Страница:
Молодицi його не слухали й тягались по хатi з мотовилом, незважаючи на
його слова.
- Та це вони, мабуть, в ворона граються, - обiзвався насмiшкувато
Лаврiн.
- Це добра iграшка! Мотре, покинь мотовило, бо як ухоплю кочергу, то
поб'ю тобi руки.
Кайдаш ухопив кочергу й замiрився на молодиць; вони його нiби й не
бачили i все репетували та лаялись. Старий Кайдаш постив, бо тодi була
п'ятниця. Вiн був голодний та сердитий. Жiночий крик дратував його.
- Покиньте мотовило, бо так i впечу обох по спинi кочергою! - крикнув
вiн на всю хату.
Молодицi стояли блiдi, як смерть, i од злостi ледве дихали. Вони вже не
мали сили самi покинути те мотовило. Кайдаш кинув з усi © сили об землю
кочергою, вихопив з ©х рук мотовило i потрощив його на цурпалочки.
Свекруха й невiстка розiйшлись набiк.
- Чого ви ла тесь? Чого ви сваритесь? - почав Кайдаш. - Господи!
Сьогоднi свята п'ятниця, а вони тебе, неначе на злiсть, тiльки до грiха
доводять. Нащо тобi, Мотре, те мотовило?
- Буду сво© починки мотать. Одначе в вас добро© сорочки не заслужиш, -
сказала Мотря.
- Вона хоче прясти собi на полотно нарiзно од нас, - сказала Кайдашиха,
ледве дишучи.
- Нащо тобi прясти нарiзно? Чи тобi хто полотна не да , чи що? - спитав
Кайдаш у Мотрi.
- Хочу прясти, бо маю право, - сказала Мотря.
- Ставте, тату, мерщiй хату через сiни, - обiзвався Карпо.
- Ти б лучче свою жiнку трохи приборкав, щоб не так високо лiтала, -
сказав батько.
- Хiба моя жiнка курка, щоб я ©й крила обборкав, - сказав Карпо.
- Карпе, не дратуй мене, коли хочеш, щоб i в тебе була цiла чуприна.
- Далеко вам до мо © чуприни! - обiзвався Карпо.
- Ти дума ш, що в мене руки не доросли до тво © чуприни? - крикнув
батько.
- Мабуть, уже переросли... Мати кривдить жiнку, а ви мене, - сказав
Карпо.
- Хто ж тебе зобижа ? Xiбa я тобi ©сти не даю? - крикнув батько.
- A xiбa ж ви дали менi коли хоч копiйку в руки? Я роблю, а ви грошi в
свою скриню хова те.
- Нащо тобi грошi? Xiбa хочеш ©x пропить? - сказав батько.
- А хоч би й пропить. Яке вам до того дiло? - сказав Карпо.
- То ти мене будеш на старiть вчити! - кричав старий Кайдаш, блiдий, як
смерть, та все приступав до Карпа.
- Тату, не лiзьте! Я роблю й маю право на сво добро. Одрiзнiть нас.
- То ти через свою дурну жiнку будеш менi цвiкати таке в вiчi! Чого ти,
бiсова дочко, гризешся з матip'ю? - крикнув старий Кайдаш, махаючи
поламаним мотовилом. - Чи ти хочеш бути найстаршою в xaтi, чи що? Чи ти
хочеш, щоб мати була тобi за наймичку? Я тобi полiчу ребра оцим мотовилом.
Кайдаш махнув на Мотрю мотовилом i зачепив ©© по руцi.
Мiж батьком i Мотрею став Карпо, неначе з землi вирiс.
- Тату, не бийте Мотрi, - крикнув вiн несамовито, - яке право ви ма те
бить мою жiнку?
- А чом же вона не слуха матерi та тiльки збива бучу в мо©й хатi?
- Ба не Мотря винна, а мати. Мати всю важку роботу скида на Мотрю, а
сама тiльки походеньки та посиденьки справля .
- То це ти таке говориш за свою матiр? - крикнув Кайдаш.
- То це ти менi колеш очi через свою жiнку? - крикнула Кайдашиха,
приступаючи до Карпа з другого боку. - От чого я дiждалась на старiсть од
сво©х дiтей!
- Як ти смi ш таке говорити на свою матiр? - суворо крикнув Кайдаш i
приступив на ступiнь ближче до Карпа.
- Тату! Не наближайтесь, - говорив спокiйно, але понуро Карпо, стоячи
стовпом на одному мiсцi.
- Через твою жiнку, через оте ледащо та я буду на старiсть таке лихо
терпiти! - крикнула, аж завищала Кайдашиха i вдарила кулаком об кулак пiд
самим носом у Карпа.
Карпо навiть не одхилив голови й не клiпнув очима. Вiн тiльки витрiщив
©х ще бiльше, так що вони стали зовсiм круглi.
- Я поб'ю на тобi оце мотовило на трiсочки, як ти не впиниш сво ©
жiнки! - крикнув Кайдаш, приступивши до Карпа ще ближче.
Карпо не оступився й не одхилився i тiльки зблiд та понуро поглядав на
батька.
- Тату! Оступiться! Не вводьте мене в грiх, - сказав Карпо.
Кайдаш з Кайдашихою то приступали до Карпа, то оступались, як хвилi
б'ють у скелистий берег та знов одходять од його. Карпо стояв, неначе
скеля. Дуже дражливий старий Кайдаш розходився, кинувся на Карпа з
кулаками й штовхнув його рукою в груди. Карпо зблiд, як смерть, а тонкi
губи, мiцно стуленi, стали зовсiм бiлi, неначе полотно.
- Тату! Не бийтесь! - ледве промовив Карпо. Кайдаш, блiдий, з темними
блискучими очима, знову кинувся на Карпа.
- Тату! Вiзьмiть лучче сокиру та за одним разом зарубайте мене, -
промовив Карпо, ледве дишучи; вiн почутив, що вся кров налилась в його
голову, заливала йому вуха, очi; вiн почув, що в його вухах задзвенiло й
зашумiло, й зашелестiло, а в очах все в хатi почало крутиться.
- Не лiзь, бо задушу, iродова душе! - крикнув Карпо та й кинувся,
неначе звiр, на батька й штовхнув його обома кулаками в груди.
Старий Кайдаш як стояв так i впав навзнак, аж ноги задер. Поламанi
шматки мотовила випали з його рук i вдарились об грубу.
Кайдашиха, Мотря й Лаврiн крикнули в один голос. Лаврiн з матiр'ю
кинувся обороняти старого батька i заступив його собою. Карпо оступився на
два ступенi до стола i знов став непорушно, неначе скеля, бiлий, як
крейда. Його темнi очi погасли й нiби померкли, а волосся на головi
настовбурчилось i стирчало, неначе в ©жака. Мотря злякалась, що за ©©
мотовило син побив батька.
Лаврiн з матiр'ю пiдвели батька й посадили на лавi. Кайдаш не говорив
нi слова й тiльки стогнав. Вiн не стiльки забився об дiл, як стривожився.
Неповага од сина й сором перед сво©ми дiтьми, i гнiв, i злiсть - все
злилось до купи в його душi, запекло його в грудях так, що йому здавалося,
нiби Карпо вбив його на смерть.
- Нема в тебе бога в серцi! Недурно ж ти до церкви не ходиш, - через
силу вимовив Кайдаш та все стогнав. Кайдашиха почала голосно плакати. У
Лаврiна брови насупились. Biн був ладен кинутись на Карпа й обiрвать йому
волосся на головi. Одна Мотря спокiйно ciлa на лавi, згорнула руки и
дивилась то на пiч, то пiд пiч.
У Карпа кров почала одходити од очей. Вже перед ним перестав крутиться
свiт. Biн узяв шапку й вийшов з хати.
- Це все через тебе, невiсточко! - промовила Кайдашиха i вдарила до
Мотрi кулаком об кулак.
- Може, через мене, а може, й через вас, - спокiйненько промовила
Мотря, дивлячись пiд пiч.
- Цур вам, пек вам! Поставлю вам хату через сiни та, про мене, там хоч
голови coбi поскручуйте! - сказав Кайдаш.
- Та перше зробiть менi й матерi дво мотовил, - спокiйненько промовила
Мотря.
- Бодай тобi добра не було з тво©м мотовилом. Через тво мотовило син
побив батька. Ой, свiте мiй! Не дадуть дiти сво ю смертю вмерти, -
бiдкалась Кайдашиха. - Хоч зараз вибирайся до сусiд з сво © хати.
Сумний зимнiй вечiр заглянув через вiкна в хату. Густi дiди стали по
кутках i навели, як блiда та сумна смерть, покiй на роздражнену,
розгнiвану ciм'ю. Молодицi замовкли та тiльки важко зiтхали. На лавi сидiв
старий Кайдаш, сидiв мовчки й coбi важко зiтхав, пiдперши голову долонею й
спершись лiктем на колiно. На його широкому блiдому лобi, на його спущених
вiках лежала глибока, важка туга, лежав сором, перемiшаний з жалем. Вiн не
©в цiлий день. Його тягло за живiт. Вiн накинув на себе свиту, надiв шапку
та й пiшов до шинку поминати святу п'ятницю та запивати сором.
Карпо вийшов з хати в однiй сорочцi. Вiн пiшов i став за повiткою пiд
грушею. Свiжий перший снiг укрив гори й долини нiби тонким дорогим
полотном. Усе небо було вкрите густими хмарами, неначе молочним туманом.
Карпо дивився на голi бiлi гори, що зовсiм зливалися з бiлим небом у
вечiрнiй iмлi так, що не можна було розiбрати, де кiнчались гори, де
починалось небо. Вiн дивився на чорний довгий рядок гip, котрi чорнiли од
густого дубового лiсу, неначе обкутанi чорним сукном, i вiн нiчого того не
бачив. Уся його душа десь заховалась глибоко сама в собi; вiн нiби
здерев'янiв од тi © подi©, котру недавно вчинив. М'який перший холод нiби
протверезив Карпа. З його голови почав виходити якийсь чад, i вiн потроху
почав примiчать хати, гори, лiс; вiн примiтив, як батько вийшов з двора,
пiшов шляхом поза ставком на греблю, увiйшов у шинок, як у шинку в вiкнi
заблищав вогонь. Вiн примiтив купку чоловiкiв, котра чорнiла й ворушилась
коло шинку на бiлому снiгу. I все те вiн бачив, неначе десь у водi,
одкинуте зверху од високого берега, або десь на днi неглибоко© прозоро©
рiчки.
Холод почав проймати Карпа. Вiн почутив, що його тiло труситься од
голови до самих пальцiв на ногах, що в його голова горить нiби вогнем. Вiн
повернувся на мiсцi й зачепив головою гiлку грушi, вкриту снiгом. Снiг,
неначе пух, посипався на його голову, на плечi, на голу шию, за пазуху.
Тодi тiльки вiн опам'ятувався, набрав у руки снiгу, приклав до голови й
тихою ходою пiшов у хату.
В хатi було тихо й сумно; нiхто не говорив нi слова, тiльки вогонь
палав та трiщав у печi i здавався однi ю живою веселою iстотою в мертвiй
хатi. Вже в хатi i свiтло погасло, а Кайдаш сидiв у шинку, пив з кумом
горiлку й там заночував.
На другий день перед обiдом Кайдаш увiйшов у хату i унiс дво нових
мотовил.
- Нате вам дво мотовил та, про мене, очi повиколюйте собi, - сказав
Кайдаш, кидаючи мотовила на лаву.
Мотря весело глянула на мотовила, зараз по обiдi витягла з сво © скринi
починки й почала мотать. Нове мотовило аж гуло в ©© руках i вряди-годи
черкалось об сволок, об стелю. Нi один цар не махав з такою втiхою
скiпетром, як Мотря сво©м мотовилом. Вона почула в собi дух господинi,
самостiйно© господинi. Свекруху брала злiсть. Для не© невiстчине мотовило
гуло, неначе кусливi джмелi кругом ©© голови.
"Пропадуть мо© конопельки! Похоплива невiсточка попряде ©х собi на
полотно поперед мене", - подумала Кайдашиха.
А невiстка мотала починки, полiчила чисницi та пасма, скинула пiвмоток
з мотовила й сховала в свою скриню.
- Ховай, невiсточко, в свою скриню, що запiрвеш. Швидко схова ш усе
наше добро, ще й нас убга ш у свою скриню, - промовила свекруха.
- Не бiйтесь! Такого добра не сховаю, а якби вас знайшла й сво©й
скринi, то ще б i надвiр викинула, - сказала невiстка.
Другого дня Мотря позбирала сво© й Карповi сорочки й намочила в лузi.
- Чом же ти не забрала та не помочила вcix сорочок? - спитала мати.
- Тим, що вас ycix бiльше обпирати не буду. Перiть coбi самi; адже ж
ма те руки.
- Нащо ж той захiд на два рази? Xiбa ще мало гармидеру в хатi? Нащо ти
наляпу ш зайвий раз у хатi? - сказала Кайдашиха.
Мотря не слухала матерi. Вона пооджимала сво© сорочки, другого дня
одзолила, попрала и покачала. Кайдашиха мусила заходжуватись сама коло
сво©х сорочок. Вона вже й не говорила за те чоловiковi, тим що боялась
колотнечi. Вона думала, що все те якось перетреться, перемнеться та й так
минеться. Але воно таки не минулось.
Раз Мотря спекла хлiб. Хлiб не вдався. Вона подала його на стiл до
борщу; хлiб вийшов липкий, з закальцем на два пальцi. На бiду й борщ
вийшов недобрий.
- Недобрий борщ, - сказав Лаврiн.
- Але й хлiб спекла, хоч коники лiпи! - сказала сердито Кайдашиха.
- Аж у горлi давить, - обiзвався i coбi старий Кайдаш.
Як на лихо, Лаврiн, жартуючи, взяв та злiпив з м'якушки коника,
поставив його на столi, ще й хвоста задер йому вгору.
Мотря зирнула на коника та й скипiла, неначе хто линув на не© окропом.
Вона лучче витерпiла б лайку, нiж смiшки.
- Лаяли, били, а це вже знущаються надо мною! - крикнула Мотря й кинула
об стiл ложкою.
- Чого ж ти кида ш ложкою нам усiм у вiчi? Честi не зна ш, чи що? -
сказав старий Кайдаш.
- Коли хочеш сердитись, то сердься, а не кидай на святий хлiб ложкою, -
обiзвався вперше сердито на свою жiнку Карпо. - Позабризкувала стравою
усiм oчi. Щось ти справдi вже дуже розiбралась.
- То варiть та печiть собi самi. Я нiчим вам не вгоджу, - сказала
Мотря, одiйшовши до печi.
- Якби ти була наймичка, то ти б собi одiйшла од нас, а ми пекли б та
варили самi собi, - сказав Кайдаш.
"Будете ви й так самi пекти й варити", - подумала Мотря й задумала на
другий день варити обiд тiльки для себе та для Карпа.
Другого дня Мотря встала дуже рано, сiла собi прясти, потiм затопила в
печi, знайшла два невеличкi горщечки й приставила в одному борщ, а в
другому кашу; якраз стiльки, скiльки треба було на двi душi. Вона задумала
й вечеряти з Карпом окремо.
Кайдашиха спала собi гарненько на печi та викачувалась. Полум'я трiщало
в печi, окрiп булькотiв, а вона потягалась на печi в теплiй постелi,
думаючи, що невiстка варить обiд на всiх. Вже стало розвиднятись,
Кайдашиха злiзла з печi, глянула в пiч i вглядiла дво маленьких горнят.
- Що це ти, Мотре, вариш у тих горнятах? - спитала вона.
- Борщ та кашу, - одказала Мотря.
- Нащо ж ти приставила страву в таких маленьких горнятках? Сьогоднi ж
не п'ятниця: i батько буде обiдати.
- Буде обiдать, як ви наварите, бо я на вас усiх не буду бiльше варити.
Я вам нiчим не догоджу. Варiть самi собi, одначе ви вчились в панiв.
Надворi вже свiтало. Сiм'я обiдала рано, а Кайдашисi прийшлось тiльки
що заходжуватись коло сирих бурякiв та коло капусти.
- Ой господи милосердний! Мабуть, ти наважилась звести мене з свiту! -
крикнула Кайдашиха. - Що це ти витворя ш?
- Те, що бачите.
- Приставляй у бiльшому горшку борщ!
- Навiщо? Мiй борщ вже докипа , - сказала Мотря спокiйно, але
насмiшкувато.
Кайдашисi довелось самiй приставлять другий борщ та другу кашу.
Зiйшло сонце. Мотря покликала Карпа обiдати i поставила на стiл борщ.
Сам Карпо здивувався.
- Що це ти, Мотре, вигаду ш? Ти хочеш знов розсердить батька? - сказав
Карпо.
- Сiдай та ©ж! Розносився з батьком. Батьковi наварить борщу мати, а я
бiльше не буду варити на всiх.
Карпо не знав, чи сiдати за стiл, чи нi. Кайдашиха наробила крику на
всю хату, на все подвiр'я. В хату вбiг Кайдаш, а за ним Лаврiн.
- Подивись, що твоя невiсточка витворя ! - крикнула Кайдашиха,
вихопивши з печi мале горня з кашею.
Старий Кайдаш витрiщив очi на горня i не знав до чого воно йдеться.
- Глянь! Що це таке! - сказала Кайдашиха, тикаючи пiд самий нiс
Кайдашевi горня з кашею.
- Каша. Що ж воно, як не каша. - сказав Кайдаш. Вiн не доглядався, в
якому там горшку зварили кашу.
- Подивись лишень, в якому горшку приставила твоя невiсточка оцю кашу,
- сказала Кайдашиха.
- В щербатому б то, чи що, - сказав Кайдаш.
- В щербатому... А чи стане цi © кашi на вcix? - спитала Кайдашиха,
сердита, що Кайдаш не розумi дiла.
- Чорт вашого батька зна , в якому там горшку ви приставля те кашу.
Бийтеся собi удвох, а мене не зачiпайте, - сказав Кайдаш, сердитий на
жiнок.
- Та це твоя невiсточка зварила обiд тiльки для себе та для Карпа. Вона
хоче обiдать окремо, - сказала Кайдашиха.
- Та нехай, про мене, обiда й сама, ще й розпережеться, - сказав
Кайдаш. - Нехай, про мене, з'©сть оцю кашу з горшком...
Старий Кайдаш пам'ятав мотовило. В його й досi щемiла спина.
- Я вже не знаю, що це далi буде. Вiзьму та й пiду в комipники. Чом ти,
Омельку, нiчого не скажеш отiй сатанi?
Омелько боявся, щоб не довелось через ту кашу вдруге задерти ноги
догори, i мовчав.
- Коли ти нiчого не скажеш, то я сама викидаю отой обiд свиням, -
сказала Кайдашиха i швиргонула горщик з кашею в помийницю. Горщик гепнув у
шаплик. Поми© бризнули на стiну й облили ©© патьоками до само© полицi.
Мотря аж зверетенилась.
- Коли ви викида те страву в помийницю, то я не буду ©сти вашого хлiба.
Ваш хлiб давить мене отут в горлi, як важкий камiнь. Нате вам i цей борщ,
що я наварила, та, про мене, оддайте його собакам.
Люта Мотря вхопила з столу миску з борщем i кинула ©© пiд ноги
свекрусi. Миска розлетiлась на черепки. картопля покотилась аж пiд
припiчок.
- Пху на вас! - плюнув старий Кайдаш на розлитий борщ i пiшов у повiтку
робити воза.
- Пху! - плюнув i собi Карпо та й вийшов з хати.
Лаврiн присiв i жартiвливо плюнув на самiсiньку копичку бурякiв та
квасолi та й собi пiшов з хати.
В хатi зостались самi молодицi. Кайдашиха стояла коло печi над розбитою
мискою мов кам'яна. Мотря стояла коло стола, як стовп, i дивилась на
широкi патьоки на стiнi коло помийницi.
В хатi було тихо, тiльки в печi на жару шкварчала ринка з вишкварками
так сердито та голосно, неначе кричало десять бабiв разом, вхопившись за
коси. Сало шипiло, як змiя, булькотало, кувiкало, як свиня в тину,
геготало, як гуска, гавкало, як собака, пищало, скреготало, а далi нiби
завило: гвалт, гвалт! Ринка, вся промочена салом, зайнялась. Сало загуло й
пiдняло здоровий огняний язик. лизнуло челюстi i загуло вiтром в коминi.
Кайдашиха обернулась, глянула на вогнене море в челюстях, вихопила з
печi ринку i накрила ©© ганчiркою. Ринка погасла, а по хатi пiшов такий
чад, такий смердючий дим, що Кайдашиха закашляла. Погасивши ринку, вона
крикнула на Мотрю:
- Вiзьми ж вiник та пiдмети, коли насмiтила сво©м борщем серед хати,
або, про мене, сховай оте добро в свою скриню.
Мотря взяла вiник, згорнула черепки, буряки та картоплю до помийницi й
укинула в помийницю.
- Зварила обiд для свиней; хто вже хто, а свинi тобi сьогоднi подякують
за хлiб, за сiль, - сказала Кайдашиха.
Мотря мовчала, тiльки зуби зцiпила. Вона вхопила кожух, накинула на
себе та й побiгла до сво © матерi.
- Дайте, мамо. пообiдать, - сказала вона Довбишцi.
- А чом же ти не, пообiдала вдома? - спитала мати.
- В мене свекруха люта змiя: ходить по хатi, полум'ям на мене дише, а з
носа гонить дим кужелем. На словах, як на цимбалах гра , а де ступить, то
пiд нею лiд мерзне, а як гляне, то од ©© очей молоко кисне.
- Кажи, дочко, свекровi, щоб вас одрiзнив, а то ви колись з свекрухою
спалите хату, - сказала Довбишка, насипаючи в миску борщу.
Колотнеча в Кайдашевiй хатi не переставала. Кайдашиха не говорила з
Мотрею по три днi, хоч Мотря вже не смiла варити собi обiд окремо. Стара
Кайдашиха дуже любила свого онука, колихала його, цiлувала, пестила. Мотря
не давала ©й дитини й одганяла ©© од колиски. Тiльки вночi, тодi як Мотря
спала мiцним сном, Кайдашиха вставала до дитини, забавляла, як вона
плакала, та годувала ©© молоком.
Кайдаш побачив, що справдi треба одрiзнити дiтей. Вiн боявся Карпа.
Карпо, побивши батька, забув про те i нiтрiшки не жалкував, неначе вiн
побив якого-небудь парубка в шинку.
У Кайдаша в повiтцi лежало чимало деревнi. Кайдаш прикупив трохи
колодок, щоб поставить Карповi хату через сiни. Тiльки почалася надворi
весна, вiн закопав слупи. Мотря посiяла на тому мiсцi пшеницю. Пшениця
зiйшла, то був знак, що мiсце для хати було чисте.
Кайдаш з Карпом закидав стiни, вшив покрiвлю, а Мотря валькувала стiни.
Стара Кайдашиха не поклала сво©ми руками нi одного валька глини.
Настало лiто. Хату освятили. Карпо й Мотря перейшли у свою хату. Мотря
вимазала чисто хату i тiльки половину сiней, неначе мотузком одмiряла.
Вона мазала сiни та все голосно спiвала:
Коли б менi господь помiг
Свекрухи дiждати!
Заставила б стару суку
Халяндри скакати.
Скачи, скачи, стара суко,
Хоч на однiй нiжцi.
А щоб знала, як годити
Молодiй невiстцi.
А у батька свого горе -
В свекра погуляти!
А у свекра гiрше пекла:
Свiта не видати.
Мотря спiвала на злiсть свекрусi голосно на всi сiни. Дверi були
одчиненi. Кайдашиха зачинила дверi з притиском, а Мотря ще голоснiше
гукала:
Заставила б стару суку
Халяндри скакати.
Карпо з Лаврiном перенесли Мотрину скриню в нову хату.
Мотря сiла на скринi й промовила:
- Тепер я зовсiм панi!
Вона гордо сидiла на сво©й скринi, як цар на престолi.
- Як же, Карпе, тепер буде у нас з хазяйством? Чи тiльки Мотря оддiлить
сво© горшки, чи й ти дума ш оддiлитися з худобою та з полем?
- Лучче, тату, зовсiм одрiзниться з худобою i полем, - сказав Карпо.
- Гляди, щоб навпiсля не жалкував. Ми робили в гуртi однi ю худобою, а
ти зна ш, що в гуртi каша ©сться, а гуща дiтей не розгонить.
- I вже, тату, нас гуща давно розiгнала! Як уже буде, так i буде.
Одрiзнiть мене з худобою i з полем. Буду плакати на себе, а не на вас.
- То ти i свiй тiк закладеш? У нас грунт такий тiсний.
- Та вже де-небудь притулюся, хоч у куточку, - сказав Карпо.
I батько мусив оддiлить синовi хазяйство: дав йому пару волiв, воза,
борону i мусив видiлить частку поля.
Мотря з того часу у сво©й хатi нiби на свiт народилась. В свекрушину
хату вона нiколи й не заглядала.
V_
Раз перед зеленими святками Кайдаш послав Лаврiна до млина. Лаврiн
запрiг воли. Батько винiс з комори два мiшки жита й поклав на вiз. Мати
дала Лаврiновi торбину з харчю.
- дь же, сину, до млина, та не гайся. Тепер в млинi не завiзно: млива
там небагато. До вечора змелеш i додому вернешся.
Син рушив з двора, ви©хав з села й по©хав понад Россю. Дорога йшла з
гори та на гору, з гори та на гору, над самою Россю. Млин був пiд самим
Богуславом. Лаврiн звернув на малий шлях у глибоку долину i ви©хав до
рiчки.
Молодий парубок сидiв на возi i навiть не поганяв волiв. Вiн задивився
на рiчку, на зеленi верби понад водою. Веселе сонце грало маревом над
вербами, над водою, над камiнням. Воли лiниво сунулись по дорозi. Лаврiн
дивився на рiчку i спiвав пiснi.
За Россю, пiд високою скелею, блищав на сонцi новий гарний панський
млин, увесь обтесаний, обмальований, як цяцька, з покрiвлею з дощок, з
двома вiкнами, з бiлими стовпами, навiть з ганком. Четверо колiс неначе
залюбки та заiграшки крутились на ясному сонцi й сипали бризками на всi
боки. Вода гула на потоках, шумiла бiлою пiною нижче од колiс, бризкала
нiби туманом, в котрому неначе грали в хрещика маленькi веселки.
Лаврiн при©хав до млина, позносив з воза мiшки, за©хав пiд верби,
розпрiг воли, поклав ©м сiна, а сам лiг спати. Виспавшись добре в холодку,
вiн скупався в Росi, пополуднував i пiшов у млин. Мiрошник уже насипав
борошном його мiшки.
Надворi починало вечорiти. Лаврiн винiс на вiз мiшки i почав запрягати
воли.
Не встиг вiн закласти заноза в ярмо i ненароком кинув очима за Рось: за
Россю, коло скелi на долинi, вкритiй зеленим житом, червонiла якась велика
квiтка.
"Де та квiтка взялася на долинi, та ще така здорова?" - подумав Лаврiн.
Коли дивиться вiн - та червона квiтка нiби пливе межею, помiж зеленими
колосками. З-пiд квiтки виринула з колоскiв голова з чорними кiсьми i
неначе поплила понад колосками. Лаврiн углядiв, що ту чорноволосу голову
двiчi обвивали жовтогарячi кiсники, а за кiсники були затиканi цiлi пучки
червоного маку. З жита нiби виплила молода дiвчина з сапою в руках. Лаврiн
задивився на не© й покинув запрягати другого вола. Дiвчина прийшла до
Росi, стала на плисковатому каменi й почала мити ноги. Лаврiн знехотя
задивився на ©© чорнi брови.
Дiвчина перейшла через греблю, ступила на мiсток на лотоках, сперлась
на поренчата й задивилась не так на воду, як на свою вроду. До не© з води
виглянуло ©© лице, свiже, як ягода, з чорними бровами. Дiвчина милувалась
собою та червоним намистом на ши©.
Лаврiн стояв пiд вербою недалечка од дiвчини й дивився на не©. Сонце
грало на червоному намистi, на рум'яних щоках. Дiвчина була невелика на
зрiст, але рiвна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина,
довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки, червонiли, як червонобокi
яблучка, губи були повнi та червонi, як калина. На чистому лобi були нiби
намальованi веселi тонкi чорнi брови, густi-прегустi, як шовк.
Лаврiн дивився на дiвчину, як вона спустила на щоки довгi чорнi вi©, як
вона потiм повернулась боком, дивилась на воду, на скелi, як блищав ©©
чистий, рiвний лоб.
"Ой, гарна ж дiвчина, як рай, мов червона рожа, повита барвiнком!"-
подумав Лаврiн, запрягаючи другого вола.
Дiвчина вирвала з верби гiлку й кинула далеко на воду. Гiлка сунулась
по водi поволi, а далi нiби побiгла на потоки i шубовснула пiд колесо.
Дiвчина засмiялась i блиснула всiма бiлими зубами проти сонця, нiби двома
низками перлiв. Вона кинула очима на Лаврiна, задивилась на його й
засоромилась, потiм знялася з мiсця, шугнула зозулею проз Лаврiна,
блиснула на його карими очима i повернула на шлях.
Лаврiн почутив, що вона нiби освiтила всю його душу, освiтила густу
тiнь пiд вербою, неначе сонцем, i побiгла на горку зiркою.
"I де ти, красо, вродилася! - подумав Лаврiн. - З тво©ми шовковими
бровами; коли б ти була зозулею в гаю, то я тебе й там упiймаю".
Лаврiн махнув батогом на воли i, замiсть того, щоб ©хати додому через
греблю, повернув цабе на пригорок за дiвчиною.
Дорога од млина розходилась на три шляхи. Кругом було дуже густо сiл, i
Лаврiновi дуже хотiлось знати, з якого села та дiвчина. Дiвчина пiшла
середнiм шляхом. Лаврiн повернув за нею. Вiн погнав воли й не мiг одiрвати
очей од тонкого стану, загорнутого в горсет, од тонко© загорiло© ши©. По
обидва боки стояло високе жито, неначе двi зеленi стiни. Дiвчина iшла
попiд самою зеленою стiною, висмикувала з жита синi волошки й затикала за
вуха. Лаврiн догнав ©© й порiвнявся з нею.
Вона глянула на його сво©ми темними очима, i йому здалося, що на житi
блиснули двi зiрки.
- Добривечiр тобi, дiвчино! Чи далеко звiдсiль до села? - спитав
Лаврiн.
- До якого села тобi треба? - спитала дiвчина, i ©© голос рознiсся,
неначе в житi затуркотала горлиця.
- До того села, звiдкiля ти сама, - сказав Лаврiи.
- Не питай, бо швидко старий будеш, - сказала дiвчина й осмiхнулась.
290
Вона задивилася на Лаврiна.
Лаврiн сидiв на возi, спустивши ноги на вiйя, i махав батогом на воли.
"Який гарний парубок, хоч i бiлявий, якi в його веселi очi!" - подумала
дiвчина, поглядаючи скоса на Лаврiна.
Дiвчина пiшла уперед. Лаврiн погнав воли за нею. Йому хотiлось, щоб
вона йшла як можна тихiше, як можна довше, щоб надивитись на не©.
- Чого це ти так хапа шся? - спитав Лаврiн.
- Щоб мати не лаяли, - одказала дiвчина.
- А де ж ти була?
- Панськi буряки полола за Россю, а це йду додому, - сказала дiвчина i
вже смiливiше глянула на Лаврiна. Вона пiшла тихiше, розмовляючи з
парубком.
- Та скажи-бо, дiвчино, з якого ти села, чи з Бi вець, чи з Дешок?
- З Бi вець, - сказала дiвчина, - а тобi навiщо?
- А хiба не можна спитати? Як тебе звуть?
- Мелашка. Оце, який ти цiкавий!
- А як твого батька прозивають?
- Охрiм Балаш. Може, хочеш знати, як i матiр звуть? - спитала дiвчина й
засмiялась. - А ти сам бi вський?
- Нi, я з Семигор. Мене звуть Лаврiн Кайдашенко.
- А чого ж ти ©деш з борошном не в Семигори, та в Бi вцi?
- Та це мене батько послав... - сказав Лаврiн та й не доказав.
Вузька дорога йшла на гору й прорiзувала високе жито до самого лiсу. На
його слова.
- Та це вони, мабуть, в ворона граються, - обiзвався насмiшкувато
Лаврiн.
- Це добра iграшка! Мотре, покинь мотовило, бо як ухоплю кочергу, то
поб'ю тобi руки.
Кайдаш ухопив кочергу й замiрився на молодиць; вони його нiби й не
бачили i все репетували та лаялись. Старий Кайдаш постив, бо тодi була
п'ятниця. Вiн був голодний та сердитий. Жiночий крик дратував його.
- Покиньте мотовило, бо так i впечу обох по спинi кочергою! - крикнув
вiн на всю хату.
Молодицi стояли блiдi, як смерть, i од злостi ледве дихали. Вони вже не
мали сили самi покинути те мотовило. Кайдаш кинув з усi © сили об землю
кочергою, вихопив з ©х рук мотовило i потрощив його на цурпалочки.
Свекруха й невiстка розiйшлись набiк.
- Чого ви ла тесь? Чого ви сваритесь? - почав Кайдаш. - Господи!
Сьогоднi свята п'ятниця, а вони тебе, неначе на злiсть, тiльки до грiха
доводять. Нащо тобi, Мотре, те мотовило?
- Буду сво© починки мотать. Одначе в вас добро© сорочки не заслужиш, -
сказала Мотря.
- Вона хоче прясти собi на полотно нарiзно од нас, - сказала Кайдашиха,
ледве дишучи.
- Нащо тобi прясти нарiзно? Чи тобi хто полотна не да , чи що? - спитав
Кайдаш у Мотрi.
- Хочу прясти, бо маю право, - сказала Мотря.
- Ставте, тату, мерщiй хату через сiни, - обiзвався Карпо.
- Ти б лучче свою жiнку трохи приборкав, щоб не так високо лiтала, -
сказав батько.
- Хiба моя жiнка курка, щоб я ©й крила обборкав, - сказав Карпо.
- Карпе, не дратуй мене, коли хочеш, щоб i в тебе була цiла чуприна.
- Далеко вам до мо © чуприни! - обiзвався Карпо.
- Ти дума ш, що в мене руки не доросли до тво © чуприни? - крикнув
батько.
- Мабуть, уже переросли... Мати кривдить жiнку, а ви мене, - сказав
Карпо.
- Хто ж тебе зобижа ? Xiбa я тобi ©сти не даю? - крикнув батько.
- A xiбa ж ви дали менi коли хоч копiйку в руки? Я роблю, а ви грошi в
свою скриню хова те.
- Нащо тобi грошi? Xiбa хочеш ©x пропить? - сказав батько.
- А хоч би й пропить. Яке вам до того дiло? - сказав Карпо.
- То ти мене будеш на старiть вчити! - кричав старий Кайдаш, блiдий, як
смерть, та все приступав до Карпа.
- Тату, не лiзьте! Я роблю й маю право на сво добро. Одрiзнiть нас.
- То ти через свою дурну жiнку будеш менi цвiкати таке в вiчi! Чого ти,
бiсова дочко, гризешся з матip'ю? - крикнув старий Кайдаш, махаючи
поламаним мотовилом. - Чи ти хочеш бути найстаршою в xaтi, чи що? Чи ти
хочеш, щоб мати була тобi за наймичку? Я тобi полiчу ребра оцим мотовилом.
Кайдаш махнув на Мотрю мотовилом i зачепив ©© по руцi.
Мiж батьком i Мотрею став Карпо, неначе з землi вирiс.
- Тату, не бийте Мотрi, - крикнув вiн несамовито, - яке право ви ма те
бить мою жiнку?
- А чом же вона не слуха матерi та тiльки збива бучу в мо©й хатi?
- Ба не Мотря винна, а мати. Мати всю важку роботу скида на Мотрю, а
сама тiльки походеньки та посиденьки справля .
- То це ти таке говориш за свою матiр? - крикнув Кайдаш.
- То це ти менi колеш очi через свою жiнку? - крикнула Кайдашиха,
приступаючи до Карпа з другого боку. - От чого я дiждалась на старiсть од
сво©х дiтей!
- Як ти смi ш таке говорити на свою матiр? - суворо крикнув Кайдаш i
приступив на ступiнь ближче до Карпа.
- Тату! Не наближайтесь, - говорив спокiйно, але понуро Карпо, стоячи
стовпом на одному мiсцi.
- Через твою жiнку, через оте ледащо та я буду на старiсть таке лихо
терпiти! - крикнула, аж завищала Кайдашиха i вдарила кулаком об кулак пiд
самим носом у Карпа.
Карпо навiть не одхилив голови й не клiпнув очима. Вiн тiльки витрiщив
©х ще бiльше, так що вони стали зовсiм круглi.
- Я поб'ю на тобi оце мотовило на трiсочки, як ти не впиниш сво ©
жiнки! - крикнув Кайдаш, приступивши до Карпа ще ближче.
Карпо не оступився й не одхилився i тiльки зблiд та понуро поглядав на
батька.
- Тату! Оступiться! Не вводьте мене в грiх, - сказав Карпо.
Кайдаш з Кайдашихою то приступали до Карпа, то оступались, як хвилi
б'ють у скелистий берег та знов одходять од його. Карпо стояв, неначе
скеля. Дуже дражливий старий Кайдаш розходився, кинувся на Карпа з
кулаками й штовхнув його рукою в груди. Карпо зблiд, як смерть, а тонкi
губи, мiцно стуленi, стали зовсiм бiлi, неначе полотно.
- Тату! Не бийтесь! - ледве промовив Карпо. Кайдаш, блiдий, з темними
блискучими очима, знову кинувся на Карпа.
- Тату! Вiзьмiть лучче сокиру та за одним разом зарубайте мене, -
промовив Карпо, ледве дишучи; вiн почутив, що вся кров налилась в його
голову, заливала йому вуха, очi; вiн почув, що в його вухах задзвенiло й
зашумiло, й зашелестiло, а в очах все в хатi почало крутиться.
- Не лiзь, бо задушу, iродова душе! - крикнув Карпо та й кинувся,
неначе звiр, на батька й штовхнув його обома кулаками в груди.
Старий Кайдаш як стояв так i впав навзнак, аж ноги задер. Поламанi
шматки мотовила випали з його рук i вдарились об грубу.
Кайдашиха, Мотря й Лаврiн крикнули в один голос. Лаврiн з матiр'ю
кинувся обороняти старого батька i заступив його собою. Карпо оступився на
два ступенi до стола i знов став непорушно, неначе скеля, бiлий, як
крейда. Його темнi очi погасли й нiби померкли, а волосся на головi
настовбурчилось i стирчало, неначе в ©жака. Мотря злякалась, що за ©©
мотовило син побив батька.
Лаврiн з матiр'ю пiдвели батька й посадили на лавi. Кайдаш не говорив
нi слова й тiльки стогнав. Вiн не стiльки забився об дiл, як стривожився.
Неповага од сина й сором перед сво©ми дiтьми, i гнiв, i злiсть - все
злилось до купи в його душi, запекло його в грудях так, що йому здавалося,
нiби Карпо вбив його на смерть.
- Нема в тебе бога в серцi! Недурно ж ти до церкви не ходиш, - через
силу вимовив Кайдаш та все стогнав. Кайдашиха почала голосно плакати. У
Лаврiна брови насупились. Biн був ладен кинутись на Карпа й обiрвать йому
волосся на головi. Одна Мотря спокiйно ciлa на лавi, згорнула руки и
дивилась то на пiч, то пiд пiч.
У Карпа кров почала одходити од очей. Вже перед ним перестав крутиться
свiт. Biн узяв шапку й вийшов з хати.
- Це все через тебе, невiсточко! - промовила Кайдашиха i вдарила до
Мотрi кулаком об кулак.
- Може, через мене, а може, й через вас, - спокiйненько промовила
Мотря, дивлячись пiд пiч.
- Цур вам, пек вам! Поставлю вам хату через сiни та, про мене, там хоч
голови coбi поскручуйте! - сказав Кайдаш.
- Та перше зробiть менi й матерi дво мотовил, - спокiйненько промовила
Мотря.
- Бодай тобi добра не було з тво©м мотовилом. Через тво мотовило син
побив батька. Ой, свiте мiй! Не дадуть дiти сво ю смертю вмерти, -
бiдкалась Кайдашиха. - Хоч зараз вибирайся до сусiд з сво © хати.
Сумний зимнiй вечiр заглянув через вiкна в хату. Густi дiди стали по
кутках i навели, як блiда та сумна смерть, покiй на роздражнену,
розгнiвану ciм'ю. Молодицi замовкли та тiльки важко зiтхали. На лавi сидiв
старий Кайдаш, сидiв мовчки й coбi важко зiтхав, пiдперши голову долонею й
спершись лiктем на колiно. На його широкому блiдому лобi, на його спущених
вiках лежала глибока, важка туга, лежав сором, перемiшаний з жалем. Вiн не
©в цiлий день. Його тягло за живiт. Вiн накинув на себе свиту, надiв шапку
та й пiшов до шинку поминати святу п'ятницю та запивати сором.
Карпо вийшов з хати в однiй сорочцi. Вiн пiшов i став за повiткою пiд
грушею. Свiжий перший снiг укрив гори й долини нiби тонким дорогим
полотном. Усе небо було вкрите густими хмарами, неначе молочним туманом.
Карпо дивився на голi бiлi гори, що зовсiм зливалися з бiлим небом у
вечiрнiй iмлi так, що не можна було розiбрати, де кiнчались гори, де
починалось небо. Вiн дивився на чорний довгий рядок гip, котрi чорнiли од
густого дубового лiсу, неначе обкутанi чорним сукном, i вiн нiчого того не
бачив. Уся його душа десь заховалась глибоко сама в собi; вiн нiби
здерев'янiв од тi © подi©, котру недавно вчинив. М'який перший холод нiби
протверезив Карпа. З його голови почав виходити якийсь чад, i вiн потроху
почав примiчать хати, гори, лiс; вiн примiтив, як батько вийшов з двора,
пiшов шляхом поза ставком на греблю, увiйшов у шинок, як у шинку в вiкнi
заблищав вогонь. Вiн примiтив купку чоловiкiв, котра чорнiла й ворушилась
коло шинку на бiлому снiгу. I все те вiн бачив, неначе десь у водi,
одкинуте зверху од високого берега, або десь на днi неглибоко© прозоро©
рiчки.
Холод почав проймати Карпа. Вiн почутив, що його тiло труситься од
голови до самих пальцiв на ногах, що в його голова горить нiби вогнем. Вiн
повернувся на мiсцi й зачепив головою гiлку грушi, вкриту снiгом. Снiг,
неначе пух, посипався на його голову, на плечi, на голу шию, за пазуху.
Тодi тiльки вiн опам'ятувався, набрав у руки снiгу, приклав до голови й
тихою ходою пiшов у хату.
В хатi було тихо й сумно; нiхто не говорив нi слова, тiльки вогонь
палав та трiщав у печi i здавався однi ю живою веселою iстотою в мертвiй
хатi. Вже в хатi i свiтло погасло, а Кайдаш сидiв у шинку, пив з кумом
горiлку й там заночував.
На другий день перед обiдом Кайдаш увiйшов у хату i унiс дво нових
мотовил.
- Нате вам дво мотовил та, про мене, очi повиколюйте собi, - сказав
Кайдаш, кидаючи мотовила на лаву.
Мотря весело глянула на мотовила, зараз по обiдi витягла з сво © скринi
починки й почала мотать. Нове мотовило аж гуло в ©© руках i вряди-годи
черкалось об сволок, об стелю. Нi один цар не махав з такою втiхою
скiпетром, як Мотря сво©м мотовилом. Вона почула в собi дух господинi,
самостiйно© господинi. Свекруху брала злiсть. Для не© невiстчине мотовило
гуло, неначе кусливi джмелi кругом ©© голови.
"Пропадуть мо© конопельки! Похоплива невiсточка попряде ©х собi на
полотно поперед мене", - подумала Кайдашиха.
А невiстка мотала починки, полiчила чисницi та пасма, скинула пiвмоток
з мотовила й сховала в свою скриню.
- Ховай, невiсточко, в свою скриню, що запiрвеш. Швидко схова ш усе
наше добро, ще й нас убга ш у свою скриню, - промовила свекруха.
- Не бiйтесь! Такого добра не сховаю, а якби вас знайшла й сво©й
скринi, то ще б i надвiр викинула, - сказала невiстка.
Другого дня Мотря позбирала сво© й Карповi сорочки й намочила в лузi.
- Чом же ти не забрала та не помочила вcix сорочок? - спитала мати.
- Тим, що вас ycix бiльше обпирати не буду. Перiть coбi самi; адже ж
ма те руки.
- Нащо ж той захiд на два рази? Xiбa ще мало гармидеру в хатi? Нащо ти
наляпу ш зайвий раз у хатi? - сказала Кайдашиха.
Мотря не слухала матерi. Вона пооджимала сво© сорочки, другого дня
одзолила, попрала и покачала. Кайдашиха мусила заходжуватись сама коло
сво©х сорочок. Вона вже й не говорила за те чоловiковi, тим що боялась
колотнечi. Вона думала, що все те якось перетреться, перемнеться та й так
минеться. Але воно таки не минулось.
Раз Мотря спекла хлiб. Хлiб не вдався. Вона подала його на стiл до
борщу; хлiб вийшов липкий, з закальцем на два пальцi. На бiду й борщ
вийшов недобрий.
- Недобрий борщ, - сказав Лаврiн.
- Але й хлiб спекла, хоч коники лiпи! - сказала сердито Кайдашиха.
- Аж у горлi давить, - обiзвався i coбi старий Кайдаш.
Як на лихо, Лаврiн, жартуючи, взяв та злiпив з м'якушки коника,
поставив його на столi, ще й хвоста задер йому вгору.
Мотря зирнула на коника та й скипiла, неначе хто линув на не© окропом.
Вона лучче витерпiла б лайку, нiж смiшки.
- Лаяли, били, а це вже знущаються надо мною! - крикнула Мотря й кинула
об стiл ложкою.
- Чого ж ти кида ш ложкою нам усiм у вiчi? Честi не зна ш, чи що? -
сказав старий Кайдаш.
- Коли хочеш сердитись, то сердься, а не кидай на святий хлiб ложкою, -
обiзвався вперше сердито на свою жiнку Карпо. - Позабризкувала стравою
усiм oчi. Щось ти справдi вже дуже розiбралась.
- То варiть та печiть собi самi. Я нiчим вам не вгоджу, - сказала
Мотря, одiйшовши до печi.
- Якби ти була наймичка, то ти б собi одiйшла од нас, а ми пекли б та
варили самi собi, - сказав Кайдаш.
"Будете ви й так самi пекти й варити", - подумала Мотря й задумала на
другий день варити обiд тiльки для себе та для Карпа.
Другого дня Мотря встала дуже рано, сiла собi прясти, потiм затопила в
печi, знайшла два невеличкi горщечки й приставила в одному борщ, а в
другому кашу; якраз стiльки, скiльки треба було на двi душi. Вона задумала
й вечеряти з Карпом окремо.
Кайдашиха спала собi гарненько на печi та викачувалась. Полум'я трiщало
в печi, окрiп булькотiв, а вона потягалась на печi в теплiй постелi,
думаючи, що невiстка варить обiд на всiх. Вже стало розвиднятись,
Кайдашиха злiзла з печi, глянула в пiч i вглядiла дво маленьких горнят.
- Що це ти, Мотре, вариш у тих горнятах? - спитала вона.
- Борщ та кашу, - одказала Мотря.
- Нащо ж ти приставила страву в таких маленьких горнятках? Сьогоднi ж
не п'ятниця: i батько буде обiдати.
- Буде обiдать, як ви наварите, бо я на вас усiх не буду бiльше варити.
Я вам нiчим не догоджу. Варiть самi собi, одначе ви вчились в панiв.
Надворi вже свiтало. Сiм'я обiдала рано, а Кайдашисi прийшлось тiльки
що заходжуватись коло сирих бурякiв та коло капусти.
- Ой господи милосердний! Мабуть, ти наважилась звести мене з свiту! -
крикнула Кайдашиха. - Що це ти витворя ш?
- Те, що бачите.
- Приставляй у бiльшому горшку борщ!
- Навiщо? Мiй борщ вже докипа , - сказала Мотря спокiйно, але
насмiшкувато.
Кайдашисi довелось самiй приставлять другий борщ та другу кашу.
Зiйшло сонце. Мотря покликала Карпа обiдати i поставила на стiл борщ.
Сам Карпо здивувався.
- Що це ти, Мотре, вигаду ш? Ти хочеш знов розсердить батька? - сказав
Карпо.
- Сiдай та ©ж! Розносився з батьком. Батьковi наварить борщу мати, а я
бiльше не буду варити на всiх.
Карпо не знав, чи сiдати за стiл, чи нi. Кайдашиха наробила крику на
всю хату, на все подвiр'я. В хату вбiг Кайдаш, а за ним Лаврiн.
- Подивись, що твоя невiсточка витворя ! - крикнула Кайдашиха,
вихопивши з печi мале горня з кашею.
Старий Кайдаш витрiщив очi на горня i не знав до чого воно йдеться.
- Глянь! Що це таке! - сказала Кайдашиха, тикаючи пiд самий нiс
Кайдашевi горня з кашею.
- Каша. Що ж воно, як не каша. - сказав Кайдаш. Вiн не доглядався, в
якому там горшку зварили кашу.
- Подивись лишень, в якому горшку приставила твоя невiсточка оцю кашу,
- сказала Кайдашиха.
- В щербатому б то, чи що, - сказав Кайдаш.
- В щербатому... А чи стане цi © кашi на вcix? - спитала Кайдашиха,
сердита, що Кайдаш не розумi дiла.
- Чорт вашого батька зна , в якому там горшку ви приставля те кашу.
Бийтеся собi удвох, а мене не зачiпайте, - сказав Кайдаш, сердитий на
жiнок.
- Та це твоя невiсточка зварила обiд тiльки для себе та для Карпа. Вона
хоче обiдать окремо, - сказала Кайдашиха.
- Та нехай, про мене, обiда й сама, ще й розпережеться, - сказав
Кайдаш. - Нехай, про мене, з'©сть оцю кашу з горшком...
Старий Кайдаш пам'ятав мотовило. В його й досi щемiла спина.
- Я вже не знаю, що це далi буде. Вiзьму та й пiду в комipники. Чом ти,
Омельку, нiчого не скажеш отiй сатанi?
Омелько боявся, щоб не довелось через ту кашу вдруге задерти ноги
догори, i мовчав.
- Коли ти нiчого не скажеш, то я сама викидаю отой обiд свиням, -
сказала Кайдашиха i швиргонула горщик з кашею в помийницю. Горщик гепнув у
шаплик. Поми© бризнули на стiну й облили ©© патьоками до само© полицi.
Мотря аж зверетенилась.
- Коли ви викида те страву в помийницю, то я не буду ©сти вашого хлiба.
Ваш хлiб давить мене отут в горлi, як важкий камiнь. Нате вам i цей борщ,
що я наварила, та, про мене, оддайте його собакам.
Люта Мотря вхопила з столу миску з борщем i кинула ©© пiд ноги
свекрусi. Миска розлетiлась на черепки. картопля покотилась аж пiд
припiчок.
- Пху на вас! - плюнув старий Кайдаш на розлитий борщ i пiшов у повiтку
робити воза.
- Пху! - плюнув i собi Карпо та й вийшов з хати.
Лаврiн присiв i жартiвливо плюнув на самiсiньку копичку бурякiв та
квасолi та й собi пiшов з хати.
В хатi зостались самi молодицi. Кайдашиха стояла коло печi над розбитою
мискою мов кам'яна. Мотря стояла коло стола, як стовп, i дивилась на
широкi патьоки на стiнi коло помийницi.
В хатi було тихо, тiльки в печi на жару шкварчала ринка з вишкварками
так сердито та голосно, неначе кричало десять бабiв разом, вхопившись за
коси. Сало шипiло, як змiя, булькотало, кувiкало, як свиня в тину,
геготало, як гуска, гавкало, як собака, пищало, скреготало, а далi нiби
завило: гвалт, гвалт! Ринка, вся промочена салом, зайнялась. Сало загуло й
пiдняло здоровий огняний язик. лизнуло челюстi i загуло вiтром в коминi.
Кайдашиха обернулась, глянула на вогнене море в челюстях, вихопила з
печi ринку i накрила ©© ганчiркою. Ринка погасла, а по хатi пiшов такий
чад, такий смердючий дим, що Кайдашиха закашляла. Погасивши ринку, вона
крикнула на Мотрю:
- Вiзьми ж вiник та пiдмети, коли насмiтила сво©м борщем серед хати,
або, про мене, сховай оте добро в свою скриню.
Мотря взяла вiник, згорнула черепки, буряки та картоплю до помийницi й
укинула в помийницю.
- Зварила обiд для свиней; хто вже хто, а свинi тобi сьогоднi подякують
за хлiб, за сiль, - сказала Кайдашиха.
Мотря мовчала, тiльки зуби зцiпила. Вона вхопила кожух, накинула на
себе та й побiгла до сво © матерi.
- Дайте, мамо. пообiдать, - сказала вона Довбишцi.
- А чом же ти не, пообiдала вдома? - спитала мати.
- В мене свекруха люта змiя: ходить по хатi, полум'ям на мене дише, а з
носа гонить дим кужелем. На словах, як на цимбалах гра , а де ступить, то
пiд нею лiд мерзне, а як гляне, то од ©© очей молоко кисне.
- Кажи, дочко, свекровi, щоб вас одрiзнив, а то ви колись з свекрухою
спалите хату, - сказала Довбишка, насипаючи в миску борщу.
Колотнеча в Кайдашевiй хатi не переставала. Кайдашиха не говорила з
Мотрею по три днi, хоч Мотря вже не смiла варити собi обiд окремо. Стара
Кайдашиха дуже любила свого онука, колихала його, цiлувала, пестила. Мотря
не давала ©й дитини й одганяла ©© од колиски. Тiльки вночi, тодi як Мотря
спала мiцним сном, Кайдашиха вставала до дитини, забавляла, як вона
плакала, та годувала ©© молоком.
Кайдаш побачив, що справдi треба одрiзнити дiтей. Вiн боявся Карпа.
Карпо, побивши батька, забув про те i нiтрiшки не жалкував, неначе вiн
побив якого-небудь парубка в шинку.
У Кайдаша в повiтцi лежало чимало деревнi. Кайдаш прикупив трохи
колодок, щоб поставить Карповi хату через сiни. Тiльки почалася надворi
весна, вiн закопав слупи. Мотря посiяла на тому мiсцi пшеницю. Пшениця
зiйшла, то був знак, що мiсце для хати було чисте.
Кайдаш з Карпом закидав стiни, вшив покрiвлю, а Мотря валькувала стiни.
Стара Кайдашиха не поклала сво©ми руками нi одного валька глини.
Настало лiто. Хату освятили. Карпо й Мотря перейшли у свою хату. Мотря
вимазала чисто хату i тiльки половину сiней, неначе мотузком одмiряла.
Вона мазала сiни та все голосно спiвала:
Коли б менi господь помiг
Свекрухи дiждати!
Заставила б стару суку
Халяндри скакати.
Скачи, скачи, стара суко,
Хоч на однiй нiжцi.
А щоб знала, як годити
Молодiй невiстцi.
А у батька свого горе -
В свекра погуляти!
А у свекра гiрше пекла:
Свiта не видати.
Мотря спiвала на злiсть свекрусi голосно на всi сiни. Дверi були
одчиненi. Кайдашиха зачинила дверi з притиском, а Мотря ще голоснiше
гукала:
Заставила б стару суку
Халяндри скакати.
Карпо з Лаврiном перенесли Мотрину скриню в нову хату.
Мотря сiла на скринi й промовила:
- Тепер я зовсiм панi!
Вона гордо сидiла на сво©й скринi, як цар на престолi.
- Як же, Карпе, тепер буде у нас з хазяйством? Чи тiльки Мотря оддiлить
сво© горшки, чи й ти дума ш оддiлитися з худобою та з полем?
- Лучче, тату, зовсiм одрiзниться з худобою i полем, - сказав Карпо.
- Гляди, щоб навпiсля не жалкував. Ми робили в гуртi однi ю худобою, а
ти зна ш, що в гуртi каша ©сться, а гуща дiтей не розгонить.
- I вже, тату, нас гуща давно розiгнала! Як уже буде, так i буде.
Одрiзнiть мене з худобою i з полем. Буду плакати на себе, а не на вас.
- То ти i свiй тiк закладеш? У нас грунт такий тiсний.
- Та вже де-небудь притулюся, хоч у куточку, - сказав Карпо.
I батько мусив оддiлить синовi хазяйство: дав йому пару волiв, воза,
борону i мусив видiлить частку поля.
Мотря з того часу у сво©й хатi нiби на свiт народилась. В свекрушину
хату вона нiколи й не заглядала.
V_
Раз перед зеленими святками Кайдаш послав Лаврiна до млина. Лаврiн
запрiг воли. Батько винiс з комори два мiшки жита й поклав на вiз. Мати
дала Лаврiновi торбину з харчю.
- дь же, сину, до млина, та не гайся. Тепер в млинi не завiзно: млива
там небагато. До вечора змелеш i додому вернешся.
Син рушив з двора, ви©хав з села й по©хав понад Россю. Дорога йшла з
гори та на гору, з гори та на гору, над самою Россю. Млин був пiд самим
Богуславом. Лаврiн звернув на малий шлях у глибоку долину i ви©хав до
рiчки.
Молодий парубок сидiв на возi i навiть не поганяв волiв. Вiн задивився
на рiчку, на зеленi верби понад водою. Веселе сонце грало маревом над
вербами, над водою, над камiнням. Воли лiниво сунулись по дорозi. Лаврiн
дивився на рiчку i спiвав пiснi.
За Россю, пiд високою скелею, блищав на сонцi новий гарний панський
млин, увесь обтесаний, обмальований, як цяцька, з покрiвлею з дощок, з
двома вiкнами, з бiлими стовпами, навiть з ганком. Четверо колiс неначе
залюбки та заiграшки крутились на ясному сонцi й сипали бризками на всi
боки. Вода гула на потоках, шумiла бiлою пiною нижче од колiс, бризкала
нiби туманом, в котрому неначе грали в хрещика маленькi веселки.
Лаврiн при©хав до млина, позносив з воза мiшки, за©хав пiд верби,
розпрiг воли, поклав ©м сiна, а сам лiг спати. Виспавшись добре в холодку,
вiн скупався в Росi, пополуднував i пiшов у млин. Мiрошник уже насипав
борошном його мiшки.
Надворi починало вечорiти. Лаврiн винiс на вiз мiшки i почав запрягати
воли.
Не встиг вiн закласти заноза в ярмо i ненароком кинув очима за Рось: за
Россю, коло скелi на долинi, вкритiй зеленим житом, червонiла якась велика
квiтка.
"Де та квiтка взялася на долинi, та ще така здорова?" - подумав Лаврiн.
Коли дивиться вiн - та червона квiтка нiби пливе межею, помiж зеленими
колосками. З-пiд квiтки виринула з колоскiв голова з чорними кiсьми i
неначе поплила понад колосками. Лаврiн углядiв, що ту чорноволосу голову
двiчi обвивали жовтогарячi кiсники, а за кiсники були затиканi цiлi пучки
червоного маку. З жита нiби виплила молода дiвчина з сапою в руках. Лаврiн
задивився на не© й покинув запрягати другого вола. Дiвчина прийшла до
Росi, стала на плисковатому каменi й почала мити ноги. Лаврiн знехотя
задивився на ©© чорнi брови.
Дiвчина перейшла через греблю, ступила на мiсток на лотоках, сперлась
на поренчата й задивилась не так на воду, як на свою вроду. До не© з води
виглянуло ©© лице, свiже, як ягода, з чорними бровами. Дiвчина милувалась
собою та червоним намистом на ши©.
Лаврiн стояв пiд вербою недалечка од дiвчини й дивився на не©. Сонце
грало на червоному намистi, на рум'яних щоках. Дiвчина була невелика на
зрiст, але рiвна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина,
довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки, червонiли, як червонобокi
яблучка, губи були повнi та червонi, як калина. На чистому лобi були нiби
намальованi веселi тонкi чорнi брови, густi-прегустi, як шовк.
Лаврiн дивився на дiвчину, як вона спустила на щоки довгi чорнi вi©, як
вона потiм повернулась боком, дивилась на воду, на скелi, як блищав ©©
чистий, рiвний лоб.
"Ой, гарна ж дiвчина, як рай, мов червона рожа, повита барвiнком!"-
подумав Лаврiн, запрягаючи другого вола.
Дiвчина вирвала з верби гiлку й кинула далеко на воду. Гiлка сунулась
по водi поволi, а далi нiби побiгла на потоки i шубовснула пiд колесо.
Дiвчина засмiялась i блиснула всiма бiлими зубами проти сонця, нiби двома
низками перлiв. Вона кинула очима на Лаврiна, задивилась на його й
засоромилась, потiм знялася з мiсця, шугнула зозулею проз Лаврiна,
блиснула на його карими очима i повернула на шлях.
Лаврiн почутив, що вона нiби освiтила всю його душу, освiтила густу
тiнь пiд вербою, неначе сонцем, i побiгла на горку зiркою.
"I де ти, красо, вродилася! - подумав Лаврiн. - З тво©ми шовковими
бровами; коли б ти була зозулею в гаю, то я тебе й там упiймаю".
Лаврiн махнув батогом на воли i, замiсть того, щоб ©хати додому через
греблю, повернув цабе на пригорок за дiвчиною.
Дорога од млина розходилась на три шляхи. Кругом було дуже густо сiл, i
Лаврiновi дуже хотiлось знати, з якого села та дiвчина. Дiвчина пiшла
середнiм шляхом. Лаврiн повернув за нею. Вiн погнав воли й не мiг одiрвати
очей од тонкого стану, загорнутого в горсет, од тонко© загорiло© ши©. По
обидва боки стояло високе жито, неначе двi зеленi стiни. Дiвчина iшла
попiд самою зеленою стiною, висмикувала з жита синi волошки й затикала за
вуха. Лаврiн догнав ©© й порiвнявся з нею.
Вона глянула на його сво©ми темними очима, i йому здалося, що на житi
блиснули двi зiрки.
- Добривечiр тобi, дiвчино! Чи далеко звiдсiль до села? - спитав
Лаврiн.
- До якого села тобi треба? - спитала дiвчина, i ©© голос рознiсся,
неначе в житi затуркотала горлиця.
- До того села, звiдкiля ти сама, - сказав Лаврiи.
- Не питай, бо швидко старий будеш, - сказала дiвчина й осмiхнулась.
290
Вона задивилася на Лаврiна.
Лаврiн сидiв на возi, спустивши ноги на вiйя, i махав батогом на воли.
"Який гарний парубок, хоч i бiлявий, якi в його веселi очi!" - подумала
дiвчина, поглядаючи скоса на Лаврiна.
Дiвчина пiшла уперед. Лаврiн погнав воли за нею. Йому хотiлось, щоб
вона йшла як можна тихiше, як можна довше, щоб надивитись на не©.
- Чого це ти так хапа шся? - спитав Лаврiн.
- Щоб мати не лаяли, - одказала дiвчина.
- А де ж ти була?
- Панськi буряки полола за Россю, а це йду додому, - сказала дiвчина i
вже смiливiше глянула на Лаврiна. Вона пiшла тихiше, розмовляючи з
парубком.
- Та скажи-бо, дiвчино, з якого ти села, чи з Бi вець, чи з Дешок?
- З Бi вець, - сказала дiвчина, - а тобi навiщо?
- А хiба не можна спитати? Як тебе звуть?
- Мелашка. Оце, який ти цiкавий!
- А як твого батька прозивають?
- Охрiм Балаш. Може, хочеш знати, як i матiр звуть? - спитала дiвчина й
засмiялась. - А ти сам бi вський?
- Нi, я з Семигор. Мене звуть Лаврiн Кайдашенко.
- А чого ж ти ©деш з борошном не в Семигори, та в Бi вцi?
- Та це мене батько послав... - сказав Лаврiн та й не доказав.
Вузька дорога йшла на гору й прорiзувала високе жито до самого лiсу. На