Страница:
моєму тiлi одразу ж, як тiльки той, справа, - заговорив: десь через зупинку
обiзвався, з диким акцентом, спитав, що я читаю: вчуся, чи як? студентка? -
отут я вперше глянула на нього - то був молодий, десь пiд тридцятку,
невисокий, але купно збитий, як iз цiльного куска виллятий
"шпiк"6, його прегарнi, мов
сливи, очиська заволiкло хтивим сизуватим туманцем, так дивилися на мене,
кожен iз-за ґрат свого життя, сотнi чоловiкiв рiзних нацiй i кольорiв шкiри,
виткнутись на хвильку - можна, от чого не можна - це вийти назовсiм; "Pardon
me?7" - перепитала я тим
зумисним гострим голосом, яким вiдшивається нахаб, i той Хуан, чи Пабло, чи
Педро, зразу втямив, що - все, кiнець, викручено контакти, - "нi, нiчого",
пробелькотiв i ще щось далi мимрив собi пiд носа, вже по-своєму, - могутнiй
тваринний заклик його тiла зiв'яв, скрутився, став швидко-швидко вичахати,
поруч мене сидiв звичайний собi причепа-емiґрантисько - втiм, небавом i
встав, i попрямував - чи до виходу, чи десь iнде, я вже не дивилася,
повернувшись до книжки: особа, iно вигулькнувши, розчаклувала стать. Може,
справдi єдиний вихiд iз цiєї в'язницi - виходити вечорами, низько ослонивши
лице каптуром плаща, сiдати в проїжджi авта, не називаючи iменi, рука водiя
на колiнi, низький, захриплий смiшок, гарячковий шурхiт зайвої одежi, не
треба вмикати свiтла, не треба розплющувати очей, слухати лиш клекiт кровi,
чоловiчу партiю ударних i своє, чи вже-не-своє, розчинення-розступання, ох,
як ти класно розкрилася, ну! ну! ще! ще! - та тiльки ж вони всi хочуть
говорити, хочуть вiдсьорбнути, розвезькуючи слиною й спермою, ковточок тебе:
а що ти читаєш, а куди їдеш, а чи маєш мужа, треба вимишляти легенду, "Как
вас зовут? - Ирина", - було, було раз i таке, окошилось мiцним, до залiзного
посмаку, поцiлунком у пiд'їздi, вивинулася - втекла, посмiюючись до себе, їм
усiм треба перемагати, от у чiм справа, щиро, нелукаво брати й давати, як
вуглекислота-хлорофiл-кисень, вони не вмiють, i той чоловiк, який зараз
доходить десь у пенсiльванськiй пущi на єдинокровнiй ласцi
братiв-дiаспорникiв, без цента за душею й без слова англiйської [а мав же
час пiдучитися, прид-дурок!], - ех як же скинувся, як по-кiнському тодi
шарпнув був лице вгору, мов батогом уперiщений, коли ти, всадивши його за
столика в кав'ярнi, спробувала, всю свою витривалiсть на помiч прикликавши,
внести хоч якусь терапевтичну яснiсть в цю обопiльну душевну й тiлесну
недугу, - все правда, серце, i що я тебе вже не люблю - теж правда: "То ти
себе що, - склацнувся лезом нагору, як бганий ножик, - "побєдiтєльнiцей"
почуваєш?", - здається, так i лишилася сидiти з роззявленим ротом: Миколо,
та чи ж ми з тобою в перетягування каната забавлялися?.. "Знаєш, - i знову
був той лиховiсний незмигний погляд, немов щось iнше дивилося крiзь його
рiзко обведенi запаленими повiками очi, як крiзь прорiзи маски, - якби ти
була мужиком, я б тобi зараз ввалив!" Дуже мило з твого боку, коханий, -
менi й самiй часом ох як шкода, що я - не мужик). "Ти жiнка. В цiм твоя
межа. /
Твiй мiсяць спить, як срiбна блешня./Як прянощ з кiнчика ножа, /
У кров утрушено залежнiсть", - бурмотiла до себе в тi страшнi зимовi
мiсяцi, по-iншому страшнi, нiж оцi, осiннi: половина сiчня, лютий, березень
- жодної звiстки, i жодної змоги будь-що дiзнатися - через Атлантику, з
Кембрiджа - в українське провiнцiйне мiстечко, в опалювану дровами майстерню
на горищi покинутого дому без адреси й телефону, без клозета й гарячої води,
iно з голою лампочкою на скрученому шнурку пiд стелею, з палкою ковбаси й
банкою розчинної кави на вимащеному фарбами низенькому столику, хоч'
канапку? о, ще помiдорку маю, хоч'? Господи, живе ж хлоп - як пес
приблудний, до шостої ранку не кладеться спати, з-за мольберта автомобiль
отой свiй вiдзiґорний - безгаражний! - через вiкно пантруючи, в двадцять
п'ять, навiть у тридцять таке ще дається знести: звiрина енергiя вивозить, -
але в сорок! Тимчасом у її кембрiджськiй хатi, знай перемiрюванiй безтямною
ступою з кутка в куток - вiд вхiдних дверей через кiмнату до кухнi й назад
(робота, задля якої буцiмто й приїхалося до Штатiв, розсипалася, мов
нездарно примоцьований картковий будиночок), - щось незбагненне коїлося з
телефоном: раз у раз її колошкали вдосвiта зi сну химернi дзвiнки,
зривалася, хапала слухавку: "Хелло!" - десь далеко на безмовнiй лiнiї
свистав шугастий вiтер i глухо рокотав океан, кiлька секунд необжитий,
незалюднений простiр над пiвнiчною пiвкулею давав їй знати про себе, нiби
справдi в ньому "хтось кричав крiзь нiч її iм'я, неначе на тортурах", - i не
мiг докричатися, по чiм нiмий сигнал уривався: пiдводно-зеленавим ряхтiнням
засвiчувались баньки кнопок на слухавцi, i вибулькував з розтруба бездушний
зуммер, - о, в вас обох стало б моцi повиводити з ладу всi телефоннi лiнiї
над Атлантикою, ця скажена, жадна до життя мiць фугасила з його картин i
твоїх вiршiв, ти впiзнала її вiдразу, тiльки-но, опинившись у нього в
майстернi й начепивши окуляри з товстими скельцями, станула перед полотнами,
i так само вiн мусив упiзнати твою, - твою, котра в тi зимовi мiсяцi, так
неждано й наповал збита з своєї, щойно вiднайденої осi (бо ти була - жiнка,
жiнка, хай йому стонадцять чортiв: витка рослина, котра без прямостiйної
пiдпори, хай би навiть i намисленої, - без конкретного обличчя живої любовi
- опадала долi й зачахала, тратячи всяку снагу до горобiжного розгону: кожен
вiрш був прекрасним байстрям од якого-небудь князенка з зорею в лобi, зоря
звичайно потiм погасала, вiрш - лишався), - кинута напризволяще, та сила
розривала тебе зсередини, люто дряпалася в стiнках твого єства i спорскувала
в розпачливiй непритокманостi, - "I раптом знов схотiлося - кричати, /
На лампу вити, пазурями драти /
Шпалери на стiнi - од явностi утрати, /
Од того, що тебе уже даремно ждати", - аж доки, одного березневого дня,
не обпалила все нутро моторошна думка, що вiн - помер, от просто взяв i
помер, "вляпався в крапочку", як i хотiв (зiзнався їй у цьому ледь не
напочатку - з кривим посмiхом розганяючи авто, як лiтака на злiтнiй смузi,
серед ночi на замiськiй дорозi, i мокрi лiхтарi в дрiбноголчастiй срiбернiй
облямiвцi, й чорний маслянистий блиск зустрiчних калюж, - все злилося,
навально помчало навперейми, забиваючи дух, сто, сто двадцять, сто сорок,
сто... сто шiстдесят? - не боїшся? не виникає бажання - вляпатися в
крапочку? - нi, не боюся, не було в менi справжнього страху, та, по правдi,
й тепер нема - дивно, ба й незбагненно, надто взявши пiд увагу цiле моє, ах
розтуди ж його, каторжанське життя, що недурно розпочалося, при народженнi -
клiнiчною смертю, мама пригадувала, що геть i цiвка калу звисала з задочка,
i тiльце вже посинiло: виткнула душенька носа на свiт i звомпила - е, нi,
пустiть назад! - а її, спасибi, вiдкачали, а скоро так, то нiчого
блягузкати, є речi, страшнiшi за смерть, i я їх знаю, тiльки от того страху
- манливого й темного, заворожливо-притягального захвату згуби, який є в
ньому, i в iнших я часами його розрiзняла, - нема в менi, i квит, тим-то вiн
i дивився на мене з iскрами неприхованого захвату в зорi, навiть коли вже
було по всьому: "А ти вiдважна жiнка!", - i "крапочка" та проскочила тодi
повз мене, не сполохавши), - але ця думка - що вiн помер, що тi загадковi
телефоннi дзвiнки справдi-таки вiд нього: з "тамтого боку", а значить, що її
любов не ощадила його, що вона сама, сама, нарцисична еґоїстка, гординею
своєю дурною, пихою дешевою, бришканням пустопорожнiм пiдопхнула його до
"крапочки", де ж пак, принцеса знайшлася: ах так? ну що ж, тодi я поїхала, -
звiсно ж, Америка - the land of
opportunities8, пiв-Європи, не
нашої довбаної, а щонайщирiшої, вiд Британiї до Iталiї, сюди рветься, грошi,
кар'єра ("Музика, жiнки, шампанське..," - вiдгукувався вiн iронiчною луною),
а в Українi що, Україна - Хронос, який хрумає своїх дiток з ручками й
нiжками, що ж, так i сидiти, аж жаба цицьки дасть, чи то пак дiаспорнi
дiдусi, коли клiмакс стукне, - премiю Антоновичiв? - ай Бож-же ж мiй, та
чого воно все на фiґ варте, якщо вiн помер, що, що, що з ним трапилося?! -
ця думка була така нестерпна, що, вискочивши на ґанок заднього двору, звiвши
лице до мiнливого, стрiмко сутенiючого кембрiджського неба в напливах
хмарної гуашi, вхлипуючи злиплими од сидячки й курива легенями ледвевловний
подув океану, вона стала молитися - так, як перед тим молилася лише двiчi,
раз за батька, як долежував у лiкарнi по вже безпотрiбнiй операцiї, годинами
корчачись од стрiляючого метастазами болю (а до наркотикiв ще не дiйшло), -
аби Бог пiслав йому швидкий кiнець, i вдруге, стид згадати, - за
незалежнiсть, тодi, 24-го серпня дев'яносто першого року, коли все
вирiшували години, як воно зазвичай i водиться в життi людей i народiв:
Господи, просила трусячись, поможи - не задля нас, бо негiднi єсьмо, а задля
всiх полеглих наших, що несть їм числа, - i обидвi молитви були почутi, такi
молитви до адресата завше доходять, а тут вона благала: Господи, зроби так,
щоб вiн був живий! - хай би забув мене, хай би вернувся до жiнки, хай би
зраджував з ким не прийдеться, - не треба менi його за чоловiка, i нiчого
вiд нього не треба, якщо на те воля твоя, Господи, я кохатиму iншого, з
iншим родитиму дiтей, тiльки - о Господи, хай вiн буде живий. I здоровий. I
щасливий. Тiльки це, Господи. Тiльки це.
Ну, "здоровий i щасливий" - це ти, золотце, конєшно, загнула через
верх, бо силомiць нiкого щасливим учинити й Бог не потрапить, так що в
остаточнiй редакцiї твою одчайдушну телеграму мусили були прийняти без цих
двох слiв, - якби Бог слухав дурного погонича... (А цiкаво, як воно все там
у них вiдбувається - чи якийсь янгол-секретар одбирає земнi послання при
апаратi, виймаючи з потоку щирi, тяжкi й гарячi, й незворушно спускаючи в
чорну дiру невагомi маси пустих слiв? - так i з вiршами буває: одразу
збриджується, щойно починає валити пуста порода, - i кидаєш, недописавши). I
ще в одному моментi ти тодi злукавила - в "хай би забув мене": лепетнула в
напiвнестямi, насправдi твердо знаючи, що нiколи вiн тебе не забуде, - о,
тепер уже нiколи, скiльки житиме: згнiтивши недокурка двома пальцями,
джигонувши ним навiдлi, аж дугою в повiтрi шварнуло:"А ти подумала, скiльки
менi вiд тебе вiдходити? Га?" - мов через силу стримуючись, аби не загилити
й нею, вслiд за недокурком ("Ти ж уважай, я чоловiк слабкий, я й зарубать
можу", - признався був раз, i тобi зараз же свiнуло: оце, оце воно! не
бреше, правду каже! - i, з умент ввiмкненим безособовим захланним iнтересом,
- загули, застугонiли незримi дроти, шпарко переганяючи iнформацiю, -
вичавила-таки тодi з нього, хоч якого задубiло-вiдпорного на всякi
розпити-лащiння-сюсю-пусю-ну-скажи-менi-жебонiння, - скупу, пунктиром
iсторiю про те, як колись давно, розписуючи сiльську церкву на пару "з одним
мудаком, який мене дiставав", дiйшов до стану, коли ганявся за тамтим iз
сокирою в руках, - невже круг церкви, подумала ти, чомусь уявивши, що це
мало статися вночi, бо нема нiчого жаскiшого за нiчну церкву з вiдбитою в
темних шибках угорi повнею, - от звiдтодi й зривається на втечу щоразу, iно
зачувши наближення того духа, - понятно, гмукнула ти, цiкаво, хоч
по-справжньому цiкавою була тут, i далi, повна вiдсутнiсть у тобi страху, от
вiдлуп - i вже, нiби все те оповiдалося через бар'єрчик у кiмнатi побачень у
в'язницi чи божевiльнi: дослухаєш - i пiдеш, i за тобою, грiмко скрегочучи,
засунуться обкованi циною дверi, й поросне навздогiн, приском попiд шкiру,
сухе клацання оберненого в замку ключа). Скiльки менi вiдходити вiд тебе,
скiльки тобi - вiд мене, "Сколько нам так еще идти, протопоп?" - спиталася
жiнка в розстриженого Аввакума, бредучи за ним, вигнанцем, по безкраїй
рiвнинi, i знемiгшись безцiльнiстю шляху, й присiвши на купинi, - i почула у
вiдповiдь: "До самыя смерти, попадья". Схiдний фаталiзм, еге ж, - у росiян
це є, з нами гiрше, складнiше, ми, власне, нi се, нi те, Європа встигла
заразити нас мутною гарячкою iндивiдуальної хотi, вiрою у власне "можу!" -
одначе пiдстав для його справдження, чiпких структур, котрi б те "можу!"
пiдхоплювали й тримали, ми нiколи не виробили, шамотаючись вiками на днi
iсторiї, - наше вкраїнське "можу!" самотнє i тому безсиле. Амiнь.
Чому тобi здавалося, нiби ти зможеш витягнути його на собi з тої ями, в
яку вiн, очевидно ж було, так послiдовно вглибав? Власне, насторожитися
мусила вже першої ночi - коли, ще тiльки роздягаючись, вiн змружився
сторожко, нiби прицiнювавсь: "А ти можеш ранiше за мене скiнчити?" -
засмiялася, переповнена шумовинням сил, як бутель молодого вина: "Я все
можу!" Дурочка, вже тодi мала би добачити, що вiн не партнер, - що,
закам'янiлий усерединi себе до багаторiчної мерзлоти, просто не тямить бути
не сам - геть i в коханнi ("Ох, як ти класно даєш!" - вистогнав у неї - по
довгому нездалому вовтузiннi, по страдницьких корчах, по всiх одчайних
ламентацiях - "Ах, нащо ж я банячив!" i "Ай, бляха, а я так тебе хотiв!", по
западанню в кiлькахвилевий сон - самотнiй сон, наглухо вiдрубаний вiд її
присутностi поруч: не зворухнувся, коли натнулася випручатись з обiймiв, ну
й пiшов на фiґ, iмпотент нещасний, зараз устану, вдягнуся, запарю кави,
скоро пiдуть автобуси й можна буде вернутися до готелю, у вiкнах майстернi
невiдворотно блiдла, водянистiшала свiтна синява, вирисовувалися
позгромаджуванi попiд стiнами вугластi стоси полотен iз дрижакуватого, як
протоплазма, смерку, паскудна година, година хворих i сорокалiтнiх, це в
такiй, певне, сiрiй каламутi катуються позасвiтнi душi, - i ось тодi вiн i
зробив їй боляче, таки направду боляче, куди там згадцi про втрату цноти,
painful intercourse9, ось як
це називається в медичнiй лiтературi, котру вона, зашугана совкова дурепа,
щойно в Америцi взялася студiювати, навiть до лiкаря була сходила, жеручись
гнiтючою призрою, чи щось там у нiй, бува, не попсулося, прости Господи, i
витрiщилась, не ймучи вiри, коли лiкарка стенула плечима: "I don't see any
problems"10, - а тодi,
вереснувши диким голосом - добу по тому налупцьована матка нила, як перед
мiсячним, - стенувшись, хвицнувши ногами, - "Менi боляче, боляче, чуєш?" -
вона почула - одночасно з переможно-грiзним окриком: "А слабо за мене замiж
вийти? А слабо вiд мене дитинку народити? Глупа ти, глупа, я ж тебе люблю!",
- як усерединi займається й шириться його вогка бубнява горяч, ох, ця
хвилина, все - задля неї, побудь, ох побудь ще, не йди, глибоке зiтхання,
вiн виринув iз неї з таким промитим од лiт, розгладженим вологою пiдсвiткою
щастя лицем, аж зiр їй заступили мимовiльнi сльози нiжностi, в тих сльозах
худий i гострорисий, насторчений вухами й вилицями сiльський повоєнний
пацанок - батько в таборi, пiсля нiмецького полону, мати в колгоспi на
буряках - стояв iз патичком на вигонi, вперше вражений розлитим уздовж
обрiю, скiльки сягало око, черленим золотом заходу в димно-сизому клоччi
хмар, свiт горiв i мiнився, все це було в його картинах, вивiльнити того
пацанка з цього мовчазного й жорсткогубого, добре задбаного й охайно
поголеного мужчини - "Ти не родила? В тебе губи пахнуть неспитим молоком, -
от вiзьму й зроблю тобi дитинку, чуєш? синочка", - то була цiлком
самодостатня творчiсть, в якiй твоє власне фiзичне незадоволення важило не
так-то й багато, - залишившись сама - бо вiн, завинувшись у довгополе, схоже
на шинелю пальто, одразу пiрвався кудись на помивку: звичайка досить
хамська, коли вдуматися, але й це тебе тодi не зразило, - ти муркотливо
потяглася, хруснувши сплетеними над головою руками, й визнала собi подумки,
з хрипкуватим смiшком, - ну от тебе нарештi й виїбли, подруга, так-таки
прямим текстом - виїбли, уперше в життi, бо доти все бiльше - годили,
панькались, як iз теплим тiстом, допитувались, якi слова любиш, а тут просто
взяли та й трахнули по-мужицькому, без цереґелiв, - i, дивно, навiть ця
думка не була неприємна, i коли ти витягла з сумочки дзеркальце, наперед
страхаючись того, що в ньому вгледиш - на третю добу неспання, по всiх
викурених цигарках i опiвнiчних коньяках, оце то фестиваль видався! - то й
сама спахнула радiсним подивом: на тебе глянуло розпогоджене, вiдмолодiле до
стану твоєї автентичної вроди - делiкатне й худеньке, сливе дiтвацьке,
виплигуюче назовнi чорними очиськами личко, яке ти завжди за собою знала,
але в дзеркалi не бачила вже хтозна-вiдколи: ти вернулась до себе, ти була
вдома, - а вiн сидiв у ногах лiжка, курив i дивився, його невiдривно
звернене до тебе промiнно-заворожене обличчя осявало ще тьмяну майстерню, -
вряди-годи нахилявся над тобою: легенько, ховаючи усмiх, поцiлувати
вистромленi з-пiд вiдкоченого пледа соски й знов дбайливо, по-селянськи
неквапно, як своє добро, вкутати тебе аж пiд шию, подати чашку з кавою,
"гляди, не розхлюпай", i ти тут-таки й розхлюпала, затрусившись хихотiнням,
"а я тепер цей плед виставлю - i пiдпишу, ким заляпано", - i, зненацька:
"Чого ти плакала?" - не скажу, нi, ще не скажу, скажу аж перегодом, за
мiсяць, а раз сказавши, повторюватиму ледь не щохвилини: за браком iнших,
мiсткiших слiв - коли нема такої цистерни, аби замiряти бездонний колодязь,
зостається раз у раз опускати й витягати те саме дитяче цеберко, -
монотоннiсть повтору, рипiння корби: я люблю тебе. Я люблю тебе. Я люблю
тебе).
Оттака ловись, кобiто, - закохалася. Ще й як закохалася - вибухла
наослiп, полетiла сторч головою, дзвенячи в просторi вiдьомським смiхом,
пiдхоплена незримими самовладними нуртами, i бiль той не перепинив - а мав
би, - так нi ж, вирубала в собi всi застережнi табло, що жахтiли червоними
лампочками на межi перегрiву - достоту перед аварiєю на АЕС, - i тiльки
вiршi, що негайно ввiмкнулися натомiсть i пiшли суцiльним, нерозчленованим
потоком, пропускали недвозначнi сигнали небезпеки: в них нав'язливо
проблимували - ад, i смерть, i недуга, "I жовте море днiв, i сизе море снiв
/
В одбитих кольорах вмираючого неба, - /
I я iще пливу - а ти уже на днi, /
I страшно нам обом дивитися на себе": "Значить, ти знала? - визвiрився
вiн, свiнувши вовчими вогниками в очу, коли вона - втрачати було вже нiчого
- зважилася дещо з того потоку прочитати йому вголос, - знала, що так буде?
Так якого ж?..." Ге, серце моє, так у цьому ж вся й штука...
Ннiт, не була мазохiсткою - була, йолки-палки, нормальною жiнкою, чиє
тiло тiшилося, даруючи радiсть iншому, та що там казати - класною бабою
була, "девочка сладенькая", "фантастическая женщина", "stud woman",
мусуй-мусуй тепер в пам'ятi, як книгу вiдгукiв (вигукiв) - з тих хвилин,
коли мужчини не брешуть, може, хоч дрiбку рiвноваги собi тим повернеш: була
ж! - а от нi, не вертається, не спасає - що з того, що була, що завжди при
тiм чула, з часом бiльшим, часом меншим темним осадом недовипитостi, якою ще
могла б бути, - бо є в життi речi, вiд нас не залежнi, бо я є така, який ти
зi мною, - в мужчин це трохи по-iншому, в жiнок, на жаль, так - i, на жаль,
в усьому, i хоч би скiльки лiфчикiв не попалено було американськими
фемiнiстками, з мастурбацiї - чи то ґумовим пенiсом, чи живою людиною, бо
живою людиною це теж не що як мастурбацiя, коли без любовi, - не прибуде нi
дiтей, нi вiршiв. I все, i клямка. "В цiм твоя межа". Як же той
кембрiджський вiрш кiнчався? "Рiлля, що прагне борони, /
I мокрi, сплаканi ворони - /
I муж, який не вборонив - /
А ждав вiд мене оборони". Еге ж, exactly - чи, коли хто волiє, "вот
iмєнно". От чим ще, до речi, паршива чужа країна - набиваються,
натрушуються, як пух у нiздрi, напохватнi чужинецькi слiвця й звороти,
залiплюють пори в мозковi, нахабно тиснуться попiдруч, навiть коли ти
наодинцi з собою, - i незчуваєшся, як починаєш балакати "хеф-напiв", тобто
повторюється те саме, що вдома (вдома? схаменися, кобiто, - де вiн, твiй
дiм?), ну гаразд, у Києвi, в Українi - з росiйською: всякає ззовнi
накрапами, зсихається-цементується, i мусиш - або повсякчас провадити в умi
розчисний синхронний переклад, що звучить вимучено й ненатурально, - або ж
приноровитися, як усi ми, самим голосом брати чужомовнi слова в лапки,
класти на них такий собi блазнювато-iронiчний притиск як на забуцiм-цитати
(наприклад - гарний приклад для студентiв, можна навести завтра на лекцiї:
"Ти себе що - "побєдiтєльнiцей" почуваєш?").
А ще можна б сказати - виступаючи з доповiддю в якому-небудь
американському унiверситетi, або на конференцiї
"трiпл-ей-дабл-ес"11, або в
Кеннан Iнстiт'ют у Вашiнґтонi, або де тебе ще там i далi носитиме лихим
вiтром, сто, максимум двiстi баксiв гонорару плюс сплачена дорога - i дякуй
гречненько, ти не Євтушенко й не Татьяна Толстая, щоб дiставати по тисячi за
виступ, та хто ти ваще така, слиш, ти, забацана Ukrainian, дитя
вiдрадненської комунальної "хрущовки", з якої цiлий вiк марно силкуєшся
вирватись, Попелюшка, що летить через океан понарiкати за вечерею у Шеффiлда
з парочкою Нобелiвських лауреатiв (промiнячись навсiбiч, чотирма мовами
нараз за одним столиком сиплючи) на iдейну вичерпанiсть сучасної
цивiлiзацiї, по чiм вертається в свою київську кухню площею 6 кв.м.сваритися
з мамою й принижено тлумачити рiдним редакторам, що лде я, там i буде
вiтчизна" - то зовсiм не значить "ubi bene, ibi patria", - бодай тому, що
через цю саму довбану patria тобi нi у Шеффiлда, нi у Тiффанi, нi на
Гавайях, нi на Флоридi, нiде й нiколи не є bene, бо вiтчизна - то не просто
земля народження, правдива вiтчизна є земля, котра потрапить тебе вбивати -
навiть на вiдстанi, подiбно як мати повiльно й невiдворотно вбиває дорослу
дитину, утримуючи її при собi, сковуючи їй кожен порух i помисл власною
обволiкаючою присутнiстю, - а, що там розводитися довго, тема мого
сьогоднiшнього виступу, ледi й джентльмени, - як i зазначено в програмi,
"Польовi дослiдження з українського сексу", i, перш нiж перейти до неї, хочу
подякувати всiм вам, присутнiм i вiдсутнiм, за нiчим не виправдану увагу до
моєї країни й моєї скромної особи, - от чим як чим, а увагою ми досi
розбещенi не були: по-простому сказавши - здихали, на фiґ нiким не завваженi
(я тут ще в досить упривiлейованому становищi, бо якби зважилась, плюнула й
висипала в рота разом усю решту таблеток iз жовтогарячого слоїчка, то тiло
виявили б досить хутко, десь, либонь, день на третiй: Крiс, факультетська
секретарка, зателефонує, тiльки-но я не з'явлюся на лекцiю, отже, грiх
нарiкати, ниточка-павутиночка, хай i тонюня-провисла, щоб, за неї шарпнувши,
дати свiтовi знати про свiй черговий, цим разом останнiй, вiд'їзд, у мене
все-таки є, - i якби з тим чоловiком щось сталося там у пущi, - хоч я й не
думаю, аби з ним щось сталося, вiн нiколи не вчинить цього сам, забагато має
в собi злостi для такого дiла, - то Марк i Розi щодня ж навiдуються до
нього), - так ось, ледi й джентльмени, прошу не поспiшати квалiфiкувати
розглянутий випадок закоханостi як патологiчний, бо доповiдач iще не сказав
головного - головне ж, ледi й джентльмени, полягає в тому, що в життi
пiддослiдної то був перший український мужчина. Направду - перший.
Перший готовий - кого не треба було вчити української мови, тябричити
йому на побачення, виключно аби розширити спiльний внутрiшнiй простiр
порозумiння, книжку за книжкою з власної бiблiотеки (Липинський, блiн,
Грушевський, i про Горську вiн також не чув, анi про Свiтличного, за ним
були зовсiм iншi шiстдесятi, добре, я тобi завтра принесу!), а в часi
любосного воркотання мимобiжно згадавши "Не захист мрiй - блаженний дiм..,"
тут-таки запускатися в пiвгодинний коментар про життя i творчiсть автора -
це, знаєш, був у тридцятi такий поет на Захiднiй Українi, - i отак, хай йому
грець, все життя! - професiйна українiзаторка, наче ще по одному органу їм
усiм нарощуєш, коли-небудь наша незалежна, чи радше ще-не-вмерла, якщо до
того часу не вмре, мала б запровадити якусь спецвiдзнаку - за кiлькiсть
українiзованих койкомiсць, ти б їм загаратала список тобою навернених! - а
то був перший мужчина з твого свiту, перший, з ким обмiнювалося не просто
словами, а зараз усiєю бездоннiстю мерехких, колодязним зблиском пiдсвiчених
тайникiв, тими словами вiдслонених, i тому говорилося легко, як дихається й
сниться, i тому пилося розмову смажно висушеними вустами, i впивалося все
запаморочливiше, о, ця нiколи не знана сповна свобода бути собою, ця гра,
нарештi, в чотири руки по всiй клавiатурi, натхненнiсть iмпровiзацiї,
скiльки iскристої, смiхотливої енергiї вивiльняється, коли кожна нота -
iронiчний натяк, вiдтiнок, дотеп, доторк - умент резонує, пiдхоплена
спiврозмовцем, кульбiт у повiтрi, просто вiд надмiру сили, жартiвливе
колiнце - ближче: можна? i от уже - двозначнiше, ризикованiше, i от уже -
впритул, i от уже, заглушивши мотор (бо ти таки сiла, врештi-решт, у ту його
машину - пiсля вiдвiвин майстернi, пiсля того, як угледiла навiч, хто вiн),
- навальний перехiд на iншу мову: губами, язиком, руками, - i ти,
вiдхиляючись зi стогоном: "Поїхали до тебе... В майстерню..." , - мова рiзко
скоротила ваш шлях назустрiч одне одному: ти впiзнала: свiй, в усьому -
свiй, одної породи звiрюки! - i в нiй же, в мовi, було все, чого нiколи
потiм не було мiж вами в лiжку.
"Gosh, if he only weren't such а damned good
painter!12" - казала ти,
сидячи в барi "У Крiстофера" на Портер-сквер, ти випила натще два келихи
каберне-совiньйон, i тебе трошки розпружило - вперше за тi кембрiджськi
мiсяцi, запаморочливо легким, дерзновенним пiдняттям, ой випила - вихилила,
сама себе похвалила, ех жаль, нема з ким заспiвати, -Лiса i Дейв слухали, як
малята рiздвяну казку, забувши хрумтiти чiпсами, Slavic
charm13, ось як це в них
називається, - ти любила той бар, глуху пляшкову зелень декору, яка наводила
на гадку про ломбернi столики, так само як i низькi свiтла, що вiдсувають
лиця у притемок, i чоловiкiв, скупчених при шинквасi за спогляданням
бейсбольного матчу, i гул голосiв, i нiч за далекими вiкнами, її густий
коричневий вар, в якому плавляться жовтi цукати лiхтарень , - все нараз, бо
тiльки так i дається увiйти в свiт чужого: приймаючи все нараз, усiма
обiзвався, з диким акцентом, спитав, що я читаю: вчуся, чи як? студентка? -
отут я вперше глянула на нього - то був молодий, десь пiд тридцятку,
невисокий, але купно збитий, як iз цiльного куска виллятий
"шпiк"6, його прегарнi, мов
сливи, очиська заволiкло хтивим сизуватим туманцем, так дивилися на мене,
кожен iз-за ґрат свого життя, сотнi чоловiкiв рiзних нацiй i кольорiв шкiри,
виткнутись на хвильку - можна, от чого не можна - це вийти назовсiм; "Pardon
me?7" - перепитала я тим
зумисним гострим голосом, яким вiдшивається нахаб, i той Хуан, чи Пабло, чи
Педро, зразу втямив, що - все, кiнець, викручено контакти, - "нi, нiчого",
пробелькотiв i ще щось далi мимрив собi пiд носа, вже по-своєму, - могутнiй
тваринний заклик його тiла зiв'яв, скрутився, став швидко-швидко вичахати,
поруч мене сидiв звичайний собi причепа-емiґрантисько - втiм, небавом i
встав, i попрямував - чи до виходу, чи десь iнде, я вже не дивилася,
повернувшись до книжки: особа, iно вигулькнувши, розчаклувала стать. Може,
справдi єдиний вихiд iз цiєї в'язницi - виходити вечорами, низько ослонивши
лице каптуром плаща, сiдати в проїжджi авта, не називаючи iменi, рука водiя
на колiнi, низький, захриплий смiшок, гарячковий шурхiт зайвої одежi, не
треба вмикати свiтла, не треба розплющувати очей, слухати лиш клекiт кровi,
чоловiчу партiю ударних i своє, чи вже-не-своє, розчинення-розступання, ох,
як ти класно розкрилася, ну! ну! ще! ще! - та тiльки ж вони всi хочуть
говорити, хочуть вiдсьорбнути, розвезькуючи слиною й спермою, ковточок тебе:
а що ти читаєш, а куди їдеш, а чи маєш мужа, треба вимишляти легенду, "Как
вас зовут? - Ирина", - було, було раз i таке, окошилось мiцним, до залiзного
посмаку, поцiлунком у пiд'їздi, вивинулася - втекла, посмiюючись до себе, їм
усiм треба перемагати, от у чiм справа, щиро, нелукаво брати й давати, як
вуглекислота-хлорофiл-кисень, вони не вмiють, i той чоловiк, який зараз
доходить десь у пенсiльванськiй пущi на єдинокровнiй ласцi
братiв-дiаспорникiв, без цента за душею й без слова англiйської [а мав же
час пiдучитися, прид-дурок!], - ех як же скинувся, як по-кiнському тодi
шарпнув був лице вгору, мов батогом уперiщений, коли ти, всадивши його за
столика в кав'ярнi, спробувала, всю свою витривалiсть на помiч прикликавши,
внести хоч якусь терапевтичну яснiсть в цю обопiльну душевну й тiлесну
недугу, - все правда, серце, i що я тебе вже не люблю - теж правда: "То ти
себе що, - склацнувся лезом нагору, як бганий ножик, - "побєдiтєльнiцей"
почуваєш?", - здається, так i лишилася сидiти з роззявленим ротом: Миколо,
та чи ж ми з тобою в перетягування каната забавлялися?.. "Знаєш, - i знову
був той лиховiсний незмигний погляд, немов щось iнше дивилося крiзь його
рiзко обведенi запаленими повiками очi, як крiзь прорiзи маски, - якби ти
була мужиком, я б тобi зараз ввалив!" Дуже мило з твого боку, коханий, -
менi й самiй часом ох як шкода, що я - не мужик). "Ти жiнка. В цiм твоя
межа. /
Твiй мiсяць спить, як срiбна блешня./Як прянощ з кiнчика ножа, /
У кров утрушено залежнiсть", - бурмотiла до себе в тi страшнi зимовi
мiсяцi, по-iншому страшнi, нiж оцi, осiннi: половина сiчня, лютий, березень
- жодної звiстки, i жодної змоги будь-що дiзнатися - через Атлантику, з
Кембрiджа - в українське провiнцiйне мiстечко, в опалювану дровами майстерню
на горищi покинутого дому без адреси й телефону, без клозета й гарячої води,
iно з голою лампочкою на скрученому шнурку пiд стелею, з палкою ковбаси й
банкою розчинної кави на вимащеному фарбами низенькому столику, хоч'
канапку? о, ще помiдорку маю, хоч'? Господи, живе ж хлоп - як пес
приблудний, до шостої ранку не кладеться спати, з-за мольберта автомобiль
отой свiй вiдзiґорний - безгаражний! - через вiкно пантруючи, в двадцять
п'ять, навiть у тридцять таке ще дається знести: звiрина енергiя вивозить, -
але в сорок! Тимчасом у її кембрiджськiй хатi, знай перемiрюванiй безтямною
ступою з кутка в куток - вiд вхiдних дверей через кiмнату до кухнi й назад
(робота, задля якої буцiмто й приїхалося до Штатiв, розсипалася, мов
нездарно примоцьований картковий будиночок), - щось незбагненне коїлося з
телефоном: раз у раз її колошкали вдосвiта зi сну химернi дзвiнки,
зривалася, хапала слухавку: "Хелло!" - десь далеко на безмовнiй лiнiї
свистав шугастий вiтер i глухо рокотав океан, кiлька секунд необжитий,
незалюднений простiр над пiвнiчною пiвкулею давав їй знати про себе, нiби
справдi в ньому "хтось кричав крiзь нiч її iм'я, неначе на тортурах", - i не
мiг докричатися, по чiм нiмий сигнал уривався: пiдводно-зеленавим ряхтiнням
засвiчувались баньки кнопок на слухавцi, i вибулькував з розтруба бездушний
зуммер, - о, в вас обох стало б моцi повиводити з ладу всi телефоннi лiнiї
над Атлантикою, ця скажена, жадна до життя мiць фугасила з його картин i
твоїх вiршiв, ти впiзнала її вiдразу, тiльки-но, опинившись у нього в
майстернi й начепивши окуляри з товстими скельцями, станула перед полотнами,
i так само вiн мусив упiзнати твою, - твою, котра в тi зимовi мiсяцi, так
неждано й наповал збита з своєї, щойно вiднайденої осi (бо ти була - жiнка,
жiнка, хай йому стонадцять чортiв: витка рослина, котра без прямостiйної
пiдпори, хай би навiть i намисленої, - без конкретного обличчя живої любовi
- опадала долi й зачахала, тратячи всяку снагу до горобiжного розгону: кожен
вiрш був прекрасним байстрям од якого-небудь князенка з зорею в лобi, зоря
звичайно потiм погасала, вiрш - лишався), - кинута напризволяще, та сила
розривала тебе зсередини, люто дряпалася в стiнках твого єства i спорскувала
в розпачливiй непритокманостi, - "I раптом знов схотiлося - кричати, /
На лампу вити, пазурями драти /
Шпалери на стiнi - од явностi утрати, /
Од того, що тебе уже даремно ждати", - аж доки, одного березневого дня,
не обпалила все нутро моторошна думка, що вiн - помер, от просто взяв i
помер, "вляпався в крапочку", як i хотiв (зiзнався їй у цьому ледь не
напочатку - з кривим посмiхом розганяючи авто, як лiтака на злiтнiй смузi,
серед ночi на замiськiй дорозi, i мокрi лiхтарi в дрiбноголчастiй срiбернiй
облямiвцi, й чорний маслянистий блиск зустрiчних калюж, - все злилося,
навально помчало навперейми, забиваючи дух, сто, сто двадцять, сто сорок,
сто... сто шiстдесят? - не боїшся? не виникає бажання - вляпатися в
крапочку? - нi, не боюся, не було в менi справжнього страху, та, по правдi,
й тепер нема - дивно, ба й незбагненно, надто взявши пiд увагу цiле моє, ах
розтуди ж його, каторжанське життя, що недурно розпочалося, при народженнi -
клiнiчною смертю, мама пригадувала, що геть i цiвка калу звисала з задочка,
i тiльце вже посинiло: виткнула душенька носа на свiт i звомпила - е, нi,
пустiть назад! - а її, спасибi, вiдкачали, а скоро так, то нiчого
блягузкати, є речi, страшнiшi за смерть, i я їх знаю, тiльки от того страху
- манливого й темного, заворожливо-притягального захвату згуби, який є в
ньому, i в iнших я часами його розрiзняла, - нема в менi, i квит, тим-то вiн
i дивився на мене з iскрами неприхованого захвату в зорi, навiть коли вже
було по всьому: "А ти вiдважна жiнка!", - i "крапочка" та проскочила тодi
повз мене, не сполохавши), - але ця думка - що вiн помер, що тi загадковi
телефоннi дзвiнки справдi-таки вiд нього: з "тамтого боку", а значить, що її
любов не ощадила його, що вона сама, сама, нарцисична еґоїстка, гординею
своєю дурною, пихою дешевою, бришканням пустопорожнiм пiдопхнула його до
"крапочки", де ж пак, принцеса знайшлася: ах так? ну що ж, тодi я поїхала, -
звiсно ж, Америка - the land of
opportunities8, пiв-Європи, не
нашої довбаної, а щонайщирiшої, вiд Британiї до Iталiї, сюди рветься, грошi,
кар'єра ("Музика, жiнки, шампанське..," - вiдгукувався вiн iронiчною луною),
а в Українi що, Україна - Хронос, який хрумає своїх дiток з ручками й
нiжками, що ж, так i сидiти, аж жаба цицьки дасть, чи то пак дiаспорнi
дiдусi, коли клiмакс стукне, - премiю Антоновичiв? - ай Бож-же ж мiй, та
чого воно все на фiґ варте, якщо вiн помер, що, що, що з ним трапилося?! -
ця думка була така нестерпна, що, вискочивши на ґанок заднього двору, звiвши
лице до мiнливого, стрiмко сутенiючого кембрiджського неба в напливах
хмарної гуашi, вхлипуючи злиплими од сидячки й курива легенями ледвевловний
подув океану, вона стала молитися - так, як перед тим молилася лише двiчi,
раз за батька, як долежував у лiкарнi по вже безпотрiбнiй операцiї, годинами
корчачись од стрiляючого метастазами болю (а до наркотикiв ще не дiйшло), -
аби Бог пiслав йому швидкий кiнець, i вдруге, стид згадати, - за
незалежнiсть, тодi, 24-го серпня дев'яносто першого року, коли все
вирiшували години, як воно зазвичай i водиться в життi людей i народiв:
Господи, просила трусячись, поможи - не задля нас, бо негiднi єсьмо, а задля
всiх полеглих наших, що несть їм числа, - i обидвi молитви були почутi, такi
молитви до адресата завше доходять, а тут вона благала: Господи, зроби так,
щоб вiн був живий! - хай би забув мене, хай би вернувся до жiнки, хай би
зраджував з ким не прийдеться, - не треба менi його за чоловiка, i нiчого
вiд нього не треба, якщо на те воля твоя, Господи, я кохатиму iншого, з
iншим родитиму дiтей, тiльки - о Господи, хай вiн буде живий. I здоровий. I
щасливий. Тiльки це, Господи. Тiльки це.
Ну, "здоровий i щасливий" - це ти, золотце, конєшно, загнула через
верх, бо силомiць нiкого щасливим учинити й Бог не потрапить, так що в
остаточнiй редакцiї твою одчайдушну телеграму мусили були прийняти без цих
двох слiв, - якби Бог слухав дурного погонича... (А цiкаво, як воно все там
у них вiдбувається - чи якийсь янгол-секретар одбирає земнi послання при
апаратi, виймаючи з потоку щирi, тяжкi й гарячi, й незворушно спускаючи в
чорну дiру невагомi маси пустих слiв? - так i з вiршами буває: одразу
збриджується, щойно починає валити пуста порода, - i кидаєш, недописавши). I
ще в одному моментi ти тодi злукавила - в "хай би забув мене": лепетнула в
напiвнестямi, насправдi твердо знаючи, що нiколи вiн тебе не забуде, - о,
тепер уже нiколи, скiльки житиме: згнiтивши недокурка двома пальцями,
джигонувши ним навiдлi, аж дугою в повiтрi шварнуло:"А ти подумала, скiльки
менi вiд тебе вiдходити? Га?" - мов через силу стримуючись, аби не загилити
й нею, вслiд за недокурком ("Ти ж уважай, я чоловiк слабкий, я й зарубать
можу", - признався був раз, i тобi зараз же свiнуло: оце, оце воно! не
бреше, правду каже! - i, з умент ввiмкненим безособовим захланним iнтересом,
- загули, застугонiли незримi дроти, шпарко переганяючи iнформацiю, -
вичавила-таки тодi з нього, хоч якого задубiло-вiдпорного на всякi
розпити-лащiння-сюсю-пусю-ну-скажи-менi-жебонiння, - скупу, пунктиром
iсторiю про те, як колись давно, розписуючи сiльську церкву на пару "з одним
мудаком, який мене дiставав", дiйшов до стану, коли ганявся за тамтим iз
сокирою в руках, - невже круг церкви, подумала ти, чомусь уявивши, що це
мало статися вночi, бо нема нiчого жаскiшого за нiчну церкву з вiдбитою в
темних шибках угорi повнею, - от звiдтодi й зривається на втечу щоразу, iно
зачувши наближення того духа, - понятно, гмукнула ти, цiкаво, хоч
по-справжньому цiкавою була тут, i далi, повна вiдсутнiсть у тобi страху, от
вiдлуп - i вже, нiби все те оповiдалося через бар'єрчик у кiмнатi побачень у
в'язницi чи божевiльнi: дослухаєш - i пiдеш, i за тобою, грiмко скрегочучи,
засунуться обкованi циною дверi, й поросне навздогiн, приском попiд шкiру,
сухе клацання оберненого в замку ключа). Скiльки менi вiдходити вiд тебе,
скiльки тобi - вiд мене, "Сколько нам так еще идти, протопоп?" - спиталася
жiнка в розстриженого Аввакума, бредучи за ним, вигнанцем, по безкраїй
рiвнинi, i знемiгшись безцiльнiстю шляху, й присiвши на купинi, - i почула у
вiдповiдь: "До самыя смерти, попадья". Схiдний фаталiзм, еге ж, - у росiян
це є, з нами гiрше, складнiше, ми, власне, нi се, нi те, Європа встигла
заразити нас мутною гарячкою iндивiдуальної хотi, вiрою у власне "можу!" -
одначе пiдстав для його справдження, чiпких структур, котрi б те "можу!"
пiдхоплювали й тримали, ми нiколи не виробили, шамотаючись вiками на днi
iсторiї, - наше вкраїнське "можу!" самотнє i тому безсиле. Амiнь.
Чому тобi здавалося, нiби ти зможеш витягнути його на собi з тої ями, в
яку вiн, очевидно ж було, так послiдовно вглибав? Власне, насторожитися
мусила вже першої ночi - коли, ще тiльки роздягаючись, вiн змружився
сторожко, нiби прицiнювавсь: "А ти можеш ранiше за мене скiнчити?" -
засмiялася, переповнена шумовинням сил, як бутель молодого вина: "Я все
можу!" Дурочка, вже тодi мала би добачити, що вiн не партнер, - що,
закам'янiлий усерединi себе до багаторiчної мерзлоти, просто не тямить бути
не сам - геть i в коханнi ("Ох, як ти класно даєш!" - вистогнав у неї - по
довгому нездалому вовтузiннi, по страдницьких корчах, по всiх одчайних
ламентацiях - "Ах, нащо ж я банячив!" i "Ай, бляха, а я так тебе хотiв!", по
западанню в кiлькахвилевий сон - самотнiй сон, наглухо вiдрубаний вiд її
присутностi поруч: не зворухнувся, коли натнулася випручатись з обiймiв, ну
й пiшов на фiґ, iмпотент нещасний, зараз устану, вдягнуся, запарю кави,
скоро пiдуть автобуси й можна буде вернутися до готелю, у вiкнах майстернi
невiдворотно блiдла, водянистiшала свiтна синява, вирисовувалися
позгромаджуванi попiд стiнами вугластi стоси полотен iз дрижакуватого, як
протоплазма, смерку, паскудна година, година хворих i сорокалiтнiх, це в
такiй, певне, сiрiй каламутi катуються позасвiтнi душi, - i ось тодi вiн i
зробив їй боляче, таки направду боляче, куди там згадцi про втрату цноти,
painful intercourse9, ось як
це називається в медичнiй лiтературi, котру вона, зашугана совкова дурепа,
щойно в Америцi взялася студiювати, навiть до лiкаря була сходила, жеручись
гнiтючою призрою, чи щось там у нiй, бува, не попсулося, прости Господи, i
витрiщилась, не ймучи вiри, коли лiкарка стенула плечима: "I don't see any
problems"10, - а тодi,
вереснувши диким голосом - добу по тому налупцьована матка нила, як перед
мiсячним, - стенувшись, хвицнувши ногами, - "Менi боляче, боляче, чуєш?" -
вона почула - одночасно з переможно-грiзним окриком: "А слабо за мене замiж
вийти? А слабо вiд мене дитинку народити? Глупа ти, глупа, я ж тебе люблю!",
- як усерединi займається й шириться його вогка бубнява горяч, ох, ця
хвилина, все - задля неї, побудь, ох побудь ще, не йди, глибоке зiтхання,
вiн виринув iз неї з таким промитим од лiт, розгладженим вологою пiдсвiткою
щастя лицем, аж зiр їй заступили мимовiльнi сльози нiжностi, в тих сльозах
худий i гострорисий, насторчений вухами й вилицями сiльський повоєнний
пацанок - батько в таборi, пiсля нiмецького полону, мати в колгоспi на
буряках - стояв iз патичком на вигонi, вперше вражений розлитим уздовж
обрiю, скiльки сягало око, черленим золотом заходу в димно-сизому клоччi
хмар, свiт горiв i мiнився, все це було в його картинах, вивiльнити того
пацанка з цього мовчазного й жорсткогубого, добре задбаного й охайно
поголеного мужчини - "Ти не родила? В тебе губи пахнуть неспитим молоком, -
от вiзьму й зроблю тобi дитинку, чуєш? синочка", - то була цiлком
самодостатня творчiсть, в якiй твоє власне фiзичне незадоволення важило не
так-то й багато, - залишившись сама - бо вiн, завинувшись у довгополе, схоже
на шинелю пальто, одразу пiрвався кудись на помивку: звичайка досить
хамська, коли вдуматися, але й це тебе тодi не зразило, - ти муркотливо
потяглася, хруснувши сплетеними над головою руками, й визнала собi подумки,
з хрипкуватим смiшком, - ну от тебе нарештi й виїбли, подруга, так-таки
прямим текстом - виїбли, уперше в життi, бо доти все бiльше - годили,
панькались, як iз теплим тiстом, допитувались, якi слова любиш, а тут просто
взяли та й трахнули по-мужицькому, без цереґелiв, - i, дивно, навiть ця
думка не була неприємна, i коли ти витягла з сумочки дзеркальце, наперед
страхаючись того, що в ньому вгледиш - на третю добу неспання, по всiх
викурених цигарках i опiвнiчних коньяках, оце то фестиваль видався! - то й
сама спахнула радiсним подивом: на тебе глянуло розпогоджене, вiдмолодiле до
стану твоєї автентичної вроди - делiкатне й худеньке, сливе дiтвацьке,
виплигуюче назовнi чорними очиськами личко, яке ти завжди за собою знала,
але в дзеркалi не бачила вже хтозна-вiдколи: ти вернулась до себе, ти була
вдома, - а вiн сидiв у ногах лiжка, курив i дивився, його невiдривно
звернене до тебе промiнно-заворожене обличчя осявало ще тьмяну майстерню, -
вряди-годи нахилявся над тобою: легенько, ховаючи усмiх, поцiлувати
вистромленi з-пiд вiдкоченого пледа соски й знов дбайливо, по-селянськи
неквапно, як своє добро, вкутати тебе аж пiд шию, подати чашку з кавою,
"гляди, не розхлюпай", i ти тут-таки й розхлюпала, затрусившись хихотiнням,
"а я тепер цей плед виставлю - i пiдпишу, ким заляпано", - i, зненацька:
"Чого ти плакала?" - не скажу, нi, ще не скажу, скажу аж перегодом, за
мiсяць, а раз сказавши, повторюватиму ледь не щохвилини: за браком iнших,
мiсткiших слiв - коли нема такої цистерни, аби замiряти бездонний колодязь,
зостається раз у раз опускати й витягати те саме дитяче цеберко, -
монотоннiсть повтору, рипiння корби: я люблю тебе. Я люблю тебе. Я люблю
тебе).
Оттака ловись, кобiто, - закохалася. Ще й як закохалася - вибухла
наослiп, полетiла сторч головою, дзвенячи в просторi вiдьомським смiхом,
пiдхоплена незримими самовладними нуртами, i бiль той не перепинив - а мав
би, - так нi ж, вирубала в собi всi застережнi табло, що жахтiли червоними
лампочками на межi перегрiву - достоту перед аварiєю на АЕС, - i тiльки
вiршi, що негайно ввiмкнулися натомiсть i пiшли суцiльним, нерозчленованим
потоком, пропускали недвозначнi сигнали небезпеки: в них нав'язливо
проблимували - ад, i смерть, i недуга, "I жовте море днiв, i сизе море снiв
/
В одбитих кольорах вмираючого неба, - /
I я iще пливу - а ти уже на днi, /
I страшно нам обом дивитися на себе": "Значить, ти знала? - визвiрився
вiн, свiнувши вовчими вогниками в очу, коли вона - втрачати було вже нiчого
- зважилася дещо з того потоку прочитати йому вголос, - знала, що так буде?
Так якого ж?..." Ге, серце моє, так у цьому ж вся й штука...
Ннiт, не була мазохiсткою - була, йолки-палки, нормальною жiнкою, чиє
тiло тiшилося, даруючи радiсть iншому, та що там казати - класною бабою
була, "девочка сладенькая", "фантастическая женщина", "stud woman",
мусуй-мусуй тепер в пам'ятi, як книгу вiдгукiв (вигукiв) - з тих хвилин,
коли мужчини не брешуть, може, хоч дрiбку рiвноваги собi тим повернеш: була
ж! - а от нi, не вертається, не спасає - що з того, що була, що завжди при
тiм чула, з часом бiльшим, часом меншим темним осадом недовипитостi, якою ще
могла б бути, - бо є в життi речi, вiд нас не залежнi, бо я є така, який ти
зi мною, - в мужчин це трохи по-iншому, в жiнок, на жаль, так - i, на жаль,
в усьому, i хоч би скiльки лiфчикiв не попалено було американськими
фемiнiстками, з мастурбацiї - чи то ґумовим пенiсом, чи живою людиною, бо
живою людиною це теж не що як мастурбацiя, коли без любовi, - не прибуде нi
дiтей, нi вiршiв. I все, i клямка. "В цiм твоя межа". Як же той
кембрiджський вiрш кiнчався? "Рiлля, що прагне борони, /
I мокрi, сплаканi ворони - /
I муж, який не вборонив - /
А ждав вiд мене оборони". Еге ж, exactly - чи, коли хто волiє, "вот
iмєнно". От чим ще, до речi, паршива чужа країна - набиваються,
натрушуються, як пух у нiздрi, напохватнi чужинецькi слiвця й звороти,
залiплюють пори в мозковi, нахабно тиснуться попiдруч, навiть коли ти
наодинцi з собою, - i незчуваєшся, як починаєш балакати "хеф-напiв", тобто
повторюється те саме, що вдома (вдома? схаменися, кобiто, - де вiн, твiй
дiм?), ну гаразд, у Києвi, в Українi - з росiйською: всякає ззовнi
накрапами, зсихається-цементується, i мусиш - або повсякчас провадити в умi
розчисний синхронний переклад, що звучить вимучено й ненатурально, - або ж
приноровитися, як усi ми, самим голосом брати чужомовнi слова в лапки,
класти на них такий собi блазнювато-iронiчний притиск як на забуцiм-цитати
(наприклад - гарний приклад для студентiв, можна навести завтра на лекцiї:
"Ти себе що - "побєдiтєльнiцей" почуваєш?").
А ще можна б сказати - виступаючи з доповiддю в якому-небудь
американському унiверситетi, або на конференцiї
"трiпл-ей-дабл-ес"11, або в
Кеннан Iнстiт'ют у Вашiнґтонi, або де тебе ще там i далi носитиме лихим
вiтром, сто, максимум двiстi баксiв гонорару плюс сплачена дорога - i дякуй
гречненько, ти не Євтушенко й не Татьяна Толстая, щоб дiставати по тисячi за
виступ, та хто ти ваще така, слиш, ти, забацана Ukrainian, дитя
вiдрадненської комунальної "хрущовки", з якої цiлий вiк марно силкуєшся
вирватись, Попелюшка, що летить через океан понарiкати за вечерею у Шеффiлда
з парочкою Нобелiвських лауреатiв (промiнячись навсiбiч, чотирма мовами
нараз за одним столиком сиплючи) на iдейну вичерпанiсть сучасної
цивiлiзацiї, по чiм вертається в свою київську кухню площею 6 кв.м.сваритися
з мамою й принижено тлумачити рiдним редакторам, що лде я, там i буде
вiтчизна" - то зовсiм не значить "ubi bene, ibi patria", - бодай тому, що
через цю саму довбану patria тобi нi у Шеффiлда, нi у Тiффанi, нi на
Гавайях, нi на Флоридi, нiде й нiколи не є bene, бо вiтчизна - то не просто
земля народження, правдива вiтчизна є земля, котра потрапить тебе вбивати -
навiть на вiдстанi, подiбно як мати повiльно й невiдворотно вбиває дорослу
дитину, утримуючи її при собi, сковуючи їй кожен порух i помисл власною
обволiкаючою присутнiстю, - а, що там розводитися довго, тема мого
сьогоднiшнього виступу, ледi й джентльмени, - як i зазначено в програмi,
"Польовi дослiдження з українського сексу", i, перш нiж перейти до неї, хочу
подякувати всiм вам, присутнiм i вiдсутнiм, за нiчим не виправдану увагу до
моєї країни й моєї скромної особи, - от чим як чим, а увагою ми досi
розбещенi не були: по-простому сказавши - здихали, на фiґ нiким не завваженi
(я тут ще в досить упривiлейованому становищi, бо якби зважилась, плюнула й
висипала в рота разом усю решту таблеток iз жовтогарячого слоїчка, то тiло
виявили б досить хутко, десь, либонь, день на третiй: Крiс, факультетська
секретарка, зателефонує, тiльки-но я не з'явлюся на лекцiю, отже, грiх
нарiкати, ниточка-павутиночка, хай i тонюня-провисла, щоб, за неї шарпнувши,
дати свiтовi знати про свiй черговий, цим разом останнiй, вiд'їзд, у мене
все-таки є, - i якби з тим чоловiком щось сталося там у пущi, - хоч я й не
думаю, аби з ним щось сталося, вiн нiколи не вчинить цього сам, забагато має
в собi злостi для такого дiла, - то Марк i Розi щодня ж навiдуються до
нього), - так ось, ледi й джентльмени, прошу не поспiшати квалiфiкувати
розглянутий випадок закоханостi як патологiчний, бо доповiдач iще не сказав
головного - головне ж, ледi й джентльмени, полягає в тому, що в життi
пiддослiдної то був перший український мужчина. Направду - перший.
Перший готовий - кого не треба було вчити української мови, тябричити
йому на побачення, виключно аби розширити спiльний внутрiшнiй простiр
порозумiння, книжку за книжкою з власної бiблiотеки (Липинський, блiн,
Грушевський, i про Горську вiн також не чув, анi про Свiтличного, за ним
були зовсiм iншi шiстдесятi, добре, я тобi завтра принесу!), а в часi
любосного воркотання мимобiжно згадавши "Не захист мрiй - блаженний дiм..,"
тут-таки запускатися в пiвгодинний коментар про життя i творчiсть автора -
це, знаєш, був у тридцятi такий поет на Захiднiй Українi, - i отак, хай йому
грець, все життя! - професiйна українiзаторка, наче ще по одному органу їм
усiм нарощуєш, коли-небудь наша незалежна, чи радше ще-не-вмерла, якщо до
того часу не вмре, мала б запровадити якусь спецвiдзнаку - за кiлькiсть
українiзованих койкомiсць, ти б їм загаратала список тобою навернених! - а
то був перший мужчина з твого свiту, перший, з ким обмiнювалося не просто
словами, а зараз усiєю бездоннiстю мерехких, колодязним зблиском пiдсвiчених
тайникiв, тими словами вiдслонених, i тому говорилося легко, як дихається й
сниться, i тому пилося розмову смажно висушеними вустами, i впивалося все
запаморочливiше, о, ця нiколи не знана сповна свобода бути собою, ця гра,
нарештi, в чотири руки по всiй клавiатурi, натхненнiсть iмпровiзацiї,
скiльки iскристої, смiхотливої енергiї вивiльняється, коли кожна нота -
iронiчний натяк, вiдтiнок, дотеп, доторк - умент резонує, пiдхоплена
спiврозмовцем, кульбiт у повiтрi, просто вiд надмiру сили, жартiвливе
колiнце - ближче: можна? i от уже - двозначнiше, ризикованiше, i от уже -
впритул, i от уже, заглушивши мотор (бо ти таки сiла, врештi-решт, у ту його
машину - пiсля вiдвiвин майстернi, пiсля того, як угледiла навiч, хто вiн),
- навальний перехiд на iншу мову: губами, язиком, руками, - i ти,
вiдхиляючись зi стогоном: "Поїхали до тебе... В майстерню..." , - мова рiзко
скоротила ваш шлях назустрiч одне одному: ти впiзнала: свiй, в усьому -
свiй, одної породи звiрюки! - i в нiй же, в мовi, було все, чого нiколи
потiм не було мiж вами в лiжку.
"Gosh, if he only weren't such а damned good
painter!12" - казала ти,
сидячи в барi "У Крiстофера" на Портер-сквер, ти випила натще два келихи
каберне-совiньйон, i тебе трошки розпружило - вперше за тi кембрiджськi
мiсяцi, запаморочливо легким, дерзновенним пiдняттям, ой випила - вихилила,
сама себе похвалила, ех жаль, нема з ким заспiвати, -Лiса i Дейв слухали, як
малята рiздвяну казку, забувши хрумтiти чiпсами, Slavic
charm13, ось як це в них
називається, - ти любила той бар, глуху пляшкову зелень декору, яка наводила
на гадку про ломбернi столики, так само як i низькi свiтла, що вiдсувають
лиця у притемок, i чоловiкiв, скупчених при шинквасi за спогляданням
бейсбольного матчу, i гул голосiв, i нiч за далекими вiкнами, її густий
коричневий вар, в якому плавляться жовтi цукати лiхтарень , - все нараз, бо
тiльки так i дається увiйти в свiт чужого: приймаючи все нараз, усiма