Страница:
найвродливiших нереуд, наяд та русалок, великих, як на мiй смак,
спокусниць. Отакий набiр подекуди й понинi можна побачити в парубоцьких
келiях. Але хто цi гарнi, мов мрiя, зображення чарiвниць сюди притаскав?
Пiд кожною парсуною був напис, що в сукупностi дещо нагадувало шлюбнi
оголошення:
ОЙ, ГАРНА Я, МОВ ЗАСВАТАНА.
КОМУ ЩО, А МЕНI ПАРУБОК.
НЕ ЛIЗЬ, ХОРОШИЙ, ЯКЩО ТИ БЕЗ ГРОШЕЙ.
КРАЩЕ ХВОСТАТА, НIЖ ЯЗИКАТА.
ВРОДА - ЗАВЖДИ МОДА.
ЛЮБИ, ТА НЕ ЗГУБИ.
ПОКОХАЮ ЯКОВА, ТА НЕ УСЯКОГО.
ЛЮБИ МЕНЕ, ЯК Я ТЕБЕ.
"Таж хiба я проти? - подумки мовив я. - Та я за одну живу нереудочку
вiддав би усю цю картинну галерею!"
Аж тут я застерiг дещо нечемний напис, що був надряпаний на берестяному
лубi:
- Левiафане, що за нечема тут сидiв?
- Про кого ти? - озвався наглядач. - У черевi багато хто вiдбував
строк.
- Я про того, хто на дiвочi слова грубо вiдписав: "На такi зальоти не
маю охоти". Хто цей недолугий пiута?
- Ну, це людина дуже вiдома...
- Ти кажи прямо - хто?
- Геракл.
- Геракл? - вразився я. - Тобто Гераклес?
- Вiн самий...
- Виходить, i героя у черево ув'язнили?
- А чого ж?
- На який же строк?
- Безстрокове.
- Щось не збагну...
- Тупий ти, Iоно! Невже нiколи не чув про довiчне ув'язнення?
- А я чув, що Геракла оголосили напiвбогом i узяли живим на небо. Як же
так? Невже брехня?
- Та нi, усе правда...
- Як же так сталося?
- А це - службова тасмниця, - завагався Левiафан.
- Кому ж менi отут тасмницi оповiдати? Тобi? Але ж ти й сам усi
тасмницi знасш!
- Ну, добре, - неохоче промимрив Левiафан, - скажу тобi: Геракл втiк...
- Як утiк?
- Вiдсидiв три доби i втiк...
- Я не про це, я питаю, в який спосiб?
- Так я тобi й сказав! Щоб i ти втiк? Лiпше замолюй грiхи та уславлюй
Всевишнього, строк i поменшас...
Однак новина була прецiкава: кмiтлива людина i з черева може
вислизнути!
Я знову втупився в напис:
А що, коли це гасло зробити темою моух апеляцiйних молiнь до
Всевишнього? Хоч i хвостата дiвка, а розумниця. Проте я збагнув й iнше -
для чого тут розвiшанi парсуни чарiвних спокусниць: щоб посилити
страждання i скорботу за волею...
Та хай! Зрештою, п'ятнадцять дiб - не строк, а життсвий досвiд.; До
того ж, як на черево, камера була непогано обладнана. Тепло, ложе м'яке,
згори свiтло сiсться. Можна буде якось i перебитися два тижнi з води на
хлорелу. Черево китове - це вам не кам'яний мiшок в пiдвалах тирана
Iсровоама Другого! А коли якась наядочка змилостивиться над бiдолашним
в'язнем та принесе передачу... Ух, аж подих перехопило!
I раптом серед цих iдилiчних думок майнула полохлива: а що, як мого
Левiафана загарпунять китобоу?
Вони ж мене живцем тут засмажать, коли топитимуть китовий жир!
Нi! Негайно каятися! Негайно вихваляти й усiляко славословити бога! Чи
в мене язика нема, щоб дурницi молоти? На брехню мене завжди стане - у
школi пророкiв навчили. Вирiшено: бог з ним, з отим богом! Зроблю, як вiн
хоче...
"Якщо розум - дар неба i якщо те ж саме можна сказати про вiру,
значить, небо послало нам два дари, якi несумiснi й суперечать один
одному".
Денi ДIДРО.
За своуми розмiрами Левiафан - найбiльший з усiх вiдомих людству китiв.
Навiть блакитний кит-блювал значно поступасться йому в габаритах. Це з
розлогоу спини Левiафана я даремно намагався навернути морських розбишак
на путь iстинну. Та долю мою було вже вирiшено i вирок ухвалено. Мабуть,
тому й моя пастирська мова перетворилася на суцiльну комедiю для розваги й
зубоскальноу потiхи...
Вчора Левiафан з неабияким iнтересом вислухав мос самокритцчне каяття,
тiльки зауважив, що воно дещо одноманiтне: там випив, а десь ще й напився.
Мас рацiю чудисько! В майбутньому треба буде докласти всiх зусиль, щоб
виправити цей ганебний недолiк: необхiдно буде якомога бiльше
урiзноманiтнювати асортимент напоув. Хiба можна порiвняти убогу оповiдку
пересiчного п'янички з професорськими розумуваннями досвiдченого
дегустатора? Прийму муку, та подужаю цю науку! Будь певен, мiй любий
Левiафане, виправлюсь.
А сьогоднi, аби не повертатися до вичерпаноу по саме денце теми, я
заповзявся до другоу умови, накладеноу на мене епiтимiу, - на всю губу
славословити Всевишнього:
- Наш небесний пан дуже розумний, наймудрiший у свiтi, що не вдiс - все
генiально! Що не замислить, нiхто не те щоб слова, а й лiтери проти не
скаже. Така вже у нього нелюдська вдача!
- А як про це дiзналися? - цiлком слушно запитав Левiафан. Що не
кажiть, а допитлива iстота!
Я охоче вiдповiв:
- Таж вiн сам про це сказав!
- I всi одразу повiрили?
- Дивак ти! А кому було вiрувати? Адже його наймудрiша мудрiсть у
всьому свiтi виявилася ще тодi, коли й бiлого свiту не було. I темного
теж. Нiякого свiту тодi не було. Взагалi нiчого не iснувало. Навiть на
небi, бо яке може бути небо, коли немас землi? Мiрiади вiчностей ширяв
Всевишнiй у цiлковитiй самотi, мов довiку ув'язнений в одиночку.
- А де ж вiн ширяв?
- Кажуть, у цiлковитому хаосi, хоч що таке цей хаос, нiхто й понинi до
пуття не вiдас. А може, й самого хаосу тодi також не iснувало.
Та не бiда! Циган з нiчого юшку зварить. А куди цигану до Всевишнього?
Нiкому й на думку не спаде порiвнювати цигана з теперiшнiм Володарем
Всесвiту. Так от - повторюю: тодi взагалi нiчого не було, отже, не було нi
знань, нi будiвельного досвiду.
Отут i виявилася нелюдська мудрiсть Наймудрiшого. Iнший на його мiсцi,
хай би навiть найлукавiший циган, нiзащо не додумався б, з чого починати.
А Всевишнiй враз утямив. Вiн почав з головного: сотворив твердь небесну i
твердь земну. Ти запитусш. Левiафане, як вiн ух сотворив? А просто -
наказом! Сказав: "Хай буде твердь небесна!" I зависла твердь, невiдомо над
чим, бо уяви "горi" та "долi" тодi теж не iснувало. Бачить господь:
непорядок! I наказав господь: "Хай буде твердь земна!", i твердь небесну
пiдперла твердь земна. Вже й Будiвничому було на що спертися. Нульовий
цикл творiння було звершено.
Тут слiд пригадати, що до сотворiння Неба i Землi Всевишнiй шугав в
абсолютнiй темрявi. Але це його не лякало, бо налетiти у пiтьмi не було на
що. А тепер як бути, коли вiн спорудив твердi? Знову ж таки: хiба можливо
сотворити щось путнс наослiп?
Завмер Всевишнiй мiж двома твердями, щоб ненароком гулi на божому чолi
не набити, та й думку гадас:
- Як тепер бути? Отак i стовбичити нерухомо довiчним стовпником? Уже й
ширяти не можна... От напасть!
Що робити? Iнший би нiзащо не здогадався. А Всевишнiй знову дотямив, бо
вiн - Наймудрiший. Узяв та й наказав, хоч i сам до того не вiдав, що воно
таке.
- Хай буде Свiтло!
I враз засяяло Свiтло.
Подивився Най тямущий на нього i мовив:
- Це добре!
("Ну й затятий ти. Левiафане! Звiдки менi знати, хто виконував божi
розпорядження? У Бiблiу про це - анi слiвця... Бог його, того виконавця,
знас! Слухай лiпше далi i не патякай зайве... Ач, розбестився на водах!")
Настав третiй день творiння ("попереджую тебе, Левiафане, одразу: як
Всевишнiй рахував днi, йому одному вiдомо, бо доба тодi ще не подiлялася
на день та нiч, вiдтак, i самоу доби не було"). У цей день Всевишнiй
захопився садiвництвом та озелененням. Вiн скрiзь, по всiй землi, посадив
яблунi, грушi, сливи, кокосовi та фiнiковi пальми, масличнi та хлiбнi
дерева, дуби, кипариси, баобаби, евкалiпти i ще багато-пребагато дерев - я
навiть усiх назв не знаю. А ще насадовив безлiч розмаутих кущiв i посiяв
рiзнi трави. Того ж дня все повиростало, а надвечiр вже й плодоносило.
Продегустував Всевишнiй фрукти та овочi i мовив, сам себе похвалюючи:
- Це добре!
А головне, в чому найбiльше виявилася його генiальнiсть, - це те, що
вiн не поспiшав сотворити Критичний Розум. Адже критик одразу почав би
вередувати: мовляв, i те зроблено не так, i це йому не до вподоби. Оте
треба доробити, оте переробити... Навiть слова, мовленi Творцем, пiддав би
сумнiву. Примiром, зауважив би, що пiсля дегустацiу плодiв слiд казати "Це
смачно", а не "Це добре"... Атож, якби Наймудрiшого зрадила iнтууцiя i вiн
на свою голову мав би критика, то й досi не вийшов би з початковоу стадiу
творiння, лишився б на вiки вiкiв недолугим початкiвцем. А так сказав сам
собi: "Це добре!" - i край.
Хiба не мудро?
А на четвертий день господь вирiшив запалити на небi свiтильники -
Сонце та Мiсяць. Ще й зiрки весело заяскрiли. Отак виникли день i нiч.
Сонце освiтлюс земну твердь удень. Мiсяць iз зiрками - уночi.
Тут Левiафан вже вкотре не стримався i знову урвав мою святу оповiдку:
- Навiщо ж було'засвiчувати Сонце i Мiсяць, коли й так уже сяяло
Свiтло? I куди воно подiлося?
Я навiть розсердився. Цей Левiафан своуми запитаннями робить з мене
викiнченого дурня! А я ж оповiдаю йому точно за святим письмом, немов
закоренiлий вiдмiнник. Та щось вiдповiсти цьому тюремному одоробалу таки
треба. В'язневi псувати стосунки з наглядачем - нi до чого. Старець
Авiмелех, бувало, ще й не так мене на iспитах катував...
- У тому-то, - хитро пояснив я, - й виявилася неперевершена кмiтливiсть
Всевишнього. Якби хтось мiг тут щось второпати, то Наймудрiший не
заслуговував би на звання Наймудрiшого. Яка ж це була б незреченна
мудрiсть, якби кожен дурень мiг би до цього дотумкати? Утямив iстину?
- Ясно, що нiчого неясно, - погодився з моуми теологiчними доказами
Левiафан. - Хвали свого бога далi.
20. УСЯКОт ТВАРI - ПО ПАРI
"Це був, найвiрогiднiше, кумедний парад. Навiть найбiльш вчений
природознавець навряд чи наважився б стати в цьому випадку на мiсце
Адама".
Лео ТАКСIЛЬ.
- А на п'ятий день почав Всевишнiй творити усяке боже дихання: свиней,
гадюк, шакалiв, удавiв, тхорiв, павукiв, жаб, клопiв, стерв'ятникiв,
вовкiв, акул, блощиць, крокодилiв, комарiв, тигрiв, гадiв повзучих,
лiтаючих i плаваючих... Усякоу тварi - по парi.
Подивився потiм на своу творiння - птахiв, риб, ссавцiв та гадiв,
помилувався, запишався вiд власноу, нiчим не приборканоу фантазiу та й
мовив:
- Це добре!
- А планктон вiн теж сотворив? - вже вкотре вклинцювався в мою
розповiдь Левiафан.
- Само собою. Вiн усе живе того п'ятого дня сотворив. Тiльки вiн i сам
тодi ще не знав, чи це планктон, чи гiпопотам. А може, кенгуру... Звiдкiля
було йому знати? Адже нiяких назв для всього сущого ще не iснувало.
- А як же ми дiзналися?
- Першим до назв доп'яв Адам. Вiд нього й повелося...
- Адам, хто це?
- О, тут цiла iсторiя! Усi творiння не лише не мали назв, а й були нi
на що не схожi. Аж тут Всевишньому закортiло самим собою милуватися. Але
як? От вiн i порiшив: сотворю собi живий автопортрет за своум образом та
подобою.
- I сотворив?
- Звiсно! Iнакше звiдки взялися б люди?
- Виходить, i ти - як господь-бог?
- Ще б пак!
- Чого ж тебе ув'язнили?
- А хiба я знаю?
- Ну й дiла!..
- Атож, дiла - мов сажа бiла.
- Тодi, Iоно, оповiдай про Адама далi.
- Добре, а ти слухай i не уривай, iнакше на розповiдь й п'ятнадцяти дiб
не стане.
- Мовчу, як риба! - заприсягнувся по-морському Левiафан.
- Вранцi шостого дня взяв Всевишнiй добрячий кавалок бiло-рожевоу глини
i заходився лiпити свiй скульптурний автопортрет. Погляне на себе у
свiчадо ставка та й лiпить, погляне та й лiпить... Весь у гливчаку
вимастився, але таки злiпив фiгуру. Дмухнув на неу, i вона ожила! Вийшов
хлопець - хоч куди козак. I нарiк його Митець Адамом, щоб не задавався. А
це могло статися, коли б вiн заресстрував новоствореного пiд власним
прiзвищем. А так - не визнав за свого...
Отут i з'ясувалося, як i яке боже дихання називати. До того боговi не
було з ким розмовляти. А тепер - стало! Але як розмовляти, коли нiяких
назв не iснус? Могло ж вийти, як у пiсеньцi: "Дiд каже, що пшоно, баба
каже - гречка..." Того ж дня Всевишнiй органiзував Адамовi грандiознi
оглядини усього сущого. Адам давав усьому назви, а Всевишнiй
запам'ятовував. I хто з них був вчитель, а хто учень, й понинi не
добрати...
Адам дивився на нескiнченну череду рiзноу звiрини та птаства i
вилущував слiвця, мов зернята з насiння:
- Пава, лев, пума, ара, вепр, орангутанг, коза, тур, диплодок,
археоптерикс, горобець, лисиця, ворона, кицька, воша, носорог, собацюра...
Того дня Адам залюбки мiг зробити з мухи слона, а iз слона - муху. Усе
залежало тiльки вiд того, як вiн назве.
А вiн тiльки витирав пiт з чола i невтомно шкварив добiрними назвами:
- Снiгур, дикобраз, шимпанзе, морж, iгуанодон, тиранозавр-рекс,
боа-констрiктор, лiнивець...
Це була неймовiрно важка i виснажлива праця. Недарма Всевишнiй сьомий
день оголосив Днем Спочинку.
Тiльки вiнцю творiння - Адамовi - було пiд силу впорати цей мовний
калейдоскоп. Всевишнiй, напевне, заклав у його черепну коробку перший у
свiтi електронний мозок. Звичайна людина за один день з цим вiдповiдальним
завданням нiзащо б не впоралася. Нам у школi казали, що коли тiльки
наземнi "божi дихання" звести докупи i щосекунди давати одну назву, то
вистачило б на чотири мiсяцi безперервноу роботи. Без передиху! Без сну i
спочинку! Адам же впорався за один неповний робочий день, та ще й охопив
ресстрацiю численних мешканцiв пiдводного царства. Кiбер, та й годi!
В iсторiу людства це був перший свiтовий рекорд. А все чому? Бо творцем
Адама був Найдосконалiший, Наймудрiший, Усевiдаючий Всезнайко, з яким
Адамовi нема чого й рiвнятися. Подумати тiльки: Адам за один день лише дав
назви усьому сущому, а Всевишнiй за один день усе те суще сотворив. Що
важче? Було б дiло, а назва знайдеться! I рiвняти ух не можна! Досить
згадати, що на його першу дитину. Кауна, пiшло аж дев'ять мiсяцiв
творiння. Однак i того Кауна без Адамовоу помiчницi рви не було б...
Отак я воздав хвалу Отцю Небесному. Гадаю, Всевишньому сподобалося.
Може, змилостивиться i випустить на волю достроково?
Про всяк випадок (як падати, то на м'яке!) вирiшив пiдлеститись i до
мого наглядача.
- Пишайся, Левiафане! - солодко проспiвав я.
- Це б з чого? - здивувався той.
- Як з чого? Хоча б з того, що твiй родовiд давнiший вiд мого.
Будь-який цар запишався б, якби дiзнався, що походить з черева твого
пращура.
- Невже?
- Правду кажу. Усi вельможi рахуються помiж собою, чий родовiд
давнiший.
- А хiба мiй рiд давнiший вiд твого?
- А ти що - не слухав? Адже пару твоух пращурiв Всевишнiй сотворив на
п'ятий день, а моух - на шостий. Та й то - некомплектне...
"Мужик поки ще темний, то й у бога вiрус, а навчиться - вiн i церкву
забуде, а про батюшку - поминай як звали!"
Панас МИРНИЙ.
Уже настав третiй день мого ув'язнення, а про звiльнення й гадки нема.
Ну, заждiть! Геракл втiк, i я - не з гiрших.
Ото пожував сухiврю з хлорели i повiв хитру мову:
- Всевишнiй i справдi мас свiтлий розум. А все чому? Бо посеред раю вiн
завбачливо виростив для себе Древо Пiзнання. Плоди з нього вiн усть
сам-один. Як тiльки чогось не знас, з'усть пiзнавальний плiд, i вже все
йому вiдомо.
А всiм iншим пiд страхом Страшного суду мудро заборонив отi пiзнавальнi
плоди жерти. Iнакше, примiром, мавпи з мавпочками вмить би оте дерево
обнесли, i нинi б не люди володiли землею, а мавпи. Навiть Адамовi господь
заборонив з того дерева куштувати. Щоб не вийшов з нього великий розумник.
З дурнем завжди легше: вiн власноу думки не мас. Що дурневi не скажи,
усьому повiрус на слово.
I жив Адам в раю у святому невiданнi. Мов викiнчений дикун. Не знав,
темнота, навiть такоу дрiбницi: одягатися йому чи нi. Гасав по райських
кущах голяком, як його Всевишнiй сотворив. Весь невмиваний, у синцях та
подряпинах...
Одного разу покуштував Всевишнiй з Древа, i його вмить осяяла чергова
iстина: усякоу тварi вiн сотворив по парi, а от Адама - некомплектне!
Явний недогляд!
От i напосiвся вiн на Адама, нiби той винен:
- Час тобi, хлопче, одружитися. А то вештасшся один, мов безпритульний.
Треба, ой, треба тобi жiнку знайти!..
Адам слухас i в свосму дикому невiданнi нiчого не годен второпати.
Тiльки лупас по-дурному очима.
Але на той час, певно, давно вже дощу не було. Глина, мабуть, так
всохла, що порепалась. А хiба з сухоу глини щось злiпиш? Та вона у пальцях
розсипасться на порох.
Але господь не розгубився, не позадкував перед тимчасовими труднощами,
не зiрвав планових строкiв творiння внаслiдок несприятливих "об'сктивних
причин". Вiн не з таких! Його виробниче правило тверде: сказано -
зроблено.
Коли Адам спав, Найспритнiший так ловко висмикнув у хлопця ребро, нiби
все життя на товкучках по кишенях спецiалiзувався. Адам нiчого й не
помiтив, начеб оте ребро у нього було зайвим.
А Всевишнiй дмухнув на ребро i мовив:
- Хай буде жiнка!
I стала жiнка. Гарненька! На всiх iконах уу малюють блондинкою з
блакитними очима. Томуто з того часу чоловiки надають перевагу бiлявим. А
жiнки, знаючи про це, волосся фарбують. Щоб ввести дурнiв у оману та
спокусу! Ну, це я так - мимохiдь вiдхилився-
Коли Адам прокинувся, бачить - веде до нього Всевишнiй чарiвне
створiння, з пшеничним волоссям аж до колiн. Зрозумiло, голе-голiсiньке.
Про одяганку, хоч би благеньку, господь зовсiм не дбав...
- Ой-ой-ой! - полохливо зойкнув у свосму невiданнi повний невiглас
Адам. - Нова звiрюка! - I щоб одразу покiнчити з ресстрацiсю, тицьнув у
нову звiрюку пальцем, даючи воiстину придурочну назву: - Секс-Бомба!
- Що ти мелеш? - вперше скасував назву Всевишнiй. - Це твоя подружка, а
не звiрюка. Iм'я уу нiжне, мов квiтка, - рва. Гарна дiвчина, правда?
Вибирай - не вибирай, а кращоу зараз все одно не знайдеш.
I суворо додав:
- I щоб поганських слiв про неу я бiльше вiд тебе не чув!
- Слухаюсь, отче, - пiдкорився Адам i запитав: - А що я маю з нею
робити?
- Тобi ще розтовкмачити, бовдуре?
- А то, - промимрив Адам.
- Ну, добре - поясню. Будеш ходити з нею в парi. Куди ти, туди й вона,
як нитка за голкою. Ти - пiд кущик, i вона пiд кущиком до тебе
пригорнеться...
- I оце все? - зрадiв Адам.
- Е, нi! Будеш про неу турбуватися, пiклуватися, годувати, в доброму
тiлi тримати. Збагнув?
- Слухаюсь, отче, - похнюпився Адам. - Хай буде так!
А коли Всевишнiй пiшов, ясно всмiхаючись, Адам запитав рву:
- Слухай, "ти вмiсш по деревах лазити?
- Таж старий казав - краще у кущi, - грайливо вiдповiла рва,
гiпнотизуючи Адама димчастою млосною блакиттю. Адамовi здалося, що вiн -
ось зараз - втопиться в уу бездонних, як небо, очах.
Моторошно стало хлопцевi. Як вiд того блакитного потопу врятуватися? I
незчувся, як вже гойдався на макiвцi найвищого дерева, де й ховався в
гущавинi до ночi. А рва цiлiсiнький день просидiла пiд деревом, аки вовк,
що полюс на мисливця. Що вона iще робила? Та нiчого такого - пiсеньки
мугикала, з квiточок вiночок сплела...
Отак ганяла рва Адама день у день по райських хащах, аж поки не
надибала на богове Древо.
- Адаме, - нiжним голосочком спитала вона, - а чому ти жодного разу не
видерся на це дерево? Дивись, якi на ньому гарнi плоди...
- Ти що, очманiла? - озвався з баобаба захеканий Адам.
- А що я поганого сказала?
- Заборонено- на нього лазити! Пiд страхом Страшного суду i неминучоу
кари заборонено! I плоди з нього жерти - зась!
- Чому, Адаме? - мелодiйно джеркотiла рва.
- А я звiдки знаю? Що я, бог - усе знати? I взагалi вiдчепися од мене,
бо - уй-богу - урветься у мене терпець! Як дам кокосовим горiхом!
- Ой, дай, Адамцю! Менi щось i справдi пити хочеться-
Заскреготав Адам зубами, мов шинкар, коли у нього люди сидять i тiльки
теревенять, а горiлки не замовляють, та й подався у хащi виконувати рвину
примху. Бач, з лiсового джерельця не може напитися...
Ну, тут, як воно завжди бувас, тiльки чоловiк з очей, як до рви чемний
Спокусник суне:
- Дозвольте з вами познайомитися. Мене звуть Змiсм.
- А мене рвою... Але я вас щось не бачила...
- I не дивно - моу володiння розташованi окремо вiд цього чудового
райського куточка. Оце завiтав познайомитися.
- I що, не жалкусте? - лукаво примружилась рва.
- Жалкувати, що познайомився iз справжньою чарiвницею? Та ви що! Ви б
тiльки поглянули на себе. Кращоу статури не знайти! А якi коси! А очi!
Чаклунка, боже створiння! А ця довбня - ваш Адам - тiльки й знас що по
деревах гасати. Таку кралю не цiнус... Я б для вас, моя крихiтко,
влаштував би воiстину райське життя!..
- З милим рай i в куренi, - як могла, пручалася беззахисна рва,
зовсiм-зовсiм оголена.
- Який курiнь? Де ви бачили той курiнь? Ваш бовдур не з вами у куренi,
а з мавпочками на гiлляках раюс. Ех, менi б отакий скарб! Та я б!.. Та ви
б!.. Та ми б удвох!.. Дозвольте, моя чарiвнице, почастувати вас оцим
прекрасним плодом...
- А менi зараз Адам кокосового горiха принесе...
- Кокосового горiха... Та ще гнилого... Та ще по дорозi сiк сам
висмокче... Та ще потiм вам отим гнилим кокосом усе життя докорятиме... А
цей, дивiться, який соковитий!
- Адам сказав, що з цього дерева куштувати найсуворiше заборонено...
- Адам... Сказав... Заборонено... Та чи подумали ви: раптом вiн бреше?
I що вiн взагалi знас, ваш темний неук Адам? I розум його не посвiтлiшас,
поки нехтуватиме цими чудодiйними плодами. Бо плоди з цього дерева -
солодке джерело пiзнання. От покуштуйте i дiзнастеся, брешу я чи нi... Я
правду кажу: заборонене - солодке...
- Ну, хiба шматочок, щоб вивести вас на чисту воду, - завагалася рва.
Спокусник одразу вклав у ручку рви заборонений плiд i у захватi аж
сплеснув у долонi:
- Боже мiй, яка краса! Хоч картинку малюй "Дiвчина з яблуком"... Ну...
Ну... Смiливiше, нiчого не бiйтеся... Нарештi, розумнице моя! А тепер
скажiть, володарко моух мрiй, чи брехав я, коли присягався, що ви -
найчарiвнiша жiнка у свiтi?
- Нахабо! - у рви прорiзалася жiноча логiка.
Спокусник отетерiв вiд несподiванки.
- А що таке? - розгублено забелькотiв вiн. - А що я такого? Я ж тiльки
хвалив...
- Хвалив! - гримнула рва. - Знущався, а не хвалив! Бач, йому порiвняти
мене нема з ким... Ясно, нема! I не буде, поки я лишатимусь сдиною жiнкою
на свiтi! На мосму мiсцi i горбата була б кращою!
- Ну, коли так, - розiзлився Змiй-Спокусник, - то вiднинi кожна жiнка
люто страждатиме вiд того, що вона - не сдина!
22. ЯКУ ХТО МАр, ТАКУ Й ОБIЙМАр
"Чи не правда, вона досить кумедна, "свята" Бiблiя, коли читасш уу
уважно?"
Лео ТАКСIЛЬ.
- Адамчику, ану злазь з дерева!
- Навiщо?
- Курiнь будувати.
- Який ще курiнь?
- Ну, як не курiнь, то хату.
- Яку ще хату?
- Ну, як не хату, то садиба не завадить.
- Та я навiть слiв таких не чув!
- Нiчого - я навчу...
- Адамцю, де ти цiлий день ноги б'сш? Хоч би дров нарубав...
- А навiщо?
- Щоб розкласти багаття...
- А багаття для чого?
- Для чого, для чого... Боже мiй, коли ти зрозумiсш? Щоб рибу засмажити
- ось для чого! Смажена риба смачнiша.
- А ти звiдки знасш?
- Знаю, та й усе...
- А без багаття хiба не можна?
- Звiсно, можна! Якщо ти грубку складеш...
- Адаме, i не сором тобi цiлiсiнький день на пiдсоннi вилежуватись?
Роботи в хатi нема, чи що?
- А що я маю робити?
- Ну, хоч би огiркiв набрав та насолив, грибiв поназбирав на засушку...
Бо ж нiяких запасiв у хатi! Гiсть прийде, почастувати нiчим...
- Який ще гiсть?
- Та хоч би отой старець Всевишнiй...
- А ти звiдки знасш, що гiсть прийде?
- Як не прийде, то й самi з'умо...
- Адамчику, ти хоч би поглянув коли на мене...
- Ха! Нiби я тебе не бачив!
- Невже у всьому роздивився?
- Та не слiпий...
- Щось не помiтно, щоб ти був зрячий...
- Адамчику, котику, мур-мур-мур...
- Чого це ти? Чи не захворiла?
- Ну, Адамцю, не будь таким... Ну, приголуб свою рвоньку...
- Знасш, нiколи - роботи по горло.
- Якоу ще роботи? Вже сонце низенько, вже вечiр близенько...
- Нiчого, ще встигну городину зiбрати. Свiжих фруктiв та овочiв
принесу. Сама казала: гiсть з'явиться - почастувати нiчим.
- Ой, ти, певно, зголоднiв, мiй милий? О, яка я неуважна! На, поласуй
оцим...
- Як?! З отого дерева?! Пiд страхом неминучоу кари?!
- Яка кара? Нiчого не буде... Я куштувала... I нiчого такого...
- Коли ти ула?
- Та ще позавчора... Знасш, заборонене - дуже солодке... Та ти хоч
надкуси на пробу...
- Ну, хiба що надкусити...
- Отак... Молодця!.. Ще, Адамчику, ще!.. Ну, то як? А тепер, мiй любий,
поглянь на мене...
I впала полуда з очей Адамових:
- Ага, бачу, одне у тебе на думцi - голою спокусницею вихилятися... Хоч
би листочком затулилася!
- Адамцю, а навiщо менi вiд тебе ховатися? Хiба ми - не пара?..
Той райський випадок дуже заплутаний. Свiдкiв - катма. Кожен оповiдас в
мiру власноу розбещеностi.
Одне ясно: Всевишнiй був дуже задоволений, що примудрився так хитро
втiлити свiй смiливий задум у життя. Вiн навiть освятив перше у свiтi
ательс мод, в якому сам обiйняв дуже вiдповiдальну посаду першорядного
майстра кравецькоу справи.
У святому писанiу прямо сказано:
"I зробив господь (бог) Адамовi та дружинi його одяги шкiрянi, i
одягнув ух обох".
I що б ти думав, Левiафане?
Шкiряний одяг досi не вийшов з моди!
"I ось Iона знову на суходолi. Ще й зараз показують мiсце, де кит
виплюнув пророка. Втiм, богослови не знають твердо, чи був Iона
виригнутий, чи ж кит евакуював його з боку хвоста".
Лео ТАКСIЛЬ.
Це я тiльки тут iсторiю грiхопадiння Адама i рви так фрагментарне
виклав: щоб i дiти до шiстнадцяти рокiв могли прочитати. У святому письмi
iнтимнi стосунки янголiв та людей розписанi з соромiцькою вiдвертiстю, без
усякого благопристойного камуфляжу. Недарма в безбожному заокеанському
царствi Жовтого Диявола в подарунок молодожонам видано "Порно-Бiблiю" з
"оголеним" iлюстративним "матерiалом". Хтозна, раптом молодята
неписьменнi! То хоч з чудових малюнкiв доберуть, що й до чого та як...
Вартiсть видання - ого-го!
Але навiщо менi було розбещувати Левiафана? Мiй наглядач - благородна й
цнотлива тварюка. До того ж Левiафан виявився напрочуд уважним й
допитливим слухачем. Недарма кажуть, що мозок морських ссавцiв нiчим не
поступасться людському.
Наприклад, я оповiдаю, а вiн запитус:
- А який вiн на вигляд був?
- Хто? - не можу втямити я, уриваючи свою гладеньку оповiдку.
- Бiблiйний Змiй.
- рва прийняла його за людину. Змiй тодi ходив на двох ногах, а не
плазував. Хвацько розмовляв, а не шипiв. А людей господь сотворив за своум
образом та подобою. Вiдтак, с грунтовнi пiдстави припустити, що й
Змiй-Спокусник був копiсю самого Всевишнього. Тiльки молодший... Зверни
увагу. Левiафане: вiн i по раю вiльно вештався!
спокусниць. Отакий набiр подекуди й понинi можна побачити в парубоцьких
келiях. Але хто цi гарнi, мов мрiя, зображення чарiвниць сюди притаскав?
Пiд кожною парсуною був напис, що в сукупностi дещо нагадувало шлюбнi
оголошення:
ОЙ, ГАРНА Я, МОВ ЗАСВАТАНА.
КОМУ ЩО, А МЕНI ПАРУБОК.
НЕ ЛIЗЬ, ХОРОШИЙ, ЯКЩО ТИ БЕЗ ГРОШЕЙ.
КРАЩЕ ХВОСТАТА, НIЖ ЯЗИКАТА.
ВРОДА - ЗАВЖДИ МОДА.
ЛЮБИ, ТА НЕ ЗГУБИ.
ПОКОХАЮ ЯКОВА, ТА НЕ УСЯКОГО.
ЛЮБИ МЕНЕ, ЯК Я ТЕБЕ.
"Таж хiба я проти? - подумки мовив я. - Та я за одну живу нереудочку
вiддав би усю цю картинну галерею!"
Аж тут я застерiг дещо нечемний напис, що був надряпаний на берестяному
лубi:
- Левiафане, що за нечема тут сидiв?
- Про кого ти? - озвався наглядач. - У черевi багато хто вiдбував
строк.
- Я про того, хто на дiвочi слова грубо вiдписав: "На такi зальоти не
маю охоти". Хто цей недолугий пiута?
- Ну, це людина дуже вiдома...
- Ти кажи прямо - хто?
- Геракл.
- Геракл? - вразився я. - Тобто Гераклес?
- Вiн самий...
- Виходить, i героя у черево ув'язнили?
- А чого ж?
- На який же строк?
- Безстрокове.
- Щось не збагну...
- Тупий ти, Iоно! Невже нiколи не чув про довiчне ув'язнення?
- А я чув, що Геракла оголосили напiвбогом i узяли живим на небо. Як же
так? Невже брехня?
- Та нi, усе правда...
- Як же так сталося?
- А це - службова тасмниця, - завагався Левiафан.
- Кому ж менi отут тасмницi оповiдати? Тобi? Але ж ти й сам усi
тасмницi знасш!
- Ну, добре, - неохоче промимрив Левiафан, - скажу тобi: Геракл втiк...
- Як утiк?
- Вiдсидiв три доби i втiк...
- Я не про це, я питаю, в який спосiб?
- Так я тобi й сказав! Щоб i ти втiк? Лiпше замолюй грiхи та уславлюй
Всевишнього, строк i поменшас...
Однак новина була прецiкава: кмiтлива людина i з черева може
вислизнути!
Я знову втупився в напис:
А що, коли це гасло зробити темою моух апеляцiйних молiнь до
Всевишнього? Хоч i хвостата дiвка, а розумниця. Проте я збагнув й iнше -
для чого тут розвiшанi парсуни чарiвних спокусниць: щоб посилити
страждання i скорботу за волею...
Та хай! Зрештою, п'ятнадцять дiб - не строк, а життсвий досвiд.; До
того ж, як на черево, камера була непогано обладнана. Тепло, ложе м'яке,
згори свiтло сiсться. Можна буде якось i перебитися два тижнi з води на
хлорелу. Черево китове - це вам не кам'яний мiшок в пiдвалах тирана
Iсровоама Другого! А коли якась наядочка змилостивиться над бiдолашним
в'язнем та принесе передачу... Ух, аж подих перехопило!
I раптом серед цих iдилiчних думок майнула полохлива: а що, як мого
Левiафана загарпунять китобоу?
Вони ж мене живцем тут засмажать, коли топитимуть китовий жир!
Нi! Негайно каятися! Негайно вихваляти й усiляко славословити бога! Чи
в мене язика нема, щоб дурницi молоти? На брехню мене завжди стане - у
школi пророкiв навчили. Вирiшено: бог з ним, з отим богом! Зроблю, як вiн
хоче...
"Якщо розум - дар неба i якщо те ж саме можна сказати про вiру,
значить, небо послало нам два дари, якi несумiснi й суперечать один
одному".
Денi ДIДРО.
За своуми розмiрами Левiафан - найбiльший з усiх вiдомих людству китiв.
Навiть блакитний кит-блювал значно поступасться йому в габаритах. Це з
розлогоу спини Левiафана я даремно намагався навернути морських розбишак
на путь iстинну. Та долю мою було вже вирiшено i вирок ухвалено. Мабуть,
тому й моя пастирська мова перетворилася на суцiльну комедiю для розваги й
зубоскальноу потiхи...
Вчора Левiафан з неабияким iнтересом вислухав мос самокритцчне каяття,
тiльки зауважив, що воно дещо одноманiтне: там випив, а десь ще й напився.
Мас рацiю чудисько! В майбутньому треба буде докласти всiх зусиль, щоб
виправити цей ганебний недолiк: необхiдно буде якомога бiльше
урiзноманiтнювати асортимент напоув. Хiба можна порiвняти убогу оповiдку
пересiчного п'янички з професорськими розумуваннями досвiдченого
дегустатора? Прийму муку, та подужаю цю науку! Будь певен, мiй любий
Левiафане, виправлюсь.
А сьогоднi, аби не повертатися до вичерпаноу по саме денце теми, я
заповзявся до другоу умови, накладеноу на мене епiтимiу, - на всю губу
славословити Всевишнього:
- Наш небесний пан дуже розумний, наймудрiший у свiтi, що не вдiс - все
генiально! Що не замислить, нiхто не те щоб слова, а й лiтери проти не
скаже. Така вже у нього нелюдська вдача!
- А як про це дiзналися? - цiлком слушно запитав Левiафан. Що не
кажiть, а допитлива iстота!
Я охоче вiдповiв:
- Таж вiн сам про це сказав!
- I всi одразу повiрили?
- Дивак ти! А кому було вiрувати? Адже його наймудрiша мудрiсть у
всьому свiтi виявилася ще тодi, коли й бiлого свiту не було. I темного
теж. Нiякого свiту тодi не було. Взагалi нiчого не iснувало. Навiть на
небi, бо яке може бути небо, коли немас землi? Мiрiади вiчностей ширяв
Всевишнiй у цiлковитiй самотi, мов довiку ув'язнений в одиночку.
- А де ж вiн ширяв?
- Кажуть, у цiлковитому хаосi, хоч що таке цей хаос, нiхто й понинi до
пуття не вiдас. А може, й самого хаосу тодi також не iснувало.
Та не бiда! Циган з нiчого юшку зварить. А куди цигану до Всевишнього?
Нiкому й на думку не спаде порiвнювати цигана з теперiшнiм Володарем
Всесвiту. Так от - повторюю: тодi взагалi нiчого не було, отже, не було нi
знань, нi будiвельного досвiду.
Отут i виявилася нелюдська мудрiсть Наймудрiшого. Iнший на його мiсцi,
хай би навiть найлукавiший циган, нiзащо не додумався б, з чого починати.
А Всевишнiй враз утямив. Вiн почав з головного: сотворив твердь небесну i
твердь земну. Ти запитусш. Левiафане, як вiн ух сотворив? А просто -
наказом! Сказав: "Хай буде твердь небесна!" I зависла твердь, невiдомо над
чим, бо уяви "горi" та "долi" тодi теж не iснувало. Бачить господь:
непорядок! I наказав господь: "Хай буде твердь земна!", i твердь небесну
пiдперла твердь земна. Вже й Будiвничому було на що спертися. Нульовий
цикл творiння було звершено.
Тут слiд пригадати, що до сотворiння Неба i Землi Всевишнiй шугав в
абсолютнiй темрявi. Але це його не лякало, бо налетiти у пiтьмi не було на
що. А тепер як бути, коли вiн спорудив твердi? Знову ж таки: хiба можливо
сотворити щось путнс наослiп?
Завмер Всевишнiй мiж двома твердями, щоб ненароком гулi на божому чолi
не набити, та й думку гадас:
- Як тепер бути? Отак i стовбичити нерухомо довiчним стовпником? Уже й
ширяти не можна... От напасть!
Що робити? Iнший би нiзащо не здогадався. А Всевишнiй знову дотямив, бо
вiн - Наймудрiший. Узяв та й наказав, хоч i сам до того не вiдав, що воно
таке.
- Хай буде Свiтло!
I враз засяяло Свiтло.
Подивився Най тямущий на нього i мовив:
- Це добре!
("Ну й затятий ти. Левiафане! Звiдки менi знати, хто виконував божi
розпорядження? У Бiблiу про це - анi слiвця... Бог його, того виконавця,
знас! Слухай лiпше далi i не патякай зайве... Ач, розбестився на водах!")
Настав третiй день творiння ("попереджую тебе, Левiафане, одразу: як
Всевишнiй рахував днi, йому одному вiдомо, бо доба тодi ще не подiлялася
на день та нiч, вiдтак, i самоу доби не було"). У цей день Всевишнiй
захопився садiвництвом та озелененням. Вiн скрiзь, по всiй землi, посадив
яблунi, грушi, сливи, кокосовi та фiнiковi пальми, масличнi та хлiбнi
дерева, дуби, кипариси, баобаби, евкалiпти i ще багато-пребагато дерев - я
навiть усiх назв не знаю. А ще насадовив безлiч розмаутих кущiв i посiяв
рiзнi трави. Того ж дня все повиростало, а надвечiр вже й плодоносило.
Продегустував Всевишнiй фрукти та овочi i мовив, сам себе похвалюючи:
- Це добре!
А головне, в чому найбiльше виявилася його генiальнiсть, - це те, що
вiн не поспiшав сотворити Критичний Розум. Адже критик одразу почав би
вередувати: мовляв, i те зроблено не так, i це йому не до вподоби. Оте
треба доробити, оте переробити... Навiть слова, мовленi Творцем, пiддав би
сумнiву. Примiром, зауважив би, що пiсля дегустацiу плодiв слiд казати "Це
смачно", а не "Це добре"... Атож, якби Наймудрiшого зрадила iнтууцiя i вiн
на свою голову мав би критика, то й досi не вийшов би з початковоу стадiу
творiння, лишився б на вiки вiкiв недолугим початкiвцем. А так сказав сам
собi: "Це добре!" - i край.
Хiба не мудро?
А на четвертий день господь вирiшив запалити на небi свiтильники -
Сонце та Мiсяць. Ще й зiрки весело заяскрiли. Отак виникли день i нiч.
Сонце освiтлюс земну твердь удень. Мiсяць iз зiрками - уночi.
Тут Левiафан вже вкотре не стримався i знову урвав мою святу оповiдку:
- Навiщо ж було'засвiчувати Сонце i Мiсяць, коли й так уже сяяло
Свiтло? I куди воно подiлося?
Я навiть розсердився. Цей Левiафан своуми запитаннями робить з мене
викiнченого дурня! А я ж оповiдаю йому точно за святим письмом, немов
закоренiлий вiдмiнник. Та щось вiдповiсти цьому тюремному одоробалу таки
треба. В'язневi псувати стосунки з наглядачем - нi до чого. Старець
Авiмелех, бувало, ще й не так мене на iспитах катував...
- У тому-то, - хитро пояснив я, - й виявилася неперевершена кмiтливiсть
Всевишнього. Якби хтось мiг тут щось второпати, то Наймудрiший не
заслуговував би на звання Наймудрiшого. Яка ж це була б незреченна
мудрiсть, якби кожен дурень мiг би до цього дотумкати? Утямив iстину?
- Ясно, що нiчого неясно, - погодився з моуми теологiчними доказами
Левiафан. - Хвали свого бога далi.
20. УСЯКОт ТВАРI - ПО ПАРI
"Це був, найвiрогiднiше, кумедний парад. Навiть найбiльш вчений
природознавець навряд чи наважився б стати в цьому випадку на мiсце
Адама".
Лео ТАКСIЛЬ.
- А на п'ятий день почав Всевишнiй творити усяке боже дихання: свиней,
гадюк, шакалiв, удавiв, тхорiв, павукiв, жаб, клопiв, стерв'ятникiв,
вовкiв, акул, блощиць, крокодилiв, комарiв, тигрiв, гадiв повзучих,
лiтаючих i плаваючих... Усякоу тварi - по парi.
Подивився потiм на своу творiння - птахiв, риб, ссавцiв та гадiв,
помилувався, запишався вiд власноу, нiчим не приборканоу фантазiу та й
мовив:
- Це добре!
- А планктон вiн теж сотворив? - вже вкотре вклинцювався в мою
розповiдь Левiафан.
- Само собою. Вiн усе живе того п'ятого дня сотворив. Тiльки вiн i сам
тодi ще не знав, чи це планктон, чи гiпопотам. А може, кенгуру... Звiдкiля
було йому знати? Адже нiяких назв для всього сущого ще не iснувало.
- А як же ми дiзналися?
- Першим до назв доп'яв Адам. Вiд нього й повелося...
- Адам, хто це?
- О, тут цiла iсторiя! Усi творiння не лише не мали назв, а й були нi
на що не схожi. Аж тут Всевишньому закортiло самим собою милуватися. Але
як? От вiн i порiшив: сотворю собi живий автопортрет за своум образом та
подобою.
- I сотворив?
- Звiсно! Iнакше звiдки взялися б люди?
- Виходить, i ти - як господь-бог?
- Ще б пак!
- Чого ж тебе ув'язнили?
- А хiба я знаю?
- Ну й дiла!..
- Атож, дiла - мов сажа бiла.
- Тодi, Iоно, оповiдай про Адама далi.
- Добре, а ти слухай i не уривай, iнакше на розповiдь й п'ятнадцяти дiб
не стане.
- Мовчу, як риба! - заприсягнувся по-морському Левiафан.
- Вранцi шостого дня взяв Всевишнiй добрячий кавалок бiло-рожевоу глини
i заходився лiпити свiй скульптурний автопортрет. Погляне на себе у
свiчадо ставка та й лiпить, погляне та й лiпить... Весь у гливчаку
вимастився, але таки злiпив фiгуру. Дмухнув на неу, i вона ожила! Вийшов
хлопець - хоч куди козак. I нарiк його Митець Адамом, щоб не задавався. А
це могло статися, коли б вiн заресстрував новоствореного пiд власним
прiзвищем. А так - не визнав за свого...
Отут i з'ясувалося, як i яке боже дихання називати. До того боговi не
було з ким розмовляти. А тепер - стало! Але як розмовляти, коли нiяких
назв не iснус? Могло ж вийти, як у пiсеньцi: "Дiд каже, що пшоно, баба
каже - гречка..." Того ж дня Всевишнiй органiзував Адамовi грандiознi
оглядини усього сущого. Адам давав усьому назви, а Всевишнiй
запам'ятовував. I хто з них був вчитель, а хто учень, й понинi не
добрати...
Адам дивився на нескiнченну череду рiзноу звiрини та птаства i
вилущував слiвця, мов зернята з насiння:
- Пава, лев, пума, ара, вепр, орангутанг, коза, тур, диплодок,
археоптерикс, горобець, лисиця, ворона, кицька, воша, носорог, собацюра...
Того дня Адам залюбки мiг зробити з мухи слона, а iз слона - муху. Усе
залежало тiльки вiд того, як вiн назве.
А вiн тiльки витирав пiт з чола i невтомно шкварив добiрними назвами:
- Снiгур, дикобраз, шимпанзе, морж, iгуанодон, тиранозавр-рекс,
боа-констрiктор, лiнивець...
Це була неймовiрно важка i виснажлива праця. Недарма Всевишнiй сьомий
день оголосив Днем Спочинку.
Тiльки вiнцю творiння - Адамовi - було пiд силу впорати цей мовний
калейдоскоп. Всевишнiй, напевне, заклав у його черепну коробку перший у
свiтi електронний мозок. Звичайна людина за один день з цим вiдповiдальним
завданням нiзащо б не впоралася. Нам у школi казали, що коли тiльки
наземнi "божi дихання" звести докупи i щосекунди давати одну назву, то
вистачило б на чотири мiсяцi безперервноу роботи. Без передиху! Без сну i
спочинку! Адам же впорався за один неповний робочий день, та ще й охопив
ресстрацiю численних мешканцiв пiдводного царства. Кiбер, та й годi!
В iсторiу людства це був перший свiтовий рекорд. А все чому? Бо творцем
Адама був Найдосконалiший, Наймудрiший, Усевiдаючий Всезнайко, з яким
Адамовi нема чого й рiвнятися. Подумати тiльки: Адам за один день лише дав
назви усьому сущому, а Всевишнiй за один день усе те суще сотворив. Що
важче? Було б дiло, а назва знайдеться! I рiвняти ух не можна! Досить
згадати, що на його першу дитину. Кауна, пiшло аж дев'ять мiсяцiв
творiння. Однак i того Кауна без Адамовоу помiчницi рви не було б...
Отак я воздав хвалу Отцю Небесному. Гадаю, Всевишньому сподобалося.
Може, змилостивиться i випустить на волю достроково?
Про всяк випадок (як падати, то на м'яке!) вирiшив пiдлеститись i до
мого наглядача.
- Пишайся, Левiафане! - солодко проспiвав я.
- Це б з чого? - здивувався той.
- Як з чого? Хоча б з того, що твiй родовiд давнiший вiд мого.
Будь-який цар запишався б, якби дiзнався, що походить з черева твого
пращура.
- Невже?
- Правду кажу. Усi вельможi рахуються помiж собою, чий родовiд
давнiший.
- А хiба мiй рiд давнiший вiд твого?
- А ти що - не слухав? Адже пару твоух пращурiв Всевишнiй сотворив на
п'ятий день, а моух - на шостий. Та й то - некомплектне...
"Мужик поки ще темний, то й у бога вiрус, а навчиться - вiн i церкву
забуде, а про батюшку - поминай як звали!"
Панас МИРНИЙ.
Уже настав третiй день мого ув'язнення, а про звiльнення й гадки нема.
Ну, заждiть! Геракл втiк, i я - не з гiрших.
Ото пожував сухiврю з хлорели i повiв хитру мову:
- Всевишнiй i справдi мас свiтлий розум. А все чому? Бо посеред раю вiн
завбачливо виростив для себе Древо Пiзнання. Плоди з нього вiн усть
сам-один. Як тiльки чогось не знас, з'усть пiзнавальний плiд, i вже все
йому вiдомо.
А всiм iншим пiд страхом Страшного суду мудро заборонив отi пiзнавальнi
плоди жерти. Iнакше, примiром, мавпи з мавпочками вмить би оте дерево
обнесли, i нинi б не люди володiли землею, а мавпи. Навiть Адамовi господь
заборонив з того дерева куштувати. Щоб не вийшов з нього великий розумник.
З дурнем завжди легше: вiн власноу думки не мас. Що дурневi не скажи,
усьому повiрус на слово.
I жив Адам в раю у святому невiданнi. Мов викiнчений дикун. Не знав,
темнота, навiть такоу дрiбницi: одягатися йому чи нi. Гасав по райських
кущах голяком, як його Всевишнiй сотворив. Весь невмиваний, у синцях та
подряпинах...
Одного разу покуштував Всевишнiй з Древа, i його вмить осяяла чергова
iстина: усякоу тварi вiн сотворив по парi, а от Адама - некомплектне!
Явний недогляд!
От i напосiвся вiн на Адама, нiби той винен:
- Час тобi, хлопче, одружитися. А то вештасшся один, мов безпритульний.
Треба, ой, треба тобi жiнку знайти!..
Адам слухас i в свосму дикому невiданнi нiчого не годен второпати.
Тiльки лупас по-дурному очима.
Але на той час, певно, давно вже дощу не було. Глина, мабуть, так
всохла, що порепалась. А хiба з сухоу глини щось злiпиш? Та вона у пальцях
розсипасться на порох.
Але господь не розгубився, не позадкував перед тимчасовими труднощами,
не зiрвав планових строкiв творiння внаслiдок несприятливих "об'сктивних
причин". Вiн не з таких! Його виробниче правило тверде: сказано -
зроблено.
Коли Адам спав, Найспритнiший так ловко висмикнув у хлопця ребро, нiби
все життя на товкучках по кишенях спецiалiзувався. Адам нiчого й не
помiтив, начеб оте ребро у нього було зайвим.
А Всевишнiй дмухнув на ребро i мовив:
- Хай буде жiнка!
I стала жiнка. Гарненька! На всiх iконах уу малюють блондинкою з
блакитними очима. Томуто з того часу чоловiки надають перевагу бiлявим. А
жiнки, знаючи про це, волосся фарбують. Щоб ввести дурнiв у оману та
спокусу! Ну, це я так - мимохiдь вiдхилився-
Коли Адам прокинувся, бачить - веде до нього Всевишнiй чарiвне
створiння, з пшеничним волоссям аж до колiн. Зрозумiло, голе-голiсiньке.
Про одяганку, хоч би благеньку, господь зовсiм не дбав...
- Ой-ой-ой! - полохливо зойкнув у свосму невiданнi повний невiглас
Адам. - Нова звiрюка! - I щоб одразу покiнчити з ресстрацiсю, тицьнув у
нову звiрюку пальцем, даючи воiстину придурочну назву: - Секс-Бомба!
- Що ти мелеш? - вперше скасував назву Всевишнiй. - Це твоя подружка, а
не звiрюка. Iм'я уу нiжне, мов квiтка, - рва. Гарна дiвчина, правда?
Вибирай - не вибирай, а кращоу зараз все одно не знайдеш.
I суворо додав:
- I щоб поганських слiв про неу я бiльше вiд тебе не чув!
- Слухаюсь, отче, - пiдкорився Адам i запитав: - А що я маю з нею
робити?
- Тобi ще розтовкмачити, бовдуре?
- А то, - промимрив Адам.
- Ну, добре - поясню. Будеш ходити з нею в парi. Куди ти, туди й вона,
як нитка за голкою. Ти - пiд кущик, i вона пiд кущиком до тебе
пригорнеться...
- I оце все? - зрадiв Адам.
- Е, нi! Будеш про неу турбуватися, пiклуватися, годувати, в доброму
тiлi тримати. Збагнув?
- Слухаюсь, отче, - похнюпився Адам. - Хай буде так!
А коли Всевишнiй пiшов, ясно всмiхаючись, Адам запитав рву:
- Слухай, "ти вмiсш по деревах лазити?
- Таж старий казав - краще у кущi, - грайливо вiдповiла рва,
гiпнотизуючи Адама димчастою млосною блакиттю. Адамовi здалося, що вiн -
ось зараз - втопиться в уу бездонних, як небо, очах.
Моторошно стало хлопцевi. Як вiд того блакитного потопу врятуватися? I
незчувся, як вже гойдався на макiвцi найвищого дерева, де й ховався в
гущавинi до ночi. А рва цiлiсiнький день просидiла пiд деревом, аки вовк,
що полюс на мисливця. Що вона iще робила? Та нiчого такого - пiсеньки
мугикала, з квiточок вiночок сплела...
Отак ганяла рва Адама день у день по райських хащах, аж поки не
надибала на богове Древо.
- Адаме, - нiжним голосочком спитала вона, - а чому ти жодного разу не
видерся на це дерево? Дивись, якi на ньому гарнi плоди...
- Ти що, очманiла? - озвався з баобаба захеканий Адам.
- А що я поганого сказала?
- Заборонено- на нього лазити! Пiд страхом Страшного суду i неминучоу
кари заборонено! I плоди з нього жерти - зась!
- Чому, Адаме? - мелодiйно джеркотiла рва.
- А я звiдки знаю? Що я, бог - усе знати? I взагалi вiдчепися од мене,
бо - уй-богу - урветься у мене терпець! Як дам кокосовим горiхом!
- Ой, дай, Адамцю! Менi щось i справдi пити хочеться-
Заскреготав Адам зубами, мов шинкар, коли у нього люди сидять i тiльки
теревенять, а горiлки не замовляють, та й подався у хащi виконувати рвину
примху. Бач, з лiсового джерельця не може напитися...
Ну, тут, як воно завжди бувас, тiльки чоловiк з очей, як до рви чемний
Спокусник суне:
- Дозвольте з вами познайомитися. Мене звуть Змiсм.
- А мене рвою... Але я вас щось не бачила...
- I не дивно - моу володiння розташованi окремо вiд цього чудового
райського куточка. Оце завiтав познайомитися.
- I що, не жалкусте? - лукаво примружилась рва.
- Жалкувати, що познайомився iз справжньою чарiвницею? Та ви що! Ви б
тiльки поглянули на себе. Кращоу статури не знайти! А якi коси! А очi!
Чаклунка, боже створiння! А ця довбня - ваш Адам - тiльки й знас що по
деревах гасати. Таку кралю не цiнус... Я б для вас, моя крихiтко,
влаштував би воiстину райське життя!..
- З милим рай i в куренi, - як могла, пручалася беззахисна рва,
зовсiм-зовсiм оголена.
- Який курiнь? Де ви бачили той курiнь? Ваш бовдур не з вами у куренi,
а з мавпочками на гiлляках раюс. Ех, менi б отакий скарб! Та я б!.. Та ви
б!.. Та ми б удвох!.. Дозвольте, моя чарiвнице, почастувати вас оцим
прекрасним плодом...
- А менi зараз Адам кокосового горiха принесе...
- Кокосового горiха... Та ще гнилого... Та ще по дорозi сiк сам
висмокче... Та ще потiм вам отим гнилим кокосом усе життя докорятиме... А
цей, дивiться, який соковитий!
- Адам сказав, що з цього дерева куштувати найсуворiше заборонено...
- Адам... Сказав... Заборонено... Та чи подумали ви: раптом вiн бреше?
I що вiн взагалi знас, ваш темний неук Адам? I розум його не посвiтлiшас,
поки нехтуватиме цими чудодiйними плодами. Бо плоди з цього дерева -
солодке джерело пiзнання. От покуштуйте i дiзнастеся, брешу я чи нi... Я
правду кажу: заборонене - солодке...
- Ну, хiба шматочок, щоб вивести вас на чисту воду, - завагалася рва.
Спокусник одразу вклав у ручку рви заборонений плiд i у захватi аж
сплеснув у долонi:
- Боже мiй, яка краса! Хоч картинку малюй "Дiвчина з яблуком"... Ну...
Ну... Смiливiше, нiчого не бiйтеся... Нарештi, розумнице моя! А тепер
скажiть, володарко моух мрiй, чи брехав я, коли присягався, що ви -
найчарiвнiша жiнка у свiтi?
- Нахабо! - у рви прорiзалася жiноча логiка.
Спокусник отетерiв вiд несподiванки.
- А що таке? - розгублено забелькотiв вiн. - А що я такого? Я ж тiльки
хвалив...
- Хвалив! - гримнула рва. - Знущався, а не хвалив! Бач, йому порiвняти
мене нема з ким... Ясно, нема! I не буде, поки я лишатимусь сдиною жiнкою
на свiтi! На мосму мiсцi i горбата була б кращою!
- Ну, коли так, - розiзлився Змiй-Спокусник, - то вiднинi кожна жiнка
люто страждатиме вiд того, що вона - не сдина!
22. ЯКУ ХТО МАр, ТАКУ Й ОБIЙМАр
"Чи не правда, вона досить кумедна, "свята" Бiблiя, коли читасш уу
уважно?"
Лео ТАКСIЛЬ.
- Адамчику, ану злазь з дерева!
- Навiщо?
- Курiнь будувати.
- Який ще курiнь?
- Ну, як не курiнь, то хату.
- Яку ще хату?
- Ну, як не хату, то садиба не завадить.
- Та я навiть слiв таких не чув!
- Нiчого - я навчу...
- Адамцю, де ти цiлий день ноги б'сш? Хоч би дров нарубав...
- А навiщо?
- Щоб розкласти багаття...
- А багаття для чого?
- Для чого, для чого... Боже мiй, коли ти зрозумiсш? Щоб рибу засмажити
- ось для чого! Смажена риба смачнiша.
- А ти звiдки знасш?
- Знаю, та й усе...
- А без багаття хiба не можна?
- Звiсно, можна! Якщо ти грубку складеш...
- Адаме, i не сором тобi цiлiсiнький день на пiдсоннi вилежуватись?
Роботи в хатi нема, чи що?
- А що я маю робити?
- Ну, хоч би огiркiв набрав та насолив, грибiв поназбирав на засушку...
Бо ж нiяких запасiв у хатi! Гiсть прийде, почастувати нiчим...
- Який ще гiсть?
- Та хоч би отой старець Всевишнiй...
- А ти звiдки знасш, що гiсть прийде?
- Як не прийде, то й самi з'умо...
- Адамчику, ти хоч би поглянув коли на мене...
- Ха! Нiби я тебе не бачив!
- Невже у всьому роздивився?
- Та не слiпий...
- Щось не помiтно, щоб ти був зрячий...
- Адамчику, котику, мур-мур-мур...
- Чого це ти? Чи не захворiла?
- Ну, Адамцю, не будь таким... Ну, приголуб свою рвоньку...
- Знасш, нiколи - роботи по горло.
- Якоу ще роботи? Вже сонце низенько, вже вечiр близенько...
- Нiчого, ще встигну городину зiбрати. Свiжих фруктiв та овочiв
принесу. Сама казала: гiсть з'явиться - почастувати нiчим.
- Ой, ти, певно, зголоднiв, мiй милий? О, яка я неуважна! На, поласуй
оцим...
- Як?! З отого дерева?! Пiд страхом неминучоу кари?!
- Яка кара? Нiчого не буде... Я куштувала... I нiчого такого...
- Коли ти ула?
- Та ще позавчора... Знасш, заборонене - дуже солодке... Та ти хоч
надкуси на пробу...
- Ну, хiба що надкусити...
- Отак... Молодця!.. Ще, Адамчику, ще!.. Ну, то як? А тепер, мiй любий,
поглянь на мене...
I впала полуда з очей Адамових:
- Ага, бачу, одне у тебе на думцi - голою спокусницею вихилятися... Хоч
би листочком затулилася!
- Адамцю, а навiщо менi вiд тебе ховатися? Хiба ми - не пара?..
Той райський випадок дуже заплутаний. Свiдкiв - катма. Кожен оповiдас в
мiру власноу розбещеностi.
Одне ясно: Всевишнiй був дуже задоволений, що примудрився так хитро
втiлити свiй смiливий задум у життя. Вiн навiть освятив перше у свiтi
ательс мод, в якому сам обiйняв дуже вiдповiдальну посаду першорядного
майстра кравецькоу справи.
У святому писанiу прямо сказано:
"I зробив господь (бог) Адамовi та дружинi його одяги шкiрянi, i
одягнув ух обох".
I що б ти думав, Левiафане?
Шкiряний одяг досi не вийшов з моди!
"I ось Iона знову на суходолi. Ще й зараз показують мiсце, де кит
виплюнув пророка. Втiм, богослови не знають твердо, чи був Iона
виригнутий, чи ж кит евакуював його з боку хвоста".
Лео ТАКСIЛЬ.
Це я тiльки тут iсторiю грiхопадiння Адама i рви так фрагментарне
виклав: щоб i дiти до шiстнадцяти рокiв могли прочитати. У святому письмi
iнтимнi стосунки янголiв та людей розписанi з соромiцькою вiдвертiстю, без
усякого благопристойного камуфляжу. Недарма в безбожному заокеанському
царствi Жовтого Диявола в подарунок молодожонам видано "Порно-Бiблiю" з
"оголеним" iлюстративним "матерiалом". Хтозна, раптом молодята
неписьменнi! То хоч з чудових малюнкiв доберуть, що й до чого та як...
Вартiсть видання - ого-го!
Але навiщо менi було розбещувати Левiафана? Мiй наглядач - благородна й
цнотлива тварюка. До того ж Левiафан виявився напрочуд уважним й
допитливим слухачем. Недарма кажуть, що мозок морських ссавцiв нiчим не
поступасться людському.
Наприклад, я оповiдаю, а вiн запитус:
- А який вiн на вигляд був?
- Хто? - не можу втямити я, уриваючи свою гладеньку оповiдку.
- Бiблiйний Змiй.
- рва прийняла його за людину. Змiй тодi ходив на двох ногах, а не
плазував. Хвацько розмовляв, а не шипiв. А людей господь сотворив за своум
образом та подобою. Вiдтак, с грунтовнi пiдстави припустити, що й
Змiй-Спокусник був копiсю самого Всевишнього. Тiльки молодший... Зверни
увагу. Левiафане: вiн i по раю вiльно вештався!