цiлуваться. Кайдашиха
спiткнулась на порозi.
- Дасть бог, поженимо дiтей, то я для Карпа прироблю хату через сiни, -
сказав Кайдаш, виходячи за ворота. - В мене синами не поле засiяно. Лаврiн
зостанеться в мо©й хатi, а Карпо житиме через сiни в противнiй хатi.
- О то добре, свату! Як будуть шануватись, то помиряться, а як не
схотять, то як схотять! - сказав Довбиш, випроводжаючи сватiв за ворота.
- Де вже, щоб мо© сини та не помирились! На цiлому свiтi нема таких
слухняних дiтей, як мо© сизоперi орли! - хвалилась Кайдашиха, виходячи
через ворота на вулицю.
- Прощайте, зоставайтесь здоровi! Спасибi вам за хлiб, за сiль та за
вашу ласкавiсть! - прощалась Кайдашиха, гукаючи за ворiтьми.
III _
Пiсля друго© пречисто© Карпо повiнчався з Мотрею. Чотири днi грали
музики, чотири днi пили й гуляли гостi в Довбиша.
В четвер ранесенько, тiльки що почало на свiт благословиться, Кайдашиха
прокинулась i збудила невiстку.
- Мотре! Вставай, моя дитино, затопи в печi, та як будеш розкладать
дрова, то поклади на двох полiнах переклад, та вибирай, мо серденько,
товстенький переклад, щоб дрова швидше розгорiлись. А як приставиш окрiп,
то пiди видiй корову та оджени вiвцi до череди.
Мотря прокинулась i через сон насилу розчовпала, що свекруха вчить ©©
розкладать дрова в печi, неначе ©© й того мати не навчила. Мотря встала,
розпалила в печi й приставила чавун з водою.
- Пiди ж, моя доню, видiй корiвку. Я трохи ще полежу. Чогось я
нездужаю. Так у мене болять ноги! Ох-ох-ох! - застогнала на печi
Кайдашиха, укриваючись рядном.
В хатi ще всi спали. Мотря пiшла, видо©ла корову, процiдила на цiдилок
молоко й погнала до череди корову. Верта ться вона в хату, а свекруха
спить на печi, аж хропе.
- Чи одiгнала до череди? - спитала спросоння Кайдашиха, прокинувшись. -
Вiзьми ж, мо серце, начисть картоплi на борщ та накриши бурякiв, а я ось
зараз встану та покажу тобi, як борщ накидать.
Мотря заходилась чистить картоплю, а Кайдашиха знов зо сну охала на
печi й встала тодi, як надворi зовсiм розвиднiлось. Вона вмилась, стала
перед образами й довго молилась, доки Мотря не наклала в горщик картоплi,
бурякiв та капусти. Свекруха хрестилась, а скоса все поглядала на
невiстчинi руки. Розумна Мотря й собi спiдлоба поглядала на свекруху й
постерегла той косий погляд.
Кайдашиха помолилась богу й почала знов навчати невiстку, як наливать
борщ, як затовкувать, коли вкидати сало. Вона стояла над душею в Мотрi,
наче осавула на панщинi, а сама не бралась i за холодну воду.
- Як приставиш до вогню борщ та кашу, то вимети хату та накришиш сала
на вишкварки до кашi, - знов порядкувала Кайдашиха, згорнувши руки, а далi
знов полiзла на пiч, заохала й знов лягла одпочивать.
Мотрi стало легше, що свекрушинi очi не слiдкують за ©© руками. "Але
чом оце свекруха не береться до роботи?" - подумала вона.
Кайдашиха була зовсiм здорова й дурила свою невiстку. Вона була рада,
що взяла в свою хату добру робiтницю, i почала залежуватись. В печi
зашкварчав горщик.
- Мотре! - крикнула вже не дуже солодким голосом свекруха з печi. -
Чом-бо ти не глядиш страви? Адже ж як збiжить сало, то борщ доведеться хоч
собакам вилляти.
Мотря замiтала сiни. Вона кинула об землю вiником i побiгла до печi.
- Якби я могла розiрватися надво , то я б i сiни мела, i коло печi
стояла, - промовила Мотря неласкавим голосом.
В хату перегодя ввiйшов Кайдаш з синами i звелiв подавать обiд. Мотря
подавала обiд на стiл, а мати сидiла за столом неначе в гостях.
- Борщ зварила добре, а каша вийшла трохи рiдка, - сказала Кайдашиха й
почала знов навчати Мотрю. Мотря тiльки очi спускала додолу.
По обiдi Мотря почала мити горшки та миски. Вона взяла нiж i почала
вишкрiбать вiнця старого засаленого горщка. Горщик завищав пiд ножем, наче
цуценя.
- Не шкреби, дочко, ножем, бо в мене неначе хто в головi скромадить, -
сказала Кайдашиха.
- А як же його шкребти, щоб не було чуть! - не видержала Мотря й
пiдняла свiй твердий голос.
- Не дуже дави ножем, мо серденько любе, то горщик не буде скавучать,
наче собака, що зав'язла в тину.
Мотря замовкла й кинула нiж на лаву. Нiж задзвенiв. Свекруха тiльки
скоса поглянула й трохи постерегла Мотринi норови.
По обiдi Кайдашиха загадала невiстцi насiяти борошна, а потiм вчинить
дiжу, а сама знов полiзла на пiч спати, а виспавшись, встала й пiшла до
сусiди в гостi. Мотря задумалась, соваючи ситом по сiйцях, перекладених
уподовж ночовок. Вона догадалась, що ©© свекруха недобра i що пiд ©©
солодкими словами хова ться гiркий полин. Але Мотря була не з такiвських,
щоб комусь покорятись.
Другого дня Кайдашиха знов збудила рано невiстку, а сама вкрилась з
головою на печi й заохала. Мотря вже не йняла вiри тому оханню. Вона
зварила обiд, замiсила дiжу. Роботи було багато. Невiстка вешталась, наче
муха в окропi, скрiзь встигала, а свекруха, вставши з печi, тiльки хату
вимела, ще й смiття покинула зараз за порогом. Мотря вже сердито поглядала
на свекруху й насилу здержувала свого язика. Виплескала вона хлiб,
посаджала в пiч i подала на стiл обiд. Борщ вийшов несмачний. Свекруха
тiльки ложку вмочила й не ©ла борщу.
- Недобрий, дочко, сьогоднi зварила борщ. Мабуть, i сьогоднi сало
збiгло, - сказала Кайдашиха.
- Бо ви, мамо, не дуже помагали менi варити, а в мене не десять рук, а
тiльки двi, - одрiзала Мотря.
- Хто видав так говорить матерi! - сказала Кайдашиха навчаючим голосом.
- Коли не вмi ш гаразд, то треба вчитись. I я не вмiла, але пани вивчили
мене на економi©.
- Я, хвалити бога, панщини не робила й у панiв не вчилась, - знов
одрубала Мотря.
Кайдашиха замовкла й прикусила язика. Вона догадалась, що Мотря не
замовчуватиме.
Настала субота. Роботи було ще бiльше. Кайдашиха тiльки хату замела та
й сiла коло вiкна старi сорочки латать. Мотря пiдмазала стiни, обмазала
комин, грубу, припiчок. Кайдашиха прийшла до комина, заклала руки за
спину, нахилила голову до комина i роздивлялась, чи добре невiстка
помазала.
- Помаж, моя дитино, комин ще раз. Як мажеш, то не крути дуже вiхтем, а
так, мо серденько, дрiбненько та дрiбненько перше вподовж, а потiм
упоперек, отак, отак, отак! А то, бач, скрiзь вiхтi знать, - сказала
Кайдашиха. Мотря глянула на комин, а комин був добре обмазаний i тiльки
де-не-де було знать вiхоть.
- Матерi було все вгодиш, а вам не потрапиш вгодить, - несмiливо
обiзвалась невiстка.
- Я, серце, бувала в свiтах i знаю, як що робиться. Я, було, як мажу
панськi поко©, то неначе вималюю. А ти, серденько, як будеш мене слухати
та будеш пильнувать, то й собi навчишся, - сказала Кайдашиха та й знов
сiла коло вiкна шити, ще й пiснi затягла.
- Чи ти, стара, здурiла на старiсть, чи що? - обiзвався Кайдаш. -
Сьогоднi субота, а вона пiснi затягла.
Кайдашиха замовкла. й було сором перед невiсткою.
Минув тиждень. Кайдашиха перестала звати Мотрю серденьком i вже
орудувала нею, наче наймичкою. Вона просто загадувала ©й робити роботу,
третього тижня вже почала на невiстку кричать, а далi й докоряти. Мотря
насилу вдержувала язика й тiльки поглядала на свекруху сердитим оком.
Настала Пилипiвка. Потяглися довгi, як море, ночi. Молодицi на селi
почали вставати вдосвiта прясти.
- Мотре! - кричала з печi Кайдашиха. - Вставай прясти. Чи ти не чу ш?
Вже третi пiвнi проспiвали, а ти спиш. Треба прясти на полотно. Мотре! Чи
ти спиш?
Мотря встала, засвiтила свiтло, розпалила в челюстях трiски й сiла коло
печi прясти. Карпо й Лаврiн повставали й стали коло припiчка ногами м'яти
коноплi, а Кайдашиха вкрилась з головою й знов заснула. Вже Мотря напряла
пiвпочинка й почала приставлять до печi обiд, як Кайдашиха злiзла з печi й
сiла за гребiнь. Вже надворi стало свiтати. Мотря стала оджимать сорочки з
- То ще з одну або зо двi полама мо. Цiлий куток ©здить через гору, а я
буду ©© розкопувать. Оце справдi штука!
- А хто ж ©© розкопа , як ми не почнемо? Комусь треба почать, - сказав
батько.
- Як хтось почне, то й я копирсну заступом скiльки там разiв, - сказав
Карпо i пiшов у хату.
- I я так само, - обiзвався Лаврiн та й собi пiшов у хату.
Старий Кайдаш тiльки рукою махнув, розпрягаючи воли: були пани, шляху
не розкопали, настала волость, а шлях все-таки не розкопаний.
- Не буду ж i я його копать. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть
у йому смак, - бубнiв сам до себе Кайдаш.
На дзвiницi вдарили в дзвiн. Старий Кайдаш зняв шапку, тричi
перехрестився i пiшов до церкви, загадавши синам ладнати два вози з
рублями для возовицi. Другого дня свiтом вони збирались ©хать на поле по
снопи, незважаючи на те, що була недiля. Селяни поважають недiлю й
празники i не роблять нiяко© роботи, але не мають за грiх одного дiла:
возити в недiлю та в празник снопи.
В недiлю вранцi перед службою Мотря Довбишiвна прибиралась до церкви.
Вона принесла з хижки зав'язанi в хустцi квiти та стрiчки i розсипала ©х
по столi, застеленому бiлою скатертю; принесла й поставила на лавi червонi
сап'янцi. Довбишiвна сiла на круглому дзигликовi коло стола, а
подруга-сусiда надiла Мотрi на голову кибалку, вирiзану з товстого паперу,
схожу на вiнок; на кибалку, над самим лобом, поклала вузеньку стрiчку з
золото© парчi, а потiм клала стрiчки одну вище од друго© так, що над лобом
було видко пружок од кожно© стрiчки. Всю кибалку кругом i всi коси вона
обтикала квiтками з червоних, зелених, синiх i жовтих вузеньких стьожок.
За вуха вона позатикала пучки дрiбненького барвiнку, качуринi кучерi та
павинi пера i потiм розстелила по спинi двадцять довгих кiнцiв стрiчок до
самого пояса.
- Нащо це ти, Мотре, так прибира шся? - спитала в не© мати. - Тепер же
не велике свято. Нащо ти надiва ш всi квiтки та стрiчки?
- Та коли залежались у скринi. Хочу трохи провiтрить, - сказала Мотря,
але в не© була зовсiм iнша думка. Карпо обiцяв для не© найнять музики.
Вона сподiвалась побачиться з ним у церквi.
Мотря вбралася в зелену спiдницю, в червону запаску , пiдперезалась
довгим червоним поясом i попускала кiнцi трохи не до самого долу, одяглась
в зелений з червоними квiтками горсет, взулась в червонi чоботи, надiла
добре намисто, взяла в руки бiлу хусточку та й пiшла до церкви. Вся ©©
голова аж нiби горiла квiтками проти сонця. Павине пiр'я блищало й
миготiло, а золотий пружок парчi на чорних косах сяв i надавав краси
тонким чорним бровам та блискучим очам.
Вона дiйшла до Кайдашевого двору. Саме тодi з крутого шпиля з'©жджали
два вози з снопами, неначе два стiжки котились з гори. То вiз снопи Кайдаш
з двома синами. Високi вози посхилялись на воли й кололи ©х в спину
гострою соломою та остюками. Воли аж позадирали голови вгору та
повитрiщали здоровi очi.
- Карпе! Держи-бо цабе! - крикнув батько на сина. - Поминай колесом
отой каторжний горбок.
- Цабе, сiрий! Цабе, моругий! - крикнув Карпо i крутнув батогом над
рогатими головами.
Але саме в той час вiн глянув униз. Проз ©х двiр iшла Мотря в квiтках
та стрiчках. Червона запаска, червонi чоботи, як жар, пояс - все блищало й
сяло проти вранiшнього сонця, як щире золото. Карпо задивився на те диво,
а вiз вискочив уже одним колесом на крутий горбик.
- Держи цабе! - крикнув не сво©м голосом старий Кайдаш, побачивши, що
вiн нахиля ться на один бiк. - Чи ти оглух, чи ти ослiп! Карпе, держи-бо
цабе!
Карпо не мiг одiрвать очей од Мотрi, а вiз усе нахилявся набiк. Батько
кинув заднього воза i побiг з гори до переднього та все кричав: цабе,
сiрий, цабе! Вiз вискочив колесом на горбок i перекинувся набiк. Передня
вiсь хруснула, як трiска, а колесо зав'язло в рiвчаку.
- Ой, лиха моя година та нещаслива! - крикнув Кайдаш. - Це ж мене
покарала свята недiля. I нащо було сьогоднi ©хати по снопи?
Не встиг Кайдаш набiдкаться, як заднiй вiз нагнався на переднiй i
перекинувся.
Тим часом на дзвiницi вдарили в усi дзвони. Всi люди, що сидiли коло
церкви, повставали й почали хреститься. Кайдашевi було видко увесь шпиль,
на котрому стояла церква, всiх людей коло церкви. Вiн зняв шапку i почав
хреститись.
- Господи милостивий та милосердний! Покарала мене й свята недiля, й
свята п'ятниця. Тепер хоч сядь та й плач! - говорив Кайдаш i трохи не
плакав.
- Вас, тату, все кара як не п'ятниця, так недiля, - сказав Карпо
насмiшкувато.
- Ти вже в нас великорозумний. Коли б пак було копирснуть хоч раз
заступом того каторжного горбика! Що ж тепер будемо на свiтi божому
робити? - бiдкався старий Кайдаш.
- Кидаймо снопи та ходiм до церкви, - сказав Карпо.
В старого батька й справдi була така думка. Йому хотiлось одмолитись за
свiй грiх. Карповi ще бiльше хотiлось до церкви. Вiн тiльки поглядав, як
Мотря йшла на гору до церкви, як увiйшла в браму, як перейшла цвинтар пiд
зеленими вишнями й стала коло самих дверей, коло дiвчат.
Карпо глянув на вози й важко здихнув. Треба було браться за роботу.
Вже задзвонили на "Достойно", як Кайдаш з синами впорався коло воза,
одвiз снопи в двiр, а на горi зостався тiльки поламаний вiз.
Старий Кайдаш накинув свиту й пiшов до церкви одмолюватись за свiй
грiх. За ним слiдом пiшов i Карпо, щоб подивитись на Мотрю.
Карпо перейшов цвинтар i тiльки встиг кинути очима на Мотрю. Вона
зумисне стала коло дiвчат з самого краю. Карпо ледве вглядiв на ходу ©©
гострi, як нiж, очi, вхопив ©© блискучий погляд з-пiд вiнка квiток та
зеленого листя.
Виходячи з церкви, Карпо догнав Мотрю за брамою. © довгi стрiчки маяли
на вiтрi, неначе листя розкiшного хмелю, що почiплявся на тополi. Мотря
затулила губи хустиною, але зараз ©х одтулила й смiливо спитала:
- Чи вийдеш по обiдi на музики?
- Вийду! А ти, Мотре, вийдеш?
- Вийду, хоч би й мати не пускала, - одказала Мотря i побiгла на греблю
та й сховалась за вербами, тiльки червонi стрiчки блищали мiж зеленим
листом.
"Ой, важу я на цю дiвчину вражу, та не знаю, чи буде вона мо ю:
в' ться, як в'юн у руках, та коли б не вислизнула з рук", - подумав Карпо
та й пiшов у хату.
По обiдi на вулицi вдарили тро©стi музики i пiшли через все село до
корчми, виграваючи дорогою. Заворушились дiвчата на городах та в садках,
висипались на вулицю, аж перелази затрiщали. Жнива кiнчились, наставав
вiльнiший час. Дiвчата збирались на гулянку пiд корчмою. Корчма стояла
коло греблi над ставком мiж високими вербами. Всi дiвчата були тiльки в
червоних кибалках, одна Мотря прийшла в квiтках та в стрiчках. Дiвчата
зглядались одна з другою та все поглядали на Мотрю. Мiж парубками
зачорнiла висока смушева Карпова шапка. Карпо найняв музики дiвчатам. Усi
дiвчата здивувались. Нiхто не догадавсь, що вiн найняв музики для однi ©
Мотрi. Мотря пiшла у танець i повела за собою других дiвчат. За дiвчатами
пiшли в танець хлопцi. Тiльки Карпо стояв оддалеки, заклавши одну руку за
пояс. Вiн не любив i не вмiв танцювать. Оддалеки вiн спiдлоба дивився на
Мотрю, як на ©© плечах манячiли довгi кiнцi стрiчок, як дрiботiли в танцях
©© червонi чоботи, як бряжчало на ши© добре намисто з дукачами.
Музики разом стали, неначе струни порвали. Дiвчата перестали танцювать.
Карпо все стояв та скоса поглядав на Мотрю. Вiн не приступив до не©, не
розмовляв з нею. Мотрю почала брати злiсть. Надвечiр дiвчата почали
розходитись. Пiшла додому й Мотря, трохи сердита на Карпа. Карпо наздогнав
©© i пiшов з нею поруч, але довго не промовляв i слова. Мотря мовчки
лузала насiння. Довбишiв двiр був недалечко. Вже було видко садок i
задимлений верх. Вони пiшли греблею.
- Чого це ти, парубоче, слiдком iдеш за мною? Мати вглядить та ще й
вила , - сказала Мотря, не дивлячись на Карпа.
- А як я свисну за садком, чи вийдеш?
- Я б обсадила черешнями двiр, щоб i твого голосу не було чуть.
- Чому ж так?
- Хто тебе зна , чи ти гордий, чи ти пишний, чи гордо несешся? Я не
знаю, чи ти мене вiрно любиш, чи з мене смi шся. Ще й слави на все село
наробиш.
Карпо спинився пiд вербою на греблi. Мотря i собi стала.
- Я не гордий, я не пишний i гордо не несуся. Я тебе, Мотре, щиро люблю
i з тебе не смiюся.
Мотря стала якась добрiша i ласкавiша. Вона осмiхнулась i глянула
Карповi просто в вiчi. © блискучi очi неначе легка роса присипала.
- Як зiйдуть зорi на небi, я видам матерi вечерю та й вискочу на часок
у садок. Прощай, Карпе! - сказала Мотря i крутнулась перед ним так швидко,
що ©© стрiчки обсипали йому лице, нiби пухом.
"Ой ти, дiвчино, з кучеряво© рути-м'яти звита та з гостролисто©
шельвi©!" - подумав Карпо i повернув назад до дому.
Минуло недiль зо двi. Вже кiнчалось лiто. Перед самим Семеном Карпо
заслав до Мотрi старостiв. Старости замiняли хлiб; Мотря не цуралася
Карпа.
На Семена старий Кайдаш надiв нову чорну свиту, засунув за пазуху
паляницю, взяв у руки цiпок i пiшов з сво ю жiнкою до Довбишiв у гостi.
Кайдашиха вбралась, як у недiлю, в горсет, в жовтi чоботи, в нову бiлу
свиту, ще й засунула в рукав бiлу хусточку. Довбишi були багатенькi, i
Кайдашевi хотiлось себе показать перед багатирями.
Кайдаш з жiнкою ввiйшов у Довбишiв двiр. Надворi було гаряче, як лiтом.
Сонце тiльки що звернуло з пiвдня. Кайдашиха стала коло ворiт i обтерла
полою пил з жовтих чобiт. Недалеко од хати пiд грушею Мотря терла коноплi,
©© руки ходили ходором. Терниця гавкала пiд ©© руками, як сучка, дрiбно та
голосно, аж скрипiла, аж вила. Жменя конопель маяла в ©© руцi неначе
лисячий хвiст.
- Добридень, моя дитино! Боже, поможи! - промовила Кайдашиха до Мотрi
тоненьким голосом.
- Доброго здоров'я! Спасибi! - обiзвалась Мотря з садка, i ©© руки не
переставали ворушити мечик терницi. Вона тiльки пiдвела голову вгору i
знов спустила очi на терницю.
- Чи батько та мати дома? - спитала Кайдашиха.
- Дома. Вони в хатi, - обiзвалась Мотря, i терниця замовкла на хвилину
та й знов загавкала на ввесь садок.
Довбишка виглянула в вiкно й догадалась, що Кайдашi йдуть на
розглядини. Вона миттю заслала скатертю стiл, поклала на столi хлiб,
накинула на себе горсет, а Довбиш вискочив у сiни, вскочив у хижку i
накинув на себе свиту.
Ще Кайдашиха розмовляла в дворi з Мотрею, а Довбишка одчинила сiнешнi
дверi й стала на порозi. Кайдашi привiтались до Довбишки. Хазяйка
попросила ©х у хату. В сiнях гостей стрiв Довбиш i поцiлувався з ними. Всi
вони ввiйшли в хату, i гостi знов поздоровкались з хазя©нами.
Кайдашиха поклала на стiл паляницю. Довбишка взяла паляницю в руки,
поцiлувала й знов поклала на стiл.
- Як вас, свахо, бог милу ? Чи живi, чи здоровi, мо серденько? -
говорила Кайдашиха тонким голосом та все пишала губи.
- Спасибi вам, свахо! Живемо потрошку, хвалити бога. Сiдайте, свахо,
щоб старости сiдали, - просила хазяйка.
- Та дай же, боже, щоб старости сiдали. Як дасть господь милосердний,
то, може, й справдi старости незабаром сядуть у вас, - говорила Кайдашиха,
втираючи губи й вид хусточкою, хоч на губах i на виду нiчогiсiнько не
було.
- Чи це ви, свахо, запилились? - спитала в Кайдашихи хазяйка.
- Еге, мо серденько. Надворi душно, неначе серед лiта, - сказала
Кайдашиха i знов удруге обтерла вид хусточкою. Вона любила чепуритись i
держала себе дуже чисто. Все на ©й було чистеньке, неначе нове.
Кайдашиха сiла коло стола на ослонi. Кайдаш балакав з хазя©ном.
- Та сiдайте-бо, свахо, за стiл! - просила хазяйка. Кайдашиха пересiла
з ослона на лаву. Вона дуже церемонилась i була прохана. Пробуваючи на
службi в панiв, вона набралась од ©х чимало пишання.
- Та сiдайте-бо, свахо, за стiл, будьте ласкавi. Оце, господи! А ви,
свату, чого це сто©те? Сiдайте за стiл, а то ще й старости нашi
спротивляться.
Кайдаш полiз за стiл. Кайдашиха тiльки трохи посунулась по лавi до
стола й очi спустила додолу.
- Оце, господи! Сiдайте-бо, свахо, коли ваша ласка, на покутi! Ви ж
таки наша сваха! - припрошувала хазяйка Кайдашиху.
Кайдашиха зовсiм спустила очi, запишалась, втерла губи хусточкою i
посунулась на саме покуття. Вона ледве пiдвела очi й глянула на хату.
- Де це моя Мотря? Оце загаялась за тi ю роботою. Вже й час
полуднувать, - говорила хазяйка, вештаючись по хатi.
- Та й робоча ж ваша дочка! Що за золота в вас дитина. Там так пильну
коло роботи, що й не розгина ться. Ото, мо серце, гарну невiсточку
матиму, коли дасть господь милосердний довести дiло до ладу, - заговорила
Кайдашиха, неначе в розмовi мед розлила по хатi.
Довбишка гукнула на Мотрю. Мотря ввiйшла в хату i стала коло порога.
Мати загадала ©й зiбрати з глечика сметану та накришить сала. Сама хазяйка
накраяла хлiба, а хазя©н внiс з хижки бокату пляшку горiлки i поставив на
стiл. В горiлцi плавав червоний стручок перчицi, неначе тiльки що вирваний
на городi. Кайдаш глянув на перець, i в його слинка потекла.
Мотря поставила на стiл полумисок з сметаною й тарiлку з шматочками
сала. Кайдашиха не зводила з Мотрi очей, неначе хотiла випитать всю ©©
душу. © очi з м'якеньких стали зразу тверденькi. Брови насупились, а
осмiх злетiв з уст i нiби вилетiв з хати.
- Спасибi тобi, мо серце кохане, що ти нас вiта ш, - промовила
Кайдашиха до Мотрi, i знову на ©© уста прилинув осмiх, а з словами неначе
полилась патока з уст.
Кайдашиха сiла, згорнувши руки, нiби тiльки що запричастилася й прийшла
з церкви.
Мотря пiдвела на будущу свекруху гострi очi й постерегла ту патоку
сво©м пронизуватим розумом. Той солодкий медок одразу не сподобався Мотрi.
Тим часом Довбишка звелiла дочцi розкласти в челюстях трусок i спрягти
я чню. Мотря почала поратись коло печi. Хазя©н налив чарку перцiвки. В
Кайдаша натекло повний рот слини. Вiн насилу здержався.
Хазя©н пiдняв чарку вгору i почав приказувать:
"Даруй же, боже, нам щастя й здоров'я, а помершим пошли, господи,
царство небесне. Поможи нам, боже, довести дiло до кiнця, а ти, дочко,
будь щаслива й здорова. Як будеш свекровi та свекрусi покiрненька, буде
твоя голiвонька веселенька".
Хазя©н випив усю чарку до самого дна, щоб не зоставалось на сльози,
знов налив i подав Кайдашевi.
Кайдаш устав, приказав до чарки кiлька слiв i швидко вкинув у рот
горiлку. Хазя©н знову налив чарку i подав Кайдашисi. Кайдашиха взяла чарку
i наговорила приказок живим i мертвим повнiсiньку хату.
- Даруй же, боже, нам i нашим дiтям вiк довгий та щасливий, щоб ти, моя
доню, була здорова, як вода, щоб цвiла довiку, як рожа, щоб ти закрасила
мою хату, моя втiхо, як зозуля садочок, приголубила мою старiсть. Пошли
тобi, боже, вiк веселий, як рибi в морi.
Кайдашиха ледве помочила губи в горiлцi, хоч i любила горiлочку.
Кайдаш глянув на жiнку i подумав: "I на якого нечистого вона розпустила
язика!" Йому дуже заманулось випити по другiй.
- Що це ви, свахо, так мало випили? - припрошувала хазяйка.
- Ой, буде, буде? - залепетала Кайдашиха. - Така гiрка, як полин! Я не
знаю, як тi п'яницi ©© п'ють.
- Та випийте-бо, свахо, бiльше. Невже оце ви зоставля те стiльки на
сльози? - просила хазяйка.
Кайдашиха знов притулила губи до чарки i трохи не помилилась та не
хильнула до дна, але якось схаменулась, вкинула в рот один ковток i дуже
скривила губи.
- Та випийте-бо, свахо, повну! - знов просила хазяйка.
- Ой, буде, мо серденько! Коли б не впиться, - сказала Кайдашиха i
оддала хазяйцi чарку в руки, закусивши хлiбом та салом.
Довбиш налив чарку i покликав до стола Мотрю. Мотря взяла чарку, ледве
промовила кiлька слiв, дуже швидко притулила чарку до губ i ще швидше ©©
одвела, неначе губи чаркою попекла, i одвернулась, втираючись рукавом.
Гостi й хазя©ни почали полуднувать, знов випили по чарцi й розговорились.
Кайдашиха щебетала, але все крадькома скоса поглядала очима на скриню, що
стояла на полу, на жердку, на подушки. Вона дуже любила чванитись i почала
розказувать, як ©© шанували пани та попи.
- Оце недавно, серденько мо , просили мене готувать обiд аж у Дешки: у
священика були хрестини. Господи милосердний! На©хало гостей повнiсiнькi
хати, а я на всiх настачила. Вже як пороз'©здились гостi, а матушка й
кличе мене в поко©, садовить мене на стiльцi за столом, сама сiда зо мною
вечерять. Так мене частувала, спасибi ©й, та все припрошу : та випийте-бо,
панi Марусю, та ©жте-бо, панi Кайдашихо. й-богу, правду кажу, п р о ш е
вас.
Мотря одвернулась до порога й засмiялась. З того п р о ш е смiялись по
всьому селi i дражнили через те слово Кайдашиху панi економшею.
- Коли б менi тiльки господь вiку продовжив, а я вже доведу до пуття
тебе, Мотре. Господи, чого я не повиучувалась у панському дворi!
Та згадка за панський двiр навела думку про недавню панщину, навела сум
на всiх. Кайдашиха примiтила те i звернула на iншу стежку.
- А що вже за сво©х синiв, то, ©й-богу, грiх буде не хвалити ©х. В мене
два сини, неначе два соколи. Що вже що, а на старiсть прикриють мене
орлиними крилами. Хвалити бога, буде до кого прихилиться. Що за люба
дитина мiй Карпо, такий слухняний, такий тихий, хоч у вухо бгай. Такий вiн
був i маленьким: оце, було, покину в колисцi, пiду на город, вернуся, а
вiн лежить - анi писне. Мо© сини неначе пахучi васильки на городi.
Довбиш i Довбишка слухали, слухали Кайдашиху, аж роти пороззявляли, а
Кайдаша брала злiсть. Вiн усе ждав, щоб його жiнка хутчiй стулила рота та
щоб хазя©н наливав по чарцi. Червоний перець у горiлцi дражнив його,
неначе цяцька малу дитину, а жiнка розпустила розмову на всю губу. Вiн не
видержав.
- I годi тобi хвалитись дiтьми. Хвалила ж сова сво©х дiтей, що нема
кращих на свiтi, а яка ж там совина краса? - сказав Кайдаш.
- Авжеж, що правда, то не грiх, - притакнула Довбишка й неначе пiдлила
масла в вогонь.
- Я не хвалю сво©х синiв, але, коли правду сказати, то на всi Семигори
нема таких хлопцiв, як мо©. Що вже робочi, слухнянi, покiрливi, то дай,
боже, таких дiтей усякому. Мого Лаврiна. п р о ш е вас, хоч у пазуху
сховай, а як iде селом, то дiвчата аж перелази ламають.
Кайдашиха й сама не вважала, що перейшла мiру. Карпо зовсiм не слухав
не тiльки ©©, але навiть батька, а покiрним вiн не був навить малим
хлопцем.
Мотря напрягла я чнi й подала на стiл. Довбиш знов почастував гостей.
Кайдашиха випивала вже по повнiй, не кривила рота й губiв не втирала
хусточкою. Чарка частiше пiшла кругом стола. В пляшцi вже зостався на днi
тiльки червоний стручок. У Кайдаша i в його жiнки посоловiли очi. Вони
встали з-за стола й почали прощатись, обнiматься та цiлуваться. Кайдашиха
спiткнулась на порозi.
- Дасть бог, поженимо дiтей, то я для Карпа прироблю хату через сiни, -
сказав Кайдаш, виходячи за ворота. - В мене синами не поле засiяно. Лаврiн
зостанеться в мо©й хатi, а Карпо житиме через сiни в противнiй хатi.
- О то добре, свату! Як будуть шануватись, то помиряться, а як не
схотять, то як схотять! - сказав Довбиш, випроводжаючи сватiв за ворота.
- Де вже, щоб мо© сини та не помирились! На цiлому свiтi нема таких
слухняних дiтей, як мо© сизоперi орли! - хвалилась Кайдашиха, виходячи
через ворота на вулицю.
- Прощайте, зоставайтесь здоровi! Спасибi вам за хлiб, за сiль та за
вашу ласкавiсть! - прощалась Кайдашиха, гукаючи за ворiтьми.
III _
Пiсля друго© пречисто© Карпо повiнчався з Мотрею. Чотири днi грали
музики, чотири днi пили й гуляли гостi в Довбиша.
В четвер ранесенько, тiльки що почало на свiт благословиться, Кайдашиха
прокинулась i збудила невiстку.
- Мотре! Вставай, моя дитино, затопи в печi, та як будеш розкладать
дрова, то поклади на двох полiнах переклад, та вибирай, мо серденько,
товстенький переклад, щоб дрова швидше розгорiлись. А як приставиш окрiп,
то пiди видiй корову та оджени вiвцi до череди.
Мотря прокинулась i через сон насилу розчовпала, що свекруха вчить ©©
розкладать дрова в печi, неначе ©© й того мати не навчила. Мотря встала,
розпалила в печi й приставила чавун з водою.
- Пiди ж, моя доню, видiй корiвку. Я трохи ще полежу. Чогось я
нездужаю. Так у мене болять ноги! Ох-ох-ох! - застогнала на печi
Кайдашиха, укриваючись рядном.
В хатi ще всi спали. Мотря пiшла, видо©ла корову, процiдила на цiдилок
молоко й погнала до череди корову. Верта ться вона в хату, а свекруха
спить на печi, аж хропе.
- Чи одiгнала до череди? - спитала спросоння Кайдашиха, прокинувшись. -
Вiзьми ж, мо серце, начисть картоплi на борщ та накриши бурякiв, а я ось
зараз встану та покажу тобi, як борщ накидать.
Мотря заходилась чистить картоплю, а Кайдашиха знов зо сну охала на
печi й встала тодi, як надворi зовсiм розвиднiлось. Вона вмилась, стала
перед образами й довго молилась, доки Мотря не наклала в горщик картоплi,
бурякiв та капусти. Свекруха хрестилась, а скоса все поглядала на
невiстчинi руки. Розумна Мотря й собi спiдлоба поглядала на свекруху й
постерегла той косий погляд.
Кайдашиха помолилась богу й почала знов навчати невiстку, як наливать
борщ, як затовкувать, коли вкидати сало. Вона стояла над душею в Мотрi,
наче осавула на панщинi, а сама не бралась i за холодну воду.
- Як приставиш до вогню борщ та кашу, то вимети хату та накришиш сала
на вишкварки до кашi, - знов порядкувала Кайдашиха, згорнувши руки, а далi
знов полiзла на пiч, заохала й знов лягла одпочивать.
Мотрi стало легше, що свекрушинi очi не слiдкують за ©© руками. "Але
чом оце свекруха не береться до роботи?" - подумала вона.
Кайдашиха була зовсiм здорова й дурила свою невiстку. Вона була рада,
що взяла в свою хату добру робiтницю, i почала залежуватись. В печi
зашкварчав горщик.
- Мотре! - крикнула вже не дуже солодким голосом свекруха з печi. -
Чом-бо ти не глядиш страви? Адже ж як збiжить сало, то борщ доведеться хоч
собакам вилляти.
Мотря замiтала сiни. Вона кинула об землю вiником i побiгла до печi.
- Якби я могла розiрватися надво , то я б i сiни мела, i коло печi
стояла, - промовила Мотря неласкавим голосом.
В хату перегодя ввiйшов Кайдаш з синами i звелiв подавать обiд. Мотря
подавала обiд на стiл, а мати сидiла за столом неначе в гостях.
- Борщ зварила добре, а каша вийшла трохи рiдка, - сказала Кайдашиха й
почала знов навчати Мотрю. Мотря тiльки очi спускала додолу.
По обiдi Мотря почала мити горшки та миски. Вона взяла нiж i почала
вишкрiбать вiнця старого засаленого горщка. Горщик завищав пiд ножем, наче
цуценя.
- Не шкреби, дочко, ножем, бо в мене неначе хто в головi скромадить, -
сказала Кайдашиха.
- А як же його шкребти, щоб не було чуть! - не видержала Мотря й
пiдняла свiй твердий голос.
- Не дуже дави ножем, мо серденько любе, то горщик не буде скавучать,
наче собака, що зав'язла в тину.
Мотря замовкла й кинула нiж на лаву. Нiж задзвенiв. Свекруха тiльки
скоса поглянула й трохи постерегла Мотринi норови.
По обiдi Кайдашиха загадала невiстцi насiяти борошна, а потiм вчинить
дiжу, а сама знов полiзла на пiч спати, а виспавшись, встала й пiшла до
сусiди в гостi. Мотря задумалась, соваючи ситом по сiйцях, перекладених
уподовж ночовок. Вона догадалась, що ©© свекруха недобра i що пiд ©©
солодкими словами хова ться гiркий полин. Але Мотря була не з такiвських,
щоб комусь покорятись.
Другого дня Кайдашиха знов збудила рано невiстку, а сама вкрилась з
головою на печi й заохала. Мотря вже не йняла вiри тому оханню. Вона
зварила обiд, замiсила дiжу. Роботи було багато. Невiстка вешталась, наче
муха в окропi, скрiзь встигала, а свекруха, вставши з печi, тiльки хату
вимела, ще й смiття покинула зараз за порогом. Мотря вже сердито поглядала
на свекруху й насилу здержувала свого язика. Виплескала вона хлiб,
посаджала в пiч i подала на стiл обiд. Борщ вийшов несмачний. Свекруха
тiльки ложку вмочила й не ©ла борщу.
- Недобрий, дочко, сьогоднi зварила борщ. Мабуть, i сьогоднi сало
збiгло, - сказала Кайдашиха.
- Бо ви, мамо, не дуже помагали менi варити, а в мене не десять рук, а
тiльки двi, - одрiзала Мотря.
- Хто видав так говорить матерi! - сказала Кайдашиха навчаючим голосом.
- Коли не вмi ш гаразд, то треба вчитись. I я не вмiла, але пани вивчили
мене на економi©.
- Я, хвалити бога, панщини не робила й у панiв не вчилась, - знов
одрубала Мотря.
Кайдашиха замовкла й прикусила язика. Вона догадалась, що Мотря не
замовчуватиме.
Настала субота. Роботи було ще бiльше. Кайдашиха тiльки хату замела та
й сiла коло вiкна старi сорочки латать. Мотря пiдмазала стiни, обмазала
комин, грубу, припiчок. Кайдашиха прийшла до комина, заклала руки за
спину, нахилила голову до комина i роздивлялась, чи добре невiстка
помазала.
- Помаж, моя дитино, комин ще раз. Як мажеш, то не крути дуже вiхтем, а
так, мо серденько, дрiбненько та дрiбненько перше вподовж, а потiм
упоперек, отак, отак, отак! А то, бач, скрiзь вiхтi знать, - сказала
Кайдашиха. Мотря глянула на комин, а комин був добре обмазаний i тiльки
де-не-де було знать вiхоть.
- Матерi було все вгодиш, а вам не потрапиш вгодить, - несмiливо
обiзвалась невiстка.
- Я, серце, бувала в свiтах i знаю, як що робиться. Я, було, як мажу
панськi поко©, то неначе вималюю. А ти, серденько, як будеш мене слухати
та будеш пильнувать, то й собi навчишся, - сказала Кайдашиха та й знов
сiла коло вiкна шити, ще й пiснi затягла.
- Чи ти, стара, здурiла на старiсть, чи що? - обiзвався Кайдаш. -
Сьогоднi субота, а вона пiснi затягла.
Кайдашиха замовкла. й було сором перед невiсткою.
Минув тиждень. Кайдашиха перестала звати Мотрю серденьком i вже
орудувала нею, наче наймичкою. Вона просто загадувала ©й робити роботу,
третього тижня вже почала на невiстку кричать, а далi й докоряти. Мотря
насилу вдержувала язика й тiльки поглядала на свекруху сердитим оком.
Настала Пилипiвка. Потяглися довгi, як море, ночi. Молодицi на селi
почали вставати вдосвiта прясти.
- Мотре! - кричала з печi Кайдашиха. - Вставай прясти. Чи ти не чу ш?
Вже третi пiвнi проспiвали, а ти спиш. Треба прясти на полотно. Мотре! Чи
ти спиш?
Мотря встала, засвiтила свiтло, розпалила в челюстях трiски й сiла коло
печi прясти. Карпо й Лаврiн повставали й стали коло припiчка ногами м'яти
коноплi, а Кайдашиха вкрилась з головою й знов заснула. Вже Мотря напряла
пiвпочинка й почала приставлять до печi обiд, як Кайдашиха злiзла з печi й
сiла за гребiнь. Вже надворi стало свiтати. Мотря стала оджимать сорочки з