Страница:
- Там буде стрiлянина, - мовив вiн ще вчора Мiгелевi Хуанесу, - там, де з'явиться "Люцифер", вiн, чорти б його вхопили, може, чого доброго, викинути якусь електричну мiну. Одним словом, навiщо нам рискувати? Краще зайняти позицiю за мiцними мурами, воно, знаєте, безпечнiше. А вони справляться самi. Повiдомлять же нас негайно, ми будемо знати й тут. Навiть зможемо вiдразу iнформувати мiнiстра.- Вiн мав на увазi встановлений у кабiнетi коменданта додатковий телефон прямого зв'язку, який з'єднував Сан-Сальвадор з мiнiстерством внутрiшнiх справ.
Мiгель Хуанес, певна рiч, не мав нiяких заперечень проти такого рiшення Кабанероса. Тут, у кабiнетi коменданта в'язницi, було значно затишнiше. Тiльки б задзвонив якийсь iз телефонiв! Тiльки б Сивий Капiтан вдерся в пiдготовлену для нього пастку!
Карло Кабанерос все ще не втрачав надiї. Хитра психологiчна гра, яку проводив генерал Альдумеро да Хуранiто, мусила дати, нарештi, бажанi наслiдки! Ось iще хвилинка, пiвхвилинки, ще кiлька секунд - i якийсь з телефонiв обов'язково задзвонить. Не може бути, щоб справа провалилася, не може бути, щоб самолюбний Ернан Рамiро не спробував звiльнити Педро Дорiлью!
I все ж таки телефони мовчали.
До кабiнету увiйшов комендант в'язницi. Вiн виструнчився по формi й доповiв:
- Пробачте, пане начальник, якщо не буде вашого наказу вiдкласти виконання вироку, час вести ув'язненого на страту. У нас все готове.
Вiдкласти виконання вироку? Нi, про таке не може бути й мови! Тим бiльше, що, зрештою... Ну, так, Сивий Капiтан не наважився на спробу врятування Педро Дорiльї, очевидно, вiн, зрозумiв, що це було б безнадiйною справою. Що ж, страта Педро Дорiльї, оголошеного державним злочинцем i спiльником Ернана Рамiро, сама по собi доведе двi речi. Перше: уряд i полiцiя не жартують, а й справдi вирiшили безжально карати всiх, хто зв'язаний з Сивим Капiтаном. I друге: страта покаже, що Сивий Капiтан нездатний виконати свою урочисту обiцянку допомагати тим, хто приєднається до нього. Це теж має значення. Гаразд!
Карло Кабанерос кинув останнiй погляд на мовчазнi телефоннi апарати i вiдповiв комендантовi в'язницi:
- Розпочинайте! Ми з паном Хуанесом також будемо присутнi на стратi.
На внутрiшньому дворi, що мiстився всерединi величезного кам'яного будинку в'язницi i був таким чином цiлком вiдрiзаний вiд зовнiшнього свiту, зiбралося вже чимало людей. Неподалiк вiд високого ешафота з великою дерев'яною колодою окремою купкою стояли чиновники, присутнiсть яких при стратi була обов'язковою за законом: прокурор, чини жандармерiї. Ближче до дверей головного входу юрмилися всюдисущi кореспонденти з фотоапаратами в руках: ясно, газети не могли залишити поза увагою таку сенсацiйну страту. Ще далi, бiля мурiв, тiснилися неминучi в таких справах цiкавi, яким удалося дiстати перепустку на криваве видовище. Цi були найбiльш збудженi; вони напружено всмоктували в себе кожну деталь, кожну рису, кожен рух прокурора чи когось ще з офiцiальних осiб. Адже вони з насолодою передчували, як пiсля страти будуть, захлинаючись, розповiдати про все це iншим цiкавим, що не потрапили сюди.
Не дивлячись нi на кого, Карло Кабанерос, супроводжуваний Мiгелем Хуанесом, пройшов до одного з мурiв двору i спинився там, звичним театральним жестом спираючись на позолочений ефес шаблi.
Комендант в'язницi подав знак.
Вiдчинилися автоматичнi дверi головного входу. З них з шаблями наголо вийшли жандарми. Слiдом за ними йшов огрядний католицький патер у довгiй сутанi, набожно пiдвiвши голову з чисто виголеною на макiвцi круглою рожевою тонзурою i тримаючи в коротеньких руках великий чорний хрест. Губи його весь час ворушилися, очi дивилися вгору, в блакитне ранкове небо: вiн зосереджено, наче не помiчаючи нiкого навколо, молився господу богу за грiшну душу людини, яку мали стратити. Адже за кожну таку душу патер акуратно одержував вiд комендатури в'язницi кругленьку суму песет...
По юрбi цiкавих пробiг шепiт: на ешафот зiйшов кат - високий, широкоплечий чоловiк з сокирою в руках. Обличчя його ховала зловiсна маска. Вiн став на ешафот, спершись обома руками на сокиру.
I раптом стало тихо. Всi дивилися в бiк головного входу, звiдки вийшов Педро Дорiлья. Вiн iшов легкими повiльними кроками в своєму арештантському одязi, кремезний i мiцний. Схудле, змучене допитами i катуванням обличчя його було спокiйне. Опинившись у дворi, вiн подивився навколо. Погляд його впав на високий ешафот i ката на ньому. Презирлива посмiшка з'явилася на губах Педро Дорiльї, коли вiн побачив, як метушаться кореспонденти, як вони нацiлюються на нього фотоапаратами.
Процесiя посувалася далi. Не спиняючись, патер пiдiбгав однiєю рукою довгу сутану й спритно зiйшов дерев'яними сходами на ешафот: видно було, що вiн добре звик до встановленого церемонiалу i проробляв його далеко не вперше. Тут патер став поруч з високим катом, який так само недбало, у звичнiй, завченiй позi спирався на свою блискучу, гостро виточену сокиру. Кат чекав: його черга мусила прийти пiзнiше. Спочатку представник святої католицької церкви мав потурбуватися про душу засудженого на страту.
Патер повернувся i простягнув до Педро Дорiльї чорний хрест.
- Примирися з господом богом, чоловiче, - солодким, єлейним голосом промовив вiн. - Тяжкi грiхи твої, о заблудла вiвця! Проте милiсть господня всеосяжна. Помолися разом зi мною, преклони колiна перед святим хрестом. I господь бог простить тобi, прийме душу твою безсмертну в лоно своє, якщо ти хоч в останню хвилину твого земного життя покаєшся, сину мiй!.. Преклони колiна, примирися з волею божою, визнай свої грiхи!..
В тишi, яка панувала на внутрiшньому дворi в'язницi, було виразно чути кожне слово патера. Кат переступив з ноги на ногу: мабуть, йому дуже набридли такi промови.
- Помолися разом зi мною, сину мiй! - продовжував патер завченi заклики. - Всемилостивий господь бог дивиться на тебе з висоти свого святого престолу. Покайся, i душа твоя очиститься перед смертю, увiйде до вiчного життя, де немає анi болю, анi печалi. Преклони колiна i молися зi мною! Кайся, сину мiй!..
Педро Дорiлья спокiйним рухом одвiв убiк чорний хрест разом з рукою його власника, з неприхованою огидою глянув на лицемiрне обличчя патера з його єлейно стуленими губами i голосно мовив:
- Менi нема чого каятися. Посуньтеся, панотче, не заважайте вашому сусiдовi робити свою справу.
Патер, сплеснувши руками, наче в одчаї вiд такої впертостi закоренiлого грiшника, вiдсахнувся, але зразу ж таки дiловито перехрестив своїм чорним хрестом засудженого, хоч той уже не дивився на нього. А тодi, знов стуливши губи, вiдiйшов убiк. На цьому його обов'язки офiцiального представника святої католицької церкви закiнчувалися.
Педро Дорiлья нерухомо стояв на ешафотi, мов замислився про щось, вiдоме тiльки йому самому. Кат випростався, зробив ледве помiтний рух головою. Два його помiчники з'явилися на ешафотi позаду засудженого. Вони поклали мiцнi руки на плечi Дорiльї, щоб вести його до плахи, бiля якої чекав кат.
Несподiваним рвучким рухом Педро Дорiлья вiдштовхнув обох зразу, хоч цi люди, мабуть, були не слабшi вiд нього самого. Вiн випростався на весь зрiст, очi його виблиснули.
- Е, мабуть, його даремно вивели з вiльними руками, - пробурмотiв начальник полiцiї, мимоволi вiдступаючи на крок ближче до муру. - Як би не почав опиратися...
Нi, Педро Дорiлья не збирався чинити опiр. Навiщо? Навколо було стiльки озброєних ворогiв, що про це не варто було й думати. Але вiн не хотiв i того, щоб його хтось вiв, пiдштовхував, стримував. Як вiдважна людина, що перед розстрiлом зриває з свого обличчя боягузливу пов'язку i готова дивитися прямо в очi смертi, так i Педро Дорiлья хотiв мужньо i твердо дiйти до неминучого зараз кiнця. У нього вистачить рiшучостi, вiн не втратить самовладання перед усiма цими людцями, що зiбралися сюди полоскотати нерви кривавою стратою!
Помiчники ката завагалися, наче зважуючи мiць могутнiх м'язiв своєї жертви.
А Педро Дорiлья стояв самотнiй на ешафотi, вiн високо пiдвiв голову i наче вглядався вдалину, шукав когось запалими стомленими очима. Стiльки думок, стiльки спогадiв налинуло на нього в цю останню хвилину! За невловиму мить пролiтають вони одна за одною, цi гарячi, нестримнi думки, нiби все життя з незбагненною швидкiстю проноситься перед ним. I серед тих думок була одна, яка пiдкоряла собi всi iншi, найболючiша, найвразливiша думка про єдину, любиму доньку, чорнооку Марту.
Де вона зараз? Що з нею? Як житиме вона сама без нього, серед чужих людей?..
Доню, доню, хоч би востаннє поглянути на тебе, побачити твоє миле, ще таке дитяче личко, притиснути до серця, поцiлувати! Донечко, люба, хоча б хвилинку побути з тобою!
Та навколо самi чужi, холоднi, лютi вороги, цiкавi людцi, якi зiйшлися сюди, щоб розважитися, на власнi очi побачити, чи не здригнеться перед сокирою ката зацькована, змучена людина в строкатому арештантському одязi. Не буде цього! Вiн триматиметься мужньо, хоч би для цього треба було зiбрати останнi сили, вiн не здригнеться, оточений байдужими ворогами. Тримайся, Педро Дорiлья, тримайся так, щоб Фредо Вiкторе, старий i випробуваний твiй друг, взнавши про останнi твої хвилини, мовив зворушено: "Так, Педро не здав, вiн пройшов останнiй шлях з честю, як i належить мужньому робiтниковi!"
Схудле обличчя Педро Дорiльї просвiтлiло, немов його осяяло якесь тепле внутрiшнє свiтло. Тепер вiн вiдчував себе iнакше, вище вiд усiх тих, хто оточував його зараз у цьому замкненому кам'яному мiшку. Вiн обвiв поглядом людей внизу, якi вороже, але з неприхованою цiкавiстю дивилися на нього, пiдвiвши голови. їх цiкавило, мабуть, що ще зробить цей кремезний, непримиренний ув'язнений.
А, ви чекаєте, хижаки, звiрi! Ви хочете ще щось побачити, почути? Гаразд! Педро дасть вам таку приємнiсть, тiльки зробить це по-своєму, як вiн вважає за краще. I гучно, чiтко вимовляючи кожне слово, Педро Дорiлья заговорив, гнiвно кидаючи цi важкi слова в огиднi, ворожi обличчя людей, що скупчилися навколо ешафота.
- Ось вам моє останнє слово, кати! Запам'ятайте його! Ви вбиваєте мене, як убили ранiше сотнi й тисячi iнших чесних людей в країнi. Тi люди боролися з вами, з кривавими фалангiстами, вони загинули за священне дiло!..
- Спинiть його! - гукнув обурено начальник полiцiї. Та жандарми лише перезирнулися: як спинити? Адже ця людина зараз нiчого вже не боїться, нiяких погроз, бо вона стоїть перед неминучою смертю...
Педро Дорiлья помiтив, як помiчники ката посунулися до нього. Е нi! Не вийде, панове!
- Не пiдходьте! - гнiвно гукнув вiн. - Спинити мене вам усе одно не вдасться! А коли скiнчу, можете робити що завгодно... та нiчого вам i не треба буде робити, я не опиратимуся. Зрозумiли? Отож i краще. Так от, панове, - продовжував вiн, i в мужньому його голосi забринiла виразна гiркота, - я шкодую тiльки про одне. Надто мало, майже нiчого не зробив я для того священного дiла, за яке вмирали мої друзi. I коли б знов передо мною вiдкрилося життя, о, я вже знав би, як його використати! Для боротьби з вами, безжальної боротьби не на життя, а на смерть, от для чого використав би я тодi своє життя! Тепер можете страчувати мене, панове. Але рано чи пiзно народ стратить самих вас! На вас, гнобителiв i кровопивць, впаде його гнiв! Хай живе вiльний народ!
Начальник полiцiї люто лаяв коменданта в'язницi:
- I часто у вас бувають отакi сцени? Чортзна-що! Хiба можна припускати таке? Це що вам, трибуна для антидержавних промов чи ешафот? Неподобство! Я вам покажу!
Комендант щось намагався пояснити, але Карло Кабане-рос не хотiв його й слухати, вкрай розлютований тим, що йому довелося побачити й почути. Вiн обiрвав коменданта грiзним наказом:
- Досить! Кiнчайте вже! Страчуйте його!
Та й без того наказу помiчники ката вже самi наскочили на Педро Дорiлью, схопили його за руки i потягли до плахи. Педро не чинив нiякого опору. Це було б нi до чого. Вiн зробив останнє, що мiг зробити, вiн висловив катам те, що думав. Хай кiнчають.
Вiн ступив кiлька крокiв до широкої плахи, бiля якої стояв напоготовi кат з сокирою, i спинився тут, щоб востаннє на повнi груди вдихнути повiтря. Пiдвiвши голову, мов не помiчаючи зусиль помiчникiв ката, якi намагалися схилити його до плахи, напруживши мiцне своє тiло, Педро Дорiлья дивився на чисте блакитне небо, щоб ще раз перед смертю побачити не огиднi обличчя ворогiв, а бiлi яснi хмарки, на якi так любили дивитися вони з Мартою...
Мимоволi Мiгель Хуанес, як i чимало iнших присутнiх, також подивився вгору, куди скерований був останнiй погляд Педро Дорiльї, на небо, глибоке, бездонне небо над кам'яним двором в'язницi. I здригнувся. Нi, вiн, мабуть, марить, вiн збожеволiв, то дається взнаки безсоння, тривожна нiч i втома останнiх днiв!.. Такого ж не може бути!
Невiдомо звiдки, справдi, з чистого ясного неба на тюремний двiр насувалася темна тiнь. То було щось дивовижне, воно нагадувало дирижабль, довгасте, важке... i те "щось" збiльшувалося в розмiрах щомитi, зростало на очах! Воно хутко, невпинно падало на двiр, де мала вiдбутися страта, спускалося нижче й нижче, наче прямо на людей, якi вже кинулися врозтiч до стiн, шукаючи порятунку, лементуючи, задихаючись.
- "Люцифер"!..
2. ПОРЯТУНОК З ПОВIТРЯ
- "Люцифер"! - вигукнув Мiгель Хуанес. У розпачi вiн вiдмахнувся руками, мов вiд страшного привида.
- "Люцифер"! - лунало навколо в дикiй метушнi i панiцi, що охопила стадо зляканих тварин, на яке враз перетворився натовп у тюремному дворi.
З одчайдушними криками, вкрай переляканi несподiваною появою "Люцифера", люди, якi досi почували себе господарями становища, кинулися до дверей головного входу. Але дверi не вiдчинялися. Люди стукотiли в них кулаками, кричали, та дверi не пiддавалися, хоч як натискували жандарми i охоронники на рукоятки з обох їх бокiв. Дверi наче заїло. Мабуть, то була магнiтна дiя електричних приладiв "Люцифера".
А сiро-зелений корпус величезної машини опускався нижче й нижче, i дивно було, яка нез'ясовна сила тримала його в повiтрi. Ось вiн спинився над ешафотом. Товстi його колеса лiнькувато поверталися, "Люцифер" висiв у повiтрi всього за два-три метри вiд поверхнi ешафота, не пiдтримуваний нiчим, не спираючись нi на що. I крiзь шаленi крики людей внизу було чути напружене шипiння якоїсь великої машини, рiвне i безнастанне, мов звiдкись виходив пiд тиском могутнiй струмiнь пари.
Високий кат у масцi давно вже загубив свою сокиру, зiскочив з ешафота i кинувся до юрби переляканих чиновникiв i жандармiв, якi все ще намагалися вiдчинити важкi дверi, знайти вихiд з заклятого двору. Слiдом за ним, пiдiбгавши до пояса довгу чорну сутану, побiг патер, безпорадно розмахуючи непотрiбним хрестом; один за одним втекли помiчники ката.
На ешафотi лишився сам Педро Дорiлья. Вiн не мiг нiчого зрозумiти, все це сталося так раптово, так неймовiрно. Широко розкритими очима вiн дивився на "Люцифер", який упав з неба немов навмисно в останнi хвилини, останнi секунди. Адже, можливо, ще мить - i Педро Дорiлья вже нiчого не встиг би побачити, нiчого не змiг би почути... Вiн вiдчув, як тремтить усе його тiло. Чого з'явився тут "Люцифер", Педро Дорiлья не думав; та хiба ж вiн зараз спроможний був взагалi про щось мiркувати? Вiн знав тiльки одне: сталося дивне чудо, смерть, яка була досi неминучою, вiдiйшла кудись убiк, вiн знов вiльно дихає, бачить сонце, небо... чує одчайдушне лементування натовпу внизу. Але це його не обходить, бо не може, просто не може вже бути щось страшнiше вiд того, що було з ним перед тим...
Червоне, налите кров'ю обличчя Карло Кабанероса перекосилося, на ньому з'явилися якiсь сiрi плями. Губи його стрибали, коли вiн, запинаючись i зовсiм уже не думаючи приховати страху, швидко-швидко бурмотiв, сiпаючи Мiгеля Хуанеса за руку:
- Та вiдчинiть... вiдчинiть тi проклятi дверi... мерщiй!.. Вiн спалить нас тут живцем...
Хуанес гарячково оглядався: не може ж бути, щоб звiдси, з цього кам'яного двору, що раптом перетворився на пастку для всiх, не було ще якогось виходу! I раптом вiн вiдчув, як слабшає, стає млявим усе його тiло: немає надiї... Бо ж вiн побачив, як метушиться бiля головного входу комендант в'язницi, також намагаючись вiдчинити дверi. Якщо й вiн не бачить iншого виходу, вiн, комендант в'язницi, значить, надiї немає, нема порятунку...
- Ой, вiн зараз стрiлятиме! Тими електричними мiнами! - лементував бiля Мiгеля Хуанеса тоненьким, дивним для його дебелого тiла голоском прокурор. Допоможiть! Допоможiть!
Та його нiхто й не слухав. Пiд ногами ошалiлих, охоплених панiкою людей трiскотiли й ламалися кинутi кореспондентами фотоапарати й лампи-блискавки, сплющувалися оздобленi золотом пишнi кашкети полiцейських, жандармiв i чиновникiв. А самi цi люди, збожеволiлi вiд жаху, нещодавно такi поважнi й пихатi чиновники, жандарми й кат, з обличчя якого давно звалилася таємнича маска, i його помiчники, католицький патер, який загубив у метушнi свiй великий чорний хрест, - усi цi сполотнiлi людцi, бiльше схожi тепер на злякане, озвiрiле стадо двоногих тварин, юрмилися по найдальших кутках тюремного двору. Вони вiдштовхували один одного, пробивалися кудись, самi не знаючи куди, притискувалися до кам'яних стiн, немов намагаючись вдавитися в них, шукали виходу, стукотiли в залiзнi дверi, до вперто не вiдчинялися.
I враз стало тихо, так тихо, нiби в усiх раптом перехопило подих вiд безмежного переляку. Згори залунав насмiшкуватий, холодний голос Сивого Капiтана, стократно пiдсилений репродуктором.
- Чого ж ви так злякалися, панове? Адже ви певнi були, що знищите мене разом з "Люцифером" пiд час першої ж моєї появи. I раптом така панiка. Ай-ай, шановнi панове, на небагато ж вас вистачило! Боїтеся? Та стiйте вже, не метушiться! Поки що я не збираюся нiчого поганого з вами робити, надто ви мiзернi боягузи. Але майте на увазi: якщо хтось з вас зважиться на якусь дiю проти мене чи моїх людей, пощади не буде! Ви в моїх руках! Стояти по мiсцях, панове!
Голос Сивого Капiтана замовк. Люди у дворi завмерли - кожен там, де опинився цiєї митi. I тiльки сотнi зляканих очей вп'ялися в нерухомi обриси "Люцифера": що хоче зробити Сивий Капiтан?
У боковiй стiнцi "Люцифера" безшумно вiдчинилися дверi. Водночас з них прямо на ешафот упали сходи.
По них легко збiгло вниз двоє людей у синiх комбiнезонах. Один з них вмить опинився бiля плахи, де стояв приголомшений усiм, що вiдбувалося навколо нього, Педро Дорiлья, i голосно гукнув:
- Педро! Давнiй мiй друже!
Дорiлья здригнувся. Цей голос... знайомий голос Валенто Клаудо!.. I це ж вiн сам... Нi, то було вже занадто, все навколо стрибало i змiшувалося, виростало i зменшувалося, мов у якомусь калейдоскопi, у чудернацькому фантастичному фiльмi, де не можна було збагнути, що до чого i звiдки береться. Нерви Педро Дорiльї не витримали, вiн похитнувся, як людина, що втрачає рiвновагу, i поточився, майже втрачаючи свiдомiсть.
Але його пiдхопили мiцнi дружнi руки. I ось Педро Дорiлья уже обiймав свого приятеля i нескладно, хвилюючись, вiдчуваючи, як зволожуються його очi, говорив:
- Валенто, менi здається... здається, що все це тiльки дивний сон... звiдки?.. Звiдки ти з'явився?.. так несподiвано, адже це був уже кiнець... i я думав... гадав, що... ну, iще хвилина... Валенто, друже!
Пiдтримуючи Дорiлью, Валенто Клаудо iшов з ним до "Люцифера", до сходiв. Мiцний, мужнiй Педро, який ще кiлька хвилин тому кидав смiливий виклик катам i, гордовито випроставшись, презирливо дивився на них з ешафота, такий незламний i твердий,- тепер наче втратив усю свою силу, важко переступав з ноги на ногу, мов хворий. Мабуть, усю свою силу, всю витримку вклав вiн тодi в тi хвилини, коли наближався неминучий кiнець, щоб вистояти, не здатися. I тепер дiяла бурхлива реакцiя, слабiсть, яка прийшла на змiну нервовому напруженню.
- Менi аж соромно, Валенто, - кволо говорив вiн, - я раптом став такий слабий... але я досi тримався добре, Валенто, запевняю тебе! А от зараз... ти ж наче з неба впав...
- А хiба ж не з неба? - весело вiдгукнувся Валенто Клаудо. - Звiсно, з самiсiнького неба, Педро. I з подарунком для тебе, друже. Та ще з яким! О, цей подарунок чекає на тебе там, всерединi,- вказав вiн рукою на "Люцифер". - Тримайся, друже! Адже ти не хочеш, щоб твоя донька побачила тебе слабим, га?
- Марта! - вигукнув радiсно Педро Дорiлья. - Марта!
Вiн вiдчув, як знов прилили сили в його руки, як змiцнiли враз ноги - i все тiло, щойно слабке й кволе, налилося новою енергiєю, що прилинула невiдомо звiдки. Вiн вирвався з рук Валенто Клаудо, бо хiба ж потрiбна була йому зараз чиясь допомога, коли поблизу чекала на нього зустрiч з любою донькою? - i, стрибаючи враз через кiлька схiдцiв, як нестримний у своєму запалi юнак, вбiг у дверi "Люцифера".
- Марто! Донечко! Марто! - гукав Педро Дорiлья.
Звiдкись зсередини до нього долинув дзвiнкий i схвильований дiвочий голос:
- Тату! Нарештi!
А люди в синiх комбiнезонах уже також зникали слiдом за Педро Дорiльєю в розчинених дверях величезної машини, загадкового "Люцифера", який усе ще нерухомим громаддям висiв у повiтрi, не торкаючись грунту, наче вiн не бажав забруднитися об цю гидку, споганену фалангiстами, жандармами i полiцейськими землю...
Мовчки, затамувавши подих, притискуючись один до одного, боячись поворухнутися, стежили за всiм цим чиновники i жандарми знизу. Можливо, все це ще обiйдеться, можливо, й справдi жахливий Сивий Капiтан цього разу не вживе своєї смертоносної зброї, вони вцiлiють, врятуються з кам'яної мишоловки?..
Мiгель Хуанес стояв разом з iншими, поряд з Карло Кабанеросом, який важко, уривчасто дихав. Раз чи два начальник полiцiї немовби тихо щось шепотiв Хуанесовi, але той нiчого не чув. З того часу, як панiку натовпу змiнила паралiзована нерухомiсть, Мiгель Хуанес вiдчув, що до нього повертається свiдомiсть, повертається можливiсть думати, мiркувати. Нiбито Сивий Капiтан, справдi, з невiдомих причин вирiшив помилувати тих, хто був присутнiм у тюремному дворi. Чи то на нього так вплинув успiх його появи тут, чи щось ще, хтозна. Ясно, що вiн не знав про влаштовану йому в Кодуранцi пастку, iнакше вiн обов'язково помстився б. А втiм, якщо Ернан Рамiро не знав про пастку, чому тодi вiн не з'явився ранiше, чому вiн обрав цього разу такий спосiб - впасти прямо з неба? Хтозна... Але вiн таки з'явився, прилетiв сюди... i тим самим уникнув небезпеки вiд усiх тих гармат i засiдок, що були приготованi навколо Сан-Сальвадора. Йому весь час щастить! Прилетiв, прилетiв, як на крилах...
Тiльки цього й бракувало! Нанiвець звелися всi хитромудрi приготування... проте, хто ж мiг припустити таку можливiсть, хто передбачив би, що машина Сивого Капiтана здатна ще й лiтати в повiтрi?..
Так само, як вiн прямовисно спускався, так само "Люцифер", мабуть, i знiметься в чисте небо. Як? А чорти його знають як! I нiщо його не спинить, як не спинило й тодi, коли вiн летiв сюди. Тому й спостережнi пости нiчого не сповiстили. Зрозумiло, адже вони стежили за шляхами, за вулицями Кодуранци, за тим, що вiдбувалося на земнiй поверхнi, а не на небi. Коли хтось i бачив "Люцифера" у польотi, то, напевно, i на думку йому не могло спасти, що летить дивна машина Сивого Капiтана, а не якийсь звичайний лiтак чи дирижабль, нарештi. Е, та що там тепер думати про це! Все одно справи вже не полагодиш, принаймнi за цих обставин.
I ще одна думка прорiзала мозок Мiгеля Хуанеса: ось де ховалася загадка таємничого листа, який тодi так несподiвано з'явився, наче з повiтря, у кабiнетi начальника полiцiї! Так, так, тепер можна, все пов'язати! I коли б вiн сам, уславлений детектив Мiгель Хуанес, краще помiркував, вiн би додумався до всього ще тодi. Справдi: вiн чув за вiкном те дивне шипiння, але не зв'язав його з таким самим шипiнням, яке вразило його вперше, в лiсi Фонтiверос, коли вiн наближався до "Люцифера" на лiсовiй галявинi. Але ж це своєрiдне шипiння, мовби з парового казана, де трiснула якась труба, свiдчило про дiю механiзмiв, двигунiв "Люцифера". Отож i тодi, коли з'явився таємничий лист, легко було догадатися, що його вкинуто у вiкно кабiнету начальника полiцiї з "Люцифера", який летiв над столицею, ховаючись у нiчнiй темрявi. Дуже просто, коли знаєш, у чому справа...
Коли знаєш, у чому справа... Звичайно, коли б ранiше знати про здатнiсть "Люцифера" лiтати, то можна було б зовсiм iнакше пiдготуватися. Не витрачати сили й вигадки на всi тi вуличнi застави i барикади, а зiбрати поблизу Сан-Сальвадора добрi зенiтнi гармати та й зустрiти Сивого Капiтана по-справжньому. Коли б знати...
А тепер, ну що можна зробити тепер? Вжити ручнi гранати з пластмаси? Цiлком можливо, це могло б дати ефект. А втiм, слушна хвилина давно минула, зараз Сивий Капiтан господар становища. Висловлюючись образно, вiн тримає пiд прицiлом увесь цей тюремний двiр з усiма, хто тут є. Коли б пощастило вiдчинити тi триклятi автоматичнi дверi, о, тодi пiд захистом мiцних кам'яних мурiв в'язницi стали б у пригодi i ручнi гранати. Але ж Сивий Капiтан, мабуть, намагнiтив дверi й засуви. I якщо вiн кине сюди, в цю мишоловку, електричний снаряд, тодi... Е, не варт про це й думати!
Так гарячково мiркував Мiгель Хуанес, перебираючи в головi всi можливостi, зважуючи їх, вiдкидаючи одну по однiй, аж поки вичерпав усе.
Зовсiм iнший напрям мали думки в його помiчника Хосе Френко. Нiде правди дiти, спочатку й вiн перелякався не менше, нiж iншi. I нi про якi можливостi вiн не думав, а робив те ж саме, що й усi. Власноручно Хосе Френко намагався будь-що вiдчинити залiзнi дверi головного входу, прикладаючи до цього всю силу своїх довгих мускулястих, хоч зовнi й незграбних рук. Тi намагання, певна рiч, нiчого не дали i не могли дати: на честь Хосе Френко слiд вiднести те, що вiн одним з перших зрозумiв їх безнадiйнiсть i, вилаявшись, вiдступився вiд дверей.
Тут-таки йому майнула думка: а що, коли б пiдiрвати проклятi дверi ручною гранатою? Адже на його поясi й досi висiли аж двi з тих нових пластмасових гранат, призначених для подолання електромагнiтного захисту "Люцифера". Та де там, до дверей не можна було й приступитися, не те щоб пiдiрвати їх. А умовити ошалiле стадо збожеволiлих жандармiв i чиновникiв про таке й думати не доводилося, бо хто ж з них був зараз здатний прислухатися навiть до найпереконливiших слiв?..
Мiгель Хуанес, певна рiч, не мав нiяких заперечень проти такого рiшення Кабанероса. Тут, у кабiнетi коменданта в'язницi, було значно затишнiше. Тiльки б задзвонив якийсь iз телефонiв! Тiльки б Сивий Капiтан вдерся в пiдготовлену для нього пастку!
Карло Кабанерос все ще не втрачав надiї. Хитра психологiчна гра, яку проводив генерал Альдумеро да Хуранiто, мусила дати, нарештi, бажанi наслiдки! Ось iще хвилинка, пiвхвилинки, ще кiлька секунд - i якийсь з телефонiв обов'язково задзвонить. Не може бути, щоб справа провалилася, не може бути, щоб самолюбний Ернан Рамiро не спробував звiльнити Педро Дорiлью!
I все ж таки телефони мовчали.
До кабiнету увiйшов комендант в'язницi. Вiн виструнчився по формi й доповiв:
- Пробачте, пане начальник, якщо не буде вашого наказу вiдкласти виконання вироку, час вести ув'язненого на страту. У нас все готове.
Вiдкласти виконання вироку? Нi, про таке не може бути й мови! Тим бiльше, що, зрештою... Ну, так, Сивий Капiтан не наважився на спробу врятування Педро Дорiльї, очевидно, вiн, зрозумiв, що це було б безнадiйною справою. Що ж, страта Педро Дорiльї, оголошеного державним злочинцем i спiльником Ернана Рамiро, сама по собi доведе двi речi. Перше: уряд i полiцiя не жартують, а й справдi вирiшили безжально карати всiх, хто зв'язаний з Сивим Капiтаном. I друге: страта покаже, що Сивий Капiтан нездатний виконати свою урочисту обiцянку допомагати тим, хто приєднається до нього. Це теж має значення. Гаразд!
Карло Кабанерос кинув останнiй погляд на мовчазнi телефоннi апарати i вiдповiв комендантовi в'язницi:
- Розпочинайте! Ми з паном Хуанесом також будемо присутнi на стратi.
На внутрiшньому дворi, що мiстився всерединi величезного кам'яного будинку в'язницi i був таким чином цiлком вiдрiзаний вiд зовнiшнього свiту, зiбралося вже чимало людей. Неподалiк вiд високого ешафота з великою дерев'яною колодою окремою купкою стояли чиновники, присутнiсть яких при стратi була обов'язковою за законом: прокурор, чини жандармерiї. Ближче до дверей головного входу юрмилися всюдисущi кореспонденти з фотоапаратами в руках: ясно, газети не могли залишити поза увагою таку сенсацiйну страту. Ще далi, бiля мурiв, тiснилися неминучi в таких справах цiкавi, яким удалося дiстати перепустку на криваве видовище. Цi були найбiльш збудженi; вони напружено всмоктували в себе кожну деталь, кожну рису, кожен рух прокурора чи когось ще з офiцiальних осiб. Адже вони з насолодою передчували, як пiсля страти будуть, захлинаючись, розповiдати про все це iншим цiкавим, що не потрапили сюди.
Не дивлячись нi на кого, Карло Кабанерос, супроводжуваний Мiгелем Хуанесом, пройшов до одного з мурiв двору i спинився там, звичним театральним жестом спираючись на позолочений ефес шаблi.
Комендант в'язницi подав знак.
Вiдчинилися автоматичнi дверi головного входу. З них з шаблями наголо вийшли жандарми. Слiдом за ними йшов огрядний католицький патер у довгiй сутанi, набожно пiдвiвши голову з чисто виголеною на макiвцi круглою рожевою тонзурою i тримаючи в коротеньких руках великий чорний хрест. Губи його весь час ворушилися, очi дивилися вгору, в блакитне ранкове небо: вiн зосереджено, наче не помiчаючи нiкого навколо, молився господу богу за грiшну душу людини, яку мали стратити. Адже за кожну таку душу патер акуратно одержував вiд комендатури в'язницi кругленьку суму песет...
По юрбi цiкавих пробiг шепiт: на ешафот зiйшов кат - високий, широкоплечий чоловiк з сокирою в руках. Обличчя його ховала зловiсна маска. Вiн став на ешафот, спершись обома руками на сокиру.
I раптом стало тихо. Всi дивилися в бiк головного входу, звiдки вийшов Педро Дорiлья. Вiн iшов легкими повiльними кроками в своєму арештантському одязi, кремезний i мiцний. Схудле, змучене допитами i катуванням обличчя його було спокiйне. Опинившись у дворi, вiн подивився навколо. Погляд його впав на високий ешафот i ката на ньому. Презирлива посмiшка з'явилася на губах Педро Дорiльї, коли вiн побачив, як метушаться кореспонденти, як вони нацiлюються на нього фотоапаратами.
Процесiя посувалася далi. Не спиняючись, патер пiдiбгав однiєю рукою довгу сутану й спритно зiйшов дерев'яними сходами на ешафот: видно було, що вiн добре звик до встановленого церемонiалу i проробляв його далеко не вперше. Тут патер став поруч з високим катом, який так само недбало, у звичнiй, завченiй позi спирався на свою блискучу, гостро виточену сокиру. Кат чекав: його черга мусила прийти пiзнiше. Спочатку представник святої католицької церкви мав потурбуватися про душу засудженого на страту.
Патер повернувся i простягнув до Педро Дорiльї чорний хрест.
- Примирися з господом богом, чоловiче, - солодким, єлейним голосом промовив вiн. - Тяжкi грiхи твої, о заблудла вiвця! Проте милiсть господня всеосяжна. Помолися разом зi мною, преклони колiна перед святим хрестом. I господь бог простить тобi, прийме душу твою безсмертну в лоно своє, якщо ти хоч в останню хвилину твого земного життя покаєшся, сину мiй!.. Преклони колiна, примирися з волею божою, визнай свої грiхи!..
В тишi, яка панувала на внутрiшньому дворi в'язницi, було виразно чути кожне слово патера. Кат переступив з ноги на ногу: мабуть, йому дуже набридли такi промови.
- Помолися разом зi мною, сину мiй! - продовжував патер завченi заклики. - Всемилостивий господь бог дивиться на тебе з висоти свого святого престолу. Покайся, i душа твоя очиститься перед смертю, увiйде до вiчного життя, де немає анi болю, анi печалi. Преклони колiна i молися зi мною! Кайся, сину мiй!..
Педро Дорiлья спокiйним рухом одвiв убiк чорний хрест разом з рукою його власника, з неприхованою огидою глянув на лицемiрне обличчя патера з його єлейно стуленими губами i голосно мовив:
- Менi нема чого каятися. Посуньтеся, панотче, не заважайте вашому сусiдовi робити свою справу.
Патер, сплеснувши руками, наче в одчаї вiд такої впертостi закоренiлого грiшника, вiдсахнувся, але зразу ж таки дiловито перехрестив своїм чорним хрестом засудженого, хоч той уже не дивився на нього. А тодi, знов стуливши губи, вiдiйшов убiк. На цьому його обов'язки офiцiального представника святої католицької церкви закiнчувалися.
Педро Дорiлья нерухомо стояв на ешафотi, мов замислився про щось, вiдоме тiльки йому самому. Кат випростався, зробив ледве помiтний рух головою. Два його помiчники з'явилися на ешафотi позаду засудженого. Вони поклали мiцнi руки на плечi Дорiльї, щоб вести його до плахи, бiля якої чекав кат.
Несподiваним рвучким рухом Педро Дорiлья вiдштовхнув обох зразу, хоч цi люди, мабуть, були не слабшi вiд нього самого. Вiн випростався на весь зрiст, очi його виблиснули.
- Е, мабуть, його даремно вивели з вiльними руками, - пробурмотiв начальник полiцiї, мимоволi вiдступаючи на крок ближче до муру. - Як би не почав опиратися...
Нi, Педро Дорiлья не збирався чинити опiр. Навiщо? Навколо було стiльки озброєних ворогiв, що про це не варто було й думати. Але вiн не хотiв i того, щоб його хтось вiв, пiдштовхував, стримував. Як вiдважна людина, що перед розстрiлом зриває з свого обличчя боягузливу пов'язку i готова дивитися прямо в очi смертi, так i Педро Дорiлья хотiв мужньо i твердо дiйти до неминучого зараз кiнця. У нього вистачить рiшучостi, вiн не втратить самовладання перед усiма цими людцями, що зiбралися сюди полоскотати нерви кривавою стратою!
Помiчники ката завагалися, наче зважуючи мiць могутнiх м'язiв своєї жертви.
А Педро Дорiлья стояв самотнiй на ешафотi, вiн високо пiдвiв голову i наче вглядався вдалину, шукав когось запалими стомленими очима. Стiльки думок, стiльки спогадiв налинуло на нього в цю останню хвилину! За невловиму мить пролiтають вони одна за одною, цi гарячi, нестримнi думки, нiби все життя з незбагненною швидкiстю проноситься перед ним. I серед тих думок була одна, яка пiдкоряла собi всi iншi, найболючiша, найвразливiша думка про єдину, любиму доньку, чорнооку Марту.
Де вона зараз? Що з нею? Як житиме вона сама без нього, серед чужих людей?..
Доню, доню, хоч би востаннє поглянути на тебе, побачити твоє миле, ще таке дитяче личко, притиснути до серця, поцiлувати! Донечко, люба, хоча б хвилинку побути з тобою!
Та навколо самi чужi, холоднi, лютi вороги, цiкавi людцi, якi зiйшлися сюди, щоб розважитися, на власнi очi побачити, чи не здригнеться перед сокирою ката зацькована, змучена людина в строкатому арештантському одязi. Не буде цього! Вiн триматиметься мужньо, хоч би для цього треба було зiбрати останнi сили, вiн не здригнеться, оточений байдужими ворогами. Тримайся, Педро Дорiлья, тримайся так, щоб Фредо Вiкторе, старий i випробуваний твiй друг, взнавши про останнi твої хвилини, мовив зворушено: "Так, Педро не здав, вiн пройшов останнiй шлях з честю, як i належить мужньому робiтниковi!"
Схудле обличчя Педро Дорiльї просвiтлiло, немов його осяяло якесь тепле внутрiшнє свiтло. Тепер вiн вiдчував себе iнакше, вище вiд усiх тих, хто оточував його зараз у цьому замкненому кам'яному мiшку. Вiн обвiв поглядом людей внизу, якi вороже, але з неприхованою цiкавiстю дивилися на нього, пiдвiвши голови. їх цiкавило, мабуть, що ще зробить цей кремезний, непримиренний ув'язнений.
А, ви чекаєте, хижаки, звiрi! Ви хочете ще щось побачити, почути? Гаразд! Педро дасть вам таку приємнiсть, тiльки зробить це по-своєму, як вiн вважає за краще. I гучно, чiтко вимовляючи кожне слово, Педро Дорiлья заговорив, гнiвно кидаючи цi важкi слова в огиднi, ворожi обличчя людей, що скупчилися навколо ешафота.
- Ось вам моє останнє слово, кати! Запам'ятайте його! Ви вбиваєте мене, як убили ранiше сотнi й тисячi iнших чесних людей в країнi. Тi люди боролися з вами, з кривавими фалангiстами, вони загинули за священне дiло!..
- Спинiть його! - гукнув обурено начальник полiцiї. Та жандарми лише перезирнулися: як спинити? Адже ця людина зараз нiчого вже не боїться, нiяких погроз, бо вона стоїть перед неминучою смертю...
Педро Дорiлья помiтив, як помiчники ката посунулися до нього. Е нi! Не вийде, панове!
- Не пiдходьте! - гнiвно гукнув вiн. - Спинити мене вам усе одно не вдасться! А коли скiнчу, можете робити що завгодно... та нiчого вам i не треба буде робити, я не опиратимуся. Зрозумiли? Отож i краще. Так от, панове, - продовжував вiн, i в мужньому його голосi забринiла виразна гiркота, - я шкодую тiльки про одне. Надто мало, майже нiчого не зробив я для того священного дiла, за яке вмирали мої друзi. I коли б знов передо мною вiдкрилося життя, о, я вже знав би, як його використати! Для боротьби з вами, безжальної боротьби не на життя, а на смерть, от для чого використав би я тодi своє життя! Тепер можете страчувати мене, панове. Але рано чи пiзно народ стратить самих вас! На вас, гнобителiв i кровопивць, впаде його гнiв! Хай живе вiльний народ!
Начальник полiцiї люто лаяв коменданта в'язницi:
- I часто у вас бувають отакi сцени? Чортзна-що! Хiба можна припускати таке? Це що вам, трибуна для антидержавних промов чи ешафот? Неподобство! Я вам покажу!
Комендант щось намагався пояснити, але Карло Кабане-рос не хотiв його й слухати, вкрай розлютований тим, що йому довелося побачити й почути. Вiн обiрвав коменданта грiзним наказом:
- Досить! Кiнчайте вже! Страчуйте його!
Та й без того наказу помiчники ката вже самi наскочили на Педро Дорiлью, схопили його за руки i потягли до плахи. Педро не чинив нiякого опору. Це було б нi до чого. Вiн зробив останнє, що мiг зробити, вiн висловив катам те, що думав. Хай кiнчають.
Вiн ступив кiлька крокiв до широкої плахи, бiля якої стояв напоготовi кат з сокирою, i спинився тут, щоб востаннє на повнi груди вдихнути повiтря. Пiдвiвши голову, мов не помiчаючи зусиль помiчникiв ката, якi намагалися схилити його до плахи, напруживши мiцне своє тiло, Педро Дорiлья дивився на чисте блакитне небо, щоб ще раз перед смертю побачити не огиднi обличчя ворогiв, а бiлi яснi хмарки, на якi так любили дивитися вони з Мартою...
Мимоволi Мiгель Хуанес, як i чимало iнших присутнiх, також подивився вгору, куди скерований був останнiй погляд Педро Дорiльї, на небо, глибоке, бездонне небо над кам'яним двором в'язницi. I здригнувся. Нi, вiн, мабуть, марить, вiн збожеволiв, то дається взнаки безсоння, тривожна нiч i втома останнiх днiв!.. Такого ж не може бути!
Невiдомо звiдки, справдi, з чистого ясного неба на тюремний двiр насувалася темна тiнь. То було щось дивовижне, воно нагадувало дирижабль, довгасте, важке... i те "щось" збiльшувалося в розмiрах щомитi, зростало на очах! Воно хутко, невпинно падало на двiр, де мала вiдбутися страта, спускалося нижче й нижче, наче прямо на людей, якi вже кинулися врозтiч до стiн, шукаючи порятунку, лементуючи, задихаючись.
- "Люцифер"!..
2. ПОРЯТУНОК З ПОВIТРЯ
- "Люцифер"! - вигукнув Мiгель Хуанес. У розпачi вiн вiдмахнувся руками, мов вiд страшного привида.
- "Люцифер"! - лунало навколо в дикiй метушнi i панiцi, що охопила стадо зляканих тварин, на яке враз перетворився натовп у тюремному дворi.
З одчайдушними криками, вкрай переляканi несподiваною появою "Люцифера", люди, якi досi почували себе господарями становища, кинулися до дверей головного входу. Але дверi не вiдчинялися. Люди стукотiли в них кулаками, кричали, та дверi не пiддавалися, хоч як натискували жандарми i охоронники на рукоятки з обох їх бокiв. Дверi наче заїло. Мабуть, то була магнiтна дiя електричних приладiв "Люцифера".
А сiро-зелений корпус величезної машини опускався нижче й нижче, i дивно було, яка нез'ясовна сила тримала його в повiтрi. Ось вiн спинився над ешафотом. Товстi його колеса лiнькувато поверталися, "Люцифер" висiв у повiтрi всього за два-три метри вiд поверхнi ешафота, не пiдтримуваний нiчим, не спираючись нi на що. I крiзь шаленi крики людей внизу було чути напружене шипiння якоїсь великої машини, рiвне i безнастанне, мов звiдкись виходив пiд тиском могутнiй струмiнь пари.
Високий кат у масцi давно вже загубив свою сокиру, зiскочив з ешафота i кинувся до юрби переляканих чиновникiв i жандармiв, якi все ще намагалися вiдчинити важкi дверi, знайти вихiд з заклятого двору. Слiдом за ним, пiдiбгавши до пояса довгу чорну сутану, побiг патер, безпорадно розмахуючи непотрiбним хрестом; один за одним втекли помiчники ката.
На ешафотi лишився сам Педро Дорiлья. Вiн не мiг нiчого зрозумiти, все це сталося так раптово, так неймовiрно. Широко розкритими очима вiн дивився на "Люцифер", який упав з неба немов навмисно в останнi хвилини, останнi секунди. Адже, можливо, ще мить - i Педро Дорiлья вже нiчого не встиг би побачити, нiчого не змiг би почути... Вiн вiдчув, як тремтить усе його тiло. Чого з'явився тут "Люцифер", Педро Дорiлья не думав; та хiба ж вiн зараз спроможний був взагалi про щось мiркувати? Вiн знав тiльки одне: сталося дивне чудо, смерть, яка була досi неминучою, вiдiйшла кудись убiк, вiн знов вiльно дихає, бачить сонце, небо... чує одчайдушне лементування натовпу внизу. Але це його не обходить, бо не може, просто не може вже бути щось страшнiше вiд того, що було з ним перед тим...
Червоне, налите кров'ю обличчя Карло Кабанероса перекосилося, на ньому з'явилися якiсь сiрi плями. Губи його стрибали, коли вiн, запинаючись i зовсiм уже не думаючи приховати страху, швидко-швидко бурмотiв, сiпаючи Мiгеля Хуанеса за руку:
- Та вiдчинiть... вiдчинiть тi проклятi дверi... мерщiй!.. Вiн спалить нас тут живцем...
Хуанес гарячково оглядався: не може ж бути, щоб звiдси, з цього кам'яного двору, що раптом перетворився на пастку для всiх, не було ще якогось виходу! I раптом вiн вiдчув, як слабшає, стає млявим усе його тiло: немає надiї... Бо ж вiн побачив, як метушиться бiля головного входу комендант в'язницi, також намагаючись вiдчинити дверi. Якщо й вiн не бачить iншого виходу, вiн, комендант в'язницi, значить, надiї немає, нема порятунку...
- Ой, вiн зараз стрiлятиме! Тими електричними мiнами! - лементував бiля Мiгеля Хуанеса тоненьким, дивним для його дебелого тiла голоском прокурор. Допоможiть! Допоможiть!
Та його нiхто й не слухав. Пiд ногами ошалiлих, охоплених панiкою людей трiскотiли й ламалися кинутi кореспондентами фотоапарати й лампи-блискавки, сплющувалися оздобленi золотом пишнi кашкети полiцейських, жандармiв i чиновникiв. А самi цi люди, збожеволiлi вiд жаху, нещодавно такi поважнi й пихатi чиновники, жандарми й кат, з обличчя якого давно звалилася таємнича маска, i його помiчники, католицький патер, який загубив у метушнi свiй великий чорний хрест, - усi цi сполотнiлi людцi, бiльше схожi тепер на злякане, озвiрiле стадо двоногих тварин, юрмилися по найдальших кутках тюремного двору. Вони вiдштовхували один одного, пробивалися кудись, самi не знаючи куди, притискувалися до кам'яних стiн, немов намагаючись вдавитися в них, шукали виходу, стукотiли в залiзнi дверi, до вперто не вiдчинялися.
I враз стало тихо, так тихо, нiби в усiх раптом перехопило подих вiд безмежного переляку. Згори залунав насмiшкуватий, холодний голос Сивого Капiтана, стократно пiдсилений репродуктором.
- Чого ж ви так злякалися, панове? Адже ви певнi були, що знищите мене разом з "Люцифером" пiд час першої ж моєї появи. I раптом така панiка. Ай-ай, шановнi панове, на небагато ж вас вистачило! Боїтеся? Та стiйте вже, не метушiться! Поки що я не збираюся нiчого поганого з вами робити, надто ви мiзернi боягузи. Але майте на увазi: якщо хтось з вас зважиться на якусь дiю проти мене чи моїх людей, пощади не буде! Ви в моїх руках! Стояти по мiсцях, панове!
Голос Сивого Капiтана замовк. Люди у дворi завмерли - кожен там, де опинився цiєї митi. I тiльки сотнi зляканих очей вп'ялися в нерухомi обриси "Люцифера": що хоче зробити Сивий Капiтан?
У боковiй стiнцi "Люцифера" безшумно вiдчинилися дверi. Водночас з них прямо на ешафот упали сходи.
По них легко збiгло вниз двоє людей у синiх комбiнезонах. Один з них вмить опинився бiля плахи, де стояв приголомшений усiм, що вiдбувалося навколо нього, Педро Дорiлья, i голосно гукнув:
- Педро! Давнiй мiй друже!
Дорiлья здригнувся. Цей голос... знайомий голос Валенто Клаудо!.. I це ж вiн сам... Нi, то було вже занадто, все навколо стрибало i змiшувалося, виростало i зменшувалося, мов у якомусь калейдоскопi, у чудернацькому фантастичному фiльмi, де не можна було збагнути, що до чого i звiдки береться. Нерви Педро Дорiльї не витримали, вiн похитнувся, як людина, що втрачає рiвновагу, i поточився, майже втрачаючи свiдомiсть.
Але його пiдхопили мiцнi дружнi руки. I ось Педро Дорiлья уже обiймав свого приятеля i нескладно, хвилюючись, вiдчуваючи, як зволожуються його очi, говорив:
- Валенто, менi здається... здається, що все це тiльки дивний сон... звiдки?.. Звiдки ти з'явився?.. так несподiвано, адже це був уже кiнець... i я думав... гадав, що... ну, iще хвилина... Валенто, друже!
Пiдтримуючи Дорiлью, Валенто Клаудо iшов з ним до "Люцифера", до сходiв. Мiцний, мужнiй Педро, який ще кiлька хвилин тому кидав смiливий виклик катам i, гордовито випроставшись, презирливо дивився на них з ешафота, такий незламний i твердий,- тепер наче втратив усю свою силу, важко переступав з ноги на ногу, мов хворий. Мабуть, усю свою силу, всю витримку вклав вiн тодi в тi хвилини, коли наближався неминучий кiнець, щоб вистояти, не здатися. I тепер дiяла бурхлива реакцiя, слабiсть, яка прийшла на змiну нервовому напруженню.
- Менi аж соромно, Валенто, - кволо говорив вiн, - я раптом став такий слабий... але я досi тримався добре, Валенто, запевняю тебе! А от зараз... ти ж наче з неба впав...
- А хiба ж не з неба? - весело вiдгукнувся Валенто Клаудо. - Звiсно, з самiсiнького неба, Педро. I з подарунком для тебе, друже. Та ще з яким! О, цей подарунок чекає на тебе там, всерединi,- вказав вiн рукою на "Люцифер". - Тримайся, друже! Адже ти не хочеш, щоб твоя донька побачила тебе слабим, га?
- Марта! - вигукнув радiсно Педро Дорiлья. - Марта!
Вiн вiдчув, як знов прилили сили в його руки, як змiцнiли враз ноги - i все тiло, щойно слабке й кволе, налилося новою енергiєю, що прилинула невiдомо звiдки. Вiн вирвався з рук Валенто Клаудо, бо хiба ж потрiбна була йому зараз чиясь допомога, коли поблизу чекала на нього зустрiч з любою донькою? - i, стрибаючи враз через кiлька схiдцiв, як нестримний у своєму запалi юнак, вбiг у дверi "Люцифера".
- Марто! Донечко! Марто! - гукав Педро Дорiлья.
Звiдкись зсередини до нього долинув дзвiнкий i схвильований дiвочий голос:
- Тату! Нарештi!
А люди в синiх комбiнезонах уже також зникали слiдом за Педро Дорiльєю в розчинених дверях величезної машини, загадкового "Люцифера", який усе ще нерухомим громаддям висiв у повiтрi, не торкаючись грунту, наче вiн не бажав забруднитися об цю гидку, споганену фалангiстами, жандармами i полiцейськими землю...
Мовчки, затамувавши подих, притискуючись один до одного, боячись поворухнутися, стежили за всiм цим чиновники i жандарми знизу. Можливо, все це ще обiйдеться, можливо, й справдi жахливий Сивий Капiтан цього разу не вживе своєї смертоносної зброї, вони вцiлiють, врятуються з кам'яної мишоловки?..
Мiгель Хуанес стояв разом з iншими, поряд з Карло Кабанеросом, який важко, уривчасто дихав. Раз чи два начальник полiцiї немовби тихо щось шепотiв Хуанесовi, але той нiчого не чув. З того часу, як панiку натовпу змiнила паралiзована нерухомiсть, Мiгель Хуанес вiдчув, що до нього повертається свiдомiсть, повертається можливiсть думати, мiркувати. Нiбито Сивий Капiтан, справдi, з невiдомих причин вирiшив помилувати тих, хто був присутнiм у тюремному дворi. Чи то на нього так вплинув успiх його появи тут, чи щось ще, хтозна. Ясно, що вiн не знав про влаштовану йому в Кодуранцi пастку, iнакше вiн обов'язково помстився б. А втiм, якщо Ернан Рамiро не знав про пастку, чому тодi вiн не з'явився ранiше, чому вiн обрав цього разу такий спосiб - впасти прямо з неба? Хтозна... Але вiн таки з'явився, прилетiв сюди... i тим самим уникнув небезпеки вiд усiх тих гармат i засiдок, що були приготованi навколо Сан-Сальвадора. Йому весь час щастить! Прилетiв, прилетiв, як на крилах...
Тiльки цього й бракувало! Нанiвець звелися всi хитромудрi приготування... проте, хто ж мiг припустити таку можливiсть, хто передбачив би, що машина Сивого Капiтана здатна ще й лiтати в повiтрi?..
Так само, як вiн прямовисно спускався, так само "Люцифер", мабуть, i знiметься в чисте небо. Як? А чорти його знають як! I нiщо його не спинить, як не спинило й тодi, коли вiн летiв сюди. Тому й спостережнi пости нiчого не сповiстили. Зрозумiло, адже вони стежили за шляхами, за вулицями Кодуранци, за тим, що вiдбувалося на земнiй поверхнi, а не на небi. Коли хтось i бачив "Люцифера" у польотi, то, напевно, i на думку йому не могло спасти, що летить дивна машина Сивого Капiтана, а не якийсь звичайний лiтак чи дирижабль, нарештi. Е, та що там тепер думати про це! Все одно справи вже не полагодиш, принаймнi за цих обставин.
I ще одна думка прорiзала мозок Мiгеля Хуанеса: ось де ховалася загадка таємничого листа, який тодi так несподiвано з'явився, наче з повiтря, у кабiнетi начальника полiцiї! Так, так, тепер можна, все пов'язати! I коли б вiн сам, уславлений детектив Мiгель Хуанес, краще помiркував, вiн би додумався до всього ще тодi. Справдi: вiн чув за вiкном те дивне шипiння, але не зв'язав його з таким самим шипiнням, яке вразило його вперше, в лiсi Фонтiверос, коли вiн наближався до "Люцифера" на лiсовiй галявинi. Але ж це своєрiдне шипiння, мовби з парового казана, де трiснула якась труба, свiдчило про дiю механiзмiв, двигунiв "Люцифера". Отож i тодi, коли з'явився таємничий лист, легко було догадатися, що його вкинуто у вiкно кабiнету начальника полiцiї з "Люцифера", який летiв над столицею, ховаючись у нiчнiй темрявi. Дуже просто, коли знаєш, у чому справа...
Коли знаєш, у чому справа... Звичайно, коли б ранiше знати про здатнiсть "Люцифера" лiтати, то можна було б зовсiм iнакше пiдготуватися. Не витрачати сили й вигадки на всi тi вуличнi застави i барикади, а зiбрати поблизу Сан-Сальвадора добрi зенiтнi гармати та й зустрiти Сивого Капiтана по-справжньому. Коли б знати...
А тепер, ну що можна зробити тепер? Вжити ручнi гранати з пластмаси? Цiлком можливо, це могло б дати ефект. А втiм, слушна хвилина давно минула, зараз Сивий Капiтан господар становища. Висловлюючись образно, вiн тримає пiд прицiлом увесь цей тюремний двiр з усiма, хто тут є. Коли б пощастило вiдчинити тi триклятi автоматичнi дверi, о, тодi пiд захистом мiцних кам'яних мурiв в'язницi стали б у пригодi i ручнi гранати. Але ж Сивий Капiтан, мабуть, намагнiтив дверi й засуви. I якщо вiн кине сюди, в цю мишоловку, електричний снаряд, тодi... Е, не варт про це й думати!
Так гарячково мiркував Мiгель Хуанес, перебираючи в головi всi можливостi, зважуючи їх, вiдкидаючи одну по однiй, аж поки вичерпав усе.
Зовсiм iнший напрям мали думки в його помiчника Хосе Френко. Нiде правди дiти, спочатку й вiн перелякався не менше, нiж iншi. I нi про якi можливостi вiн не думав, а робив те ж саме, що й усi. Власноручно Хосе Френко намагався будь-що вiдчинити залiзнi дверi головного входу, прикладаючи до цього всю силу своїх довгих мускулястих, хоч зовнi й незграбних рук. Тi намагання, певна рiч, нiчого не дали i не могли дати: на честь Хосе Френко слiд вiднести те, що вiн одним з перших зрозумiв їх безнадiйнiсть i, вилаявшись, вiдступився вiд дверей.
Тут-таки йому майнула думка: а що, коли б пiдiрвати проклятi дверi ручною гранатою? Адже на його поясi й досi висiли аж двi з тих нових пластмасових гранат, призначених для подолання електромагнiтного захисту "Люцифера". Та де там, до дверей не можна було й приступитися, не те щоб пiдiрвати їх. А умовити ошалiле стадо збожеволiлих жандармiв i чиновникiв про таке й думати не доводилося, бо хто ж з них був зараз здатний прислухатися навiть до найпереконливiших слiв?..