Страница:
вiдбивну котлету. А потiм, важко сопучи, невiдомi татi ще довго i старанно
затоптували мене в прах товстими, як у слонiв, ножиськами.
I невиразно вчувався менi крiзь смердючий мiшок ще й заздрiсний голос
Iлiу:
- Ех, менi б роботку отаку!
Вiн дзвенiв у вухах моух, поки я пiд ножиськами, як у слона, не
знепритомнiв.
Але людина з тонким розумом з усього мас вигоду свою i користь навiть в
бiдi знайде. Ранком пошкандибав я на милицях до лiкарiв, усiх знахарiв та
костоправiв обiйшов, щоб усi побачили i дiзналися про численнi калiцтва
моу. Вiднинi нiхто не примусить мене орати землi вiд Дана до Беер-Себи!
Усе повертасться на коло свос.
Тiльки наблизиться старiсть, а вже сунуть до тебе:
- Отче, вiддай владу!
Я кажу ум усiм:
- Влада - вiд бога.
Та хiба допомагас?
У храмi недалеко вiд входу височить над усiм сидiння суддiвське, бо
звання мос нинi у сумiсництвi з пророчим - Суддя Ерес-Iсраелю. Я тлумачу
закони старi i виголошую настанови новi. Карний кодекс Моiсея за словом
моум переслiдус лиходiув, крадiув, розпусникiв, грабiжникiв та убивць вiд
Дана до Беер-Себи. Повсюдно панус Закон.
Суддя - найвища влада пiсля влади Всевишнього. Бо якщо iншi народи, що
звiдусiль оточують обранцiв божих, мають на чолi царiв, царкiв або царят,
то богообранцi живуть без царя в головi. А до мене сунуть нерозумнi:
- Отче, вiддай владу царевi!
Прислужус менi тоненький, як хворостинка, i тихенький, як лякливий
подих, хлопчик, за великими очима якого i худенького личка його не видно.
Шелестить руб'ям своум, мов янгол безтiлесний крильцями. Вiн втiшас душу
мою вже одним своум iснуванням в прислужниках, бо походить з осоружного
колiна Iлiсвого.
Звуть його - Ахiя. Вiн - меншенький син Ахiтува, брата Iохаведа, сина
Фiнесса, брата Офнi, сина Iлiсвого. Колiнологiя тут точна - менший йде за
старшим. Бо iнодi посилаються лише на батька свого, минаючи старшого
брата. А це у свою чергу порушус принцип першородностi, що завжди важить у
найбiльш поширених справах - чварах мiж родичами за полишене у спадок
майно. Бувас, за якусь ганчiрку рiднi брати ладнi повбивати один одного.
Траплясться, нiж кривавить мотлох, мiсце якому на смiтнику. Як не зараз,
то потiм.
Я сиджу i дивлюся на Ахiю. Дивлюся й розмiрковую: а чи не вiддасть вiн
раптом душу господу? Бо ж такий некорисливий, аж не вiд свiту цього, - все
вiддасть.
- Ахiя? - кличу я.
- Отче, ось я, - виникав передi мною тихо, наче з небуття.
- На тобi сухарик, отроче.
- Дякую, отче.
- Не ховай його, а з'уж.
- Слухаюсь, отче.
- уж тут, щоб я бачив.
- Зараз, отче.
Надто хирлявенький хлопчик, заморений. Кожен з синiв моух суне його за
пасок й не помiтить.
Сини моу - преподобнi Iовiль та Авiй - здирники, яких бiлий свiт ще не
бачив. Лиха слава йде про них вiд Дана до Беер-Себи. Хабарi вони деруть з
кожного, хто приходить по слово мос. Сидять бiля входу до храма, мов
хижаки неситi, i обдирають геть усiх без винятку. Бiльшiсть з прочан Iоiль
та Авiй роздягають удень, гарненьких та молоденьких прочаночок - уночi.
Iнакше шлях до мене у дверi храму для них зачинений.
А я на безчинства ухнi дивлюся крiзь персти моу та ще й примруженим
оком своум.
А чому?
Хiба я не в силi приборкати лиходiув цих?
Хiба я не можу закликати ух до покути?
I в силi я, i можу я.
Але я свiдомо не роблю цього, бо каральнi дiяння цi зашкодять менi
самому. Чорнi дiла синiв моух Iовiля та Авiя роблять славу мою бiлiшою i
свiтлiшою.
- Пророк Самуул - воiстину святий, - кажуть прочани, повертаючись
додому. - Божа благодать почис на ньому. Суддя наш - сама чистота. От сини
його - не приведи господи!
Справдi так: свiтле на темному ще свiтлiше, бiле на чорному ще бiлiше,
а хула робить хвалу ще славнiшою. А усяка влада одвiку живиться
славослов'ям.
Одного дня прийшов люд цiлим натовпом i не дав синам моум i дещицi. До
храму не увiйшли, на дворi волали:
- Самууле, Самууле, де ти?
Глас народу - глас господа.
Вийшов я на поклик його до отари овечок божих i мовив:
- Раби божi, ось я.
- Самууле, скажи присуд свiй!
- Про що?
- Царя хочемо!
- У нас один цар - небесний. Навiщо вам iнший? Цар земний - тимчасовий,
бо вiн - смертний. А цар небесний сидить на престолi вiчно.
- Хочемо земного царя! - затялася i ревом реве отара.
- А чи не пожалкусте?
Запитав я ух, а сам у розпачi розмiрковую: як опаскудити того, кого ще
й нема?
Аж тут зiйшов у думки моу дух святий i осяяв помисли ще не зреченою
мудрiстю, яку я i мусив зректи. Дух пiдказав менi: сдиний досвiд
владарювання - мiй власний. То хiба не вiдаю я, як сам владарюю? А хiба не
можна звинуватити майбутнього царя у тому, в чому я звинуватив би себе
самого? Шкоди менi це не завдасть. Адже я не викриватиму теперiшнс, а
пророкуватиму прийдешнс. Усе погане - ще тiльки попереду.
- Слухайте слово мос! - гукнув я щосили. - Слухайте, бо йде воно не вiд
мене, малого й убогого, а вiд самого бога - царя небесного! I це не я
кажу, а моуми недостойними вустами глаголить сам Всевишнiй владар твердi
небесноу i земноу!
Замовкла отара, дослухаючись до слова божого, бо всi думки своу я
некорисливе вiддав господу нашому.
- Знайте: царевi багато треба - прислужникiв i жiнок для двору, воякiв
i рабiв. А де вiн ух вiзьме? У вас вiзьме! Цар даруватиме сановникам своум
для прожитку мiста i села, угiддя i лани. А де вiзьме? У вас вiзьме! Вiн
накладе на вас незчисленнi податки, i добра у вас стане, що прийде голий,
покладе його за пазуху та й понесе. Вiд усього вiн у вас вiзьме - вiд
ланiв, вiд угiдь, вiд лiсiв, вiд виноградникiв, вiд худоби, вiд ремесел,
вiд торгiв i навiть вiд синiв i дочок ваших.
В отарi стривожено зашепотiлися.
- Цар пiде шукати собi бранноу слави, а ви згубите синiв своух. Цар
загарбас чужi скарби, а ви ух омисте слiзьми своуми. Цар триматиме
сановникiв у розкошах, а ви ходитимете у вошах. Цар дармоудiв своух сито
годуватиме, а заморенi дiти вашi голодуватимуть. Цього хочете? Оберемо
царя - утiхи на годину, а бiди до смертi. То невже вам гнобителя
забаглося?
Але з дурнями i розумному погано: дай дурням макогiн, то вони собi й
лоби поб'ють. Так i тут:
- А ти, Самууле, дай нам добросердного царя!
Сказано: дурням i бог не противиться. Тому i я наважився:
- Бог творив свiт шiсть днiв. От i менi удiлiть такий строк. На шостий
день я назву царя вам за божим велiнням.
- Згода, Самууле!
Дух святий вдруге зiйшов у думки моу i вдруге осяяв мудрiстю: можна
дати царя, а можна - назву.
Царя шукати не треба - вiн сам прийде. Лишасться чекати i до прибульцiв
придивлятися: хто з них на царя годящий?
Ось прийшов один: ноги в кiзяках, голова в реп'яхах. Сорочка зотлiла,
штани ледь тримаються. Молоденький, полохливо очима лупас. Чим не цар для
дурнiв?
- Отче! - впав вiн навколiшки i заблагав: - Ти - пророк! Вiдкрий очi
моу!
- На що? - питаю поблажливо.
- Де ослицi моу?
- Щось не схоже, щоб ти ослиць мав...
Вiн вражено втупився у мене:
- А звiдки ти знасш, отче, що не маю?
- На те й пророк, щоб знати, - кажу йому лагiдно. - То були ослицi чи
ти ух вигадав?
- Були, отче. Ослицi - мого татечка, а я випасаю ух. Та прилiг було пiд
копою, а тварюки цi кудись подалися. Тепер не знаю, де й шукати. Якщо без
ослиць повернуся, тато мене вiдбатожить так, що й на стульчак не сiсти...
- Як тебе звати, отроче?
- Савл, отче.
- А хто батько твiй, що так гарно тебе виховус?
- Кiс, син Авiула, з колiна бен-амiнового.
Аж тут мене обсiли сумнiви: не могли сини моу Iовiль та Авiй пропустити
на очi моу заледве не безштанька.
- Савле, скажи менi: як це ти, отакий убогий, та в храм пройшов, коли
вiдправи нема?
- А в мене за щокою монета була.
- Де ж монета твоя?
- Та двос лобуряк при входi уу прямо з рота видерли...
Правду каже отрок цей, нема брехнi в словах його. Цiкаво: прийшов до
Суддi, щоб минути кари.
- Значить, ослиць шукасш? - зичливо мовив я. - Це добре...
Так, добре це, бо з ослами завжди були пов'язанi найсвятiшi думки моу.
О праведна ослице блаженного Валаама! О щелепо осла в руках волоцюги
Самсона! Воiстину: де осел, там i промисл божий. У святому письмi тих
ослiв - цiла череда, куди бiльше, нiж випасас зашморганий отрок цей.
- Савле, а ти чув, що люди царя хочуть?
- Та нiби й казали щось таке...
- Господь обрав на царя тебе, Савле!
- Мене? - вразився вiн.
- Так, за монету, що видерли в тебе з рота, ти придбав цiле царство.
Ось помащу тебе мирою або слесм, i ти - вже цар! Тiльки нiкому не кажи.
- Само собою, - розсудливо погодився отрок, - бо хто ж повiрить?
- Я сам назву тебе царем, Савле, коли надiйде час. А зараз ступай
додому.
- Не можу, отче...
- Чому?
- Бо татусь у мене такий: цар не цар, а штани знiме...
- Ах, так! Я й забув про ослиць твоух. Та ось предрiкаю тобi: надвечiр
ух приведе до ясел ухнiх незримий янгол небесний. А ти йди, заховайся у
кущах та й чекай собi дива господнього. Я тобi чудо це твердо обiцяю!
На шостий день знову зiбралася галаслива й вередлива отара овечок божих
з усiх колiн iзраулевих.
Запитав я ух:
- Досi царя хочете?
- Ой, хочемо, Самууле!
- Iстинно кажу: господь обрав вам царя.
- Хто ж вiн, Самууле?
- Цар ваш - отрок Савл, син Кiса, сина Авiула, сина Церона, сина
Бехорафа, сина Афiя, з колiна бен-амiнова, людина шляхетна!
- А де ж вiн сам?
I справдi: де Савл?
Гукнув я в натовп, нишпорячи очима:
- Царю Савле, де ти?
Нiхто не вiдгукнувся. У натовпi почали перезиратися. Тодi я вдруге
закликав, ще гучнiше:
- Царю Савле, де ти?
У вiдповiдь - мовчанка. Куди ж це недолугий миропомазаник подiвся? Ну й
недотепа! Простотаки - рiдкiсний.
- Царю Савле, де ти? - утретс покликав я.
I тодi з натовпу хтось озвався:
- Нiби я бачив цього хлопака...
- Де бачив?
- Та нiби вiн в обозi за риночком на гарбi з сiном спить...
Одразу побiгли охочi по царя, хутко привели спанька пiд ручки. Ну й
обранець! Не лише ослиць, а й царство ладен проспати. Ноги в кiзяках,
голова в реп'яхах. Очi й досi соннi. Чим не цар для дурнiв?
I проголосив я урочисто:
- Iм'ям господнiм я, слуга божий, нарiкаю царем нашим тебе, Савле, сина
Кiса, сина Авiула, сина Церона, сина Бехорафа, сина Афiя, з колiна
бен-амiнова, людину шляхетну!
- I це все, отче? - запитав Савл.
- Все, царю!
- То менi вже можна вертатися додому? А то татусь мiй лаштусться зранку
на оранку. А менi ще воликiв годувати. Та й батько в мене такий: цар не
цар, а штани знiме...
- Можна й додому, царю. Йди собi з богом до воликiв та ослиць своух.
I дивувалися люди царевi вiд Дана до Беер-Себи!
КНИГА ЧЕТВЕРТА. В'ЯЗЕНЬ ЛЕВIАФАНА
"Щоб нi люди, нi худоба, нi воли, нi вiвцi нiчого не ули, не ходили на
пасовисько i води не пили. I щоб вкритi були руб'ям люди i худоба, i
крiпко вопiяли до бога, i щоб кожний вiдвернув вiд злоу путi свосу i вiд
насильства рук своух".
IОНА, розд.3. ст.7.
"I побачив бог дiла ух, що вони вiдвернули вiд злоу путi свосу, i
пошкодував бог про лихо, про яке мовив, що наведе на них, i не навiв".
IОНА, розд.З, ст.10.
Рукопис бiблiйного пророка Iони з "Вступним словом" невiдомого Автора
потрапив до наших рук випадково - ми придбали його на базарi. На жаль, ми
дещо спiзнились: перекупка не зналася на справжнiх скарбах i збувала
дорогоцiннi сторiнки прадавнiх мемуарiв легендарного мандрiвника Iони з
богодухою передмовою загадкового Анонiма по копiйцi за штуку, аби масовий
споживач мав у що загорнути тихоокеанськi оселедцi. Це варварство тривало
вже днiв зо два, i тому немас нiчого дивного, що в сучасному виданнi
бiблiйнi подiу виглядатимуть дещо фрагментарне. Адже на тихоокеанськi
хвости явно пiшла кiнцiвка вiкопомного твору. Повнiстю! I ми тепер не
знасмо, як пройда Iона потрапив на сьоме небо. Але не бiда: ми знасмо -
вiн там!
Зрозумiло, стародавнiй манускрипт потребус багатотомних коментарiв i
тлумачень. Але оскiльки видавець не женеться за науковою славою, вiн
обмежився одним - подбав, щоб кожному роздiловi передував путящий
заголовок i вiдповiдний епiграф, якi розкривали б усю його суть.
ПЕКЕЛЬНI ПОДIт У РАЮ
Вступне слово Анонiма
"Людина, котра на Землi не спiвала, там спiвас; людина, котра на Землi
не вмiла спiвати, там набувас цiсу властивостi. I цей вселенський спiв
тривас постiйно, безперервно, не вгаваючи й на хвилину".
Марк ТВЕН
"Бог християн - це батько, який надзвичайно цiнус своу яблука i дуже
мало дорожить своуми дiтьми".
Денi ДIДРО
На сьомому небi, у райських кущах, безтiлеснi вiдчайдухи шепотiлися:
- Праведники осатанiли...
- Архангели учадiли вiд фiмiаму...
- А сам Всевишнiй...
- Тс-с-с!..
А лихо сталося тому, що в раю було запроваджено режим максимального
забезпечення блаженством.
Iдеалу досягли просто.
"Головблажзабез" не шкодував витрат - скрiзь виставили бочки з нектаром
та ночви з амброзiсю. Солодкий фiмiам здiймався вулканiчними вибухами. В
очах паморочилося. Голова йшла обертом.
Швидко було з'ясовано: надуживання мiцним нектаром дозволяс вiзуально,
неозбросним окулярами оком бачити сдиного в своуй сутi господа одразу в
трьох личинах - бога-батька, бога-сина i бога-духа святого.
Благодать...
То вам не грiшна Земля!
Там, унизу, на твердi, вiд мiцних напоув, бувас, в очах подвоюсться.
Усi знають: траплясться таке.
Але щоб потроювалося?
Щось про таке не чувати...
Та й подумати: хiба можна огидну сивуху порiвнювати з небесним
нектаром? Не той напiй! Не тiсу чудодiйноу якостi! Самi знасте, самогон
будь-який волоцюга залюбки хлеще, а нектаром дозволено упиватися лише
блаженним.
А на небесi святi та божi (усi поголовне - у бiлих хiтонах) обсiли
бочки з нектаром, весело й завзято здiймали кухлi з божеським напосм до
осяйного сьомого неба, натхненно скубли струни арф i в один голос вдячно
ревли:
- Хвала тобi, господи!
- Хай уславлясться iм'я твос!
- Осанна! Осанна! Осанна!
У бога щодня - свято...
Вiд цього блаженного ревища аж у вухах лящало. Не рятувала нiяка
звукоiзоляцiя. Здригалося повiтря. Гуляли страхiтливi протяги. Туди-сюди
неорганiзованим натовпом шугали циклони та антициклони. Атмосферний стовп
ледь тримався пiд натиском ураганних тайфунiв. Усi пророкування синоптикiв
були приреченi на безсоромну брехню.
Янголи, змученi неугавним славоспiвом, мрiйно згадували старi часи:
- От колись було!
- Пам'ятасте, у раю тiльки й було народонаселення, що Адамчик з
рвонькою.
- Еге ж, бува, призначав Адам побачення рвi пiд чарiвним Древом
Пiзнання...
- Тихенько й сумирно чекав свою чарiвницю з букетиком квiтiв...
- Або нишком ворожив на королицi, аби дiзнатися, любить вона його чи не
любить...
- Ой, таки було ж!
- А коли рва приходила на побачення, то хiба ж молодята ревли, як
бугау?
- Е, нi! Шепотiлися собi про щось у святому невiданнi...
- Аж не вiриться...
- Ех, було та й загуло!
Вiд чарiвних спогадiв янголiв огортала чорна туга по свiтлiй минувшинi.
Та цю поодиноку критику надiйно глушило згуртоване навколо бочок з
нектаром славоспiвне сонмище.
- Хвала тобi, господи!
- Усi вказiвки Згори - генiальнi!
- Осанна! Осанна! Осанна!
Iнодi повз хмари пролiтас по дорозi в раймаг необережний янгол i нараз
штопором тiадас, завихрений надпотужною "осанною".
- А щоб ви сiрки напилися! - безсило ласться янгол, пiрнаючи в
стратосферу.
- А щоб вам смолою пельки позалiплювало! - свариться вiн.
- А щоб ви завили вiд мук пекельних! - бажас бiдолаха вiд щироу душi,
тяжко гепаючись на твердь земну i ламаючи крила внаслiдок невдалоу
вимушеноу посадки.
Контингент падших янголiв неухильно збiльшувався. А серед земних
богодухих створiнь поширились реальнi уявлення про iстинне раювання. Бiля
бочок з пивом одразу побiльшало нероб. Вони швидко опанували високе
мистецтво славословити того, хто ух частус...
Саме в тi славословнi днi Всевишнiй викликав на чергову оперативну
нараду двох наймогутнiших серед потойбiчних сановникiв архангелiв -
небесного теоретика, красунчика й чепуруна Гавриула та головнокомандувача
вiйська небесного, вкритого, мов дракон залiзною лускою, усiма можливими й
неможливими звитяжними вiдзнаками, якi сучасним стратегам й не снилися,
архангела Михаула. Всевишнiй завжди викликав не бiльш як двох архангелiв.
З одного боку, це пiдкреслювало його нечувану демократичнiсть (один проти
двох!), а з другого боку, завжди забезпечувало Наймудрiшому вирiшальну
бiльшiсть голосiв, оскiльки бог-отець, бог-син i бог-дух святий в його
трисдинiй особi незмiнно голосували одностайно. Усi трос трималися твердоу
й непохитноу вiри: вони вiрували у власний Генiй. Само собою, усяка решта
тiй трiйцi в однiй особi ввижалася викiнченими придурками. Але,
погодьтеся, подекуди саме придурки пречудове пасують принциповi
колегiальностi i створюють неповторний демократичний антураж.
Та перейдемо вже вiд небесних плiток до конкретних справ небесноу
канцелярiу.
- Вельмишановнi панове архангели! - гучно мовив Головуючий, вiдкриваючи
нараду. - 3 часiв вiкопомного Всесвiтнього Потопу ми досягли у такiй
важливiй ланцi нашоу дiяльностi, як змiнення вiри святоу, незаперечних
успiхiв.
Архангел Михайло споважнiв.
- Супермегатонними блискавками одним махом спалено мiста Содом та
Гоморру! - не вгавав Гучномовець.
Головнокомандувач, з голови до нiг одягнений в нагородну луску,
набундючився.
- Проведено блискучу каральну акцiю пiд кодовою назвою "Десять покарань
ргипетських"!
Михайло з удаваною скромнiстю кахикнув.
- Вирiзано до ноги племена хананеян, фiлiстимлян, аморреян та iнших
iновiрцiв!
Михайло грiзно набурмосився i забряжчав нагородною лускою.
- Успiшно завершено тисячi дрiбнiших, але завжди тотальних по
нещадностi акцiй, якими всi ми можемо заслужено пишатися.
- Так точно! - не втерпiв Михайло.
- Хвала тобi, господи! - пiдтримало його ревище за вiкном, аж вiкна
задеренчали.
- Колеги! Незважаючи на цi блискучi, досi нечуванi успiхи, я мушу
звернути вашу увагу на один iстотний недолiк.
Чепурун Гаврило нараз пожвавiшав.
- А саме: з вiддiлу оборони вiри святоу до небесноу канцелярiу досi не
поданi точнi, пiдрахунки нечестивцiв, яких ми вже встигли милосердно
покарати.
Гаврило з-пiд довгих пухнастих вiй кинув на Михайла диявольський
погляд.
- До чого веде це нехлюйство? - грiзно наполiг Невгамовний. - А ось до
чого: ми послаблюсмо моральний вплив на грiшникiв. Цифра завжди вражас! А
де вона?
- А я рахувати не мастак! - насупився головнокомандувач. - Мос дiло не
рахувати, а карати...
- Ой, порахую тобi ребра, Михайло! - трисдино гримнув Незаперечний.
- Трос на одного? - знiтився архангел. - Це не по-божому...
- Цить, вельмишановний!
- Слухаюсь!
- Панове архангели! - вiв далi Гучнопромовець, легко перекриваючи
славоспiви за вiкнами. - Останнiм часом ми розробили i впровадили нову для
нас, але надзвичайно ефективну i дуже перспективну зброю: ми збагатилися
на хор праведних пiдлабузникiв.
Красень Гаврило скромно потупив своу чарiвнi очi.
- Славослiв'я вже не одного згубило!
Гаврило млосно зашарiвся. Михайло люто зиркав на нього. В очах його
жеврiла неприхована заздрiсть.
- Праведний хор пiдлабузникiв, якщо вiн мас достатню концентрацiю, дас
пречудовi наслiдки - на земнiй твердi виникають локальнi потопи, тайфуни з
погибельними жiночими iменами, отрусння атмосфери, виверження вулканiв i
землетруси. Однак нiкуди правди дiти: ця славославна зброя поки що мас
певну ваду, точнiше, на дiю уу весь час впливас фактор випадковостi.
Головнокомандувач вмить нашорошив вуха.
- На превеликий жаль, ми нiколи не знасмо наперед, в якому саме мiсцi
земноу твердi виникне ураган, станеться вулканiчне виверження або
розлютусться посуха. Отже, не можемо робити нiяких прогнозiв та оголошень,
якi широко практикували ранiше. Чи казали ми наперед про Всесвiтнiй Потоп?
- Так точно! - хвацько забряжчав залiзною лускою Михайло.
- Чи попереджали про зруйнування Вавiлонськоу Вежi?
- Ще б пак!
- Чи обiцяли вчасно спопелити Содом та Гоморру?
- Було!
- А нинi нашi пророки та янголи-кур'сри сидять без дiла, вимушено
байдикують, бо також не вiдають, де i коли вiдбудеться чергове покарання в
iм'я подальшого полiпшеня роду людського. Вони нинi не в змозi наперед
рекламувати нашу мудру дiяльнiсть. А знавiснiлi грiшники, не маючи на
руках точних i чiтких прогнозiв, сприймають своу лиха як стихiйнi, а не як
нашi милосерднi турботи про спасiння ухнiх пропащих душ. У свою чергу,
свята вiра в силу нашого Промисла хитасться i занепадас.
- Р-р-розiгнати тунеядцiв! - войовничо брязнув лускою Михайло.
- Цить, вельмишановний!
- Слухаюсь!
- Колеги! Чи не час нам для необхiдноу й назрiлоу профiлактики
повернутися до випробуваноу в багатьох акцiях стратегiу, яку ми, мов
недбайливi господарi, здали в архiв?
Обидва архангели втупилися у Наймудрiшого.
- Нашi хмари перенасиченi буйнопоточними зливами. Нашi стратегiчнi й
тактичнi блискавки перенапруженi спопеляючою енергiсю. Ми масмо
велетенський запас добiрних кам'яних брил - метеоритiв, болiдiв та
астероудiв. Якщо захочемо, то й Мiсяць гепнемо на Землю! З технiчного боку
це цiлком здiйсненноу
- Оце здорово! - захопився iдесю Михайло. - Такого ще не бувало!
- Космiчна катастрофа перший сорт! - лагiдно зазначив Гаврило. - Якщо
Мiсяць гепнути на Землю, то й Страшного Суду не треба...
- Ну, то як? - пом'якшав Промовець. - Чи не варто нам знову повернутися
до староу, але надiйноу методики наставлення на Путь Iстинну? Зрозумiло, в
посднаннi з широкою попередньою роз'яснювальною кампанiсю. Аби кожен
второпав, що таке наша сфера життсвих iнтересiв...
- Варто, ой варто! - розквiтнув головнокомандувач вiйська небесного. -
Господи, ото дам прикурить!
- Якi масштаби майбутньоу демонстрацiу сили? - дiловито запитав
архангел Гаврило. - Земна куля? Континент? Крауна? Мiсто? Селище мiського
типу чи якась там нiкчемна родина фараонiв?
Всевишнiй на мить замислився, а по тому вдумливо вiдповiв:
- Я гадаю, для початку вистачить дощентного зруйнування мiста. От коли
не збагнуть, що й до чого... Але, ясна рiч, слiд обрати мiсто велике,
багате, усiм добре вiдоме. Дуже зручно для цього розташований Бейрут...
- Але ж, - делiкатно нагадав Гаврило, - Бейрут поки що - лише невеличке
приморське селище, не варте бомбардування й бриляками. От у майбутньому!..
- Дайте менi Австралiю або хоча б Мадагаскар! - нараз слiзно заканючив
Михайло.
- Цить, вельмишановний!
- Слухаюсь...
- Якi будуть конкретнi думки та пропозицiу?
- Дозвольте менi, - звiвся на ноги теоретик.
- Кажи, Гавриле.
- Ваша Блискавичнiсть! - уклiн у бiк Всевишнього. - Ваша Звитяжнiсть! -
уклiн у бiк хмарного головнокомандувача. - На мiй погляд, континент
Австралiя та острiв Мадагаскар, як об'скти карально-виховноу акцiу, мають
щонайменше два недолiки. По-перше, вони страшенно вiддаленi вiд Святоу
землi i нiхто там про них поки що навiть не вiдас: розквiт мореплавства та
географiчних вiдкриттiв ще попереду.
- Чого ж досi барилися?
- Цить, Михайле!
- Слухаюсь...
- По-друге, аборигени тих вiддалених об'сктiв ще й пошепки не чули
слова Божого, отже, наша карально-виховна операцiя тiльки посилить вплив
на авторитет тамтешнiх удiльних iдолiв, кумирiв i тотемiв. Мовляв, це
вони, iроди, розперезалися! Вiдтак, наша акцiя виявиться даремною, уу
психологiчний ефект дорiвнюватиме нулю. З однаковим успiхом ми б сидiли
отут, бездiяльне склавши руки. До того ж не забуваймо, i наш некерований
хор праведникiв свос дiло робить.
- Осанна тобi. Господи! - струсонуло атмосферу.
- Чусте? - тонко усмiхнувся архангел.
- Ближче до справи, Гавриле! До чого ти ведеш?
- А ось до чого. Ваша Блискавичнiсть! Я насмiлюсь - зрозумiло, з вашого
ласкавого дозволу - запропонувати таке: приректи на профiлактичну погибель
мiсто, котре межус з обiцяною колiнам iзраулевим землею, аби всi i
звiдусiль на власнi очi уздрiли потугу, велич i масштабнiсть наших
вiкопомних дiянь. Щоб сама згадка про них жахала!
- Ти здурiв, Гавриле, чи що? - щиро здиву-. вався головнокомандувач. -
Я ж там усе поруйнував! Перетопив, розтрощив, перетовк на порох! Та й
люднiсть повирiзував руками згаданих тобою iзраулевих колiн...
На цей вибух Гаврило вiдповiв лукавим запитанням:
- I коли ж ти встиг, Михайле?
- Уже й сам не пам'ятаю... Давно було!
- Отож воно i с - "давно"! - чемно зазначив чепурун. - А тим часом
повиростали новi мiста.
- Невже? - зрадiв головнокомандувач. - Каменя на каменi не лишу! Винищу
у кращих традицiях святого письма! Та я...
- Замовкни, Михайле!
- Слухаюсь...
- Який об'скт ти пропонусш, Гавриле?
- Ось давайте разом поглянемо на карту. Бачите, Ваша Блискавичнiсть i
Ваша Звитяжнiсть, ось тут, на перехрестi основних торговельних шляхiв,
стоуть велике, багатолюдне, розкiшне мiсто. Для нашоу мети - просто-таки
справжня перлина. Знахiдка!
- Нi-не-вiя, - по складах вимовив головнокомандувач, бо читати був не
мастак.
- Так, Нiневiя, - ласкаво зазначив Гаврило. - Як ви гадасте, чи
дiзнасться про наш профiлактичний захiд щодо цього мiста всенький свiт? Чи
не заживемо тодi ми новоу невмирущоу слави? Чи не засяють з новим блиском
нашi iмена на золотих скрижалях iсторiу? Чи не буде це ще одною славною
сторiнкою в наших святих дiяннях?
- Ой, буде!
- Тому, архiгенерале, вам i цю карту в руки, якщо на мою скромну
пропозицiю зголоситься його Блискавичнiсть...
Та Всевишнiй тiльки заклопотано спитав:
- А про мотиви покарання ти подумав, Гавриле?
- Пхе, мотиви... То, Ваша Блискавичнiсть, вибачте на словi, суща
дрiбниця. Пригадайте лишень, за що ми руками колiн скарали на горло
мадианитян поголовне - всiх чоловiкiв, усiх жiнок, усiх дiтей i навiть
хатнiх тварин ухнiх? Чому ж ми ух отак всеосяжно покарали?
- Справдi - чому?
- Нагадати?
- Шквар, Гавриле!
- Цить!..
- Мовчу, мовчу!
- А тому покарали, що якийсь недотепа мадианитянин буцiмто нiчноу пори
"помочився до стiни" i цим мерзенним фiзiологiчним актом брутально вразив
нашу цнотливiсть. Цього було задосить...
- Ну й утнули! Любо-дорого! Мовчу, мовчу...
- А що Нiневiя? - усмiхався -безсоромний Гаврило. - Оголосимо уу сферою
наших божеських iнтересiв, та й годi!
- Ну, оголосимо... А що далi?
- А далi ми матимемо моральне право у своуй сферi вимагати своух правил
поведiнки. Примiром, менi вiдомо, що мешканцi Нiневiу, коли сьорбають
затоптували мене в прах товстими, як у слонiв, ножиськами.
I невиразно вчувався менi крiзь смердючий мiшок ще й заздрiсний голос
Iлiу:
- Ех, менi б роботку отаку!
Вiн дзвенiв у вухах моух, поки я пiд ножиськами, як у слона, не
знепритомнiв.
Але людина з тонким розумом з усього мас вигоду свою i користь навiть в
бiдi знайде. Ранком пошкандибав я на милицях до лiкарiв, усiх знахарiв та
костоправiв обiйшов, щоб усi побачили i дiзналися про численнi калiцтва
моу. Вiднинi нiхто не примусить мене орати землi вiд Дана до Беер-Себи!
Усе повертасться на коло свос.
Тiльки наблизиться старiсть, а вже сунуть до тебе:
- Отче, вiддай владу!
Я кажу ум усiм:
- Влада - вiд бога.
Та хiба допомагас?
У храмi недалеко вiд входу височить над усiм сидiння суддiвське, бо
звання мос нинi у сумiсництвi з пророчим - Суддя Ерес-Iсраелю. Я тлумачу
закони старi i виголошую настанови новi. Карний кодекс Моiсея за словом
моум переслiдус лиходiув, крадiув, розпусникiв, грабiжникiв та убивць вiд
Дана до Беер-Себи. Повсюдно панус Закон.
Суддя - найвища влада пiсля влади Всевишнього. Бо якщо iншi народи, що
звiдусiль оточують обранцiв божих, мають на чолi царiв, царкiв або царят,
то богообранцi живуть без царя в головi. А до мене сунуть нерозумнi:
- Отче, вiддай владу царевi!
Прислужус менi тоненький, як хворостинка, i тихенький, як лякливий
подих, хлопчик, за великими очима якого i худенького личка його не видно.
Шелестить руб'ям своум, мов янгол безтiлесний крильцями. Вiн втiшас душу
мою вже одним своум iснуванням в прислужниках, бо походить з осоружного
колiна Iлiсвого.
Звуть його - Ахiя. Вiн - меншенький син Ахiтува, брата Iохаведа, сина
Фiнесса, брата Офнi, сина Iлiсвого. Колiнологiя тут точна - менший йде за
старшим. Бо iнодi посилаються лише на батька свого, минаючи старшого
брата. А це у свою чергу порушус принцип першородностi, що завжди важить у
найбiльш поширених справах - чварах мiж родичами за полишене у спадок
майно. Бувас, за якусь ганчiрку рiднi брати ладнi повбивати один одного.
Траплясться, нiж кривавить мотлох, мiсце якому на смiтнику. Як не зараз,
то потiм.
Я сиджу i дивлюся на Ахiю. Дивлюся й розмiрковую: а чи не вiддасть вiн
раптом душу господу? Бо ж такий некорисливий, аж не вiд свiту цього, - все
вiддасть.
- Ахiя? - кличу я.
- Отче, ось я, - виникав передi мною тихо, наче з небуття.
- На тобi сухарик, отроче.
- Дякую, отче.
- Не ховай його, а з'уж.
- Слухаюсь, отче.
- уж тут, щоб я бачив.
- Зараз, отче.
Надто хирлявенький хлопчик, заморений. Кожен з синiв моух суне його за
пасок й не помiтить.
Сини моу - преподобнi Iовiль та Авiй - здирники, яких бiлий свiт ще не
бачив. Лиха слава йде про них вiд Дана до Беер-Себи. Хабарi вони деруть з
кожного, хто приходить по слово мос. Сидять бiля входу до храма, мов
хижаки неситi, i обдирають геть усiх без винятку. Бiльшiсть з прочан Iоiль
та Авiй роздягають удень, гарненьких та молоденьких прочаночок - уночi.
Iнакше шлях до мене у дверi храму для них зачинений.
А я на безчинства ухнi дивлюся крiзь персти моу та ще й примруженим
оком своум.
А чому?
Хiба я не в силi приборкати лиходiув цих?
Хiба я не можу закликати ух до покути?
I в силi я, i можу я.
Але я свiдомо не роблю цього, бо каральнi дiяння цi зашкодять менi
самому. Чорнi дiла синiв моух Iовiля та Авiя роблять славу мою бiлiшою i
свiтлiшою.
- Пророк Самуул - воiстину святий, - кажуть прочани, повертаючись
додому. - Божа благодать почис на ньому. Суддя наш - сама чистота. От сини
його - не приведи господи!
Справдi так: свiтле на темному ще свiтлiше, бiле на чорному ще бiлiше,
а хула робить хвалу ще славнiшою. А усяка влада одвiку живиться
славослов'ям.
Одного дня прийшов люд цiлим натовпом i не дав синам моум i дещицi. До
храму не увiйшли, на дворi волали:
- Самууле, Самууле, де ти?
Глас народу - глас господа.
Вийшов я на поклик його до отари овечок божих i мовив:
- Раби божi, ось я.
- Самууле, скажи присуд свiй!
- Про що?
- Царя хочемо!
- У нас один цар - небесний. Навiщо вам iнший? Цар земний - тимчасовий,
бо вiн - смертний. А цар небесний сидить на престолi вiчно.
- Хочемо земного царя! - затялася i ревом реве отара.
- А чи не пожалкусте?
Запитав я ух, а сам у розпачi розмiрковую: як опаскудити того, кого ще
й нема?
Аж тут зiйшов у думки моу дух святий i осяяв помисли ще не зреченою
мудрiстю, яку я i мусив зректи. Дух пiдказав менi: сдиний досвiд
владарювання - мiй власний. То хiба не вiдаю я, як сам владарюю? А хiба не
можна звинуватити майбутнього царя у тому, в чому я звинуватив би себе
самого? Шкоди менi це не завдасть. Адже я не викриватиму теперiшнс, а
пророкуватиму прийдешнс. Усе погане - ще тiльки попереду.
- Слухайте слово мос! - гукнув я щосили. - Слухайте, бо йде воно не вiд
мене, малого й убогого, а вiд самого бога - царя небесного! I це не я
кажу, а моуми недостойними вустами глаголить сам Всевишнiй владар твердi
небесноу i земноу!
Замовкла отара, дослухаючись до слова божого, бо всi думки своу я
некорисливе вiддав господу нашому.
- Знайте: царевi багато треба - прислужникiв i жiнок для двору, воякiв
i рабiв. А де вiн ух вiзьме? У вас вiзьме! Цар даруватиме сановникам своум
для прожитку мiста i села, угiддя i лани. А де вiзьме? У вас вiзьме! Вiн
накладе на вас незчисленнi податки, i добра у вас стане, що прийде голий,
покладе його за пазуху та й понесе. Вiд усього вiн у вас вiзьме - вiд
ланiв, вiд угiдь, вiд лiсiв, вiд виноградникiв, вiд худоби, вiд ремесел,
вiд торгiв i навiть вiд синiв i дочок ваших.
В отарi стривожено зашепотiлися.
- Цар пiде шукати собi бранноу слави, а ви згубите синiв своух. Цар
загарбас чужi скарби, а ви ух омисте слiзьми своуми. Цар триматиме
сановникiв у розкошах, а ви ходитимете у вошах. Цар дармоудiв своух сито
годуватиме, а заморенi дiти вашi голодуватимуть. Цього хочете? Оберемо
царя - утiхи на годину, а бiди до смертi. То невже вам гнобителя
забаглося?
Але з дурнями i розумному погано: дай дурням макогiн, то вони собi й
лоби поб'ють. Так i тут:
- А ти, Самууле, дай нам добросердного царя!
Сказано: дурням i бог не противиться. Тому i я наважився:
- Бог творив свiт шiсть днiв. От i менi удiлiть такий строк. На шостий
день я назву царя вам за божим велiнням.
- Згода, Самууле!
Дух святий вдруге зiйшов у думки моу i вдруге осяяв мудрiстю: можна
дати царя, а можна - назву.
Царя шукати не треба - вiн сам прийде. Лишасться чекати i до прибульцiв
придивлятися: хто з них на царя годящий?
Ось прийшов один: ноги в кiзяках, голова в реп'яхах. Сорочка зотлiла,
штани ледь тримаються. Молоденький, полохливо очима лупас. Чим не цар для
дурнiв?
- Отче! - впав вiн навколiшки i заблагав: - Ти - пророк! Вiдкрий очi
моу!
- На що? - питаю поблажливо.
- Де ослицi моу?
- Щось не схоже, щоб ти ослиць мав...
Вiн вражено втупився у мене:
- А звiдки ти знасш, отче, що не маю?
- На те й пророк, щоб знати, - кажу йому лагiдно. - То були ослицi чи
ти ух вигадав?
- Були, отче. Ослицi - мого татечка, а я випасаю ух. Та прилiг було пiд
копою, а тварюки цi кудись подалися. Тепер не знаю, де й шукати. Якщо без
ослиць повернуся, тато мене вiдбатожить так, що й на стульчак не сiсти...
- Як тебе звати, отроче?
- Савл, отче.
- А хто батько твiй, що так гарно тебе виховус?
- Кiс, син Авiула, з колiна бен-амiнового.
Аж тут мене обсiли сумнiви: не могли сини моу Iовiль та Авiй пропустити
на очi моу заледве не безштанька.
- Савле, скажи менi: як це ти, отакий убогий, та в храм пройшов, коли
вiдправи нема?
- А в мене за щокою монета була.
- Де ж монета твоя?
- Та двос лобуряк при входi уу прямо з рота видерли...
Правду каже отрок цей, нема брехнi в словах його. Цiкаво: прийшов до
Суддi, щоб минути кари.
- Значить, ослиць шукасш? - зичливо мовив я. - Це добре...
Так, добре це, бо з ослами завжди були пов'язанi найсвятiшi думки моу.
О праведна ослице блаженного Валаама! О щелепо осла в руках волоцюги
Самсона! Воiстину: де осел, там i промисл божий. У святому письмi тих
ослiв - цiла череда, куди бiльше, нiж випасас зашморганий отрок цей.
- Савле, а ти чув, що люди царя хочуть?
- Та нiби й казали щось таке...
- Господь обрав на царя тебе, Савле!
- Мене? - вразився вiн.
- Так, за монету, що видерли в тебе з рота, ти придбав цiле царство.
Ось помащу тебе мирою або слесм, i ти - вже цар! Тiльки нiкому не кажи.
- Само собою, - розсудливо погодився отрок, - бо хто ж повiрить?
- Я сам назву тебе царем, Савле, коли надiйде час. А зараз ступай
додому.
- Не можу, отче...
- Чому?
- Бо татусь у мене такий: цар не цар, а штани знiме...
- Ах, так! Я й забув про ослиць твоух. Та ось предрiкаю тобi: надвечiр
ух приведе до ясел ухнiх незримий янгол небесний. А ти йди, заховайся у
кущах та й чекай собi дива господнього. Я тобi чудо це твердо обiцяю!
На шостий день знову зiбралася галаслива й вередлива отара овечок божих
з усiх колiн iзраулевих.
Запитав я ух:
- Досi царя хочете?
- Ой, хочемо, Самууле!
- Iстинно кажу: господь обрав вам царя.
- Хто ж вiн, Самууле?
- Цар ваш - отрок Савл, син Кiса, сина Авiула, сина Церона, сина
Бехорафа, сина Афiя, з колiна бен-амiнова, людина шляхетна!
- А де ж вiн сам?
I справдi: де Савл?
Гукнув я в натовп, нишпорячи очима:
- Царю Савле, де ти?
Нiхто не вiдгукнувся. У натовпi почали перезиратися. Тодi я вдруге
закликав, ще гучнiше:
- Царю Савле, де ти?
У вiдповiдь - мовчанка. Куди ж це недолугий миропомазаник подiвся? Ну й
недотепа! Простотаки - рiдкiсний.
- Царю Савле, де ти? - утретс покликав я.
I тодi з натовпу хтось озвався:
- Нiби я бачив цього хлопака...
- Де бачив?
- Та нiби вiн в обозi за риночком на гарбi з сiном спить...
Одразу побiгли охочi по царя, хутко привели спанька пiд ручки. Ну й
обранець! Не лише ослиць, а й царство ладен проспати. Ноги в кiзяках,
голова в реп'яхах. Очi й досi соннi. Чим не цар для дурнiв?
I проголосив я урочисто:
- Iм'ям господнiм я, слуга божий, нарiкаю царем нашим тебе, Савле, сина
Кiса, сина Авiула, сина Церона, сина Бехорафа, сина Афiя, з колiна
бен-амiнова, людину шляхетну!
- I це все, отче? - запитав Савл.
- Все, царю!
- То менi вже можна вертатися додому? А то татусь мiй лаштусться зранку
на оранку. А менi ще воликiв годувати. Та й батько в мене такий: цар не
цар, а штани знiме...
- Можна й додому, царю. Йди собi з богом до воликiв та ослиць своух.
I дивувалися люди царевi вiд Дана до Беер-Себи!
КНИГА ЧЕТВЕРТА. В'ЯЗЕНЬ ЛЕВIАФАНА
"Щоб нi люди, нi худоба, нi воли, нi вiвцi нiчого не ули, не ходили на
пасовисько i води не пили. I щоб вкритi були руб'ям люди i худоба, i
крiпко вопiяли до бога, i щоб кожний вiдвернув вiд злоу путi свосу i вiд
насильства рук своух".
IОНА, розд.3. ст.7.
"I побачив бог дiла ух, що вони вiдвернули вiд злоу путi свосу, i
пошкодував бог про лихо, про яке мовив, що наведе на них, i не навiв".
IОНА, розд.З, ст.10.
Рукопис бiблiйного пророка Iони з "Вступним словом" невiдомого Автора
потрапив до наших рук випадково - ми придбали його на базарi. На жаль, ми
дещо спiзнились: перекупка не зналася на справжнiх скарбах i збувала
дорогоцiннi сторiнки прадавнiх мемуарiв легендарного мандрiвника Iони з
богодухою передмовою загадкового Анонiма по копiйцi за штуку, аби масовий
споживач мав у що загорнути тихоокеанськi оселедцi. Це варварство тривало
вже днiв зо два, i тому немас нiчого дивного, що в сучасному виданнi
бiблiйнi подiу виглядатимуть дещо фрагментарне. Адже на тихоокеанськi
хвости явно пiшла кiнцiвка вiкопомного твору. Повнiстю! I ми тепер не
знасмо, як пройда Iона потрапив на сьоме небо. Але не бiда: ми знасмо -
вiн там!
Зрозумiло, стародавнiй манускрипт потребус багатотомних коментарiв i
тлумачень. Але оскiльки видавець не женеться за науковою славою, вiн
обмежився одним - подбав, щоб кожному роздiловi передував путящий
заголовок i вiдповiдний епiграф, якi розкривали б усю його суть.
ПЕКЕЛЬНI ПОДIт У РАЮ
Вступне слово Анонiма
"Людина, котра на Землi не спiвала, там спiвас; людина, котра на Землi
не вмiла спiвати, там набувас цiсу властивостi. I цей вселенський спiв
тривас постiйно, безперервно, не вгаваючи й на хвилину".
Марк ТВЕН
"Бог християн - це батько, який надзвичайно цiнус своу яблука i дуже
мало дорожить своуми дiтьми".
Денi ДIДРО
На сьомому небi, у райських кущах, безтiлеснi вiдчайдухи шепотiлися:
- Праведники осатанiли...
- Архангели учадiли вiд фiмiаму...
- А сам Всевишнiй...
- Тс-с-с!..
А лихо сталося тому, що в раю було запроваджено режим максимального
забезпечення блаженством.
Iдеалу досягли просто.
"Головблажзабез" не шкодував витрат - скрiзь виставили бочки з нектаром
та ночви з амброзiсю. Солодкий фiмiам здiймався вулканiчними вибухами. В
очах паморочилося. Голова йшла обертом.
Швидко було з'ясовано: надуживання мiцним нектаром дозволяс вiзуально,
неозбросним окулярами оком бачити сдиного в своуй сутi господа одразу в
трьох личинах - бога-батька, бога-сина i бога-духа святого.
Благодать...
То вам не грiшна Земля!
Там, унизу, на твердi, вiд мiцних напоув, бувас, в очах подвоюсться.
Усi знають: траплясться таке.
Але щоб потроювалося?
Щось про таке не чувати...
Та й подумати: хiба можна огидну сивуху порiвнювати з небесним
нектаром? Не той напiй! Не тiсу чудодiйноу якостi! Самi знасте, самогон
будь-який волоцюга залюбки хлеще, а нектаром дозволено упиватися лише
блаженним.
А на небесi святi та божi (усi поголовне - у бiлих хiтонах) обсiли
бочки з нектаром, весело й завзято здiймали кухлi з божеським напосм до
осяйного сьомого неба, натхненно скубли струни арф i в один голос вдячно
ревли:
- Хвала тобi, господи!
- Хай уславлясться iм'я твос!
- Осанна! Осанна! Осанна!
У бога щодня - свято...
Вiд цього блаженного ревища аж у вухах лящало. Не рятувала нiяка
звукоiзоляцiя. Здригалося повiтря. Гуляли страхiтливi протяги. Туди-сюди
неорганiзованим натовпом шугали циклони та антициклони. Атмосферний стовп
ледь тримався пiд натиском ураганних тайфунiв. Усi пророкування синоптикiв
були приреченi на безсоромну брехню.
Янголи, змученi неугавним славоспiвом, мрiйно згадували старi часи:
- От колись було!
- Пам'ятасте, у раю тiльки й було народонаселення, що Адамчик з
рвонькою.
- Еге ж, бува, призначав Адам побачення рвi пiд чарiвним Древом
Пiзнання...
- Тихенько й сумирно чекав свою чарiвницю з букетиком квiтiв...
- Або нишком ворожив на королицi, аби дiзнатися, любить вона його чи не
любить...
- Ой, таки було ж!
- А коли рва приходила на побачення, то хiба ж молодята ревли, як
бугау?
- Е, нi! Шепотiлися собi про щось у святому невiданнi...
- Аж не вiриться...
- Ех, було та й загуло!
Вiд чарiвних спогадiв янголiв огортала чорна туга по свiтлiй минувшинi.
Та цю поодиноку критику надiйно глушило згуртоване навколо бочок з
нектаром славоспiвне сонмище.
- Хвала тобi, господи!
- Усi вказiвки Згори - генiальнi!
- Осанна! Осанна! Осанна!
Iнодi повз хмари пролiтас по дорозi в раймаг необережний янгол i нараз
штопором тiадас, завихрений надпотужною "осанною".
- А щоб ви сiрки напилися! - безсило ласться янгол, пiрнаючи в
стратосферу.
- А щоб вам смолою пельки позалiплювало! - свариться вiн.
- А щоб ви завили вiд мук пекельних! - бажас бiдолаха вiд щироу душi,
тяжко гепаючись на твердь земну i ламаючи крила внаслiдок невдалоу
вимушеноу посадки.
Контингент падших янголiв неухильно збiльшувався. А серед земних
богодухих створiнь поширились реальнi уявлення про iстинне раювання. Бiля
бочок з пивом одразу побiльшало нероб. Вони швидко опанували високе
мистецтво славословити того, хто ух частус...
Саме в тi славословнi днi Всевишнiй викликав на чергову оперативну
нараду двох наймогутнiших серед потойбiчних сановникiв архангелiв -
небесного теоретика, красунчика й чепуруна Гавриула та головнокомандувача
вiйська небесного, вкритого, мов дракон залiзною лускою, усiма можливими й
неможливими звитяжними вiдзнаками, якi сучасним стратегам й не снилися,
архангела Михаула. Всевишнiй завжди викликав не бiльш як двох архангелiв.
З одного боку, це пiдкреслювало його нечувану демократичнiсть (один проти
двох!), а з другого боку, завжди забезпечувало Наймудрiшому вирiшальну
бiльшiсть голосiв, оскiльки бог-отець, бог-син i бог-дух святий в його
трисдинiй особi незмiнно голосували одностайно. Усi трос трималися твердоу
й непохитноу вiри: вони вiрували у власний Генiй. Само собою, усяка решта
тiй трiйцi в однiй особi ввижалася викiнченими придурками. Але,
погодьтеся, подекуди саме придурки пречудове пасують принциповi
колегiальностi i створюють неповторний демократичний антураж.
Та перейдемо вже вiд небесних плiток до конкретних справ небесноу
канцелярiу.
- Вельмишановнi панове архангели! - гучно мовив Головуючий, вiдкриваючи
нараду. - 3 часiв вiкопомного Всесвiтнього Потопу ми досягли у такiй
важливiй ланцi нашоу дiяльностi, як змiнення вiри святоу, незаперечних
успiхiв.
Архангел Михайло споважнiв.
- Супермегатонними блискавками одним махом спалено мiста Содом та
Гоморру! - не вгавав Гучномовець.
Головнокомандувач, з голови до нiг одягнений в нагородну луску,
набундючився.
- Проведено блискучу каральну акцiю пiд кодовою назвою "Десять покарань
ргипетських"!
Михайло з удаваною скромнiстю кахикнув.
- Вирiзано до ноги племена хананеян, фiлiстимлян, аморреян та iнших
iновiрцiв!
Михайло грiзно набурмосився i забряжчав нагородною лускою.
- Успiшно завершено тисячi дрiбнiших, але завжди тотальних по
нещадностi акцiй, якими всi ми можемо заслужено пишатися.
- Так точно! - не втерпiв Михайло.
- Хвала тобi, господи! - пiдтримало його ревище за вiкном, аж вiкна
задеренчали.
- Колеги! Незважаючи на цi блискучi, досi нечуванi успiхи, я мушу
звернути вашу увагу на один iстотний недолiк.
Чепурун Гаврило нараз пожвавiшав.
- А саме: з вiддiлу оборони вiри святоу до небесноу канцелярiу досi не
поданi точнi, пiдрахунки нечестивцiв, яких ми вже встигли милосердно
покарати.
Гаврило з-пiд довгих пухнастих вiй кинув на Михайла диявольський
погляд.
- До чого веде це нехлюйство? - грiзно наполiг Невгамовний. - А ось до
чого: ми послаблюсмо моральний вплив на грiшникiв. Цифра завжди вражас! А
де вона?
- А я рахувати не мастак! - насупився головнокомандувач. - Мос дiло не
рахувати, а карати...
- Ой, порахую тобi ребра, Михайло! - трисдино гримнув Незаперечний.
- Трос на одного? - знiтився архангел. - Це не по-божому...
- Цить, вельмишановний!
- Слухаюсь!
- Панове архангели! - вiв далi Гучнопромовець, легко перекриваючи
славоспiви за вiкнами. - Останнiм часом ми розробили i впровадили нову для
нас, але надзвичайно ефективну i дуже перспективну зброю: ми збагатилися
на хор праведних пiдлабузникiв.
Красень Гаврило скромно потупив своу чарiвнi очi.
- Славослiв'я вже не одного згубило!
Гаврило млосно зашарiвся. Михайло люто зиркав на нього. В очах його
жеврiла неприхована заздрiсть.
- Праведний хор пiдлабузникiв, якщо вiн мас достатню концентрацiю, дас
пречудовi наслiдки - на земнiй твердi виникають локальнi потопи, тайфуни з
погибельними жiночими iменами, отрусння атмосфери, виверження вулканiв i
землетруси. Однак нiкуди правди дiти: ця славославна зброя поки що мас
певну ваду, точнiше, на дiю уу весь час впливас фактор випадковостi.
Головнокомандувач вмить нашорошив вуха.
- На превеликий жаль, ми нiколи не знасмо наперед, в якому саме мiсцi
земноу твердi виникне ураган, станеться вулканiчне виверження або
розлютусться посуха. Отже, не можемо робити нiяких прогнозiв та оголошень,
якi широко практикували ранiше. Чи казали ми наперед про Всесвiтнiй Потоп?
- Так точно! - хвацько забряжчав залiзною лускою Михайло.
- Чи попереджали про зруйнування Вавiлонськоу Вежi?
- Ще б пак!
- Чи обiцяли вчасно спопелити Содом та Гоморру?
- Було!
- А нинi нашi пророки та янголи-кур'сри сидять без дiла, вимушено
байдикують, бо також не вiдають, де i коли вiдбудеться чергове покарання в
iм'я подальшого полiпшеня роду людського. Вони нинi не в змозi наперед
рекламувати нашу мудру дiяльнiсть. А знавiснiлi грiшники, не маючи на
руках точних i чiтких прогнозiв, сприймають своу лиха як стихiйнi, а не як
нашi милосерднi турботи про спасiння ухнiх пропащих душ. У свою чергу,
свята вiра в силу нашого Промисла хитасться i занепадас.
- Р-р-розiгнати тунеядцiв! - войовничо брязнув лускою Михайло.
- Цить, вельмишановний!
- Слухаюсь!
- Колеги! Чи не час нам для необхiдноу й назрiлоу профiлактики
повернутися до випробуваноу в багатьох акцiях стратегiу, яку ми, мов
недбайливi господарi, здали в архiв?
Обидва архангели втупилися у Наймудрiшого.
- Нашi хмари перенасиченi буйнопоточними зливами. Нашi стратегiчнi й
тактичнi блискавки перенапруженi спопеляючою енергiсю. Ми масмо
велетенський запас добiрних кам'яних брил - метеоритiв, болiдiв та
астероудiв. Якщо захочемо, то й Мiсяць гепнемо на Землю! З технiчного боку
це цiлком здiйсненноу
- Оце здорово! - захопився iдесю Михайло. - Такого ще не бувало!
- Космiчна катастрофа перший сорт! - лагiдно зазначив Гаврило. - Якщо
Мiсяць гепнути на Землю, то й Страшного Суду не треба...
- Ну, то як? - пом'якшав Промовець. - Чи не варто нам знову повернутися
до староу, але надiйноу методики наставлення на Путь Iстинну? Зрозумiло, в
посднаннi з широкою попередньою роз'яснювальною кампанiсю. Аби кожен
второпав, що таке наша сфера життсвих iнтересiв...
- Варто, ой варто! - розквiтнув головнокомандувач вiйська небесного. -
Господи, ото дам прикурить!
- Якi масштаби майбутньоу демонстрацiу сили? - дiловито запитав
архангел Гаврило. - Земна куля? Континент? Крауна? Мiсто? Селище мiського
типу чи якась там нiкчемна родина фараонiв?
Всевишнiй на мить замислився, а по тому вдумливо вiдповiв:
- Я гадаю, для початку вистачить дощентного зруйнування мiста. От коли
не збагнуть, що й до чого... Але, ясна рiч, слiд обрати мiсто велике,
багате, усiм добре вiдоме. Дуже зручно для цього розташований Бейрут...
- Але ж, - делiкатно нагадав Гаврило, - Бейрут поки що - лише невеличке
приморське селище, не варте бомбардування й бриляками. От у майбутньому!..
- Дайте менi Австралiю або хоча б Мадагаскар! - нараз слiзно заканючив
Михайло.
- Цить, вельмишановний!
- Слухаюсь...
- Якi будуть конкретнi думки та пропозицiу?
- Дозвольте менi, - звiвся на ноги теоретик.
- Кажи, Гавриле.
- Ваша Блискавичнiсть! - уклiн у бiк Всевишнього. - Ваша Звитяжнiсть! -
уклiн у бiк хмарного головнокомандувача. - На мiй погляд, континент
Австралiя та острiв Мадагаскар, як об'скти карально-виховноу акцiу, мають
щонайменше два недолiки. По-перше, вони страшенно вiддаленi вiд Святоу
землi i нiхто там про них поки що навiть не вiдас: розквiт мореплавства та
географiчних вiдкриттiв ще попереду.
- Чого ж досi барилися?
- Цить, Михайле!
- Слухаюсь...
- По-друге, аборигени тих вiддалених об'сктiв ще й пошепки не чули
слова Божого, отже, наша карально-виховна операцiя тiльки посилить вплив
на авторитет тамтешнiх удiльних iдолiв, кумирiв i тотемiв. Мовляв, це
вони, iроди, розперезалися! Вiдтак, наша акцiя виявиться даремною, уу
психологiчний ефект дорiвнюватиме нулю. З однаковим успiхом ми б сидiли
отут, бездiяльне склавши руки. До того ж не забуваймо, i наш некерований
хор праведникiв свос дiло робить.
- Осанна тобi. Господи! - струсонуло атмосферу.
- Чусте? - тонко усмiхнувся архангел.
- Ближче до справи, Гавриле! До чого ти ведеш?
- А ось до чого. Ваша Блискавичнiсть! Я насмiлюсь - зрозумiло, з вашого
ласкавого дозволу - запропонувати таке: приректи на профiлактичну погибель
мiсто, котре межус з обiцяною колiнам iзраулевим землею, аби всi i
звiдусiль на власнi очi уздрiли потугу, велич i масштабнiсть наших
вiкопомних дiянь. Щоб сама згадка про них жахала!
- Ти здурiв, Гавриле, чи що? - щиро здиву-. вався головнокомандувач. -
Я ж там усе поруйнував! Перетопив, розтрощив, перетовк на порох! Та й
люднiсть повирiзував руками згаданих тобою iзраулевих колiн...
На цей вибух Гаврило вiдповiв лукавим запитанням:
- I коли ж ти встиг, Михайле?
- Уже й сам не пам'ятаю... Давно було!
- Отож воно i с - "давно"! - чемно зазначив чепурун. - А тим часом
повиростали новi мiста.
- Невже? - зрадiв головнокомандувач. - Каменя на каменi не лишу! Винищу
у кращих традицiях святого письма! Та я...
- Замовкни, Михайле!
- Слухаюсь...
- Який об'скт ти пропонусш, Гавриле?
- Ось давайте разом поглянемо на карту. Бачите, Ваша Блискавичнiсть i
Ваша Звитяжнiсть, ось тут, на перехрестi основних торговельних шляхiв,
стоуть велике, багатолюдне, розкiшне мiсто. Для нашоу мети - просто-таки
справжня перлина. Знахiдка!
- Нi-не-вiя, - по складах вимовив головнокомандувач, бо читати був не
мастак.
- Так, Нiневiя, - ласкаво зазначив Гаврило. - Як ви гадасте, чи
дiзнасться про наш профiлактичний захiд щодо цього мiста всенький свiт? Чи
не заживемо тодi ми новоу невмирущоу слави? Чи не засяють з новим блиском
нашi iмена на золотих скрижалях iсторiу? Чи не буде це ще одною славною
сторiнкою в наших святих дiяннях?
- Ой, буде!
- Тому, архiгенерале, вам i цю карту в руки, якщо на мою скромну
пропозицiю зголоситься його Блискавичнiсть...
Та Всевишнiй тiльки заклопотано спитав:
- А про мотиви покарання ти подумав, Гавриле?
- Пхе, мотиви... То, Ваша Блискавичнiсть, вибачте на словi, суща
дрiбниця. Пригадайте лишень, за що ми руками колiн скарали на горло
мадианитян поголовне - всiх чоловiкiв, усiх жiнок, усiх дiтей i навiть
хатнiх тварин ухнiх? Чому ж ми ух отак всеосяжно покарали?
- Справдi - чому?
- Нагадати?
- Шквар, Гавриле!
- Цить!..
- Мовчу, мовчу!
- А тому покарали, що якийсь недотепа мадианитянин буцiмто нiчноу пори
"помочився до стiни" i цим мерзенним фiзiологiчним актом брутально вразив
нашу цнотливiсть. Цього було задосить...
- Ну й утнули! Любо-дорого! Мовчу, мовчу...
- А що Нiневiя? - усмiхався -безсоромний Гаврило. - Оголосимо уу сферою
наших божеських iнтересiв, та й годi!
- Ну, оголосимо... А що далi?
- А далi ми матимемо моральне право у своуй сферi вимагати своух правил
поведiнки. Примiром, менi вiдомо, що мешканцi Нiневiу, коли сьорбають