Страница:
текстiв (еге ж, уже не вiршiв - текстiв) про першу поїздку на велосипедi,
про перше мiсячне а чи й геть нi про що, - нiчого,
interesting63, ґелґоче,
киваючи головами, гусяче стадо критикiв, унiверситетських професорiв,
докторiв лiтератури, перепрошую, якщо образила когось iз присутнiх, -
кажуть, якщо посадити три мавпи за друкарськими машинками, то в вiчностi
вони мають шанси виклацати "Гамлета", ледi й джентльмени, вiдкрию вам
страшну таємницю: мистецтво в нашому столiттi також потихеньку сходить на
пси - тому що боїться.
Тiльки любов боронить вiд страху, тiльки вона єдина здатна нас
ослонити, i якщо ми не несемо її в собi, тодi... Тодi... (Я направду не
знаю, що тодi, я не знаю, що буде далi з тим чоловiком, якi ще руйнування
спричинить чорний смерч, в осердi котрого мотлошить його зцiплену кремiнним
стиском фосфорично-блiду фiгурку, - "чортяче весiлля" на курних осiннiх
дорогах, казала менi малiй бабуся: побачиш - оступися, сама вона ще знала
кинути в вихра ножем навхрест, i на ножi показувалася кров, а ми тепер
спромагаємося хiба засвинячити кухонним рiзаком у коханого мужчину, - жест
воно нiби той самий - жест-копiя, жест-iмiтацiя, рефлекс родової пам'ятi з
убитим всерединi смислом, - жест, яким, замiсть вiдгородитися, тручаєш себе
з розмаху в самий вир "чортячого весiлля"). Не треба б, ох не треба гнатись
на холодний зоряний блиск безлюбої краси: не тих спiльникiв собi на цiй
дорозi єднаємо.
"О слiпуче, прекрасне i дике! /
Грай вогнями, заводь i мани /
На бистрiнь, на невидимi рiки - /
Тiльки ж - Господи! - не обмани: /
Не осунься з-пiд стiп сухостоєм, /
В мить на гранi жаского злиття /
З твоїм сяйвом - не стань пустотою: /
Трухлим духом сипкого смiття /
(Як заманка, личкована чортом /
Нiби скарб...) I у пеклi, на днi, /
Буде жовто згоряти нiщота /
Моїх нидом звакованих днiв. /
Кожну кару прийму, як розраду, - /
Тiльки, сили небеснi, не це: /
Ощадiть од Вкраїнського Аду - /
Мусового томлiння живцем /
Без надiї, без дiї, без часу, /
В порожнечi, на безвiсти - там, /
Де ще прiють по сотнях нещасних /
Рештки того, що мало б - життям, /
Стрепенувшись, рвонутись зi шкiри, /
Здерши в кров її з стiп i долонь, - /
Як стратенча душа з-пiд сокири - /
На безсмертний, летючий вогонь", - отаке я писала, допросилася
називається, теж знайшовся - Данте в спiдницi! У Данте-бо був - не лише
Вергiлiй, у нього була - Беатрiче. I якщо не живе в нас повсякчас любов, то,
замiсть розширятись, дедалi вужчає тунель, котрим захоплено женемось, i все
тяжче стає протискатися, i вже не летимо, як видавалося попервах, а повземо
надсадно, викашлюючи ошмаття власних легень i того, що колись називалося
даром, та, Боже мiй, i було ж даром! - i сочимося на полотна, як розчавленi
комашки, барвними плямами власної отрути, i давимося дохлими словами, що
тхнуть гнилизною й лiкарняною карболкою, i починають з нами коїтися всякi
прикрi речi, мелькають клiнiки й тюрми (це вже як кому пощастить!), i от уже
iно й зостається, що - скочити з мосту (Пауль Целян), зашморгнути собi горло
в сiнях чужого дому (Марiна Цвєтаєва), упхнути голову в газову плиту
(Сiльвiя Плат), зачинитися в гаражi, запустивши на повну потужнiсть вихлопну
трубу автомобiля (Енн Секстон), запливти в море якнайдалi (Iнгрiд Йонкер),
перелiк триває, to be
continued64, ви що ж,
уважаєте, це нормально, так iз ними, пiїтами й прочими, й повинно бути? Але
ж iз ними щодалi, то гiрше, нiхто вже не доживає до свого "Фауста", що ж ви
гадаєте, це випадковiсть, гадаєте, їм просто - менше дано? Зменшуються їхнi
шанси - зменшуються шанси кожного з вас.
Тiльки любов боронить од страху. Але хто (що) вборонить од страху саму
любов?
(I все бiльшає, бiльшає з року в рiк - секс-шопiв, механiчних
причандалiв, о переваги технологiчної цивiлiзацiї, секс по телефону, мене
також колись так мали - удома, в себе в хатi, не де: обставили як дєвочку,
так i не довiдалася хто, - спершу змiнений на шепiт жiночий голос - прийняла
за товаришку, теж iз добрячими мухами в головi дiвку, "Олька? Ти?" - нiяка
то була не Олька, як показалося потiм, хоч тамте нiби потвердило: еге, я, -
й стало шелестiти: вляпалася, дзвоню з чужої квартири, тут двоє, хочуть мене
зґвалтувати, кажуть - або в попу, або в рот, ось вiн уже йде, я боюсь, "Де
ти є? Я викличу мiлiцiю, скажи адресу!" - але не-Олька [хоч це показалося
щойно потiм] вже щезла, натомiсть озвався, дишучи загрозою, молодий
чоловiчий голос: "Ты ей подруга, да? Ты хочешь, чтобы я ее не трогал? Так
постони мне", - чого тiльки не зробиш задля дорогої подруги, фу, гидота, -
спробувала врубати почуття гумору, нiчого, помоглося, все одно що пiсеньку
попросили б заспiвати, але коли, на все-таки безпорадно-болiсному зойковi
приниження [ти кричиш - од наруги, а вони думають - то вiд насолоди, а може,
й не думають, може, якраз вiд твого болю вони й кiнчають?], голос рiзко
кинув: "Всьо" й у слухавцi закапотiли, як iз крана, короткi гудки, то,
втираючи змокрiлого лоба, почувалася таки, смiшки смiшками, але
зґвалтованою, - молодий же хлоп, йолки-палки, вiн що, також боявся живої
жiнки?).
Страх починався рано. Страх передавався у спадок - боятись належало
всiх чужих (кожен, хто виявляв до тебе зацiкавлення, був насправдi
пiдiсланий КҐБ, аби вивiдати, про що у вас розмовляється вдома, а потiм
знову прийдуть тi дядi й посадять татка в тюрму, - особливо пiдозрiлими були
тi, хто заводив вiльнодумнi балачки: класi в дев'ятому на мiськiй олiмпiадi
з лiтератури познайомилася з окуляристим вiдмiнником iз математичної школи -
вiн мав рiдкiсну для пiдлiтка шкiру - як щойно очищений персик, i, пiд
ненормально товстими окулярами, видно було в профiль, - темнi й густi, мов
шовк, дiвочi вiї, а смiючись, напружувався цiлим тiлом, як то буває з дуже
нервовими, iнтелiґентними хлопчиками, котрих не пускають у двiр гратися
самих, а виводять на прогулянку на повiдочку санчат, замотавши вище носа
вовняним кашне, - такi хлопчики завжди в тебе закохувалися, на те не було
ради, а втiм, вони багато читали й любили обговорювати прочитанi книжки, i
вiдмiнник з математичної школи, невмiло-старомодно, наче протезом,
пiдтримуючи тебе на сковзанках пiд лiкоть - була зима, i вснiженi хiдники
щокрок поблискували пiдступно вислизґаною чорнотою, - мав необережнiсть
згадати "украинского писателя Винниченко - не читала?" - тебе з мiсця
вкинуло в жар: оце ж i є те, про що попереджали тато з мамою! - з ленiнською
хитринкою в очах [головне, що сама вiдчувала її як ленiнську!], з
вiдтяжечкою такою лiнивою, мовляв, ну-ну, давай далi, я тебе все'дно навилiт
бачу, - вiдмовила, що - "нет, не читала", i, дочекавшись, аж вiдмiнник видав
усе, що знав, - i про УНР, i про емiграцiю [слухала вже не сумнiваючись, хто
перед нею, солодко обмираючи од близької небезпеки], - приморозила його хiба
ж так - карбуючи склади, барабанним пiонервожатським голосом ["Атряд!
Ррав-няйсь! Смiр-на!"] освiдчивши, що її не цiкавлять усякi там емiґрантськi
покидьки, що в час, коли мiжнародна обстановка така складна й напружена, i
що її завжди обурювала молодь, яка слухає рiзнi радiоголоси, - вiн вирячився
на неї обома парами скляних очей i, здавалось, забув дихати: йшов їжачок по
лiсi, забувсь як дихати i здох, - а щоб знав! Задоволена була з себе як
нiколи: перший iспит на дорослiсть - i не послизнулась!). Нi, вона завжди
казала, що не хотiла б iще раз пережити своє отроцтво, - отi натужнi,
несвiдомi спроби вирватись - iз глухо забетонованого, спертого всерединi
родинного гнiзда, за мурами якого їдко клубочився страх, болотяна млака, де
iно оступись, видай себе - i шубовснеш у смертну отхлань (по радiо, яке
батько слухав вечорами, припавши вухом, щiльно втискаючись у приймача, що
оглушливо харчав, часом прориваючись рiзким, небезпечно наростаючим
металiчним свистом, передавали мемуари вмираючого Снєгiрьова,
пере-раховувались оперованi нутрощi, вiдбитi нирки й мiхурi, iнсулiновi
шоки, ґвалтом вставленi зонди, калюжi кровi й блювотиння на цементних
долiвках - зведення з рiзницької, розрубка м'ясних туш: Марченко, Стус,
Попадюк, щокiлька тижнiв новi iмена, молодi й красивi, не набагато й старшi
за тебе буйночубi хлопцi, ти мрiяла про них, як ровесницi про кiноакторiв,
ось вiн вийде на волю, пошрамований i мужнiй, i ми зустрiнемось, - тiльки
вони нiколи не виходили, ефiр повнився їхнiм конанням, тато сидiв по цей бiк
i слухав, з року в рiк, вiдколи став безробiтним, сидiв у хатi й слухав
радiо), - вириватись не було куди, скрiзь були комсомольськi збори,
полiтзаняття й чужа мова, туди - як чотирилiтньою на дзиглик насеред
кiмнати, розказати дядям i тьотям вiршика, - можна було виходити тiльки на
те, щоб дзвiнким магнiтофоном видати їм вiд них таки й вивчене, i тiльки в
цьому був ґарант безпеки - золота медаль, червоний диплом, просування "по
вєрьовочкє", мать його за лапу, скiльки непотрiбу перепустила через голову!
- а в п'ятнадцять рокiв звалилася з депресiєю, скаржилася на таємничi болi в
шлунку, татко збився з нiг, тягаючи по лiкарях, якi нiчого не знаходили,
цiлими днями валялася в постелi й iстерично плакала од леда-слова - таткова
дiвчинка, очко в лобi, то вiн чував, розпластавши крила, над її першою
менструацiєю, розважно оповiдав їй, що це дуже добре, так має бути з усiма
дiвчатками, лежи, на вставай, - подавав у постiль, як хворiй, покраянi
скибочками яблука на блюдцi, i вона лежала - зiбгана й занишкла, наполохана
новим вiдчуттям, коли - i соромно од вiдкритостi своєї тайни - ну але якi ж
тайни можуть бути од татка? - i, i - якось щемно-сторожко,
незахищено-непевно: вiдчуття, що повториться iз втратою дiвоцтва (якого
потрапить здихатися аж пiсля таткової смертi!), i потiм, щоразу, - те саме
вiдчуття навiчної дочiрньої покори, остаточностi родового улягання, од чого
мужики, не в'їхавши, до чого воно, розумiється, шалiють ("Ох як ти класно
даєш!"), а потiм ти їх кидаєш. Рва-лася, авжеж рвалася, ще й як! - вся в
гострих лiктях самочинного розростання, до слiз мучений власною
ваторопкуватiстю прищавий пiдлiток, однi колготки, вiчно в бурих рубцях
нитяних швiв, i одна сукенка - шкiльна формена, пелюстково-бiло витерта на
лiктях, на шкiльнi вечори ходила - а ходила ревно, як мусульманин до мечетi!
- в позиченiй блузцi й куценькiй, пiонерськiй ще, бiлий-верх-чорний-низ,
спiдничцi, й поїдом їлась гiркою горяччю, дивлячись на цiлком уже
"по-дорослому" прикинутих, у "дорослих" перукарнях пiдстрижених, вибухлих
повним цвiтом, як садок вишневий коло хати, однокласниць - у зблисках
перламутрової помади й чорних махаонах "ланкомiвських" вiй - десять керебе
коштував синьо-голубий патрончик такої тушi, а мамина зарплата, на яку жили
втрьох, виносила сто п'ятдесят, ну й що було робити, як не вкрасти - в
роздягалцi, з легкомисно розкритого портфеля королеви старших класiв, -
правда, дешевший тюбик, польський, i наполовину зужитий, заспокоювала себе,
що для тамтої то не втрата, i так воно й було, а все одно дев'ятнадцяте
столiття, все одно Жан-Вальжанiвська класична булка й Козетта пiд вiтриною
лялькової крамницi, i сором, i страх, i тайна, ганебна й солодка, як
екзгибiцiонiстськi вправи на самотi перед дзеркалом, - невмiло фарбувалась у
шкiльному туалетi, розвезькуючи попiд очима чорнi вiхтики, а пiсля вечора
там-таки змивала, люто вiддирала туш холодною водою з почервонiлих повiк:
страшно здумати, що було б, аби татко побачив, - татко, який так боявся за
неї, який збирав по людях досьє на кожну з її подружок: всi були розбещенi,
курили й цiлувалися з хлопцями, татко верещав, буряковiючи на виду, i вона,
слiд вiддати їй належне, так само верещала у вiдповiдь, i ридала у ваннi -
надто пiсля того пам'ятного разу, коли вiн ударив її в обличчя просто на
вулицi, на трамвайнiй зупинцi, бо вона кудись запропастилась, i вiн вирiшив,
що вона од нього втiкає, - але вона вернулась, вона завжди слухняно
верталась, бо втiкати не було куди, i вiн, не сказавши нi слова, з розмаху
впiк її по щоцi, - розумiється, потiм були обiйми-облизування,
поцiлунки-перепросини, "моє маленьке", "доцiчок мiй золотий", - по кiлькох,
розжарених в очу на червоно годинах лементу, ридань, грюкань дверми,
супроводжуваних шамотнявою безпорадного маминого втручання, - бо мами за тим
усiм не проглядалося, мама взагалi була фригiдна, ясне дiло, заекранована,
мов чорне свiтловiдпихальне шкло (потiм, у перших мiсяцях твого шлюбу, вона
всунеться раз уранцi до кiмнати молодят iз весело диркочучим будильником:
вставайте, снiданок готовий! - акурат у хвилину-коли, i по вибухлiм скандалi
плакатиме сирiткою в кухнi, налякана й безпомiчна: хотiла ж як лiпше! - так
що, вгамувавшись i вiдтрусившись схарапудженим тiлом, ти ж її, врештi-решт,
i потiшатимеш), - а яка, цiкаво, вона мала бути, як не фригiдна, - дитина
голоду (в тридцять третьому, трирiчною вже, перестала ходити, i бабця їздила
на перекладних товарняках до Москви, мiняти своє вiно - двi ряснi низки
середземноморських перлiв - на двi торбини сухарiв), дитина, вихарчувана на
пiдiбраних у полi колосках, за котрi колгоспний об'їжджчик, раз заскочивши,
шмагонув батогом по щоцi - досi знати тонку ниточку бiлястої близни, i на
тiм, Богу дякувати, окошилося, бо батько, твiй цебто дiд, уже мив золото
десь межи сопок, за яких пiвтора десятки лiт i твiй батько, а її майбутнiй
муж, те саме робитиме, а їй - нiчого, минулися тi колосочки, i наїлася
згодом усмак, годочкiв так за двадцять, вже як, скiнчивши унiверситет,
почала працювати, - а американськi совєтознавцi зоддалеки все нiяк не
доглупаються, чого в цьому поколiннi стiльки нестатурно-гладких кобiт, знай
Фромма з Юнґом мiж рядкiв на свiтло перечитують, - жерти їм у двадцять
хотiлося, жерти й бiльше нiчого! - давитися студентським пайковим хлiбом,
напихати в рота в обi жменi, пiдбираючи крихти, що таке клiтор, вони за
ввесь вiк так i не дiзналися (вперше ти замислилася над їхнiм жеребом раз в
аптецi: викинули жiночi пакети, черга, всуцiль iз молодих дiвок, шамко
напаковувала торбинки, а бабульки, пiдступаючись, кротко перепитували:
"Дєвочкi, а што в етiх пакєтах?" - "Женскiє пакєти, женскiє!" - презирливо
вiдгризалися дєвочкi: не для вас, мовляв, - бабульки збентежено лупали
очима: не розумiли), - так що мама була невинна, аки агнець, чи радше дiва
Марiя (щось у нiй справдi вчувалось мадоннисте, на фотознiмках кiнця
п'ятдесятих - час, коли нарештi наїлися, - така свiтиться нiжна дiвчинка в
пуклях, очей не вiдвести! - личко делiкатне, довгобразе, з гостреньким
носиком - затрачений, лагiдний, мовби внутрiшнiм усмiхом розвиднений тип
краси, козацький барокковий портрет упродовж трьох столiть: Роксолана -
Варвара Апостол - Варвара Ланґишiвна, - ех, була колись Гетьманщина, а тепер
пропала! - кругловидо-плахтянистi, ой-пiд-вишнею-пiд-черешнею кралi ще
водяться, а от тих уже Бiг дасть, уже й твоя нещаслива врода на два порядки
грубiша, вульгарнiша - не забувай додати: була!), - мама, пташок спiвочий,
ягничка офiрна, дисертацiю з поетики дописувала в комунальнiй "хрущовцi",
поки їй на кухнi сусiдка - кухарка з робочої столовки, та, що мала
"управлять государством" (мати-одиначка - п'ятеро дiтей од п'ятьох мужчин),
пiдкидала в каструлю з борщем ганчiрки й вирванi зуби (либонь, молочнi -
котрогось iз потомства?), - але дисертацiю дописала-таки, акурат на сiмдесят
третiй рiк iз нею пiдоспiла, коли її, яко жону неблагонадьожного, з
дисертацiєю на оберемку з аспiрантури й засвистали козаченьки, так що день
твого захисту (на дiдька вiн тобi був здався!) був її святом, тiшилась як
дитина, "от аби тiльки татко був живий!" - а як, на ласку Божу, чим вiн мiг
би бути живий - викинутий на саме дно колодязя й по дорозi спазматично
вчеплений за цямрини: аби тiльки не назад у табiр! - живцем замурований в
чотиристiннi - слухати радiо, курити в кватирку й з жахом дивитись, як
невiдворотно вимикається з-пiд нього, пре з-пiд ляди, самою силою
органiчного росту пхана, єдина жiнка в його життi - та, котру сам породив?
"Задери сорочечку, я хочу подивитись, як ти формуєшся" (i чи не та сама
заклопотано-розпорядча iнтонацiя - "Повернись, я тебе хочу ще ззаду взяти",
- через двадцять рокiв, щойно зачута, сколихне в тобi давнозатрачене
вiдчуття дому?), - i вже не важить, що нiколи не любила ззаду, не важить, що
першої митi вiдмовилась була задирати сорочечку, спалахнувши недитячою
уразою, - назустрiч тихому й по-новому глибокому, вологому зворушенню:
дитино моя, це ж я, твiй тато! - у вислiдi чого сорочечка таки, нiкуди не
дiнешся, задиралася - стидкувато-бентежне пiдставляння, перший досвiд, куди
сильнiший, нiж якесь там притискання колiньми в класi пiд партою, - одначе
рвалася, Господи, як рвалася, - як стратенча душа з-пiд сокири, але - куди?
До ровесникiв, танцi-шманцi, рок-ансамблi, спортивнi змагання й першi слiпi
обмацування в темрявi спортзалу, - смiшно, нiкому з них навiть розповiсти не
можна було, як, на третiй рiк, тамтi таки прийшли, справдився нарештi
батькiвський страх, бо страх, вiн завжди справджується, - вдертим у
чотиристiння вихором смачного шкiрястого порипу портупей, бадьорого
надвiрнього холоду, вiдчуттям наглої заповненостi кiмнати - трiйко рум'яних
з морозу, здорових самцiв, ляпання посвiдченнями, "собирайтесь", татко
метушливо шукав якiсь папери, щось перекладаючи на столi тремтячими руками,
привалений i жалюгiдний, i ти виплигнула на них iз кутка, розпростуючи
спинку прищавої блiдо-зеленої пiдлiтковостi, - здушено-крикливе, зi звислим
через мордочку пасмом, i залящало: "как вы смеете, по какому праву", -
вийшло не вельми вдало, ба й геть невдало, зрiзали тебе тамтi (офiцерик
молодюсiнький, з вусиками ниточкою, старалося, падло, ма'ть, перше
вiдповiдальне завдання дiстав, де ж пак - арешт антiсовєтчика!) - що ногою
вiдопхнули ("не ваше дело, вы еще слишком молоды"), i батьки (з обличчями
однаково мурими, наче пiд шкiру фотопапiр пiдкладено) теж, iно ти поскочила,
з жахом зашипiли-замахали-зацитькали, - але перша невдача тебе не зупинила,
ти, по правдi, таки, добре той казав, - вiдважна жiнка, золотце: згодом, уже
студенткою, роцi десь у вiсiмдесятому, вибравшись iз зайчиком-залицяльником
у бiльшiй компашцi до театру, на якусь хiтову московську гастроль, -
навмання, бо квиткiв не мали, регочучись на все горло, перекидаючись
снiжками реплiк, штурмували знадвору касу з тлумом таких, як самi:
передноворiчний вечiр, молодiсть, нiхто не хотiв розходитися, i тому
з'явилися менти, - привалила зграя воронкiв, в'оралися в гурму сiрi шинелi,
заходили, здiймаючи по нiй буруни, i чорт його зна, як воно так скоїлося: ще
перед хвилею все було нiби - пригода, жарт, ну не потрапили б досередини, то
поїхали б на Хрещатик каву пити, подумаєш, велике дiло! - а вже зайчикового
друга - найушнипливiшого з компанiї, невеличкого й верткого, як ґвинт,
такий, ще трохи наддавши, мо', й пролiз би! - засiкши й виловивши iз збитого
в купу розбутiлого стада, волiкли попiд пахи двоє гевалiв в унiформi, i вiн
не дiставав до асфальту ногами, рештки товариства розгублено посунули
слiдом, не знаючи, що почати, а вiн уже лебедiв до тамтих жалiбно: "Рєбята,
ну бросьтє, ну отпустiтє, рєбята", ноги пручалися, смикаючись у повiтрi
окремо вiд тулуба, твiй зайчик, шафа двометрова, плiвсь як сомнамбула й знай
мимрив - та нi, та де, та нiчо' вони йому не зроблять, - а воронок уже стояв
напоготовi, з роззяпленим заднiм отвором, i ти знову - вiдважна жiнка! -
плигонула пiд колеса, пантерячим ривком на цей раз уже красивого й сильного
тiла, довгонога блискавка в короткому кожушку, аж тамтих на два боки
розкидало - а вже впихали чувака в машину: "Мальчiкi, - кресонула навiдлi
голосом, аж забринiло, - да што ж ви ето, в самом дєлє, а?!" - i вирвала
хлопця: "мальчiкi", бугаяки, розiмкнули лаву, якось обм'якли, вiдступилися,
забубонiли щось виправдальне на кшталт "а чєво он", - ага, опирався, ще й,
либонь, щось глузливе бовкнув, - пiдоспiв зайчик, згребли потерпiлого на
оберемок, давай, Боже, ноги! (i першої вашої ночi з тим чоловiком, коли вiн
хвацько вженеться пiд "цеглину" i його перепинять менти - маленький i
зiгнутий, у враз звислiй зужитим презервативом розхристанiй шкiрянцi, щось
пояснюватиме їм надворi, розводячи руками, та хлопцi, та я ж що, я ж нiчого,
- ти, посидiвши трошки в автi, рiшуче вiдчиниш дверцята, виступиш, зацокаєш
пiдборами по бруку, трусонеш куделею, перебравши на себе жадiбно засвiченi
погляди вперезаних портупеями самцiв, засмiєшся, хоч прикурюй од такого
висмiху: "Що сталося, хлопцi? Ми нiчого не порушили", - i замнеться
ментрега, якось разом вiдрине, розвiється в повiтрi, ну гаразд уже, їдьте,
та вважайте надалi, - а на ранок, впиваючись у тебе розiскреними очима, як
лежатимеш на тапчанчику, напiвприкрита пледом, вiн прокаже, повiльно, з
прицмоком розкуштовуючи торжествуючий усмiх: "А ти крута баба - зразу
вискочила ментам морду бити... З тобою можна в развєдку йти", - i тебе
затопить дiтвацькою повiнню гордощiв: нарештi, нарештi це помiчено - бо вiн
сам iз тих, - наче вийшов на волю, по всiх цих роках, i ви зустрiлися, - бо
бiльше, нiж брат, бо вiтчизна i дiм...). Страх уповзав знадвору крiзь стiни
їдким протягом, а вдома було тепло, аж душно, юнацька депресiя, нi,
неврастенiя, якiсь дурнi таблетки, вiчне "тридцять сiм i два", i плач
кiльканадцять разiв на добу, лiкарка велiла їй роздягатись, а татковi вийти
- "Девочка уже большая", - її спантеличило, що татко, замiсть обстоювати
свої права - це ж бо його дитину мали оглядати! - принижено чапав до виходу,
збентежений i змалiлий, мов заскочений на гарячому (найцiкавiше, мiркує вона
собi, що вiн же був красивий мужик, говiркий i дотепний, охочий до життя, i
жiнкам подобався, i розпрекрасно знайшлось би де оскоромитись, що ж вiн
цноту свою так тяжко берiг, як галицька стара панна, невже тому, що мама
вийшла за нього - ще не реабiлiтованого, i вiн цiлий вiк внутрiшньо куливсь,
боячись почути од неї вголос те, чим виїдав собi думки, - що занапастив їй
життя, а зостатися сам, без неї - знов-таки, боявся?), - а судили його, цим
разом, усього тiльки за тунеядство (всього тiльки добу протримавши в КПЗ),
пiслали всього тiльки на стройку вахтером, вiн сидiв у заскленiй будцi,
вiдчиняв браму перед самоскидами, а решту часу читав Бруно Шульца, про якого
колись був замiрявся написати книжку, та так i не написав (мав добрий смак
до лiтератури, лиш еротики не переносив на дух, як католицький цензор!), -
його панiчний страх перед її невкоськуваним ростом - "ку-уди?!" -
угнiжджувався в тiлi й помаленьку пiдпилював нутрощi тупою пилкою, але рак
продiаґностували аж тодi, коли й оперувати виявилось запiзно, цiла статева
система була вражена, i простата, й сiм'яники (мама щодня терла моркву йому
на сiк i чавила вручну, зiбгавши сiчку в марлевий вузлик, її пальцi
колишньої гiтаристки набули невiдмивно-жовтяничного кольору й насилу
розгиналися, а доцiк бiгав ночами до автомата на розi викликати "швидку", i
коли мама, з бiлими од жаху очима, прийшовши раз iз лiкарнi, сповiстила їй
дiагноз, який вiд татка вже належало укривати, то першим вiдрухом думки
[котрого звiдтодi нiколи собi не простить!], було нещадне й зимне, як крiзь
зцiпленi зуби: слава Богу!), - по сутi, то було не що як вiйна - вiйна, в
якiй не може бути переможцiв, бо, вичерпавши всi засоби домогтися свого
(придавити колiном, упхати в люлю, "вона в нас iще зовсiм дитина", хотiлося
хлопчика, але нiчого, й дiвчинка вдалася на славу, от вона їм усiм за нас i
покаже!), - мужчина вдається до останнього засобу - смертi, i це, нiкуди не
дiнешся, переконує: ти нарештi остаточно стаєш по його сторонi. I твоє
отроцтво, якого, вiдхрещувалась, нiзащо не хотiла б iще раз пережити,
наздоганяє тебе через двадцять рокiв, випускає з найглухiших пiдвальних
закапелкiв твоєї iстоти сплакану й зацьковану дiвчинку-пiдлiтка, що заповняє
тебе цiлком, i лунко, розкотисто регочеться: а що, втекла?..
Може, й справдi - раби не повиннi родити дiтей, питає вона себе, мляво
втупившись у вiкно: вночi впав перший снiг, але тепер розтанув, i тiльки
вiтровi шиби припаркованих уздовж хiдника авт бiлiють телячими лисинками. По
хiднику пританцьовуючою ступою бреде негр у яро-червонiй куртцi й синiй
бейсбольнiй кепцi, сховавши руки в кишенi: похолоднiшало. Бо що є рабство,
як не iнфiкованiсть страхом, - вона пiдсовує пiд лiкоть розгорнутого
блокнота, напiвсписаного такого ґатунку афоризмами, вiд яких - нi тепло, нi
холодно, як у пiдручнику з формальної логiки. Рабство є iнфiкованiсть
страхом. А страх убиває любов. А без любовi - i дiти, i вiршi, й картини -
все робиться вагiтне смертю. П'ять балiв, дєвушка. You have completed your
research65.
Ледi й джентльмени - нi, наразi тiльки ледi, точнiше, одна ледi: Донна
зi схiдноєвропейських студiй, одна з небагатьох, iз ким ти за цей час
заприязнилась, рослява напiвiрландка-напiвслов'янська мiшанка, досить
приємне для ока поєднання: пшеничне волосся, теплi карi очi, високi вилицi,
шкiра, притрушена дрiбною зерню ластовиння, як добре пропечена булочка
кмином, - в унiверситетському буфетi, де ви умовилися на ланч, курити
заборонено, i Донна, допивши з паперового кубка ту гарячу темно-буру рiдину,
яку американцi чомусь називають кавою, тут-таки запихає в рота жуйку:
сублiмацiя курива. Це ремигання в неї виглядає цiлком симпатично, може, тим,
що Донна багато й щиро смiється, i вiд того враження, наче цiлий час
розсмаковує щось смiшне. Дисертацiю вона пише про ґендеризм у
пост-комунiстичнiй полiтицi: її не на жарт цiкавить, чому в тiй полiтицi не
було й нема жiнок, - запитання, що незмiнно заганяє тебе в глухий кут,
скiльки б тобi його не ставили захiднi iнтелектуали (блiн, ну звiдки менi
знати?). Здається, Донна пiдозрює, що тут корiнь усiх наших проблем: як усi
фемiнiстки, вона певна, що men are full of
shit66, iно дай їм волю -
починаються вiйни, концтабори, голод, розруха, вiдключають гарячу воду й
електроенергiю, а факультету знов урiзають кошти на цей рiк, i справа з її
про перше мiсячне а чи й геть нi про що, - нiчого,
interesting63, ґелґоче,
киваючи головами, гусяче стадо критикiв, унiверситетських професорiв,
докторiв лiтератури, перепрошую, якщо образила когось iз присутнiх, -
кажуть, якщо посадити три мавпи за друкарськими машинками, то в вiчностi
вони мають шанси виклацати "Гамлета", ледi й джентльмени, вiдкрию вам
страшну таємницю: мистецтво в нашому столiттi також потихеньку сходить на
пси - тому що боїться.
Тiльки любов боронить вiд страху, тiльки вона єдина здатна нас
ослонити, i якщо ми не несемо її в собi, тодi... Тодi... (Я направду не
знаю, що тодi, я не знаю, що буде далi з тим чоловiком, якi ще руйнування
спричинить чорний смерч, в осердi котрого мотлошить його зцiплену кремiнним
стиском фосфорично-блiду фiгурку, - "чортяче весiлля" на курних осiннiх
дорогах, казала менi малiй бабуся: побачиш - оступися, сама вона ще знала
кинути в вихра ножем навхрест, i на ножi показувалася кров, а ми тепер
спромагаємося хiба засвинячити кухонним рiзаком у коханого мужчину, - жест
воно нiби той самий - жест-копiя, жест-iмiтацiя, рефлекс родової пам'ятi з
убитим всерединi смислом, - жест, яким, замiсть вiдгородитися, тручаєш себе
з розмаху в самий вир "чортячого весiлля"). Не треба б, ох не треба гнатись
на холодний зоряний блиск безлюбої краси: не тих спiльникiв собi на цiй
дорозi єднаємо.
"О слiпуче, прекрасне i дике! /
Грай вогнями, заводь i мани /
На бистрiнь, на невидимi рiки - /
Тiльки ж - Господи! - не обмани: /
Не осунься з-пiд стiп сухостоєм, /
В мить на гранi жаского злиття /
З твоїм сяйвом - не стань пустотою: /
Трухлим духом сипкого смiття /
(Як заманка, личкована чортом /
Нiби скарб...) I у пеклi, на днi, /
Буде жовто згоряти нiщота /
Моїх нидом звакованих днiв. /
Кожну кару прийму, як розраду, - /
Тiльки, сили небеснi, не це: /
Ощадiть од Вкраїнського Аду - /
Мусового томлiння живцем /
Без надiї, без дiї, без часу, /
В порожнечi, на безвiсти - там, /
Де ще прiють по сотнях нещасних /
Рештки того, що мало б - життям, /
Стрепенувшись, рвонутись зi шкiри, /
Здерши в кров її з стiп i долонь, - /
Як стратенча душа з-пiд сокири - /
На безсмертний, летючий вогонь", - отаке я писала, допросилася
називається, теж знайшовся - Данте в спiдницi! У Данте-бо був - не лише
Вергiлiй, у нього була - Беатрiче. I якщо не живе в нас повсякчас любов, то,
замiсть розширятись, дедалi вужчає тунель, котрим захоплено женемось, i все
тяжче стає протискатися, i вже не летимо, як видавалося попервах, а повземо
надсадно, викашлюючи ошмаття власних легень i того, що колись називалося
даром, та, Боже мiй, i було ж даром! - i сочимося на полотна, як розчавленi
комашки, барвними плямами власної отрути, i давимося дохлими словами, що
тхнуть гнилизною й лiкарняною карболкою, i починають з нами коїтися всякi
прикрi речi, мелькають клiнiки й тюрми (це вже як кому пощастить!), i от уже
iно й зостається, що - скочити з мосту (Пауль Целян), зашморгнути собi горло
в сiнях чужого дому (Марiна Цвєтаєва), упхнути голову в газову плиту
(Сiльвiя Плат), зачинитися в гаражi, запустивши на повну потужнiсть вихлопну
трубу автомобiля (Енн Секстон), запливти в море якнайдалi (Iнгрiд Йонкер),
перелiк триває, to be
continued64, ви що ж,
уважаєте, це нормально, так iз ними, пiїтами й прочими, й повинно бути? Але
ж iз ними щодалi, то гiрше, нiхто вже не доживає до свого "Фауста", що ж ви
гадаєте, це випадковiсть, гадаєте, їм просто - менше дано? Зменшуються їхнi
шанси - зменшуються шанси кожного з вас.
Тiльки любов боронить од страху. Але хто (що) вборонить од страху саму
любов?
(I все бiльшає, бiльшає з року в рiк - секс-шопiв, механiчних
причандалiв, о переваги технологiчної цивiлiзацiї, секс по телефону, мене
також колись так мали - удома, в себе в хатi, не де: обставили як дєвочку,
так i не довiдалася хто, - спершу змiнений на шепiт жiночий голос - прийняла
за товаришку, теж iз добрячими мухами в головi дiвку, "Олька? Ти?" - нiяка
то була не Олька, як показалося потiм, хоч тамте нiби потвердило: еге, я, -
й стало шелестiти: вляпалася, дзвоню з чужої квартири, тут двоє, хочуть мене
зґвалтувати, кажуть - або в попу, або в рот, ось вiн уже йде, я боюсь, "Де
ти є? Я викличу мiлiцiю, скажи адресу!" - але не-Олька [хоч це показалося
щойно потiм] вже щезла, натомiсть озвався, дишучи загрозою, молодий
чоловiчий голос: "Ты ей подруга, да? Ты хочешь, чтобы я ее не трогал? Так
постони мне", - чого тiльки не зробиш задля дорогої подруги, фу, гидота, -
спробувала врубати почуття гумору, нiчого, помоглося, все одно що пiсеньку
попросили б заспiвати, але коли, на все-таки безпорадно-болiсному зойковi
приниження [ти кричиш - од наруги, а вони думають - то вiд насолоди, а може,
й не думають, може, якраз вiд твого болю вони й кiнчають?], голос рiзко
кинув: "Всьо" й у слухавцi закапотiли, як iз крана, короткi гудки, то,
втираючи змокрiлого лоба, почувалася таки, смiшки смiшками, але
зґвалтованою, - молодий же хлоп, йолки-палки, вiн що, також боявся живої
жiнки?).
Страх починався рано. Страх передавався у спадок - боятись належало
всiх чужих (кожен, хто виявляв до тебе зацiкавлення, був насправдi
пiдiсланий КҐБ, аби вивiдати, про що у вас розмовляється вдома, а потiм
знову прийдуть тi дядi й посадять татка в тюрму, - особливо пiдозрiлими були
тi, хто заводив вiльнодумнi балачки: класi в дев'ятому на мiськiй олiмпiадi
з лiтератури познайомилася з окуляристим вiдмiнником iз математичної школи -
вiн мав рiдкiсну для пiдлiтка шкiру - як щойно очищений персик, i, пiд
ненормально товстими окулярами, видно було в профiль, - темнi й густi, мов
шовк, дiвочi вiї, а смiючись, напружувався цiлим тiлом, як то буває з дуже
нервовими, iнтелiґентними хлопчиками, котрих не пускають у двiр гратися
самих, а виводять на прогулянку на повiдочку санчат, замотавши вище носа
вовняним кашне, - такi хлопчики завжди в тебе закохувалися, на те не було
ради, а втiм, вони багато читали й любили обговорювати прочитанi книжки, i
вiдмiнник з математичної школи, невмiло-старомодно, наче протезом,
пiдтримуючи тебе на сковзанках пiд лiкоть - була зима, i вснiженi хiдники
щокрок поблискували пiдступно вислизґаною чорнотою, - мав необережнiсть
згадати "украинского писателя Винниченко - не читала?" - тебе з мiсця
вкинуло в жар: оце ж i є те, про що попереджали тато з мамою! - з ленiнською
хитринкою в очах [головне, що сама вiдчувала її як ленiнську!], з
вiдтяжечкою такою лiнивою, мовляв, ну-ну, давай далi, я тебе все'дно навилiт
бачу, - вiдмовила, що - "нет, не читала", i, дочекавшись, аж вiдмiнник видав
усе, що знав, - i про УНР, i про емiграцiю [слухала вже не сумнiваючись, хто
перед нею, солодко обмираючи од близької небезпеки], - приморозила його хiба
ж так - карбуючи склади, барабанним пiонервожатським голосом ["Атряд!
Ррав-няйсь! Смiр-на!"] освiдчивши, що її не цiкавлять усякi там емiґрантськi
покидьки, що в час, коли мiжнародна обстановка така складна й напружена, i
що її завжди обурювала молодь, яка слухає рiзнi радiоголоси, - вiн вирячився
на неї обома парами скляних очей i, здавалось, забув дихати: йшов їжачок по
лiсi, забувсь як дихати i здох, - а щоб знав! Задоволена була з себе як
нiколи: перший iспит на дорослiсть - i не послизнулась!). Нi, вона завжди
казала, що не хотiла б iще раз пережити своє отроцтво, - отi натужнi,
несвiдомi спроби вирватись - iз глухо забетонованого, спертого всерединi
родинного гнiзда, за мурами якого їдко клубочився страх, болотяна млака, де
iно оступись, видай себе - i шубовснеш у смертну отхлань (по радiо, яке
батько слухав вечорами, припавши вухом, щiльно втискаючись у приймача, що
оглушливо харчав, часом прориваючись рiзким, небезпечно наростаючим
металiчним свистом, передавали мемуари вмираючого Снєгiрьова,
пере-раховувались оперованi нутрощi, вiдбитi нирки й мiхурi, iнсулiновi
шоки, ґвалтом вставленi зонди, калюжi кровi й блювотиння на цементних
долiвках - зведення з рiзницької, розрубка м'ясних туш: Марченко, Стус,
Попадюк, щокiлька тижнiв новi iмена, молодi й красивi, не набагато й старшi
за тебе буйночубi хлопцi, ти мрiяла про них, як ровесницi про кiноакторiв,
ось вiн вийде на волю, пошрамований i мужнiй, i ми зустрiнемось, - тiльки
вони нiколи не виходили, ефiр повнився їхнiм конанням, тато сидiв по цей бiк
i слухав, з року в рiк, вiдколи став безробiтним, сидiв у хатi й слухав
радiо), - вириватись не було куди, скрiзь були комсомольськi збори,
полiтзаняття й чужа мова, туди - як чотирилiтньою на дзиглик насеред
кiмнати, розказати дядям i тьотям вiршика, - можна було виходити тiльки на
те, щоб дзвiнким магнiтофоном видати їм вiд них таки й вивчене, i тiльки в
цьому був ґарант безпеки - золота медаль, червоний диплом, просування "по
вєрьовочкє", мать його за лапу, скiльки непотрiбу перепустила через голову!
- а в п'ятнадцять рокiв звалилася з депресiєю, скаржилася на таємничi болi в
шлунку, татко збився з нiг, тягаючи по лiкарях, якi нiчого не знаходили,
цiлими днями валялася в постелi й iстерично плакала од леда-слова - таткова
дiвчинка, очко в лобi, то вiн чував, розпластавши крила, над її першою
менструацiєю, розважно оповiдав їй, що це дуже добре, так має бути з усiма
дiвчатками, лежи, на вставай, - подавав у постiль, як хворiй, покраянi
скибочками яблука на блюдцi, i вона лежала - зiбгана й занишкла, наполохана
новим вiдчуттям, коли - i соромно од вiдкритостi своєї тайни - ну але якi ж
тайни можуть бути од татка? - i, i - якось щемно-сторожко,
незахищено-непевно: вiдчуття, що повториться iз втратою дiвоцтва (якого
потрапить здихатися аж пiсля таткової смертi!), i потiм, щоразу, - те саме
вiдчуття навiчної дочiрньої покори, остаточностi родового улягання, од чого
мужики, не в'їхавши, до чого воно, розумiється, шалiють ("Ох як ти класно
даєш!"), а потiм ти їх кидаєш. Рва-лася, авжеж рвалася, ще й як! - вся в
гострих лiктях самочинного розростання, до слiз мучений власною
ваторопкуватiстю прищавий пiдлiток, однi колготки, вiчно в бурих рубцях
нитяних швiв, i одна сукенка - шкiльна формена, пелюстково-бiло витерта на
лiктях, на шкiльнi вечори ходила - а ходила ревно, як мусульманин до мечетi!
- в позиченiй блузцi й куценькiй, пiонерськiй ще, бiлий-верх-чорний-низ,
спiдничцi, й поїдом їлась гiркою горяччю, дивлячись на цiлком уже
"по-дорослому" прикинутих, у "дорослих" перукарнях пiдстрижених, вибухлих
повним цвiтом, як садок вишневий коло хати, однокласниць - у зблисках
перламутрової помади й чорних махаонах "ланкомiвських" вiй - десять керебе
коштував синьо-голубий патрончик такої тушi, а мамина зарплата, на яку жили
втрьох, виносила сто п'ятдесят, ну й що було робити, як не вкрасти - в
роздягалцi, з легкомисно розкритого портфеля королеви старших класiв, -
правда, дешевший тюбик, польський, i наполовину зужитий, заспокоювала себе,
що для тамтої то не втрата, i так воно й було, а все одно дев'ятнадцяте
столiття, все одно Жан-Вальжанiвська класична булка й Козетта пiд вiтриною
лялькової крамницi, i сором, i страх, i тайна, ганебна й солодка, як
екзгибiцiонiстськi вправи на самотi перед дзеркалом, - невмiло фарбувалась у
шкiльному туалетi, розвезькуючи попiд очима чорнi вiхтики, а пiсля вечора
там-таки змивала, люто вiддирала туш холодною водою з почервонiлих повiк:
страшно здумати, що було б, аби татко побачив, - татко, який так боявся за
неї, який збирав по людях досьє на кожну з її подружок: всi були розбещенi,
курили й цiлувалися з хлопцями, татко верещав, буряковiючи на виду, i вона,
слiд вiддати їй належне, так само верещала у вiдповiдь, i ридала у ваннi -
надто пiсля того пам'ятного разу, коли вiн ударив її в обличчя просто на
вулицi, на трамвайнiй зупинцi, бо вона кудись запропастилась, i вiн вирiшив,
що вона од нього втiкає, - але вона вернулась, вона завжди слухняно
верталась, бо втiкати не було куди, i вiн, не сказавши нi слова, з розмаху
впiк її по щоцi, - розумiється, потiм були обiйми-облизування,
поцiлунки-перепросини, "моє маленьке", "доцiчок мiй золотий", - по кiлькох,
розжарених в очу на червоно годинах лементу, ридань, грюкань дверми,
супроводжуваних шамотнявою безпорадного маминого втручання, - бо мами за тим
усiм не проглядалося, мама взагалi була фригiдна, ясне дiло, заекранована,
мов чорне свiтловiдпихальне шкло (потiм, у перших мiсяцях твого шлюбу, вона
всунеться раз уранцi до кiмнати молодят iз весело диркочучим будильником:
вставайте, снiданок готовий! - акурат у хвилину-коли, i по вибухлiм скандалi
плакатиме сирiткою в кухнi, налякана й безпомiчна: хотiла ж як лiпше! - так
що, вгамувавшись i вiдтрусившись схарапудженим тiлом, ти ж її, врештi-решт,
i потiшатимеш), - а яка, цiкаво, вона мала бути, як не фригiдна, - дитина
голоду (в тридцять третьому, трирiчною вже, перестала ходити, i бабця їздила
на перекладних товарняках до Москви, мiняти своє вiно - двi ряснi низки
середземноморських перлiв - на двi торбини сухарiв), дитина, вихарчувана на
пiдiбраних у полi колосках, за котрi колгоспний об'їжджчик, раз заскочивши,
шмагонув батогом по щоцi - досi знати тонку ниточку бiлястої близни, i на
тiм, Богу дякувати, окошилося, бо батько, твiй цебто дiд, уже мив золото
десь межи сопок, за яких пiвтора десятки лiт i твiй батько, а її майбутнiй
муж, те саме робитиме, а їй - нiчого, минулися тi колосочки, i наїлася
згодом усмак, годочкiв так за двадцять, вже як, скiнчивши унiверситет,
почала працювати, - а американськi совєтознавцi зоддалеки все нiяк не
доглупаються, чого в цьому поколiннi стiльки нестатурно-гладких кобiт, знай
Фромма з Юнґом мiж рядкiв на свiтло перечитують, - жерти їм у двадцять
хотiлося, жерти й бiльше нiчого! - давитися студентським пайковим хлiбом,
напихати в рота в обi жменi, пiдбираючи крихти, що таке клiтор, вони за
ввесь вiк так i не дiзналися (вперше ти замислилася над їхнiм жеребом раз в
аптецi: викинули жiночi пакети, черга, всуцiль iз молодих дiвок, шамко
напаковувала торбинки, а бабульки, пiдступаючись, кротко перепитували:
"Дєвочкi, а што в етiх пакєтах?" - "Женскiє пакєти, женскiє!" - презирливо
вiдгризалися дєвочкi: не для вас, мовляв, - бабульки збентежено лупали
очима: не розумiли), - так що мама була невинна, аки агнець, чи радше дiва
Марiя (щось у нiй справдi вчувалось мадоннисте, на фотознiмках кiнця
п'ятдесятих - час, коли нарештi наїлися, - така свiтиться нiжна дiвчинка в
пуклях, очей не вiдвести! - личко делiкатне, довгобразе, з гостреньким
носиком - затрачений, лагiдний, мовби внутрiшнiм усмiхом розвиднений тип
краси, козацький барокковий портрет упродовж трьох столiть: Роксолана -
Варвара Апостол - Варвара Ланґишiвна, - ех, була колись Гетьманщина, а тепер
пропала! - кругловидо-плахтянистi, ой-пiд-вишнею-пiд-черешнею кралi ще
водяться, а от тих уже Бiг дасть, уже й твоя нещаслива врода на два порядки
грубiша, вульгарнiша - не забувай додати: була!), - мама, пташок спiвочий,
ягничка офiрна, дисертацiю з поетики дописувала в комунальнiй "хрущовцi",
поки їй на кухнi сусiдка - кухарка з робочої столовки, та, що мала
"управлять государством" (мати-одиначка - п'ятеро дiтей од п'ятьох мужчин),
пiдкидала в каструлю з борщем ганчiрки й вирванi зуби (либонь, молочнi -
котрогось iз потомства?), - але дисертацiю дописала-таки, акурат на сiмдесят
третiй рiк iз нею пiдоспiла, коли її, яко жону неблагонадьожного, з
дисертацiєю на оберемку з аспiрантури й засвистали козаченьки, так що день
твого захисту (на дiдька вiн тобi був здався!) був її святом, тiшилась як
дитина, "от аби тiльки татко був живий!" - а як, на ласку Божу, чим вiн мiг
би бути живий - викинутий на саме дно колодязя й по дорозi спазматично
вчеплений за цямрини: аби тiльки не назад у табiр! - живцем замурований в
чотиристiннi - слухати радiо, курити в кватирку й з жахом дивитись, як
невiдворотно вимикається з-пiд нього, пре з-пiд ляди, самою силою
органiчного росту пхана, єдина жiнка в його життi - та, котру сам породив?
"Задери сорочечку, я хочу подивитись, як ти формуєшся" (i чи не та сама
заклопотано-розпорядча iнтонацiя - "Повернись, я тебе хочу ще ззаду взяти",
- через двадцять рокiв, щойно зачута, сколихне в тобi давнозатрачене
вiдчуття дому?), - i вже не важить, що нiколи не любила ззаду, не важить, що
першої митi вiдмовилась була задирати сорочечку, спалахнувши недитячою
уразою, - назустрiч тихому й по-новому глибокому, вологому зворушенню:
дитино моя, це ж я, твiй тато! - у вислiдi чого сорочечка таки, нiкуди не
дiнешся, задиралася - стидкувато-бентежне пiдставляння, перший досвiд, куди
сильнiший, нiж якесь там притискання колiньми в класi пiд партою, - одначе
рвалася, Господи, як рвалася, - як стратенча душа з-пiд сокири, але - куди?
До ровесникiв, танцi-шманцi, рок-ансамблi, спортивнi змагання й першi слiпi
обмацування в темрявi спортзалу, - смiшно, нiкому з них навiть розповiсти не
можна було, як, на третiй рiк, тамтi таки прийшли, справдився нарештi
батькiвський страх, бо страх, вiн завжди справджується, - вдертим у
чотиристiння вихором смачного шкiрястого порипу портупей, бадьорого
надвiрнього холоду, вiдчуттям наглої заповненостi кiмнати - трiйко рум'яних
з морозу, здорових самцiв, ляпання посвiдченнями, "собирайтесь", татко
метушливо шукав якiсь папери, щось перекладаючи на столi тремтячими руками,
привалений i жалюгiдний, i ти виплигнула на них iз кутка, розпростуючи
спинку прищавої блiдо-зеленої пiдлiтковостi, - здушено-крикливе, зi звислим
через мордочку пасмом, i залящало: "как вы смеете, по какому праву", -
вийшло не вельми вдало, ба й геть невдало, зрiзали тебе тамтi (офiцерик
молодюсiнький, з вусиками ниточкою, старалося, падло, ма'ть, перше
вiдповiдальне завдання дiстав, де ж пак - арешт антiсовєтчика!) - що ногою
вiдопхнули ("не ваше дело, вы еще слишком молоды"), i батьки (з обличчями
однаково мурими, наче пiд шкiру фотопапiр пiдкладено) теж, iно ти поскочила,
з жахом зашипiли-замахали-зацитькали, - але перша невдача тебе не зупинила,
ти, по правдi, таки, добре той казав, - вiдважна жiнка, золотце: згодом, уже
студенткою, роцi десь у вiсiмдесятому, вибравшись iз зайчиком-залицяльником
у бiльшiй компашцi до театру, на якусь хiтову московську гастроль, -
навмання, бо квиткiв не мали, регочучись на все горло, перекидаючись
снiжками реплiк, штурмували знадвору касу з тлумом таких, як самi:
передноворiчний вечiр, молодiсть, нiхто не хотiв розходитися, i тому
з'явилися менти, - привалила зграя воронкiв, в'оралися в гурму сiрi шинелi,
заходили, здiймаючи по нiй буруни, i чорт його зна, як воно так скоїлося: ще
перед хвилею все було нiби - пригода, жарт, ну не потрапили б досередини, то
поїхали б на Хрещатик каву пити, подумаєш, велике дiло! - а вже зайчикового
друга - найушнипливiшого з компанiї, невеличкого й верткого, як ґвинт,
такий, ще трохи наддавши, мо', й пролiз би! - засiкши й виловивши iз збитого
в купу розбутiлого стада, волiкли попiд пахи двоє гевалiв в унiформi, i вiн
не дiставав до асфальту ногами, рештки товариства розгублено посунули
слiдом, не знаючи, що почати, а вiн уже лебедiв до тамтих жалiбно: "Рєбята,
ну бросьтє, ну отпустiтє, рєбята", ноги пручалися, смикаючись у повiтрi
окремо вiд тулуба, твiй зайчик, шафа двометрова, плiвсь як сомнамбула й знай
мимрив - та нi, та де, та нiчо' вони йому не зроблять, - а воронок уже стояв
напоготовi, з роззяпленим заднiм отвором, i ти знову - вiдважна жiнка! -
плигонула пiд колеса, пантерячим ривком на цей раз уже красивого й сильного
тiла, довгонога блискавка в короткому кожушку, аж тамтих на два боки
розкидало - а вже впихали чувака в машину: "Мальчiкi, - кресонула навiдлi
голосом, аж забринiло, - да што ж ви ето, в самом дєлє, а?!" - i вирвала
хлопця: "мальчiкi", бугаяки, розiмкнули лаву, якось обм'якли, вiдступилися,
забубонiли щось виправдальне на кшталт "а чєво он", - ага, опирався, ще й,
либонь, щось глузливе бовкнув, - пiдоспiв зайчик, згребли потерпiлого на
оберемок, давай, Боже, ноги! (i першої вашої ночi з тим чоловiком, коли вiн
хвацько вженеться пiд "цеглину" i його перепинять менти - маленький i
зiгнутий, у враз звислiй зужитим презервативом розхристанiй шкiрянцi, щось
пояснюватиме їм надворi, розводячи руками, та хлопцi, та я ж що, я ж нiчого,
- ти, посидiвши трошки в автi, рiшуче вiдчиниш дверцята, виступиш, зацокаєш
пiдборами по бруку, трусонеш куделею, перебравши на себе жадiбно засвiченi
погляди вперезаних портупеями самцiв, засмiєшся, хоч прикурюй од такого
висмiху: "Що сталося, хлопцi? Ми нiчого не порушили", - i замнеться
ментрега, якось разом вiдрине, розвiється в повiтрi, ну гаразд уже, їдьте,
та вважайте надалi, - а на ранок, впиваючись у тебе розiскреними очима, як
лежатимеш на тапчанчику, напiвприкрита пледом, вiн прокаже, повiльно, з
прицмоком розкуштовуючи торжествуючий усмiх: "А ти крута баба - зразу
вискочила ментам морду бити... З тобою можна в развєдку йти", - i тебе
затопить дiтвацькою повiнню гордощiв: нарештi, нарештi це помiчено - бо вiн
сам iз тих, - наче вийшов на волю, по всiх цих роках, i ви зустрiлися, - бо
бiльше, нiж брат, бо вiтчизна i дiм...). Страх уповзав знадвору крiзь стiни
їдким протягом, а вдома було тепло, аж душно, юнацька депресiя, нi,
неврастенiя, якiсь дурнi таблетки, вiчне "тридцять сiм i два", i плач
кiльканадцять разiв на добу, лiкарка велiла їй роздягатись, а татковi вийти
- "Девочка уже большая", - її спантеличило, що татко, замiсть обстоювати
свої права - це ж бо його дитину мали оглядати! - принижено чапав до виходу,
збентежений i змалiлий, мов заскочений на гарячому (найцiкавiше, мiркує вона
собi, що вiн же був красивий мужик, говiркий i дотепний, охочий до життя, i
жiнкам подобався, i розпрекрасно знайшлось би де оскоромитись, що ж вiн
цноту свою так тяжко берiг, як галицька стара панна, невже тому, що мама
вийшла за нього - ще не реабiлiтованого, i вiн цiлий вiк внутрiшньо куливсь,
боячись почути од неї вголос те, чим виїдав собi думки, - що занапастив їй
життя, а зостатися сам, без неї - знов-таки, боявся?), - а судили його, цим
разом, усього тiльки за тунеядство (всього тiльки добу протримавши в КПЗ),
пiслали всього тiльки на стройку вахтером, вiн сидiв у заскленiй будцi,
вiдчиняв браму перед самоскидами, а решту часу читав Бруно Шульца, про якого
колись був замiрявся написати книжку, та так i не написав (мав добрий смак
до лiтератури, лиш еротики не переносив на дух, як католицький цензор!), -
його панiчний страх перед її невкоськуваним ростом - "ку-уди?!" -
угнiжджувався в тiлi й помаленьку пiдпилював нутрощi тупою пилкою, але рак
продiаґностували аж тодi, коли й оперувати виявилось запiзно, цiла статева
система була вражена, i простата, й сiм'яники (мама щодня терла моркву йому
на сiк i чавила вручну, зiбгавши сiчку в марлевий вузлик, її пальцi
колишньої гiтаристки набули невiдмивно-жовтяничного кольору й насилу
розгиналися, а доцiк бiгав ночами до автомата на розi викликати "швидку", i
коли мама, з бiлими од жаху очима, прийшовши раз iз лiкарнi, сповiстила їй
дiагноз, який вiд татка вже належало укривати, то першим вiдрухом думки
[котрого звiдтодi нiколи собi не простить!], було нещадне й зимне, як крiзь
зцiпленi зуби: слава Богу!), - по сутi, то було не що як вiйна - вiйна, в
якiй не може бути переможцiв, бо, вичерпавши всi засоби домогтися свого
(придавити колiном, упхати в люлю, "вона в нас iще зовсiм дитина", хотiлося
хлопчика, але нiчого, й дiвчинка вдалася на славу, от вона їм усiм за нас i
покаже!), - мужчина вдається до останнього засобу - смертi, i це, нiкуди не
дiнешся, переконує: ти нарештi остаточно стаєш по його сторонi. I твоє
отроцтво, якого, вiдхрещувалась, нiзащо не хотiла б iще раз пережити,
наздоганяє тебе через двадцять рокiв, випускає з найглухiших пiдвальних
закапелкiв твоєї iстоти сплакану й зацьковану дiвчинку-пiдлiтка, що заповняє
тебе цiлком, i лунко, розкотисто регочеться: а що, втекла?..
Може, й справдi - раби не повиннi родити дiтей, питає вона себе, мляво
втупившись у вiкно: вночi впав перший снiг, але тепер розтанув, i тiльки
вiтровi шиби припаркованих уздовж хiдника авт бiлiють телячими лисинками. По
хiднику пританцьовуючою ступою бреде негр у яро-червонiй куртцi й синiй
бейсбольнiй кепцi, сховавши руки в кишенi: похолоднiшало. Бо що є рабство,
як не iнфiкованiсть страхом, - вона пiдсовує пiд лiкоть розгорнутого
блокнота, напiвсписаного такого ґатунку афоризмами, вiд яких - нi тепло, нi
холодно, як у пiдручнику з формальної логiки. Рабство є iнфiкованiсть
страхом. А страх убиває любов. А без любовi - i дiти, i вiршi, й картини -
все робиться вагiтне смертю. П'ять балiв, дєвушка. You have completed your
research65.
Ледi й джентльмени - нi, наразi тiльки ледi, точнiше, одна ледi: Донна
зi схiдноєвропейських студiй, одна з небагатьох, iз ким ти за цей час
заприязнилась, рослява напiвiрландка-напiвслов'янська мiшанка, досить
приємне для ока поєднання: пшеничне волосся, теплi карi очi, високi вилицi,
шкiра, притрушена дрiбною зерню ластовиння, як добре пропечена булочка
кмином, - в унiверситетському буфетi, де ви умовилися на ланч, курити
заборонено, i Донна, допивши з паперового кубка ту гарячу темно-буру рiдину,
яку американцi чомусь називають кавою, тут-таки запихає в рота жуйку:
сублiмацiя курива. Це ремигання в неї виглядає цiлком симпатично, може, тим,
що Донна багато й щиро смiється, i вiд того враження, наче цiлий час
розсмаковує щось смiшне. Дисертацiю вона пише про ґендеризм у
пост-комунiстичнiй полiтицi: її не на жарт цiкавить, чому в тiй полiтицi не
було й нема жiнок, - запитання, що незмiнно заганяє тебе в глухий кут,
скiльки б тобi його не ставили захiднi iнтелектуали (блiн, ну звiдки менi
знати?). Здається, Донна пiдозрює, що тут корiнь усiх наших проблем: як усi
фемiнiстки, вона певна, що men are full of
shit66, iно дай їм волю -
починаються вiйни, концтабори, голод, розруха, вiдключають гарячу воду й
електроенергiю, а факультету знов урiзають кошти на цей рiк, i справа з її