Страница:
вона почула ще до того, як, на третiй день фестивалю, вiн, пiд якимось
ледачим претекстом, вдерся до неї в готельний номер, розколошкавши зi сну, -
все, все вiд початку було замiшано на колошканнi, на ґвалтовному вибиваннi
iз звичного фiзичного режиму, на ослаблених змислах, на пливучих, мов звук
на осiлих батарейках, рефлексах! - i стояв у тiсному, як лiфт, передпокоїку,
зi схрещеними на грудях руками, пiдпираючи дверi, по-котячи вимовно свiтячи
в неї очима, i її нагло пойняло - стисла зуби, аби не дзиґотали, - напливом
чудного, не еротичного навiть, нi! - якогось iншого, до млостi тривожного
збудження - мов перед операцiєю або екзаменом: щось iз гулом клубилося,
насуваючись на неї, щось необорне, темне й грiзне, щось самочинне i тому
справжнє, ще можна було ухилитись, пригнути голову, i хай би пронеслося
мимо, але в нiй не було страху, була - уже ввiмкнена, пiднесено-пружна
готовнiсть негайно рвонути назустрiч життю, скоро тiльки воно само припускає
з засидженого мiсця: справжнє - нагода рiдкiсна, це те, що бiльше за тебе,
до чого мусиш доростати, виплигуючи зi шкiри, скидаючи її позад себе, сiм
шкiр, дев'ять шкiр, аби тiльки не зупинятись! - добро, приймаю, очi в очi! -
"До вечора?" - "До вечора", - "Поїдемо тодi на каву?" - все знялося з мiсця,
вихор кушпелив листям по осiннiх дорогах, i мiстечко, в якому вона
народилася i яке цiлий час десь на вiдстанi, нiби на днi озера, берегло в
собi схованим її раннє, ще спросонне дитинство, повертало тепер його назад -
у нестерпно нiжнiй, вологiй пiдсвiтцi, це, власне, почалося з першого дня -
прибутний, пiдземний гул розбудженої пам'ятi, впiзнавання знайомих вуличок:
ах, ось вони якi! - вiтрина аптеки на розi, на тому ж мiсцi, що й двадцять
п'ять рокiв тому, - спинилась як урита, задихнувшись од сяйнулих слiз: тут
ставили мiську ялинку, i вона фотографувалась тодi з Дiдом Морозом,
п'ятирiчна дiвчинка в оцупкуватiй шубцi, запах мандаринок i бузкового
надвечiрнього снiгу, його блиск пiд лiхтарнями - а на тому боцi, трохи далi,
був, здається, кiнотеатр (ранковий сеанс - iз татом за руку - щось
документальне, про мавпочок)? - А вiн i зараз там є, вiдказували їй з
вимушеними примильними усмiхами, з якими належить розчулюватися на вид
чужого дитинства, i тiльки вiн, кого потягнула, за руку, за собою - туди:
"Поїхали до парку?" - "Куди скажете, панi, я весь ваш" (старовинний парк над
рiчкою, наново, як промитi, випливлi з багаторiчного туману кам'янi сходи,
облущена балюстрада, ах, от звiдки це в моїх снах! - i, о Боже коханий, ця
струмуюча барва, це повiльне, пiдводне свiтло, холоднувате,
блакитнаво-зелене, в якому застигли, вглиб алеї, дерева й лавочки, - таж це
ним свiтяться мої кращi, найбiльш мої вiршi, - отже, також звiдси?), - "Тут
десь був тодi березовий мiсток" - "Вiн i зараз є - ходiмо, покажу", - тiльки
вiн один не вдавав призвоїтого розчулення, взагалi нiчого не вдавав, а
мовчки, зосереджено й затято, думаючи й пiдмiчаючи своє, пролапувався крiзь
її стан, як потiм, ночами, крiзь шийку матки, щоб нарештi видихнути: га, ось
вона! - стояли над нерухомим плесом, встеленим ряскою кольору патини,
"Дивись, - хитнув головою, - який дзен", - i раптом боляче стис її за плечi:
"Слухай! Я люблю тебе i твiй мiсток. А тобi - слабо?" - "Що саме?" - "Слабо
сказати - я люблю тебе i твiй дзен? Слабо - бо я для тебе людина з пейзажу:
з цього пейзажу", - отодi-то й було спитати: а я - для тебе? Бо вона
направду впустила його у свiй пейзаж - у кожен iз своїх пейзажiв,
послiдовно, крок за кроком, кiнчаючи пенсiльванським, i вiн, скерувавшись
услiд за нею ("Остання моя любов", - хвалився приятелям: їй переказували, -
а з неї випорскували рядки, як бульбашки повiтря з легень потопельника:
"Осiнь. Раннє смеркання. /
Твань - i кроки, як ґумовi... /
Ця любов - не остання, /
Ти даремно так думаєш"), - пройшов крiзь її територiю, мов татарська
орда, - зi свистом i гиком випiкши майже з цiлого обширу пам'ятi, з усiх її
головних осiдкiв ту живильну, таємничо-мерехку любовну вологiсть, котру душа
з року в рiк назбирує в собi про запас: пiдгрунтовi води, ненастанне й
невловне на слух всьорбування-цмакання, чiпке запускання ворсистих корiнцiв
у темну глибину передсвiдомостi, в коридор, що зненацька вiдкривається - в
рознятий простiр спогаду: там завмирає дiвчинка серед осiнньої алеї, вперше
зачувши, як стугонить за туманом далекий обрiй, як свiт кличе її, обiцяючи
їй дорогу, от з тої дiвчинки все й починається, i що б не було потiм з тобою
в життi, - воно цiльне, воно держиться при купi доти, доки ти вiриш тiй
дiвчинцi, доки вловлюєш у собi почутий тодi нею поклик, - бо всi так званi
iдеали юностi - то пусте, ледi й джентльмени, панi й панове, forget
it34, вони приносяться
ззовнi, тим-то рiдко хто й потрапляє зберегти їм вiрнiсть, ну й грець iз
ними, невелика втрата, утрiть шмарклi, всi пожованi-пом'ятi лiтами бородатi
лiваки-шiстдесятники, колишнi хiппi, що так i не стяглися на власний
будиночок у сабербiї з квiтучим городчиком на задньому дворi та гараж iз
двома автами, а також усi тi, що стяглися, i зголили бороди, i непомiтно для
себе вкрились, як горнята поливою, ґлянсуватим, ситним полиском остаточно
зупиненого - в спокої й достатку - життя, i всi, колись киданi у "воронки",
на струс мозку духопеленi по ментарнях i пiдворiттях вкраїнськi бунтарi, а
нинiшнi лауреати державних премiй iз пухкими од спецбуфетiвського жирку
рученятами й добротливо, по-хазяйськи вгодованими, ох якими ж промовистими
спинами, вбганими в корсети блюмiнґдейлiвських пiджакiв, - хай не сниться
вам ваша прекрасна юнiсть, навiть якби всякi там невдахи витикали вам нею
очi, дурниця то все, щиро кажу, - злуда, омана: тiльки в дитинствi є правда,
тiльки ним i варт мiряти своє життя, i якщо ви зумiли не затоптати в собi ту
дiвчинку (того хлопчика - що то стояв з патичком на вигонi, вражений жаскою,
бо непiд'ємною, над людськi сили величною вогнянобарвною симфонiєю заходу),
- значить, ваше життя не звихнулось, прокривуляло, хай як там трудно й
болюче, за своїм власним руслом, значить, збулося, з чим вас i вiтаю, - i
любов, ледi й джентльмени, справдешня любов - вона завжди зряча на схованого
в iншому (iншiй) хлопчика (i дiвчинку: вiзьми мене - то завжди: вiзьми мене
з моїм дитинством, "Ось сюди, - показувала, завмираючи пересохлим голосом,
пригнувшись на передньому сидiннi, як припалий до гриви вершник, - тут
поворот у двiр, ось цей будинок", - була глупа нiч, третя ранку абощо, серед
порожньої вулицi горiла тiльки лiхтарня на розi, - вiн в'їхав пiд арку,
розвернув автомобiля, заглушив двигун, "Ось тi вiкна, бачиш, де балкон, на
третьому поверсi? Оце там ми жили", - в цю мить вiн i навалився на неї, з
довготамованим стогоном вп'явся в уста, зашастав руками пiд светром, трохи
заґвалтовно, але як сталось, так сталось, "Поїхали до тебе... В
майстерню...", - десь вiн i зараз там є, той двiр, i той балкон, i арка, i
зацiлiлий з-перед тридцяти рокiв старий каштан на пагорку - от тiльки
дiвчинки, що вийшла колись з того двору в нагуслий таємним гулом вологий
туман, - нема в ньому бiльше). Неправда, ти ще жива, вмовляє вона себе,
цiлий час на всi боки промняцкуючи пам'ять, наче вправний хiрург - витягнуте
з-пiд завалу тiло: тут - вiдчуваєте, коли натиснути? а тут? - промельками,
посмиками залишкових вiдрухiв щось часами нагадує про себе, - наприклад,
учора, вийшовши на вулицю, гостро - блискавичним поздовжнiм розтином углиб
рокiв - упiзнала запах осiннього листя, байдуже, як звуться цi дерева -
платани, канадськi клени, - запах був той самий, що вдома, вогкий,
щемно-гiркавий дух ще живого (останнi днi - живого) зела: сонце в високих
прорiджених кронах, початок навчального року, дорога до школи через
наскрiзно визолочений свiтлом парк, i зграйка пiдлiткiв, бiлiючи вiтрильно
розмаяними футболками, з не до речi квакливо артикульованим - англiйським! -
смiхом протупотiла навперейми, мигнули, як за склом, змруженi проти сонця
юнi вiї, пшенична воскова спiлiсть оголених ший i розколиханих ходою рук,
мигнула думка: ще вас, зайчата, не било, - а може, хтозна, може, когось i
обмине? - i зупинилась по цей бiк шиби, тамуючи ридання, що пiдступилось пiд
горло: Господи, та невже ж усе скiнчилося - справдилося все, обiцяне на
свiтанку життя тим розлитим у просторi прибутним, стугонiючим покликом,
обвiяло - подмухом по волоссю, мазком по губах, так i не вивернувши до дна,
не видобувши з неї головного?.. (як грiзно рокотав був: "Я тебе розiрву!", -
пiдхопивши пiд колiна, натягаючи її на себе, - а у вислiдi й не скiнчила нi
разу: хiба, може, той живцем патраючий бiль - теж один iз способiв
кiнчати?). "В кiнцi осiнньої дороги в'яне плоть, /
I листя шамотить з мишиним шарудiнням. /
Оголюється обрiй - i Господь /
Стоїть помiж дерев у бiлому одiннi..." I що ж тепер, Господи? Що ж
тепер?..
"Господи, куди ж далi?" - так було пiдписано шкiц, який вона пiдгледiла
в його робочому альбомi, необачно залишеному на виднотi: на самому вершечку,
на гранчастому шпилi гори балансував на однiй нозi голомозий чоловiчок з
небезпечно вигостреним, як у автора, обличчям (всi мальованi ним обличчя
були умовнi, i всi невловно-мiнливо подiбнi мiж собою, мовби розбiгались, як
кола по водi, вiд потопленого ориґiналу - так нiколи й не написаного
автопортрета), - чоловiчок обiруч держав драбину, наставлену в небо, i
питався в Бога, куди ж далi, але небо над ним було порожнє. "Я завжди хотiв
одного - реалiзуватися". Чудесний збiг, братiку, - я так само, тiльки що це
значить - реалiзуватися? Колись - iще коханий, iще вияскравлений її любовним
замилуванням, як свiжовiдреставроване полотно: твердi, смарагдовi спалахи в
зорi, той нестерпний (о, до стогону!) профiль зi старовинної монети,
срiблистий, нi, скорше алюмiнiєвого посвiту, йоржик ("Дикобразик!" -
смiялася, гладячи, поривчасто втуляючи цю сухо, породисто вилiплену голову
собi мiж персiв), суцiльний метал, камiнь, обсидiан! - сидячи в неї в кухнi,
звiсивши руки мiж колiн i невiдривно втупившись у кахляний вiзерунок на
долiвцi (i того бахматого светра, в якому геть тонула його цупка, у вузлик
стиснута постать, вона також полюбила), вiн розповiв їй про свого батька, -
дiд старiвся самотою десь у селi на Подiллi, давай провiдаємо його - вдвох,
поїдеш зi мною? (i їй зараз же уявилось, як гордо каже, хряпаючи дверцятами
машини: "Тату, це моя жiнка!" - те простолюдне "жiнка" в устах українських
мужчин завжди пороло їй слух, але тут - тут вона б не ґзилася, з усмiшкою
ступила б, як iз журнальної обкладинки, у своєму шикарно просторому
кармазиновому пальтi од "Лiз Кларбон" i чорних, гармошкою, чобiтках на
височенних пiдборах, у розквашений дощами чорнозем - чи що там у них, ґлей?
пiски? - пiдводячи комiр, тонкi музичнi пальцi з наманiкюреними в тон пальту
нiгтями, гойдливi дармовиси арабських срiбних сережок: його гордо
демонстрований здобуток, остаточна перемога, якою справджене життя
звiтується перед своїм витоком) - молодiсть старого пройшла по концтаборах,
нiмецьких i радянських, лпомиї хлебтав iз корита", - вимовив, нiби чиряка
вичавлював: з хижим притиском i хворобливою приємнiстю бачити виприслий
гнiйний стрижень, - i докiнчив неголосно, так i не пiдводячи зору: "Раби не
повиннi родити дiтей". - "Що ти таке кажеш, як смiєш, грiх!" - "Бо це
вспадковується". - "Нi чорта не вспадковується - хочеш сказати, що в тобi
нема свободи?" - "Бажання вирватись - iще не свобода". Вирватись! - її
потрясло це слово, так легко вийняте з її власного словника, нiби вiн загодя
знав, на якiй сторiнцi розкрити, - тим словом вiн вивiв на яв i так
потвердив, устiйнив неомильнiсть її родового iнстинкту, що врубався тої
першої ночi, впiзнавши: милий мiй, рiдний, хлопчику маленький, iди до мене,
в мене, я обтулю, закрию тебе собою, я народжу тебе заново, так, разом,
вiднинi й до кiнця, ну ясно ж, ми одружимось, та що там, ми вже одружилися,
i в нас буде - син ("Родити тобi треба, - задихнувшись одривався од її
губiв, не в змозi довше зносити цiлування навстоячки: - молока в тобi
багато!" - в тому його, кошмарнуватому якомусь, - хоч вiн, спасибi, щадив її
перед подробицями, вiдбуваючись болiсним жестом - долонями по лицю, як сухе
вмивання: "Ат - митарства...", - шлюбi - в нього був син, уже дорослий,
студент, i, казали, страшенно славний пацан, вiд нього взагалi мали родитися
хлопцi, такi речi вона визначала з мiсця, блискавичним наскрiзним знаттям,
вiд дiвчини ще - з кожним мужчиною, геть i до всякої койки: хто з цим-от
буде, син чи дочка, - чия стать дужча), - бiлявеньке, з курчачо-пушистим
волоссям хлоп'ятко, що вже кiлька разiв являлося їй у снах, - покрутившись у
безповiтряному просторi, потяглося, вхлипнуте яросною силою її пориву, - на
нього: буде класний хлопчисько, як золото (i все строкате сум'яття
прочитаних ними книг, його картин, її фортепiано, Боже, як же багато всього
нажитого й передуманого! - пiрвавшись у барвний вихор, злившись докупи,
вмент утворило в уявi - гнiздо, стало структурою - завершено-круглою, з
живим тяжиком в осердi: зовсiм непогано народитися в такому свiтi, i ми - ми
зумiємо його захистити, правда? йолки-палки, та скiльки нас узагалi є, тої
нещасної, через силу, впоперек iсторiї затриманої iнтелiґенцiї вкраїнської,
- горсточка, й та розпорошена: вимираючий вид, повигиблi клани, нам би
розмножуватись шалено й повсякчас, кохаючись де лиш можна, з орґiастичною
ненатлiстю зливаючись в єдине, зойкаюче-стогнуче щастям кублище рук i нiг,
встеляючи собою, заселяючи наново цю радiоактивну землю! - син, от вiн-то
нарештi звiльнений буде вiд того спадку, за який цiлу молодiсть
розплачувалися ми - так тяжко, що вже наче й сповна), - лютий, яркий
iнстинкт породи, раз усвiдомлений нею на ввесь обшир духа, заповнив її
цiлком i попер навмання, все на шляху змiтаючи, - що там розгепане авто, що
там вiдстанi - мiж мiстами, а хочби й мiж континентами! - що там пожежа з
повiстками й ментiвськими протоколами (а яка дивна була пожежа, слiдство так
нiчого й не доглупалося, на зимовiй дачi, куди приїхали компанiєю, вiн
розкладав над ранок вогонь у камiнi, то вiн наполiг на шашликах, змотався
автом, тодi ще цiлим, удосвiта на ринок, купив м'яса, - їй запам'яталось, як
нiс наперед себе тяжкого, одутого пластикового пакета в кров'яних патьоках:
якось недобре, мутно дiяло на неї те безсоння - засушливий згiрклий посмак у
ротi, вiдчуття немитостi й бруду пiд нiгтями, гадалось тодi - вiд утоми,
перепою-перекуру, а потiм, у нормальних уже, та що нормальних, у, вважай,
кльових, зо всiма американськими вигодами, умовах, показалося - ннiт, не вiд
того, - вiдчуття тим бiльш неясне, що вiн же був такий клiнiчний чистюк,
щоранку по годинi плюскотався пiд душем, i то не рахуючи голiння, аж її
брала зла цiкавiсть: що здоровий хлоп може там годину робити, онанує, чи що?
його власного запаху вона так нiколи й не занюшила: тютюн - так, дезик -
так, але як, чорт забирай, пахне мужчина, з яким прецiнь два мiсяцi, пардон
за високий стиль, дiлилося стiл i ложе? - навiть сперма його, здавалось, не
мала запаху, може, тим, що, iно скiнчивши, зривався й гнав до ванни як
ошпарений, слухай, менi що - за тобою бiгти, чи як? "То все було - блуд i
бруд: /
Промивка пiдземних руд /
Од давнiх, стiйких отрут, /
По чiм залишався - труп. /
Вiдмитий i непахкий, /
Розкинувши двi руки, /
Немов окоренки крил, /
Лежав, мовчав i курив. /
I я мовчала невлад, /
I входив у мене - ад", - це вона тепер таке пише, хоч на фiґ його таке
й писати - функцiя хворого органiзму, не бiльше, а тодi - тодi крiзь
безсонну очманiлiсть блищав тонко, з просинцем накрохмалений снiжок, на
шибках сяли морозянi лисицi, була тиша, велика, аж наче всесвiтня, тiльки
пошурхував надворi пiд кроками схвачений порошею падолист, пасмуги блiдого
сонця лежали на паркетi, коли вона вступила до зали, де вiн, присiвши
навпочiпки перед камiном, розкладав вогонь, пiдсовував наготовленi полiнця,
озвався, не повертаючи голови: "Чуєш? - з горища долинав химерний,
ляскотючий звук: - кран прорвало, треба буде майстра викликати", - провела,
з-за спини, рукою йому по потилицi - проти шерстi, нiби сподiвалася
викресати iскри, що його чинити з цею ворохобнею в собi, лщо менi робити з
тобою?", i тут - заледве встигла вiдступитися - влетiв Лесик у куртцi
наопашки, вдарило крупним планом - танцюристо закрутився об'єктив:
iстерично-веселий жах з очей, рот, розчахнутий криком: "Люди! Втiкайте,
горить!" - хто - горить, що - горить, а вже були надворi, тупо стояли,
позадиравши голови: цiла мансарда двигонiла, обнята густим, жовтяво
пiдсвiченим димом, вiн бурхав у небо, i вже гоготiв, вже щось наростало в
ньому реготом, пiдносячись на повен зрiст, з трiском проламуючись головою
крiзь покрiвлю на волю, у-гу-гу-гуу, нарештi! - i вона знову, мигцем,
подивувалася, що не чує в собi страху, що - вiдрубана, мов не з нею те все
дiється, - вiд сусiдiв бiгла по дорiжцi окаряч молодиця, навiщось
напинаючись на бiгу чорною хусткою, хтось метнувся дзвонити, заскакали на
узбiччi зору обличчя й постатi, зчинилася веремiя, а вона бачила тiльки його
дивний, нетутешнiй якийсь, спокiй, зведений до низького срiблястого неба
профiль, руки в кишенях, згадала рядки з його листа, невдовзi перед тим
одержаного: "Звикаю до свого нового стану, але потребую лiкiв. Згоден на
лiкарню, тюрму, лоботомiю", - щось тут було не те, i коли, по кiлькох
годинах, як уже погасили, як вiдверещали, вiдблимали по снiгу синюшними
сполохами пожежки, а слiдчий ще не приїхав, i компанiя, вся ще в зашпорах
збудженого смiху, кашлю, сякання - перший шок пересiвся, й належалось
вiдпружитися, - додавлювала заготовлену, було, пiд шашлик пляшку коньяку в
сухому й такому ж притульному, пiсля всього, флiґелi - вже мало що не
родина, ох братцi, ну нi фiґа собi, лини-но ще, кому лимончика, уф, кайф,
здається, вставило, дайте хто цигарку, - i вiн зненацька полiз у сумку й
витяг жменю бенгальських шпичакiв: купив уранцi на ринку, як їздив по м'ясо,
думав, зiзнався кротко, влаштувати невеличкий фейєрверк, - вибух нервового
реготу стряс флiґелем, аж шибки забряжчали: ну й ну, i влаштував, - як це
тобi вдалося? ти хоч слiдчому, чуєш, не показуй, - склав зморшки в усмiшку,
розвернувся до неї, пiдваживши коротким, кинджальним зблиском мiшкуватi
повiки: "Може, ти хоч так мене запам'ятаєш", - того-бо ранку, перед пожежею,
вона сказала йому, що їде до Америки. I нiчого не встановило слiдство,
геть-таки нiчогiсiнько, - просто вирвався звiдкiлясь дух вогню, ким? чим
випущений? - вирвавсь, i дев'ять мiсяцiв гнався за нею, вже по американських
широтах, в кухнi, надто поночi, як виходила перекурити, раз у раз зринав
виразний сiрчаний запах - чи то газ витiкав? - сковорiдки з гюрзячим
шипiнням плювались їй на ноги киплячою олiєю, опiки гоїлися кепсько, а вже
при ньому, як прилетiв-таки, повiдкривалися, мов стиґми, прости Господи, -
вiн сам залiплював їй пухирi на литках вiддертою вiд яєшної шкаралущi
плiвою: "Посидь так, хай пiдсохне", - i лишалась сидiти перед телевiзором,
покiрно вклавши на coffee
table35 свої нерiвно
попiдсмалюванi сирi ковбаси, вже цiлком визутi з усякого еротичного чару, -
i врештi, останнього вечора перед тим, як мали, хвалити Бога, вибиратись iз
квартири, перетвореної за час їхнього спiвжиття на залютований бокс густо
встояного, аж нiби видимого темно-бурого чаду, - куди, неясно, тимчасом у
мотель, аби якась перемiна, - тодi, на прощання, вогонь повернувся в своєму
первiсному виглядi: була сама, готувала в кухнi вечерю, iз уже звичним
вiдчуттям до нудоти облягаючого стиску чекаючи на його поворот iз майстернi,
щось там обшкрiбала, спиною до плити, i враз озирнулась, як од поштовху, -
конфорка пiд каструлею палахтiла вже замалим не до стелi, i вже
зароджувалось у полум'ї те саме зловтiшне гоготiння, з яким цього разу була
сам на сам: fire alarm36
чомусь мовчав, як паралiзований, але над тим вона застановилася щойно
перегодом, а першої митi, машинально, не рознiмаючи зцiплених п'ястукiв - в
лiвому потiм виявила затиснуту цибулячу лушпайку, - ринулася збивати полум'я
трапленим попiдруч рушничком - воно ж, несите, зрадiло, мов на це й чекало,
рушничок зотлiвав їй в руках, гейби плавився, швидко скручуючись
почорнiлими, спахаючими жаром краями, аж доки не здогадалася бурнути води -
одну кварту, другу, третю, - засичало, розповзлося їдким смородом, стала
серед кухнi з обгорiлою ганчiркою в опущених руках: нi, Господи, не
витримаю, уже не витримую! - i так справдився її сон - давнiй, минулорiчний,
задовго до знайомства їхнього побачений: деревцятко на роздорiжжi, трепетне
й шурхотливе, хтось невидимий запалює пiд ним багаття, черконувши сiрником,
i от - мить! - деревце охоплене пожаром, котрий тут-таки й гасне, мовби на
те лиш, щоб обглитати крону з листя, i там, де перед хвилею деревцятко
мiнилося свiтляною зеленню на тлi неба, стримить гiркий, зчорнiлий кiстяк. З
чим вас, дєвушка, й поздравляю. "Розпукнуте дерево в голiм ряду - /
Куди ж ти, дурненьке, спiшило? /
Ще й землю розкислу, безживно-руду /
Пiстрява трава не замшила, /
Ще вiтер весняний чаїться, як миш, /
Пiд вiттям, насторченим в мiтли, - /
А ти вже зiтхаєш, а ти вже дрижиш /
Клейким ряботинням на свiтлi! /
Навспинячки тягнешся, бiдне дитя, /
З усiх своїх сокiв i нервiв - /
Аж чути, здається, як млосно хрустять /
Сустави, за зиму завмерлi..," - спершу був цей вiрш, також недописаний
- а слабо було дописати, до кiнця додумати - слабо? - потiм той сон, потiм -
усе, що було потiм. Валяй тепер, розкопирсуй углиб, шар за шаром,
археолоґине ти горопашна, - тiльки жалiти себе не смiй, нiщо-бо не ослаблює
так, як жалiсть до себе). Хто б оце сказав - вiршi, вони тiльки
передбачають, чи, чого доброго, витворюють нам майбутнє - викликаючи з
ройовиська схованих у ньому можливостей ту, котру називають? I якщо це
справдi так - якщо ми, слiпi шаленцi, самi програмуємо життя наперед,
раденькi, що дурненькi, - що так кльово написалося! - робимо його таким,
яким воно є, - то який же це страшний дар, Господи, - наче бомба в руках
п'ятилiтка, - i як його одмолити?
Хто (що) пише нами?
Господи, я боюсь. Я нiколи досi не боялась по-справжньому - не
зовнiшнiх обставин (то пусте, з них-бо завше можна якось вибабратися), а
себе самої. Я боюся ввiрятися власному хисту. Я бiльше не вiрю, що вiн - у
твоїй руцi.
Зглянься надi мною. Ну будь ласка.
Вечорами вона втiкає до бiблiотеки - головно на те, аби не лишатися в
хатi, де розпач пiдстерiгає її в западаючiй тьмi, щоб накрити з головою
чорним мiшком, - але й бiблiотека не рятує: жодне з тих, бiльш або менш
талановито виписаних i оправлених у фолiанти з постираними корiнцями чужих
життiв, що тягнуться й тягнуться, ряд за рядом, вiд пiдлоги до стелi,
багатоповерховими стелажами, поки вона намотує вздовж них кiлометраж у
пошуках нав'язаного собi самiй тома, - наче на вселенському цвинтарi (сiре
небо, безмежне, до небокраю, поле однакових сiрих надгробкiв, i хоч знаєш,
що пiд кожним зачаївся небiжчик, готовий, iно погукають, вихопитися наверх,
прибравши живiсiньку й повнокровну стать, але сама ця астрономiчна кiлькiсть
зводить нанiвець будь-який смисл вибору когось одного: скiлькох iз них,
справдi, ти потрапиш на своєму вiку воскресити, i скiльки таким робом
воскрешених-прочитаних щось для тебе означали? все, що ти можеш - i це
щонайбiльше! - долучитись до їхнiх монотонних лав ще одним малопримiтним
томиком, а вклеєнi на форзацах бланки з чорнильними штампиками date
due37 безсторонньо
реєструють абсурднiсть цiлого цього заняття: згiдно з ними, за двадцять
рокiв у Гарвардi ти виявилася п'ятою, хто випозичав "Брiфiнґ iз сходження в
пекло" Дорiс Лессiнґ - роман, який згадується в усiх лiтературних
довiдниках, i дiйсно того вартий, - i другою, кого зацiкавило польське
видання Мiлоша, - бiльшiсть же виповiджених життiв так i пилюжаться
незапотребованими листами в номерних шухлядах пiд вiконечком "До
запитання"), - жодне з тих життiв не має до неї стосунку, жодне не
вiдповiдає на єдине питання, котре їй нiяк не пiд силу обiйти, ну нi з якого
боку, хоч куди б смикалася в миршавенькiй надiї на зачiпку: чому не тепер?
не вже? чого чекати?
Красивi дiти, у нас мали б бути красивi дiти: елiтна порода. Лiпше не
згадувати, так? Та нi, воно якось i не болить уже: пам'ятається - думками, а
не чуттями (i невiдомо, що гiрше!). Що правда, то правда: в рабствi народ
вироджується, - тлуми, що заповняють київськi автобуси, всi отi сутулi,
пом'ятi лицями чоловiки на жокейськи вивернутих ногах, жiнки, похованi пiд
тюленистим коливанням сиром'ясного тiста, молодики з дебiльним смiхом i
вовчим прикусом, що пруть напролом, не розбираючи дороги (не вiдступишся -
зiб'ють з нiг i не завважать), i дiвулi з грубо вималюваними поверх шкiри
личинами (зчисть шмаровидло - i оголиться гладенька яйцеподiбна поверхня, як
на полотнах Де Кiрiко) та стiйкою аурою якоїсь липкуватої недомитостi, - то
наче речi, змайстрованi нелюбовно, абияк, на вiдчiпного: гнали план у кiнцi
кварталу, потребували дитини, щоб стати на квартирну чергу, або просто
трахнулися десь у парадняку чи, по п'яному дiлу, в тамбурi поїзда (вона
їхала колись у такому поїздi, з Києва до Варшави, на фестиваль поезiї,
здумати лишень! - хижа навала торбешникiв, плацкартний вагон, затарений
бебехами попiд стелю, - товар, ось як воно все у них звалося, зовсiм-таки
науково, на радiсть Карлику Марксу, - сморiд клозета, провислi на однiй
завiсi дверi до тамбура, що раз у раз вiдхиляються пiд розгiн тарахкотiння
iз повiльним, як мука скреготу зубовного, скрипом, звично бридливий вираз на
свiжопоголенiй пичцi польського митника, який бере - по пляшцi водки вiд
"пшедзялу", i це ще харашо, запевняють помолодiлi на радощах тiтки,
обтрушуючись i витягаючи - уфф, пронесло! - з бездонних спортивних рейтузiв
по двi-три чудесно врятованi пляшки, кожна потягне в Хелмi на десять баксiв:
ледачим претекстом, вдерся до неї в готельний номер, розколошкавши зi сну, -
все, все вiд початку було замiшано на колошканнi, на ґвалтовному вибиваннi
iз звичного фiзичного режиму, на ослаблених змислах, на пливучих, мов звук
на осiлих батарейках, рефлексах! - i стояв у тiсному, як лiфт, передпокоїку,
зi схрещеними на грудях руками, пiдпираючи дверi, по-котячи вимовно свiтячи
в неї очима, i її нагло пойняло - стисла зуби, аби не дзиґотали, - напливом
чудного, не еротичного навiть, нi! - якогось iншого, до млостi тривожного
збудження - мов перед операцiєю або екзаменом: щось iз гулом клубилося,
насуваючись на неї, щось необорне, темне й грiзне, щось самочинне i тому
справжнє, ще можна було ухилитись, пригнути голову, i хай би пронеслося
мимо, але в нiй не було страху, була - уже ввiмкнена, пiднесено-пружна
готовнiсть негайно рвонути назустрiч життю, скоро тiльки воно само припускає
з засидженого мiсця: справжнє - нагода рiдкiсна, це те, що бiльше за тебе,
до чого мусиш доростати, виплигуючи зi шкiри, скидаючи її позад себе, сiм
шкiр, дев'ять шкiр, аби тiльки не зупинятись! - добро, приймаю, очi в очi! -
"До вечора?" - "До вечора", - "Поїдемо тодi на каву?" - все знялося з мiсця,
вихор кушпелив листям по осiннiх дорогах, i мiстечко, в якому вона
народилася i яке цiлий час десь на вiдстанi, нiби на днi озера, берегло в
собi схованим її раннє, ще спросонне дитинство, повертало тепер його назад -
у нестерпно нiжнiй, вологiй пiдсвiтцi, це, власне, почалося з першого дня -
прибутний, пiдземний гул розбудженої пам'ятi, впiзнавання знайомих вуличок:
ах, ось вони якi! - вiтрина аптеки на розi, на тому ж мiсцi, що й двадцять
п'ять рокiв тому, - спинилась як урита, задихнувшись од сяйнулих слiз: тут
ставили мiську ялинку, i вона фотографувалась тодi з Дiдом Морозом,
п'ятирiчна дiвчинка в оцупкуватiй шубцi, запах мандаринок i бузкового
надвечiрнього снiгу, його блиск пiд лiхтарнями - а на тому боцi, трохи далi,
був, здається, кiнотеатр (ранковий сеанс - iз татом за руку - щось
документальне, про мавпочок)? - А вiн i зараз там є, вiдказували їй з
вимушеними примильними усмiхами, з якими належить розчулюватися на вид
чужого дитинства, i тiльки вiн, кого потягнула, за руку, за собою - туди:
"Поїхали до парку?" - "Куди скажете, панi, я весь ваш" (старовинний парк над
рiчкою, наново, як промитi, випливлi з багаторiчного туману кам'янi сходи,
облущена балюстрада, ах, от звiдки це в моїх снах! - i, о Боже коханий, ця
струмуюча барва, це повiльне, пiдводне свiтло, холоднувате,
блакитнаво-зелене, в якому застигли, вглиб алеї, дерева й лавочки, - таж це
ним свiтяться мої кращi, найбiльш мої вiршi, - отже, також звiдси?), - "Тут
десь був тодi березовий мiсток" - "Вiн i зараз є - ходiмо, покажу", - тiльки
вiн один не вдавав призвоїтого розчулення, взагалi нiчого не вдавав, а
мовчки, зосереджено й затято, думаючи й пiдмiчаючи своє, пролапувався крiзь
її стан, як потiм, ночами, крiзь шийку матки, щоб нарештi видихнути: га, ось
вона! - стояли над нерухомим плесом, встеленим ряскою кольору патини,
"Дивись, - хитнув головою, - який дзен", - i раптом боляче стис її за плечi:
"Слухай! Я люблю тебе i твiй мiсток. А тобi - слабо?" - "Що саме?" - "Слабо
сказати - я люблю тебе i твiй дзен? Слабо - бо я для тебе людина з пейзажу:
з цього пейзажу", - отодi-то й було спитати: а я - для тебе? Бо вона
направду впустила його у свiй пейзаж - у кожен iз своїх пейзажiв,
послiдовно, крок за кроком, кiнчаючи пенсiльванським, i вiн, скерувавшись
услiд за нею ("Остання моя любов", - хвалився приятелям: їй переказували, -
а з неї випорскували рядки, як бульбашки повiтря з легень потопельника:
"Осiнь. Раннє смеркання. /
Твань - i кроки, як ґумовi... /
Ця любов - не остання, /
Ти даремно так думаєш"), - пройшов крiзь її територiю, мов татарська
орда, - зi свистом i гиком випiкши майже з цiлого обширу пам'ятi, з усiх її
головних осiдкiв ту живильну, таємничо-мерехку любовну вологiсть, котру душа
з року в рiк назбирує в собi про запас: пiдгрунтовi води, ненастанне й
невловне на слух всьорбування-цмакання, чiпке запускання ворсистих корiнцiв
у темну глибину передсвiдомостi, в коридор, що зненацька вiдкривається - в
рознятий простiр спогаду: там завмирає дiвчинка серед осiнньої алеї, вперше
зачувши, як стугонить за туманом далекий обрiй, як свiт кличе її, обiцяючи
їй дорогу, от з тої дiвчинки все й починається, i що б не було потiм з тобою
в життi, - воно цiльне, воно держиться при купi доти, доки ти вiриш тiй
дiвчинцi, доки вловлюєш у собi почутий тодi нею поклик, - бо всi так званi
iдеали юностi - то пусте, ледi й джентльмени, панi й панове, forget
it34, вони приносяться
ззовнi, тим-то рiдко хто й потрапляє зберегти їм вiрнiсть, ну й грець iз
ними, невелика втрата, утрiть шмарклi, всi пожованi-пом'ятi лiтами бородатi
лiваки-шiстдесятники, колишнi хiппi, що так i не стяглися на власний
будиночок у сабербiї з квiтучим городчиком на задньому дворi та гараж iз
двома автами, а також усi тi, що стяглися, i зголили бороди, i непомiтно для
себе вкрились, як горнята поливою, ґлянсуватим, ситним полиском остаточно
зупиненого - в спокої й достатку - життя, i всi, колись киданi у "воронки",
на струс мозку духопеленi по ментарнях i пiдворiттях вкраїнськi бунтарi, а
нинiшнi лауреати державних премiй iз пухкими од спецбуфетiвського жирку
рученятами й добротливо, по-хазяйськи вгодованими, ох якими ж промовистими
спинами, вбганими в корсети блюмiнґдейлiвських пiджакiв, - хай не сниться
вам ваша прекрасна юнiсть, навiть якби всякi там невдахи витикали вам нею
очi, дурниця то все, щиро кажу, - злуда, омана: тiльки в дитинствi є правда,
тiльки ним i варт мiряти своє життя, i якщо ви зумiли не затоптати в собi ту
дiвчинку (того хлопчика - що то стояв з патичком на вигонi, вражений жаскою,
бо непiд'ємною, над людськi сили величною вогнянобарвною симфонiєю заходу),
- значить, ваше життя не звихнулось, прокривуляло, хай як там трудно й
болюче, за своїм власним руслом, значить, збулося, з чим вас i вiтаю, - i
любов, ледi й джентльмени, справдешня любов - вона завжди зряча на схованого
в iншому (iншiй) хлопчика (i дiвчинку: вiзьми мене - то завжди: вiзьми мене
з моїм дитинством, "Ось сюди, - показувала, завмираючи пересохлим голосом,
пригнувшись на передньому сидiннi, як припалий до гриви вершник, - тут
поворот у двiр, ось цей будинок", - була глупа нiч, третя ранку абощо, серед
порожньої вулицi горiла тiльки лiхтарня на розi, - вiн в'їхав пiд арку,
розвернув автомобiля, заглушив двигун, "Ось тi вiкна, бачиш, де балкон, на
третьому поверсi? Оце там ми жили", - в цю мить вiн i навалився на неї, з
довготамованим стогоном вп'явся в уста, зашастав руками пiд светром, трохи
заґвалтовно, але як сталось, так сталось, "Поїхали до тебе... В
майстерню...", - десь вiн i зараз там є, той двiр, i той балкон, i арка, i
зацiлiлий з-перед тридцяти рокiв старий каштан на пагорку - от тiльки
дiвчинки, що вийшла колись з того двору в нагуслий таємним гулом вологий
туман, - нема в ньому бiльше). Неправда, ти ще жива, вмовляє вона себе,
цiлий час на всi боки промняцкуючи пам'ять, наче вправний хiрург - витягнуте
з-пiд завалу тiло: тут - вiдчуваєте, коли натиснути? а тут? - промельками,
посмиками залишкових вiдрухiв щось часами нагадує про себе, - наприклад,
учора, вийшовши на вулицю, гостро - блискавичним поздовжнiм розтином углиб
рокiв - упiзнала запах осiннього листя, байдуже, як звуться цi дерева -
платани, канадськi клени, - запах був той самий, що вдома, вогкий,
щемно-гiркавий дух ще живого (останнi днi - живого) зела: сонце в високих
прорiджених кронах, початок навчального року, дорога до школи через
наскрiзно визолочений свiтлом парк, i зграйка пiдлiткiв, бiлiючи вiтрильно
розмаяними футболками, з не до речi квакливо артикульованим - англiйським! -
смiхом протупотiла навперейми, мигнули, як за склом, змруженi проти сонця
юнi вiї, пшенична воскова спiлiсть оголених ший i розколиханих ходою рук,
мигнула думка: ще вас, зайчата, не било, - а може, хтозна, може, когось i
обмине? - i зупинилась по цей бiк шиби, тамуючи ридання, що пiдступилось пiд
горло: Господи, та невже ж усе скiнчилося - справдилося все, обiцяне на
свiтанку життя тим розлитим у просторi прибутним, стугонiючим покликом,
обвiяло - подмухом по волоссю, мазком по губах, так i не вивернувши до дна,
не видобувши з неї головного?.. (як грiзно рокотав був: "Я тебе розiрву!", -
пiдхопивши пiд колiна, натягаючи її на себе, - а у вислiдi й не скiнчила нi
разу: хiба, може, той живцем патраючий бiль - теж один iз способiв
кiнчати?). "В кiнцi осiнньої дороги в'яне плоть, /
I листя шамотить з мишиним шарудiнням. /
Оголюється обрiй - i Господь /
Стоїть помiж дерев у бiлому одiннi..." I що ж тепер, Господи? Що ж
тепер?..
"Господи, куди ж далi?" - так було пiдписано шкiц, який вона пiдгледiла
в його робочому альбомi, необачно залишеному на виднотi: на самому вершечку,
на гранчастому шпилi гори балансував на однiй нозi голомозий чоловiчок з
небезпечно вигостреним, як у автора, обличчям (всi мальованi ним обличчя
були умовнi, i всi невловно-мiнливо подiбнi мiж собою, мовби розбiгались, як
кола по водi, вiд потопленого ориґiналу - так нiколи й не написаного
автопортрета), - чоловiчок обiруч держав драбину, наставлену в небо, i
питався в Бога, куди ж далi, але небо над ним було порожнє. "Я завжди хотiв
одного - реалiзуватися". Чудесний збiг, братiку, - я так само, тiльки що це
значить - реалiзуватися? Колись - iще коханий, iще вияскравлений її любовним
замилуванням, як свiжовiдреставроване полотно: твердi, смарагдовi спалахи в
зорi, той нестерпний (о, до стогону!) профiль зi старовинної монети,
срiблистий, нi, скорше алюмiнiєвого посвiту, йоржик ("Дикобразик!" -
смiялася, гладячи, поривчасто втуляючи цю сухо, породисто вилiплену голову
собi мiж персiв), суцiльний метал, камiнь, обсидiан! - сидячи в неї в кухнi,
звiсивши руки мiж колiн i невiдривно втупившись у кахляний вiзерунок на
долiвцi (i того бахматого светра, в якому геть тонула його цупка, у вузлик
стиснута постать, вона також полюбила), вiн розповiв їй про свого батька, -
дiд старiвся самотою десь у селi на Подiллi, давай провiдаємо його - вдвох,
поїдеш зi мною? (i їй зараз же уявилось, як гордо каже, хряпаючи дверцятами
машини: "Тату, це моя жiнка!" - те простолюдне "жiнка" в устах українських
мужчин завжди пороло їй слух, але тут - тут вона б не ґзилася, з усмiшкою
ступила б, як iз журнальної обкладинки, у своєму шикарно просторому
кармазиновому пальтi од "Лiз Кларбон" i чорних, гармошкою, чобiтках на
височенних пiдборах, у розквашений дощами чорнозем - чи що там у них, ґлей?
пiски? - пiдводячи комiр, тонкi музичнi пальцi з наманiкюреними в тон пальту
нiгтями, гойдливi дармовиси арабських срiбних сережок: його гордо
демонстрований здобуток, остаточна перемога, якою справджене життя
звiтується перед своїм витоком) - молодiсть старого пройшла по концтаборах,
нiмецьких i радянських, лпомиї хлебтав iз корита", - вимовив, нiби чиряка
вичавлював: з хижим притиском i хворобливою приємнiстю бачити виприслий
гнiйний стрижень, - i докiнчив неголосно, так i не пiдводячи зору: "Раби не
повиннi родити дiтей". - "Що ти таке кажеш, як смiєш, грiх!" - "Бо це
вспадковується". - "Нi чорта не вспадковується - хочеш сказати, що в тобi
нема свободи?" - "Бажання вирватись - iще не свобода". Вирватись! - її
потрясло це слово, так легко вийняте з її власного словника, нiби вiн загодя
знав, на якiй сторiнцi розкрити, - тим словом вiн вивiв на яв i так
потвердив, устiйнив неомильнiсть її родового iнстинкту, що врубався тої
першої ночi, впiзнавши: милий мiй, рiдний, хлопчику маленький, iди до мене,
в мене, я обтулю, закрию тебе собою, я народжу тебе заново, так, разом,
вiднинi й до кiнця, ну ясно ж, ми одружимось, та що там, ми вже одружилися,
i в нас буде - син ("Родити тобi треба, - задихнувшись одривався од її
губiв, не в змозi довше зносити цiлування навстоячки: - молока в тобi
багато!" - в тому його, кошмарнуватому якомусь, - хоч вiн, спасибi, щадив її
перед подробицями, вiдбуваючись болiсним жестом - долонями по лицю, як сухе
вмивання: "Ат - митарства...", - шлюбi - в нього був син, уже дорослий,
студент, i, казали, страшенно славний пацан, вiд нього взагалi мали родитися
хлопцi, такi речi вона визначала з мiсця, блискавичним наскрiзним знаттям,
вiд дiвчини ще - з кожним мужчиною, геть i до всякої койки: хто з цим-от
буде, син чи дочка, - чия стать дужча), - бiлявеньке, з курчачо-пушистим
волоссям хлоп'ятко, що вже кiлька разiв являлося їй у снах, - покрутившись у
безповiтряному просторi, потяглося, вхлипнуте яросною силою її пориву, - на
нього: буде класний хлопчисько, як золото (i все строкате сум'яття
прочитаних ними книг, його картин, її фортепiано, Боже, як же багато всього
нажитого й передуманого! - пiрвавшись у барвний вихор, злившись докупи,
вмент утворило в уявi - гнiздо, стало структурою - завершено-круглою, з
живим тяжиком в осердi: зовсiм непогано народитися в такому свiтi, i ми - ми
зумiємо його захистити, правда? йолки-палки, та скiльки нас узагалi є, тої
нещасної, через силу, впоперек iсторiї затриманої iнтелiґенцiї вкраїнської,
- горсточка, й та розпорошена: вимираючий вид, повигиблi клани, нам би
розмножуватись шалено й повсякчас, кохаючись де лиш можна, з орґiастичною
ненатлiстю зливаючись в єдине, зойкаюче-стогнуче щастям кублище рук i нiг,
встеляючи собою, заселяючи наново цю радiоактивну землю! - син, от вiн-то
нарештi звiльнений буде вiд того спадку, за який цiлу молодiсть
розплачувалися ми - так тяжко, що вже наче й сповна), - лютий, яркий
iнстинкт породи, раз усвiдомлений нею на ввесь обшир духа, заповнив її
цiлком i попер навмання, все на шляху змiтаючи, - що там розгепане авто, що
там вiдстанi - мiж мiстами, а хочби й мiж континентами! - що там пожежа з
повiстками й ментiвськими протоколами (а яка дивна була пожежа, слiдство так
нiчого й не доглупалося, на зимовiй дачi, куди приїхали компанiєю, вiн
розкладав над ранок вогонь у камiнi, то вiн наполiг на шашликах, змотався
автом, тодi ще цiлим, удосвiта на ринок, купив м'яса, - їй запам'яталось, як
нiс наперед себе тяжкого, одутого пластикового пакета в кров'яних патьоках:
якось недобре, мутно дiяло на неї те безсоння - засушливий згiрклий посмак у
ротi, вiдчуття немитостi й бруду пiд нiгтями, гадалось тодi - вiд утоми,
перепою-перекуру, а потiм, у нормальних уже, та що нормальних, у, вважай,
кльових, зо всiма американськими вигодами, умовах, показалося - ннiт, не вiд
того, - вiдчуття тим бiльш неясне, що вiн же був такий клiнiчний чистюк,
щоранку по годинi плюскотався пiд душем, i то не рахуючи голiння, аж її
брала зла цiкавiсть: що здоровий хлоп може там годину робити, онанує, чи що?
його власного запаху вона так нiколи й не занюшила: тютюн - так, дезик -
так, але як, чорт забирай, пахне мужчина, з яким прецiнь два мiсяцi, пардон
за високий стиль, дiлилося стiл i ложе? - навiть сперма його, здавалось, не
мала запаху, може, тим, що, iно скiнчивши, зривався й гнав до ванни як
ошпарений, слухай, менi що - за тобою бiгти, чи як? "То все було - блуд i
бруд: /
Промивка пiдземних руд /
Од давнiх, стiйких отрут, /
По чiм залишався - труп. /
Вiдмитий i непахкий, /
Розкинувши двi руки, /
Немов окоренки крил, /
Лежав, мовчав i курив. /
I я мовчала невлад, /
I входив у мене - ад", - це вона тепер таке пише, хоч на фiґ його таке
й писати - функцiя хворого органiзму, не бiльше, а тодi - тодi крiзь
безсонну очманiлiсть блищав тонко, з просинцем накрохмалений снiжок, на
шибках сяли морозянi лисицi, була тиша, велика, аж наче всесвiтня, тiльки
пошурхував надворi пiд кроками схвачений порошею падолист, пасмуги блiдого
сонця лежали на паркетi, коли вона вступила до зали, де вiн, присiвши
навпочiпки перед камiном, розкладав вогонь, пiдсовував наготовленi полiнця,
озвався, не повертаючи голови: "Чуєш? - з горища долинав химерний,
ляскотючий звук: - кран прорвало, треба буде майстра викликати", - провела,
з-за спини, рукою йому по потилицi - проти шерстi, нiби сподiвалася
викресати iскри, що його чинити з цею ворохобнею в собi, лщо менi робити з
тобою?", i тут - заледве встигла вiдступитися - влетiв Лесик у куртцi
наопашки, вдарило крупним планом - танцюристо закрутився об'єктив:
iстерично-веселий жах з очей, рот, розчахнутий криком: "Люди! Втiкайте,
горить!" - хто - горить, що - горить, а вже були надворi, тупо стояли,
позадиравши голови: цiла мансарда двигонiла, обнята густим, жовтяво
пiдсвiченим димом, вiн бурхав у небо, i вже гоготiв, вже щось наростало в
ньому реготом, пiдносячись на повен зрiст, з трiском проламуючись головою
крiзь покрiвлю на волю, у-гу-гу-гуу, нарештi! - i вона знову, мигцем,
подивувалася, що не чує в собi страху, що - вiдрубана, мов не з нею те все
дiється, - вiд сусiдiв бiгла по дорiжцi окаряч молодиця, навiщось
напинаючись на бiгу чорною хусткою, хтось метнувся дзвонити, заскакали на
узбiччi зору обличчя й постатi, зчинилася веремiя, а вона бачила тiльки його
дивний, нетутешнiй якийсь, спокiй, зведений до низького срiблястого неба
профiль, руки в кишенях, згадала рядки з його листа, невдовзi перед тим
одержаного: "Звикаю до свого нового стану, але потребую лiкiв. Згоден на
лiкарню, тюрму, лоботомiю", - щось тут було не те, i коли, по кiлькох
годинах, як уже погасили, як вiдверещали, вiдблимали по снiгу синюшними
сполохами пожежки, а слiдчий ще не приїхав, i компанiя, вся ще в зашпорах
збудженого смiху, кашлю, сякання - перший шок пересiвся, й належалось
вiдпружитися, - додавлювала заготовлену, було, пiд шашлик пляшку коньяку в
сухому й такому ж притульному, пiсля всього, флiґелi - вже мало що не
родина, ох братцi, ну нi фiґа собi, лини-но ще, кому лимончика, уф, кайф,
здається, вставило, дайте хто цигарку, - i вiн зненацька полiз у сумку й
витяг жменю бенгальських шпичакiв: купив уранцi на ринку, як їздив по м'ясо,
думав, зiзнався кротко, влаштувати невеличкий фейєрверк, - вибух нервового
реготу стряс флiґелем, аж шибки забряжчали: ну й ну, i влаштував, - як це
тобi вдалося? ти хоч слiдчому, чуєш, не показуй, - склав зморшки в усмiшку,
розвернувся до неї, пiдваживши коротким, кинджальним зблиском мiшкуватi
повiки: "Може, ти хоч так мене запам'ятаєш", - того-бо ранку, перед пожежею,
вона сказала йому, що їде до Америки. I нiчого не встановило слiдство,
геть-таки нiчогiсiнько, - просто вирвався звiдкiлясь дух вогню, ким? чим
випущений? - вирвавсь, i дев'ять мiсяцiв гнався за нею, вже по американських
широтах, в кухнi, надто поночi, як виходила перекурити, раз у раз зринав
виразний сiрчаний запах - чи то газ витiкав? - сковорiдки з гюрзячим
шипiнням плювались їй на ноги киплячою олiєю, опiки гоїлися кепсько, а вже
при ньому, як прилетiв-таки, повiдкривалися, мов стиґми, прости Господи, -
вiн сам залiплював їй пухирi на литках вiддертою вiд яєшної шкаралущi
плiвою: "Посидь так, хай пiдсохне", - i лишалась сидiти перед телевiзором,
покiрно вклавши на coffee
table35 свої нерiвно
попiдсмалюванi сирi ковбаси, вже цiлком визутi з усякого еротичного чару, -
i врештi, останнього вечора перед тим, як мали, хвалити Бога, вибиратись iз
квартири, перетвореної за час їхнього спiвжиття на залютований бокс густо
встояного, аж нiби видимого темно-бурого чаду, - куди, неясно, тимчасом у
мотель, аби якась перемiна, - тодi, на прощання, вогонь повернувся в своєму
первiсному виглядi: була сама, готувала в кухнi вечерю, iз уже звичним
вiдчуттям до нудоти облягаючого стиску чекаючи на його поворот iз майстернi,
щось там обшкрiбала, спиною до плити, i враз озирнулась, як од поштовху, -
конфорка пiд каструлею палахтiла вже замалим не до стелi, i вже
зароджувалось у полум'ї те саме зловтiшне гоготiння, з яким цього разу була
сам на сам: fire alarm36
чомусь мовчав, як паралiзований, але над тим вона застановилася щойно
перегодом, а першої митi, машинально, не рознiмаючи зцiплених п'ястукiв - в
лiвому потiм виявила затиснуту цибулячу лушпайку, - ринулася збивати полум'я
трапленим попiдруч рушничком - воно ж, несите, зрадiло, мов на це й чекало,
рушничок зотлiвав їй в руках, гейби плавився, швидко скручуючись
почорнiлими, спахаючими жаром краями, аж доки не здогадалася бурнути води -
одну кварту, другу, третю, - засичало, розповзлося їдким смородом, стала
серед кухнi з обгорiлою ганчiркою в опущених руках: нi, Господи, не
витримаю, уже не витримую! - i так справдився її сон - давнiй, минулорiчний,
задовго до знайомства їхнього побачений: деревцятко на роздорiжжi, трепетне
й шурхотливе, хтось невидимий запалює пiд ним багаття, черконувши сiрником,
i от - мить! - деревце охоплене пожаром, котрий тут-таки й гасне, мовби на
те лиш, щоб обглитати крону з листя, i там, де перед хвилею деревцятко
мiнилося свiтляною зеленню на тлi неба, стримить гiркий, зчорнiлий кiстяк. З
чим вас, дєвушка, й поздравляю. "Розпукнуте дерево в голiм ряду - /
Куди ж ти, дурненьке, спiшило? /
Ще й землю розкислу, безживно-руду /
Пiстрява трава не замшила, /
Ще вiтер весняний чаїться, як миш, /
Пiд вiттям, насторченим в мiтли, - /
А ти вже зiтхаєш, а ти вже дрижиш /
Клейким ряботинням на свiтлi! /
Навспинячки тягнешся, бiдне дитя, /
З усiх своїх сокiв i нервiв - /
Аж чути, здається, як млосно хрустять /
Сустави, за зиму завмерлi..," - спершу був цей вiрш, також недописаний
- а слабо було дописати, до кiнця додумати - слабо? - потiм той сон, потiм -
усе, що було потiм. Валяй тепер, розкопирсуй углиб, шар за шаром,
археолоґине ти горопашна, - тiльки жалiти себе не смiй, нiщо-бо не ослаблює
так, як жалiсть до себе). Хто б оце сказав - вiршi, вони тiльки
передбачають, чи, чого доброго, витворюють нам майбутнє - викликаючи з
ройовиська схованих у ньому можливостей ту, котру називають? I якщо це
справдi так - якщо ми, слiпi шаленцi, самi програмуємо життя наперед,
раденькi, що дурненькi, - що так кльово написалося! - робимо його таким,
яким воно є, - то який же це страшний дар, Господи, - наче бомба в руках
п'ятилiтка, - i як його одмолити?
Хто (що) пише нами?
Господи, я боюсь. Я нiколи досi не боялась по-справжньому - не
зовнiшнiх обставин (то пусте, з них-бо завше можна якось вибабратися), а
себе самої. Я боюся ввiрятися власному хисту. Я бiльше не вiрю, що вiн - у
твоїй руцi.
Зглянься надi мною. Ну будь ласка.
Вечорами вона втiкає до бiблiотеки - головно на те, аби не лишатися в
хатi, де розпач пiдстерiгає її в западаючiй тьмi, щоб накрити з головою
чорним мiшком, - але й бiблiотека не рятує: жодне з тих, бiльш або менш
талановито виписаних i оправлених у фолiанти з постираними корiнцями чужих
життiв, що тягнуться й тягнуться, ряд за рядом, вiд пiдлоги до стелi,
багатоповерховими стелажами, поки вона намотує вздовж них кiлометраж у
пошуках нав'язаного собi самiй тома, - наче на вселенському цвинтарi (сiре
небо, безмежне, до небокраю, поле однакових сiрих надгробкiв, i хоч знаєш,
що пiд кожним зачаївся небiжчик, готовий, iно погукають, вихопитися наверх,
прибравши живiсiньку й повнокровну стать, але сама ця астрономiчна кiлькiсть
зводить нанiвець будь-який смисл вибору когось одного: скiлькох iз них,
справдi, ти потрапиш на своєму вiку воскресити, i скiльки таким робом
воскрешених-прочитаних щось для тебе означали? все, що ти можеш - i це
щонайбiльше! - долучитись до їхнiх монотонних лав ще одним малопримiтним
томиком, а вклеєнi на форзацах бланки з чорнильними штампиками date
due37 безсторонньо
реєструють абсурднiсть цiлого цього заняття: згiдно з ними, за двадцять
рокiв у Гарвардi ти виявилася п'ятою, хто випозичав "Брiфiнґ iз сходження в
пекло" Дорiс Лессiнґ - роман, який згадується в усiх лiтературних
довiдниках, i дiйсно того вартий, - i другою, кого зацiкавило польське
видання Мiлоша, - бiльшiсть же виповiджених життiв так i пилюжаться
незапотребованими листами в номерних шухлядах пiд вiконечком "До
запитання"), - жодне з тих життiв не має до неї стосунку, жодне не
вiдповiдає на єдине питання, котре їй нiяк не пiд силу обiйти, ну нi з якого
боку, хоч куди б смикалася в миршавенькiй надiї на зачiпку: чому не тепер?
не вже? чого чекати?
Красивi дiти, у нас мали б бути красивi дiти: елiтна порода. Лiпше не
згадувати, так? Та нi, воно якось i не болить уже: пам'ятається - думками, а
не чуттями (i невiдомо, що гiрше!). Що правда, то правда: в рабствi народ
вироджується, - тлуми, що заповняють київськi автобуси, всi отi сутулi,
пом'ятi лицями чоловiки на жокейськи вивернутих ногах, жiнки, похованi пiд
тюленистим коливанням сиром'ясного тiста, молодики з дебiльним смiхом i
вовчим прикусом, що пруть напролом, не розбираючи дороги (не вiдступишся -
зiб'ють з нiг i не завважать), i дiвулi з грубо вималюваними поверх шкiри
личинами (зчисть шмаровидло - i оголиться гладенька яйцеподiбна поверхня, як
на полотнах Де Кiрiко) та стiйкою аурою якоїсь липкуватої недомитостi, - то
наче речi, змайстрованi нелюбовно, абияк, на вiдчiпного: гнали план у кiнцi
кварталу, потребували дитини, щоб стати на квартирну чергу, або просто
трахнулися десь у парадняку чи, по п'яному дiлу, в тамбурi поїзда (вона
їхала колись у такому поїздi, з Києва до Варшави, на фестиваль поезiї,
здумати лишень! - хижа навала торбешникiв, плацкартний вагон, затарений
бебехами попiд стелю, - товар, ось як воно все у них звалося, зовсiм-таки
науково, на радiсть Карлику Марксу, - сморiд клозета, провислi на однiй
завiсi дверi до тамбура, що раз у раз вiдхиляються пiд розгiн тарахкотiння
iз повiльним, як мука скреготу зубовного, скрипом, звично бридливий вираз на
свiжопоголенiй пичцi польського митника, який бере - по пляшцi водки вiд
"пшедзялу", i це ще харашо, запевняють помолодiлi на радощах тiтки,
обтрушуючись i витягаючи - уфф, пронесло! - з бездонних спортивних рейтузiв
по двi-три чудесно врятованi пляшки, кожна потягне в Хелмi на десять баксiв: