Страница:
Сивий Капiтан помiтив розгубленi погляди Олеся, який уже нiчого не розумiв i тiльки безпорадно дивився на дивний штурвал, що поводився, наче жива iстота, i самостiйно, без чиєїсь допомоги, керував машиною. Ледве помiтна посмiшка освiтила суворе обличчя Капiтана. Але це тривало якусь мить - i твердi, впевненi руки його знову лягли на штурвал, посмiшка зникла, немов її й не було зовсiм. "Люцифер" мчав далi... i Олесевi тепер здавалося, що Сивий Капiтан не керує штурвалом, а тiльки тримає на ньому руки, мов контролює, як той сам повертається залежно вiд напряму дороги. А може, все це лише здавалося юнаковi? Стiльки несподiванок, стiльки вражаючих дивних подiй довелося йому пережити за останнiй час, стiльки неймовiрного i справдi фантастичного оточувало його тепер, що Олесь вiдчував, як змiшалося все в його свiдомостi...
Минали хвилини - i ось через весь екран простяглася довга синя смуга. Вона пролягла на обрiї, спочатку вузенька, потiм ширша й ширша. Та це ж море! Море, до якого вони наближалися!
"Люцифер" ще збiльшив швидкiсть, пiдкоряючись ледве помiтному руховi ноги Сивого Капiтана, який натиснув на педаль. Тепер стало видно надбережнi скелi, до яких вiн мчав. Тi скелi зростали, пiдiймалися. А синя смуга моря ховалася за них - i ясно було, що машина з величезною швидкiстю линула до урвища. Олесь знов учепився руками за поруччя крiсла: вiн не мiг подолати вiдчуття близької небезпеки. Чи ж встигне "Люцифер" спинитися перед тими скелями, перед прiрвою? А може, там починається спуск? Тодi все одно треба гальмувати...
Але автомобiль не гальмував, не спинявся. Зляканий вигук зiрвався з уст юнака. Ось вони, скелi, ось уже видно, що далi дороги немає, нiчого немає, крiм безоднi, за якою яскраво синiє море!.. Що ж буде, що буде?..
Великим стрибком на страшнiй, неймовiрнiй швидкостi "Люцифер" перелетiв через скелi, навiть не торкнувшись їх гострих, зубчастих країв. Описуючи широку, плавну дугу, вiн летiв униз, у море. Знизу майнули бiлi баранцi на хвилях... вони наближалися невмолимо швидко... якщо "Люцифер" не розiб'ється об хвилi, падаючи з такою швидкiстю в море, то вiн обов'язково потоне, потоне, це вже кiнець, нiщо не врятує його...
Рiзноколiрнi вiзерунки закрутилися перед очима Олеся, попливли прилади i циферблати, рукоятки i екрани, затанцювало все навколо. З кволим стогоном юнак безсило вiдкинувся на спинку крiсла i заплющив очi. Втомлений мозок ще не повнiстю оправився вiд попереднiх вражень i не витримав цього нового страшного напруження. Олесь знепритомнiв...
2. РОЗПОВIДЬ ВАЛЕНТО КЛАУДО
Вiн прийшов до пам'ятi у вже знайомiй йому маленькiй каютi, на тому ж таки вузькому лiжку. Бiля нього сидiв Валенто Клаудо - i його добре, лагiдне обличчя було стурбоване, вiн не зводив погляду з обличчя юнака. Щойно Олесь повiльно розплющив очi, Валенто обережно поплескав його по плечу.
- Нарештi, - мовив вiн, посмiхаючись. - Нарештi, хлопче, ти опритомнiв. Ех ти, орел! А менi, мiж iншим, здавалося, що ти взагалi мiцний! Ну, як ти себе почуваєш?
- Добре, - вiдповiв Олесь, нiяково посмiхаючись. Йому було соромно, що все так сталося.
- Ну, то й гаразд, що добре, - вiв тим часом Валенто Клаудо. - Все ж таки, бери ось, випий оце. - Вiн простягнув юнаковi склянку з якоюсь жовтуватою рiдиною. - Воно мусить тебе пiдбадьорити, змiцнити...
Олесь повiльно пив ароматну й солодкувату рiдину i дивився на руки Валенто. Якi вони мiцнi й великi, справжнi руки робiтника - i в той же час спритнi й лагiднi. Ось Валенто взяв його зап'ястя, трохи притиснув, шукаючи пульс, - i зробив це так м'яко, так обережно i вмiло, наче був досвiдченою медичною сестрою!
- Випив? Ну, я бачу, все стає на своє мiсце, та й пульс у тебе вже рiвний, - ще раз поплескав вiн юнака по плечу. - Можеш сiдати i навiть вставати. Досить вилежуватися! У нас тут, знаєш, усi чимсь зайнятi, всi мають своє дiло. Один ти нероба, тiльки й того, що лежиш, наче безнадiйно хворий. А насправдi ти в повному порядку, лише вдаєш хворого, ач, який хитрий! Але я тебе наскрiзь бачу, не будь я Валенто Клаудо! Сiдай!
Олесь сiв на лiжку. Справдi, вiн тепер вiдчував себе набагато краще.
- А тепер вставай, вставай негайно! - навмисно суворо наказав Валенто, роблячи вже знайомий юнаковi грiзний вираз обличчя. Олесь ледве не пирснув зо смiху - такий кумедний був той вираз! Тим часом Валенто Клаудо пiдiйшов до вiкна. - Еге, та ми вже пiд'їжджаємо, - мовив вiн, наче юнак знав, про що йде мова.
- Куди пiд'їжджаємо, Валенто?
Олесь i собi подивився у вiкно. За прозорим грубим склом вiн побачив дикий пустельний пейзаж. Вони їхали широким степом, порослим рiдкою пожовклою травою. Де-не-де пiдносилися рудi скелi - i так безлюдно було навколо, що здавалося, нiби нiколи тут i не ступала людська нога. Анi будинку, анi дерева - самий голий степ i скелi... А "Люцифер" помiтно уповiльнював швидкiсть.
Валенто повернувся до Олеся. Тепер його обличчя стало серйозним, навiть сумним. Та й голос бринiв незвично, коли вiн заговорив:
- Це мiсце, хлопче, не має назви. Воно не позначене на картi. Але настане час - i тут, у цьому скелястому степу, височiтиме величний пам'ятник. Бо це мiсце шанує кожен чесний iберiєць, як священну згадку про прекрасних людей, що любили народ бiльше за власне життя...
Вiн замовк. Олесь нiчого не розумiв i тiльки запитливо поглядав на Клаудо.
- Зажди трохи, Олесю, - сказав Валенто. - Я спитаю Капiтана. Якщо вiн дозволить, я вiзьму тебе з собою. Зажди тут! - i вийшов з каюти.
"Люцифер" спинився. Вiн стояв серед голого степу, в мiсцi, яке нiчим не вiдрiзнялося вiд iнших, повз якi вiн щойно проїжджав. Що ж це таке? Що мав на увазi Клаудо, коли говорив таким пiднесеним голосом про це зовнi нiчим не примiтне мiсце?..
Пролунав уже знайомий юнаковi мелодiйний дзвiнок, який, мабуть, був сигналом про зупинку i вихiд з "Люцифера". Дверi каюти розчинились, i в них показалася мiцна, кремезна постать Валенто.
- Ходiмо, Олесю, - сказав вiн. - Капiтан дозволив менi взяти тебе з собою.
Вони пройшли коридором. Олесь побачив, як з iнших дверей з'явилося ще кiлька чоловiк у таких самих робочих синiх комбiнезонах, як у Валенто Клаудо. Цi люди вийшли з автомобiля i повiльно рушили кудись убiк вiд шляху - слiдом за Сивим Капiтаном, який, мабуть, вийшов ранiше за них. Валенто мовчки пропустив Олеся перед собою, а потiм м'яко взяв юнака за руку i пiшов туди, куди вирушили його товаришi.
Капiтан iшов крокiв за п'ятнадцять попереду. Як i завжди, вiн був без кашкета, вiтерець ворушив його кучеряве каштанове волосся з срiблястим сивим пасмом. Вiн iшов рiвними, впевненими кроками, вибираючи шлях помiж камiнням i скелями. I тепер Олесь побачив, що в руках Сивого Капiтана був чи не цiлий оберемок квiтiв - червоних та бiлих троянд i гвоздик. Що це могло означати?..
Валенто трохи нахилився до юнака її тихо заговорив:
- Цi скелi, Олесю, бачили те, що навiки залишиться в серцi iберiйського народу. Вони бачили славних героїв, якi вiддавали життя за волю i щастя народу; бачили злочинцiв i вбивць, якi, засукавши рукава на скривавлених руках, байдуже розстрiлювали тих героїв... А, ти не знаєш цього! То слухай, я розповiм тобi.
Голос Валенто звучав глухо i схвильовано.
- Ще тодi, коли кривавий Фернандес захоплював владу, вiн знав, що зможе перемогти й утриматися тiльки в тому разi, якщо безжально знищить тих, хто стояв йому на перешкодi. А на перешкодi йому стояли чеснi люди. То були люди, якi розумiли, що Фернандес несе на багнетах своїх прислужникiв i наймитiв кiнець народнiй волi, несе народовi злиднi й лихо. Цi люди вирiшили боротися проти Фернандеса до кiнця. I вони перемогли б, вони вигнали б з країни i самого Фернандеса, i його поплiчникiв, коли б фалангiстському генераловi не допомагали зброєю чужоземнi фашисти, якi пiдтримували його. А в чесних людей не вистачило зброї - i вони змушенi були вiдступати перед озброєними до зубiв головорiзами Фернандеса...
Валенто на хвилину замовк - i Олесь не смiв порушити мовчання, бо вiдчував, як тяжко його друговi згадувати й говорити.
- Патрiоти вiдступали, - вiв далi Валенто Клаудо. - Вони змушенi були вiдступати в цей степ, вiдстрiлюючись iз-за скель. А фалангiсти оточували їх. I не було вже нiякого виходу... Патрiоти вiдстрiлювались до останнiх патронiв. Але скiнчилися й вони, тi лiченi патрони... Патрiоти не могли навiть кинутися в рукопашний бiй, бо назустрiч їм били автомати й кулемети фалангiстiв. Що лишилося їм робити? I вони вийшли з-за скель назустрiч убивцям, тримаючись за руки i спiваючи пiсню патрiотiв... Фалангiсти не задумалися нi на мить. Вони вiдкрили автоматний i кулеметний вогонь, впритул розстрiлюючи чоловiкiв i жiнок, старих i молодих, заливаючи суху землю гарячою кров'ю людей, в яких не лишалося нiякої зброї, крiм гордої пiснi патрiотiв... Люди падали бiля цих скель i вмирали... А тих, хто не мав щастя вмерти вiдразу, фалангiсти добивали пострiлами в голову...
- Мерзеннi вбивцi! - вихопилося в Олеся, що вiдчував, як збуджено, схвильовано стукотить його серце.
- Так загинули майже всi патрiоти, оточенi фалангiстами серед цих скель, - продовжував похмуро Валенто Клаудо. - Випадково врятувалися лише поодинокi люди, якi знепритомнiли вiд ран i фалангiсти вважали їх мертвими... Скiльки врятувалося тодi патрiотiв? Може - п'ять, може десять... iз кiлькох сотень тих, що загинули тут... Один з них лежав отам, бiля тiєї високої скелi. Вiн опам'ятався вночi, коли фалангiсти вже пiшли. Побачив навколо себе гори трупiв, гори мертвих друзiв... i хотiв залишитися серед них i померти разом з ними, померти, як i вони... бо навiщо людинi жити, коли вмерли тi, кого вона любила i хто любив її?.. Але тiєї ж ночi сюди прийшли селяни, що прочули про той жахливий розстрiл. Вони поховали мертвих i винесли звiдси кiлькох живих... в тому числi i цю людину...
- I це був ти, Валенто! Я знаю, це був ти! - збуджено вигукнув Олесь. Вiн i сам не знав, звiдки виникла в нього ця впевненiсть, але юнак усiєю душею й серцем-вiдчував, що то був Валенто Клаудо: стiльки суму, стiльки щирого глибокого почуття бринiло в його голосi...
- Хiба це, Олесю, має значення? - гiрко посмiхнувся Валенто. - Хай то був я, - що змiнюється вiд цього?.. Загиблих друзiв i товаришiв не врятуєш, не повернеш до життя... Ну, досить про це, тепер ти знаєш, що то за мiсце... i чому воно священне i для мене, i для всiх тих, хто любить народ Iберiї, пригнiчений кривавим Фернандесом i його поплiчниками...
- I тут буде ще великий пам'ятник, буде, Валенто, я вiрю в це! - палко сказав Олесь, стискаючи мiцну руку свого друга i заглядаючи йому в очi.
Валенто Клаудо мовчки схилив голову. Вони йшли поруч слiдом за iншими, наближаючись до високої скелi, яка немов панувала над сусiднiми. Ось Сивий Капiтан спинився бiля неї. Спинилися й iншi у глибокому, урочистому мовчаннi. Нiхто не рухався, всi мов завмерли, дивлячись на похмуру скелю.
На нiй, високо над землею, був викарбуваний простий хрест, а пiд ним слова:
"Живi - безсмертним!"
Рука невiдомого патрiота зробила в скелi цей напис, увiчнивши ним любов i повагу людей, якi залишилися жити, до тих, хто вiддав своє життя в iм'я народу i став безсмертним..
Мовчання тривало. Нарештi Сивий Капiтан високо пiднiс руки з бiлими й червоними трояндами i гвоздиками, наче простягаючи їх до похмурої скелi, яка була свiдком героїчної загибелi патрiотiв. Широким жестом кинув вiн угору запашнi квiти. Вони злетiли в повiтря i рясним яскравим дощем упали до пiднiжжя скелi, вкривши барвистим килимом суху землю бiля нього
I знов тривало урочисте мовчання, яке було справдi красномовнiшим вiд усяких слiв. Олесь вiдчув, як здригнулася рука Валенто Клаудо, яку вiн усе ще тримав, i побачив як по щоцi його друга скотилася важка сльоза.
Сивий Капiтан рвучко повернувся i, не дивлячись нi на кого, рушив назад, до "Люцифера". I так само мовчки всi кинули останнiй погляд на високу скелю, повернулися i пiшли слiдом за ним. Лише бiля автомобiля Валенто Клаудо сказав Олесевi:
- Сьогоднi, хлопче, роковини з дня загибелi патрiотiв...
Олесь мiцнiше стиснув його руку. Юнак зрозумiв чимало нового для себе за цей короткий час, слухаючи схвильовану розповiдь Валенто i потiм, стоячи в мовчаннi бiля високої похмурої скелi. Вiн зрозумiв, якi благороднi, глибокi почуття єднали людей, що оточували мовчазного i суворого Сивого Капiтана; вiн побачив мужню й щиру душу Валенто Клаудо, яку той вiдкрив перед ним, i вiдчув ще бiльшу повагу i симпатiю до нього i його товаришiв...
Як шкода, що вiн не знає нiчого нi про них, нi про оповитого похмурою таємницею Капiтана, нi про самий "Люцифер" з його чи не фантастичними можливостями! Хто цi люди, що скупчилися навколо Сивого Капiтана? Може, теж волелюбнi iберiйськi патрiоти, як i Валенто Клаудо? Напевне, так. Яку мету мають вони перед собою? Визволення своєї батькiвщини з-пiд ярма жорстокої фалангiстської диктатури? Але ж хiба спроможнi кiлька людей, бодай у їх розпоряжденнi й є "Люцифер", зробити щось вирiшальне в боротьбi з такою страшною силою, як фалангiстська органiзацiя, що обплутала цiлу країну, та ще й спирається на полiцiю, жандармерiю i вiйсько?..
Заглиблений у мiркування, юнак i не помiтив, як опинився бiля самого "Люцифера", перед легкою драбиною, що вела до його дверей. Раптом вiн несподiвано почув своє iм'я. Це звертався до нього Сивий Капiтан, що спинився у дверях машини.
- Зайди до мене, Олесю, - сказав вiн, - я хочу з тобою поговорити.
Голос його звучав дружньо, очi дивилися на юнака привiтно, i все ж таки Олесь вiдразу розгубився. Про що може говорити з ним ця людина, яка по сутi тримає в своїх руках його долю? I що станеться, якщо Сивий Капiтан накаже йому залишити "Люцифер"?..
Проте Валенто Клаудо вже пiдштовхнув його:
- Iди, хлопче: коли Капiтан щось каже, то треба виконувати негайно! Чуєш?
3. ЗАЛИШТЕ МЕНЕ У ВАС!
Усе ще вагаючись, Олесь вiдчинив прозорi дверi, що вели до кабiни керування "Люцифером", i спинився. Сивий Капiтан уже сидiв у крiслi бiля пульта керування i щось записував, тримаючи на колiнах товстий зошит. Вiн пiдвiв голову, почувши кроки, й уважно подивився на юнака, немов приглядаючись, вивчаючи щось у ньому. Це тривало, можливо, всього секунду чи двi, але Олесь знову, як i тодi, коли Капiтан уперше зайшов до каюти, де вiн лежав з пов'язкою на головi, вiдчув, що ця людина дивиться на нього з якоюсь незрозумiлою зацiкавленiстю. Як i тодi, в глибинi гострих сiрих очей Капiтана наче спалахнув ледве помiтний вогник, - спалахнув i сховався. Що це означало, Олесь не розумiв, але вiн ладен був присягтися, що в тому уважному поглядi не було нiчого неприязного i навiть байдужого.
- Сiдай, Олесю, - мовив нарештi Капiтан, закриваючи зошит i повертаючись усiм корпусом до юнака. Його рука вказала на друге крiсло поруч з ним.
Олесь слухняно сiв. Вiн з повагою дивився на Сивого Капiтана. Йому дуже подобалося i викликало безмежне довiр'я це енергiйне, вольове обличчя з тонкими, мужнiми рисами i впевненим прямим поглядом сiрих очей з-пiд кошлатих густих брiв.
- Давай, друже мiй, поговоримо про твої справи, - почав Капiтан. - Ти вже нiби одужав i вiдпочив. Скажи менi, ти й зараз нiчого не пам'ятаєш про себе? Ну, хто ти, звiдки й куди їхав?.. Тiльки не хвилюйся, просто спробуй згадати. Ти розумiєш i переконався вже, мабуть, що я не ворог тобi, правда?
О, в цьому Олесь був певний, - i вiн з готовнiстю кивнув головою.
- Так от, чи не пощастить тобi щось згадати про себе?
Голос Капiтана звучав дуже щиро: так може говорити, думав Олесь, тiльки той, хто хоче допомогти, як справжнiй старший друг i товариш. А втiм, що мiг вiдповiсти збентежений юнак? Вiд усiєї душi вiн прагнув згадати бодай що-не-будь про себе й своє минуле - i не мiг! Проклята сiра пелена, проклята важка ковдра, яка вкрила собою все те, що було з ним ранiше, придушила, пригнiтила його пам'ять!
- Не можу... нiчого, нiчого не пам'ятаю, - болiсно вимовив вiн, з благанням дивлячись прямо в очi Капiтановi, наче намагаючись хоч тим поглядом переконати його в своїй щиростi. - Повiрте менi, я не обманюю вас... менi нема чого приховувати... але я нiчого не пам'ятаю... i не розумiю, звiдки це взялося...
Сивий Капiтан лагiдно поклав йому руку на плече:
- Я вiрю тобi. Iнакше ти не був би тут, зi мною, на моєму "Люциферi". Розумiєш? Адже мене нiхто не примушував брати тебе, коли ти лежав там, на дорозi, бiля залiзницi... та ще й залишати тут, у машинi, виходжувати тебе пiсля потрясiнь, якi ти пережив.
- Я можу тiльки дякувати вам... як рiдному батьковi, - вихопилося в Олеся вiд чистого серця. Капiтан ледве помiтно здригнувся, але зразу опанував себе.
- Дякувати менi не треба... в мене були на те свої причини. Як ти сказав? "Як рiдному батьковi", так? Ну, ото й стався до мене саме так, згода?
Дивна, немовби й зовсiм невластива цiй твердiй, мужнiй людинi розчуленiсть забринiла в тих словах Сивого Капiтана, а рука його ще лагiднiше поплескала по плечу юнака, який, не замислюючись анi на мить, вiдповiв:
- Хiба можу я не погодитися, якщо ви дозволяєте?
- От i добре. А те, що ти втратив пам'ять, не страшно, це тимчасове явище. Таке з тобою трапилося внаслiдок потрясiння, якого ти зазнав пiд час залiзничної катастрофи. Вченi називають такий стан людини амнезiєю. Мине деякий час, ти остаточно заспокоїшся й одужаєш, до тебе цiлком повернеться пам'ять. Запевняю тебе: що менше ти думатимеш про свою хворобу, то скорiше вона покине тебе. Певна рiч, я не знаю, як саме це станеться. Iнодi в таких випадках пам'ять повертається до людини вiдразу, а iнодi потроху, поступово. Але повертається обов'язково! Головне, повторюю, не думай про це, не хвилюйся. Все буде гаразд - i дуже скоро, от побачиш!
Вiн говорив так переконливо, що не можна було не повiрити його словам. Олесь слухав Капiтана i вiдчував, наче щось зiгрiвається в його душi, наче починає розходитися той безнадiйний морок, який огортав її весь цей час. А Сивий Капiтан говорив уже далi - так само дружньо i спiвчутливо:
- Отож, будемо вважати, що з цим ми покiнчили. Але постають ще й iншi питання, якi нам з тобою треба вирiшити. Насамперед, що ти думаєш робити далi?
Це запитання було для Олеся чи не найважчим. Та хiба i в нього самого думки не поверталися весь час до одного i того ж: яка доля чекає його тепер, що мусить вiн робити?.. Чи можна було знайти на все це вiдповiдь?.. Юнак безпорадно дивився на свого спiврозмовника, який, мов розумiючи його стан, продовжував:
- Ти потрапив до мене випадково. Вiрнiше, я примушений був узяти тебе на "Люцифер", щоб не залишати в руках агента полiцiї, яка чомусь дуже цiкавиться тобою. Я добре знаю, що таке фалангiстськi жандарми, знаю, що кожен, на кого вони полюють, вартий допомоги. Тому я вирiшив допомогти й тобi. Але - що робити з тобою тепер?
Вiн задумливо дивився на Олеся, немов зважуючи всi можливостi.
- Можна, наприклад, залишити тебе в якомусь мiстi чи селi. Проте мiсцевi жандарми одразу зацiкавляться тобою, запитають, хто ти й звiдки. Документiв у тебе немає. Вони затримають тебе, почнуть з'ясовувати i кiнець кiнцем довiдаються, що ти той самий юнак, якого полiцейський агент загубив пiд час залiзничної катастрофи. Ну, далi твоїй долi можна буде тiльки спiвчувати... Бо сказати, що я допомiг тобi втекти вiд полiцiї, хай навiть i не з твоєї волi, - це значить ще бiльше утруднити твою долю. Ти ж бачиш, як "прихильно" ставиться до мене полiцiя... Що ж робити?..
Капiтан запитливо поглянув на Олеся, наче вагався. Зате юнак уже зробив свої висновки i палко промовив:
- Дозвольте менi залишитися тут, у вас!
- Залишитися на "Люциферi"? - немовби здивувався Сивий Капiтан. - Але ж ти мав уже змогу переконатися, що полiцiя завзято полює i на мене, й на мiй "Люцифер"...
- Їй легше схопити мене самого,- резонно зауважив Олесь.
- Це, звичайно, так, - погодився Капiтан. - З цього погляду тобi безпечнiше бути на "Люциферi", нiж будь-де... принаймнi доти, доки ти на згадаєш, у чому тебе звинувачує полiцiя i як ти можеш захищатися...
Вiн замовк, мiркуючи. Олесь не зводив з нього очей i гарячково думав: цiєї хвилини вирiшується його доля, Сивий Капiтан може погодитися залишити його тут, а може й вiдмовити... треба, треба негайно довести йому, що вiдмовити не можна, треба упросити його, треба... I юнак швидко, плутано заговорив:
- Залиште мене тут, у вас! Я знаю, що не можу бути вам корисним поки що, бо нiчого не вмiю... але обiцяю, клянуся вам робити все, що ви скажете... виконуватиму яку завгодно роботу... тiльки не кидайте мене напризволяще... мене схопить полiцiя... i тодi... - Вiн не знаходив слiв, плутався в них, i тiльки його великi очi горiли пристрасним благанням.
- Але ж ти не знаєш нiчого нi про мене, нi про мiй "Люцифер"...
- Зате я вiрю вам усiм серцем... i поважаю вас!
- Ти не знаєш тих, з ким я зв'язав свою долю, з ким тобi доведеться тут жити...
- Я знаю Валенто! I коли iншi такi, як вiн, я певен, що полюблю їх, як його!
- Ти не уявляєш собi, який небезпечний i важкий шлях я обрав. Передi мною великi труднощi i небезпеки, Олесю! Мене чекають, можливо, загрозливi несподiванки... навiть великий смертельний риск...
- Я не боюсь з вами нiчого! Дозвольте менi залишитися, прошу вас! Ви казали, щоб я ставився до вас, як до рiдного батька, правда?
- Так, - коротко вiдповiв Сивий Капiтан. Але в цю мить Олесь помiтив, як раптом змiнився вираз його обличчя. Немовби в ньому з'явилося дивне страждання, сiрi очi потемнiшали, зволожилися. Це тривало якусь мить, тiльки одну невловиму мить, - але було, було!
- От я й прошу вас, як рiдного батька: не кидайте мене, залиште на "Люциферi"!
Сивий Капiтан пiдвiвся. Обличчя його знову набуло звичного вигляду людини, яка твердо знає те, чого вона хоче. Голос його лунав упевнено й рiшуче, коли вiн мовив:
- Гаразд, Олесю. Ти вже не маленький, з тобою можна говорити, як з дорослою людиною. Я залишу тебе тут. Тiльки обiцяй менi, що ти ще подумаєш, коли довiдаєшся, хто я i якi мої намiри. Тодi ти зможеш змiнити своє рiшення.
- Нiколи, нiколи я не змiню його!
- Гаразд, побачимо. Тодi тобi треба знати, що...
Вiдчинилися дверi. На порозi з'явився Валенто Клаудо. Вiн тримав у руцi якийсь папiрець. Обличчя його було збуджене.
- Пробачте, Капiтане, - сказав Валенто, - ось лист, який щойно одержали.
Сивий Капiтан узяв папiрець. Його сiрi очi швидко пробiгли по рядках. Нiщо не змiнилося в його обличчi, коли вiн вiдповiв:
- Значить, Валенто, ми мусимо допомогти йому.
- Спасибi, Капiтане! - вихопилось у Валенто Клаудо з виразним полегшенням.
- Дякувати нема за що, - спокiйно зауважив Капiтан. - Берiть з собою Олеся, Валенто, i йдiть до каюти. Хлопець втомився вiд нашої розмови. Хай вiдпочине... Через двi години ми будемо бiля столицi i зробимо те, що вiд нас залежить.
Вiн одвернувся, вважаючи розмову закiнченою, i впевнено поклав руки на рукоятку пульта керування.
Валенто Клаудо й Олесь вийшли з кабiни. I в ту ж мить залунав дзвiнок, який сповiщав команду "Люцифера", що автомобiль вирушає в путь.
Роздiл сьомий
1. ПОЧАТОК РОЗМОВИ
Вони сидiли один бiля одного на вузенькому лiжку в маленькiй каютi, яка потроху ставала вже для Олеся звичною. Юнак уже знав, що ця каюта належала його новому друговi, знав, що в таких самих каютах жили на "Люциферi" й iншi члени команди, по двоє в кожнiй. Тим лiжком, яке тепер було вiддане Олесевi, ранiше користувався один з механiкiв машини, що недавно через хворобу змушений був лягти до лiкарнi.
У каютi точилася розмова. Власне, то була не розмова, бо говорив весь час Валенто Клаудо, а Олесь захоплено слухав його, спершись лiктями на колiна i поклавши на долонi пiдборiддя. Пiдлога каюти разом з лiжком раз у раз легко погойдувалась - i юнак розумiв, що "Люцифер" кудись мчить з великою швидкiстю. Олеся не дивувала вiдсутнiсть поштовхiв, властивих руховi кожного автомобiля: адже вiн перебував не на якомусь звичайному автомобiлi, бодай i дуже удосконаленому, а на "Люциферi", який мав фантастичну здатнiсть мчатися з величезною швидкiстю, навiть не торкаючись колесами дороги. Чим пояснювалася ця незрозумiла здатнiсть, - юнак, звiсно, не знав, як не мiг би вiн пояснити й iнших чудодiйних властивостей дивної машини, де все вражало i здавалося неймовiрним: i тi екрани, на яких стовбури дерев наче танули i ставали прозорими, вiдкриваючи оковi спостерiгача те, що приховувалося за ними; i загадковий штурвал у кабiнi Сивого Капiтана, який самостiйно, немов розумна iстота, повертався i керував машиною без дотику рук водiя, та ще й на вузькiй, звивистiй дорозi; i те, що "Люцифер" мiг стрибнути з кручi в море - i залишитися непошкодженим... та хiба мало було тут чудес технiки, з якими чи не на кожному кроцi стикався вражений Олесь, кожного разу майже не вiрячи своїм очам?..
Та все це зараз вiдiйшло нiби на другий план, було вiдтiснене в уявi юнака iншим, тим, що неквапливо, рiвним голосом розповiдав йому Валенто Клаудо. Валенто говорив стримано, спокiйно, але Олесь вiдчував, що пiд тiєю зовнiшньою стриманiстю приховується хвилювання щирої людини, душа якої не може залишатися спокiйною, коли нею оволодiвають згадки про страждання iнших. Олесь не зводив очей з Валенто, слухаючи його розповiдь. Вiн бачив, як час вiд часу хмурнiшає обличчя його друга, як на нього мов набiгає тiнь,i тодi хмурнiшав i сам юнак, вiдчуваючи, як глибоко хвилює його доля того, про кого розповiдав Валенто. I от що розповiв Валенто Клаудо Олесевi.
2. ЕРНАН I АЛЬВАРЕС
Талановитий iнженер i дослiдник Ернан Рамiро привернув до себе увагу товаришiв i професорiв ще задовго до того, як вiн блискуче закiнчив фiзичний iнститут у столицi. Це було задовго й до того, як державну владу в Iберiї захопила чорна фалангiстська партiя на чолi з генералом Фернандесом. Коли б тодi Ернана Рамiро спитали, хто такi фалангiсти, - молодий студент тiльки недбало вiдмахнувся б: що йому до тих фалангiстiв, якi про щось шалено галасують, комусь погрожують, чогось домагаються? Це щось таке, зв'язане з полiтикою. А саме полiтика завжди була чимсь цiлком стороннiм для Ернана Рамiро, бо всi його iнтереси поглинала наука, її глибина, її сяючi неозорi обрiї, до яких ведуть людину надiйнi щаблi математичних висновкiв, смiливих i дотепних логiчних побудов, - непорушнi щаблi, створюванi завжди нестримним, охопленим одвiчною жагою пiзнання людським розумом.
Минали хвилини - i ось через весь екран простяглася довга синя смуга. Вона пролягла на обрiї, спочатку вузенька, потiм ширша й ширша. Та це ж море! Море, до якого вони наближалися!
"Люцифер" ще збiльшив швидкiсть, пiдкоряючись ледве помiтному руховi ноги Сивого Капiтана, який натиснув на педаль. Тепер стало видно надбережнi скелi, до яких вiн мчав. Тi скелi зростали, пiдiймалися. А синя смуга моря ховалася за них - i ясно було, що машина з величезною швидкiстю линула до урвища. Олесь знов учепився руками за поруччя крiсла: вiн не мiг подолати вiдчуття близької небезпеки. Чи ж встигне "Люцифер" спинитися перед тими скелями, перед прiрвою? А може, там починається спуск? Тодi все одно треба гальмувати...
Але автомобiль не гальмував, не спинявся. Зляканий вигук зiрвався з уст юнака. Ось вони, скелi, ось уже видно, що далi дороги немає, нiчого немає, крiм безоднi, за якою яскраво синiє море!.. Що ж буде, що буде?..
Великим стрибком на страшнiй, неймовiрнiй швидкостi "Люцифер" перелетiв через скелi, навiть не торкнувшись їх гострих, зубчастих країв. Описуючи широку, плавну дугу, вiн летiв униз, у море. Знизу майнули бiлi баранцi на хвилях... вони наближалися невмолимо швидко... якщо "Люцифер" не розiб'ється об хвилi, падаючи з такою швидкiстю в море, то вiн обов'язково потоне, потоне, це вже кiнець, нiщо не врятує його...
Рiзноколiрнi вiзерунки закрутилися перед очима Олеся, попливли прилади i циферблати, рукоятки i екрани, затанцювало все навколо. З кволим стогоном юнак безсило вiдкинувся на спинку крiсла i заплющив очi. Втомлений мозок ще не повнiстю оправився вiд попереднiх вражень i не витримав цього нового страшного напруження. Олесь знепритомнiв...
2. РОЗПОВIДЬ ВАЛЕНТО КЛАУДО
Вiн прийшов до пам'ятi у вже знайомiй йому маленькiй каютi, на тому ж таки вузькому лiжку. Бiля нього сидiв Валенто Клаудо - i його добре, лагiдне обличчя було стурбоване, вiн не зводив погляду з обличчя юнака. Щойно Олесь повiльно розплющив очi, Валенто обережно поплескав його по плечу.
- Нарештi, - мовив вiн, посмiхаючись. - Нарештi, хлопче, ти опритомнiв. Ех ти, орел! А менi, мiж iншим, здавалося, що ти взагалi мiцний! Ну, як ти себе почуваєш?
- Добре, - вiдповiв Олесь, нiяково посмiхаючись. Йому було соромно, що все так сталося.
- Ну, то й гаразд, що добре, - вiв тим часом Валенто Клаудо. - Все ж таки, бери ось, випий оце. - Вiн простягнув юнаковi склянку з якоюсь жовтуватою рiдиною. - Воно мусить тебе пiдбадьорити, змiцнити...
Олесь повiльно пив ароматну й солодкувату рiдину i дивився на руки Валенто. Якi вони мiцнi й великi, справжнi руки робiтника - i в той же час спритнi й лагiднi. Ось Валенто взяв його зап'ястя, трохи притиснув, шукаючи пульс, - i зробив це так м'яко, так обережно i вмiло, наче був досвiдченою медичною сестрою!
- Випив? Ну, я бачу, все стає на своє мiсце, та й пульс у тебе вже рiвний, - ще раз поплескав вiн юнака по плечу. - Можеш сiдати i навiть вставати. Досить вилежуватися! У нас тут, знаєш, усi чимсь зайнятi, всi мають своє дiло. Один ти нероба, тiльки й того, що лежиш, наче безнадiйно хворий. А насправдi ти в повному порядку, лише вдаєш хворого, ач, який хитрий! Але я тебе наскрiзь бачу, не будь я Валенто Клаудо! Сiдай!
Олесь сiв на лiжку. Справдi, вiн тепер вiдчував себе набагато краще.
- А тепер вставай, вставай негайно! - навмисно суворо наказав Валенто, роблячи вже знайомий юнаковi грiзний вираз обличчя. Олесь ледве не пирснув зо смiху - такий кумедний був той вираз! Тим часом Валенто Клаудо пiдiйшов до вiкна. - Еге, та ми вже пiд'їжджаємо, - мовив вiн, наче юнак знав, про що йде мова.
- Куди пiд'їжджаємо, Валенто?
Олесь i собi подивився у вiкно. За прозорим грубим склом вiн побачив дикий пустельний пейзаж. Вони їхали широким степом, порослим рiдкою пожовклою травою. Де-не-де пiдносилися рудi скелi - i так безлюдно було навколо, що здавалося, нiби нiколи тут i не ступала людська нога. Анi будинку, анi дерева - самий голий степ i скелi... А "Люцифер" помiтно уповiльнював швидкiсть.
Валенто повернувся до Олеся. Тепер його обличчя стало серйозним, навiть сумним. Та й голос бринiв незвично, коли вiн заговорив:
- Це мiсце, хлопче, не має назви. Воно не позначене на картi. Але настане час - i тут, у цьому скелястому степу, височiтиме величний пам'ятник. Бо це мiсце шанує кожен чесний iберiєць, як священну згадку про прекрасних людей, що любили народ бiльше за власне життя...
Вiн замовк. Олесь нiчого не розумiв i тiльки запитливо поглядав на Клаудо.
- Зажди трохи, Олесю, - сказав Валенто. - Я спитаю Капiтана. Якщо вiн дозволить, я вiзьму тебе з собою. Зажди тут! - i вийшов з каюти.
"Люцифер" спинився. Вiн стояв серед голого степу, в мiсцi, яке нiчим не вiдрiзнялося вiд iнших, повз якi вiн щойно проїжджав. Що ж це таке? Що мав на увазi Клаудо, коли говорив таким пiднесеним голосом про це зовнi нiчим не примiтне мiсце?..
Пролунав уже знайомий юнаковi мелодiйний дзвiнок, який, мабуть, був сигналом про зупинку i вихiд з "Люцифера". Дверi каюти розчинились, i в них показалася мiцна, кремезна постать Валенто.
- Ходiмо, Олесю, - сказав вiн. - Капiтан дозволив менi взяти тебе з собою.
Вони пройшли коридором. Олесь побачив, як з iнших дверей з'явилося ще кiлька чоловiк у таких самих робочих синiх комбiнезонах, як у Валенто Клаудо. Цi люди вийшли з автомобiля i повiльно рушили кудись убiк вiд шляху - слiдом за Сивим Капiтаном, який, мабуть, вийшов ранiше за них. Валенто мовчки пропустив Олеся перед собою, а потiм м'яко взяв юнака за руку i пiшов туди, куди вирушили його товаришi.
Капiтан iшов крокiв за п'ятнадцять попереду. Як i завжди, вiн був без кашкета, вiтерець ворушив його кучеряве каштанове волосся з срiблястим сивим пасмом. Вiн iшов рiвними, впевненими кроками, вибираючи шлях помiж камiнням i скелями. I тепер Олесь побачив, що в руках Сивого Капiтана був чи не цiлий оберемок квiтiв - червоних та бiлих троянд i гвоздик. Що це могло означати?..
Валенто трохи нахилився до юнака її тихо заговорив:
- Цi скелi, Олесю, бачили те, що навiки залишиться в серцi iберiйського народу. Вони бачили славних героїв, якi вiддавали життя за волю i щастя народу; бачили злочинцiв i вбивць, якi, засукавши рукава на скривавлених руках, байдуже розстрiлювали тих героїв... А, ти не знаєш цього! То слухай, я розповiм тобi.
Голос Валенто звучав глухо i схвильовано.
- Ще тодi, коли кривавий Фернандес захоплював владу, вiн знав, що зможе перемогти й утриматися тiльки в тому разi, якщо безжально знищить тих, хто стояв йому на перешкодi. А на перешкодi йому стояли чеснi люди. То були люди, якi розумiли, що Фернандес несе на багнетах своїх прислужникiв i наймитiв кiнець народнiй волi, несе народовi злиднi й лихо. Цi люди вирiшили боротися проти Фернандеса до кiнця. I вони перемогли б, вони вигнали б з країни i самого Фернандеса, i його поплiчникiв, коли б фалангiстському генераловi не допомагали зброєю чужоземнi фашисти, якi пiдтримували його. А в чесних людей не вистачило зброї - i вони змушенi були вiдступати перед озброєними до зубiв головорiзами Фернандеса...
Валенто на хвилину замовк - i Олесь не смiв порушити мовчання, бо вiдчував, як тяжко його друговi згадувати й говорити.
- Патрiоти вiдступали, - вiв далi Валенто Клаудо. - Вони змушенi були вiдступати в цей степ, вiдстрiлюючись iз-за скель. А фалангiсти оточували їх. I не було вже нiякого виходу... Патрiоти вiдстрiлювались до останнiх патронiв. Але скiнчилися й вони, тi лiченi патрони... Патрiоти не могли навiть кинутися в рукопашний бiй, бо назустрiч їм били автомати й кулемети фалангiстiв. Що лишилося їм робити? I вони вийшли з-за скель назустрiч убивцям, тримаючись за руки i спiваючи пiсню патрiотiв... Фалангiсти не задумалися нi на мить. Вони вiдкрили автоматний i кулеметний вогонь, впритул розстрiлюючи чоловiкiв i жiнок, старих i молодих, заливаючи суху землю гарячою кров'ю людей, в яких не лишалося нiякої зброї, крiм гордої пiснi патрiотiв... Люди падали бiля цих скель i вмирали... А тих, хто не мав щастя вмерти вiдразу, фалангiсти добивали пострiлами в голову...
- Мерзеннi вбивцi! - вихопилося в Олеся, що вiдчував, як збуджено, схвильовано стукотить його серце.
- Так загинули майже всi патрiоти, оточенi фалангiстами серед цих скель, - продовжував похмуро Валенто Клаудо. - Випадково врятувалися лише поодинокi люди, якi знепритомнiли вiд ран i фалангiсти вважали їх мертвими... Скiльки врятувалося тодi патрiотiв? Може - п'ять, може десять... iз кiлькох сотень тих, що загинули тут... Один з них лежав отам, бiля тiєї високої скелi. Вiн опам'ятався вночi, коли фалангiсти вже пiшли. Побачив навколо себе гори трупiв, гори мертвих друзiв... i хотiв залишитися серед них i померти разом з ними, померти, як i вони... бо навiщо людинi жити, коли вмерли тi, кого вона любила i хто любив її?.. Але тiєї ж ночi сюди прийшли селяни, що прочули про той жахливий розстрiл. Вони поховали мертвих i винесли звiдси кiлькох живих... в тому числi i цю людину...
- I це був ти, Валенто! Я знаю, це був ти! - збуджено вигукнув Олесь. Вiн i сам не знав, звiдки виникла в нього ця впевненiсть, але юнак усiєю душею й серцем-вiдчував, що то був Валенто Клаудо: стiльки суму, стiльки щирого глибокого почуття бринiло в його голосi...
- Хiба це, Олесю, має значення? - гiрко посмiхнувся Валенто. - Хай то був я, - що змiнюється вiд цього?.. Загиблих друзiв i товаришiв не врятуєш, не повернеш до життя... Ну, досить про це, тепер ти знаєш, що то за мiсце... i чому воно священне i для мене, i для всiх тих, хто любить народ Iберiї, пригнiчений кривавим Фернандесом i його поплiчниками...
- I тут буде ще великий пам'ятник, буде, Валенто, я вiрю в це! - палко сказав Олесь, стискаючи мiцну руку свого друга i заглядаючи йому в очi.
Валенто Клаудо мовчки схилив голову. Вони йшли поруч слiдом за iншими, наближаючись до високої скелi, яка немов панувала над сусiднiми. Ось Сивий Капiтан спинився бiля неї. Спинилися й iншi у глибокому, урочистому мовчаннi. Нiхто не рухався, всi мов завмерли, дивлячись на похмуру скелю.
На нiй, високо над землею, був викарбуваний простий хрест, а пiд ним слова:
"Живi - безсмертним!"
Рука невiдомого патрiота зробила в скелi цей напис, увiчнивши ним любов i повагу людей, якi залишилися жити, до тих, хто вiддав своє життя в iм'я народу i став безсмертним..
Мовчання тривало. Нарештi Сивий Капiтан високо пiднiс руки з бiлими й червоними трояндами i гвоздиками, наче простягаючи їх до похмурої скелi, яка була свiдком героїчної загибелi патрiотiв. Широким жестом кинув вiн угору запашнi квiти. Вони злетiли в повiтря i рясним яскравим дощем упали до пiднiжжя скелi, вкривши барвистим килимом суху землю бiля нього
I знов тривало урочисте мовчання, яке було справдi красномовнiшим вiд усяких слiв. Олесь вiдчув, як здригнулася рука Валенто Клаудо, яку вiн усе ще тримав, i побачив як по щоцi його друга скотилася важка сльоза.
Сивий Капiтан рвучко повернувся i, не дивлячись нi на кого, рушив назад, до "Люцифера". I так само мовчки всi кинули останнiй погляд на високу скелю, повернулися i пiшли слiдом за ним. Лише бiля автомобiля Валенто Клаудо сказав Олесевi:
- Сьогоднi, хлопче, роковини з дня загибелi патрiотiв...
Олесь мiцнiше стиснув його руку. Юнак зрозумiв чимало нового для себе за цей короткий час, слухаючи схвильовану розповiдь Валенто i потiм, стоячи в мовчаннi бiля високої похмурої скелi. Вiн зрозумiв, якi благороднi, глибокi почуття єднали людей, що оточували мовчазного i суворого Сивого Капiтана; вiн побачив мужню й щиру душу Валенто Клаудо, яку той вiдкрив перед ним, i вiдчув ще бiльшу повагу i симпатiю до нього i його товаришiв...
Як шкода, що вiн не знає нiчого нi про них, нi про оповитого похмурою таємницею Капiтана, нi про самий "Люцифер" з його чи не фантастичними можливостями! Хто цi люди, що скупчилися навколо Сивого Капiтана? Може, теж волелюбнi iберiйськi патрiоти, як i Валенто Клаудо? Напевне, так. Яку мету мають вони перед собою? Визволення своєї батькiвщини з-пiд ярма жорстокої фалангiстської диктатури? Але ж хiба спроможнi кiлька людей, бодай у їх розпоряжденнi й є "Люцифер", зробити щось вирiшальне в боротьбi з такою страшною силою, як фалангiстська органiзацiя, що обплутала цiлу країну, та ще й спирається на полiцiю, жандармерiю i вiйсько?..
Заглиблений у мiркування, юнак i не помiтив, як опинився бiля самого "Люцифера", перед легкою драбиною, що вела до його дверей. Раптом вiн несподiвано почув своє iм'я. Це звертався до нього Сивий Капiтан, що спинився у дверях машини.
- Зайди до мене, Олесю, - сказав вiн, - я хочу з тобою поговорити.
Голос його звучав дружньо, очi дивилися на юнака привiтно, i все ж таки Олесь вiдразу розгубився. Про що може говорити з ним ця людина, яка по сутi тримає в своїх руках його долю? I що станеться, якщо Сивий Капiтан накаже йому залишити "Люцифер"?..
Проте Валенто Клаудо вже пiдштовхнув його:
- Iди, хлопче: коли Капiтан щось каже, то треба виконувати негайно! Чуєш?
3. ЗАЛИШТЕ МЕНЕ У ВАС!
Усе ще вагаючись, Олесь вiдчинив прозорi дверi, що вели до кабiни керування "Люцифером", i спинився. Сивий Капiтан уже сидiв у крiслi бiля пульта керування i щось записував, тримаючи на колiнах товстий зошит. Вiн пiдвiв голову, почувши кроки, й уважно подивився на юнака, немов приглядаючись, вивчаючи щось у ньому. Це тривало, можливо, всього секунду чи двi, але Олесь знову, як i тодi, коли Капiтан уперше зайшов до каюти, де вiн лежав з пов'язкою на головi, вiдчув, що ця людина дивиться на нього з якоюсь незрозумiлою зацiкавленiстю. Як i тодi, в глибинi гострих сiрих очей Капiтана наче спалахнув ледве помiтний вогник, - спалахнув i сховався. Що це означало, Олесь не розумiв, але вiн ладен був присягтися, що в тому уважному поглядi не було нiчого неприязного i навiть байдужого.
- Сiдай, Олесю, - мовив нарештi Капiтан, закриваючи зошит i повертаючись усiм корпусом до юнака. Його рука вказала на друге крiсло поруч з ним.
Олесь слухняно сiв. Вiн з повагою дивився на Сивого Капiтана. Йому дуже подобалося i викликало безмежне довiр'я це енергiйне, вольове обличчя з тонкими, мужнiми рисами i впевненим прямим поглядом сiрих очей з-пiд кошлатих густих брiв.
- Давай, друже мiй, поговоримо про твої справи, - почав Капiтан. - Ти вже нiби одужав i вiдпочив. Скажи менi, ти й зараз нiчого не пам'ятаєш про себе? Ну, хто ти, звiдки й куди їхав?.. Тiльки не хвилюйся, просто спробуй згадати. Ти розумiєш i переконався вже, мабуть, що я не ворог тобi, правда?
О, в цьому Олесь був певний, - i вiн з готовнiстю кивнув головою.
- Так от, чи не пощастить тобi щось згадати про себе?
Голос Капiтана звучав дуже щиро: так може говорити, думав Олесь, тiльки той, хто хоче допомогти, як справжнiй старший друг i товариш. А втiм, що мiг вiдповiсти збентежений юнак? Вiд усiєї душi вiн прагнув згадати бодай що-не-будь про себе й своє минуле - i не мiг! Проклята сiра пелена, проклята важка ковдра, яка вкрила собою все те, що було з ним ранiше, придушила, пригнiтила його пам'ять!
- Не можу... нiчого, нiчого не пам'ятаю, - болiсно вимовив вiн, з благанням дивлячись прямо в очi Капiтановi, наче намагаючись хоч тим поглядом переконати його в своїй щиростi. - Повiрте менi, я не обманюю вас... менi нема чого приховувати... але я нiчого не пам'ятаю... i не розумiю, звiдки це взялося...
Сивий Капiтан лагiдно поклав йому руку на плече:
- Я вiрю тобi. Iнакше ти не був би тут, зi мною, на моєму "Люциферi". Розумiєш? Адже мене нiхто не примушував брати тебе, коли ти лежав там, на дорозi, бiля залiзницi... та ще й залишати тут, у машинi, виходжувати тебе пiсля потрясiнь, якi ти пережив.
- Я можу тiльки дякувати вам... як рiдному батьковi, - вихопилося в Олеся вiд чистого серця. Капiтан ледве помiтно здригнувся, але зразу опанував себе.
- Дякувати менi не треба... в мене були на те свої причини. Як ти сказав? "Як рiдному батьковi", так? Ну, ото й стався до мене саме так, згода?
Дивна, немовби й зовсiм невластива цiй твердiй, мужнiй людинi розчуленiсть забринiла в тих словах Сивого Капiтана, а рука його ще лагiднiше поплескала по плечу юнака, який, не замислюючись анi на мить, вiдповiв:
- Хiба можу я не погодитися, якщо ви дозволяєте?
- От i добре. А те, що ти втратив пам'ять, не страшно, це тимчасове явище. Таке з тобою трапилося внаслiдок потрясiння, якого ти зазнав пiд час залiзничної катастрофи. Вченi називають такий стан людини амнезiєю. Мине деякий час, ти остаточно заспокоїшся й одужаєш, до тебе цiлком повернеться пам'ять. Запевняю тебе: що менше ти думатимеш про свою хворобу, то скорiше вона покине тебе. Певна рiч, я не знаю, як саме це станеться. Iнодi в таких випадках пам'ять повертається до людини вiдразу, а iнодi потроху, поступово. Але повертається обов'язково! Головне, повторюю, не думай про це, не хвилюйся. Все буде гаразд - i дуже скоро, от побачиш!
Вiн говорив так переконливо, що не можна було не повiрити його словам. Олесь слухав Капiтана i вiдчував, наче щось зiгрiвається в його душi, наче починає розходитися той безнадiйний морок, який огортав її весь цей час. А Сивий Капiтан говорив уже далi - так само дружньо i спiвчутливо:
- Отож, будемо вважати, що з цим ми покiнчили. Але постають ще й iншi питання, якi нам з тобою треба вирiшити. Насамперед, що ти думаєш робити далi?
Це запитання було для Олеся чи не найважчим. Та хiба i в нього самого думки не поверталися весь час до одного i того ж: яка доля чекає його тепер, що мусить вiн робити?.. Чи можна було знайти на все це вiдповiдь?.. Юнак безпорадно дивився на свого спiврозмовника, який, мов розумiючи його стан, продовжував:
- Ти потрапив до мене випадково. Вiрнiше, я примушений був узяти тебе на "Люцифер", щоб не залишати в руках агента полiцiї, яка чомусь дуже цiкавиться тобою. Я добре знаю, що таке фалангiстськi жандарми, знаю, що кожен, на кого вони полюють, вартий допомоги. Тому я вирiшив допомогти й тобi. Але - що робити з тобою тепер?
Вiн задумливо дивився на Олеся, немов зважуючи всi можливостi.
- Можна, наприклад, залишити тебе в якомусь мiстi чи селi. Проте мiсцевi жандарми одразу зацiкавляться тобою, запитають, хто ти й звiдки. Документiв у тебе немає. Вони затримають тебе, почнуть з'ясовувати i кiнець кiнцем довiдаються, що ти той самий юнак, якого полiцейський агент загубив пiд час залiзничної катастрофи. Ну, далi твоїй долi можна буде тiльки спiвчувати... Бо сказати, що я допомiг тобi втекти вiд полiцiї, хай навiть i не з твоєї волi, - це значить ще бiльше утруднити твою долю. Ти ж бачиш, як "прихильно" ставиться до мене полiцiя... Що ж робити?..
Капiтан запитливо поглянув на Олеся, наче вагався. Зате юнак уже зробив свої висновки i палко промовив:
- Дозвольте менi залишитися тут, у вас!
- Залишитися на "Люциферi"? - немовби здивувався Сивий Капiтан. - Але ж ти мав уже змогу переконатися, що полiцiя завзято полює i на мене, й на мiй "Люцифер"...
- Їй легше схопити мене самого,- резонно зауважив Олесь.
- Це, звичайно, так, - погодився Капiтан. - З цього погляду тобi безпечнiше бути на "Люциферi", нiж будь-де... принаймнi доти, доки ти на згадаєш, у чому тебе звинувачує полiцiя i як ти можеш захищатися...
Вiн замовк, мiркуючи. Олесь не зводив з нього очей i гарячково думав: цiєї хвилини вирiшується його доля, Сивий Капiтан може погодитися залишити його тут, а може й вiдмовити... треба, треба негайно довести йому, що вiдмовити не можна, треба упросити його, треба... I юнак швидко, плутано заговорив:
- Залиште мене тут, у вас! Я знаю, що не можу бути вам корисним поки що, бо нiчого не вмiю... але обiцяю, клянуся вам робити все, що ви скажете... виконуватиму яку завгодно роботу... тiльки не кидайте мене напризволяще... мене схопить полiцiя... i тодi... - Вiн не знаходив слiв, плутався в них, i тiльки його великi очi горiли пристрасним благанням.
- Але ж ти не знаєш нiчого нi про мене, нi про мiй "Люцифер"...
- Зате я вiрю вам усiм серцем... i поважаю вас!
- Ти не знаєш тих, з ким я зв'язав свою долю, з ким тобi доведеться тут жити...
- Я знаю Валенто! I коли iншi такi, як вiн, я певен, що полюблю їх, як його!
- Ти не уявляєш собi, який небезпечний i важкий шлях я обрав. Передi мною великi труднощi i небезпеки, Олесю! Мене чекають, можливо, загрозливi несподiванки... навiть великий смертельний риск...
- Я не боюсь з вами нiчого! Дозвольте менi залишитися, прошу вас! Ви казали, щоб я ставився до вас, як до рiдного батька, правда?
- Так, - коротко вiдповiв Сивий Капiтан. Але в цю мить Олесь помiтив, як раптом змiнився вираз його обличчя. Немовби в ньому з'явилося дивне страждання, сiрi очi потемнiшали, зволожилися. Це тривало якусь мить, тiльки одну невловиму мить, - але було, було!
- От я й прошу вас, як рiдного батька: не кидайте мене, залиште на "Люциферi"!
Сивий Капiтан пiдвiвся. Обличчя його знову набуло звичного вигляду людини, яка твердо знає те, чого вона хоче. Голос його лунав упевнено й рiшуче, коли вiн мовив:
- Гаразд, Олесю. Ти вже не маленький, з тобою можна говорити, як з дорослою людиною. Я залишу тебе тут. Тiльки обiцяй менi, що ти ще подумаєш, коли довiдаєшся, хто я i якi мої намiри. Тодi ти зможеш змiнити своє рiшення.
- Нiколи, нiколи я не змiню його!
- Гаразд, побачимо. Тодi тобi треба знати, що...
Вiдчинилися дверi. На порозi з'явився Валенто Клаудо. Вiн тримав у руцi якийсь папiрець. Обличчя його було збуджене.
- Пробачте, Капiтане, - сказав Валенто, - ось лист, який щойно одержали.
Сивий Капiтан узяв папiрець. Його сiрi очi швидко пробiгли по рядках. Нiщо не змiнилося в його обличчi, коли вiн вiдповiв:
- Значить, Валенто, ми мусимо допомогти йому.
- Спасибi, Капiтане! - вихопилось у Валенто Клаудо з виразним полегшенням.
- Дякувати нема за що, - спокiйно зауважив Капiтан. - Берiть з собою Олеся, Валенто, i йдiть до каюти. Хлопець втомився вiд нашої розмови. Хай вiдпочине... Через двi години ми будемо бiля столицi i зробимо те, що вiд нас залежить.
Вiн одвернувся, вважаючи розмову закiнченою, i впевнено поклав руки на рукоятку пульта керування.
Валенто Клаудо й Олесь вийшли з кабiни. I в ту ж мить залунав дзвiнок, який сповiщав команду "Люцифера", що автомобiль вирушає в путь.
Роздiл сьомий
1. ПОЧАТОК РОЗМОВИ
Вони сидiли один бiля одного на вузенькому лiжку в маленькiй каютi, яка потроху ставала вже для Олеся звичною. Юнак уже знав, що ця каюта належала його новому друговi, знав, що в таких самих каютах жили на "Люциферi" й iншi члени команди, по двоє в кожнiй. Тим лiжком, яке тепер було вiддане Олесевi, ранiше користувався один з механiкiв машини, що недавно через хворобу змушений був лягти до лiкарнi.
У каютi точилася розмова. Власне, то була не розмова, бо говорив весь час Валенто Клаудо, а Олесь захоплено слухав його, спершись лiктями на колiна i поклавши на долонi пiдборiддя. Пiдлога каюти разом з лiжком раз у раз легко погойдувалась - i юнак розумiв, що "Люцифер" кудись мчить з великою швидкiстю. Олеся не дивувала вiдсутнiсть поштовхiв, властивих руховi кожного автомобiля: адже вiн перебував не на якомусь звичайному автомобiлi, бодай i дуже удосконаленому, а на "Люциферi", який мав фантастичну здатнiсть мчатися з величезною швидкiстю, навiть не торкаючись колесами дороги. Чим пояснювалася ця незрозумiла здатнiсть, - юнак, звiсно, не знав, як не мiг би вiн пояснити й iнших чудодiйних властивостей дивної машини, де все вражало i здавалося неймовiрним: i тi екрани, на яких стовбури дерев наче танули i ставали прозорими, вiдкриваючи оковi спостерiгача те, що приховувалося за ними; i загадковий штурвал у кабiнi Сивого Капiтана, який самостiйно, немов розумна iстота, повертався i керував машиною без дотику рук водiя, та ще й на вузькiй, звивистiй дорозi; i те, що "Люцифер" мiг стрибнути з кручi в море - i залишитися непошкодженим... та хiба мало було тут чудес технiки, з якими чи не на кожному кроцi стикався вражений Олесь, кожного разу майже не вiрячи своїм очам?..
Та все це зараз вiдiйшло нiби на другий план, було вiдтiснене в уявi юнака iншим, тим, що неквапливо, рiвним голосом розповiдав йому Валенто Клаудо. Валенто говорив стримано, спокiйно, але Олесь вiдчував, що пiд тiєю зовнiшньою стриманiстю приховується хвилювання щирої людини, душа якої не може залишатися спокiйною, коли нею оволодiвають згадки про страждання iнших. Олесь не зводив очей з Валенто, слухаючи його розповiдь. Вiн бачив, як час вiд часу хмурнiшає обличчя його друга, як на нього мов набiгає тiнь,i тодi хмурнiшав i сам юнак, вiдчуваючи, як глибоко хвилює його доля того, про кого розповiдав Валенто. I от що розповiв Валенто Клаудо Олесевi.
2. ЕРНАН I АЛЬВАРЕС
Талановитий iнженер i дослiдник Ернан Рамiро привернув до себе увагу товаришiв i професорiв ще задовго до того, як вiн блискуче закiнчив фiзичний iнститут у столицi. Це було задовго й до того, як державну владу в Iберiї захопила чорна фалангiстська партiя на чолi з генералом Фернандесом. Коли б тодi Ернана Рамiро спитали, хто такi фалангiсти, - молодий студент тiльки недбало вiдмахнувся б: що йому до тих фалангiстiв, якi про щось шалено галасують, комусь погрожують, чогось домагаються? Це щось таке, зв'язане з полiтикою. А саме полiтика завжди була чимсь цiлком стороннiм для Ернана Рамiро, бо всi його iнтереси поглинала наука, її глибина, її сяючi неозорi обрiї, до яких ведуть людину надiйнi щаблi математичних висновкiв, смiливих i дотепних логiчних побудов, - непорушнi щаблi, створюванi завжди нестримним, охопленим одвiчною жагою пiзнання людським розумом.