Владко Владимир Николаевич. Сивий Капiтан (на украинском языке)

   - Так от, слухайте мене, пане Кабанерос, - продовжував спокiйно таємничий Сивий Капiтан. - Мiж iншим, не раджу вам утруднювати себе i вашу агентуру розшуками, звiдки я до вас дзвоню. Не варто витрачати на це дорогоцiнний час iберiйської полiцiї, я охоче допоможу вам. Я розмовляю з автомата номер три тисячi п'ятнадцять. Це майже за мiстом. Отож поки ви встигнете надiслати сюди когось я закiнчу розмову, майте на увазi!
   Швидким рухом Мiгель Хуанес зняв трубку ще з одного апарата i вiддав наказ. Потiм прислухався до першої трубки, коротко вiдповiв i поклав її. Начальник полiцiї, який неспокiйно стежив за його дiями, побачив, як детектив упевнено кивнув головою. За мить крiзь вiдчинене вiкно до них долинув гуркiт потужних полiцейських мотоциклiв, що зразу ж таки почав вiддалятися. Тодi кивнув задоволено головою i Кабанерос. А голос з репродуктора говорив так само спокiйно i врiвноважено:
   - Моя розмова з вами триватиме недовго. Наскiльки я розумiю, ви збираєтесь розпочати полювання на мене та на мiй "Люцифер". Мушу вам сказати заздалегiдь, що то буде марна робота. Ви не досягнете успiху. Не шукайте i моїх спiльникiв, їх у мене немає. Не намагайтеся зв'язати мене з комунiстами, бо я не маю нiчого спiльного i з ними. Я iсную сам по собi, нi на кого не спираючись, бо в мене досить власної сили. Але тi, хто намагатиметься пошкодити менi, хай винуватять потiм самих себе. Майте це на увазi, пане Кабанерос! Зараз для мене iснує тiльки одне: мої старi й дуже переконливi рахунки з Фернандесом i його зграєю Я змушу вашого каудiльйо розплатитися повнiстю за цими рахунками, йому нiщо не допоможе! Розплатяться i його поплiчники, нiкуди не втечуть. А щодо решти, тих, хто тiльки змушений був виконувати накази клiки Фернандеса, щоб зберегти на плечах власну голову, - я не маю на них зла. Хай вони нiчого не бояться з мого боку... звiсно, доти, поки вони не стануть менi на перешкодi. Того, хто свiдомо стане на моєму шляху, щоб завадити менi, - я не пожалiю, запевняю вас!.. Ага, сюди наближаються надiсланi вами полiцейськi на мотоциклах? Значить, ви все ж таки вирiшили спробувати схопити мене? Ай-ай-ай, пане начальник полiцiї, я ж вас попереджав, що це нi до чого не приведе!.. Цей перший раз я вам дарую. Але нагадую: надалi не пожалiю нiкого, хто спробує напасти на мене!
   Голос замовк. Почувся сухий трiск: то, мабуть, Сивий Капiтан поклав трубку. Начальник полiцiї люто жбурнув на важiль i свою. Вiн запитливо дивився на Мiгеля Хуанеса, його пальцi стиснулися в кулаки.
   - Чули? Бачите, що виходить? Вiн глузує з нас! Мiгель Хуанес розвiв руками.
   - Чортзна-що! Цього разу вiн мав рацiю: мотоциклiсти, мабуть, не встигли схопити його...
   - Зараз я перевiрю, пане Кабанерос. - Хуанес простягнув руку до телефону.
   - Не треба! Вiн вислизнув з наших рук. Ну, зажди, голубчику! Ти, я бачу, спритний, але й ми дещо вмiємо... Досить розмов, Хуанес! Ви зрозумiли все, що я вам сказав?
   - Так, пане Кабанерос.
   - Негайно починайте. Пам'ятайте: вiд вашої енергiї залежить усе. Або або! I боронь боже розповiсти комусь про цей ганебний випадок, про це знущання! - Його палець вказав на репродуктор. - Боже мiй, якби дiзнався каудiльйо... Яка неймовiрна зухвалiсть! До дiла, Хуанес! Я вже розпорядився, щоб вам негайно передавали всi вiдомостi й рапорти вiд агентiв, що стежать за появою "Люцифера", чорти б забрали його разом з тим Сивим Капiтаном! Iдiть, Хуанес, i пам'ятайте: не лише наша кар'єра - цiлiсть наших голiв залежить вiд вашого успiху. Не хочу нагадувати, що ваша голова злетить ранiше за мою! Сивий Капiтан мусить бути спiйманий або знищений!
   Мiгель Хуанес вклонився i вийшов з кабiнету. Вiн усе зрозумiв. I цього разу, проходячи по приймальнiй, вiн справдi не бачив навколо нiкого i нiчого...
   2. РОЛЬ ХОСЕ ФРЕНКО
   Поступово Хуанес почав опановувати себе. Так, справа дуже небезпечна. З якого боку за неї братися? Попередження Сивого Капiтана були досить недвозначнi. Очевидно, ця людина жартувати не збирається... Проте слова начальника полiцiї також не лишали сумнiвiв: вiн не задумається анi на хвилину i пожертвує головою нового особливо уповноваженого для того, щоб врятувати свою власну вiд гнiву каудiльйо. В цьому Хуанес був так само певний. Вихiд один: треба братися до дiла, треба щось вигадати...
   По дорозi до свого кабiнету Мiгель Хуанес зайшов до вiддiлу рапортiв i донесень. Там вiн узяв матерiали агентури, про якi говорив Кабанерос Тих матерiалiв було вже чимало: пiдштовхнута суворим наказом, агентура працювала швидко, колiщатка великого i складного полiцейського апарату вже крутилися на повний хiд. Тим краще!
   Детектив, не переглядаючи, поклав папери до кишенi: зараз не було для цього часу. Вiн швидко попростував до кабiнету, де його чекав вiрний i надiйний помiчник, агент Хосе Френко.
   Це був невисокий, мiцно збудований чоловiк з червоним обличчям п'яницi. Саме цей надзвичайно тупий, без натяку на iскорку думки вираз обличчя, який ховав пiд собою неабияку кмiтливiсть, дуже цiнив у своєму помiчниковi Мiгель Хуанес. О, вiн добре знав цю незамiниму людину.
   Трудно було б знайти двох бiльш протилежних зовнi людей, нiж старший iнспектор управлiння розшуку та його довiрений помiчник. Стрункий, завжди пiдтягнутий i елегантний Мiгель Хуанес виглядав справжнiм аристократом поруч з неохайним, зарослим рудуватою щетиною, куцим Хосе Френко з його завжди вiдвислою нижньою щелепою. I чимало хто щиро дивувався: що, справдi, так зв'язувало видатного детектива з його помiчником, який незмiнно справляв на людей, що не знали його ближче, враження недоумкуватого, пришелепуватого, iнодi - просто дурня?..
   Цього разу Френко зустрiв Мiгеля Хуанеса радiсним вигуком i сяючим вiд задоволення обличчям.
   - Знайшов! Знайшов-таки, пане Хуанес!
   - Кого знайшли, Френко? - холодно i навiть велично запитав Хуанес, сiдаючи за стiл.
   - Того зухвалого комунiста, що вдарив вас учора на Авеню-дель-Прадо.
   - Навiть комунiста?
   - Так, пане Хуанес; пiсля вчорашнього випадку у цьому не може бути сумнiвiв.
   - Хто ж вiн такий?
   - Робiтник Педро Дорiлья. Двiчi був арештований за пiдозрою в участi в пiдпiльних комунiстичних органiзацiях.
   - I обидва рази звiльнений? - недовiрливо примружив очi Мiгель Хуанес.
   - Так... - запнувся Хосе Френко. - У жандармерiї кажуть, що не було точних доказiв...
   - Як завжди, жандармерiя плете дурницi, - презирливо зауважив Хуанес. Досi не розумiє, що другий арешт за пiдозрою - це вже справжнiй доказ. Передайте туди, що ми вимагаємо негайно його арештувати. Я вимагаю!
   - Але жандармерiя може i не...
   - Робiть, як я кажу, Френко.
   - Єсть!
   - Можливо, вiн знає щось про того Сивого Капiтана, - продовжував задумливо Хуанес. - Адже вiн так нахабно тримався там, на парадi...
   Детектив замислився. Френко терпеливо чекав, не зводячи погляду з його обличчя.
   - Гм... можливо, це допомогло б менi!.. Ага, ви ще не знаєте, Френко. Я призначений особливо уповноваженим у справi Сивого Капiтана. Особливо уповноваженим, розумiєте? Менi доручено будь-що спiймати цього злочинця.
   - О!.. - Хосе Френко вiдкрив рот i застиг так з виразом захопленого здивування.
   - Закрийте рот, Френко. Ви надто звикли до машкари дурня.
   - Єсть!
   - Так, доручено спiймати,- продовжував Мiгель Хуанес.- Але як це зробити, ось у чому питання, Френко. Ми ж нiчого не знаємо про цього Сивого Капiтана...
   - То треба взнати, пане Хуанес.
   - Але як? - зiтхнув особливо уповноважений. - Ось, маєте, я взяв рапорти агентiв про мiсця, де помiчено його машину. Думаєте, це допомагає? Нi! Вона з'являється то там, то тут, подивiться самi.
   Мiгель Хуанес перекладав рапорти один за одним, незадоволено пихкаючи люлькою. Хосе Френко уважно стежив з-за його плеча.
   - Бачите, скiльки пунктiв, Френко? В деяких машина Сивого Капiтана протягом доби побувала й двiчi. Що ж це нам дає? Нiчого. Якi висновки можна зробити? Нiяких. Враження таке, нiби Сивий Капiтан їздить там, де йому заманеться. А хiба я можу перекрити всi цi шляхи i всюди поставити жандармiв?.. Та ще й невiдомо, чи спинили б вони його... - Мiгель Хуанес згадав, як вiдлiтали вiд "Люцифера" на Авеню-дель-Прадо кулi, як вiдкинула машина вiд себе гранату, i ще раз важко зiтхнув.
   Хосе Френко навшпиньках одiйшов вiд стола. Вiн узяв з настiнної шафи карту, повернувся з нею i розклав на столi.
   - А це навiщо? - насупився Мiгель Хуанес. - Хiба ми й без вашої карти не знаємо, де розташованi всi цi пункти?
   Його помiчник значуще хмикнув:
   - Знаємо, пане Хуанес, але краще все ж таки вiдзначити. Може, щось i з'ясується. Зробiть таку ласку, пане Хуанес, переказуйте менi пункти з рапортiв, а я їх тут позначатиму...
   Мiгель Хуанес знизав плечима: завжди цей Френко щось вигадує. Проте вiн не став заперечувати. Знов перекладаючи рапорти агентiв, особливо уповноважений перелiчував один за одним пункти, де з'являлася машина Сивого Капiтана, а його помiчник ставив на картi акуратнi хрестики червоним олiвцем. Раптом Хуанес зауважив:
   - Слухайте, Френко, що я помiтив! Адже це данi не за одну добу, а за кiлька. Значить, агенти помiчали машину i ранiше, тiльки не звертали на неї уваги. А тепер, дiставши розпорядження, згадали. Ось чому однi й тi самi пункти iнодi згадуються двiчi. Як вам це подобається?
   - Тим краще, пане Хуанес, тим краще, - буркнув Хосе Френко, продовжуючи вимальовувати хрестики.
   Нарештi роботу було закiнчено. Френко задоволено випростався
   - Ну, i що? - пiдвiв на нього очi Мiгель Хуанес
   - Подивiться самi на це пiвколо. Начебто десь усерединi й є лiгво нашого звiра, пане Хуанес, - вкрадливо вiдповiв Френко - Ви ж хотiли довiдатися, де його шукати, i тому перечитували рапорти перелiчували пункти. Я одразу зрозумiв вашу думку, тому й хрестики ставив... Дуже дотепна думка, насмiлюся сказати дуже!
   Хуанес недовiрливо глянув на Френко про яку дотепну думку той говорить? Товстий, немов обрубаний палець його помiчника вказував на якесь мiсце карти:
   - Адже ви саме це мали на увазi, пане Хуанес? Цей лiс?
   Детектив ще деякий час мовчки дивився на карту. Кiлька десяткiв маленьких червоних хрестикiв... Вони й справдi утворювали грубе пiвколо... Хуанес знов поглянув на Френко. Той все так само поштиво дивився на нього, i слiду розумної думки не можна було помiтити на його тупому червоному обличчi.
   Так, хрестики створюють пiвколо... i всерединi його... Раптом Хуанес стукнув кулаком по картi:
   - Звичайно, Френко, це так! Вихiдна точка для дiй є! Ось вона. Слухайте мене, Френко, уважно. I мовчiть, не перебивайте.
   - Єсть, пане Хуанес! - Нижня щелепа Френко вiдвисла ще бiльше.
   - I закрийте рот. Це мене дратує, Френко. Так. Ми з вами звернули увагу на те, що всi цi пункти розташованi наче пiвколом.
   - Цiлком правильно, пане Хуанес.
   - Кожне пiвколо мусить мати центр. Ви можете його вказати на картi?
   Хосе Френко слухняно схилився над картою. I вiдповiв:
   - Єсть, пане Хуанес. Геометричним центром цього пiвкола буде великий лiс Фонтiверос мiж Кастеляною i Тортозою... десь бiля Вiнароса...
   Так. Все ясно, Френко! Ви швидко схоплюєте думку
   - Ви думаєте, пане Хуанес що...
   - Нi, я нiчого не думаю Все зрозумiло. Зараз я вам поясню. Зараз!
   Хосе Френко мовчки, з величезною повагою дивився на енергiйне обличчя свого начальника, що набрало натхненного виразу Мiгель вiдкинувся на стiльцi й недбало випустив великий клубок диму Вiн примружив очi вдаючи цiлковиту байдужiсть, як i личило талановитому детективовi, для якого така проблема була всього-на-всього незначною дрiбничкою.
   - Так от, Френко, - розвивав свою думку, неуважно дивлячись на димок люльки, Мiгель Хуанес. - Ми маємо незаперечнi вiдомостi, що "Люцифер" невiдомого поки що нам Сивого Капiтана з'являється в рядi мiсць, розташованих майже правильним пiвколом навкруги великого лiсу Фонтiверос. Тiльки iнодi "Люцифера" помiчали в iнших мiсцях... як, наприклад, учора в столицi. Проте це зовсiм не заважає основнiй, провiднiй думцi. Висновок такий. Десь усерединi Фонтiвероса є його лiгво, в якому завжди переховується "Люцифер". Там, мабуть, мусять бути i його склади палива, i ремонтна майстерня, i всякi iншi речi. Одним словом - база. Звiсно, не дуже легко шукати все це серед шести тисяч гектарiв лiсу... проте... проте для розумної людини немає нiчого неможливого, Френко, чи не правда?
   Мiгель Хуанес знову примружив очi. Але й з-пiд опущених повiк вiн бачив, що Хосе Френко не зводить з нього шанобливого погляду, навiть сяє вiд захоплення своїм начальником яка, мовляв, свiтла, талановита голова Хуанес задоволено посмiхнувся
   - Я не сказав вам ще одного, Френко, - мовив вiн виймаючи люльку з рота. - Ви вже знаєте, що я призначений особливо уповноваженим у справi лiквiдацiї Сивого Капiтана.
   - Так, пане Хуанес.
   - Я призначаю вас моїм безпосереднiм помiчником i цього разу. Вiрю, ви зможете бути на щось придатнi. Ви вмiєте принаймнi не заважати, коли в мене народжуються iдеї. I в недалекому майбутньому, коли я одержу орден Бiлого Орла вам також дещо перепаде. Ви задоволенi, Френко?
   - Завжди до ваших послуг, пане Хуанес! У дверi постукали.
   - Увiйдiть! - недбало кинув Мiгель Хуанес.
   Увiйшов черговий.
   - Термiнова телеграма. Начальник вiддiлу рапортiв наказав негайно передати її вам, пане особливо уповноважений!
   Черговий вручив Хуанесу телеграму i вийшов. Детектив розгорнув папiрця i прочитав:
   "Агент № 418 доповiдає появу розшукуваного автомобiля захiднiше Вiнароса. Автомобiль з великою швидкiстю пiвгодини тому проїхав на захiд у напрямi Фонтiвероса. Назад не проїжджав".
   Хуанес пихнув люлькою i мовчки передав телеграму Френко. Той прочитав її i так само мовчки запитливо глянув на свого начальника. Хуанес нахмурив брови. Тодi вiн повiльно заговорив, мовби радився сам з собою:
   - Близько години тому Сивий Капiтан розмовляв з начальником полiцiї по телефону. Тсс, Френко, про це нiхто не мусить знати! Говорив вiн з автомата номер три тисячi п'ятнадцять, тут, з околицi столицi. Минуло всього пiвгодини - i його автомобiль уже бачили бiля Вiнароса... за двiстi - двiстi п'ятдесят кiлометрiв вiд столицi. Гм... Виходить...
   - Жоден автомобiль не може так швидко проїхати цю вiдстань, - зауважив Хосе Френко.
   - Це я й без вас знаю, - буркнув Мiгель Хуанес. - Доводиться припустити одне з двох. Або Сивий Капiтан ще й досi лишається в столицi, а його "Люцифер" поїхав до Фонтiвероса без нього, або по телефону з начальником полiцiї говорив не Сивий Капiтан, а хтось iнший. Проте я ж чув: то був той самий голос, який лунав i вчора... Гм... Так чи iнакше, вибирати нема з чого. Головне - не марнувати часу, Френко.
   - Так, пане Хуанес.
   - Ви тiльки й кажете, що "так", Френко! - незадоволено скривився його начальник. - Хоч би раз вимовили щось путяще, таке, що могло б допомогти справi...
   - Пробачте, пане Хуанес!
   - Гм... Вигляд Сивого Капiтана нам невiдомий, шукати його зараз серед мiльйонiв iнших людей у столицi - безглуздя... принаймнi не арештувавши перед тим вашого Педро Дорiлью, чи як його там... i не довiдавшись у нього чогось. Френко, негайно наказ про арешт Дорiльї! Вiд мого iменi, як особливо уповноваженого!
   - Єсть, пане Хуанес.
   - Далi розпорядiться, щоб на аеродромi приготували для мене лiтак. Я тим часом вiддам усi iншi накази... Доведеться використати й вiйськовi частини. I негайно повертайтесь. Ми вилетимо разом. До Фонтiвероса, Френко! Я надумав дещо... Здається, Сивий Капiтан не вислизне з пастки, яку я йому влаштую!..
   Роздiл третiй
   1. ПРОБУДЖЕННЯ ОЛЕСЯ
   Олесь вiдкрив очi - i зразу ж таки знов заплющив їх вiд яскравого свiтла, яке заслiпило його. Щось заважало на головi, мов стягувало лоба. Хлопець спробував пiдвести руку i здивувався: рука пiдводилась дуже повiльно, непевно. Здавалося, що на нiй висить важкий тягар. I, щоб подолати той тягар, треба напружувати всi сили. А їх чомусь так мало...
   Нарештi слабка рука торкнулася лоба. На ньому наче якась пов'язка чи бинт... Що трапилось?
   Хотiлося спати. Олесь знову потихеньку вiдкрив очi. Свiтло вже не здавалося таким слiпучим. Мабуть, то було лише одразу, з незвички. Вiн обдивлявся навколо себе - i все бiльше дивувався.
   Справдi, де це вiн? Крихiтна довгаста кiмнатка з округлою стелею. Такий вигляд мають маленькi каюти на кораблях або ще купе в поїздах. Вузеньке лiжко з подушечкою, на якiй ледве вмiщується голова... I ця подушка не звичайна, а надута повiтрям. А над ним, угорi, ще одне лiжко, таке саме вузеньке. Зовсiм наче морська каюта... I як же болить голова, як важко її повертати, вона наче налита свинцем...
   Навiть вiкна в цiй кiмнатцi теж незвичайнi. Вони не прямокутнi, а овальнi, з товстими рамами i ще товщим склом - помiтно, як воно виступає з округлої металевої рами. Чи видно взагалi щось крiзь таке грубе скло? Ой, як хочеться пити! I губи сухi-сухi, позапiкалися...
   Тiльки тепер Олесь помiтив на столику бiля свого лiжка невеличкий графин з водою i склянку. Ось воно - те, що йому зараз найбiльш потрiбно!
   Вiн простягнув руку: як хороше, вона стала вже слухнянiшою! А чому ж графин не пiдiймається, хiба вiн такий важкий? А, зрозумiло. I графин, i склянка не просто стояли на столику, а були закрiпленi в пружних пiдставках. Значить, це все ж таки якийсь корабель? Але як сталося, що вiн потрапив на корабель? Нiчого не можна зрозумiти, навколо самi загадки...
   Вода була приємна, прохолодна, з якимсь освiжаючим присмаком.
   "Виходить, я на кораблi", - подумав ще раз Олесь. Вiн витяг i другу руку з-пiд легкої пухнастої ковдри, якою був накритий, i прислухався. Навкруги було тихо, якщо не зважати на якийсь ледве чутний м'який гул. Чи це гудуть, майже непомiтно вiбрують самi стiни?.. Чи, може, то працюють якiсь мотори? Але ж так нечутно, що й не збагнеш, чи пливе цей корабель, чи стоїть на мiсцi.
   Ось Олесь вiдчув, як його лiжко гойднулося. Ще раз... ще... Виходить, цей загадковий корабель таки пливе. Це його гойднули хвилi. Дуже легко, але все ж таки гойднули. А втiм, коли так, чому тi хвилi не гойдають бiльше? Адже все навколо знов заспокоїлося i стало так само тихо, тiльки отой невиразний, ледве чутний гул... Нi, нiчого, нiчогiсiнько не можна зрозумiти!
   Ну добре, чи не допоможе дiлу, якщо вiн спробує пригадати все по порядку? Що з ним сталося взагалi?..
   Легко, майже зовсiм нечутно вiдчинилися дверi. Хлопець рвучко повернув голову.
   До кiмнати ввiйшов високий огрядний чоловiк у синьому комбiнезонi. Вiн поглянув на юнака - i на його широкому вилицюватому обличчi засвiтилась посмiшка. Пiд чорною смужкою коротко пiдстрижених вусiв заблищали два рядки мiцних бiлих зубiв. Великi темно-карi очi дружньо дивилися на юнака. Хто це такий?
   - Ну, здрастуй, друже,- привiтно мовив незнайомець.- Нарештi ти опритомнiв. А то я вже турбуватися почав: що ж це таке? Спить i спить... Давай знайомитися, чи що. Мене звуть Валенто Клаудо. А тебе?
   - Олесь, - через силу вiдповiв юнак. Говорити було також чомусь важко, язик ледве повертався в ротi, немовби вiн став набагато бiльший, нiж звичайно.
   - Олесь? Дивне iм'я! Ну, нiчого, давай руку!
   В цьому чоловiковi в синьому комбiнезонi, який носять звичайно технiки або механiки, в його лагiдному басовитому голосi з щирими дружнiми iнтонацiями було щось таке приємне, що вiдразу приваблювало до себе. Валенто Клаудо був великий, мiцний, i в кiмнатцi вмить стало тiсно, наче вiн заповнив її всю. Але рухався цей чоловiк на диво легко. I широка рука його, що обережно потиснула слабку руку Олеся, теж була приємна, ласкава. Юнак усмiхнувся.
   - Чого смiєшся? - удавано суворо спитав Валенто Клаудо i при цьому зробив таку звiрячу гримасу, що Олесь i зовсiм розсмiявся. - Чого смiєшся? Хiба я такий уже смiшний, що не можна стриматися? Га?
   - Нi, ви не смiшний. А дуже симпатичний, - щиро вiдповiв юнак.
   - Якщо я справдi симпатичний, тодi називай мене по-товариському, на "ти", як я тебе. Згода?
   - Згода, - охоче вiдповiв Олесь.
   - Так. Перше дiло зроблено. Значить, тебе звуть Олесем? А звiдки в тебе таке чудне iм'я? Принаймнi я нiколи ще не чув такого. Хто ти, звiдки?
   - Я росiянин. Тому в мене й iм'я таке.
   - Що? Росiянин? - вiдверто здивувався Валенто. - А як же ти потрапив сюди? Що за дивна рiч!
   - Я їхав поїздом, - непевно почав Олесь. Щось заважало йому, гальмувало, наче на свiдомостi лежала важка, непрониклива ковдра. - їхав поїздом... - ще непевнiше повторив вiн.
   - Та чув уже, що поїздом, - нетерпляче зауважив Валенто. - А звiдки? Куди?
   Олесь мовчав. Думки його гарячково стрибали. Звiдки вiн їхав? Куди? Поїзд... це вiн пам'ятає. Поштовх, гуркiт... А що було перед тим? Треба згадати... дуже треба... Хiба ж можна не пам'ятати, звiдки вiн їхав?.. Поїзд... а перед тим - темно, i нiчого не видно, наче все завiшане чорною пеленою... Нема! Нiчого нема перед поїздом, нiчого не було! Ой, як це страшно! Звiдки?.. Куди?..
   Валенто запитливо дивився на юнака. Обличчя його похмурнiшало.
   - Не знаю! - з одчаєм вихопилося в Олеся. - Може, додому... Не знаю... нiчого не знаю, не пам'ятаю!
   - Не пам'ятаєш? - здивовано повторив Валенто. - Слухай, хлопче...- В його голосi забринiли нотки пiдозрiння.- А ти не брешеш?
   - Нi! Клянусь, нi! Я не знаю, що зi мною... Я хочу згадати - i не можу. Повiрте менi, я кажу правду!
   I така щирiсть була в словах i голосi юнака, такий сум, так чесно дивилися його свiтло-сiрi, майже прозорi очi, що Валенто тiльки руками розвiв:
   - Справдi, нiбито не брешеш... Але, мушу сказати, виходить зовсiм незрозумiла iсторiя... Олесь, росiянин... а як опинився тут - не пам'ятаєш. Дуже дивно! Кажеш, додому їхав? - раптом пожвавiшав вiн. - В Радянський Союз?
   - Мабуть, так, - знову непевно вiдповiв Олесь. Видно було, що згадувати йому страшенно важко, нiби й фiзично боляче. На обличчi його з'явився вираз страждання, вiн зблiд.
   - I ти комсомолець? - спитав Валенто.
   - Так... А звiдки ви знаєте?
   - Не дивно знати, коли в тебе на джемперi комсомольський значок, усмiхнувся Валенто. - Дивно iнше: з якого це часу люди розгулюють по фалангiстськiй Iберiї з комсомольськими значками на джемперi, хоч i пiд пiджаком?..
   Олесь безпорадно дивився на Валенто: йому не було чого вiдповiсти... Вiн нiчого не знає, нiчого не пам'ятає...
   - Слухай, Олесю, - вiв далi тим часом його спiврозмовник, наче з'ясовуючи щось сам для себе, - ти кажеш, що їхав додому. Гаразд. Але тодi в тебе є, мабуть, якiсь документи? З нашої благословенної країни жандармерiя так легко не випускає нiкого... та ще й до Радянського Союзу, овва! Мусить же в тебе бути посвiдчення чи перепустка, дозвiл, нарештi? Чи не так?
   Олесь кивнув головою.
   - А де ж вони тодi? Роздягаючи тебе, я переглянув усе, що було в кишенях. Нiяких документiв не знайшов. Може, вони десь схованi? Зашитi, чи що?
   Олесь все так само безпорадно дивився на нього.
   - Теж не знаєш? Так, так... Нi, ти, мабуть, не брешеш, - раптом розсмiявся Валенто Клаудо. - Бо кожен, хто бреше, вигадує звичайно щось хоч трохи переконливе. А з тобою виходить таке безглуздя, що й ради не даси... Ну, гаразд, спробуємо з iншого боку. Стiй, стiй! - гукнув вiн, наче щось згадав. I хитро спитав: - Якщо ти росiянин, тодi звiдки ти так добре знаєш iберiйську мову? Ну, кажи!
   - Не знаю, - важко зiтхнув Олесь. Ах, як хотiлося йому вiдповiсти хоч що-небудь ясно, таке, що довело б його щирiсть! Але нiчого, нiчого вiн не пам'ятає...
   Валенто безнадiйно махнув рукою:
   - Знову те ж саме! Слухай, хлопче!
   Вiн сiв на друге лiжко навпроти Олеся.
   - Можливо, тобi пощастить згадати щось, коли я тобi розповiм, як ми знайшли тебе i як ти опинився тут. Ти ж тодi був непритомний i, очевидно, також нiчого не пам'ятаєш. Слухай.
   Валенто коротко розповiв Олесевi про те, як вони знайшли його бiля мiсця залiзничної катастрофи, як агент полiцiї наказав везти непритомного юнака до жандармерiї.
   - Ну, той агент був трохи неввiчливий, тому ми вирiшили делiкатно заспокоїти його, щоб вiн вiдпочив i отямився, - лукаво пiдморгнув Валенто, а тебе забрали до нашої машини. Що ти скажеш на це? Чому агент хотiв забрати тебе до жандармерiї? Що ти накоїв?
   Олесь знизав плечима: i цього вiн не знає, не пам'ятає...
   - Знову не можеш вiдповiсти? Що ж з тобою робити, зрештою?
   - Може, я пiзнiше згадаю, - нерiшуче сказав юнак. - Але я, слово честi, нiчого не зробив поганого, запевняю вас! Дайте менi трохи одужати... Ви кудись пливете... дозвольте менi поки що лишитися на вашому кораблi... бо я ж не знаю й сам, що менi робити тепер... коли я нiчого не пам'ятаю...
   Думки Олеся плутались; йому хотiлося сказати так багато, але навiть те, що вiн говорив, виходило незграбним. I вiд того на душi ставало ще гiрше. Адже й сам вiн на мiсцi цього нового знайомого дивувався б не менше i, мабуть, не вiрив би тим недоладним поясненням... А Валенто Клаудо ще й такий добрий, привiтний, вiд нього не хотiлося б щось приховувати. Ось i зараз на його широкому веселому обличчi грає така ясна посмiшка...
   - Мабуть, у тебе, хлопче, взагалi дуже погана пам'ять. Адже ми умовилися з тобою говорити по-дружньому, по-простому, на "ти". Хiба ти забув? Дивись, щоб я бiльше не чув вiд тебе "викання". Це по-перше. А по-друге, звiдки ти взяв, що ми кудись пливемо?
   - Та я ж на кораблi... i лiжко гойдається...
   Клаудо голосно розсмiявся:
   - Еге, та ти спостережливий, я бачу! Тiльки цього разу не вгадав. Ти зовсiм не на кораблi i нiкуди не пливеш. I до моря звiдси далеченько. Хоч ми до нього й наближаємось.
   - А де ж я? - спитав Олесь здивовано.
   - Згодом дiзнаєшся. Не поспiшай. Скажу лише, що ти - серед добрих людей. Вони вирiшили допомогти тобi - i все. Хоч, правду сказати, я вже й не знаю, як ми зможемо тобi допомогти, коли ти нiчого не пам'ятаєш про самого себе... Ну, гаразд, хай Капiтан розбереться. Як вiн вирiшить, так i буде... а ось i вiн сам!
   Дверi кiмнати розчинилися. Через порiг переступив чоловiк у коричневiй шкiрянiй куртцi. Валенто Клаудо одразу пiдвiвся з лiжка, на якому сидiв, i випростався.
   Чоловiк у шкiрянiй куртцi спинився посеред кiмнати, заклавши руки за спину. Вiн був середнього зросту, у чоботях, без шапки. Кучеряве волосся вiльно спадало на його високий блiдий лоб. Серед того каштанового волосся бiлiло велике сиве, наче срiбне, пасмо. Чисто виголене обличчя чоловiка з крупним, енергiйно окресленим ротом було спокiйне i впевнене. Сiрi очi пiд густими, кошлатими, немов зламаними пiд кутом бровами дивилися серйозно i вдумливо.