Страница:
оно в Ягодинi було раз - давайте, кажуть, по бабi вiд автобуса, то
пропустимо! - I-i, та ви шо, та й дали? - А шо робить було? - вночi вона
лежала на горiшнiй полицi, слухаючи какофонiю рiзнотонного хропiння, й
болiсно любила свiй нещасний народ, i народ - почув i вiдгукнувся: масивна
постать забовванiла в спертiй пiвтемрявi, вiйнуло по лицю тяжким, збудженим
вiддихом: "Мамочка... малишка... Ну iдi сюда, слиш? слиш мєня? - заводячись
дедалi дужче: - Ну чо ти? Iдi, пєрєпiхньомся, слиш? - рука шурнула пiд
простирадло: - Ну дай я твої грудкi прiласкаю", - скинулась, стявшись у
клубок, заволала добре артикульованим басом: "Атстаньтє, пажаллста!" - а на
сусiднiх полицях, суки, як повимерло зi страху - за товар, мабуть? - тiльки
од проходу тремтячим голосом обiзвалася старенька бабця: "Дайте їй спокiй,
чого ви причепилися до дiвчини?" - "Маммаша! - гарикнув, розвертаючись: - Нє
лєзьтє нє в свайо дєло!" - але - вiдволiкся, збило: спустив-таки частину
загрозливо-стрiмко наростаючої аґресiї, й тут вона закричала на цiлий вагон,
i вiн, так само не збавляючи вже тону, проревiв, вiдступаючись: "Ну учтi,
казлiна, я тя вєздє дастану! Я тя так дастану, шо будєт тє в Хелмє пiздєц,
ти мєня поняла?" - в Хелмi була пересадка, i вона, вхопивши куртку пiд
пахву, втiкала через вагони в хвiст состава, провiдниця, хирляве, мов
запране на виду дiвча, по-старечи скрушно похитуючи головою - таке робиться
в цих поїздах, що страх Божий! - випустила її через якийсь запасний вихiд -
пiднiжки не було, довелося стрибати, вслiд кинутiй сумцi - в їдку вогкiсть
туманного поранку, просто в насипаний мiж рейками щебiнь, в кров обдерши об
нього долоню, - i просто до рук розлюченому, пiдтягнутому в ходi як хорт
польському полiцiянтовi - тутай нєма вийшьця, проше показаць документи! -
котрому мало що не кинулась на шию, як рiдному братовi). Аж ген перегодом, у
кошлатих еротичних фантазiях (коли розлучалася з чоловiком - спершу-бо
вивiльнилась, заметавшись, голодна тiлесна уява, i з того й
посунулося-покотилося, - а дiтвацька, чи то дiвоцька, двадцятилiтня сливе,
цiкаво задивлена в свiт готовнiсть-до-нової-любовi увiмкнулася вже згодом,
довершивши вiдокремлення), - повертаючись думкою назад, наново розколупуючи
в пам'ятi ту нiч у плацкартному вагонi, вона пробувала прокрутити собi
незнятий ролик: як то могло б бути, як то воно у них вiдбувається - в
тамбурi, пiд стук колiс, притисшись спиною до перегородки, утробно
здригаючись вкупi з нею? чи, мо', в клозетi, осiдлавши унiтаз, вище пiдошов
у розковезянiй круг нього рiдкiй багнюцi? що вони при цьому почувають, що
почувають їхнi жiнки - сласну розкiш пониження, збоченський кайф на хвильку
оскотинитись, чи, чого доброго, i це ще гiрше, взагалi нiчого не почувають?
а може, чорт його зна, може це i є - здорова сексуальнiсть в чистому
виглядi, без комплексiв, не спаралiзована культурою з усiма її схибнутими
дiлами, - тiльки ж, хай йому грець, чого в них виходять по тому такi негарнi
дiти, дiти-лiлiпути: з обличчями маленьких дорослих, уже рокiв з
трьох-чотирьох застиглими, як схололий пластик, у формах тупостi й злоби?
Колись, i нестак-то й давно, всього яких три поколiння тому, ледi й
джентльмени, дозвольте вас запевнити, ми були iнакшi, на потвердження чому
вистачить висвiтлити на екранi - якщо в аудиторiї знайдеться екран i
проектор - бодай кiлька кадрiв - тогочаснi, до прожовтi вибляклi знiмки
селянських родин, застиглих у ненатурально штивних позах: в центрi батько й
мати з по-школярськи складеними на колiнах руками, регуляцiї народжуваностi,
звiсно, жодної, i над ними височiє цiлий лiс постатей - хлопи як дуби, один
в одного, мов перемитi, однаково зосереджено сурмоняться в об'єктив з-пiд
нахмарених брiв, старанно, "на мокро" зачесанi чуприни, волячi шиї
розпирають тiсно защiпнутi комiрцi празникових сорочок, молодший, що,
здається, досi пропiкає знiмок огнистим зором, звичайно в гiмназичнiй формi
з кашкетом, це коштувало теличку на рiк: дасть Бог, вивчиться, в люди вийде,
таке ж бо воно змалечку вдалося бистре на розум, - а вони потiм гинули пiд
Крутами, пiд Бродами i де там ще, тi, з кого мала поставати наша елiта, -
дiвчата ж здебiльшого в народних строях: брязкуча, навiть на око,
провислiсть ковткiв, коралiв, розкиданих по плечах кiс i лент, мохнато-рясно
вишиванi полики, бахмата нефоремнiсть спiдниць i керсеток не укриває пишноти
здорових тiл, готових родити, я, проте, спецiально прошу звернути увагу на
обличчя, ледi й джентльмени, - це прекраснi, вимовнi обличчя, над якими
попрацював - i Божий рiзець, i роки трудного життя, котре, - якщо лиш не
доскiпуватися в нiм повсякчас сенсу, як то здуру чинимо ми, а приймати як є,
як погоду й негоду, - помалу-малу стесує з виду вториннi навалькування,
оголюючи скупу чистоту первiсної - Божої-таки? - горорiзьби: все лишнє
пiдтягається, пiдчищається, виопуклюються чола, впертiшають щелепи, i все
глибше висвiчуються - очi, очi, очi, чорнозем пiдвiвся, i погляд його з
вiддалi часу - страшний i спитуючий, - що з ними всiма потiм сталося,
вимерли в тридцять третьому? згинули в таборах, в слiдчих тюрмах НКВД, чи
просто надiрвалися на колгоспних роботах? йолки-палки, ми ж були вродливим
народом, ледi й джентльмени, вiдкритозорим, дужим i рослявим,
самовладно-мiцно вкорiненим у землю, з якої нас довго видирали з м'ясом, аж
нарештi таки видерли, i ми розлетiлись, розтрусились по всiх широтах
обстрапаним пiр'ям iз розпоротих багнетами подушок, наготованих, було, на
придане, - ми-бо все чекали свого весiлля, вишивали собi пiсень, хрестиком,
слово до слова, i так упродовж всенької iсторiї, - ну от i довишивалися. В
рабствi народ вироджується, кажу ще раз, прожовую цю думку до повної втрати
смаку, щоб тiльки перестала нити, як негода, як щомiсячний бiль пустого
лона, - виживання, скоро пiдмiняє собою життя, обертається виродженням,
авжеж, браття-євреї, милi мої ашкеназi (в разi хто з вас випадком затесався
серед публiки), - це й до вас п'ється: можете собi скiльки хочте згорда
пирхати на сабрiв - тупицi, мовляв, рогулi, чи як вони там у вас значаться,
- а менi назавжди вбився в пам'ятку заздрий, знизу вгору, погляд
колеги-киянина, невеличкого, юрливого полукровки з жiночно вузенькими,
високо пiдiбганими плiчками, що невловно накидали йому профiльну поставу
горбаня, - ми вешталися з ним по Єрусалиму, переходили попри стонадцятий на
дню патруль, i бiдака - не стримався, заламався: шiстдесятирiчний, ще
брежнєвського розливу, професор, хлопчисько, що жадiбно витрiщається крiзь
дiрку в парканi на вiйськовий парад, став горбатим слупиком, i вихопилося
вслiд патрулевi - глибше власних полукровочних комплексiв укрите, аж
присьорбнув слиною: "Якi вони... красивi!" - а вояки там i правда як на
пiдбiр - мiфологiчнi велетнi, помилково вбранi в плямистий однострiй з
автоматами через плече, розложистi гiрськi плато спин, рухомi стовбури
стегон, мiцнi, з синюватим, проти оливкової засмаги, вiдливом, зуби, мов
сама земля ожила й заходила в рiст, ах якi мужики, бенкет для зору! - в
Схiднiй Європi пiди-но пошукай таких розкiшних бардадимiв семiтського типу,
- нiби там, серед на вохру випалених безводних пагорбiв, i далi тривала,
нiколи не перериваючись, бiблiйна iсторiя, в кожному разi, цi - в одностроях
i з автоматами, як прочiсували арабськi й християнськi квартали, посуваючись
по осонню з облудно лiнькуватою грацiєю ситих хижакiв, - могли бути
нащадками Авраама i Якова, мiй же професор - вже самими отими мерзлякувато,
чи то вибачливо, скуленими (укритися, сховатися, догiдливо пiдхихикнути й
злитися з меблею) плiчками - заперечував достеменнiсть Старого Заповiту: з
такими плiчками неможливо боротися з янголом, взагалi нiчого неможливо,
окрiм як бiгти "по вєрьовочкє", що вiн цiлий вiк i робив, що робили, з
колiна в колiно все глибше вгрузаючи пiдборiддям у грудну клiтину, мiльйони
ашкеназi, а вєрьовочка лопнула i жида прихлопнула, гай-гай! Але в них - в
них усе-таки є випаленi до вохряної жовтизни пагорби, на яких триває
iсторiя: хто скаже менi, де наш Єрусалим, де його шукати?
Там, у Єрусалимi, переходячи вiд храму до храму, вона просила в Бога
сили - бiльше нiчого: рiк видався тяжкий, самотнiй (шлюб, що довший час
догнивав був потихеньку, затуманюючи душу, як вiконце в парко надиханiй
кiмнатi, нарештi розпався), а головне - бездомний, весь у нарваних скоках
вiд одного тимчасового пристановиська до iншого, аби тiльки не лишатися в
мацiпусiнькiй квартирцi вкупi з мамою: з нею вона починала ненавидiти власне
тiло, його вперту, необорну матерiальнiсть - мусило, хоч ти лусни, займати
певний кубiчний об'єм простору! - ночами снилась собi хлопом - високим,
довговолосим чорнявим самцем-Мауґлi, що волочить у койку стару вiдьму в
звислих блакитнаво-сивих космаках - i не може її взяти! - ото б утiшились
американськi психоаналiтики, аби їм таке доповiсти! - тодi-то й стало
зринати - промельком, скидом, вихопиться й спорсне - вiдчуття якоїсь
наскрiзної вiдкритостi-всiм-вiтрам: на добре чи на зле? Розумом запевняла
себе, зцiпивши зуби: хай хоч гiрше, аби iнше! - а вiршi обiцяли: "Цiєї ночi,
певно, прийде жах. /
Гарячий дрож - любовний чи блювотний - /
Передчуттям збоченського зв'язку /
Чи крику смертного стенає кволе тiло. /
Розрив, розрив - всiх зв'язок, нервiв, жил: /
Моя беззахиснiсть така тепер зовсюдна, /
Немов одвертий заклик злу: Приходь! /
Я вже себе побачила будинком, /
З якого в нiч оголеним вiкном /
Горить жовтогарячий прямокутник /
Iз планками упоперек грудей /
I низу живота - як на рентґенi, /
I камiнь той, котрий розтрощить шибку, /
Вже десь лежить, чекаючи руки". Во блiн - що тут ще скажеш... А в
Єрусалимi якось було попустило, зрештою, й симпозiум видався цiкавий, так що
поперек-горла-вгороджену кiстку власного, вже зафаховiлого екзгибицiонiзму:
щоразу заново демонструвати вишкiреним захiдним iнтелектуалам, що й
українцi, бач, годнi висловлюватися складнопiдрядними реченнями, - вона тодi
проковтнула порiвняно безболiсно, - тiльки, сидячи в перервi мiж сесiями на
вiдкритiй терасi за столиком, блаженно витягши ноги, посьорбуючи кавусю
вперемiж iз балачкою - сперечалися за Донцова, та зрозумiйте ж ви, панство,
це не антисемiтизм - це рев пораненого звiра: пустiть, дайте нам жити! - й з
укритою посмiшкою розглядаючи спiврозмовцiв крiзь золотинки змружених вiй,
вона зненацька почула рiзке, надсадне янчання: невiдь-звiдки на терасi
взявся антрацитово-чорний котюга, задерши хвоста йшов мiж столиками, крiзь
загальний смiх та рiзномовнi оклики, й патрав повiтря червоно роззявленим
вереском, - бризнуло попiд шкiру легеньким холодком: це ще що за проява? - а
воно, стерво, скерувалося просто до їхнього гурта - вигнувши спину,
плигицьнуло їй на колiна, теплим тягарем зiбгалося в пеленi й занишкло,
посiпуючи насторченим вухом, перемкнувшись на утробне воркотання: знайшло,
кого шукало. Посмiялись тодi, та й вже, - з несвiдомим острахом, мов на те,
щоб загодити, вона обережно погладила звiрюку, - котище розплющив на неї
жорстко заскленi золотi очиська з чорними прорiзами зiниць, як у навспак
поставлених свiчок, охнула подумки: свят-свят-свят! - попалась, золотце, от
коли попалась - акурат за пiвроку до того, як - оглушило, завертiло вихором,
пiдхопило-понесло, не давши оханутись: спасительницею себе уявила,
жоною-мироносицею, так? Ну то маєш - прицiльно, просто в той свiтляний
прямокутник, iз планками упоперек грудей i низу живота, i не скигли тепер -
вiн, як-не-як, тебе любив, той чоловiк. Нi, то щось iнше хотiло ним тебе
любити: котик у пеленi, котик на лонi, зблиск очей i пазурiв, а я,
розпростерта, граю на скрипочку i кричу: ах коханий, менi боляче, боляче,
чуєш?
Поясни менi одну штуку. Поясни, бо я щось нiяк не в'їду. Ти що ж -
справдi вважаєш, що коли у тебе - стоїть, i не зразу кiнчаєш, то ти вже й
князь, i жiнка мусить сукати нiжками й прискати окропом, iно ти зволиш до
неї доторкнутися - серед ночi, по тому як позгортаєш, акуратненько так, свої
рисунки, а я тимчасом вiдбуватиму перший сон? А втiм, iз його приїздом їй
перестали снитися сни - точнiш, вона перестала їх пам'ятати: клубочились
якiсь ошмаття, переважно тьмяних, брунатних i асфальтово-сiрих, тонiв, але
жоден сюжет не протискався в денну тяму, немов мiж нею i нiчною в мить
пробудження падало важке вiко, - свiдомiсть його присутностi поруч
перекривала канали зв'язку. Чи не вперше в життi вона виявилась ув'язненою в
клiтцi голої наявностi - свiт зробився непрозорим, вимкнулось i погасло його
друге дно, мерехтючо-пiдводна сiтка нерозгаданих значень, що доти завше
свiтилася в снах i вiршах, - тепер не було нi снiв, нi, вiдповiдно, вiршiв:
вона втратила орiєнтацiю, наче позбулася одного iз змислiв, оглухла чи
ослiпла. Розбомблене вночi тiло цiлий час вiдчувалось неповоротким, якимось
одутлим всерединi, нiби справдi була вагiтна - пакетом базарного м'яса в
кров'яних пiдтьоках, та що ж це менi все не слава Богу, тупо дивувалась вона
- i засинала на його руцi, мов непритомнiла, а вiн радiсно бубонiв над
вухом: "А знаєш, ти, виявляється, можеш бути дуже навiть "прiятной женщиной"
- тiльки з сексом наладити треба", - "Секс, - спросоння мимрила настановчо:
голова все-таки вирубувалась останньою, - це тiльки показник якоїсь глибшої
незгоди", - "Сумнiваюсь", - обтинав вiн - i тим закривав тему. Виходить, не
так уже й багато ти про це дiло знаєш, радiсть моя, - попри весь свiй
уславлений досвiд, i хто б подумав! Говорити, звичайненько собi дiйти згоди
було неможливо - оскирявся з мiсця, займаючи оборонну стiйку, на той час,
коли спроба серед дня витягнути до нього руки стала зроджувати в нiй
блискавичне млосне вiдчуття захитаної рiвноваги - наче в рiзко спиненому
лiфтi, або коли спiшиш одинцем навперейми юрбi, що сипонула з тролейбусної
зупинки, - вiн-бо "не любив, коли його обмацують", далебi нездоровою була ця
знехiть до нормального контакту ("I не соромно тобi оце, - насмiшкувато
скалив око з подушки, - обмацувати мужчин?"), - на той час вона ладна була
вже не те що говорити - голосити, нескiнченним двадцятичотиригодинним
монологом (так неперетравлена їжа пре з отруєного органiзму в оба кiнцi),
трясти його за плечi, щоб докричатися, та що ж це таке, чувак, - а чувак,
мiж iншим, сiм'ю будувати приїхав, сурйозно, без дурникiв, привалив у чiм
стояв, оце кохання! - i все випоминав їй, що, поки вiн тут з нею, у нього
вдома на будiвництвi майстернi цеглу розкрадають, "Ти що, - бралась руками в
боки: вiдьма, зечка-блатнячка, зроду не пiдозрювала себе такою, - хочеш, щоб
я тобi неустойку заплатила?" - ах холєра, ну як мислимо, щоб двоє недурних
людей, якi начебто ж кохають одне одного, так? якi здолали стiльки перепон,
щоб бути разом, чого коштувала йому сама тiльки вiза, пiсля всiх
автокатастроф i розбитих ребер, чого коштувала їй та зима в Кембрiджi, -
негоднi були е-ле-мен-тар-но порозумiтися, - на голову не налазить! I - як
об мур без пробоїн, от пiд такi хвилини, певно, його дружина й шпурляла в
нього ножами, про що раз був обмовився знехотя, - премиленько, нiчого не
скажеш, родинний спорт української iнтелiґенцiї: i що, свербiло спитати, не
влучила? Натомiсть силкувалася бути розважливою: слухай, я ж не кукла на
шнурку, що ж ти так, - визвiрявся спiдлоба, зiгнутий над столом, мов
розмотуючи димнi кiльця злоби: "В менi просто багато речей убито!" Дякую
тобi, серце, - вiдтепер, здається, в менi також. Значить, вона заразна, ця
хвороба духа? Значить, тепер i менi - лiпше втiкати од людей, лiпше не
зближуватись нi до кого на вiдстань подиху? Ти навчив моє тiло - каструвати
кривдника: вся моя, з колiна в колiно громаджена жiноцька сила, досi
спрямована до свiтла (найдорожча пам'ять з минулих кохань - сонце в чорному
небi: таким воно бачиться з космосу, то звiдти набиралась по вiнця
струмуючою радiстю моя утла посудинка), з тобою - вивернулась чорною
пiдкладкою назовнi, зробилась нищiвною - смертоносною зробилась, щоб сказати
прямо, не завиваючи в папiрцi. "Вклякну, де стою: о, бих /
Страшний, переступний грiх - /
Донинi трясе вiдриг, /
Мов труться тороси криг /
У нутрощах! Пiд грудьми! /
Кого благати: Задми /
Цей синiй, сухий пожар, /
З грудей вiдвали тягар?" Бо я - винувата-таки, бо любов моя зосталася в
Кембрiджi, станула по веснi з глибокими снiгами, а на лiто, на час твого
приїзду, лишився вже тiльки рубець - i надiя, що ти його - вiдживиш. Мала б
ранiше втямити: вiдживляти - не твiй фах.
Несподiваний дзвiнок iз дому - вiд товаришки, що рiк як пiшла в бiзнес
i, єдина з-помiж усiх київських приятелiв-друзiв, може собi дозволити
телефонувати до Америки: чи ти зараз у станi вислухати справдi страшну
звiстку, питає вона. Тобто? В слухавцi коротка пауза, вiдтак падає,
стиснутим горлом: Дарка загинула. Вмент терпнуть обкиданi приском ноги, а за
ними й усеньке тiло отерпає, як при анестезiї: нi! (А десь на днi свiдомостi
дзижчить, невпiйманою комашкою мiж шибками, паскудна думка: щасливиця,
вiдмучилась! - бо мучилась вона таки тяжко, красуня й розумниця, ох як їй
пасували "по-молодицьки" вив'язанi терновi хустки з випущеними поверх
кожушка тороками - рум'янець на розложистих вилицях, як яблуко-циганка,
гостренький, мишкуючий носик, складенi чирвою вустонька, суцiльна цитата з
фольклору, жива iлюстрацiя до Гоголiвської "Ночi перед Рiздвом", i гумор у
неї був - також гоголiвський, класично-український: коли баляндраситься з
преповажною мiною, а слухачi надривають боки, - i цiлу молодiсть мучилася -
з дурепою-матiр'ю, що позвихала мiзки й чоловiковi, й дiтям, зi сволочними
хлопами: перший муж покинув зараз по дипломi, iно дiстав столичний розподiл,
задля якого, з'ясувалось, i женився, з другим скiнчилося зiрваною
вагiтнiстю, i по-оїхала ґiнеколоґiя, мов з гори вдiл, з третiм, смирним, як
хлiбний м'якуш, i цiлий вiк не-при-дiлi, гарувала за здорового дядька, поки
вiн, спасибi, глядiв малу, - репетиторствувала навсiбiч, брала переклади,
скакала, як i всi ми, по винайнятих хатах, волочачи на горбi родину,
дописувала дисертацiю, i от, бач, знайшла врештi працю в якiйсь
новозаснованiй американсько-українськiй фундацiї, три мiсяцi як стала на
ноги, їхали автом з Борисполя, а назустрiч, по тiй самiй смузi - в дупель
п'яний "жигуль": четверо душ, усi, хто сидiв ув автi, - на мiсцi, i бувайте
здоровi, i тiльки високий, тонкий голос виводить - без слiз! - у порожньому
закадровому просторi: ой якби я знала, що буду вмирати, я б собi казала
явора врубати, збудувати трумну на чотири боки, щоб вона стояла трийцять
штири роки, стояла, стояла, та й почала гнити, та й стала до дiвки труна
говорити: або iспалiте, або порубайте, або порубайте - або тiло дайте...).
Стоячи серед кухнi зi слухавкою в руцi, держачись за Санин голос, який
укотре повторює: що тепер буде з Талею, що буде, - Талi п'ятий рочок,
вилицювата, в маму, дiвчинка, тiльки з татовим носом бараболею, колись, iще
немовлям, вона вразила тебе своїм стеряно плаваючим, питальним водянистим
зором, котрий нiби шукав, за що зачепитися, - Дарка переповивала її, й
зринуло, мов невидимим вiтром нашелещене: "Як це дивно - дiвчинка. Дитя. /
Вираз невдоволення на личку: /
Впорядкуйте спершу це життя - /
А тодi, мовляв, мене i кличте. /
Лялечко, людинонько, прости - /
Свiт, що не бiливсь хтозна-вiдколи, /
I батькiв, що вкинули - рости! - /
Наче помирати в чистiм полi", - стоячи так, вона виразно чує той iнший,
закадровий голос - не Дарчин, нi, хоч Дарка - спiвала, i саме народнi пiснi
лепсько їй удавалися, була в неї, бозна-звiдкiль, ота природна,
жiноцьки-грудна - колодязним провалом углиб - етнiчна iнтонацiя, яку фiґ
пiдробиш, i найупитiша компанiя розм'якала, занишкала хляками в крiслах,
щойно Дарка, затягнувшись напослiдок цигаркою, смiхотливо сiпнувши бровою:
"нiкотинчик - вiтамiнчик", - заводила, на диво чисто, обличчя їй
випогоджувалось лагiдним смутком, - осипалися долi платочки тернового цвiту,
чий-то-кiнь стояв, чутко нашорошивши ушi, похитувався в березi човен, та все
хлюп-хлюп-хлюп-хлюп, шамшiла трава пiд чиєюсь скрадливою ступою, i зносила
вода вербове листя, i все-все, скiльки свiту, зносила вода, жили на цiй
землi якiсь безiменнi люди, до чогось прагнули, кохали й страждали, i тiльки
розрiзненi мокрi слiди голосiв (голосiнь?) зостались по їхнiх життях - ще
можна напитись iз того слiдочка, ще можна вiдчути: твоя власна мука, на мить
осяяна пiзнiм, навзахiднiм проблиском смислу, - не одинока, не перша й не
остання, й тут вона згадує, що насправдi в тiй баладi труна стояла впорожнi
не трийцять штири, а двайцять штири роки: та жiнка, що високо й пронизливо
виспiвала свою смерть (поклала б я мужа - люблю його дуже, лягла би самая -
дитина малая; лягай, мила, сама, якось воно буде, малую дитину та й
доглянуть люди...), була ще молодшою за нас, дiвчисько ще зовсiм, - а ти,
обурюється Сана, ти що, зовсiм там вiд'їхала, iдiотко, подумаєш, трагедiя -
невдачно трахнулись, - нi, коли так переповiсти, то яка ж тут трагедiя, все
залежить вiд того, як переповiдається, тiльки Сана не знає, i нiхто не знає,
що розповiла тобi Дарка незадовго перед твоїм вiд'їздом, - то був чи не
перший раз, коли вона розкрилась тобi по-справжньому, хоч зналися ви ще з
унiверситету, рiк перед тим Дарка поховала батька - той був музика-лауреат,
депутат i, свого часу, ледь не член ЦК, трохи, правда, i його були поскубли
за нацiоналiзм, i вiн став грати на урядових концертах, а звикла до комфорту
жона робила йому дiрку в головi, коли натинався на офiцiозних бенкетах
виголошувати тоста українською мовою - хай i видурнюючись, блазнювато
каламбурячи, "здоровенькi-буликаючи", представник ЦК - бетонна брила в
сiрому костюмi - несхвально мовчав: жоден м'яз не здригнувсь на
непроникному, мов наллятому водою обличчi, ай-яй-яй, що ж тепер буде, "ти ж
в Канаду собрался, - лящала мати, скидаючи пальто в передпокої, поки вагiтна
Дарка, знемагаючи од токсикозу, молола в кухнi каву для тата, - ти головой
своєй соображаєш?" - i, вийшовши в кухню, засмаливши (по кiлькох обламаних
сiрниках), старий сказав дочцi - так само по-росiйськи, жорстко: "Я знаю, я
всего лишь общественно-политический шут", i ця фраза зосталася в нiй
назавжди, невийнятим цвяхом - поховали його на Байковому, з усiма почестями,
в усiх газетах були некрологи, i оркестр, згiдно з останньою волею
небiжчика, грав "Козака несуть", - кiнь клонив головоньку, пiзня дитина,
Дарка була пiзня дитина, батьковi на той час сповнилося сорок: вродливий,
зрiлий мужчина в зенiтi слави, i як iще можна було його втримати, коли не
другою дитиною? - я тiльки тепер зрозумiла матiр - як жiнка, говорила тобi
Дарка, болючо свiтячи очима, я зрозумiла: я - той останнiй, хто приходить по
бенкетi й за все розплачується, - в той вечiр вона не спiвала, ви укрилися
вдвох кiнець стола, i ти слухала, наскрiзь вистуджена подувом її жорстокої
вiдваги насупротив життю, до кiсток проймаючим протягом враз установленого
посестринства: платим, дiвоньки, авжеж, за все платим, до останнього шеляга!
- потiм ловили машину, набивалися оселедцями в салон, тарабанячи металiчно
цупким букетним целофаном: був чийсь день народження, трохи чи не
Санин-таки, - хтось мостився мiж сидiннями, хтось, у неповороткiй шубi,
громадивсь комусь на колiна, по-оїхали! - як сказав пєрвий совєцкiй
космонавт, - i - поїхали, полетiли, сестрички-голубочки: ти - за океан, а
Дарка - ще далi, молочно-бiлою тiнню стартувавши з гори перем'ятого брухту
на котрусь iз найдальших зiрок, - пiзня дитина, народжена матiр'ю, щоб
утримати чоловiка, а не стало кого втримувати - i вичерпалось життя,
розтиснула п'ястук Господня десниця, вiдпускаючи на свободу наболену душу:
мир тобi, страднице, вiдпочинь.
Дарцю. Дарцю, ти чуєш мене?
Не було на тобi вини, що покликана в цей свiт - не любов'ю. Помолися
там, де ти зараз є, за нас усiх - нам iще жити.
Прокидаючись вранцi (ну, й пощо було прокидатися?), вона довго лежить
на животi, обхопивши руками подушку: новий день сиплеться на думки градом
виснажливо-безглуздих зобов'язань - замовити ксерокси для студентiв,
вiдштампувати їм на факультетському принтерi нову контрольну, зайти до
банку, до drugstore38 -
скiнчилися вiтамiни, i колготок треба би прикупити, вiдповiсти на два листи,
потелефонувати до travel
agency39, ой блiн! - десь
загубився замовлений нею квиток до Нью-Йорка, котрий мали вислати поштою,
хоч, коли подумати, на фiґ їй здався той цiлий Нью-Йорк - ну вилiзе на
сцену, ну прочитає по-англiйському парочку своїх, з таким скрипом
перекладених стихiв, ну вип'є потiм навстоячки келих вина i заїсть вмоченими
в помiдоровий соус креветками, пошкiриться до двох-трьох випрасуваних
лiтературних аґентiв i дядь iз ПЕН-клубу, можливо, заскочить на
годинку-другу до колись улюблених музеїв ("На фiґа менi тi музеї, - весело
горлав у телефон, коли дзвонив до неї до Кембрiджа, з України ще, - менi в
тiй Америцi тiльки одну баришню побачить треба!" - тодi це здавалося
бравадою: ну як таки можна свiдомо вiд чогось вiдмовлятись, обтинати собi
життя на пню, воно ж таке неосяжно-цiкаве! - а тепер, бач, i в нiй пропав
усякий-будь смак пiзнавати, колишня невситимо-вбируща хiть вiдкривати нове -
мать його за лапу, та чи я вже вмерла?.. Перша розмова мiж ними на цю тему
вийшла була якась безтолкова: "Їду до Америки - поїхали разом?" - "Ага, -
смiявся, - машиною - якщо солярки вистачить". - "Я серйозно кажу". - "Що я
там робити буду?" Таж малюватимеш, бевзю, - i побачиш Metropolitan, i
ModernаArtаMuseum, i ArtаInstitute у Чiкаґо, дзеркальнi октаедри
космiчно-гiгантських сталаґмiтiв, що громадяться на обрiї, коли пiд'їжджаєш
до мiста, вигинистi видихи мостiв i вiадукiв над автострадами, простiр iз
фантастичного фiльму чи сну, жаскувато-безмежний, нема ж йому впину, розгiн,
прерiю без ковбоїв, легкий присмак безумства, проблимуючий в нiчному
жахтiннi реклам: розум, що лякається власного творива, це ж бо всуцiль
рукотворна цивiлiзацiя, i тому звiдси - лунатично-щемлива, мiсячним сяйвом
пропустимо! - I-i, та ви шо, та й дали? - А шо робить було? - вночi вона
лежала на горiшнiй полицi, слухаючи какофонiю рiзнотонного хропiння, й
болiсно любила свiй нещасний народ, i народ - почув i вiдгукнувся: масивна
постать забовванiла в спертiй пiвтемрявi, вiйнуло по лицю тяжким, збудженим
вiддихом: "Мамочка... малишка... Ну iдi сюда, слиш? слиш мєня? - заводячись
дедалi дужче: - Ну чо ти? Iдi, пєрєпiхньомся, слиш? - рука шурнула пiд
простирадло: - Ну дай я твої грудкi прiласкаю", - скинулась, стявшись у
клубок, заволала добре артикульованим басом: "Атстаньтє, пажаллста!" - а на
сусiднiх полицях, суки, як повимерло зi страху - за товар, мабуть? - тiльки
од проходу тремтячим голосом обiзвалася старенька бабця: "Дайте їй спокiй,
чого ви причепилися до дiвчини?" - "Маммаша! - гарикнув, розвертаючись: - Нє
лєзьтє нє в свайо дєло!" - але - вiдволiкся, збило: спустив-таки частину
загрозливо-стрiмко наростаючої аґресiї, й тут вона закричала на цiлий вагон,
i вiн, так само не збавляючи вже тону, проревiв, вiдступаючись: "Ну учтi,
казлiна, я тя вєздє дастану! Я тя так дастану, шо будєт тє в Хелмє пiздєц,
ти мєня поняла?" - в Хелмi була пересадка, i вона, вхопивши куртку пiд
пахву, втiкала через вагони в хвiст состава, провiдниця, хирляве, мов
запране на виду дiвча, по-старечи скрушно похитуючи головою - таке робиться
в цих поїздах, що страх Божий! - випустила її через якийсь запасний вихiд -
пiднiжки не було, довелося стрибати, вслiд кинутiй сумцi - в їдку вогкiсть
туманного поранку, просто в насипаний мiж рейками щебiнь, в кров обдерши об
нього долоню, - i просто до рук розлюченому, пiдтягнутому в ходi як хорт
польському полiцiянтовi - тутай нєма вийшьця, проше показаць документи! -
котрому мало що не кинулась на шию, як рiдному братовi). Аж ген перегодом, у
кошлатих еротичних фантазiях (коли розлучалася з чоловiком - спершу-бо
вивiльнилась, заметавшись, голодна тiлесна уява, i з того й
посунулося-покотилося, - а дiтвацька, чи то дiвоцька, двадцятилiтня сливе,
цiкаво задивлена в свiт готовнiсть-до-нової-любовi увiмкнулася вже згодом,
довершивши вiдокремлення), - повертаючись думкою назад, наново розколупуючи
в пам'ятi ту нiч у плацкартному вагонi, вона пробувала прокрутити собi
незнятий ролик: як то могло б бути, як то воно у них вiдбувається - в
тамбурi, пiд стук колiс, притисшись спиною до перегородки, утробно
здригаючись вкупi з нею? чи, мо', в клозетi, осiдлавши унiтаз, вище пiдошов
у розковезянiй круг нього рiдкiй багнюцi? що вони при цьому почувають, що
почувають їхнi жiнки - сласну розкiш пониження, збоченський кайф на хвильку
оскотинитись, чи, чого доброго, i це ще гiрше, взагалi нiчого не почувають?
а може, чорт його зна, може це i є - здорова сексуальнiсть в чистому
виглядi, без комплексiв, не спаралiзована культурою з усiма її схибнутими
дiлами, - тiльки ж, хай йому грець, чого в них виходять по тому такi негарнi
дiти, дiти-лiлiпути: з обличчями маленьких дорослих, уже рокiв з
трьох-чотирьох застиглими, як схололий пластик, у формах тупостi й злоби?
Колись, i нестак-то й давно, всього яких три поколiння тому, ледi й
джентльмени, дозвольте вас запевнити, ми були iнакшi, на потвердження чому
вистачить висвiтлити на екранi - якщо в аудиторiї знайдеться екран i
проектор - бодай кiлька кадрiв - тогочаснi, до прожовтi вибляклi знiмки
селянських родин, застиглих у ненатурально штивних позах: в центрi батько й
мати з по-школярськи складеними на колiнах руками, регуляцiї народжуваностi,
звiсно, жодної, i над ними височiє цiлий лiс постатей - хлопи як дуби, один
в одного, мов перемитi, однаково зосереджено сурмоняться в об'єктив з-пiд
нахмарених брiв, старанно, "на мокро" зачесанi чуприни, волячi шиї
розпирають тiсно защiпнутi комiрцi празникових сорочок, молодший, що,
здається, досi пропiкає знiмок огнистим зором, звичайно в гiмназичнiй формi
з кашкетом, це коштувало теличку на рiк: дасть Бог, вивчиться, в люди вийде,
таке ж бо воно змалечку вдалося бистре на розум, - а вони потiм гинули пiд
Крутами, пiд Бродами i де там ще, тi, з кого мала поставати наша елiта, -
дiвчата ж здебiльшого в народних строях: брязкуча, навiть на око,
провислiсть ковткiв, коралiв, розкиданих по плечах кiс i лент, мохнато-рясно
вишиванi полики, бахмата нефоремнiсть спiдниць i керсеток не укриває пишноти
здорових тiл, готових родити, я, проте, спецiально прошу звернути увагу на
обличчя, ледi й джентльмени, - це прекраснi, вимовнi обличчя, над якими
попрацював - i Божий рiзець, i роки трудного життя, котре, - якщо лиш не
доскiпуватися в нiм повсякчас сенсу, як то здуру чинимо ми, а приймати як є,
як погоду й негоду, - помалу-малу стесує з виду вториннi навалькування,
оголюючи скупу чистоту первiсної - Божої-таки? - горорiзьби: все лишнє
пiдтягається, пiдчищається, виопуклюються чола, впертiшають щелепи, i все
глибше висвiчуються - очi, очi, очi, чорнозем пiдвiвся, i погляд його з
вiддалi часу - страшний i спитуючий, - що з ними всiма потiм сталося,
вимерли в тридцять третьому? згинули в таборах, в слiдчих тюрмах НКВД, чи
просто надiрвалися на колгоспних роботах? йолки-палки, ми ж були вродливим
народом, ледi й джентльмени, вiдкритозорим, дужим i рослявим,
самовладно-мiцно вкорiненим у землю, з якої нас довго видирали з м'ясом, аж
нарештi таки видерли, i ми розлетiлись, розтрусились по всiх широтах
обстрапаним пiр'ям iз розпоротих багнетами подушок, наготованих, було, на
придане, - ми-бо все чекали свого весiлля, вишивали собi пiсень, хрестиком,
слово до слова, i так упродовж всенької iсторiї, - ну от i довишивалися. В
рабствi народ вироджується, кажу ще раз, прожовую цю думку до повної втрати
смаку, щоб тiльки перестала нити, як негода, як щомiсячний бiль пустого
лона, - виживання, скоро пiдмiняє собою життя, обертається виродженням,
авжеж, браття-євреї, милi мої ашкеназi (в разi хто з вас випадком затесався
серед публiки), - це й до вас п'ється: можете собi скiльки хочте згорда
пирхати на сабрiв - тупицi, мовляв, рогулi, чи як вони там у вас значаться,
- а менi назавжди вбився в пам'ятку заздрий, знизу вгору, погляд
колеги-киянина, невеличкого, юрливого полукровки з жiночно вузенькими,
високо пiдiбганими плiчками, що невловно накидали йому профiльну поставу
горбаня, - ми вешталися з ним по Єрусалиму, переходили попри стонадцятий на
дню патруль, i бiдака - не стримався, заламався: шiстдесятирiчний, ще
брежнєвського розливу, професор, хлопчисько, що жадiбно витрiщається крiзь
дiрку в парканi на вiйськовий парад, став горбатим слупиком, i вихопилося
вслiд патрулевi - глибше власних полукровочних комплексiв укрите, аж
присьорбнув слиною: "Якi вони... красивi!" - а вояки там i правда як на
пiдбiр - мiфологiчнi велетнi, помилково вбранi в плямистий однострiй з
автоматами через плече, розложистi гiрськi плато спин, рухомi стовбури
стегон, мiцнi, з синюватим, проти оливкової засмаги, вiдливом, зуби, мов
сама земля ожила й заходила в рiст, ах якi мужики, бенкет для зору! - в
Схiднiй Європi пiди-но пошукай таких розкiшних бардадимiв семiтського типу,
- нiби там, серед на вохру випалених безводних пагорбiв, i далi тривала,
нiколи не перериваючись, бiблiйна iсторiя, в кожному разi, цi - в одностроях
i з автоматами, як прочiсували арабськi й християнськi квартали, посуваючись
по осонню з облудно лiнькуватою грацiєю ситих хижакiв, - могли бути
нащадками Авраама i Якова, мiй же професор - вже самими отими мерзлякувато,
чи то вибачливо, скуленими (укритися, сховатися, догiдливо пiдхихикнути й
злитися з меблею) плiчками - заперечував достеменнiсть Старого Заповiту: з
такими плiчками неможливо боротися з янголом, взагалi нiчого неможливо,
окрiм як бiгти "по вєрьовочкє", що вiн цiлий вiк i робив, що робили, з
колiна в колiно все глибше вгрузаючи пiдборiддям у грудну клiтину, мiльйони
ашкеназi, а вєрьовочка лопнула i жида прихлопнула, гай-гай! Але в них - в
них усе-таки є випаленi до вохряної жовтизни пагорби, на яких триває
iсторiя: хто скаже менi, де наш Єрусалим, де його шукати?
Там, у Єрусалимi, переходячи вiд храму до храму, вона просила в Бога
сили - бiльше нiчого: рiк видався тяжкий, самотнiй (шлюб, що довший час
догнивав був потихеньку, затуманюючи душу, як вiконце в парко надиханiй
кiмнатi, нарештi розпався), а головне - бездомний, весь у нарваних скоках
вiд одного тимчасового пристановиська до iншого, аби тiльки не лишатися в
мацiпусiнькiй квартирцi вкупi з мамою: з нею вона починала ненавидiти власне
тiло, його вперту, необорну матерiальнiсть - мусило, хоч ти лусни, займати
певний кубiчний об'єм простору! - ночами снилась собi хлопом - високим,
довговолосим чорнявим самцем-Мауґлi, що волочить у койку стару вiдьму в
звислих блакитнаво-сивих космаках - i не може її взяти! - ото б утiшились
американськi психоаналiтики, аби їм таке доповiсти! - тодi-то й стало
зринати - промельком, скидом, вихопиться й спорсне - вiдчуття якоїсь
наскрiзної вiдкритостi-всiм-вiтрам: на добре чи на зле? Розумом запевняла
себе, зцiпивши зуби: хай хоч гiрше, аби iнше! - а вiршi обiцяли: "Цiєї ночi,
певно, прийде жах. /
Гарячий дрож - любовний чи блювотний - /
Передчуттям збоченського зв'язку /
Чи крику смертного стенає кволе тiло. /
Розрив, розрив - всiх зв'язок, нервiв, жил: /
Моя беззахиснiсть така тепер зовсюдна, /
Немов одвертий заклик злу: Приходь! /
Я вже себе побачила будинком, /
З якого в нiч оголеним вiкном /
Горить жовтогарячий прямокутник /
Iз планками упоперек грудей /
I низу живота - як на рентґенi, /
I камiнь той, котрий розтрощить шибку, /
Вже десь лежить, чекаючи руки". Во блiн - що тут ще скажеш... А в
Єрусалимi якось було попустило, зрештою, й симпозiум видався цiкавий, так що
поперек-горла-вгороджену кiстку власного, вже зафаховiлого екзгибицiонiзму:
щоразу заново демонструвати вишкiреним захiдним iнтелектуалам, що й
українцi, бач, годнi висловлюватися складнопiдрядними реченнями, - вона тодi
проковтнула порiвняно безболiсно, - тiльки, сидячи в перервi мiж сесiями на
вiдкритiй терасi за столиком, блаженно витягши ноги, посьорбуючи кавусю
вперемiж iз балачкою - сперечалися за Донцова, та зрозумiйте ж ви, панство,
це не антисемiтизм - це рев пораненого звiра: пустiть, дайте нам жити! - й з
укритою посмiшкою розглядаючи спiврозмовцiв крiзь золотинки змружених вiй,
вона зненацька почула рiзке, надсадне янчання: невiдь-звiдки на терасi
взявся антрацитово-чорний котюга, задерши хвоста йшов мiж столиками, крiзь
загальний смiх та рiзномовнi оклики, й патрав повiтря червоно роззявленим
вереском, - бризнуло попiд шкiру легеньким холодком: це ще що за проява? - а
воно, стерво, скерувалося просто до їхнього гурта - вигнувши спину,
плигицьнуло їй на колiна, теплим тягарем зiбгалося в пеленi й занишкло,
посiпуючи насторченим вухом, перемкнувшись на утробне воркотання: знайшло,
кого шукало. Посмiялись тодi, та й вже, - з несвiдомим острахом, мов на те,
щоб загодити, вона обережно погладила звiрюку, - котище розплющив на неї
жорстко заскленi золотi очиська з чорними прорiзами зiниць, як у навспак
поставлених свiчок, охнула подумки: свят-свят-свят! - попалась, золотце, от
коли попалась - акурат за пiвроку до того, як - оглушило, завертiло вихором,
пiдхопило-понесло, не давши оханутись: спасительницею себе уявила,
жоною-мироносицею, так? Ну то маєш - прицiльно, просто в той свiтляний
прямокутник, iз планками упоперек грудей i низу живота, i не скигли тепер -
вiн, як-не-як, тебе любив, той чоловiк. Нi, то щось iнше хотiло ним тебе
любити: котик у пеленi, котик на лонi, зблиск очей i пазурiв, а я,
розпростерта, граю на скрипочку i кричу: ах коханий, менi боляче, боляче,
чуєш?
Поясни менi одну штуку. Поясни, бо я щось нiяк не в'їду. Ти що ж -
справдi вважаєш, що коли у тебе - стоїть, i не зразу кiнчаєш, то ти вже й
князь, i жiнка мусить сукати нiжками й прискати окропом, iно ти зволиш до
неї доторкнутися - серед ночi, по тому як позгортаєш, акуратненько так, свої
рисунки, а я тимчасом вiдбуватиму перший сон? А втiм, iз його приїздом їй
перестали снитися сни - точнiш, вона перестала їх пам'ятати: клубочились
якiсь ошмаття, переважно тьмяних, брунатних i асфальтово-сiрих, тонiв, але
жоден сюжет не протискався в денну тяму, немов мiж нею i нiчною в мить
пробудження падало важке вiко, - свiдомiсть його присутностi поруч
перекривала канали зв'язку. Чи не вперше в життi вона виявилась ув'язненою в
клiтцi голої наявностi - свiт зробився непрозорим, вимкнулось i погасло його
друге дно, мерехтючо-пiдводна сiтка нерозгаданих значень, що доти завше
свiтилася в снах i вiршах, - тепер не було нi снiв, нi, вiдповiдно, вiршiв:
вона втратила орiєнтацiю, наче позбулася одного iз змислiв, оглухла чи
ослiпла. Розбомблене вночi тiло цiлий час вiдчувалось неповоротким, якимось
одутлим всерединi, нiби справдi була вагiтна - пакетом базарного м'яса в
кров'яних пiдтьоках, та що ж це менi все не слава Богу, тупо дивувалась вона
- i засинала на його руцi, мов непритомнiла, а вiн радiсно бубонiв над
вухом: "А знаєш, ти, виявляється, можеш бути дуже навiть "прiятной женщиной"
- тiльки з сексом наладити треба", - "Секс, - спросоння мимрила настановчо:
голова все-таки вирубувалась останньою, - це тiльки показник якоїсь глибшої
незгоди", - "Сумнiваюсь", - обтинав вiн - i тим закривав тему. Виходить, не
так уже й багато ти про це дiло знаєш, радiсть моя, - попри весь свiй
уславлений досвiд, i хто б подумав! Говорити, звичайненько собi дiйти згоди
було неможливо - оскирявся з мiсця, займаючи оборонну стiйку, на той час,
коли спроба серед дня витягнути до нього руки стала зроджувати в нiй
блискавичне млосне вiдчуття захитаної рiвноваги - наче в рiзко спиненому
лiфтi, або коли спiшиш одинцем навперейми юрбi, що сипонула з тролейбусної
зупинки, - вiн-бо "не любив, коли його обмацують", далебi нездоровою була ця
знехiть до нормального контакту ("I не соромно тобi оце, - насмiшкувато
скалив око з подушки, - обмацувати мужчин?"), - на той час вона ладна була
вже не те що говорити - голосити, нескiнченним двадцятичотиригодинним
монологом (так неперетравлена їжа пре з отруєного органiзму в оба кiнцi),
трясти його за плечi, щоб докричатися, та що ж це таке, чувак, - а чувак,
мiж iншим, сiм'ю будувати приїхав, сурйозно, без дурникiв, привалив у чiм
стояв, оце кохання! - i все випоминав їй, що, поки вiн тут з нею, у нього
вдома на будiвництвi майстернi цеглу розкрадають, "Ти що, - бралась руками в
боки: вiдьма, зечка-блатнячка, зроду не пiдозрювала себе такою, - хочеш, щоб
я тобi неустойку заплатила?" - ах холєра, ну як мислимо, щоб двоє недурних
людей, якi начебто ж кохають одне одного, так? якi здолали стiльки перепон,
щоб бути разом, чого коштувала йому сама тiльки вiза, пiсля всiх
автокатастроф i розбитих ребер, чого коштувала їй та зима в Кембрiджi, -
негоднi були е-ле-мен-тар-но порозумiтися, - на голову не налазить! I - як
об мур без пробоїн, от пiд такi хвилини, певно, його дружина й шпурляла в
нього ножами, про що раз був обмовився знехотя, - премиленько, нiчого не
скажеш, родинний спорт української iнтелiґенцiї: i що, свербiло спитати, не
влучила? Натомiсть силкувалася бути розважливою: слухай, я ж не кукла на
шнурку, що ж ти так, - визвiрявся спiдлоба, зiгнутий над столом, мов
розмотуючи димнi кiльця злоби: "В менi просто багато речей убито!" Дякую
тобi, серце, - вiдтепер, здається, в менi також. Значить, вона заразна, ця
хвороба духа? Значить, тепер i менi - лiпше втiкати од людей, лiпше не
зближуватись нi до кого на вiдстань подиху? Ти навчив моє тiло - каструвати
кривдника: вся моя, з колiна в колiно громаджена жiноцька сила, досi
спрямована до свiтла (найдорожча пам'ять з минулих кохань - сонце в чорному
небi: таким воно бачиться з космосу, то звiдти набиралась по вiнця
струмуючою радiстю моя утла посудинка), з тобою - вивернулась чорною
пiдкладкою назовнi, зробилась нищiвною - смертоносною зробилась, щоб сказати
прямо, не завиваючи в папiрцi. "Вклякну, де стою: о, бих /
Страшний, переступний грiх - /
Донинi трясе вiдриг, /
Мов труться тороси криг /
У нутрощах! Пiд грудьми! /
Кого благати: Задми /
Цей синiй, сухий пожар, /
З грудей вiдвали тягар?" Бо я - винувата-таки, бо любов моя зосталася в
Кембрiджi, станула по веснi з глибокими снiгами, а на лiто, на час твого
приїзду, лишився вже тiльки рубець - i надiя, що ти його - вiдживиш. Мала б
ранiше втямити: вiдживляти - не твiй фах.
Несподiваний дзвiнок iз дому - вiд товаришки, що рiк як пiшла в бiзнес
i, єдина з-помiж усiх київських приятелiв-друзiв, може собi дозволити
телефонувати до Америки: чи ти зараз у станi вислухати справдi страшну
звiстку, питає вона. Тобто? В слухавцi коротка пауза, вiдтак падає,
стиснутим горлом: Дарка загинула. Вмент терпнуть обкиданi приском ноги, а за
ними й усеньке тiло отерпає, як при анестезiї: нi! (А десь на днi свiдомостi
дзижчить, невпiйманою комашкою мiж шибками, паскудна думка: щасливиця,
вiдмучилась! - бо мучилась вона таки тяжко, красуня й розумниця, ох як їй
пасували "по-молодицьки" вив'язанi терновi хустки з випущеними поверх
кожушка тороками - рум'янець на розложистих вилицях, як яблуко-циганка,
гостренький, мишкуючий носик, складенi чирвою вустонька, суцiльна цитата з
фольклору, жива iлюстрацiя до Гоголiвської "Ночi перед Рiздвом", i гумор у
неї був - також гоголiвський, класично-український: коли баляндраситься з
преповажною мiною, а слухачi надривають боки, - i цiлу молодiсть мучилася -
з дурепою-матiр'ю, що позвихала мiзки й чоловiковi, й дiтям, зi сволочними
хлопами: перший муж покинув зараз по дипломi, iно дiстав столичний розподiл,
задля якого, з'ясувалось, i женився, з другим скiнчилося зiрваною
вагiтнiстю, i по-оїхала ґiнеколоґiя, мов з гори вдiл, з третiм, смирним, як
хлiбний м'якуш, i цiлий вiк не-при-дiлi, гарувала за здорового дядька, поки
вiн, спасибi, глядiв малу, - репетиторствувала навсiбiч, брала переклади,
скакала, як i всi ми, по винайнятих хатах, волочачи на горбi родину,
дописувала дисертацiю, i от, бач, знайшла врештi працю в якiйсь
новозаснованiй американсько-українськiй фундацiї, три мiсяцi як стала на
ноги, їхали автом з Борисполя, а назустрiч, по тiй самiй смузi - в дупель
п'яний "жигуль": четверо душ, усi, хто сидiв ув автi, - на мiсцi, i бувайте
здоровi, i тiльки високий, тонкий голос виводить - без слiз! - у порожньому
закадровому просторi: ой якби я знала, що буду вмирати, я б собi казала
явора врубати, збудувати трумну на чотири боки, щоб вона стояла трийцять
штири роки, стояла, стояла, та й почала гнити, та й стала до дiвки труна
говорити: або iспалiте, або порубайте, або порубайте - або тiло дайте...).
Стоячи серед кухнi зi слухавкою в руцi, держачись за Санин голос, який
укотре повторює: що тепер буде з Талею, що буде, - Талi п'ятий рочок,
вилицювата, в маму, дiвчинка, тiльки з татовим носом бараболею, колись, iще
немовлям, вона вразила тебе своїм стеряно плаваючим, питальним водянистим
зором, котрий нiби шукав, за що зачепитися, - Дарка переповивала її, й
зринуло, мов невидимим вiтром нашелещене: "Як це дивно - дiвчинка. Дитя. /
Вираз невдоволення на личку: /
Впорядкуйте спершу це життя - /
А тодi, мовляв, мене i кличте. /
Лялечко, людинонько, прости - /
Свiт, що не бiливсь хтозна-вiдколи, /
I батькiв, що вкинули - рости! - /
Наче помирати в чистiм полi", - стоячи так, вона виразно чує той iнший,
закадровий голос - не Дарчин, нi, хоч Дарка - спiвала, i саме народнi пiснi
лепсько їй удавалися, була в неї, бозна-звiдкiль, ота природна,
жiноцьки-грудна - колодязним провалом углиб - етнiчна iнтонацiя, яку фiґ
пiдробиш, i найупитiша компанiя розм'якала, занишкала хляками в крiслах,
щойно Дарка, затягнувшись напослiдок цигаркою, смiхотливо сiпнувши бровою:
"нiкотинчик - вiтамiнчик", - заводила, на диво чисто, обличчя їй
випогоджувалось лагiдним смутком, - осипалися долi платочки тернового цвiту,
чий-то-кiнь стояв, чутко нашорошивши ушi, похитувався в березi човен, та все
хлюп-хлюп-хлюп-хлюп, шамшiла трава пiд чиєюсь скрадливою ступою, i зносила
вода вербове листя, i все-все, скiльки свiту, зносила вода, жили на цiй
землi якiсь безiменнi люди, до чогось прагнули, кохали й страждали, i тiльки
розрiзненi мокрi слiди голосiв (голосiнь?) зостались по їхнiх життях - ще
можна напитись iз того слiдочка, ще можна вiдчути: твоя власна мука, на мить
осяяна пiзнiм, навзахiднiм проблиском смислу, - не одинока, не перша й не
остання, й тут вона згадує, що насправдi в тiй баладi труна стояла впорожнi
не трийцять штири, а двайцять штири роки: та жiнка, що високо й пронизливо
виспiвала свою смерть (поклала б я мужа - люблю його дуже, лягла би самая -
дитина малая; лягай, мила, сама, якось воно буде, малую дитину та й
доглянуть люди...), була ще молодшою за нас, дiвчисько ще зовсiм, - а ти,
обурюється Сана, ти що, зовсiм там вiд'їхала, iдiотко, подумаєш, трагедiя -
невдачно трахнулись, - нi, коли так переповiсти, то яка ж тут трагедiя, все
залежить вiд того, як переповiдається, тiльки Сана не знає, i нiхто не знає,
що розповiла тобi Дарка незадовго перед твоїм вiд'їздом, - то був чи не
перший раз, коли вона розкрилась тобi по-справжньому, хоч зналися ви ще з
унiверситету, рiк перед тим Дарка поховала батька - той був музика-лауреат,
депутат i, свого часу, ледь не член ЦК, трохи, правда, i його були поскубли
за нацiоналiзм, i вiн став грати на урядових концертах, а звикла до комфорту
жона робила йому дiрку в головi, коли натинався на офiцiозних бенкетах
виголошувати тоста українською мовою - хай i видурнюючись, блазнювато
каламбурячи, "здоровенькi-буликаючи", представник ЦК - бетонна брила в
сiрому костюмi - несхвально мовчав: жоден м'яз не здригнувсь на
непроникному, мов наллятому водою обличчi, ай-яй-яй, що ж тепер буде, "ти ж
в Канаду собрался, - лящала мати, скидаючи пальто в передпокої, поки вагiтна
Дарка, знемагаючи од токсикозу, молола в кухнi каву для тата, - ти головой
своєй соображаєш?" - i, вийшовши в кухню, засмаливши (по кiлькох обламаних
сiрниках), старий сказав дочцi - так само по-росiйськи, жорстко: "Я знаю, я
всего лишь общественно-политический шут", i ця фраза зосталася в нiй
назавжди, невийнятим цвяхом - поховали його на Байковому, з усiма почестями,
в усiх газетах були некрологи, i оркестр, згiдно з останньою волею
небiжчика, грав "Козака несуть", - кiнь клонив головоньку, пiзня дитина,
Дарка була пiзня дитина, батьковi на той час сповнилося сорок: вродливий,
зрiлий мужчина в зенiтi слави, i як iще можна було його втримати, коли не
другою дитиною? - я тiльки тепер зрозумiла матiр - як жiнка, говорила тобi
Дарка, болючо свiтячи очима, я зрозумiла: я - той останнiй, хто приходить по
бенкетi й за все розплачується, - в той вечiр вона не спiвала, ви укрилися
вдвох кiнець стола, i ти слухала, наскрiзь вистуджена подувом її жорстокої
вiдваги насупротив життю, до кiсток проймаючим протягом враз установленого
посестринства: платим, дiвоньки, авжеж, за все платим, до останнього шеляга!
- потiм ловили машину, набивалися оселедцями в салон, тарабанячи металiчно
цупким букетним целофаном: був чийсь день народження, трохи чи не
Санин-таки, - хтось мостився мiж сидiннями, хтось, у неповороткiй шубi,
громадивсь комусь на колiна, по-оїхали! - як сказав пєрвий совєцкiй
космонавт, - i - поїхали, полетiли, сестрички-голубочки: ти - за океан, а
Дарка - ще далi, молочно-бiлою тiнню стартувавши з гори перем'ятого брухту
на котрусь iз найдальших зiрок, - пiзня дитина, народжена матiр'ю, щоб
утримати чоловiка, а не стало кого втримувати - i вичерпалось життя,
розтиснула п'ястук Господня десниця, вiдпускаючи на свободу наболену душу:
мир тобi, страднице, вiдпочинь.
Дарцю. Дарцю, ти чуєш мене?
Не було на тобi вини, що покликана в цей свiт - не любов'ю. Помолися
там, де ти зараз є, за нас усiх - нам iще жити.
Прокидаючись вранцi (ну, й пощо було прокидатися?), вона довго лежить
на животi, обхопивши руками подушку: новий день сиплеться на думки градом
виснажливо-безглуздих зобов'язань - замовити ксерокси для студентiв,
вiдштампувати їм на факультетському принтерi нову контрольну, зайти до
банку, до drugstore38 -
скiнчилися вiтамiни, i колготок треба би прикупити, вiдповiсти на два листи,
потелефонувати до travel
agency39, ой блiн! - десь
загубився замовлений нею квиток до Нью-Йорка, котрий мали вислати поштою,
хоч, коли подумати, на фiґ їй здався той цiлий Нью-Йорк - ну вилiзе на
сцену, ну прочитає по-англiйському парочку своїх, з таким скрипом
перекладених стихiв, ну вип'є потiм навстоячки келих вина i заїсть вмоченими
в помiдоровий соус креветками, пошкiриться до двох-трьох випрасуваних
лiтературних аґентiв i дядь iз ПЕН-клубу, можливо, заскочить на
годинку-другу до колись улюблених музеїв ("На фiґа менi тi музеї, - весело
горлав у телефон, коли дзвонив до неї до Кембрiджа, з України ще, - менi в
тiй Америцi тiльки одну баришню побачить треба!" - тодi це здавалося
бравадою: ну як таки можна свiдомо вiд чогось вiдмовлятись, обтинати собi
життя на пню, воно ж таке неосяжно-цiкаве! - а тепер, бач, i в нiй пропав
усякий-будь смак пiзнавати, колишня невситимо-вбируща хiть вiдкривати нове -
мать його за лапу, та чи я вже вмерла?.. Перша розмова мiж ними на цю тему
вийшла була якась безтолкова: "Їду до Америки - поїхали разом?" - "Ага, -
смiявся, - машиною - якщо солярки вистачить". - "Я серйозно кажу". - "Що я
там робити буду?" Таж малюватимеш, бевзю, - i побачиш Metropolitan, i
ModernаArtаMuseum, i ArtаInstitute у Чiкаґо, дзеркальнi октаедри
космiчно-гiгантських сталаґмiтiв, що громадяться на обрiї, коли пiд'їжджаєш
до мiста, вигинистi видихи мостiв i вiадукiв над автострадами, простiр iз
фантастичного фiльму чи сну, жаскувато-безмежний, нема ж йому впину, розгiн,
прерiю без ковбоїв, легкий присмак безумства, проблимуючий в нiчному
жахтiннi реклам: розум, що лякається власного творива, це ж бо всуцiль
рукотворна цивiлiзацiя, i тому звiдси - лунатично-щемлива, мiсячним сяйвом