Страница:
"г/д" на загальновживане i дохiдливе слово "гад".
А я, телепень убогий, до такого простого тлумачення не додумався!
Сьогоднi вранцi я одержав офiцiйний виклик до колегiу на розгляд
черговоу персональноу справи.
Що то значить - вчасно морально пiдтримати людину, не дати уй духовно
занепасти, надихнути на активну участь в громадському життi, а не скнiти в
нiкчемнiй самоiзоляцiу...
На душi - спокiйна й лагiдна благодать, хоч мене i примусять вiдстояти
зайву всенощну.
Яких лишень мук не приймеш заради ближнього свого! Як i зобов'язус мiй
сан...
"Найкраща молитва:
Подай, господи!"
Остап ВИШНЯ.
Братiя схвильовано товклася у коридорi перед дверима канцелярiу i
чекала призначень. Кожен гадав: що ж йому бог дасть? Ех, якби посаду
храмового скарбника! Або непiдзвiтного агента по продажу вiдпущень грiхiв
за готiвку! Або шефкухаря якоусь тихоу, святоу обителi!
- Подай менi, господи! - час вiд часу замрiяно зiтхав котрийсь iз
братви, цокаючи, як на рахiвницi, кiсточками чоток. - Нинi i прiсно -
амiнь!
А я не молив i не зiтхав. Якусь-то парафiю менi все одно дадуть. А я
вже сам подбаю, щоб парафiяни сунули в храм з дарами, а поверталися з
храму, як i належить, голi та босi, у праведнiй наготi своуй. А ще менi
дадуть пiдйомнi i новеньку сутану на м'якiй пiдкладцi, щоб не муляла
рубцями тiло, та новенькi чоботи з рипом.
Я намагався розважити заклопотану братву, як мiг:
- Хлопцi, послухайте лiпше розвеселу притчу! До мудрого царя Соломона
приухала славетна спокусниця цариця Савська. Та от бiда - сукня до п'ят.
Як своу принади царевi показати? "Царю, - грайливо каже цариця, - а я теж
вчуся, щоб тобi бути до пари". - "I чого ж ти навчилася?" - спiймався
Соломон на гачок. "А ось чого", - вiдповiдас вона i високо задирас
спiдницю. А тодi бере з тацi волоський горiх, кладе його помiж колiнами,
хрусть - i нема горiшка! Соломон вмить запалився. А цариця хрупас та
хрупа$ волоськi горiхи, а сама усiм тiлом хтиво вигинасться, мов танцюс.
Вже й уся пiдлога всiяна шкаралупою, а цариця все принаднiше витанцьовус.
Соломон зовсiм отетерiв. А його придворнi сановники подивилися на це диво
i сумно заспiвали благочестиву молитву: "Боже, борони царя!"
I що б ви думали?
Нiхто навiть не посмiхнувся...
Воiстину, братiу у той день було не до смiху!
Нарештi покликали й мене.
Наш наставник старець Авiмелех мав такий засушений вигляд, що в
гербарiй лiпших кладуть. Але, хоч i кволим голосочком, вiн здобувся на
силi, щоб менi врочисто повiдомити:
- Iоно, рабе божий, на тебе впала благодать.
Я злякався. Коли йдеться про благодать, чекай лиха. Солодко обiцяють,
та гiрко пити. Он коли на святого патрiарха Авраама впала божа благодать,
вiн до того знавiснiв, що мало свого синочка Iсаака не зарiзав... Ач, i
мене штовхають на слизьке! Я вам не тать з ножакою!
Проте Авiмелех несхибно вiв далi:
- Пiдеш, любий Iоно, у мiсто Нiневiю...
- Ще чого, на периферiю?! - одразу став пручатися я.
- Так це ж лише тимчасова роботка, Iоно...
- Ха, ще й тимчасова! - обурився я.
- Атож, бо невдовзi Нiневiю буде знищено...
- I ви прагнете мене туди запроторити? - я ледь не захлинувся вiд
гнiву. - Пiд уламки та рууни? Самi йдiть!
- Це наказ, Iоно! - суворо гримнув Авiмелех.
- Чий би?
- Самого Всевишнього!
- Ого! З небесних сфер?
- Атож! Нiневiю спiткас доля Содома i Гоморри. А тобi випала честь пiти
туди з пророчим попередженням.
- А за що Нiневiю спопеляти?
- Чувати, грiшникiв там забагато...
- А де ух нема?
- У тому й суть: усiм буде наука...
- А пiдйомнi вже виписали? - руба запитав я, бо добре вiдав, що
Авiмелех - скнара.
- Навiщо тобi? - його аж затiпало.
- А на якi кошти я житиму?
- Прохарчусшся, Iоно, святою молитвою. Шлях довгий, встигнеш назбирати
повну торбу доброхотних подаянь...
- Значить, не дасте?
- Анi копiйчини!
- А сутану?
- Яку ще сутану?
- Нову! З м'якою пiдкладкою, щоб рубцями тiло не муляла.
- Ти що, здурiв, Iоно? Який же з тебе некорисливий пророк, коли
ходитимеш в розкошах? Раджу тобi якесь дрантя з першого-лiпшого жебрака
зняти... От у мене попервах був халат - мав сiмдесят сiм лат! А тобi
одразу подай сутану? Пiдеш опудалом, у саморобнiй власяницi...
- Значить, не дасте? - просичав я.
- Не дам! - прогарчав вiн.
- А чоботи? - боровся я за свою мрiю.
- Якi ще чоботи? - саркастично перепитав старий зануда.
- Новi чоботи! Лискучi! З рипом!
- Може, тобi ще райськi крильця дати, щоб нiжок не потомив? Але ти не
журись, отроче Iоно, що не матимеш чобiт. Менше буде клопоту. А то ух ще
мазати треба та взувати...
- Значить, вирушати менi голим i босим?
- Як i належить - голим i босим!
- А я не пiду!
- Побiйся бога, Iоно!
- А якого лиха менi ще боятися? - остаточно сказився я. - Що з голого
та босого вiзьмеш? Чим покарасш геть знедоленого?
Я вийшов i грюкнув дверима.
А братiя - одразу до мене:
- Ну що?
- Ну як?
Я вiдповiв ум короткою, але промовистою байкою у прозi:
- Черевик уперше за свою вiрну службу попросив кашi. I що ж? Його за це
розiп'яли в шевця...
Того ж дня я подався свiт за очi: нинi на дурняк i зозуля кувати не
хоче.
"Коли читасш бiблiю, бiльше дивусшся з
необiзнаностi бога, анiж з його всевiдання".
Марк ТВЕН.
Старець Авiмелех, напевне, галасус:
- Негiдник! Дармоуд! Невдячна тварюка! Втiк i зiрвав вiдповiдальне
завдання самого Всевишнього!
Поганi вiстi не сидять на мiсцi. Та й як йому не зарепетувати, коли не
так сталось, як гадалось? Та нiчого: не щодня йому слухати бридню, деколи
слiд почути й правду.
А я що?
Я все роблю, як того бог хоче. Адже вiдомо, що без божоу волi i
волосина з голови не впаде, а як схоче господь, то впаде i з лисини.
Значить, на те була воля божа, щоб я подався навпрошки до моря, а не в
Нiневiю.
Всевишнiй все наперед передбачив!
Коли що, я й боговi скажу:
- Всемилостивий боже, а хiба ж ти не знав, що я помiняю маршрут?
Зрозумiло, аби не зронити свого незаперечного авторитету, Всевишнiй
поблажливо скаже:
- Ха! Звiсно знав, Iоно! Тому й вказiвку персонально на твос iм'я
спустив, бо знав, що ти усяке дiло завалиш.
- Ну, тодi моя провина не варта й печеноу цибулi! Хiба не так?
- Так, Iоно, так! Я i то падаю, як за власну ногу перечеплюсь.
Оцi богодухi роздуми мене вельми втiшили.
До того ж, тiкаючи вiд старого придурка Авiмелеха, я наочно виявив
повну некорисливiсть - залишив у спадок по собi пудовий хрест свiй i не
взяв натiльнi кайдани для скрушення грiховноу плотi. Хай ух бере, кому
забажасться! Навiть власяницю залишив у келiу на цвяшку...
Саму Бiблiю взяв, аби скрiзь, де ступне нога моя, заохочувати до
святого письма грiшникiв.
А заохочувати с чим!
Вiзьмемо хоча б скандальну iсторiю праотця Аврама, котрий до глибокоу
старостi, до бiлоу сивизни торгував тiлом свосу дружини Сари. Навiть коли
Сарi минав сьомий десяток, Аврам примудрився вигiдно збути уу якомусь
хтивому фараоновi, мабуть, схильному до статевих збочень. Iнакше як це
диво дивне пояснити? Адже навколо того фараона товклася цiла отара
свiженьких й молоденьких красунь, навчених до усяких любовних iгрищ...
Якого ж грiховодника, питаю я вас, ота пiкантна бувалиця не зацiкавить?
Та вони вмить розхапають квитки i натовпом посунуть на моу лiтературнi
вiдправи!
I Всевишньому, як Авторовi Книги, буде присмно, що я привернув до його
бестселера увагу найширших кiл читачiв i неписьменних слухачiв.
А щоб не наражатися на ревнивi нарiкання Автора, слiд раз у раз
невтомно пiдкреслювати незреченну мудрiсть господню. Вiд словесного
фiмiаму ще нiхто не горнув носа. Хiба менi важко жонглювати словами
"генiальний Автор", "сдиний у свiтi i неперевершений Творець", "глобальний
твiр". Або закрутити уже зовсiм по-науковому, щоб в отих мудрагелях вже
нiхто й нiчого не второпав, внаслiдок чого вiдчув свою повну розумову
нiкчемнiсть.
Я й вiршами можу ушкварити.
Наприклад:
Не Книга - Диво! А вiдтак
Писань таких ми ще не знали...
Спасибi, Автор - наш Мастак,
Що Ви нам Книгу написали!
Ясна рiч, вiршики поганi. На рiвнi школярського римування. Але ух
неодмiнно оголосять Високою Поезiсю. Бо хто, питаю я вас, наважиться ух
гудити, коли вони хвалебно оспiвують "генiального Автора" та ще й
"неперевершеного Творця"? Не побоюся висловити смiливе припущення, що за
це недолуге римування менi ще й лiтературну премiю господь дасть. Таке вже
неоднораз траплялося! А коли що - додам солоденького фiмiаму: брехати - не
цiпом махати. Що схочу, те й змолочу.
Примiром, як восхвалити Всевишнього за те, що вiн надихнув Аврама з
Сарою на ганебнi, аморальнi вчинки?
А дуже просто!
Сказав Наймудрiший:
- Не будеш ти надалi називатися Аврамом. Вiднинi iм'я тобi - Авраам. А
ти, жiнко, вже не зватимешся Сарою. Вiднинi iм'я твос - Сарра.
Вiдмiннiсть лише на одну лiтеру!
Хiба не дотепно?
Ну, хто тепер наважиться звинувачувати архисвятого патрiарха Авраама i
його цнотливу, благочестиву Сарру за грiхи якихось там блудодiйних
мерзотникiв Аврама та Сари? Та якщо хтось патякатиме, Авраам з Саррою
вмить притягнуть облудника до суду за образу ухнiх священних осiб!
Отак благочестиво розмiрковуючи, я бадьоро мiряв та мiряв ногами твердь
земну, неухильно наближаючись до моря.
"Ми часто кажемо: "Його совiсть гризе..."
Ви собi уявлясте, що було б, коли б совiсть
справдi зуби мала?"
Федiр МАКIВЧУК.
Старець Авiмелех наставляв:
- Не украдь!
Спирасться, бувало, обiруч на бiблiйний фолiант i рече:
- Не убiй!
Якщо подумати, вiн недарма спирався на святе письмо. Адже Бiблiя -
збiрник унiкальних кримiнальних iсторiй. Суцiльний тобi детектив! З
неодмiнною мораллю, як воно i годиться: злочинця настигне неминуче
покарання.
Загальна думка була проста: усi люди - грiшники, або ж, як
по-сучасному, злочинцi. Така вже людська природа, i нiкуди вiд неу не
втечеш. Бо ж неможливо втекти вiд самого себе! Злочин, немов тiнь, чатус
за плечима кожного грiшника, а в грiшниках ходять усi посполитi.
А з чого воно почалося?
З грiхопадiння прабатькiв усього нещасного роду людського Адама i рви.
А жилося ж ум: уж - не хочу, пий - не можу!
Не знали i не вiдали, що воно таке батькувати долю у голодi i холодi.
А все одно потягло на крадiжку!
- Адамцю, ну-мо пiшли оту яблуньку потрусимо!
- Та ти що?
- Яблучко хочу!
- Чи ти з глузду з'ухала?
- А що такого?
- Та ж Всевишнiй заборонив яблуню чiпати!
- Ну й дурень!
- Хто дурень?
- Ти, Адамцю!
- Я дурень?
- А хто ж iще? Ти про кого подумав?
- Добалакались!..
- Бо ти - впертюх!
- Я ще й винен?
- Адамцю, ну, подумай сам: якщо ми з'умо по манюсiнькому яблучку, то
хiба вiн збiднiс? З торбою пiде? Душу з нас за яблучко витрусить?
- Скупому душа дешевша гроша!
- А менi.. яблучка хочеться...
- Ну, добре, ходiмо по яблука!..
А йшлося зовсiм не про те, збiднiс Всевишнiй чи не збiднiс.
Не було мови й про таку дрiбницю, пiде вiн з торбою на путiвцях
старцювати чи не пiде.
Рiч полягала у принципi - заборонi порушувати святi норми приватноу
власностi.
Але ж знов-таки сказано: не спiйманий - не злодiй.
Та хiба прабатьки мали кримiнальний досвiд? Хiба вмiли вправно заховати
слiди? Хiба мали поняття про алiбi?
Нажерлися яблук та й полiзли спати у кущi!
Застукав ух Всевишнiй на гарячому, а цi недотепи одразу розрюмсалися та
й розкололися:
- То вона мене на грiх звабила!..
- А мене - яблучко...
А Всевишнiй ум на те повчально проказус:
- На чужий коровай рота не роззявляй!
Перехресний допит, дiло в суд, останнс слово перед вироком i - "в
дальний путь, на долгие года", туди, де i холодно, i де голодно...
Цiкаво, що тодi було запроваджено перший у свiтi фах - професiю
сторожа. Бо приставив Всевишнiй до яблунi на варту приватноу власностi
херувима з вогненним мечем. Але той перший грiх глибоко закорiнився - усi
хлопчаки i досi з яблунь починають.
От Каун, той уже був тямущий мужик! Вiн постарався все обмiзкувати
наперед. А коли порiшивтаки свого брата Авеля, то навiть i в думцi не мав
колотися.
Всевишнiй, що провадив слiдство у тiй найпершiй "мокрiй" справi, дуже
хитро, нiби мимохiдь запитав прадавнього мордувавцю:
- Кауне, де Авель, брат твiй?
А Кауновi хоч би що - затявся, та й годi:
- Запитайте у нього самого! Хiба я сторож йому? Звiдки знати менi, де
вiн вештасться i байдики б'с?
- Так уже i не знасш?
- У мене своух справ - по саму зав'язку! Тiльки встигай повертатися...
Якщо розiбратися, то божа Канцелярiя - це вселенський карний розшук, в
якому янголи, херувими i серафими слугують судовими виконавцями. Архангели
- верховна колегiя. Але всi дiла вершить премудрий Всевишнiй, сам-один у
трьох лицях: бога-Слiдчого, бога-Прокурора i богаСуддi.
Та ось що не подобасться в цiй небеснiй каральнiй установi, особливо з
огляду на прийдешнiй поголовний Страшний суд ("злочинцiв буде покарано!"),
це повна вiдсутнiсть хоч такоу-сякоу адвокатури. Захиститися - нiяк! То
вже, знасте, не демократично...
Але про що це я думаю?
Геть з голови крамолу!
Хiба не мене, смиренну овечку, обрано для втiлення у життя смертних
задумiв бога-Слiдчого, бога-Прокурора i бога-Суддi? Сказано: путi господнi
незвiданi. То менi тiльки здасться, що простую я навмання. Насправдi мене
веде Промисл божий туди куди слiд. Вибач, о Милосердний, мимовiльний грiх
мiй незумисного розумування! Адже тобi. Всевидющому, згори видко, що я
прудко прошкую на завбаченому тобою шляху. А твоя путь - iстинна! Зваж,
господи: не всякi жарти чогось вартi...
Уже надвечiр я примандрував до портового мiста Iоппiу, щоб далi
подорожувати морем. Головне, опинитися якнайдалi вiд приреченоу Нiневiу.
Цiкаво, де тут найдешевша корчма?
Усi лiхтарi на захланних вуличках Iоппiу були розбитi з пiдозрiлою
послiдовнiстю. Та я чомусь не звернув належноу уваги на це похмуре
застереження з явними вiзуальними натяками. Ковзнув бездумно очима, та й
усе. А дарма.
"Не той кiнь, що в болото увезе, а той, що
з болота витягне".
Народне прислiв'я.
Тьмяно було в благенькiй корчмi. В одному кутку ледь блимав каганець, в
другому конала тоненька свiчка. За дверима, зовсiм неподалiк, хлюпало
море.
Як на голодного, пахощi тут - запаморочливi. А в мене у кишенях - анi
шеляга. Якщо мене звинуватять у тому що я на дурняк досхочу нанюхався
смачненького, у мене й мiдякiв нема, щоб оплатити апетитнi пахощi дзвоном.
Трапляються моменти, коли за шматок ковбаси чорту душу вiддаси. Без
грошви закон один: уж очима, а рукам зась. А в кого в руках, у того i в
зубах. Та нiчого: кмiтлива людина як не руками, то язиком вiзьме. Мошвою i
дурень трусити може...
Потроху очi призвичаулися до пiтьми. Ясна рiч, сюди позбиралися на
нiчлiг рiзнi безпритульнi лобуряки. Зараз нажираються i напуваються, потiм
спатимуть покотом, впритул один до одного, щоб теплiше було.
Усе це був люд убогий: тiльки й грошви, що на полумисок юшки та келишок
сивухи. Але ж юшка яка - ложка сторч стоуть! Тiльки у кутку, пiд каганцем,
двос смакують не з келишкiв, а хлебчуть прямо з грубенького барильця та
маслаки з чималими шматурами м'яса гризуть. Над мисюрою парус - харч
свiженький, щойно з вогню...
Один з них - довгий i худющий, мов корабельна щогла. Морда - з самого
профiля. Другий - низенький i товстенький, немов дбайливо натоптана усяким
добром торба. Пика - з самого кола. Обидва - у строкатих блузах, в яких
полюбляють хизуватися мореходи.
На них я й нацiлився. Тiльки чекаю слушноу нагоди.
Чую, щогловидий поважно каже:
- А гарно украсти i на зуб не попасти!
Його приятель не встиг i рота розтулити, як я вже вклинцювався в
розмову:
- Пхе! Поганеньке ремесло'лiпше доброго злодiйства...
Строкатий з профiлем одразу на мене:
- А ти хто такий розумненький?
Я статечно вiдповiв:
- Без плуга - не орач, без молота - не коваль, а без Бiблiу - не
оповiдач.
- Невже Бiблiю масш? - вразився вiн.
- Авжеж!
- Де ж ти отакий скарб роздобув?
- То моя справа...
- I читати по писаному вмiсш?
- А чого б я Бiблiю на горбi тягав?
- То сiдай до нас, юний отче, за кумпанiю...
Я сiв i негайно вдарився у спогад:
- Наш пiддячий любить борщ гарячий. А як голодний, зжере i холодний.
- Складно кажеш!
- Слово почусш, та не зжусш.
- То пригощайся - у нас на трьох стане!
- Грiх непрощений - усти хлiб немащений. I усти хочу, i горло дере...
- Та ж ось барильце!..
I пiшло, i поухало...
- Веселий ти хлопець, отче! Ану розкажи щось з пiсанiя, щоб нi в тин нi
у ворота!
- Можна, - кажу я. - Ось послухайте.
Тут уже всi присутнi в корчмi присунулись ближче. Навiть корчмар
залишив свос мiсце за шинквасом i завис надi мною.
"Раптом на очах вiруючих з-пiд риз випала пляшка з самогоном, заткнута
кукурудзяним качаном. Пiп не розгубився. Вiн суворо поглянув у бiк iкони
"Тайна вечеря" i сказав:
"Якщо вечерясте, то вечеряйте, а пляшок сюди не кидайте!"
Федiр МАКIВЧУК.
- Чули про Мертве море, в якому навiть жаби не живуть?
- Та чули...
- А чого воно мертве?
- Та хтозна...
- А я знаю!
- Чому ж воно мертве?
- А тому, що пiд водною гладiнню поховано стiльки пропащих душ, що все
живе гине...
- Невже?
- Точно кажу! А сталося це так...
На тому мiсцi, де тепер смердить мерцями море, колись стояли рядком два
великих мiста - Содом i Гоморра. А перед тим, як погрузнути в море, обидва
мiста погрузли в розпусту. У Гоморрi жiнки покинули чоловiкiв i втiшалися
любов'ю помiж собою, а в Содомi все сталося навпаки - помiж собою любилися
чоловiки. Уявлясте?
Дiзнався про цi неподобства Всевишнiй i дуже розгнiвався:
- Я що людям наказував?
- Любитися i розмножуватися! - хором вiдповiли йому янголи.
- А що роблять люди в Содомi та Гоморрi?
- Любляться, але не розмножуються! - вiдповiв янгольський хор.
- А що станеться, коли ця пошесть пошириться по всiй землi?
- Вимруть усi люди!
- Що ж робити?
- А бог знас!
Всевишнiй i справдi знав: винищити безплiдних порушникiв до ноги, та й
по тому.
А жив у Содомi праведник Лот, рiдний небiж патрiарха Авраама. Вiн
дружину не покинув. Тому й двох дочок мав. Обидвi дочки - дiвки непорочнi,
бо женихи мiж собою кохалися.
Послав Всевишнiй до Лота двох янголiв з наказом:
- Хай до ранку покине мiсто з усiм сiмейством. Хай iдуть вони свiт за
очi i не озираються. Якщо озирнуться, лихо буде.
Прийшли янголи до Лота. Та ледь переказали божий наказ, як перед
Лотовою халупою зiбрався цiлий натовп розбещених содомитiв.
- Лоте! - нахабно вимагають. - Ану, подай нам своух янголяток!
- Та що ви, люди! - каже ум Лот. - Як вам не сором? Адже це янголи!
- ух нам i треба!..
- Лiпше я вам своух непорочних дочок на поталу вiддам...
- А навiщо вони нам, коли ми вiд власних молодиць повтiкали?
Даремно вони галасували: янголи розлютилися i дали добрячоу прочуханки
усьому натовпу.
А вранцi пiшов Лот з мiста. За ним - сiмейство. I чують: за спинами у
них грiмотить, гуркоче, на всi голоси волас. Лотова жiнка озирнулася i
навiки остовпiла. Лишився праведний Лот без жiнки. Поселився вiн з дочками
у печерi, подалi вiд людей.
А далi я вам прямо з Бiблiу прочитаю.
Ось слухайте:
"у жив Лот в печерi, i з ним двi дочки його.
I мовила старша молодшiй: батько наш старий; i нема чоловiка на землi,
який увiйшов би в нас за звичасм всiсу землi.
Отож напоумо батька нашого вином, i переспимо з ним, i поновимо вiд
отця нашого плем'я".
Я навмисне зупинився на найпiкантнiшому мiсцi i зiтхнув:
- Ех, без добавки i горiлка не смачна...
- I справдi! - зголосився сам корчмар. - Дозволь, вчений отроче, я тебе
почастую?
- Благословляю намiр твiй! - не пручався я пiд нетерплячi вигуки
слухачiв.
- Ось тобi чарочка, юний отче, читай далi...
"I напоули отця свого вином тiсу ночi, i пiшла старша i переспала з
батьком своум; а вiн не вiдав, коли вона лягла i коли встала.
Наступного дня старша мовила молодшiй: ось, я спала вчора з батьком
моум; напоумо його вином i цiсу ночi; i ти пiди, спи з ним, i поновимо вiд
отця нашого плем'я.
I напоули батька свого вином i цiсу ночi; i пiшла молодша, i спала з
ним; а вiн не вiдав, коли вона лягла i коли встала.
I поробилися обидвi дочки Лотовi вагiтними вiд батька свого.
I народила старша сина i нарекла його iм'ям: Моав, (кажучи: вiн вiд
батька мойого). Вiн отець моавитян понинi".
I молодша також народила сина i нарекла його iм'ям: Бен-Аммi, (кажучи:
вiн син роду мойого). Вiн отець амонитян понинi.
Аж тут низенький товстун розхвилювався:
- А чому ж господь за отакi аморальнi вчинки не покарав старого
грiховодника з молодицями? Iнших, бач, карас, а цих - нi! I невже поблизу
вже й чоловiкiв не було?
- Як не було? - загарячкував i корчмар. - А вино? Ти забув про вино! У
кого ж хтивi дiвки вино купували, коли не в корчмарiв?
Розбурхався i щогловидий:
- Не розумiю, як це можна переспати з непорочною дiвахою i навiть не
помiтити? Знову ж таки: хто йому новонародженi - сини чи онуки?
А тодi в один голос - до мене:
- Отче, а що ти скажеш?
Я замислився, а потiм мудро вирiк:
- Дуже складнi вашi запитання. Справа ця i дiйсно надзвичайно
заплутана. Без пляшки в нiй нiчого не добереш! А щось пляшки я й не
бачу...
- Зараз буде, отче. Одна мить!
"Духовенство носить плащ убогостi, яким приховус секрет умiння
збагачуватися i забезпечувати себе всiлякими насолодами".
К.ВОЛЬНЕЙ.
Черепок трiщав, мов твердь небесна за часiв Всесвiтнього Потопу...
Сурми сурмили архангельськi...
Груди палило, мов я пекельноу сiрки наковтався...
З рота виривалося смердюче дихання...
Фу! Аж самого нудить...
О господи!..
Перед очима стрибало, пливло i гойдалося. Стiни похитувалися, немов
п'янi. Стеля раз у раз нiби падала на мою бiдолашну голiвоньку. Звiдусiль
рипiло, скреготало i грюкало. Ложе совалось пiдi мною туди-сюди, немов
намагалось скинути мене на пiдлогу.
Свята трiйце, де я?
Раптом дверi вiдчинилися, а на мене посунула така фiгура, що я аж
отерп.
Фiгура була без одного ока, без одного вуха, без однiсу руки i без
однiсу ноги. Голова хвацько пов'язана яскраво-червоною хусткою, зi смаком
дiбраною пiд колiр носа. Строкатий тiльник i широкi, як море, штани
довершували вбрання. За широким шкiряним поясом стирчав набiр кинджалiв.
На лiвому боцi телiпалася шаблюка. А на сдинiй руцi з засуканим рукавом
був витатуйований череп з кiстками навхрест. Той хрест був явно не
божеського походження.
Та я з присмнiстю зауважив, що ця напiвлюдина тримас напоготовi в своуй
сдинiй руцi вже вiдкорковану пляшку i приязно до мене всмiхасться.
Чого б це?
- Що, прочумався, випивохо! - лагiдно прохрипiв переполовинений
незнайомець. - На ось, похмелися! Кращих лiкiв не знайти - по собi знаю...
Я присмоктався до пляшки, мов до цiлющого джерела. Одразу полегшало. Я
вiдчув, що набуваю звичноу форми, гiдноу мого сану,
- А де закусь? - жваво наполiг я. Кожному святеннику вiдомо: завжди
слiд вимагати бiльше, коли тобi щось дають i так.
- Отакоу! - здивувався мiй несподiваний рятiвник. - Ще й закусь йому у
лiжко пiднось! - вiн сунув руку до кишенi i витяг тверду, як наждак,
галету. - На, жери, паскуднику!
Бач, зичливо всмiхасться, а сварить...
- Ти хто? - запитав я, зубами викрешуючи з галети iскри.
- Як то хто? - знову здивувався вiн. - Я капiтан Бен-Акула, майбутнiй
адмiрал майбутньоу розбiйницькоу флотилiу.
- А це що? - я кволо повiв рукою навколо.
- Мiй флагман "Зi святими упокiй".
- Ах, то це корабель морських розбишак! - нарештi остаточно прозрiв я.
- То ось чого лiхтарi були порозбиванi!
- Авжеж...
- Чого ж я тут?
- Бо найнявся.
- Ким?
- Капеланом. Тепер у нас повний керiвний комплект - капiтан i капелан.
- Щось не пригадую, - непевно промимрив я.
- А що тут дивного? - розсудливо мовив вiн. - Тебе ж учора двос моух
лобуряк ледь на руках принесли. Та ще твою дуже веселу книгу. Ти ж
пообiцяв влаштувати на суднi колективну читку, щоб навернути корабель на
маршрут iстинний...
- I де ж ми зараз?
- У вiдкритому морi.
- Жах! - простогнав я.
- Нiякого жаху нема - не потонемо, - хибно зрозумiв мене капiтан
Бен-Акула i, аби до кiнця заспокоути, свос запевнення обгрунтував: - Я
переловив усiх щурiв i ув'язнив до мишоловок, щоб не повтiкали. А поки
щури з корабля не втечуть, судно нiзащо на дно не пiде. Це кожен моряк
знас! До речi, отче, як тебе звати? Я й досi не знаю, бо вчора ти лика не
в'язав...
- Звуть мене Iона! - поспiшив я урвати його паплюжнi для мого сану
спогади.
- Аз якого роду?
- Мiй батько - гицель Амiтай з колiна Зебулона.
- А де ж вiн котiв обдирав... тобто де ти народився, хочу я спитати.
- У мiстi Гад-Хефер.
- I хто ж ти за святенницьким фахом?
- Я, Акуло, пророк.
- А звiдки це тобi вiдомо?
- А в мене диплом с! Я закiнчив школу пророкiв, вперше засновану
великим Самуулом!
- I багато таких?
- Та як сказати... Розрахунок простий: щоб на кожен базар у кожному
мiстi стало хоча б по одному пророку...
- А що воно, власне, таке - пророк? - сдине око капiтана засвiтилося
цiкавiстю.
- Пророк, Акуло, це людина, яка не знас нiчого, але здогадусться про
все.
- Брешеш!
- Собака бреше, а не пророк!
- Ану, вiдгадай тодi, навiщо я оголосив додатковий набiр в команду моух
розбишак?
- Ну, це для мене дрiбниця: щоб не боятися нi бога, нi чорта!
- Ти диви - вгадав! - вiн пiдсiв до мене ближче. - А навiщо це менi -
не боятися нi бога, нi чорта?
- Щоб грабувати i скарби збирати.
- I коли ж я розбагатiю? - вихопилось у нього.
- Дай червiнця.
- Навiщо?
- Iнакше пророцтво не справдиться.
- На два! То коли?
- Як тiльки зустрiнеш купецький корабель i випорожниш його, як я оцю
пляшку.
Я узяв у нього пляшку й присмоктався.
Вiн стежив за процедурою з непiдробним хвилюванням.
- Не лишай нi краплi! - ще й заблагав наприкiнцi.
- Будь спок! - втiшив його я.
Сеанс пророкування проходив напрочуд вдало. Настрiй мiй значно
полiпшився. У головi вже не сурмили архангели i твердь небесна не репала.
За бортом лагiдно плюскотiли хвилi. У кишенi подзенькували червiнцi.
Благодать! Я витяг пачку "Фiмiаму" i з насолодою воскурив.
- Iоно, ану дай i менi фiмiаму, - попросив капiтан.
Отакоу! Його прохання мене вкрай засмутило. Ой, як важко було
вiдмовляти такiй благороднiй людинi! Але що я мав робити? Адже нас у школi
навчали тiльки брати, а давати - не вчили. Хiба ж я винен, що мене
А я, телепень убогий, до такого простого тлумачення не додумався!
Сьогоднi вранцi я одержав офiцiйний виклик до колегiу на розгляд
черговоу персональноу справи.
Що то значить - вчасно морально пiдтримати людину, не дати уй духовно
занепасти, надихнути на активну участь в громадському життi, а не скнiти в
нiкчемнiй самоiзоляцiу...
На душi - спокiйна й лагiдна благодать, хоч мене i примусять вiдстояти
зайву всенощну.
Яких лишень мук не приймеш заради ближнього свого! Як i зобов'язус мiй
сан...
"Найкраща молитва:
Подай, господи!"
Остап ВИШНЯ.
Братiя схвильовано товклася у коридорi перед дверима канцелярiу i
чекала призначень. Кожен гадав: що ж йому бог дасть? Ех, якби посаду
храмового скарбника! Або непiдзвiтного агента по продажу вiдпущень грiхiв
за готiвку! Або шефкухаря якоусь тихоу, святоу обителi!
- Подай менi, господи! - час вiд часу замрiяно зiтхав котрийсь iз
братви, цокаючи, як на рахiвницi, кiсточками чоток. - Нинi i прiсно -
амiнь!
А я не молив i не зiтхав. Якусь-то парафiю менi все одно дадуть. А я
вже сам подбаю, щоб парафiяни сунули в храм з дарами, а поверталися з
храму, як i належить, голi та босi, у праведнiй наготi своуй. А ще менi
дадуть пiдйомнi i новеньку сутану на м'якiй пiдкладцi, щоб не муляла
рубцями тiло, та новенькi чоботи з рипом.
Я намагався розважити заклопотану братву, як мiг:
- Хлопцi, послухайте лiпше розвеселу притчу! До мудрого царя Соломона
приухала славетна спокусниця цариця Савська. Та от бiда - сукня до п'ят.
Як своу принади царевi показати? "Царю, - грайливо каже цариця, - а я теж
вчуся, щоб тобi бути до пари". - "I чого ж ти навчилася?" - спiймався
Соломон на гачок. "А ось чого", - вiдповiдас вона i високо задирас
спiдницю. А тодi бере з тацi волоський горiх, кладе його помiж колiнами,
хрусть - i нема горiшка! Соломон вмить запалився. А цариця хрупас та
хрупа$ волоськi горiхи, а сама усiм тiлом хтиво вигинасться, мов танцюс.
Вже й уся пiдлога всiяна шкаралупою, а цариця все принаднiше витанцьовус.
Соломон зовсiм отетерiв. А його придворнi сановники подивилися на це диво
i сумно заспiвали благочестиву молитву: "Боже, борони царя!"
I що б ви думали?
Нiхто навiть не посмiхнувся...
Воiстину, братiу у той день було не до смiху!
Нарештi покликали й мене.
Наш наставник старець Авiмелех мав такий засушений вигляд, що в
гербарiй лiпших кладуть. Але, хоч i кволим голосочком, вiн здобувся на
силi, щоб менi врочисто повiдомити:
- Iоно, рабе божий, на тебе впала благодать.
Я злякався. Коли йдеться про благодать, чекай лиха. Солодко обiцяють,
та гiрко пити. Он коли на святого патрiарха Авраама впала божа благодать,
вiн до того знавiснiв, що мало свого синочка Iсаака не зарiзав... Ач, i
мене штовхають на слизьке! Я вам не тать з ножакою!
Проте Авiмелех несхибно вiв далi:
- Пiдеш, любий Iоно, у мiсто Нiневiю...
- Ще чого, на периферiю?! - одразу став пручатися я.
- Так це ж лише тимчасова роботка, Iоно...
- Ха, ще й тимчасова! - обурився я.
- Атож, бо невдовзi Нiневiю буде знищено...
- I ви прагнете мене туди запроторити? - я ледь не захлинувся вiд
гнiву. - Пiд уламки та рууни? Самi йдiть!
- Це наказ, Iоно! - суворо гримнув Авiмелех.
- Чий би?
- Самого Всевишнього!
- Ого! З небесних сфер?
- Атож! Нiневiю спiткас доля Содома i Гоморри. А тобi випала честь пiти
туди з пророчим попередженням.
- А за що Нiневiю спопеляти?
- Чувати, грiшникiв там забагато...
- А де ух нема?
- У тому й суть: усiм буде наука...
- А пiдйомнi вже виписали? - руба запитав я, бо добре вiдав, що
Авiмелех - скнара.
- Навiщо тобi? - його аж затiпало.
- А на якi кошти я житиму?
- Прохарчусшся, Iоно, святою молитвою. Шлях довгий, встигнеш назбирати
повну торбу доброхотних подаянь...
- Значить, не дасте?
- Анi копiйчини!
- А сутану?
- Яку ще сутану?
- Нову! З м'якою пiдкладкою, щоб рубцями тiло не муляла.
- Ти що, здурiв, Iоно? Який же з тебе некорисливий пророк, коли
ходитимеш в розкошах? Раджу тобi якесь дрантя з першого-лiпшого жебрака
зняти... От у мене попервах був халат - мав сiмдесят сiм лат! А тобi
одразу подай сутану? Пiдеш опудалом, у саморобнiй власяницi...
- Значить, не дасте? - просичав я.
- Не дам! - прогарчав вiн.
- А чоботи? - боровся я за свою мрiю.
- Якi ще чоботи? - саркастично перепитав старий зануда.
- Новi чоботи! Лискучi! З рипом!
- Може, тобi ще райськi крильця дати, щоб нiжок не потомив? Але ти не
журись, отроче Iоно, що не матимеш чобiт. Менше буде клопоту. А то ух ще
мазати треба та взувати...
- Значить, вирушати менi голим i босим?
- Як i належить - голим i босим!
- А я не пiду!
- Побiйся бога, Iоно!
- А якого лиха менi ще боятися? - остаточно сказився я. - Що з голого
та босого вiзьмеш? Чим покарасш геть знедоленого?
Я вийшов i грюкнув дверима.
А братiя - одразу до мене:
- Ну що?
- Ну як?
Я вiдповiв ум короткою, але промовистою байкою у прозi:
- Черевик уперше за свою вiрну службу попросив кашi. I що ж? Його за це
розiп'яли в шевця...
Того ж дня я подався свiт за очi: нинi на дурняк i зозуля кувати не
хоче.
"Коли читасш бiблiю, бiльше дивусшся з
необiзнаностi бога, анiж з його всевiдання".
Марк ТВЕН.
Старець Авiмелех, напевне, галасус:
- Негiдник! Дармоуд! Невдячна тварюка! Втiк i зiрвав вiдповiдальне
завдання самого Всевишнього!
Поганi вiстi не сидять на мiсцi. Та й як йому не зарепетувати, коли не
так сталось, як гадалось? Та нiчого: не щодня йому слухати бридню, деколи
слiд почути й правду.
А я що?
Я все роблю, як того бог хоче. Адже вiдомо, що без божоу волi i
волосина з голови не впаде, а як схоче господь, то впаде i з лисини.
Значить, на те була воля божа, щоб я подався навпрошки до моря, а не в
Нiневiю.
Всевишнiй все наперед передбачив!
Коли що, я й боговi скажу:
- Всемилостивий боже, а хiба ж ти не знав, що я помiняю маршрут?
Зрозумiло, аби не зронити свого незаперечного авторитету, Всевишнiй
поблажливо скаже:
- Ха! Звiсно знав, Iоно! Тому й вказiвку персонально на твос iм'я
спустив, бо знав, що ти усяке дiло завалиш.
- Ну, тодi моя провина не варта й печеноу цибулi! Хiба не так?
- Так, Iоно, так! Я i то падаю, як за власну ногу перечеплюсь.
Оцi богодухi роздуми мене вельми втiшили.
До того ж, тiкаючи вiд старого придурка Авiмелеха, я наочно виявив
повну некорисливiсть - залишив у спадок по собi пудовий хрест свiй i не
взяв натiльнi кайдани для скрушення грiховноу плотi. Хай ух бере, кому
забажасться! Навiть власяницю залишив у келiу на цвяшку...
Саму Бiблiю взяв, аби скрiзь, де ступне нога моя, заохочувати до
святого письма грiшникiв.
А заохочувати с чим!
Вiзьмемо хоча б скандальну iсторiю праотця Аврама, котрий до глибокоу
старостi, до бiлоу сивизни торгував тiлом свосу дружини Сари. Навiть коли
Сарi минав сьомий десяток, Аврам примудрився вигiдно збути уу якомусь
хтивому фараоновi, мабуть, схильному до статевих збочень. Iнакше як це
диво дивне пояснити? Адже навколо того фараона товклася цiла отара
свiженьких й молоденьких красунь, навчених до усяких любовних iгрищ...
Якого ж грiховодника, питаю я вас, ота пiкантна бувалиця не зацiкавить?
Та вони вмить розхапають квитки i натовпом посунуть на моу лiтературнi
вiдправи!
I Всевишньому, як Авторовi Книги, буде присмно, що я привернув до його
бестселера увагу найширших кiл читачiв i неписьменних слухачiв.
А щоб не наражатися на ревнивi нарiкання Автора, слiд раз у раз
невтомно пiдкреслювати незреченну мудрiсть господню. Вiд словесного
фiмiаму ще нiхто не горнув носа. Хiба менi важко жонглювати словами
"генiальний Автор", "сдиний у свiтi i неперевершений Творець", "глобальний
твiр". Або закрутити уже зовсiм по-науковому, щоб в отих мудрагелях вже
нiхто й нiчого не второпав, внаслiдок чого вiдчув свою повну розумову
нiкчемнiсть.
Я й вiршами можу ушкварити.
Наприклад:
Не Книга - Диво! А вiдтак
Писань таких ми ще не знали...
Спасибi, Автор - наш Мастак,
Що Ви нам Книгу написали!
Ясна рiч, вiршики поганi. На рiвнi школярського римування. Але ух
неодмiнно оголосять Високою Поезiсю. Бо хто, питаю я вас, наважиться ух
гудити, коли вони хвалебно оспiвують "генiального Автора" та ще й
"неперевершеного Творця"? Не побоюся висловити смiливе припущення, що за
це недолуге римування менi ще й лiтературну премiю господь дасть. Таке вже
неоднораз траплялося! А коли що - додам солоденького фiмiаму: брехати - не
цiпом махати. Що схочу, те й змолочу.
Примiром, як восхвалити Всевишнього за те, що вiн надихнув Аврама з
Сарою на ганебнi, аморальнi вчинки?
А дуже просто!
Сказав Наймудрiший:
- Не будеш ти надалi називатися Аврамом. Вiднинi iм'я тобi - Авраам. А
ти, жiнко, вже не зватимешся Сарою. Вiднинi iм'я твос - Сарра.
Вiдмiннiсть лише на одну лiтеру!
Хiба не дотепно?
Ну, хто тепер наважиться звинувачувати архисвятого патрiарха Авраама i
його цнотливу, благочестиву Сарру за грiхи якихось там блудодiйних
мерзотникiв Аврама та Сари? Та якщо хтось патякатиме, Авраам з Саррою
вмить притягнуть облудника до суду за образу ухнiх священних осiб!
Отак благочестиво розмiрковуючи, я бадьоро мiряв та мiряв ногами твердь
земну, неухильно наближаючись до моря.
"Ми часто кажемо: "Його совiсть гризе..."
Ви собi уявлясте, що було б, коли б совiсть
справдi зуби мала?"
Федiр МАКIВЧУК.
Старець Авiмелех наставляв:
- Не украдь!
Спирасться, бувало, обiруч на бiблiйний фолiант i рече:
- Не убiй!
Якщо подумати, вiн недарма спирався на святе письмо. Адже Бiблiя -
збiрник унiкальних кримiнальних iсторiй. Суцiльний тобi детектив! З
неодмiнною мораллю, як воно i годиться: злочинця настигне неминуче
покарання.
Загальна думка була проста: усi люди - грiшники, або ж, як
по-сучасному, злочинцi. Така вже людська природа, i нiкуди вiд неу не
втечеш. Бо ж неможливо втекти вiд самого себе! Злочин, немов тiнь, чатус
за плечима кожного грiшника, а в грiшниках ходять усi посполитi.
А з чого воно почалося?
З грiхопадiння прабатькiв усього нещасного роду людського Адама i рви.
А жилося ж ум: уж - не хочу, пий - не можу!
Не знали i не вiдали, що воно таке батькувати долю у голодi i холодi.
А все одно потягло на крадiжку!
- Адамцю, ну-мо пiшли оту яблуньку потрусимо!
- Та ти що?
- Яблучко хочу!
- Чи ти з глузду з'ухала?
- А що такого?
- Та ж Всевишнiй заборонив яблуню чiпати!
- Ну й дурень!
- Хто дурень?
- Ти, Адамцю!
- Я дурень?
- А хто ж iще? Ти про кого подумав?
- Добалакались!..
- Бо ти - впертюх!
- Я ще й винен?
- Адамцю, ну, подумай сам: якщо ми з'умо по манюсiнькому яблучку, то
хiба вiн збiднiс? З торбою пiде? Душу з нас за яблучко витрусить?
- Скупому душа дешевша гроша!
- А менi.. яблучка хочеться...
- Ну, добре, ходiмо по яблука!..
А йшлося зовсiм не про те, збiднiс Всевишнiй чи не збiднiс.
Не було мови й про таку дрiбницю, пiде вiн з торбою на путiвцях
старцювати чи не пiде.
Рiч полягала у принципi - заборонi порушувати святi норми приватноу
власностi.
Але ж знов-таки сказано: не спiйманий - не злодiй.
Та хiба прабатьки мали кримiнальний досвiд? Хiба вмiли вправно заховати
слiди? Хiба мали поняття про алiбi?
Нажерлися яблук та й полiзли спати у кущi!
Застукав ух Всевишнiй на гарячому, а цi недотепи одразу розрюмсалися та
й розкололися:
- То вона мене на грiх звабила!..
- А мене - яблучко...
А Всевишнiй ум на те повчально проказус:
- На чужий коровай рота не роззявляй!
Перехресний допит, дiло в суд, останнс слово перед вироком i - "в
дальний путь, на долгие года", туди, де i холодно, i де голодно...
Цiкаво, що тодi було запроваджено перший у свiтi фах - професiю
сторожа. Бо приставив Всевишнiй до яблунi на варту приватноу власностi
херувима з вогненним мечем. Але той перший грiх глибоко закорiнився - усi
хлопчаки i досi з яблунь починають.
От Каун, той уже був тямущий мужик! Вiн постарався все обмiзкувати
наперед. А коли порiшивтаки свого брата Авеля, то навiть i в думцi не мав
колотися.
Всевишнiй, що провадив слiдство у тiй найпершiй "мокрiй" справi, дуже
хитро, нiби мимохiдь запитав прадавнього мордувавцю:
- Кауне, де Авель, брат твiй?
А Кауновi хоч би що - затявся, та й годi:
- Запитайте у нього самого! Хiба я сторож йому? Звiдки знати менi, де
вiн вештасться i байдики б'с?
- Так уже i не знасш?
- У мене своух справ - по саму зав'язку! Тiльки встигай повертатися...
Якщо розiбратися, то божа Канцелярiя - це вселенський карний розшук, в
якому янголи, херувими i серафими слугують судовими виконавцями. Архангели
- верховна колегiя. Але всi дiла вершить премудрий Всевишнiй, сам-один у
трьох лицях: бога-Слiдчого, бога-Прокурора i богаСуддi.
Та ось що не подобасться в цiй небеснiй каральнiй установi, особливо з
огляду на прийдешнiй поголовний Страшний суд ("злочинцiв буде покарано!"),
це повна вiдсутнiсть хоч такоу-сякоу адвокатури. Захиститися - нiяк! То
вже, знасте, не демократично...
Але про що це я думаю?
Геть з голови крамолу!
Хiба не мене, смиренну овечку, обрано для втiлення у життя смертних
задумiв бога-Слiдчого, бога-Прокурора i бога-Суддi? Сказано: путi господнi
незвiданi. То менi тiльки здасться, що простую я навмання. Насправдi мене
веде Промисл божий туди куди слiд. Вибач, о Милосердний, мимовiльний грiх
мiй незумисного розумування! Адже тобi. Всевидющому, згори видко, що я
прудко прошкую на завбаченому тобою шляху. А твоя путь - iстинна! Зваж,
господи: не всякi жарти чогось вартi...
Уже надвечiр я примандрував до портового мiста Iоппiу, щоб далi
подорожувати морем. Головне, опинитися якнайдалi вiд приреченоу Нiневiу.
Цiкаво, де тут найдешевша корчма?
Усi лiхтарi на захланних вуличках Iоппiу були розбитi з пiдозрiлою
послiдовнiстю. Та я чомусь не звернув належноу уваги на це похмуре
застереження з явними вiзуальними натяками. Ковзнув бездумно очима, та й
усе. А дарма.
"Не той кiнь, що в болото увезе, а той, що
з болота витягне".
Народне прислiв'я.
Тьмяно було в благенькiй корчмi. В одному кутку ледь блимав каганець, в
другому конала тоненька свiчка. За дверима, зовсiм неподалiк, хлюпало
море.
Як на голодного, пахощi тут - запаморочливi. А в мене у кишенях - анi
шеляга. Якщо мене звинуватять у тому що я на дурняк досхочу нанюхався
смачненького, у мене й мiдякiв нема, щоб оплатити апетитнi пахощi дзвоном.
Трапляються моменти, коли за шматок ковбаси чорту душу вiддаси. Без
грошви закон один: уж очима, а рукам зась. А в кого в руках, у того i в
зубах. Та нiчого: кмiтлива людина як не руками, то язиком вiзьме. Мошвою i
дурень трусити може...
Потроху очi призвичаулися до пiтьми. Ясна рiч, сюди позбиралися на
нiчлiг рiзнi безпритульнi лобуряки. Зараз нажираються i напуваються, потiм
спатимуть покотом, впритул один до одного, щоб теплiше було.
Усе це був люд убогий: тiльки й грошви, що на полумисок юшки та келишок
сивухи. Але ж юшка яка - ложка сторч стоуть! Тiльки у кутку, пiд каганцем,
двос смакують не з келишкiв, а хлебчуть прямо з грубенького барильця та
маслаки з чималими шматурами м'яса гризуть. Над мисюрою парус - харч
свiженький, щойно з вогню...
Один з них - довгий i худющий, мов корабельна щогла. Морда - з самого
профiля. Другий - низенький i товстенький, немов дбайливо натоптана усяким
добром торба. Пика - з самого кола. Обидва - у строкатих блузах, в яких
полюбляють хизуватися мореходи.
На них я й нацiлився. Тiльки чекаю слушноу нагоди.
Чую, щогловидий поважно каже:
- А гарно украсти i на зуб не попасти!
Його приятель не встиг i рота розтулити, як я вже вклинцювався в
розмову:
- Пхе! Поганеньке ремесло'лiпше доброго злодiйства...
Строкатий з профiлем одразу на мене:
- А ти хто такий розумненький?
Я статечно вiдповiв:
- Без плуга - не орач, без молота - не коваль, а без Бiблiу - не
оповiдач.
- Невже Бiблiю масш? - вразився вiн.
- Авжеж!
- Де ж ти отакий скарб роздобув?
- То моя справа...
- I читати по писаному вмiсш?
- А чого б я Бiблiю на горбi тягав?
- То сiдай до нас, юний отче, за кумпанiю...
Я сiв i негайно вдарився у спогад:
- Наш пiддячий любить борщ гарячий. А як голодний, зжере i холодний.
- Складно кажеш!
- Слово почусш, та не зжусш.
- То пригощайся - у нас на трьох стане!
- Грiх непрощений - усти хлiб немащений. I усти хочу, i горло дере...
- Та ж ось барильце!..
I пiшло, i поухало...
- Веселий ти хлопець, отче! Ану розкажи щось з пiсанiя, щоб нi в тин нi
у ворота!
- Можна, - кажу я. - Ось послухайте.
Тут уже всi присутнi в корчмi присунулись ближче. Навiть корчмар
залишив свос мiсце за шинквасом i завис надi мною.
"Раптом на очах вiруючих з-пiд риз випала пляшка з самогоном, заткнута
кукурудзяним качаном. Пiп не розгубився. Вiн суворо поглянув у бiк iкони
"Тайна вечеря" i сказав:
"Якщо вечерясте, то вечеряйте, а пляшок сюди не кидайте!"
Федiр МАКIВЧУК.
- Чули про Мертве море, в якому навiть жаби не живуть?
- Та чули...
- А чого воно мертве?
- Та хтозна...
- А я знаю!
- Чому ж воно мертве?
- А тому, що пiд водною гладiнню поховано стiльки пропащих душ, що все
живе гине...
- Невже?
- Точно кажу! А сталося це так...
На тому мiсцi, де тепер смердить мерцями море, колись стояли рядком два
великих мiста - Содом i Гоморра. А перед тим, як погрузнути в море, обидва
мiста погрузли в розпусту. У Гоморрi жiнки покинули чоловiкiв i втiшалися
любов'ю помiж собою, а в Содомi все сталося навпаки - помiж собою любилися
чоловiки. Уявлясте?
Дiзнався про цi неподобства Всевишнiй i дуже розгнiвався:
- Я що людям наказував?
- Любитися i розмножуватися! - хором вiдповiли йому янголи.
- А що роблять люди в Содомi та Гоморрi?
- Любляться, але не розмножуються! - вiдповiв янгольський хор.
- А що станеться, коли ця пошесть пошириться по всiй землi?
- Вимруть усi люди!
- Що ж робити?
- А бог знас!
Всевишнiй i справдi знав: винищити безплiдних порушникiв до ноги, та й
по тому.
А жив у Содомi праведник Лот, рiдний небiж патрiарха Авраама. Вiн
дружину не покинув. Тому й двох дочок мав. Обидвi дочки - дiвки непорочнi,
бо женихи мiж собою кохалися.
Послав Всевишнiй до Лота двох янголiв з наказом:
- Хай до ранку покине мiсто з усiм сiмейством. Хай iдуть вони свiт за
очi i не озираються. Якщо озирнуться, лихо буде.
Прийшли янголи до Лота. Та ледь переказали божий наказ, як перед
Лотовою халупою зiбрався цiлий натовп розбещених содомитiв.
- Лоте! - нахабно вимагають. - Ану, подай нам своух янголяток!
- Та що ви, люди! - каже ум Лот. - Як вам не сором? Адже це янголи!
- ух нам i треба!..
- Лiпше я вам своух непорочних дочок на поталу вiддам...
- А навiщо вони нам, коли ми вiд власних молодиць повтiкали?
Даремно вони галасували: янголи розлютилися i дали добрячоу прочуханки
усьому натовпу.
А вранцi пiшов Лот з мiста. За ним - сiмейство. I чують: за спинами у
них грiмотить, гуркоче, на всi голоси волас. Лотова жiнка озирнулася i
навiки остовпiла. Лишився праведний Лот без жiнки. Поселився вiн з дочками
у печерi, подалi вiд людей.
А далi я вам прямо з Бiблiу прочитаю.
Ось слухайте:
"у жив Лот в печерi, i з ним двi дочки його.
I мовила старша молодшiй: батько наш старий; i нема чоловiка на землi,
який увiйшов би в нас за звичасм всiсу землi.
Отож напоумо батька нашого вином, i переспимо з ним, i поновимо вiд
отця нашого плем'я".
Я навмисне зупинився на найпiкантнiшому мiсцi i зiтхнув:
- Ех, без добавки i горiлка не смачна...
- I справдi! - зголосився сам корчмар. - Дозволь, вчений отроче, я тебе
почастую?
- Благословляю намiр твiй! - не пручався я пiд нетерплячi вигуки
слухачiв.
- Ось тобi чарочка, юний отче, читай далi...
"I напоули отця свого вином тiсу ночi, i пiшла старша i переспала з
батьком своум; а вiн не вiдав, коли вона лягла i коли встала.
Наступного дня старша мовила молодшiй: ось, я спала вчора з батьком
моум; напоумо його вином i цiсу ночi; i ти пiди, спи з ним, i поновимо вiд
отця нашого плем'я.
I напоули батька свого вином i цiсу ночi; i пiшла молодша, i спала з
ним; а вiн не вiдав, коли вона лягла i коли встала.
I поробилися обидвi дочки Лотовi вагiтними вiд батька свого.
I народила старша сина i нарекла його iм'ям: Моав, (кажучи: вiн вiд
батька мойого). Вiн отець моавитян понинi".
I молодша також народила сина i нарекла його iм'ям: Бен-Аммi, (кажучи:
вiн син роду мойого). Вiн отець амонитян понинi.
Аж тут низенький товстун розхвилювався:
- А чому ж господь за отакi аморальнi вчинки не покарав старого
грiховодника з молодицями? Iнших, бач, карас, а цих - нi! I невже поблизу
вже й чоловiкiв не було?
- Як не було? - загарячкував i корчмар. - А вино? Ти забув про вино! У
кого ж хтивi дiвки вино купували, коли не в корчмарiв?
Розбурхався i щогловидий:
- Не розумiю, як це можна переспати з непорочною дiвахою i навiть не
помiтити? Знову ж таки: хто йому новонародженi - сини чи онуки?
А тодi в один голос - до мене:
- Отче, а що ти скажеш?
Я замислився, а потiм мудро вирiк:
- Дуже складнi вашi запитання. Справа ця i дiйсно надзвичайно
заплутана. Без пляшки в нiй нiчого не добереш! А щось пляшки я й не
бачу...
- Зараз буде, отче. Одна мить!
"Духовенство носить плащ убогостi, яким приховус секрет умiння
збагачуватися i забезпечувати себе всiлякими насолодами".
К.ВОЛЬНЕЙ.
Черепок трiщав, мов твердь небесна за часiв Всесвiтнього Потопу...
Сурми сурмили архангельськi...
Груди палило, мов я пекельноу сiрки наковтався...
З рота виривалося смердюче дихання...
Фу! Аж самого нудить...
О господи!..
Перед очима стрибало, пливло i гойдалося. Стiни похитувалися, немов
п'янi. Стеля раз у раз нiби падала на мою бiдолашну голiвоньку. Звiдусiль
рипiло, скреготало i грюкало. Ложе совалось пiдi мною туди-сюди, немов
намагалось скинути мене на пiдлогу.
Свята трiйце, де я?
Раптом дверi вiдчинилися, а на мене посунула така фiгура, що я аж
отерп.
Фiгура була без одного ока, без одного вуха, без однiсу руки i без
однiсу ноги. Голова хвацько пов'язана яскраво-червоною хусткою, зi смаком
дiбраною пiд колiр носа. Строкатий тiльник i широкi, як море, штани
довершували вбрання. За широким шкiряним поясом стирчав набiр кинджалiв.
На лiвому боцi телiпалася шаблюка. А на сдинiй руцi з засуканим рукавом
був витатуйований череп з кiстками навхрест. Той хрест був явно не
божеського походження.
Та я з присмнiстю зауважив, що ця напiвлюдина тримас напоготовi в своуй
сдинiй руцi вже вiдкорковану пляшку i приязно до мене всмiхасться.
Чого б це?
- Що, прочумався, випивохо! - лагiдно прохрипiв переполовинений
незнайомець. - На ось, похмелися! Кращих лiкiв не знайти - по собi знаю...
Я присмоктався до пляшки, мов до цiлющого джерела. Одразу полегшало. Я
вiдчув, що набуваю звичноу форми, гiдноу мого сану,
- А де закусь? - жваво наполiг я. Кожному святеннику вiдомо: завжди
слiд вимагати бiльше, коли тобi щось дають i так.
- Отакоу! - здивувався мiй несподiваний рятiвник. - Ще й закусь йому у
лiжко пiднось! - вiн сунув руку до кишенi i витяг тверду, як наждак,
галету. - На, жери, паскуднику!
Бач, зичливо всмiхасться, а сварить...
- Ти хто? - запитав я, зубами викрешуючи з галети iскри.
- Як то хто? - знову здивувався вiн. - Я капiтан Бен-Акула, майбутнiй
адмiрал майбутньоу розбiйницькоу флотилiу.
- А це що? - я кволо повiв рукою навколо.
- Мiй флагман "Зi святими упокiй".
- Ах, то це корабель морських розбишак! - нарештi остаточно прозрiв я.
- То ось чого лiхтарi були порозбиванi!
- Авжеж...
- Чого ж я тут?
- Бо найнявся.
- Ким?
- Капеланом. Тепер у нас повний керiвний комплект - капiтан i капелан.
- Щось не пригадую, - непевно промимрив я.
- А що тут дивного? - розсудливо мовив вiн. - Тебе ж учора двос моух
лобуряк ледь на руках принесли. Та ще твою дуже веселу книгу. Ти ж
пообiцяв влаштувати на суднi колективну читку, щоб навернути корабель на
маршрут iстинний...
- I де ж ми зараз?
- У вiдкритому морi.
- Жах! - простогнав я.
- Нiякого жаху нема - не потонемо, - хибно зрозумiв мене капiтан
Бен-Акула i, аби до кiнця заспокоути, свос запевнення обгрунтував: - Я
переловив усiх щурiв i ув'язнив до мишоловок, щоб не повтiкали. А поки
щури з корабля не втечуть, судно нiзащо на дно не пiде. Це кожен моряк
знас! До речi, отче, як тебе звати? Я й досi не знаю, бо вчора ти лика не
в'язав...
- Звуть мене Iона! - поспiшив я урвати його паплюжнi для мого сану
спогади.
- Аз якого роду?
- Мiй батько - гицель Амiтай з колiна Зебулона.
- А де ж вiн котiв обдирав... тобто де ти народився, хочу я спитати.
- У мiстi Гад-Хефер.
- I хто ж ти за святенницьким фахом?
- Я, Акуло, пророк.
- А звiдки це тобi вiдомо?
- А в мене диплом с! Я закiнчив школу пророкiв, вперше засновану
великим Самуулом!
- I багато таких?
- Та як сказати... Розрахунок простий: щоб на кожен базар у кожному
мiстi стало хоча б по одному пророку...
- А що воно, власне, таке - пророк? - сдине око капiтана засвiтилося
цiкавiстю.
- Пророк, Акуло, це людина, яка не знас нiчого, але здогадусться про
все.
- Брешеш!
- Собака бреше, а не пророк!
- Ану, вiдгадай тодi, навiщо я оголосив додатковий набiр в команду моух
розбишак?
- Ну, це для мене дрiбниця: щоб не боятися нi бога, нi чорта!
- Ти диви - вгадав! - вiн пiдсiв до мене ближче. - А навiщо це менi -
не боятися нi бога, нi чорта?
- Щоб грабувати i скарби збирати.
- I коли ж я розбагатiю? - вихопилось у нього.
- Дай червiнця.
- Навiщо?
- Iнакше пророцтво не справдиться.
- На два! То коли?
- Як тiльки зустрiнеш купецький корабель i випорожниш його, як я оцю
пляшку.
Я узяв у нього пляшку й присмоктався.
Вiн стежив за процедурою з непiдробним хвилюванням.
- Не лишай нi краплi! - ще й заблагав наприкiнцi.
- Будь спок! - втiшив його я.
Сеанс пророкування проходив напрочуд вдало. Настрiй мiй значно
полiпшився. У головi вже не сурмили архангели i твердь небесна не репала.
За бортом лагiдно плюскотiли хвилi. У кишенi подзенькували червiнцi.
Благодать! Я витяг пачку "Фiмiаму" i з насолодою воскурив.
- Iоно, ану дай i менi фiмiаму, - попросив капiтан.
Отакоу! Його прохання мене вкрай засмутило. Ой, як важко було
вiдмовляти такiй благороднiй людинi! Але що я мав робити? Адже нас у школi
навчали тiльки брати, а давати - не вчили. Хiба ж я винен, що мене