d>/SU/UKRAINA/ZABUZHKO/ukr_sex_ukr.txt
Оксана Забужко. Польовi дослiдження з украiнського сексу
---------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен на странице
http://xyz.org.ua/ukrainian/koi/litera/zabuzhko/ukr_sex.ukr.html
Это нашумевший скандальный роман напечатан на Украине в 1996, некоторые
рецензии на него были и в российской прессе. Кроме того, в номере 3 "Дружбы
народов" вышел его русский перевод, а в номере 16 "Литературной газеты" есть
рецензия (недоступные пока в он-лайн).
Справочный файл об Оксане Забужко содержит всю необходимую информацию.
---------------------------------------------------------------
Сексуальна одiссея художника й поетеси, розгортаючись в Українi й
Америцi кiнця ХХ-го столiття, обертається правдивою середньовiчною
мiстерiєю, в якiй героїня проходить кругами недавньої української iсторiї,
щоб зустрiтися вiч-на-вiч iз Дияволом...
Даний художнiй твiр розповсюджується в електроннiй формi з вiдому
та згоди власника авторських прав на некомерцiйнiй основi при умовi
збереження цiлiсностi i незмiнностi тексту, включаючи збереження даного
повiдомлення. Будь-яке комерцiйне використання даного тексту без вiдому i
прямої згоди власника авторських прав НЕ ДОПУСКАЄТЬСЯ.
Роман видано окремою книжкою
Київ - Видавництво "Згода"-1996
Copyright © Оксана Забужко 1996
Оксана Забужко
ПОЛЬОВI ДОСЛIДЖЕННЯ
З УКРАЇНСЬКОГО СЕКСУ
Вiд автора
Пропонований читачевi роман мав щастя зажити скандальної репутацiї
задовго до виходу в свiт. Його чорнова версiя, вiддрукована свого часу в
Пiтсбурзькому Kinko Copies числом 12 примiрникiв, iз мiркувань суто
практичних (щоб не пропала при перелетi через Франкфурт), i роздана авторкою
друзям "почитати" (переважно у сподiваннi розумних порад), цiлком
несподiвано зробила карколомну кар'єру: вона вiдродила самвидав. У Нью-Йорку
й Чiкаґо, Парижi й Мюнхенi, Києвi i Львовi запрацювали копiювальнi машини,
ксерокси нi в чому не винного чорновика, передаванi з рук у руки, розлiзлися
межи людьми, мов мишенята, i по кiлькох мiсяцях у київськiй квартирi авторки
залунали рiшучi мiжнароднi дзвiнки: одразу з двох захiдних країн їй
погрожували судом i забороною права на в'їзд.
А ще кажуть, нiби лiтературою в наш час нiхто не цiкавиться, збуджено
подумала авторка й подалася до Сашка Задираки замовляти з себе новий,
якомога чепурнiший фотопортрет (його вмiщено в цьому виданнi) - для
майбутньої судової справи. Тимчасом довкола роману закружляли перекладачi ще
з чотирьох країн, i простий пiдрахунок показував, що, коли все буде гаразд
(постукати по дереву!), то на кiнець столiття перед сердешною дослiдницею
українського сексу погодяться вiдчинити ворота хiба тiльки деякi держави
Центральної Африки та Тихоокеанського архiпелагу. Кепсько обiзнанiй iз
мiжнародним правом, але, як усi письменники (навiть i українськi!), не
вiльнiй од манiї величности, авторцi вже ввижалися дипломатичнi конфлiкти,
численнi ноти до українського уряду i, врештi, повна мiжнародна iзоляцiя
нашої незалежної держави. Звiдси недалечко було й до танкiв окупацiйної
армiї. Нажахана такою перспективою, авторка, з натури лояльна громадянка i
патрiотка, вирiшила, що мусить придушити катастрофу в зародку, i з цiєю
метою доводить до вiдома читачiв наступне.
1) Нинiшнє видання є єдиною, призначеною для друку, версiєю роману.
2) Будь-якi iншi, наявнi в ксерокопiях, версiї, мають пiратське
походження, i за їхню циркуляцiю та можливе використання поза вiдомом
авторки вона вiдповiдальностi не несе.
3) Роман, як легко довiдатися з термiнолоґiчних словникiв, - це жанр
художньої лiтератури, а не роздiл iз особової (чи то судової) справи автора,
- вiдповiдно вiд усiх можливих аналоґiй мiж описаним у цiй книжцi, з одного
боку, та реальними особами й подiями, з другого, авторка наперед
вiдмежовується (французи в таких випадках кажуть: хай буде соромно тому, хто
погано про це подумає).
Наостанцi авторка складає сердечну дяку друзям, котрi стояли бiля
витокiв цiєї книжки i, кожне на свiй спосiб, прислужилися до її появи на
свiт: Лiндi Рейдер i Лiсi Сапiнкопф - за iдею, Михайловi Найдану i
Ростиславу Бойковичу - за дiяльну помiч у її втiленнi, Аскольдовi Мельничуку
- за моральну i професiйну пiдтримку, без якої теж нiчого б не вийшло або, в
крайньому разi, вийшло б щось зовсiм iнше.
Ну от i все, любий мiй читачу. За вiкном у мене то сонцем, то зливою
мерехтить над печерськими горбами липнева гроза, на сусiдському балконi
натхненно голосить ошалiлий пiвень, пiд балконом притулилася парочка - i не
помiчає, що дощ ущух, дзвонить телефон, i я, з нiжнiстю i жалем, ставлю
крапку в усiй цiй iсторiї: як звичайно закiнчували свої послання древнi, я
сказала - i спасла свою душу.
Оксана Забужко
Київ, 31 липня 1995 року
Ще не сьогоднi, каже вона собi. Нi, ще не сьогоднi. В кухнi - крихiтнiй
eat-in kitchen1 (холодильник,
електроплитка, шафки з абияк учепленими дверцятами, що наврипились, iно
вiдвернешся, безсило вiдхилятися, як щелепа на вже-несамовладному обличчi, i
все це вiдгороджено невисоким дощаним стояком, щось нiби шинквасом, - на
нього можна просто з тої вузесенької обори подавати до кiмнати - аякже, чому
нi! - ну хоч би вранiшню каву, або на обiд - пiдсмажене курча, таке, як ото
в телерекламах: золотаво зашкрумiле, мерехке од спiлих сокiв, iз грайливо
пiдiбганими нiжками вмощене на лапатих листках салати, засмажене курча
завжди виглядає щасливiшим од живого, просто промениться чудесним, смаглим
рум'янцем з утiхи, що зараз його з'їдять, - можна також подавати який-небудь
джус, чи джин з тонiком у високих товстобоких шклянках, можна з льодом,
кубики, коли набирати, смiшно поторохкують, можна й без льоду, взагалi,
можливостей безлiч, треба тiльки одного - щоб хтось сидiв по той бiк їхньої
довбаної загороди, в якiй, здається, завелася мурашва, бо по стiльницi раз у
раз повзе щось, що в гiгiєнiчному американському домi не повинно би повзати,
та i в неамериканському теж, - хтось, кому ти це все добро мала б, сяючи
журнальною усмiшкою, з кухнi подавати, позаяк же там нiхто не сидить i
сидiти не збирається, то ти наповажилась була воздвигнути на стояковi
iмпровiзований зимовий сад iз двох безневинних вазонiв - три тижнi тому,
коли ти сюди вселилася, то були: пишна темнозелена кучма в жовтогарячих
квiтах - раз, i рясне намисто лискучих, схожих на пластиковi, червоних бубок
на високих стеблах з елеґантно завуженим листям - два; зараз обидва вазони
мають такий вигляд, нiби цi три тижнi їх день у день поливалося сiрчаною
кислотою, - на мiсцi буйної кучми клаповухо звисають кiлька пожовклих
листочкiв з нерiвно обгорiлими краями, а колишнi тугi червонi намистини
щодалi, то бiльше нагадують сушену шипшину, навiщось поначiплювану на рудi
цурупалки, - найсмiшнiше, що ти якраз не забувала, поливала свiй "зимовий
сад", ти плекала його, як учив Вольтер, еге ж, ти хотiла чогось живого в цiй
черговiй, казна-якiй з ряду-йому-же-несть-кiнця, тимчасовiй хатi, де бруди
всiх попереднiх винаймачiв невiдмивно повсякали в кожну шпарину, так що ти й
не бралася їх вiдмивати, - але подлi американськi бур'яни виявилися занiжнi
на твою депресiю, що незбовтана гусне в цих чотирьох стiнах, взяли й здохли,
поливай не поливай, - а ти ще хочеш, щоб тебе держалися люди!), - так ось, у
кухнi з глумливо глупим бульканням скапує вода в раковину, i нiчим перекрити
цей звук - навiть касети на поставиш, бо портативний магнiтофончик також
чомусь вийшов з ладу. Правда, ще за вiкном, вузьким, як вiдчиненi дверцята
шафи, темним о цiй порi ("блайндерсiв" ти не опускаєш, бо навпроти все'дно
глуха стiна), за протимоскiтною сiткою, либонь, застрягнувши в нiй,
настирливо сюрчить, як далекий телефонний дзвiнок, невидимий коник, - от так
само настирливо сюрчить i та думка, може, то взагалi вона й сюрчить, - а
чому б не тепер?.. Не вже?.. Чого чекати?..
Логiчно зваживши - нiчого. Геть-таки зовсiм.
Пiв-упаковки транквiлiзаторiв плюс бритва, - i вибачте за невдалий
дебют. Старалася щиро, на совiсть, а що нi фiґа не вийшло, то чеснiше одразу
здати карти - не гравець iз мене й зараз, далi буде ще хрєновiше: просвiтку
не видно, а сили вже не тi: не дєвочка.
I все-таки - нi, не сьогоднi.
Ще почекати. Додивитись цей фiльм до кiнця. На вiдмiну вiд тих, котрi
транслюються по тутешнiх "паблiк ченнелз", - коли в найнапруженiшi хвилини,
з холодком мимовiльного остраху стежачи, як герой мчить порожнiм тунелем, де
з-за рогу на нього от-от вихопиться престрашенне чудовисько, спохоплюєшся -
а хай йому грець! - що все ж повинно скiнчитися гаразд - ще двi-три хвилини,
сутичка, купа-мала, качання по пiдлозi, i чудовисько, несвiтськи ревнувши,
якимось дивом розточиться в прах, а мужнiй, тiльки трохи поскубаний герой,
повитий димами пожариська, переводячи дух, пригорне до себе врятовану Шерон
Стоун, чи ту другу кралю, чорнявеньку, як-її-там, - i наринула, було,
тривога вмент являє всю свою смiховиннiсть: знов цим голлiвудiвським ґаям
вдалося, бодай на мить, тебе ошукати! - на вiдмiну вiд цих, фiльм, котрий ти
все-таки не важишся вимкнути, не конче має скiнчитися щасливо. А однаково,
вимикати - непростиме свинство. I глупство. I - дiтвацтво: не вивчив урока,
не пiду до школи. Нi, золотко ("золотце", iронiчно поправляє вона себе: так
звертався до неї той чоловiк, якому зараз, либонь, ще паскуднiше, нiж їй,
але то вже не має жодного значення), - нi, сачконути не вийде: ти-но одбудь
усе по порядку, а тодi й знати буде, чого ти справдi варта. Понятно?
Спиши слова, татуїровку зроблю, грубо й розв'язно пiдхоплює з неї
зовсiм iнша жiнка, цинiчка з явно приблатньонними, нiби з "зони" вивезеними
манерами, зугарна, в разi коли що, й матом засандалити: якщо людина в цiлому
(кожна!) - одна велика в'язниця, то звичайно ранiше та лотра мешкала в нiй
десь у найдальшiй камерi, виходячи назовнi рiдко, тiльки коли доводилося
направду круто й солоно, та й то нiби напоказ: З-замахали, - говорила крiзь
зуби в хвилини роздратування, трусячи головою й сама себе гамуючи їдкою
посмiшкою, або ж, травлячи пiслясмак чергової обиди (обид останнiм часом
випадало предостатньо!), з гнiвно виряченими очима переповiдала друзям:
Дєвочку на побiгеньках iз мене зробити хочуть - а во! - била себе ребром
долонi по згину стиснутої в кулак лiвицi, - в Америцi блатне бабисько
навчилося лаятись по-анлiйському, особливо гарно вдавалося йому "Шшiт!" -
котяче шипiння з дугасто вигнутою спиною, а також презирливе "О, кам он -
ґiв мi е брейк!"2, яким колись
раз уперезала була того чоловiка, - взагалi, з тим чоловiком саме ця,
вiдьомськи розчiхрана, з нездорово блискучими очима й зубами i якимось
невидним, але вгадним таборовим минулим, раз у раз вихоплювалася на переднiй
план, замашисто трощачи крихкий посуд незаповнених сподiванок, той чоловiк
визволяв, викликав її на себе з найдальшої камери - щойно зачувши, в першiй
же сутичцi, оту його брутальну, мордобiйну iнтонацiю: "Ти менi скажи - на
хера я сюди їхав, я вдома таких самих прибамбасiв мав - отак-о!" - лотра
радiсно ринулась йому навперейми, впiзнавши партнера, тiльки в цьому вони й
були партнерами, - i вже невгавала, розпаношившись в умовах нiколи ранiше не
звiданої свободи: "Я вчора голову почав лiпити", - брався вiн розповiдати в
її присутностi колезi-скульптору, i лотра рвалася наперед, гублячи шпильки й
ґудзики в нестримному захватi словесного виверження: "Авжеж, злiпи собi ,
серце, голову, злiпи - не завадить!" - вiн темнiв на виду так, нiби замiсть
кровi в лиця вдаряло чорнило, нахилявся їй до вуха: "Перестань мене
пiдйобувати!" - вiдьма, пускаючи дим, реготалася зсередини неї, вперше за
довший час хоч чимось задоволеної: "Гой-го, серце, - де твоє почуття
гумору?" - "Я його на тiй квартирi залишив", - бовкав вiн: з тої квартири
вони, Богу дякувать, виїхали, i найлiпше було б її по них запечатати бодай
на пiвроку, заки звiтриться чумний дух, - "Ну збiгай, принеси, - шкiрилася
вiдьма, - я тут зачекаю", - "Ключа здав", - бовкав вiн, ставлячи, як гадав,
крапку, але помилявся: "Ключа здавала - я, а в тебе був дублiкат", -
вiдбивала вона: швидке, навальне фехтування кiлками, за яким сторонньому
просто не встежити, нi, що не кажiть, а з них таки була пара, нема що! А
тепер - тепер, коли тiй, клятiй i м'ятiй, просмаленiй бiдами до щирця, з
перегорiлим на ацетонний, та все ж непозбутнiм духом виживання (звiдки це в
тобi, на ласку Божу?), якраз би й загетьманувати над цiлою в'язницею, взявши
вiдповiдальнiсть за дальший перебiг у нiй сякого-не-якого життя, роздаючи
навсiбiч накази: туди, в отi дверi - зась, а оце смiття - зараз же на фiґ
повиносити, а ген той вiдсiк там-он-о - провiтрити, в ньому вiднинi музей
буде, а це ще що за нiчвида тут вештається й слинить - ану пшла вон (злiпи
собi, серце, голову, злiпи!), - лотра (таки ж лотра!) натомiсть
вiдступилася, розмазалася по якiйсь найдальшiй стiночцi, не видко-не чутно,
i по всiх спустiлих примiщеннях сталої отвором в'язницi розлягається зовсiм
iнший, квильний i безпорадний, потерчачий якийсь, голос: смикається
туди-сюди нерiвними крочками, туп-туп-туп - i стало, - i б'ється об мури,
водно в тiм самiм мiсцi, з кожним разом спадаючи на силi, - i скоголить,
скоголить, скоголить бiдна, нелюблена, покинута на вокзалi дiвчинка, ладна
йти на руцi до кожного, хто скаже: "Я твiй тато", та тiльки хто ж таке скаже
тридцятичотирилiтнiй бабi, - от ту дiвчинку й ти сама в собi не любиш, ти
вiд пiдлiтка намагалася тримати її в найглухiшому пiдвальному закапелку, без
хлiба й води, i щоб не поворухнулася, - а вона однак якось примудрялася
зацiлiти, i як її тепер втишиш - тепер, коли здається, що, крiм неї, iншої
тебе - нема, не лишилося?..
Замахалась ти, "золотце". Ох, замахалась. Зовсiм до ручки дiйшла -
третiй мiсяць у м'язах трем не вщухає, вранцi, прокидаючись (а надто тепер,
коли прокидаєшся - сама), перше, що вiдчуваєш, - своє прискорене серцебиття,
якого нiчим не заспати, - гаразд, хоч спиш уже без транквiлiзаторiв, i отi
страшнi приступи сухої блювоти, якi змагали були ночами, нагадують про себе
хiба як, чистячи зуби, заглибоко засовуєш щiтку - коротким нудотним
вивертом, несвiдомою клiтинною пам'яттю про власне тупе улягання негайним,
вiд першої хвилини, - попервах iще хоч збудно-пристрасно вишептаним, а по
кiлькох тижнях уже просто сухим, розпорядчим звертанням: "Вiзьми в ротика...
Глибше вiзьми... Глибше, ну!" - суха ложка рот дере - еге ж, оце воно, -
попервах i вона ще пробувала якось порозумiтися, розтлумачити, що їй теж би,
своєю чергою, спершу дечого хотiлося, i не тiльки "там": крiм статевих
органiв, тебе в менi бiльше нiчого не цiкавить? I: якщо в тебе були якiсь
плани на сьогоднiшнiй вечiр, то не вадило б дати менi про це знати до того,
як я пiшла спати, - замiсть сидiти шкробати свою графiку, i взагалi, я,
знаєш, не люблю роздягатися сама... Добре, - весело обiцяв вiн, - ми тобi
завтра таку увертюру закатаєм! - завтра, одначе, так нiколи й не настало.
Iди сюди - але я взяла снодiйне - ну значить, на "ньому" й заснеш. Господи,
який це був жах. Чи можна взагалi зрозумiти свiт людей, що мислять про
власний статевий орган у третiй особi? Коли тобi кажуть, а той чоловiк лиш
так i казав, - "Розкрий "її"", ти одразу переносишся всiма змислами в
ґiнеколоґiчне крiсло, - бо це не "вона", це ти розкриваєшся - або
закриваєшся: як у цьому випадку - намертво. Та ти знаєш, скiльки в мене
жiнок було! - i жодного разу не було такого, щоб - погано, просто погано!
Авжеж, тобi не було, а - їм, чи ти коли питався? Я також не уявляла, що таке
буває, - тiльки ж як погано, аби ти, голубе, знав! Чому це ти кусаєшся, з
дивним, шклисто зупиненим поглядом спитав вiн, пiсля кохання, в одну з
перших ваших ночей, сидячи й курячи в тебе в ногах, що це за дiла, -
тимчасом ти, розкинувшись на подушцi, безпечно похихикуючи, гладила його по
головi витягнутою ступнею, в тебе були чудеснi ноги, всi
дiорiвськi-сен-лоранiвськi модельки на своїх жердинах мали б на вид таких
нiг негайно пiти й утопитися, це зараз ти вже другий мiсяць не вилазиш iз
штанiв, бо литки розцяцьковано, як мапу, архiпелагом рiзнотонних,
червонястих i брунатних, лускатих i злущених плям - шрами, порiзи, опiки,
навiч представлена iсторiя дев'ятимiсячної (атож, дев'ятимiсячної!!!) mad
love3, iз якої вийшла -
правдива madness4, а тодi ти
просто гладила його ногою по головi, переповнена нiжнiстю, iдiотка слинява,
жорсткий мужський "йоржик" приємно поколював тебе в ступню, - i зненацька
вiн, спритно вивернувшись, притис твою ногу до постелi: так так? тобi,
значить, подобається кусатися? А якщо менi зараз сподобається тебе
пiдпалити, що тодi? - i ти вгледiла приставлену до свого пiдколiння
запальничку, i, замiсть похолонути пiд прицiлом вперше тодi перехопленого,
незмигного й не по-чоловiчому - якось iнакше, злiсно й безумно, на межi
вищиреного осмiху з нагло випертими з-пiд горiшньої губи iклами, спитуючого
погляду, од якого звiдтодi завше боронилася - смiхом, тiльки трохи
здивувалася, не так щоб зовсiм притомно - дивно, до якої мiри його
присутнiсть, як динамiтом, глушила в тобi всi, доти таки незлецьки
розвиненi, захиснi iнстинкти, що спливали, як риба горiчерева, поки рiку й
далi стрясало - вибух за вибухом.
Нi, передчуття - були: передчуття нiколи не заводять, то тiльки
цiлеспрямована сила нашого "хочу!" перебиває їхнiй голос, заважає
дослухатися. Першого ж вечора, на тому мистецькому фестивалi, де все й
почалося, - а вiн тодi з мiсця розiгнався до тебе, мов iно на тебе й чекав:
"Панi Оксано, я - Микола К., може, вам показати мiсто, може, звозити на
замок, у мене машина", - до славного замку було хвилин десять пiшої
прогульки по тихих, обсаджених здобними барокковими церковцями брукованих
вуличках, пiжон дешевий, подумала ти, прикусивши посмiшку, провiнцiйний
фраєр, ич як нарцисично задбаний - бiленький комiрчик з-пiд светра,
доглянутi нiгтi (це в художника!), немiцний, якраз у мiру, запах дезику -
котяра з сивим "йоржиком" i шельмiвським зеленооким прижмуром, трохи
приношений, розволочений артистичний шарм, сухi зморшки усмiху, побриженi
мiшки пiд очима, - "а ти сказала, - згадував вiн опiсля, коли в них пiшов
був процес витворення тої спiльної мiфолоґiї, без якої жоднiй парi не
остоятися, - з легендою про Золотий Вiк фази закоханостi, з власними
дрiбними обрядами й ритуалами, - пiшов, та зразу ж i урвався, - ти сказала -
валi с пляжа, дядя", - ну, положим, не так, точнiше, не зовсiм так, але
iнтересу не виявила, що правда, то правда, - тож тим дивнiший був, увечерi
того-таки дня, несподiваний промельк ясного, пронизливого наскрiзного
бачення, котре, грiх нарiкати, нiколи ж тебе на крутих поворотах не
полишало, от ти його - тлумила-таки, i не раз, та ще й як! - увечерi, в
самому розповнi фестивальної програми, в густих випарах поту й алкоголю,
куди ти зiйшла з естради, вiдчитавши своє - два вiршi, два холєрно добрi
вiршi просто в нетверезий гул злитих в одне довкружне блимання жовтоплямних
фiзiй, точнiше, поверх нього - тримаючись за звук власного, нi на що не
вважаючого, тiльки словам пiдвладного голосу, прилюдний оргазм, от як це
називається, але вставляє публiку - завжди i всюди, навiть коли слiв нiхто
нi фiґа не тямить, навiть у чужомовному оточеннi, вперше ти це звiдала
колись на писательському збiговиську в однiй азiятськiй країнi, де тебе з
чемностi прошено почитати рiдною мовою - you mean, it is not
Russian5? - i ти стала читати,
з обиди й розпуки (остопранцюватiли зi своїм Russian'ом ще тодi!) слухаючи
тiльки власний текст, ховаючись у нього, як в освiтлений дiм уночi заходячи
й замикаючи за собою дверi, й на пiвдорозi зненацька здала собi справу, що
звучиш у дзвiнкiй, приголомшенiй тишi: мова, дарма що незрозумiла, на очах у
публiки стяглася довкола тебе в прозору, мiнливо-ряхтючу, немов iз рiдкого
шкла виплавлювану, кулю, всерединi якої, це вони бачили, чинилась якась
ворожба: щось жило, пульсувало, випростувалось, розверзалось провалами,
набiгало вогнями - й знов затуманювалось, як i належить шклу од заблизького
дихання, ти вiдчитала - оповита, просвiтлiла й захищена, оттодi-то було й
втямити, що дiм твiй - мова, яку до пуття хiба ще скiлькасот душ на цiлiм
свiтi й знає, - завжди при тобi, як у равлика, й iншого, непересувного дому
не судилось тобi, кобiто, хоч як не трiпайся, - потiм усi тi пикатенькi,
лисi, чорнi-кучерявi, в тюрбанах i без, довго й схвильовано трясли тобi
руки, не даючи, мiж iншим, пройти до туалету (вiд їхньої млосно-пряної кухнi
твiй шлунок рiшуче вiдмовлявся i суремив, стерво, басом якраз у тi хвилини,
коли годилося гречно дякувати), - звiдтодi жодна зала тебе б не збила - а
хоч перед кримiнальними злочинцями! - екзгибiцiонiзм там уже чи нi, власний
текст боронив тебе од наруги й пониження, ти читала, як писала - на голос,
ведена саморухливою музикою вiрша, до такого процесу свiдкiв звичайно не
допускається, окрiм як на театрi, тим-то, либонь, i проймає, i те
фестивальне тирло також прищухло десь насерединi твого виступу - облягло
шкляну кулю й згiдно задихало в унiсон, i от коли ти, вистигаючи вiд
оплескiв, уже не на естрадi, а внизу, в напiвтьмi, в якомусь чiпкому
дружньому кiльцi: парко, димно, хтось наливав, хтось смiявся, лиця мелькали
розрiзненими кадрами, - простягала руку чи то по вiдпружну цигарку, чи по
келиха, той чоловiк на мить опинився поруч, мов зашпортнувся об тебе
мимохiдь, - з котячо засвiченими в притемку очима захоплено дихнув
горiлчаним духом: "Ну, ти й даєш!" - i так само мимохiдь, не зупиняючись,
спробував стиснути тобi руку, перехопити її, сягаючу по цигарку (чи келиха),
- ти запам'ятала це тому (бо ж хто тiльки не тис тобi руку в тому
стовповиську!), що отим незручним рухом, якось навсторч врубаним в напрямок
твого власного, наче в'їздом з розгону пiд "цеглину" й мiлiцейський сюрчок,
вiн потрапив боляче пiдломити тобi великого пальця, - i сюрчок розiтнувся
тут-таки - поштовхом, блискавичним промельком крiзь тяму - дивно, як на ту
сум'ятну мить, чiткого й тверезого наскрiзного знаття: нiби хтось стороннiй
спокiйно, значущо, повним реченням проказав у головi: "Цей чоловiк зробить
тобi боляче".
Саме так, дослiвно, тобто малося на увазi аж нiяк не пiдламаний палець,
i ти пречудово це зрозумiла. От у цьому вся штука, дорогенька, - що все ти,
вiд самого початку, знала, та нi, знала ще й до початку: десь за тиждень
перед тою поїздкою на фестиваль одного вечора оголенi нерви,
болiсно-жаждиво, як буває тiльки восени, вiдтуленi в свiт - назустрiч його
вигасаючим барвам i таємничим шерехам в засинаючому листi, - запеленґували
були уривок, якого ти тодi не збагнула й тому не дописала: "Щось зрушилося в
свiтi: хтось кричав /
Крiзь нiч моє iм'я, неначе на тортурах, /
I хтось на ґанку листям шарудiв, /
Перевертався i не мiг заснути. /
Я вчилася науки розставань: /
Науки розрiзняти бiль недужний /
I бiль животворящий (хтось писав /
Листи до мене й кидав їх у грубку, /
Рядка недописавши). Хтось чекав /
Чогось вiд мене, але я мовчала: /
Я вчилася науки розставань", - от i збулося все до словечка: вчися,
вчися тепер "науки розставань" - iз життям, iз собою, з даром своїм
нещасливим, що його тепер уже навряд чи подужаєш пiдняти - якщо досi,
вважай, нi разу не витиснула цю штанґу на висоту повного ривка.
Ай, мать його за лапу...
Нi, хай би хто-небудь усе ж пояснив: якого чорта було родитися на свiт
жiнкою (та ще й в Українi!) - iз цiєю блядською залежнiстю, закладеною в
тiло, як бомба сповiльненої дiї, з несамостiйнiстю цiєю, з потребою
перетоплюватись на вогку, хляпаву глину, втовчену в поверхню землi (знизу,
завжди любила - знизу, розпластаною на спинi: тiльки так i позбувалась себе
остаточно, зливаючись ритмом власних клiтин з промiнною пульсацiєю свiтових
просторiв, - з тим чоловiком нi разу нiчого подiбного не було, в мить, коли
вона, здавалось, от-от починала в'їжджати, вiн, не зупиняючись, прокидав її
згори рiзко видихнутим: "Мда, тут треба роту солдат!" - це смiшило, але не
бiльше: "Що це за заявки?" - ображалася вона: не на слова, на
вiдстороненiсть тону, - "Глупа ти, це ж комплiмент! - тобi взагалi треба б з
двома мужиками спробувати, знаєш, як би це тебе вставило!" - цiлком можливо,
що й вставило б, недарма ж я любила пiд час кохання кусатися, впиватись
вустами в палець або плече, затягуватись до запаморочення доглибним
цiлунком, храмовою проституткою - от ким я мусила бути в попередньому життi,
але в цьому - в цьому, серце, менi ох як не все одно, з ким я: пригадую,
колись раз у нью-йоркському метро, де я сидiла, з головою поринувши в
останнiй роман Тонi Моррiсон, хтось ляпнувся поруч мене на сидiння, всiм
тiлом притискаючи до металевого бар'єрчика, - i мене вмить пропекло чистим,
як високий музичний тон, зарядом такого потужного еротичного заклику, що
плоть тут-таки вiдiзвалася збудженим набряканням, розбруньковуючись
усерединi, як весняне дерево; одночасно я втямила, що цей мужчина - хто вiн
там не є - вже скiлька зупинок нависав був надi мною, i якби ми не були
людьми, то мали б уже зараз кохатися просто на цiй запльованiй пiдлозi, бо
ж, кохаючись по-справжньому, зливаєшся не з партнером, нi, - з розбуялою
анонiмною силою, що протинає своїми струмами все живе, пiдключаєшся до неї з
тим, аби на кiлька секунд - а-ах! - катапультуватися в вiбруючу вогнистими
контурами чорноту, якiй нема нi ймення, нi мiри, на цьому стоять усi
поганськi культи, то тiльки християнство списало це злиття за вiдомством
Чорнобога, замурувавши людинi всi виходи з себе, окрiм єдиного - через верх,
але для нашої доби, хоч по сутi й пост-християнської, уже вiдрiзано шлях до
повороту назад, в орґiастичне свято вселенької єдностi: ми, кожен зосiбна,
безнадiйно зараженi проклятою свiдомiстю ваготи й ущiльненостi власного "я",
i тому переможно чистий, голосний i високий музичний тон вимкнувся й згас у