Страница:
Владко Владимир
Сивий Капiтан (на украинском языке)
Володимир Владко
Сивий Капiтан
ЧАСТИНА ПЕРША
Загадковий автомобiль
Роздiл перший
1. ЗАЛIЗНИЧНА КАТАСТРОФА
Швидкий поїзд Торенсiя-Корсехона-Веракрус мчав на повний хiд. З важким гуркотом вiн пролiтав над стрiлками i перехрестями рейок. Будинки станцiй ледве встигали блимнути зеленими й червоними вогниками - i зразу потому зникали в нiчнiй темрявi. А поїзд мчав далi й далi, залишаючи за собою довгий золотий хвiст з рухливих неспокiйних iскор. Вони згасали не одразу, а довго ще крутилися в повiтрi i лише потiм повiльно опускалися на темну землю, мов малесенькi яскравi зiрочки.
В купе одного з вагонiв сидiло три чоловiки. Кругленький вусатий iберiєць з великим животом i червоним обличчям уже вчетверте перегорнув набридлi сторiнки вечiрньої газети, лiнькувато позiхнув i ще раз поглянув на своїх сусiдiв. Невисокий стрункий юнак, що сидiв проти нього, все так само задумливо дивився у вiкно. Час вiд часу, коли за темним вiкном пролiтали вогники сигнальних лiхтарiв, юнак придивлявся уважнiше i мружив потiм очi. Розгорнута книжка лежала на його колiнах.
Другий сусiд, худорлявий чоловiк у широкому зеленуватому пальтi, нерухомо сидiв вiддаля. Можна було подумати, що вiн заснув, вiдкинувшись на спинку дивана. Проте вiн не спав, i вусатий iберiєць уже кiлька разiв помiчав, як худорлявий крадькома вивчав своїх супутникiв.
Червонолиций iберiєць позiхнув, цього разу вже удавано байдуже. Але тут-таки, немов умощуючись зручнiше, вiн трохи повернувся до худорлявого сусiда тим боком, де на лацканi його пiджака був пришпилений великий золочений фалангiстський значок. З задоволенням вiн помiтив, що бистрий погляд худорлявого чоловiка на якусь мить спинився на блискучому значку - i потiм знову сховався пiд повiками. I тепер вусатий iберiєць почував себе значно легше, безпечнiше.
Юнак усе ще дивився у вiкно. Недбалим рухом вiн закрив книжку в барвистiй обкладинцi. Червонолиций iберiєць скоса поглянув на обкладинку i з задоволенням погладив вуса. Минуло ще кiлька хвилин. Нарештi юнак вiдвернувся од вiкна. Вiн узявся було за книжку, але спинився, почувши голос кругленького сусiда:
- Молодий чоловiк читає Бласко Iбаньєса? Дуже, дуже похвально! Справжнiй великий письменник. Звiсно, не можна було б рекомендувати читати всi його твори, особливо - молодi. Але взагалi... ах, Iбаньєс! Яка невичерпна фантазiя, яка блискуча, соковита мова!
Юнак ледве помiтно всмiхнувся, але промовчав. А iберiєць не вгавав; мабуть, вiн дуже залудився, i йому кортiло з кимсь поговорити.
- Молодий чоловiк далеко їде?
- Так, - коротко вiдповiв юнак.
- До самого Веракруса?
- Навiть далi. Аж за море. Попливу на теплоходi "Росiя"...
- I куди ж саме? Адже то радянський теплохiд, так? Чи не до Радянського Союзу, не до бiльшовикiв збирається молодий чоловiк?
Червонолиций iберiєць iронiчно, хоч i трохи здивовано, пiдвiв брови.
Весела iскорка майнула в очах юнака. Пiдкреслено байдуже дивлячись у вiкно, в темному склi якого було ясно видно вiдбиток здивованого обличчя iберiйця, вiн сказав:
- Саме туди я й їду. До Москви.
- О-о!.. - почув вiн вигук украй враженого iберiйця. Не повертаючись, юнак бачив у вiкнi, як його спiвбесiдник сплеснув руками i злякано озирнувся в бiк худорлявого чоловiка в широкому пальтi. А втiм, той сидiв, як i ранiше, цiлком нерухомо й неначе спав. У всякому разi нiщо не свiдчило, що вiн чув цю неймовiрно зухвалу з погляду кожного жителя фалангiстської Iберiї вiдповiдь юнака. Червонолиций пасажир недовiрливо перевiв погляд на свого дивного спiвбесiдника. Вагаючись, вiн спитав ще:
- Е... молодий чоловiк iберiєць, чи не так?
- Не зовсiм, - вiдповiв юнак. Вiн повiльно вiдвернувся од вiкна, подивився прямо в обличчя спантеличеного сусiда i спокiйно додав: Росiянин.
Обличчя вусатого iберiйця почервонiло ще бiльше, потiм раптом зблiдло. Вiн оторопiло дивився на юнака, який уже не мiг стримувати далi посмiшку. Тодi iберiєць ще раз боязко зиркнув убiк, де все так само нерухомо сидiв мовчазний чоловiк у широкому пальтi, кашлянув i рiшуче взявся знов за газету. Бiльше вiн уже не пiдводив Очей, не запитував нi про що, вдаючи, що заглибився в читання. Хтозна, може, цей дивний юнак - божевiльний?.. Ну, то, зрештою, його справа; але ж не можна поряднiй людинi компрометувати себе розмовою з такою людиною, - розмовою, за яку можна поплатитися якщо не в'язницею, то принаймнi досить неприємними допитами в полiцiї... Краще триматися осторонь, далi вiд грiха!..
А серце Олеся спiвало. Нарештi, нарештi все це закiнчується! Позаду роки перебування у фалангiстському полонi, важка праця в концентрацiйному таборi, знущання жандармiв... Усе, все позаду!
Подумати тiльки, як вiн страждав, коли в списку першої партiї товаришiв, що поверталися на Батькiвщину, не знайшов свого прiзвища! Так, Олесь щиро радiв за друзiв, яким пощастило вирватися з табору, з фалангiстської Iберiї, радiв вiд усiєї душi. Але ж як сумно було думати, що вiн мусить сам ще залишатися тут, у полонi... Юнак не втрачав надiї, що настане i його час, вiн твердо знав, що рiдна країна пам'ятає про нього, як i про iнших своїх синiв, яких доля завела в пазури фалангiстiв, i не забуде, не покине його. Проте - коли ж, коли?.. Потiм вiд'їжджала ще одна партiя... i в нiй теж не було Олеся...
Нарештi поїхали всi його товаришi. Олесь лишився сам. Чому так трапилося, не знав нi вiн, нi хтось iнший. Казали, що його прiзвище переплутали з якимсь iншим, з прiзвищем людини, яка давно вже виїхала на Батькiвщину. I тепер треба було доводити, що Олесь дiйсно має прiзвище Гайдуков, що його мали давно вже звiльнити, що все це - чиясь злочинна помилка... Спробуй доведи це людям, якi й без того непримиренно вороже дивляться на тебе тiльки тому, що ти росiянин, що ти - радянська людина!
Але все на свiтi має свiй кiнець. Пiсля незлiченних перевiрок та доброго десятка упереджених допитiв жандармерiя змушена була таки звiльнити Олеся. Йому видали транзитне посвiдчення на переїзд до морського порту Веракруса - дорогоцiнний папiрець, що лежить зараз у бумажнику в кишенi юнака. У Веракрусi вiн мусить звернутися до агентства англiйської пароплавної компанiї, щоб його переправили до iншого, вже не фалангiстського порту на цьому суходолi, так домовлено з агентством. А в тому iншому порту стоїть, навантажуючись, теплохiд "Росiя" - наш, радянський теплохiд! I тодi - все позаду, вiдкриється давно жаданий шлях до далекої Батькiвщини.
Чиновник жандармерiї, який видавав транзитне посвiдчення, холодно попередив Олеся:
- Цей документ дiйсний три доби. Якщо за цей строк ви не залишите межi Iберiї, вас арештують як державного злочинця, що порушує закон. I судитимуть. Звертаю вашу увагу ще на одну важливу обставину: в такому разi ви пiдлягаєте покаранню в звичайному порядку, незалежно вiд пiдданства.
О, Олеся не треба було пiдганяти, попередження було цiлком зайвим! Того ж таки вечора вiн уже сидiв у поїздi, який мчав на схiд, на схiд, на схiд...
Кiнець полону, кiнець неволi, в яку вiн потрапив юнгою разом з усiєю командою теплохода "Комсомолiя" аж три роки тому. Жахливi три роки, про якi краще не згадувати... Звiсно, немає лиха без добра: за цi три роки Олесь добре вивчив iберiйську мову, i тепер нiхто з його тутешнiх спiвбесiдникiв не мiг i подумати, що Олесь не житель Iберiї. Так, було спочатку й тут, у вагонi, з тим червонолицим сусiдом, який, видно, добре-таки злякався, дiзнавшись, що його спiврозмовник - росiянин.
Нещасна, затуркана фалангiстами людина! Та, зрештою, хiба ж можна її в чомусь звинувачувати? Роки панування фалангiстiв в Iберiї дали свої наслiдки. Люди боялися одне одного, бо за найменшою пiдозрою жандарми кидали їх у в'язницi i концентрацiйнi табори. Та не треба було навiть i пiдозри, досить було просто необачного слова, до якого мiг. причепитися жандарм чи таємний агент. А тут раптом - прилюдна розмова з росiянином, який їде аж до Москви, столицi Радянського Союзу, про який взагалi й згадувати заборонено... Бiдолаха сусiд, як вiн, мабуть, лає себе за те, що необережно почав цю розмову!
За вiкном майнули вогнi. Якась станцiя, i чималенька, якщо зважити на кiлькiсть вогнiв. Але поїзд не спинився й тут. Прогуркотiли стрiлки, невеличкий мiст миготнув освiтленим залiзним плетивом ферм - i знову темрява... глибока темрява, як у всiй цiй забитiй, поневоленiй фалангiстами i жандармами країнi...
Товстий iберiєць, наче заспокоївшись, куняв у кутку. Худорлявий чоловiк, здавалося, спав. Проте нi: Олесь помiтив, що той, як i ранiше, крадькома поглядає в його бiк. Ну й хай собi! Олесь давно вже зрозумiв, що це - детектив, таємний агент полiцiї, приставлений до нього. Навiть не вмiє чисто працювати, такого одразу розпiзнаєш. Та й взагалi, даремно вiн стежить: три доби, про якi попереджав чиновник жандармерiї, ще не минули, детективовi нема до чого присiкатися...
Юнак пiдвiвся, сперся руками на пiдвiконня, торкнувся лобом скла. За вiкном глуха нiч, нiчого не видно. А поїзд мчить, безупинно мчить далi й далi...
I раптом Олесь вiдчув, як щось з силою штовхнуло його в бiк. Сигнальний лiхтарик за вiкном стрибнув униз, потiм угору. Страшенний гуркiт, скрегiт металу обiрвали розмiрений до того стукiт колiс. Дзенькнула i вилетiла з вiкна шибка. Олесь не встиг нiчого зрозумiти, як неймовiрна, непереборна сила штовхнула його знову до вiкна. Здавалося, хтось викидає юнака з вагона. Ще сильний поштовх... зляканий вигук вусатого iберiйця - це було останнє, що виразно розчув Олесь.
Далi все змiшалось. Щось ударило Олеся по головi, гострий бiль пронизав його руку. В обличчя вдарила мокра запашна трава... Звiдки трава? Ще удар, i знов гуркiт, одчайдушнi крики, сухий трiск, наче ламаються дошки, дзвiнкий скрегiт залiза, i ще вигуки, болiсний стогiн... Звiдкись вистрибнув язик яскравого полум'я, десь мов прогримiв вибух... Усе це майнуло одне за одним у свiдомостi юнака... Чи то була вже не свiдомiсть, а божевiльне, кошмарне марення?..
Олесь котився вниз з насипу, нiчого не розумiючи, вже майже нiчого не вiдчуваючи. Висока м'яка трава пiд тим насипом покiрно прийняла його безживне тiло. А над ним усе ще лунав страшний гуркiт i скрегiт, з яким переверталися вагони швидкого поїзда i скочувалися, перекидаючись, з насипу, на щастя, з другого боку.
Потiм стало тихо, напрочуд тихо пiсля того, що вiдбулося. Тiльки раз у раз долинав чийсь стогiн i збудженi вигуки з того боку насипу.
Минали хвилини. Раптом зверху, з горiшньої частини насипу, швидко скотилась униз чиясь темна постать. Вона спинилася поблизу юнака. Яскравий промiнь електричного лiхтарика забiгав навколо, прорiзуючи темряву. Вiн щось немовби шукав. Ось цей промiнь торкнувся нерухомого тiла Олеся, напiвсхованого в густiй травi, i враз спинився, наче зачепившися за нього. Темна постать обережно пiдкралася до юнака. Лiхтарик яскравiше освiтив обличчя з заплющеними очима, кров на порiзаному склом лобi. Людина, що пiдiйшла, задоволено хмикнула.
Коли б тут був стороннiй спостерiгач, вiн би з подивом помiтив, як цей чоловiк у широкому пальтi став навколiшки i спритними руками обмацав тiло Олеся. Потiм вiн вийняв з кишенi юнака маленький бумажник i уважно переглянув усе, пiдсвiчуючи собi лiхтариком. Затримавши погляд на якомусь папiрцi, чоловiк у широкому пальтi знов задоволено хмикнув, поклав папiрець назад у бумажник, а самий бумажник - собi в кишеню. Мабуть, це й було те, що вiн шукав, бо пiсля цього чоловiк неквапливо щiльнiше загорнувся в своє широке пальто й сiв бiля Олеся, загасивши лiхтарик. I наче задрiмав.
Так минуло кiльканадцять хвилин. Двi постатi пiд насипом лишалися нерухомими. До Олеся не поверталася свiдомiсть, чоловiк, що сидiв бiля нього, немов спав. Та чи так це було насправдi?
Мабуть, нi. Бо раптом темна постать у широкому пальтi рвучко пiдвелася. На шосе, що бiгло вздовж залiзницi, то наближаючись до насипу, то вiддаляючись од нього, показалися слiпучi фари автомобiля. Машина явно наближалася сюди. Яскраве свiтло фар вихопило з мороку високу постать худорлявого чоловiка, наче вирiзьбило його силует на темному фонi насипу. Чоловiк упевненим рухом пiднiс руку. В нiй спалахнув лiхтарик. Вiн гойднувся вгору i вниз, угору i вниз Чоловiк вимагав спинити машину.
В темрявi не було видно корпусу автомобiля, здавалося, що з густого мороку насуваються самi слiпучi фари. Проте ось зашарудiли м'якi шини. Автомобiль загальмував. Чоловiк бiля шосе чекав з пiднесеною рукою.
З машини вийшло двоє. Вони попрямували до того, хто подавав їм такi виразнi сигнали. Один з них, високий i огрядний, у синьому комбiнезонi механiка, пiдiйшов ближче. Другий, менший на зрiст, у шкiрянiй куртцi, що виблискувала в свiтлi фар, залишився трохи позаду.
- Що трапилося? - спитав механiк, пильно вдивляючись у кiстляве нахмурене обличчя чоловiка в широкому пальтi.
- Залiзнична катастрофа, - коротко вiдповiв той. - Поранило людину, бачите? Ви вiзьмете її й мене в машину i вiдвезете до найближчої жандармерiї. Негайно!
Чоловiк у широкому пальтi говорив тоном незаперечного наказу. Механiк ще раз уважно подивився на нього, потiм озирнувся на того, що стояв трохи вiддалiк, а тепер повiльно наближався, тримаючи руки в кишенях шкiряної куртки.
- Чому ж до жандармерiї? - м'яко втрутився вiн. - Адже в таких випадках людину вiдвозять до лiкарнi.
- Тому, що я так кажу, - вiдрубав чоловiк у широкому пальтi. - I раджу не гаяти часу на зайвi розмови!
Вiн роздратовано вiдкинув борт пальта i вказав на зiрчастий значок агента полiцiї на лацканi свого пiджака.
- Тепер розумiєте? Ну, мерщiй!
Механiк усе ще дивився на свого супутника. Той спокiйно пiдiйшов до тiла юнака, нахилився. Пiджак Олеся розстебнувся. На джемперi в променях фар виблискував малесенький комсомольський значок, що його юнак так старанно зберiгав у полонi, ховаючи вiд жандармiв, i тепер надiв, вирушаючи на Батькiвщину. Агент полiцiї нетерпляче гукнув:
- Я кажу - мерщiй! Ви що, не знаєте, як треба виконувати розпорядження полiцiї?
Чоловiк у шкiрянiй куртцi, немов не чуючи його, помахом руки пiдкликав до себе механiка.
- Валенто, це поранений комсомолець, - пiвголосом мовив вiн. - Дивно, як вiн тут опинився... Ми вiзьмемо його, але самого. Заспокойте цього агента. Не треба галасу.
- Єсть! - охоче вiдгукнувся механiк. Вiн повернувся, пiдiйшов до агента полiцiї i ввiчливо вклонився йому:
- Дозвольте, шановний пане, провести вас до машини. Мiй товариш забере пораненого злочинця. Пробачте, все це вийшло так несподiвано... ми до ваших послуг... Прошу!
Агент задоволено кивнув: такий тон вiдповiдi був значно звичнiшим для нього. Вiн зробив крок до слiпучих фар автомобiля i, не спиняючись, уже спокiйнiше кинув:
- Отак буде краще. Бо iнакше...
Його фраза лишилася незакiнченою. Важкий мiцний кулак механiка, як ковальський молот, опустився на його голову. Навiть не зойкнувши, агент поточився i впав на землю.
Механiк насмiшкувато глянув на нього, зачекав кiлька секунд. Агент не ворушився.
Тодi механiк повернувся i пiдiйшов до свого супутника, який спокiйно чекав. Вони вдвох пiдняли безживне тiло юнака i понесли його в машину. Через кiлька секунд автомобiль, все ще невидимий у густiй темрявi, плавно рушив. Вiн об'їхав тiло агента полiцiї, що лежало в пилюцi на краю шосе, i так само плавно почав набирати швидкiсть.
I знову пiд насипом стало темно. Тiльки вгорi перебiгали люди з лiхтарями в руках та долинали вигуки i стогiн поранених.
2. БЛИСКУЧИЙ ПОЧАТОК ПАРАДУ
Як i повiдомлялося в газетах, входити до центральної частини столицi з самого свiтанку було заборонено для всiх, хто не мав спецiальної перепустки. Полiцейськi патрулi перерiзали всi провулки i вулицi, якi вели до Авеню-дель-Прадо, вулицi Алькали та майданiв Кастелара i Кановас. Що ж до парку Ель-Ретiро, то вiн був закритий для звичайної публiки ще з учорашнього дня.
I це нiкого не дивувало, бо iберiйцi давно вже звикли до жорстокого свавiлля фалангiстського уряду, який, боячись народу, вiдгороджувався вiд нього шерегами вимуштруваних, вiдгодованих полiцаїв i жандармiв. А на сьогоднi був призначений великий вiйськовий парад, що його приймав сам каудiльйо, генерал Фернандес в оточеннi всього свого почту. Ось чому головна магiстраль, уздовж якої мусили проходити частини, Авеню-дель-Прадо охоронялися ще пильнiше, нiж завжди. Тут були розставленi найвипробуванiшi жандарми та агенти полiцiї. Вздовж мостової, вiддiляючи її щiльною живою стiною вiд широких тротуарiв, стояли цепи фалангiстiв у чорних сорочках з золотими нашивками. А далi на пiвнiч, ближче до майдану Кастелара, охоронцiв було ще бiльше: адже там, на балконi великого будинку, розташувалися пихатi, прикрашенi цiлим розсипом орденiв генерали, i серед них - сам каудiльйо Фернандес, повновладний диктатор пригнобленої країни.
Маленькими чорними оченятами, що пiдозрiло виблискували з-пiд позолоченої каски, Фернандес вглядався в те, що вiдбувалося на майданi, зрiдка проводячи рукою в бiлiй рукавичцi по своїх чорних вусах. Час вiд часу вiн кидав убiк якесь зауваження - i його вiдразу шанобливо занотовували ад'ютанти: кожне слово диктатора, хай невиразне, хай пустопорожнє, мусило бути навiки закрiплене для iсторiї, як мудра, незаперечна iстина, обов'язкова для всiх.
Так само час вiд часу Фернандес пiдносив угору руку, лiнькувато вiтаючи вiйськовi колони. I тодi, враз виконуючи команду пильних агентiв, що уважно стежили за найменшим рухом диктатора, по широкому майдану прокочувалися старанно завченi вiтальнi вигуки:
- Еввiва каудiльйо!
- Слава Фернандесу!
- Хай живе великий Фернандес!
Словом, усе вiдбувалося, як i завжди пiд час парадiв, за заведеним раз i назавжди суворим порядком, який затискував найменший прояв живої думки, живих почуттiв, замiнюючи їх завченими вiтаннями i славослiв'ям.
Пройшла вже пiхота, слiдом за нею завзято прогарцювала кавалерiя, рушили, нарештi, механiзованi частини - самохiднi гармати i танки. Репродуктори, що весь час вихваляли фалангiстськi вiйськовi частини, аж захлиналися вiд казенного захоплення.
- Погляньте на цi чудовi гармати i танки, iберiйцi! - лунав уже захриплий голос з репродукторiв. - Погляньте, i ваше серце радiтиме! Хiба зможе хто спинити залiзну ходу цих могутнiх машин, керованих надiйними руками смiливих фалангiстських воїнiв? Вони натхненi iм'ям великого Фернандеса, вони несуть це священне iм'я в своїх серцях,- хто й коли змiг би спинити їх?..
- Звiсно, з цiєї чиновної публiки - нiхто, - крiзь зуби тихо сказав своєму сусiдовi невисокий кремезний чоловiк у натовпi. Сусiда подивився на нього, але промовчав.
- Звернiть увагу, iберiйцi, як упевнено посуваються цi важкi танки, який м'який їх потужний рух, - захлинався голос з репродукторiв.
- Наче змащений олiєю, вiдiбраною в наших голодуючих дiтей, - так само тихо, як i ранiше, додав знову кремезний.
Цього разу його сусiда вiдповiв пошепки:
- Замовчи, Педро. Твої дотепи нiчого не дадуть. Навiщо ризикувати? Почує якийсь полiцейський собака й арештує, тiльки i всього. Бережи краще сили для iншого, друже.
- Але ж огидно слухати таке нахабне вихваляння! - не вгавав перший.
- Наче ти не звик до нього? - знизав плечима другий. Тодi перший глибше засунув жилавi руки в кишенi пiджака i похмуро погодився:
- Гаразд, хай буде по-твоєму, Фредо...
Голос iз репродукторiв щось вигукував, проте натовп на тротуарах Авеню-дель-Прадо загомонiв. Люди витягували шиї, намагаючись краще роздивитися, що вiдбувається на мостовiй. Що трапилося? Чому загомонiли люди, чому враз заметушилися жандарми й агенти полiцiї, чому ланцюги фалангiстiв вiдступили на крок до тротуарiв, вiдтiсняючи спинами натовп?
Два найближчi танки раптом спинилися. їхнi потужнi мотори замовкли. Ущух залiзний гуркiт, який сповнював досi повiтря. А за тими двома танками спинилися й iншi, що йшли позаду. В чому рiч? Можливо, це трапилось тiльки тому, що випадково спинилися переднi?.. Але нi: ось завмерли мотори i тих, що вже виходили на майдан Кастелара i були далеко попереду. Що ж таке? Чому сталась затримка?
Раптом змовк i захриплий голос з репродукторiв. Мабуть, з того мiсця, де сидiв диктор-спостерiгач, теж стало помiтно, що танки несподiвано спинилися. На вулицi враз стало тихо. Тiльки збуджено, хоча й приглушено, гомонiли люди.
- Усi спинилися! - весело вiдзначив кремезний чоловiк.
Ось один з агентiв полiцiї швидко стрибнув на мотоцикл, що стояв бiля рогу. Вiн натиснув на педаль стартера, раз, вдруге, втретє... Нiяких наслiдкiв, мотор не працював!
- Бач? - здивовано сказав кремезний. - Фредо, дивись, здається, нiби спинилися всi мотори... не лише в танках, а й у мотоциклах... мабуть, i в автомобiлях теж... От тобi й непереможнi, от тобi й натхненi iм'ям великого Фернандеса!..
Агент полiцiї, що все ще не мiг завести свiй мотоцикл, люто поглянув у бiк кремезної людини. Вiн, очевидно, розчув зухвалi слова, але не мiг розiбратися, хто саме насмiлився вимовити їх. Агент мовчки насторожено переводив погляд з одного на другого, на третього... Якийсь чолов'яга з натовпу, вкрай зляканий можливiстю потрапити пiд пiдозру, вирiшив будь-що очистити себе в очах роздратованого агента i на весь голос загорлав, не зводячи переляканих очей з агента:
- Еввiва каудiльйо! Слава великому Фернандесу!
Це вийшло так кумедно, так разюче недоречно, що навiть похмурий, стриманий Фредо посмiхнувся, а кремезний Педро голосно зареготав. Агент, остаточно розлютований, зiскочив з мотоцикла i кинувся до нещасного винуватця недоречного смiху. Але той i сам уже збагнув, що його вiтальний вигук був не до дiла; вiн швиденько шмигнув мiж сусiдами назад i сховався за їх спинами. Тодi агент, втративши надiю спiймати порушника спокою, рiшуче наблизився до Педро.
- А чого це ви смiялися тут?.. - загрозливо почав вiн, владно простягаючи до нього руку. Проте в цей час гомiн раптом посилився:
- Дивись! Дивись!
- Що це за дивна машина?
- Така велика!..
Фредо вiдчув, як Педро схопив його за руку:
- Слухай, Фредо Вiкторе!.. - голос його схвильовано уривався. - Можеш вважати мене за останнього дурня, якщо зараз не станеться щось надзвичайне!
Ближче до тротуару, на якому вони стояли, мiж шеренгою фалангiстiв у чорних сорочках i застиглою колоною важких танкiв повiльно рухалась дивовижна машина. Велика, як двоповерховий автобус, сiро-зелена, уся немовби металева, лише з кiлькома круглими вiконцями, крiзь якi не можна було нiчого розгледiти всерединi, - машина ця нагадувала велетенську довгасту й приплюснуту зверху краплину води, скеровану товстим кiнцем уперед. Великi колеса можна було тiльки вгадувати пiд металевими щитами, що зливалися з кузовом. Зверху було щось подiбне до поруччя, яке оббiгало весь кузов навколо.
А втiм, головне, що дивувало людей, був самий факт: адже чудний автомобiль упевнено рухався серед застиглих танкiв. Як це вiн вiльно посувався вперед, коли спинилися геть усi машини?
Небачений автомобiль повiльно їхав уздовж тротуару, по самому краю мостової. Його сiро-зелений бiк майже торкався великих дерев, якими так густо була обсаджена з обох бокiв Авеню-дель-Прадо. Фалангiсти, якi досi стояли ланцюгом ближче до мостової, перед деревами, змушенi були тепер вiдступити на самий тротуар. Гомiн у натовпi дедалi наростав:
- Дивись! Отам, нагорi!
- Що це таке?
У верхнiй частинi автомобiля вiдкрився невеличкий люк, кришка якого повiльно вiдходила вбiк. З люка сантиметр за сантиметром висувалася гнучка блискуча металева паличка. Автомобiль їхав так само повiльно.
- Антена, - коротко зауважив Фредо Вiкторе.
3. ТАЄМНИЧИЙ "ЛЮЦИФЕР"
Автомобiль майже спинився. Його колеса ледве оберталися. З маленької антени, яка хиталась над автомобiлем, раптом зiрвалися блискучi блакитнуватi iскри. I одразу в мовчазних до того вуличних радiорепродукторах щось зашарудiло, затрiщало. Потiм з них пролунало пронизливе завивання, подiбне до звуку сирени. Натовп тривожно замовк.
I в цьому мовчаннi залунав дужий виразний голос. Це говорив уже не той захриплий казенний диктор, який прославляв, захлинаючись, танки й панцерники диктатора Фернандеса. Це був зовсiм iнший голос - упевнений, чiткий i рiвний. Вiд спокiйних смiливих слiв, що лунали в повiтрi, у кожного слухача враз перехоплювало подих: адже чи не за кожне з них першого-лiпшого iберiйця жандарми негайно кинули б до в'язницi, закатували...
- Слухайте мене всi, хто досi змушений був слухати найманого фалангiстського диктора, - говорив виразний голос. - Слухайте тепер мене, людину, яка не боїться анi кривавого уряду Фернандеса, анi його кровожерних собак - жандармерiї та полiцiї! I хай нiхто не пробує спинити мою промову, що лунає з урядових репродукторiв. З цього нiчого не вийде. Сильнi коливання мого радiопередавача пiдкорили собi, заглушили урядову радiостанцiю, вона не може завадити менi. Отож слухайте, iберiйцi!
Проте люди i без того збуджено слухали, затамувавши подих.
- Насамперед, - вiв далi спокiйний голос, - я хочу захистити вiд можливої кари солдатiв i механiкiв вiйськових автомашин i танкiв. Вони нi в чому не виннi. Мотори їхнiх машин цiлком справнi. Усi машини спинив я вiдомим тiльки менi способом. Жодна автомашина чи танк не рушить з мiсця, доки я не дозволю цього. Диктор щойно прославляв непереможнiсть цих машин, твердячи, що нiхто i нiщо їх не спинить. Як бачите, це брехня. Така сама брехня, як i все, що твердить вам кожного дня уряд кривавого Фернандеса. Я спинив усi машини, навiть не виходячи з мого "Люцифера", з винайденого i збудованого мною могутнього апарата, який проїжджає зараз перед вами вздовж Авеню-дель-Прадо...
- "Люцифер"!
- Ця машина зветься "Люцифер"!
- Дивна назва!
- Жахлива назва!
Перекриваючи гомiн натовпу, який не мiг стримати вигукiв збудження, мужнiй голос вiв далi:
- Я навмисно назвав мiй апарат "Люцифером". Хай монахи й попи твердять, що це назва сатани, диявола! Це не так! Люцифером називають зiрку, що з'являється на ще темному нiчному небi перед сходом сонця. Люцифер - це значить свiтлоносець!
- Ти чуєш, Фредо? - багатозначно прошепотiв Педро. - "Зiрка, що з'являється перед сходом сонця"... Що вiн має на увазi?
Сивий Капiтан
ЧАСТИНА ПЕРША
Загадковий автомобiль
Роздiл перший
1. ЗАЛIЗНИЧНА КАТАСТРОФА
Швидкий поїзд Торенсiя-Корсехона-Веракрус мчав на повний хiд. З важким гуркотом вiн пролiтав над стрiлками i перехрестями рейок. Будинки станцiй ледве встигали блимнути зеленими й червоними вогниками - i зразу потому зникали в нiчнiй темрявi. А поїзд мчав далi й далi, залишаючи за собою довгий золотий хвiст з рухливих неспокiйних iскор. Вони згасали не одразу, а довго ще крутилися в повiтрi i лише потiм повiльно опускалися на темну землю, мов малесенькi яскравi зiрочки.
В купе одного з вагонiв сидiло три чоловiки. Кругленький вусатий iберiєць з великим животом i червоним обличчям уже вчетверте перегорнув набридлi сторiнки вечiрньої газети, лiнькувато позiхнув i ще раз поглянув на своїх сусiдiв. Невисокий стрункий юнак, що сидiв проти нього, все так само задумливо дивився у вiкно. Час вiд часу, коли за темним вiкном пролiтали вогники сигнальних лiхтарiв, юнак придивлявся уважнiше i мружив потiм очi. Розгорнута книжка лежала на його колiнах.
Другий сусiд, худорлявий чоловiк у широкому зеленуватому пальтi, нерухомо сидiв вiддаля. Можна було подумати, що вiн заснув, вiдкинувшись на спинку дивана. Проте вiн не спав, i вусатий iберiєць уже кiлька разiв помiчав, як худорлявий крадькома вивчав своїх супутникiв.
Червонолиций iберiєць позiхнув, цього разу вже удавано байдуже. Але тут-таки, немов умощуючись зручнiше, вiн трохи повернувся до худорлявого сусiда тим боком, де на лацканi його пiджака був пришпилений великий золочений фалангiстський значок. З задоволенням вiн помiтив, що бистрий погляд худорлявого чоловiка на якусь мить спинився на блискучому значку - i потiм знову сховався пiд повiками. I тепер вусатий iберiєць почував себе значно легше, безпечнiше.
Юнак усе ще дивився у вiкно. Недбалим рухом вiн закрив книжку в барвистiй обкладинцi. Червонолиций iберiєць скоса поглянув на обкладинку i з задоволенням погладив вуса. Минуло ще кiлька хвилин. Нарештi юнак вiдвернувся од вiкна. Вiн узявся було за книжку, але спинився, почувши голос кругленького сусiда:
- Молодий чоловiк читає Бласко Iбаньєса? Дуже, дуже похвально! Справжнiй великий письменник. Звiсно, не можна було б рекомендувати читати всi його твори, особливо - молодi. Але взагалi... ах, Iбаньєс! Яка невичерпна фантазiя, яка блискуча, соковита мова!
Юнак ледве помiтно всмiхнувся, але промовчав. А iберiєць не вгавав; мабуть, вiн дуже залудився, i йому кортiло з кимсь поговорити.
- Молодий чоловiк далеко їде?
- Так, - коротко вiдповiв юнак.
- До самого Веракруса?
- Навiть далi. Аж за море. Попливу на теплоходi "Росiя"...
- I куди ж саме? Адже то радянський теплохiд, так? Чи не до Радянського Союзу, не до бiльшовикiв збирається молодий чоловiк?
Червонолиций iберiєць iронiчно, хоч i трохи здивовано, пiдвiв брови.
Весела iскорка майнула в очах юнака. Пiдкреслено байдуже дивлячись у вiкно, в темному склi якого було ясно видно вiдбиток здивованого обличчя iберiйця, вiн сказав:
- Саме туди я й їду. До Москви.
- О-о!.. - почув вiн вигук украй враженого iберiйця. Не повертаючись, юнак бачив у вiкнi, як його спiвбесiдник сплеснув руками i злякано озирнувся в бiк худорлявого чоловiка в широкому пальтi. А втiм, той сидiв, як i ранiше, цiлком нерухомо й неначе спав. У всякому разi нiщо не свiдчило, що вiн чув цю неймовiрно зухвалу з погляду кожного жителя фалангiстської Iберiї вiдповiдь юнака. Червонолиций пасажир недовiрливо перевiв погляд на свого дивного спiвбесiдника. Вагаючись, вiн спитав ще:
- Е... молодий чоловiк iберiєць, чи не так?
- Не зовсiм, - вiдповiв юнак. Вiн повiльно вiдвернувся од вiкна, подивився прямо в обличчя спантеличеного сусiда i спокiйно додав: Росiянин.
Обличчя вусатого iберiйця почервонiло ще бiльше, потiм раптом зблiдло. Вiн оторопiло дивився на юнака, який уже не мiг стримувати далi посмiшку. Тодi iберiєць ще раз боязко зиркнув убiк, де все так само нерухомо сидiв мовчазний чоловiк у широкому пальтi, кашлянув i рiшуче взявся знов за газету. Бiльше вiн уже не пiдводив Очей, не запитував нi про що, вдаючи, що заглибився в читання. Хтозна, може, цей дивний юнак - божевiльний?.. Ну, то, зрештою, його справа; але ж не можна поряднiй людинi компрометувати себе розмовою з такою людиною, - розмовою, за яку можна поплатитися якщо не в'язницею, то принаймнi досить неприємними допитами в полiцiї... Краще триматися осторонь, далi вiд грiха!..
А серце Олеся спiвало. Нарештi, нарештi все це закiнчується! Позаду роки перебування у фалангiстському полонi, важка праця в концентрацiйному таборi, знущання жандармiв... Усе, все позаду!
Подумати тiльки, як вiн страждав, коли в списку першої партiї товаришiв, що поверталися на Батькiвщину, не знайшов свого прiзвища! Так, Олесь щиро радiв за друзiв, яким пощастило вирватися з табору, з фалангiстської Iберiї, радiв вiд усiєї душi. Але ж як сумно було думати, що вiн мусить сам ще залишатися тут, у полонi... Юнак не втрачав надiї, що настане i його час, вiн твердо знав, що рiдна країна пам'ятає про нього, як i про iнших своїх синiв, яких доля завела в пазури фалангiстiв, i не забуде, не покине його. Проте - коли ж, коли?.. Потiм вiд'їжджала ще одна партiя... i в нiй теж не було Олеся...
Нарештi поїхали всi його товаришi. Олесь лишився сам. Чому так трапилося, не знав нi вiн, нi хтось iнший. Казали, що його прiзвище переплутали з якимсь iншим, з прiзвищем людини, яка давно вже виїхала на Батькiвщину. I тепер треба було доводити, що Олесь дiйсно має прiзвище Гайдуков, що його мали давно вже звiльнити, що все це - чиясь злочинна помилка... Спробуй доведи це людям, якi й без того непримиренно вороже дивляться на тебе тiльки тому, що ти росiянин, що ти - радянська людина!
Але все на свiтi має свiй кiнець. Пiсля незлiченних перевiрок та доброго десятка упереджених допитiв жандармерiя змушена була таки звiльнити Олеся. Йому видали транзитне посвiдчення на переїзд до морського порту Веракруса - дорогоцiнний папiрець, що лежить зараз у бумажнику в кишенi юнака. У Веракрусi вiн мусить звернутися до агентства англiйської пароплавної компанiї, щоб його переправили до iншого, вже не фалангiстського порту на цьому суходолi, так домовлено з агентством. А в тому iншому порту стоїть, навантажуючись, теплохiд "Росiя" - наш, радянський теплохiд! I тодi - все позаду, вiдкриється давно жаданий шлях до далекої Батькiвщини.
Чиновник жандармерiї, який видавав транзитне посвiдчення, холодно попередив Олеся:
- Цей документ дiйсний три доби. Якщо за цей строк ви не залишите межi Iберiї, вас арештують як державного злочинця, що порушує закон. I судитимуть. Звертаю вашу увагу ще на одну важливу обставину: в такому разi ви пiдлягаєте покаранню в звичайному порядку, незалежно вiд пiдданства.
О, Олеся не треба було пiдганяти, попередження було цiлком зайвим! Того ж таки вечора вiн уже сидiв у поїздi, який мчав на схiд, на схiд, на схiд...
Кiнець полону, кiнець неволi, в яку вiн потрапив юнгою разом з усiєю командою теплохода "Комсомолiя" аж три роки тому. Жахливi три роки, про якi краще не згадувати... Звiсно, немає лиха без добра: за цi три роки Олесь добре вивчив iберiйську мову, i тепер нiхто з його тутешнiх спiвбесiдникiв не мiг i подумати, що Олесь не житель Iберiї. Так, було спочатку й тут, у вагонi, з тим червонолицим сусiдом, який, видно, добре-таки злякався, дiзнавшись, що його спiврозмовник - росiянин.
Нещасна, затуркана фалангiстами людина! Та, зрештою, хiба ж можна її в чомусь звинувачувати? Роки панування фалангiстiв в Iберiї дали свої наслiдки. Люди боялися одне одного, бо за найменшою пiдозрою жандарми кидали їх у в'язницi i концентрацiйнi табори. Та не треба було навiть i пiдозри, досить було просто необачного слова, до якого мiг. причепитися жандарм чи таємний агент. А тут раптом - прилюдна розмова з росiянином, який їде аж до Москви, столицi Радянського Союзу, про який взагалi й згадувати заборонено... Бiдолаха сусiд, як вiн, мабуть, лає себе за те, що необережно почав цю розмову!
За вiкном майнули вогнi. Якась станцiя, i чималенька, якщо зважити на кiлькiсть вогнiв. Але поїзд не спинився й тут. Прогуркотiли стрiлки, невеличкий мiст миготнув освiтленим залiзним плетивом ферм - i знову темрява... глибока темрява, як у всiй цiй забитiй, поневоленiй фалангiстами i жандармами країнi...
Товстий iберiєць, наче заспокоївшись, куняв у кутку. Худорлявий чоловiк, здавалося, спав. Проте нi: Олесь помiтив, що той, як i ранiше, крадькома поглядає в його бiк. Ну й хай собi! Олесь давно вже зрозумiв, що це - детектив, таємний агент полiцiї, приставлений до нього. Навiть не вмiє чисто працювати, такого одразу розпiзнаєш. Та й взагалi, даремно вiн стежить: три доби, про якi попереджав чиновник жандармерiї, ще не минули, детективовi нема до чого присiкатися...
Юнак пiдвiвся, сперся руками на пiдвiконня, торкнувся лобом скла. За вiкном глуха нiч, нiчого не видно. А поїзд мчить, безупинно мчить далi й далi...
I раптом Олесь вiдчув, як щось з силою штовхнуло його в бiк. Сигнальний лiхтарик за вiкном стрибнув униз, потiм угору. Страшенний гуркiт, скрегiт металу обiрвали розмiрений до того стукiт колiс. Дзенькнула i вилетiла з вiкна шибка. Олесь не встиг нiчого зрозумiти, як неймовiрна, непереборна сила штовхнула його знову до вiкна. Здавалося, хтось викидає юнака з вагона. Ще сильний поштовх... зляканий вигук вусатого iберiйця - це було останнє, що виразно розчув Олесь.
Далi все змiшалось. Щось ударило Олеся по головi, гострий бiль пронизав його руку. В обличчя вдарила мокра запашна трава... Звiдки трава? Ще удар, i знов гуркiт, одчайдушнi крики, сухий трiск, наче ламаються дошки, дзвiнкий скрегiт залiза, i ще вигуки, болiсний стогiн... Звiдкись вистрибнув язик яскравого полум'я, десь мов прогримiв вибух... Усе це майнуло одне за одним у свiдомостi юнака... Чи то була вже не свiдомiсть, а божевiльне, кошмарне марення?..
Олесь котився вниз з насипу, нiчого не розумiючи, вже майже нiчого не вiдчуваючи. Висока м'яка трава пiд тим насипом покiрно прийняла його безживне тiло. А над ним усе ще лунав страшний гуркiт i скрегiт, з яким переверталися вагони швидкого поїзда i скочувалися, перекидаючись, з насипу, на щастя, з другого боку.
Потiм стало тихо, напрочуд тихо пiсля того, що вiдбулося. Тiльки раз у раз долинав чийсь стогiн i збудженi вигуки з того боку насипу.
Минали хвилини. Раптом зверху, з горiшньої частини насипу, швидко скотилась униз чиясь темна постать. Вона спинилася поблизу юнака. Яскравий промiнь електричного лiхтарика забiгав навколо, прорiзуючи темряву. Вiн щось немовби шукав. Ось цей промiнь торкнувся нерухомого тiла Олеся, напiвсхованого в густiй травi, i враз спинився, наче зачепившися за нього. Темна постать обережно пiдкралася до юнака. Лiхтарик яскравiше освiтив обличчя з заплющеними очима, кров на порiзаному склом лобi. Людина, що пiдiйшла, задоволено хмикнула.
Коли б тут був стороннiй спостерiгач, вiн би з подивом помiтив, як цей чоловiк у широкому пальтi став навколiшки i спритними руками обмацав тiло Олеся. Потiм вiн вийняв з кишенi юнака маленький бумажник i уважно переглянув усе, пiдсвiчуючи собi лiхтариком. Затримавши погляд на якомусь папiрцi, чоловiк у широкому пальтi знов задоволено хмикнув, поклав папiрець назад у бумажник, а самий бумажник - собi в кишеню. Мабуть, це й було те, що вiн шукав, бо пiсля цього чоловiк неквапливо щiльнiше загорнувся в своє широке пальто й сiв бiля Олеся, загасивши лiхтарик. I наче задрiмав.
Так минуло кiльканадцять хвилин. Двi постатi пiд насипом лишалися нерухомими. До Олеся не поверталася свiдомiсть, чоловiк, що сидiв бiля нього, немов спав. Та чи так це було насправдi?
Мабуть, нi. Бо раптом темна постать у широкому пальтi рвучко пiдвелася. На шосе, що бiгло вздовж залiзницi, то наближаючись до насипу, то вiддаляючись од нього, показалися слiпучi фари автомобiля. Машина явно наближалася сюди. Яскраве свiтло фар вихопило з мороку високу постать худорлявого чоловiка, наче вирiзьбило його силует на темному фонi насипу. Чоловiк упевненим рухом пiднiс руку. В нiй спалахнув лiхтарик. Вiн гойднувся вгору i вниз, угору i вниз Чоловiк вимагав спинити машину.
В темрявi не було видно корпусу автомобiля, здавалося, що з густого мороку насуваються самi слiпучi фари. Проте ось зашарудiли м'якi шини. Автомобiль загальмував. Чоловiк бiля шосе чекав з пiднесеною рукою.
З машини вийшло двоє. Вони попрямували до того, хто подавав їм такi виразнi сигнали. Один з них, високий i огрядний, у синьому комбiнезонi механiка, пiдiйшов ближче. Другий, менший на зрiст, у шкiрянiй куртцi, що виблискувала в свiтлi фар, залишився трохи позаду.
- Що трапилося? - спитав механiк, пильно вдивляючись у кiстляве нахмурене обличчя чоловiка в широкому пальтi.
- Залiзнична катастрофа, - коротко вiдповiв той. - Поранило людину, бачите? Ви вiзьмете її й мене в машину i вiдвезете до найближчої жандармерiї. Негайно!
Чоловiк у широкому пальтi говорив тоном незаперечного наказу. Механiк ще раз уважно подивився на нього, потiм озирнувся на того, що стояв трохи вiддалiк, а тепер повiльно наближався, тримаючи руки в кишенях шкiряної куртки.
- Чому ж до жандармерiї? - м'яко втрутився вiн. - Адже в таких випадках людину вiдвозять до лiкарнi.
- Тому, що я так кажу, - вiдрубав чоловiк у широкому пальтi. - I раджу не гаяти часу на зайвi розмови!
Вiн роздратовано вiдкинув борт пальта i вказав на зiрчастий значок агента полiцiї на лацканi свого пiджака.
- Тепер розумiєте? Ну, мерщiй!
Механiк усе ще дивився на свого супутника. Той спокiйно пiдiйшов до тiла юнака, нахилився. Пiджак Олеся розстебнувся. На джемперi в променях фар виблискував малесенький комсомольський значок, що його юнак так старанно зберiгав у полонi, ховаючи вiд жандармiв, i тепер надiв, вирушаючи на Батькiвщину. Агент полiцiї нетерпляче гукнув:
- Я кажу - мерщiй! Ви що, не знаєте, як треба виконувати розпорядження полiцiї?
Чоловiк у шкiрянiй куртцi, немов не чуючи його, помахом руки пiдкликав до себе механiка.
- Валенто, це поранений комсомолець, - пiвголосом мовив вiн. - Дивно, як вiн тут опинився... Ми вiзьмемо його, але самого. Заспокойте цього агента. Не треба галасу.
- Єсть! - охоче вiдгукнувся механiк. Вiн повернувся, пiдiйшов до агента полiцiї i ввiчливо вклонився йому:
- Дозвольте, шановний пане, провести вас до машини. Мiй товариш забере пораненого злочинця. Пробачте, все це вийшло так несподiвано... ми до ваших послуг... Прошу!
Агент задоволено кивнув: такий тон вiдповiдi був значно звичнiшим для нього. Вiн зробив крок до слiпучих фар автомобiля i, не спиняючись, уже спокiйнiше кинув:
- Отак буде краще. Бо iнакше...
Його фраза лишилася незакiнченою. Важкий мiцний кулак механiка, як ковальський молот, опустився на його голову. Навiть не зойкнувши, агент поточився i впав на землю.
Механiк насмiшкувато глянув на нього, зачекав кiлька секунд. Агент не ворушився.
Тодi механiк повернувся i пiдiйшов до свого супутника, який спокiйно чекав. Вони вдвох пiдняли безживне тiло юнака i понесли його в машину. Через кiлька секунд автомобiль, все ще невидимий у густiй темрявi, плавно рушив. Вiн об'їхав тiло агента полiцiї, що лежало в пилюцi на краю шосе, i так само плавно почав набирати швидкiсть.
I знову пiд насипом стало темно. Тiльки вгорi перебiгали люди з лiхтарями в руках та долинали вигуки i стогiн поранених.
2. БЛИСКУЧИЙ ПОЧАТОК ПАРАДУ
Як i повiдомлялося в газетах, входити до центральної частини столицi з самого свiтанку було заборонено для всiх, хто не мав спецiальної перепустки. Полiцейськi патрулi перерiзали всi провулки i вулицi, якi вели до Авеню-дель-Прадо, вулицi Алькали та майданiв Кастелара i Кановас. Що ж до парку Ель-Ретiро, то вiн був закритий для звичайної публiки ще з учорашнього дня.
I це нiкого не дивувало, бо iберiйцi давно вже звикли до жорстокого свавiлля фалангiстського уряду, який, боячись народу, вiдгороджувався вiд нього шерегами вимуштруваних, вiдгодованих полiцаїв i жандармiв. А на сьогоднi був призначений великий вiйськовий парад, що його приймав сам каудiльйо, генерал Фернандес в оточеннi всього свого почту. Ось чому головна магiстраль, уздовж якої мусили проходити частини, Авеню-дель-Прадо охоронялися ще пильнiше, нiж завжди. Тут були розставленi найвипробуванiшi жандарми та агенти полiцiї. Вздовж мостової, вiддiляючи її щiльною живою стiною вiд широких тротуарiв, стояли цепи фалангiстiв у чорних сорочках з золотими нашивками. А далi на пiвнiч, ближче до майдану Кастелара, охоронцiв було ще бiльше: адже там, на балконi великого будинку, розташувалися пихатi, прикрашенi цiлим розсипом орденiв генерали, i серед них - сам каудiльйо Фернандес, повновладний диктатор пригнобленої країни.
Маленькими чорними оченятами, що пiдозрiло виблискували з-пiд позолоченої каски, Фернандес вглядався в те, що вiдбувалося на майданi, зрiдка проводячи рукою в бiлiй рукавичцi по своїх чорних вусах. Час вiд часу вiн кидав убiк якесь зауваження - i його вiдразу шанобливо занотовували ад'ютанти: кожне слово диктатора, хай невиразне, хай пустопорожнє, мусило бути навiки закрiплене для iсторiї, як мудра, незаперечна iстина, обов'язкова для всiх.
Так само час вiд часу Фернандес пiдносив угору руку, лiнькувато вiтаючи вiйськовi колони. I тодi, враз виконуючи команду пильних агентiв, що уважно стежили за найменшим рухом диктатора, по широкому майдану прокочувалися старанно завченi вiтальнi вигуки:
- Еввiва каудiльйо!
- Слава Фернандесу!
- Хай живе великий Фернандес!
Словом, усе вiдбувалося, як i завжди пiд час парадiв, за заведеним раз i назавжди суворим порядком, який затискував найменший прояв живої думки, живих почуттiв, замiнюючи їх завченими вiтаннями i славослiв'ям.
Пройшла вже пiхота, слiдом за нею завзято прогарцювала кавалерiя, рушили, нарештi, механiзованi частини - самохiднi гармати i танки. Репродуктори, що весь час вихваляли фалангiстськi вiйськовi частини, аж захлиналися вiд казенного захоплення.
- Погляньте на цi чудовi гармати i танки, iберiйцi! - лунав уже захриплий голос з репродукторiв. - Погляньте, i ваше серце радiтиме! Хiба зможе хто спинити залiзну ходу цих могутнiх машин, керованих надiйними руками смiливих фалангiстських воїнiв? Вони натхненi iм'ям великого Фернандеса, вони несуть це священне iм'я в своїх серцях,- хто й коли змiг би спинити їх?..
- Звiсно, з цiєї чиновної публiки - нiхто, - крiзь зуби тихо сказав своєму сусiдовi невисокий кремезний чоловiк у натовпi. Сусiда подивився на нього, але промовчав.
- Звернiть увагу, iберiйцi, як упевнено посуваються цi важкi танки, який м'який їх потужний рух, - захлинався голос з репродукторiв.
- Наче змащений олiєю, вiдiбраною в наших голодуючих дiтей, - так само тихо, як i ранiше, додав знову кремезний.
Цього разу його сусiда вiдповiв пошепки:
- Замовчи, Педро. Твої дотепи нiчого не дадуть. Навiщо ризикувати? Почує якийсь полiцейський собака й арештує, тiльки i всього. Бережи краще сили для iншого, друже.
- Але ж огидно слухати таке нахабне вихваляння! - не вгавав перший.
- Наче ти не звик до нього? - знизав плечима другий. Тодi перший глибше засунув жилавi руки в кишенi пiджака i похмуро погодився:
- Гаразд, хай буде по-твоєму, Фредо...
Голос iз репродукторiв щось вигукував, проте натовп на тротуарах Авеню-дель-Прадо загомонiв. Люди витягували шиї, намагаючись краще роздивитися, що вiдбувається на мостовiй. Що трапилося? Чому загомонiли люди, чому враз заметушилися жандарми й агенти полiцiї, чому ланцюги фалангiстiв вiдступили на крок до тротуарiв, вiдтiсняючи спинами натовп?
Два найближчi танки раптом спинилися. їхнi потужнi мотори замовкли. Ущух залiзний гуркiт, який сповнював досi повiтря. А за тими двома танками спинилися й iншi, що йшли позаду. В чому рiч? Можливо, це трапилось тiльки тому, що випадково спинилися переднi?.. Але нi: ось завмерли мотори i тих, що вже виходили на майдан Кастелара i були далеко попереду. Що ж таке? Чому сталась затримка?
Раптом змовк i захриплий голос з репродукторiв. Мабуть, з того мiсця, де сидiв диктор-спостерiгач, теж стало помiтно, що танки несподiвано спинилися. На вулицi враз стало тихо. Тiльки збуджено, хоча й приглушено, гомонiли люди.
- Усi спинилися! - весело вiдзначив кремезний чоловiк.
Ось один з агентiв полiцiї швидко стрибнув на мотоцикл, що стояв бiля рогу. Вiн натиснув на педаль стартера, раз, вдруге, втретє... Нiяких наслiдкiв, мотор не працював!
- Бач? - здивовано сказав кремезний. - Фредо, дивись, здається, нiби спинилися всi мотори... не лише в танках, а й у мотоциклах... мабуть, i в автомобiлях теж... От тобi й непереможнi, от тобi й натхненi iм'ям великого Фернандеса!..
Агент полiцiї, що все ще не мiг завести свiй мотоцикл, люто поглянув у бiк кремезної людини. Вiн, очевидно, розчув зухвалi слова, але не мiг розiбратися, хто саме насмiлився вимовити їх. Агент мовчки насторожено переводив погляд з одного на другого, на третього... Якийсь чолов'яга з натовпу, вкрай зляканий можливiстю потрапити пiд пiдозру, вирiшив будь-що очистити себе в очах роздратованого агента i на весь голос загорлав, не зводячи переляканих очей з агента:
- Еввiва каудiльйо! Слава великому Фернандесу!
Це вийшло так кумедно, так разюче недоречно, що навiть похмурий, стриманий Фредо посмiхнувся, а кремезний Педро голосно зареготав. Агент, остаточно розлютований, зiскочив з мотоцикла i кинувся до нещасного винуватця недоречного смiху. Але той i сам уже збагнув, що його вiтальний вигук був не до дiла; вiн швиденько шмигнув мiж сусiдами назад i сховався за їх спинами. Тодi агент, втративши надiю спiймати порушника спокою, рiшуче наблизився до Педро.
- А чого це ви смiялися тут?.. - загрозливо почав вiн, владно простягаючи до нього руку. Проте в цей час гомiн раптом посилився:
- Дивись! Дивись!
- Що це за дивна машина?
- Така велика!..
Фредо вiдчув, як Педро схопив його за руку:
- Слухай, Фредо Вiкторе!.. - голос його схвильовано уривався. - Можеш вважати мене за останнього дурня, якщо зараз не станеться щось надзвичайне!
Ближче до тротуару, на якому вони стояли, мiж шеренгою фалангiстiв у чорних сорочках i застиглою колоною важких танкiв повiльно рухалась дивовижна машина. Велика, як двоповерховий автобус, сiро-зелена, уся немовби металева, лише з кiлькома круглими вiконцями, крiзь якi не можна було нiчого розгледiти всерединi, - машина ця нагадувала велетенську довгасту й приплюснуту зверху краплину води, скеровану товстим кiнцем уперед. Великi колеса можна було тiльки вгадувати пiд металевими щитами, що зливалися з кузовом. Зверху було щось подiбне до поруччя, яке оббiгало весь кузов навколо.
А втiм, головне, що дивувало людей, був самий факт: адже чудний автомобiль упевнено рухався серед застиглих танкiв. Як це вiн вiльно посувався вперед, коли спинилися геть усi машини?
Небачений автомобiль повiльно їхав уздовж тротуару, по самому краю мостової. Його сiро-зелений бiк майже торкався великих дерев, якими так густо була обсаджена з обох бокiв Авеню-дель-Прадо. Фалангiсти, якi досi стояли ланцюгом ближче до мостової, перед деревами, змушенi були тепер вiдступити на самий тротуар. Гомiн у натовпi дедалi наростав:
- Дивись! Отам, нагорi!
- Що це таке?
У верхнiй частинi автомобiля вiдкрився невеличкий люк, кришка якого повiльно вiдходила вбiк. З люка сантиметр за сантиметром висувалася гнучка блискуча металева паличка. Автомобiль їхав так само повiльно.
- Антена, - коротко зауважив Фредо Вiкторе.
3. ТАЄМНИЧИЙ "ЛЮЦИФЕР"
Автомобiль майже спинився. Його колеса ледве оберталися. З маленької антени, яка хиталась над автомобiлем, раптом зiрвалися блискучi блакитнуватi iскри. I одразу в мовчазних до того вуличних радiорепродукторах щось зашарудiло, затрiщало. Потiм з них пролунало пронизливе завивання, подiбне до звуку сирени. Натовп тривожно замовк.
I в цьому мовчаннi залунав дужий виразний голос. Це говорив уже не той захриплий казенний диктор, який прославляв, захлинаючись, танки й панцерники диктатора Фернандеса. Це був зовсiм iнший голос - упевнений, чiткий i рiвний. Вiд спокiйних смiливих слiв, що лунали в повiтрi, у кожного слухача враз перехоплювало подих: адже чи не за кожне з них першого-лiпшого iберiйця жандарми негайно кинули б до в'язницi, закатували...
- Слухайте мене всi, хто досi змушений був слухати найманого фалангiстського диктора, - говорив виразний голос. - Слухайте тепер мене, людину, яка не боїться анi кривавого уряду Фернандеса, анi його кровожерних собак - жандармерiї та полiцiї! I хай нiхто не пробує спинити мою промову, що лунає з урядових репродукторiв. З цього нiчого не вийде. Сильнi коливання мого радiопередавача пiдкорили собi, заглушили урядову радiостанцiю, вона не може завадити менi. Отож слухайте, iберiйцi!
Проте люди i без того збуджено слухали, затамувавши подих.
- Насамперед, - вiв далi спокiйний голос, - я хочу захистити вiд можливої кари солдатiв i механiкiв вiйськових автомашин i танкiв. Вони нi в чому не виннi. Мотори їхнiх машин цiлком справнi. Усi машини спинив я вiдомим тiльки менi способом. Жодна автомашина чи танк не рушить з мiсця, доки я не дозволю цього. Диктор щойно прославляв непереможнiсть цих машин, твердячи, що нiхто i нiщо їх не спинить. Як бачите, це брехня. Така сама брехня, як i все, що твердить вам кожного дня уряд кривавого Фернандеса. Я спинив усi машини, навiть не виходячи з мого "Люцифера", з винайденого i збудованого мною могутнього апарата, який проїжджає зараз перед вами вздовж Авеню-дель-Прадо...
- "Люцифер"!
- Ця машина зветься "Люцифер"!
- Дивна назва!
- Жахлива назва!
Перекриваючи гомiн натовпу, який не мiг стримати вигукiв збудження, мужнiй голос вiв далi:
- Я навмисно назвав мiй апарат "Люцифером". Хай монахи й попи твердять, що це назва сатани, диявола! Це не так! Люцифером називають зiрку, що з'являється на ще темному нiчному небi перед сходом сонця. Люцифер - це значить свiтлоносець!
- Ти чуєш, Фредо? - багатозначно прошепотiв Педро. - "Зiрка, що з'являється перед сходом сонця"... Що вiн має на увазi?