Страница:
you55, уфф, спасибi, не без
добрих людей свiт, - вiдчуваючи на вустах, од перевтоми, невiдлiпну посмiшку
розумово вiдсталої дитини, потрюхикала на стоянку таксi, але й це ще був не
кiнець: за кермом трапився маленький пакистанець, в чиїй твердiй,
розкотистiй тарабарщинi не вiдразу вгадувалась англiйська, - смiливо рушивши
в нiч, десь акурат на п'ятнадцятiй хвилинi вiн повернув до неї голову в тьмi
автосалону, повiльно, як на шарнiрах, свiтло зустрiчних лiхтарень напливало
й вiдринало, тiнями величезних невидимих риб, червоне табло лiчильника
мерехтiло, мов кардiограма в покинутiй лiкарями операцiйнiй, - i спитав, чи
знає вона дорогу, - перепрошую, але дорогу належиться знати таксистовi, нi?
- голизна порожнiх замiських автострад, нiч без вогника обабiч траси, де я,
Господи, хто я, чому я тут? - ще за чверть години в'їхали в мiстечко,
погналися виметеними мiсячними вуличками - в один бiк, вiдтак,
розвернувшись, у другий, як довго ви в Америцi? - кричала вона з заднього
сидiння, наче глухому, - п'ять рокiв, вiдказував вiн, так само штивно
тримаючи голову, - i спиняв кеб, i вмикав свiтло, i витягав з-пiд сидiння
зiм'яте простирадло мапи, обiруч тримаючись за нього, мов за казковий
килим-самолiт, що має чудом вивезти, й чогось чекав, втупившись у нього, їй
тупо подумалося, що бiдака, мабуть, не вмiє читати, - як, ви сказали,
зветься вулиця? - перекочував у ротi камiнчики неслухняних звукiв, не в
змозi вимовити "Руперт стрiт", а чи то повторити за нею, бо ж вона також
говорила з акцентом, хай i не таким диркучим, "куд ю кол дере?" - що-що?
ага, could you call there56,
цебто туди, куди ми їдемо, вже другу годину поспiль, мої друзi там оце,
либонь, навiснiють, подзвонила й пропала! - добре, давайте сюди трубку, -
раз, i вдруге, i втретє, спершу не було зв'язку, потiм знервований Рон, який
уже, виявляється, телефонував до компанiї таксi, давав пакистанцевi, котрий
все не виходив iз своєї атараксiї, якiсь багатоповерховi iнструкцiї, й знову
починалося загнане метання в химеричному плетивi безлюдних вуличок, нiби
водiй вiддав усi свої реакцiї машинi: кеб розпачливо шарпався, зупинявся,
гмукав, чухав потилицю, питав себе: а якщо туди? - чортихався (звискнувши
шинами), ламав руки, а в пiтьмi автосалону знай ширився мовчазний
пакистанцiв страх, вона вiдчувала його фiзично - до нудоти, чоловiковi
вимикалася з безпорадних рук, як линва, його праця, його нетривка зачiпка за
цей примарний край, i дiдько б узяв цю ледi з дивним акцентом, якiй
забандюрилось невiдь-куди пертися серед ночi, - їй було нiяково, хотiлося
все менше займати мiсця на задньому сидiннi, за четверим (!!!) дзвiнком
"дере" Рон зарепетував у трубку: де ви є? стiйте на мiсцi, just don't move,
man, okey57? - по п'яти
хвилинах з-за рогу вилетiло бiле авто, вихопилась Ронова постать, рвонула на
себе дверцята кеба, легенi заповнив вогкий запах лiтньої ночi, а автосалон -
Ронiв розлючений клекiт (it's fifteen minutes drive, man, you just don't
know your business!58) - i,
вилазячи на свободу, похитуючись на пiдборах (лiвий босонiжок таки
розповзався, не тримаючись купи), вона вiдчула мокротний пробульк у
трусиках: почалося мiсячне. Абзац.
I забракло вже жалю до пакистанця - грошей вiн, з переляку, не взяв,
анi цента, що ж, не тiльки йому випав тяжкий день... Так i заснула в домi у
Рона й Марти з тою приклеєною до вуст, як лузга, iдiотичною посмiшкою:
ну-ну, подумалося перед сном, летить, таки явно летить моє золото - вже
посипалися катастрофи! I чого ж дивувати, що першим вiдрухом у Кеннедi на
вид коханого мужчини - стояв пiд стiночкою, якнайневиннiше теревенячи собi з
попутниками з київського рейсу, джинсова куртка, знайомий сивий йоржик, вона
вгледiла його ранiше, нiж вiн її, скiльки разiв прокручувала собi в уявi цю
сцену! - був мимовiльний укол неприязнi - а вiн, ич який, розiгнався
живчиком, цьомнув у щiчку, мовби нiчого й не трапилося, мовби й не було цих
пiвроку спустошливого ждання, ялового вигоряння оливи в черепку, i пояснень
нiяких не належалося, за спиною, послушним пiнґвiном настовбурчивши черевце,
манячив Марк, ну вже ж, не до пояснень, знайомтеся, панство, - як усе глупо
й не до ладу, зiжмакано якось виходить, я просто змучилася, треба вiдпочити,
вiдiспатися, та й за ним же тяжка дорога, потiм розберуся, потiм, - а
"потiм", уже на мiсцi, уже сам-на-сам, на напiврозпакованих валiзках, i
з'явилася - вигулькнула мов зоддалеки, не зачепивши все ще оглушених,
защемлено ниючих iнстинктiв, - ота думка, котру з мiсця йому простосердо й
видала, принесла й поклала до нiг, як пес закинуту палицю, - знаєш, менi
здається, ти вiдкритий до зла. Стенувся, як од ножа, дивним був той недобрий
спах в очах, вже колись бачений нею ранiше, - на межi вищиреного осмiху з
нагло випертими з-пiд горiшньої губи iклами, мов щось iнше на мить
прорiзалося крiзь його обведенi безсонно запаленими бережками повiки, - був
пiзнiй вечiр, i вони вперше вийшли пройтися, розглянутись по околицi, котра
таємничо блимала кольоровими лiхтариками по дворах i городчиках, з
прочинюваних дверей одноповерхових будиночкiв раз у раз вихоплювалися вибухи
музики й смiху, бiлiли в ласкавiй коричневiй теменi, щезаючи в її глибину,
перехожi футболки, мiстечко не спало, охоплене молодечим передчуванням
свята: наближався щорiчний мистецький фестиваль, глянь, яка андерсенiвська
хатка, який цiкавий шпиль! - все спочатку, все в нас починається спочатку, я
ще мушу пiти до церкви й поставити свiчку - що Бог помiг менi до тебе
приїхати, так-так, кивала вона, всi страхiття позаду, всi цi пожежi,
розтрощенi авта й тiла, безумнi перельоти, нi фiґа собi iсторiйка! одне лиш,
на майбутнє - знаєш, що менi здається? Тiльки зрозумiй мене правильно, не
ображайся: що ти вiдкритий до зла. Замiрялася, з навичкою фахового
викладацького занудства, розтлумачити докладнiше: не те щоб воно було в тобi
самому, але ти його, якимось чином, притягав, - але нiчого пояснити не
вийшло: вiн дико, несвiтськи бликнув зором, а вийшли якраз на перехрестя -
роззирнувся й рiшуче скинув головою й перстом указующим: туди!
I з тої хвилини їх напав блуд.
Перед тим вони з годину кружляли довкола свого, ще необжитого
пристановиська (вiн казав - наша хатка, i її заповняло при тому теплом
внутрiшнього усмiху) - раз у раз вертаючись i наново розкручуючи маршрут в
iншому напрямi, - i зненацька цiла околиця зробилась однаково
нерозпiзнаваною, i неясно було, в який бiк додому. Збитi з плигу, минали
перехрестя за перехрестям, свiтлофор за свiтлофором, всi орiєнтири -
псевдоготичний шпиль, живоплiт, майданчик iз смiттєвими баками, який щоразу
переходили, - щезли, мов провалилися в iнший вимiр, i по якiмсь часi вона
стала кидатися з розпитами - адресу все-таки пам'ятала - навперейми
перехожим, котрi траплялись дедалi рiдше, бо вже, либонь, повернуло за
пiвнiч, пiдпилi студенти стенали плечима, пiкнiкуюча на травi
party59 в одному дворi
нiчого врозумливого не змогла вiдповiсти, зате тут-таки, засперечавшись,
лiворуч чи праворуч, пересварилася мiж собою, i ще довго по тому, як вони,
дурнувато-всмiхнено-sorry-вибачаючись, ушилися геть, лящав їм навздогiн у
нiчнiй тишi, нетверезо сковзаючись на збiгах приголосних, дiвочий голос -
нападався на якогось Джеррi, бо той, як завжди, "нi дем" не тямив i мав на
увазi не ту вулицю, - вони явно заблукали задалеко, ну й смiхота, -
розбавлена, вона перекладала йому дiвулинi ремствування, бiдний Джеррi, -
вiн, однак, замкнувся, не виявляв такого ж щенячого ентузiазму, ото,
потiшалася, було мене слухати, мене просторова орiєнтацiя ще нiколи не
пiдводила, - еге ж, що правда, то правда, тiльки цим разом, золотце, пiдвела
тебе iнша орiєнтацiя, ку-уди важливiша за просторову. Ще й як пiдвела.
Десь iз годину це тривало - а тодi вiн, ставши як уритий, показав:
живоплiт! Вони цiлий час товклися за кiлькадесят ярдiв од нього. Знову
"ввiмкнулась" околиця, забовванiвши знайомими обрисами. Як можна було бути
такими слiпими, дивувалась вона. От-от, good
question60, як у них тут
кажуть. Як можна було бути такою слiпою, бiдна дурко? Заслiпленою такою - в
час, коли все говорило, волало, голосило до тебе прямою мовою? Ну й
подумаєш, гордо скинула б ти головою, нi-i, тебе б не спинило навiть аби
вогняна рука, вилонившись iз повiтря, накреслила тобi перед носом на стiнi
письмове застереження, ти була закохана, ая, ти певна була, що зможеш ("Я
все можу!") зробити те, чого однiй людинi для iншої самотуж зробити - не пiд
силу, рибцю. Не пiд силу. Хiба - i тут, як в газетних об'явах, можливi
варiанти - хiба вiдкупивши її своїм власним життям: помiнявшись долею.
Красненько дякую, в мене були щодо мого життя трохи iншi плани.
Шкода лиш, що всi вони якось разом утратили сенс...
Першої їхньої ночi, тої безумної - фестивальної! - ночi з шаленим гоном
назустрiч блимнiй лавинi вiдбитих в калюжах лiхтарень, iз перелетами вiд
одної нiчної кнайпи до iншої, а врештi до цiлком недвозначного, хто б
подумав, що таке iснує в провiнцiї, замiського бордельчику (непримiтний
ззовнi - хiба по припаркованих iномарках знати - будиночок о двох кiмнатах
"через сiни", в однiй, човгаючи пiдошвами по дощанiй пiдлозi, совгалося в
танцi тiсно скупчене п'яне тирло, в другiй, куди їм подали каву з лiкером,
стояли двi, прикритi зворушливо голубенькими пледиками койки, над ними
висiли якiсь похабнуватi лiтографiї, - "Купрiн! Чистий тобi Купрiн!" -
зареготала вона, попри фiзичну втому - повертало на другу безсонну добу! -
все-таки гостро, шампанськи збуджена жалюгiдно-показною театральнiстю цiєї
атмосфери дешевого грiха, стрясанням музики за тонкою стiнкою, якимось сливе
що присоромленим поглядом жiнки, котра внесла тацю з напоями, - у
ванькирчику для гоцалок запам'яталася молодесенька, либонь чи не
вiсiмнадцятилiтня проститутка з розпущеним каштановим волоссям, вродлива тою
до вогкостi яскравою, нескаламучено пiсенною вродою, котра ще трапляється
мiж дiвчат на Волинi й Подiллю, - i, бiдняточко, п'яна як хлющ: "Слухай, -
чiплялася, зачувши щось незвичне, - як тебе звати? А мене Майя. Ви така
красiва пара. Нє, серйозно", - а на поданий, на її вимогу, вогонь озивалася
гречною дiвчинкою: "Подякувала", - те дiалектне "Подякувала" - як учили
вдома! - чомусь пробило до слiз щемливою, жалкою нiжнiстю: "Вона ж iще дитя
зовсiм, ще й не тямить, що з нею", - дiлилася з ним на зворотньому шляху в
автi, - стенув плечима: "А кого це валить? Промокашка, та й вже", - а однак
"промокашка" була першою, хто впiзнав мiж ними присутнiсть наростаючої,
самозароджуваної любовi, всяка-бо любов на перших порах потребує свiдкiв,
потребує - батькiвськи-розчуленого схвалення свiтом нововиниклого в ньому
союзу двох, i свiт нiколи не скупиться на об'яви благословення, на
розвiльженi погляди, на усмiхи, з якими обертались на нас дядьки в
привокзальному буфетi, куди ми вносили з вулицi, в летючому танцюристому
ритмi, свiжий повiв невидимого карнавалу, атмосферу лукавих перезиркiв,
маленьких розиграшiв, змовницьких чмихань над чимось страх кумедним,
неспостережним для iнших, - сяйнi лелiтки, рясно розсипане щасливе конфетi,
що, опадаючи, повiльно крутиться в повiтрi ще й по тому, як за розпромiненою
парочкою зачиняються дверi, "Яку запальничку хоч'?" - "Червону", - до
бармена, з комiчно-безрадно розкладеними руками: "Вона сказала - червону", -
i вже бармен сочиться, як спiлий персик, розлитим по лицю усмiхом спiвучастi
й, наповняючи лямпки смолисто-тягучою, мов розтоплений бурштин, рiдиною,
переливає через верх, - о, свiт любить закоханих, бо лиш вони в тупiй
монотонностi буднiв ще дають йому наздогад, що насправдi вiн iнакший,
лiпший, нiж звик про себе думати, що досить iно простягнути руку, крутонути
контакт - i все довкола заграє, замерехтить барвистими скельцями з дитячого
калейдоскопа, засмiється од повняви сил i пуститься в танок! - старенький
вуличний фотограф на парковiй лавочцi, коло нього недвижною скiфською бабою
тiтка в сукнянiй кацавейцi: "Сфотографiруйте оно молодих!" - "Та ну, -
ронить вiн протягло, мало що не мрiйно, - їм не до того, у них - Любов", -
останнє слово вимовляється з великої лiтери, i ви, перезирнувшись, дружно
кидаєтесь фотографуватися, кидаєтесь чи то обдаровувати старикiв собою, чи,
навпаки, дякувати їм за несподiване, як мокрий цiлунок упалого на чоло
листка, благословення, - потiм вiн забирає тi знiмки, i бiльше ти нiколи їх
не побачиш, не виключено, що вiн подер їх на дрiбнi клаптики, вкинув у
попiльничку й пiдпалив - наостанцi шпетненько пiдгрiбши попiлець у купку
скорченим мiзинцем, - що ж, серце моє, я не в претензiї, постраждай трохи й
ти: час було й тобi, по сорокiвцi, вiдкрити, що не всi ми "промокашки" або,
в кращому разi, "мишачi кохання", вибачай, але я вмiю грати - тiльки
по-крупному, i коли вже не коханням - не-мишачим: справжнiм! - то в
усякому-будь разi, нiколи й нi в чiм - не "промокашкою": волiю бути
наждачком-с), - тої першої ночi, чи не тодi, на прибутнiй хвилi пiднесення,
зародився в нiй десь усерединi глибоко схований ледь iронiчний,
просмiшкуватий холодок: блядка i блядка, з усiма приналежними атрибутами,
мов якийсь стороннiй сценарист загодя подбав про жанрову чистоту сюжету (та
ще й, як хутко з'ясувалося, невдатна блядка!), - але ж ми, блiн, таки
недарма рєбята з крутим творчим потенцiалом, нам раз плюнути - перетворити
невдатну блядку на трагiчну любов, довiвши себе, по дорозi, до цiлком
суїцидального стану, - тiльки по дев'ятьох (атож, дев'ятьох!) мiсяцях, в
iншiй країнi й на iншому континентi, в нiч останньої сварки в кiмнатi
закинутого в мiжгiр'ї мотелю, - спершу тупцялись, курячи, на дерев'янiй
ґалереї, борюкалися стишеними, щоб нiкого не збудити, голосами, далi
прошкували - вже на повну гучнiсть, нiби пiдняття голосу автоматично
запускало в хiд i ноги, -через паркiнґ-лот, мiж полискуючих проти мiсяця
тюленячими боками автомобiлiв, зупинка - протистояння, очi в очi - спалах! -
шабельний зудар! - i от, розвернувшись, вiн бiжить через усе подвiр'я назад
до кiмнати пакувати речi, маленька, шпарко перебираюча голими, в шортах,
нiжками, немов воскова, фiгурка, - в ньому вже ґвинтом ґондзолилась - аж,
здавалось, чути було, як скрегоче, - сама лиш схарапуджена гординя, палючий
страх, аби, крий Боже, "люди не сказали" (ех, матушка провiнцiя, як зiтхав
був Хвильовий!), що це вона його покинула, висмикнула з рiдного ґрунту,
перенесла через океан i покинула, оце, скажуть, кобiта! i тому, завдавши на
плечi поспiхом напханого барахлом дорожнього мiшка ("Губочку свою не
забудь", - подавала вона, наспiвши, з-за спини), гавкнувши отим особливим
брутальним, сварливим тоном, яким тiльки й розмовляв iз нею останньо:
"Завтра лечу додому! Дякую за Америку!" (хихикнула в душi, хоч i не до
смiшкiв було, прекрасно знаючи, що нiкуди вiн не полетить, що до
завтра-позавтра - творча ж особистiсть! - винайде собi якусь нову, не
пов'язану з нею версiю свого тут перебування, i так воно й сталося), - вiн
попер у нiч - двi з половиною милi! з речами! - до тої осоружної майстернi
(чи ж вона хоч вiдчинена поночi, чи так пiд кущиком там, пришелепок, i
просидить до рана?), - ось тодi, зачинивши за ним дверi зi змiшаним
вiдчуттям не-до-кiнця-зiграного спектаклю, вогняного шворня
"як-же-його-жити-далi", встромленого в мозок, i тим розтрушеним по тiлi
лихоманково-нудотним дрожем, що не пересiдався вже понад тиждень, - нiби й
справдi була механiчною лялькою, в якiй усi колiщатка-шрубики поз'їжджали з
пазiв, так що ковтати могла тiльки рiдку страву, а спати кiлька ночей
поспiль не могла взагалi, - обернувшись до дзеркала, угледiла в ньому -
проступив, пiдступив на поверхню, художньо викрививши вуста в рештках
з'їденої помади! - той самий зимнувато-iронiчний (блядка i блядка...),
вiдчужений посмiх: оце то сюжет! - прочитувалося з цього посмiху, - мать
його за лапу, ну й сюжет...
I тої ж ночi, щойно зосталася сама (попустило!), їй, уперше за цiлий
час вiд його приїзду, приснився справжнiй сон: попервах, ще на переходi межи
сном i явою - як вiн ото вiдходить вiд неї похилою кладкою вдiл, потiм
навалився тiсний еротичний кошмар: невидимi руки, багато рук пестили її
звiдусiль - настiйно, гаряче, душно, i треба було зiбрати всi сили, щоб
випручатись, - i опинитися в величезнiй, з високим, як опернi залаштунки,
склепiнням, лунко-порожнiй залi, сям-там по-конструк-тивiстському
позаставлюванiй, наче теж театральним реквiзитом, - недбало задрапованими
тумбами, постаментами з пап'є-маше, якимись драбинками, у схожому на темну
печеру нефi височiв подiум, i звiдусюди злiталася, iз свистючим шелестом
крил i плащiв, i мостилася по всiх тих пiдвищеннях Шляхта Тьми, - мелькали
чорнострої, бiчним зором вона розгледiла порослi кошлатою рудою вовною
лаписька з курячими кiгтями, вчепленi в виступ стiни, але головну її увагу
прикувала височенна - аж лиця не розгледiти! - вбрана в чорну сутану постать
на подiумi: чи не сам Князь, подумалось, об'явилися? Було анiскiлечки не
страшно - попри зовнiшню ефектнiсть, демонiчне збiговисько не несло нiякої
виразної загрози, радше справляло ритуал, чимось нагадуючи партзбори
брежнєвської доби, i до неї було наставлене цiлком приязно, брало в коло,
приймаючи за свою, - i, походжаючи по заповненiй ними залi з кiнця в кiнець,
вона стала, впевнено хрестячись, читати на голос "Отченаш", а вони слухняно
перетворювалися на клуби неоново-синьої пари i вiдлiтали геть iз
пiротехнiчним сичанням, - тiльки здоровенний кiт, обернувшись неоново-синьою
тiнню кота, ще скакав якийсь час з постамента на постамент, доки врештi
здимiв, та ще один захеканий гном - з чорними крилами, в лижнiй шапочцi
ковпачком i з простацьки-вилицюватою (нiс бульбою!) круглою фiзiономiєю -
прилетiв опiзнившись, не второпавши, що до чого, сiкнувся до неї: "Що, ще не
починалось?" - спецiально для нього вона ще раз повторила "Отченаш", i вiн,
трохи поогинавшись, мовби для годиться, i теж якось нестрашно понаскакувавши
на неї, мусив, нiчого не вдiєш, i собi зробитись неоново-синiм клубком i,
хвацько свиснувши, вiдлетiти. В тому снi вперше дихнуло полегкiстю - вона
нiби вернулась до себе, i, сама-одна в спорожнiлiй залi, не подумала -
зрозумiла: значить, несерйозно це все - нащот самогубства. Ще несерйозно.
Ледi й джентльмени, менi трохи мулько зачiпати цю тему, - розумiється,
вона надається радше для проповiдi, нiж для солiдного наукового виступу, i я
вже бачу, як, один по одному, ви залишаєте аудиторiю, саркастично пiдiбгавши
вуста: crazy stuff61,
типовий Slavic mysticism, грюкають вiдкиднi сидiння, - одну хвилиночку, я
прошу ще тiльки хвилиночку уваги, в мене навiть, комiльфотностi ради, цитата
осьо наготована - перепрошую, що не з Деррiда, Фуко чи Лакана, а якраз
навпаки, з Якоба Бьоме: коли диявола спитали, чому вiн залишив небеса, вiн
вiдповiв, що хотiв бути автором.
Ледi й джентльмени, в цiй країнi, котра вiд початкiв була людським
творивом i де авторство кожної людини над власною судьбою є пiдставовим
постулатом виховання (розгортаю газетну витинку: лiтня пара мiльйонерiв,
Брауни - Рiчард, 79 рокiв, i Хелен, 76 рокiв, - отруїлася чадним газом у
себе в гаражi, попередньо записавши цiлий маєток - 10 мiльйонiв доларiв,
неабищицю! - на християнське доброчинство, а друзям розiславши пояснювальнi
листи: обоє тяжко нездужали, тож, зваживши тверезо, вирiшили, замiсть
безпотрiбно тринькати загарований упродовж життя статок на лiкарiв та
медичну обслугу, лiпше допомогти молодим людям ставати на ноги, - чи їх
також поховають за церковною оградою, а чи тi, хто вжиткуватиме з їхнiх
мiльйонiв, одмолять-таки в Бога їхнi душi? Темне це дiло - так
розпоряджатися собою: був в Освенцiмi такий пастор Кольбе, який в часi
чергової "чистки" запропонував на розстрiл себе замiсть одного поляка, бо в
того лишалося вдома двоє синiв, - есесiвець, хмикнувши, прийняв замiну, i
той чоловiк вижив i повернувся до себе в Варшаву - щоб довiдатися: обидва
його сини загинули пiд час бомбардування, от тобi й маєш! - ах, пасторе
Кольбе, Ви вплуталися не в своє дiло, Ви схотiли стати автором - i порушили
правила гри, бо той чоловiк таки мав загинути, i хтозна, може, аби не влiзли
Ви, його хлопцi зосталися б жити, i я щиро потерпаю, так-так, не смiйтеся -
потерпаю за долю Браунiвських мiльйонiв - чи справдi вони принесуть
кому-небудь щасливiший жереб, а чи, крий Боже, який-небудь Браунiвський
стипендiат згорить живцем пiд час пожежi в хiмiчнiй лабораторiї, до якої
дiстався на той кошт, а ще iнший, вивчившись в Iталiї на спiвака, по роках
успiху й слави перерiже собi горлянку, коли стратить голос? Шкода, що ваша
країна, властиво, не знала порядної вiйни - вiйна дає змогу багато дечого
зрозумiти про життя i смерть, бо поодинчi долi, хоч якi бувають промовистi,
звичайно нiколи нiчого не навчають, рiк тому, пригадую, в останнiх вiстях
майнула прекумедна, якщо дозволите так висловитись, iсторiя: у Нью-Йорку
якийсь хлоп викинувся з вiкна хмарочоса, але приземлився на дах
припаркованого автомобiля цiлим i неушкодженим, тож, не примирившися з
невдачею - видать, теж був навчений змалечку домагатися свого хоч хай би там
що, - попхався назад на той самий стонадцятий поверх i, уявiть, викинувся
вдруге, за цим разом зломивши руку, ногу i ще щось там собi ушкодивши, але
так i не потрапив, сарака, поквитатися з життям, - зiзнаймося, ледi й
джентльмени, що в глибинi душi ми трохи дiткнутi безецнiстю цього нахаби -
чи то грабiжника, що натинався висадити дверi, од яких не мав ключа, чи
розбещеної дитини, котра, тупаючи нiжкою, верещить: "Дай!" - ну й спiймав
облизня, i добре йому так), - в цiй країнi, ледi й джентльмени, з її дедалi
ряснiше множеними по пiдпiллю сатанiстичними сектами, а на поверхнi -
психiатричними кабiнетами, чи не час гарненько застановитися над питанням
авторських прав - над тим, що ми дiйсно можемо, а до чого нам зась?
Хотiти бути автором - творити - зазiхнути на виключну прероґативу Бога.
Бо нiхто з нас насправдi не творить, панi й панове, - всi ми пам'ятаємо
приклад на творче мислення зi шкiльного пiдручника психолоґiї - русалка,
напiвжiнка-напiвриба, - яке вбожество, коли вдуматися, яка рiзницька
фантазiя - кусень звiдтам, кусень звiдтам, злiпили докупи - й запишалися:
куди ж пак, творцi! А ex nihilo - не пробували? Слабо? То ж то й ба... Все,
що нам дано - як дiтям на забавку - то готовi порiзненi скалочки дiйсностi,
фраґменти, подробицi, кольоровi фiшки якоїсь великої, неосяжної головоломки,
по яких рачкуємо, не пiдводячи зору, обмацуємо, облизуємо, обнюхуюмо собi в
кайф, цiлком безневинне й приємне заняття, - тiльки штука в тому, що фiшки
часом (го, ще й як часто, i скiльком, i навiть не конче ґенiям!) вдається
стулити за невiдь-звiдки-взятим, нiкому-неозброєним-оком-невидним планом, у
якому знати пульсацiю самостiйного, немовби вже й органiчного життя. Тодi-то
врубується наша авторська (ха-ха!) гординя: дмемось, ґоношимось i уявляємо
себе творцями, - а то просто вiдслонивсь був нам на шпаринку окрайчик
первiсного генерального плану, того самого, за яким було колись сотворено
свiт - з нiчого, цiльним i прекрасним, i вiд якого людство (коли? на якому
доiсторичному поворотi? в якiй пiренейськiй печерi?) - вiдступилося, й
пам'ять (таку нетривку! таку бентежно-зникому! а проте - як жити, коли не
стане й тiєї?) про ту початкову слiпучу цiлiсть зберiгають, опрiч релiгiї,
тiльки мистецтво й любов.
(Я гадаю, мали рацiю всi отi клерикальнi риґористи - iконокласти,
пуритани та iже з ними, - що сама iдея iкони чи храмової скульптури профанує
божество, - спiлка релiгiї з мистецтвом дiйсно є з боку релiгiї компромiс,
неминуча поступка - вiд незмоги - уже! - встановити прямий контакт, не
вдаючись до пiдсунутих змислам, вульгарно-наочних фiшок-фiфiшок: облуплена
позолота на дошцi, згризений негодою мармуровий нiс янгола, грубо
розцяцькована статуетка в пiстрявих лахманах. Правдоподiбно, колись прямий
контакт - був, але що вже тепер за ним побиватися... Релiгiя, зробившись
соцiальним iнститутом, зiйшла на пси, - в церквi, куди я поволiклася одного
дня в надiї трошки розсiяти обложну темну хмару, що знай з дня на день
випiкала голову, не пропускаючи жодної прохолодної думки, панував виразний
дух замкненої спiльноти: цiкавi позирки на чужинку, товариське пристоювання
гуртами на ґанку пiсля служби, витрiшки, смiшки, перемовляння, обмiн
новинами - люди приходили як на свого роду вечiрку - to
socialize62, i молитися в
них перед очима було якось непристойно). Допуск до плану за нами ще
зберiгається, - iндивiдуальний допуск, бо вiд самого плану людство за
останнi кiлька столiть сягнистою ступою вiдкочується все далi й далi (чи не
з доби Вiдродження почавши, з того Мiрандолиного зухвалого: "Чоловiче!
Адаме! Я поставив тебе у центр всесвiту", - ну й стiй, правцем би тебе
поставило, i кожен сухорукий комплексант пнеться в Адами, а ми потiм
чухмаримо потилицю, не в змозi пiдрахувати мiльйони забитих: чи то двадцять,
чи сорок, чи всi шiстдесят?), - а пам'ять про втрачену божисту яснiсть
дра-ажнить, ой дражнить, раз у раз проблимуючи заманкою, та ба, тiльки-но
пiдступаємося ближче, гульк - а при входi нас вже пiдстерiгає, потираючи
лапи, Той, хто хотiв бути автором, - йому кортить туди, вклинитись i
заволодiти, а самому йому слабо, iно на нашому карку, на карку допущених вiн
i годен туди в'їхати, i стокрот безпечнiше для нас - нiкуди не сунутися,
забути за всякий допуск та грабатися собi чемненько в фiшках, витворюючи з
них новi й новi безпотрiбнi комбiнацiї, - вишиковуючи в ряд бляшанки з-пiд
супу "Кемпбелл", виставляючи на б'єннале ґумовi стiльцi, повзуванi в жiночi
черевички, видуваючи на сторiнки часописiв ряснi розсипи повiтряних
бульбашок - однакових зневагомлених слiв, часом виходить потiшно, кiлометри
добрих людей свiт, - вiдчуваючи на вустах, од перевтоми, невiдлiпну посмiшку
розумово вiдсталої дитини, потрюхикала на стоянку таксi, але й це ще був не
кiнець: за кермом трапився маленький пакистанець, в чиїй твердiй,
розкотистiй тарабарщинi не вiдразу вгадувалась англiйська, - смiливо рушивши
в нiч, десь акурат на п'ятнадцятiй хвилинi вiн повернув до неї голову в тьмi
автосалону, повiльно, як на шарнiрах, свiтло зустрiчних лiхтарень напливало
й вiдринало, тiнями величезних невидимих риб, червоне табло лiчильника
мерехтiло, мов кардiограма в покинутiй лiкарями операцiйнiй, - i спитав, чи
знає вона дорогу, - перепрошую, але дорогу належиться знати таксистовi, нi?
- голизна порожнiх замiських автострад, нiч без вогника обабiч траси, де я,
Господи, хто я, чому я тут? - ще за чверть години в'їхали в мiстечко,
погналися виметеними мiсячними вуличками - в один бiк, вiдтак,
розвернувшись, у другий, як довго ви в Америцi? - кричала вона з заднього
сидiння, наче глухому, - п'ять рокiв, вiдказував вiн, так само штивно
тримаючи голову, - i спиняв кеб, i вмикав свiтло, i витягав з-пiд сидiння
зiм'яте простирадло мапи, обiруч тримаючись за нього, мов за казковий
килим-самолiт, що має чудом вивезти, й чогось чекав, втупившись у нього, їй
тупо подумалося, що бiдака, мабуть, не вмiє читати, - як, ви сказали,
зветься вулиця? - перекочував у ротi камiнчики неслухняних звукiв, не в
змозi вимовити "Руперт стрiт", а чи то повторити за нею, бо ж вона також
говорила з акцентом, хай i не таким диркучим, "куд ю кол дере?" - що-що?
ага, could you call there56,
цебто туди, куди ми їдемо, вже другу годину поспiль, мої друзi там оце,
либонь, навiснiють, подзвонила й пропала! - добре, давайте сюди трубку, -
раз, i вдруге, i втретє, спершу не було зв'язку, потiм знервований Рон, який
уже, виявляється, телефонував до компанiї таксi, давав пакистанцевi, котрий
все не виходив iз своєї атараксiї, якiсь багатоповерховi iнструкцiї, й знову
починалося загнане метання в химеричному плетивi безлюдних вуличок, нiби
водiй вiддав усi свої реакцiї машинi: кеб розпачливо шарпався, зупинявся,
гмукав, чухав потилицю, питав себе: а якщо туди? - чортихався (звискнувши
шинами), ламав руки, а в пiтьмi автосалону знай ширився мовчазний
пакистанцiв страх, вона вiдчувала його фiзично - до нудоти, чоловiковi
вимикалася з безпорадних рук, як линва, його праця, його нетривка зачiпка за
цей примарний край, i дiдько б узяв цю ледi з дивним акцентом, якiй
забандюрилось невiдь-куди пертися серед ночi, - їй було нiяково, хотiлося
все менше займати мiсця на задньому сидiннi, за четверим (!!!) дзвiнком
"дере" Рон зарепетував у трубку: де ви є? стiйте на мiсцi, just don't move,
man, okey57? - по п'яти
хвилинах з-за рогу вилетiло бiле авто, вихопилась Ронова постать, рвонула на
себе дверцята кеба, легенi заповнив вогкий запах лiтньої ночi, а автосалон -
Ронiв розлючений клекiт (it's fifteen minutes drive, man, you just don't
know your business!58) - i,
вилазячи на свободу, похитуючись на пiдборах (лiвий босонiжок таки
розповзався, не тримаючись купи), вона вiдчула мокротний пробульк у
трусиках: почалося мiсячне. Абзац.
I забракло вже жалю до пакистанця - грошей вiн, з переляку, не взяв,
анi цента, що ж, не тiльки йому випав тяжкий день... Так i заснула в домi у
Рона й Марти з тою приклеєною до вуст, як лузга, iдiотичною посмiшкою:
ну-ну, подумалося перед сном, летить, таки явно летить моє золото - вже
посипалися катастрофи! I чого ж дивувати, що першим вiдрухом у Кеннедi на
вид коханого мужчини - стояв пiд стiночкою, якнайневиннiше теревенячи собi з
попутниками з київського рейсу, джинсова куртка, знайомий сивий йоржик, вона
вгледiла його ранiше, нiж вiн її, скiльки разiв прокручувала собi в уявi цю
сцену! - був мимовiльний укол неприязнi - а вiн, ич який, розiгнався
живчиком, цьомнув у щiчку, мовби нiчого й не трапилося, мовби й не було цих
пiвроку спустошливого ждання, ялового вигоряння оливи в черепку, i пояснень
нiяких не належалося, за спиною, послушним пiнґвiном настовбурчивши черевце,
манячив Марк, ну вже ж, не до пояснень, знайомтеся, панство, - як усе глупо
й не до ладу, зiжмакано якось виходить, я просто змучилася, треба вiдпочити,
вiдiспатися, та й за ним же тяжка дорога, потiм розберуся, потiм, - а
"потiм", уже на мiсцi, уже сам-на-сам, на напiврозпакованих валiзках, i
з'явилася - вигулькнула мов зоддалеки, не зачепивши все ще оглушених,
защемлено ниючих iнстинктiв, - ота думка, котру з мiсця йому простосердо й
видала, принесла й поклала до нiг, як пес закинуту палицю, - знаєш, менi
здається, ти вiдкритий до зла. Стенувся, як од ножа, дивним був той недобрий
спах в очах, вже колись бачений нею ранiше, - на межi вищиреного осмiху з
нагло випертими з-пiд горiшньої губи iклами, мов щось iнше на мить
прорiзалося крiзь його обведенi безсонно запаленими бережками повiки, - був
пiзнiй вечiр, i вони вперше вийшли пройтися, розглянутись по околицi, котра
таємничо блимала кольоровими лiхтариками по дворах i городчиках, з
прочинюваних дверей одноповерхових будиночкiв раз у раз вихоплювалися вибухи
музики й смiху, бiлiли в ласкавiй коричневiй теменi, щезаючи в її глибину,
перехожi футболки, мiстечко не спало, охоплене молодечим передчуванням
свята: наближався щорiчний мистецький фестиваль, глянь, яка андерсенiвська
хатка, який цiкавий шпиль! - все спочатку, все в нас починається спочатку, я
ще мушу пiти до церкви й поставити свiчку - що Бог помiг менi до тебе
приїхати, так-так, кивала вона, всi страхiття позаду, всi цi пожежi,
розтрощенi авта й тiла, безумнi перельоти, нi фiґа собi iсторiйка! одне лиш,
на майбутнє - знаєш, що менi здається? Тiльки зрозумiй мене правильно, не
ображайся: що ти вiдкритий до зла. Замiрялася, з навичкою фахового
викладацького занудства, розтлумачити докладнiше: не те щоб воно було в тобi
самому, але ти його, якимось чином, притягав, - але нiчого пояснити не
вийшло: вiн дико, несвiтськи бликнув зором, а вийшли якраз на перехрестя -
роззирнувся й рiшуче скинув головою й перстом указующим: туди!
I з тої хвилини їх напав блуд.
Перед тим вони з годину кружляли довкола свого, ще необжитого
пристановиська (вiн казав - наша хатка, i її заповняло при тому теплом
внутрiшнього усмiху) - раз у раз вертаючись i наново розкручуючи маршрут в
iншому напрямi, - i зненацька цiла околиця зробилась однаково
нерозпiзнаваною, i неясно було, в який бiк додому. Збитi з плигу, минали
перехрестя за перехрестям, свiтлофор за свiтлофором, всi орiєнтири -
псевдоготичний шпиль, живоплiт, майданчик iз смiттєвими баками, який щоразу
переходили, - щезли, мов провалилися в iнший вимiр, i по якiмсь часi вона
стала кидатися з розпитами - адресу все-таки пам'ятала - навперейми
перехожим, котрi траплялись дедалi рiдше, бо вже, либонь, повернуло за
пiвнiч, пiдпилi студенти стенали плечима, пiкнiкуюча на травi
party59 в одному дворi
нiчого врозумливого не змогла вiдповiсти, зате тут-таки, засперечавшись,
лiворуч чи праворуч, пересварилася мiж собою, i ще довго по тому, як вони,
дурнувато-всмiхнено-sorry-вибачаючись, ушилися геть, лящав їм навздогiн у
нiчнiй тишi, нетверезо сковзаючись на збiгах приголосних, дiвочий голос -
нападався на якогось Джеррi, бо той, як завжди, "нi дем" не тямив i мав на
увазi не ту вулицю, - вони явно заблукали задалеко, ну й смiхота, -
розбавлена, вона перекладала йому дiвулинi ремствування, бiдний Джеррi, -
вiн, однак, замкнувся, не виявляв такого ж щенячого ентузiазму, ото,
потiшалася, було мене слухати, мене просторова орiєнтацiя ще нiколи не
пiдводила, - еге ж, що правда, то правда, тiльки цим разом, золотце, пiдвела
тебе iнша орiєнтацiя, ку-уди важливiша за просторову. Ще й як пiдвела.
Десь iз годину це тривало - а тодi вiн, ставши як уритий, показав:
живоплiт! Вони цiлий час товклися за кiлькадесят ярдiв од нього. Знову
"ввiмкнулась" околиця, забовванiвши знайомими обрисами. Як можна було бути
такими слiпими, дивувалась вона. От-от, good
question60, як у них тут
кажуть. Як можна було бути такою слiпою, бiдна дурко? Заслiпленою такою - в
час, коли все говорило, волало, голосило до тебе прямою мовою? Ну й
подумаєш, гордо скинула б ти головою, нi-i, тебе б не спинило навiть аби
вогняна рука, вилонившись iз повiтря, накреслила тобi перед носом на стiнi
письмове застереження, ти була закохана, ая, ти певна була, що зможеш ("Я
все можу!") зробити те, чого однiй людинi для iншої самотуж зробити - не пiд
силу, рибцю. Не пiд силу. Хiба - i тут, як в газетних об'явах, можливi
варiанти - хiба вiдкупивши її своїм власним життям: помiнявшись долею.
Красненько дякую, в мене були щодо мого життя трохи iншi плани.
Шкода лиш, що всi вони якось разом утратили сенс...
Першої їхньої ночi, тої безумної - фестивальної! - ночi з шаленим гоном
назустрiч блимнiй лавинi вiдбитих в калюжах лiхтарень, iз перелетами вiд
одної нiчної кнайпи до iншої, а врештi до цiлком недвозначного, хто б
подумав, що таке iснує в провiнцiї, замiського бордельчику (непримiтний
ззовнi - хiба по припаркованих iномарках знати - будиночок о двох кiмнатах
"через сiни", в однiй, човгаючи пiдошвами по дощанiй пiдлозi, совгалося в
танцi тiсно скупчене п'яне тирло, в другiй, куди їм подали каву з лiкером,
стояли двi, прикритi зворушливо голубенькими пледиками койки, над ними
висiли якiсь похабнуватi лiтографiї, - "Купрiн! Чистий тобi Купрiн!" -
зареготала вона, попри фiзичну втому - повертало на другу безсонну добу! -
все-таки гостро, шампанськи збуджена жалюгiдно-показною театральнiстю цiєї
атмосфери дешевого грiха, стрясанням музики за тонкою стiнкою, якимось сливе
що присоромленим поглядом жiнки, котра внесла тацю з напоями, - у
ванькирчику для гоцалок запам'яталася молодесенька, либонь чи не
вiсiмнадцятилiтня проститутка з розпущеним каштановим волоссям, вродлива тою
до вогкостi яскравою, нескаламучено пiсенною вродою, котра ще трапляється
мiж дiвчат на Волинi й Подiллю, - i, бiдняточко, п'яна як хлющ: "Слухай, -
чiплялася, зачувши щось незвичне, - як тебе звати? А мене Майя. Ви така
красiва пара. Нє, серйозно", - а на поданий, на її вимогу, вогонь озивалася
гречною дiвчинкою: "Подякувала", - те дiалектне "Подякувала" - як учили
вдома! - чомусь пробило до слiз щемливою, жалкою нiжнiстю: "Вона ж iще дитя
зовсiм, ще й не тямить, що з нею", - дiлилася з ним на зворотньому шляху в
автi, - стенув плечима: "А кого це валить? Промокашка, та й вже", - а однак
"промокашка" була першою, хто впiзнав мiж ними присутнiсть наростаючої,
самозароджуваної любовi, всяка-бо любов на перших порах потребує свiдкiв,
потребує - батькiвськи-розчуленого схвалення свiтом нововиниклого в ньому
союзу двох, i свiт нiколи не скупиться на об'яви благословення, на
розвiльженi погляди, на усмiхи, з якими обертались на нас дядьки в
привокзальному буфетi, куди ми вносили з вулицi, в летючому танцюристому
ритмi, свiжий повiв невидимого карнавалу, атмосферу лукавих перезиркiв,
маленьких розиграшiв, змовницьких чмихань над чимось страх кумедним,
неспостережним для iнших, - сяйнi лелiтки, рясно розсипане щасливе конфетi,
що, опадаючи, повiльно крутиться в повiтрi ще й по тому, як за розпромiненою
парочкою зачиняються дверi, "Яку запальничку хоч'?" - "Червону", - до
бармена, з комiчно-безрадно розкладеними руками: "Вона сказала - червону", -
i вже бармен сочиться, як спiлий персик, розлитим по лицю усмiхом спiвучастi
й, наповняючи лямпки смолисто-тягучою, мов розтоплений бурштин, рiдиною,
переливає через верх, - о, свiт любить закоханих, бо лиш вони в тупiй
монотонностi буднiв ще дають йому наздогад, що насправдi вiн iнакший,
лiпший, нiж звик про себе думати, що досить iно простягнути руку, крутонути
контакт - i все довкола заграє, замерехтить барвистими скельцями з дитячого
калейдоскопа, засмiється од повняви сил i пуститься в танок! - старенький
вуличний фотограф на парковiй лавочцi, коло нього недвижною скiфською бабою
тiтка в сукнянiй кацавейцi: "Сфотографiруйте оно молодих!" - "Та ну, -
ронить вiн протягло, мало що не мрiйно, - їм не до того, у них - Любов", -
останнє слово вимовляється з великої лiтери, i ви, перезирнувшись, дружно
кидаєтесь фотографуватися, кидаєтесь чи то обдаровувати старикiв собою, чи,
навпаки, дякувати їм за несподiване, як мокрий цiлунок упалого на чоло
листка, благословення, - потiм вiн забирає тi знiмки, i бiльше ти нiколи їх
не побачиш, не виключено, що вiн подер їх на дрiбнi клаптики, вкинув у
попiльничку й пiдпалив - наостанцi шпетненько пiдгрiбши попiлець у купку
скорченим мiзинцем, - що ж, серце моє, я не в претензiї, постраждай трохи й
ти: час було й тобi, по сорокiвцi, вiдкрити, що не всi ми "промокашки" або,
в кращому разi, "мишачi кохання", вибачай, але я вмiю грати - тiльки
по-крупному, i коли вже не коханням - не-мишачим: справжнiм! - то в
усякому-будь разi, нiколи й нi в чiм - не "промокашкою": волiю бути
наждачком-с), - тої першої ночi, чи не тодi, на прибутнiй хвилi пiднесення,
зародився в нiй десь усерединi глибоко схований ледь iронiчний,
просмiшкуватий холодок: блядка i блядка, з усiма приналежними атрибутами,
мов якийсь стороннiй сценарист загодя подбав про жанрову чистоту сюжету (та
ще й, як хутко з'ясувалося, невдатна блядка!), - але ж ми, блiн, таки
недарма рєбята з крутим творчим потенцiалом, нам раз плюнути - перетворити
невдатну блядку на трагiчну любов, довiвши себе, по дорозi, до цiлком
суїцидального стану, - тiльки по дев'ятьох (атож, дев'ятьох!) мiсяцях, в
iншiй країнi й на iншому континентi, в нiч останньої сварки в кiмнатi
закинутого в мiжгiр'ї мотелю, - спершу тупцялись, курячи, на дерев'янiй
ґалереї, борюкалися стишеними, щоб нiкого не збудити, голосами, далi
прошкували - вже на повну гучнiсть, нiби пiдняття голосу автоматично
запускало в хiд i ноги, -через паркiнґ-лот, мiж полискуючих проти мiсяця
тюленячими боками автомобiлiв, зупинка - протистояння, очi в очi - спалах! -
шабельний зудар! - i от, розвернувшись, вiн бiжить через усе подвiр'я назад
до кiмнати пакувати речi, маленька, шпарко перебираюча голими, в шортах,
нiжками, немов воскова, фiгурка, - в ньому вже ґвинтом ґондзолилась - аж,
здавалось, чути було, як скрегоче, - сама лиш схарапуджена гординя, палючий
страх, аби, крий Боже, "люди не сказали" (ех, матушка провiнцiя, як зiтхав
був Хвильовий!), що це вона його покинула, висмикнула з рiдного ґрунту,
перенесла через океан i покинула, оце, скажуть, кобiта! i тому, завдавши на
плечi поспiхом напханого барахлом дорожнього мiшка ("Губочку свою не
забудь", - подавала вона, наспiвши, з-за спини), гавкнувши отим особливим
брутальним, сварливим тоном, яким тiльки й розмовляв iз нею останньо:
"Завтра лечу додому! Дякую за Америку!" (хихикнула в душi, хоч i не до
смiшкiв було, прекрасно знаючи, що нiкуди вiн не полетить, що до
завтра-позавтра - творча ж особистiсть! - винайде собi якусь нову, не
пов'язану з нею версiю свого тут перебування, i так воно й сталося), - вiн
попер у нiч - двi з половиною милi! з речами! - до тої осоружної майстернi
(чи ж вона хоч вiдчинена поночi, чи так пiд кущиком там, пришелепок, i
просидить до рана?), - ось тодi, зачинивши за ним дверi зi змiшаним
вiдчуттям не-до-кiнця-зiграного спектаклю, вогняного шворня
"як-же-його-жити-далi", встромленого в мозок, i тим розтрушеним по тiлi
лихоманково-нудотним дрожем, що не пересiдався вже понад тиждень, - нiби й
справдi була механiчною лялькою, в якiй усi колiщатка-шрубики поз'їжджали з
пазiв, так що ковтати могла тiльки рiдку страву, а спати кiлька ночей
поспiль не могла взагалi, - обернувшись до дзеркала, угледiла в ньому -
проступив, пiдступив на поверхню, художньо викрививши вуста в рештках
з'їденої помади! - той самий зимнувато-iронiчний (блядка i блядка...),
вiдчужений посмiх: оце то сюжет! - прочитувалося з цього посмiху, - мать
його за лапу, ну й сюжет...
I тої ж ночi, щойно зосталася сама (попустило!), їй, уперше за цiлий
час вiд його приїзду, приснився справжнiй сон: попервах, ще на переходi межи
сном i явою - як вiн ото вiдходить вiд неї похилою кладкою вдiл, потiм
навалився тiсний еротичний кошмар: невидимi руки, багато рук пестили її
звiдусiль - настiйно, гаряче, душно, i треба було зiбрати всi сили, щоб
випручатись, - i опинитися в величезнiй, з високим, як опернi залаштунки,
склепiнням, лунко-порожнiй залi, сям-там по-конструк-тивiстському
позаставлюванiй, наче теж театральним реквiзитом, - недбало задрапованими
тумбами, постаментами з пап'є-маше, якимись драбинками, у схожому на темну
печеру нефi височiв подiум, i звiдусюди злiталася, iз свистючим шелестом
крил i плащiв, i мостилася по всiх тих пiдвищеннях Шляхта Тьми, - мелькали
чорнострої, бiчним зором вона розгледiла порослi кошлатою рудою вовною
лаписька з курячими кiгтями, вчепленi в виступ стiни, але головну її увагу
прикувала височенна - аж лиця не розгледiти! - вбрана в чорну сутану постать
на подiумi: чи не сам Князь, подумалось, об'явилися? Було анiскiлечки не
страшно - попри зовнiшню ефектнiсть, демонiчне збiговисько не несло нiякої
виразної загрози, радше справляло ритуал, чимось нагадуючи партзбори
брежнєвської доби, i до неї було наставлене цiлком приязно, брало в коло,
приймаючи за свою, - i, походжаючи по заповненiй ними залi з кiнця в кiнець,
вона стала, впевнено хрестячись, читати на голос "Отченаш", а вони слухняно
перетворювалися на клуби неоново-синьої пари i вiдлiтали геть iз
пiротехнiчним сичанням, - тiльки здоровенний кiт, обернувшись неоново-синьою
тiнню кота, ще скакав якийсь час з постамента на постамент, доки врештi
здимiв, та ще один захеканий гном - з чорними крилами, в лижнiй шапочцi
ковпачком i з простацьки-вилицюватою (нiс бульбою!) круглою фiзiономiєю -
прилетiв опiзнившись, не второпавши, що до чого, сiкнувся до неї: "Що, ще не
починалось?" - спецiально для нього вона ще раз повторила "Отченаш", i вiн,
трохи поогинавшись, мовби для годиться, i теж якось нестрашно понаскакувавши
на неї, мусив, нiчого не вдiєш, i собi зробитись неоново-синiм клубком i,
хвацько свиснувши, вiдлетiти. В тому снi вперше дихнуло полегкiстю - вона
нiби вернулась до себе, i, сама-одна в спорожнiлiй залi, не подумала -
зрозумiла: значить, несерйозно це все - нащот самогубства. Ще несерйозно.
Ледi й джентльмени, менi трохи мулько зачiпати цю тему, - розумiється,
вона надається радше для проповiдi, нiж для солiдного наукового виступу, i я
вже бачу, як, один по одному, ви залишаєте аудиторiю, саркастично пiдiбгавши
вуста: crazy stuff61,
типовий Slavic mysticism, грюкають вiдкиднi сидiння, - одну хвилиночку, я
прошу ще тiльки хвилиночку уваги, в мене навiть, комiльфотностi ради, цитата
осьо наготована - перепрошую, що не з Деррiда, Фуко чи Лакана, а якраз
навпаки, з Якоба Бьоме: коли диявола спитали, чому вiн залишив небеса, вiн
вiдповiв, що хотiв бути автором.
Ледi й джентльмени, в цiй країнi, котра вiд початкiв була людським
творивом i де авторство кожної людини над власною судьбою є пiдставовим
постулатом виховання (розгортаю газетну витинку: лiтня пара мiльйонерiв,
Брауни - Рiчард, 79 рокiв, i Хелен, 76 рокiв, - отруїлася чадним газом у
себе в гаражi, попередньо записавши цiлий маєток - 10 мiльйонiв доларiв,
неабищицю! - на християнське доброчинство, а друзям розiславши пояснювальнi
листи: обоє тяжко нездужали, тож, зваживши тверезо, вирiшили, замiсть
безпотрiбно тринькати загарований упродовж життя статок на лiкарiв та
медичну обслугу, лiпше допомогти молодим людям ставати на ноги, - чи їх
також поховають за церковною оградою, а чи тi, хто вжиткуватиме з їхнiх
мiльйонiв, одмолять-таки в Бога їхнi душi? Темне це дiло - так
розпоряджатися собою: був в Освенцiмi такий пастор Кольбе, який в часi
чергової "чистки" запропонував на розстрiл себе замiсть одного поляка, бо в
того лишалося вдома двоє синiв, - есесiвець, хмикнувши, прийняв замiну, i
той чоловiк вижив i повернувся до себе в Варшаву - щоб довiдатися: обидва
його сини загинули пiд час бомбардування, от тобi й маєш! - ах, пасторе
Кольбе, Ви вплуталися не в своє дiло, Ви схотiли стати автором - i порушили
правила гри, бо той чоловiк таки мав загинути, i хтозна, може, аби не влiзли
Ви, його хлопцi зосталися б жити, i я щиро потерпаю, так-так, не смiйтеся -
потерпаю за долю Браунiвських мiльйонiв - чи справдi вони принесуть
кому-небудь щасливiший жереб, а чи, крий Боже, який-небудь Браунiвський
стипендiат згорить живцем пiд час пожежi в хiмiчнiй лабораторiї, до якої
дiстався на той кошт, а ще iнший, вивчившись в Iталiї на спiвака, по роках
успiху й слави перерiже собi горлянку, коли стратить голос? Шкода, що ваша
країна, властиво, не знала порядної вiйни - вiйна дає змогу багато дечого
зрозумiти про життя i смерть, бо поодинчi долi, хоч якi бувають промовистi,
звичайно нiколи нiчого не навчають, рiк тому, пригадую, в останнiх вiстях
майнула прекумедна, якщо дозволите так висловитись, iсторiя: у Нью-Йорку
якийсь хлоп викинувся з вiкна хмарочоса, але приземлився на дах
припаркованого автомобiля цiлим i неушкодженим, тож, не примирившися з
невдачею - видать, теж був навчений змалечку домагатися свого хоч хай би там
що, - попхався назад на той самий стонадцятий поверх i, уявiть, викинувся
вдруге, за цим разом зломивши руку, ногу i ще щось там собi ушкодивши, але
так i не потрапив, сарака, поквитатися з життям, - зiзнаймося, ледi й
джентльмени, що в глибинi душi ми трохи дiткнутi безецнiстю цього нахаби -
чи то грабiжника, що натинався висадити дверi, од яких не мав ключа, чи
розбещеної дитини, котра, тупаючи нiжкою, верещить: "Дай!" - ну й спiймав
облизня, i добре йому так), - в цiй країнi, ледi й джентльмени, з її дедалi
ряснiше множеними по пiдпiллю сатанiстичними сектами, а на поверхнi -
психiатричними кабiнетами, чи не час гарненько застановитися над питанням
авторських прав - над тим, що ми дiйсно можемо, а до чого нам зась?
Хотiти бути автором - творити - зазiхнути на виключну прероґативу Бога.
Бо нiхто з нас насправдi не творить, панi й панове, - всi ми пам'ятаємо
приклад на творче мислення зi шкiльного пiдручника психолоґiї - русалка,
напiвжiнка-напiвриба, - яке вбожество, коли вдуматися, яка рiзницька
фантазiя - кусень звiдтам, кусень звiдтам, злiпили докупи - й запишалися:
куди ж пак, творцi! А ex nihilo - не пробували? Слабо? То ж то й ба... Все,
що нам дано - як дiтям на забавку - то готовi порiзненi скалочки дiйсностi,
фраґменти, подробицi, кольоровi фiшки якоїсь великої, неосяжної головоломки,
по яких рачкуємо, не пiдводячи зору, обмацуємо, облизуємо, обнюхуюмо собi в
кайф, цiлком безневинне й приємне заняття, - тiльки штука в тому, що фiшки
часом (го, ще й як часто, i скiльком, i навiть не конче ґенiям!) вдається
стулити за невiдь-звiдки-взятим, нiкому-неозброєним-оком-невидним планом, у
якому знати пульсацiю самостiйного, немовби вже й органiчного життя. Тодi-то
врубується наша авторська (ха-ха!) гординя: дмемось, ґоношимось i уявляємо
себе творцями, - а то просто вiдслонивсь був нам на шпаринку окрайчик
первiсного генерального плану, того самого, за яким було колись сотворено
свiт - з нiчого, цiльним i прекрасним, i вiд якого людство (коли? на якому
доiсторичному поворотi? в якiй пiренейськiй печерi?) - вiдступилося, й
пам'ять (таку нетривку! таку бентежно-зникому! а проте - як жити, коли не
стане й тiєї?) про ту початкову слiпучу цiлiсть зберiгають, опрiч релiгiї,
тiльки мистецтво й любов.
(Я гадаю, мали рацiю всi отi клерикальнi риґористи - iконокласти,
пуритани та iже з ними, - що сама iдея iкони чи храмової скульптури профанує
божество, - спiлка релiгiї з мистецтвом дiйсно є з боку релiгiї компромiс,
неминуча поступка - вiд незмоги - уже! - встановити прямий контакт, не
вдаючись до пiдсунутих змислам, вульгарно-наочних фiшок-фiфiшок: облуплена
позолота на дошцi, згризений негодою мармуровий нiс янгола, грубо
розцяцькована статуетка в пiстрявих лахманах. Правдоподiбно, колись прямий
контакт - був, але що вже тепер за ним побиватися... Релiгiя, зробившись
соцiальним iнститутом, зiйшла на пси, - в церквi, куди я поволiклася одного
дня в надiї трошки розсiяти обложну темну хмару, що знай з дня на день
випiкала голову, не пропускаючи жодної прохолодної думки, панував виразний
дух замкненої спiльноти: цiкавi позирки на чужинку, товариське пристоювання
гуртами на ґанку пiсля служби, витрiшки, смiшки, перемовляння, обмiн
новинами - люди приходили як на свого роду вечiрку - to
socialize62, i молитися в
них перед очима було якось непристойно). Допуск до плану за нами ще
зберiгається, - iндивiдуальний допуск, бо вiд самого плану людство за
останнi кiлька столiть сягнистою ступою вiдкочується все далi й далi (чи не
з доби Вiдродження почавши, з того Мiрандолиного зухвалого: "Чоловiче!
Адаме! Я поставив тебе у центр всесвiту", - ну й стiй, правцем би тебе
поставило, i кожен сухорукий комплексант пнеться в Адами, а ми потiм
чухмаримо потилицю, не в змозi пiдрахувати мiльйони забитих: чи то двадцять,
чи сорок, чи всi шiстдесят?), - а пам'ять про втрачену божисту яснiсть
дра-ажнить, ой дражнить, раз у раз проблимуючи заманкою, та ба, тiльки-но
пiдступаємося ближче, гульк - а при входi нас вже пiдстерiгає, потираючи
лапи, Той, хто хотiв бути автором, - йому кортить туди, вклинитись i
заволодiти, а самому йому слабо, iно на нашому карку, на карку допущених вiн
i годен туди в'їхати, i стокрот безпечнiше для нас - нiкуди не сунутися,
забути за всякий допуск та грабатися собi чемненько в фiшках, витворюючи з
них новi й новi безпотрiбнi комбiнацiї, - вишиковуючи в ряд бляшанки з-пiд
супу "Кемпбелл", виставляючи на б'єннале ґумовi стiльцi, повзуванi в жiночi
черевички, видуваючи на сторiнки часописiв ряснi розсипи повiтряних
бульбашок - однакових зневагомлених слiв, часом виходить потiшно, кiлометри