Страница:
сказавши, нам таки чимало вдячностi винна. Ми тобi нiколи кусника хлiба не
жалували. Вчили, не щадили труда, щоби вивести тебе в люди. Не грiши,
Наталко, уважаючи себе нещасливою. Бог надiлив тебе ще доброю долею.
Подумай, як другi живуть, i чи трапиться другiй так скоро, нi з цього нi з
того, муж з таким становиськом, чи трапиться увiйти в зовсiм уряджений
дiм?
Вона ще довго говорила i переконувала мене. А я, встромивши очi в
срiбну ложечку, слухала й не слухала. Опiсля вчепилися мене слова: "зовсiм
уряджений дiм, зовсiм уряджений дiм" i дзвенiли менi довго-довго в ушах...
* * *
Отже, я вже у цiлi. Що ж би ще мало бути? Одним словом, священика
ма ться все втихомирити, все забути i поховати. Замiсть того присягну
мо му мужевi вiчну любов, вiрнiсть i послух. Що-небудь з минувшого життя
забирати в нове - зовсiм не потрiбно. Минувшiсть поховаю.
Цi слова пишу без гнiву i не в розпуцi. Я спокiйна. Неначеб навiки
позбулася всього несупокою...
* * *
(Пiзнiше)._
Я не знаю, але я або пiдла, або трус! Я боюся голоду або смертi, а
морально© смертi я не боюся! Чи це так ма бути? Що я "спокiйна", я писала
колись тут. Ха-ха-ха! Така спокiйна, як прикована голодна вовчиця. Щоб
наситити тiло, запродую душу. За те я гiдна назви скотини! Це сама
найлiпша назва для таких, що так поступають, як я.
* * *
При таких нiкчемних, обезславляючих обставинах годi бути "чоловiком". А
я вважаю чоловiка чимсь божеським. Чому не удавлюся тим кусником хлiба,
що, затро ний ©довитими[56] словами, пода ться менi за страву? Що це за
трусливiсть i нiкчемнiсть, що прикову мене про те все до життя? Так, як
ланцюг тоту собаку до буди...
Хвилями я не вiрю у велич чоловiка. Вiн занадто дрiбний зi сво ю
натурою. О, хто мене переконав би, що зароди в його душi не сть брехнею,
що вони не на те, щоб статися колись убiйчою силою для других?
Нiкчемна, нужденна, малодушна iстота - оце я! Не маю навiть вiдваги
вмерти. Чи не так само, як - Орядин?
* * *
Вмерти - значить не бути. Чому я не хочу вмерти? Я думаю, що це тепер
не любов прикову мене до життя. Це якась грубша сила, а я ще такий
слабодух, що не можу ©й навiть опертися!
* * *
Дома кажуть, що я стала, як змiя.
- Чому нiчого не говориш? Що знов у тобi ко©ться? - пита тiтка. -
Ходиш, якби тобi душу трiйлом замулило, очi горять лиховiсне. Ой, не
грiши, небого, не грiши, не грiши!
"Як змiя!"
Угадали. Я в'юся, як змiя. В мене стрелили, та не застрелили. Через те
в мене тепер всi сили напруженi. Я вiдчуваю, що й я не була досi мiцна, що
сила будиться в менi аж тепер...
* * *
Коли я стану сильна? Чи як воля перемiниться в дiло, перестане бути
пустим поняттям? Як переможу сама себе, i стану в вищiм смислi слова,
паном над собою? Я роздумую над тим, чого i кого менi боятися?
* * *
Гу! як це погано приймати вiд долi милостиню, як обезславляючо!
* * *
Хто перший придумав поняття "щастя"? Хто видумав це блудне свiтло, що
виклику стiльки слiз, що творить мрi©, котрi здiйснити людська натура ще
зовсiм не здiбна. Чи не завчасу видумали його? Його пора могла би хiба
бути в "полудню" людськостi. Однак ©й ще далеко до полудня, тепер же - чи
вона йде правою дорогою до його?..
_ V
Тиха, ясна зимова нiч.
Снiг уклався бiлесеньким покривалом на землю. Смереки на горах, обвислi
iне м, обвитi мрякою, дрiмають. Тихо, ледве чутно життя. Зiйшовший мiсяць
упива ться величавим споко м.
Всi сплять.
У мо©й свiтлицi горить свiтло. Пишу.
Орядин повернув додому. Одержавши звiстку про спадщину, прибув, щоби
перебрати ©© i щоби спiчнути по бруднiй, деморалiзуючiй борбi, що пiдтяла
його моральнi й фiзичнi сили. - Я пробував всього, - оповiдав вiн, - до
minimum[57], щоби добитися до мети. Ще не добився до не©, ще далеко, а
сили майже вичерпанi. Це маю вам завдячити. - Так говорив до наслiдничих.
Нiхто не чинив йому закиду, нiхто не докоряв анi одним словом. "Не смiли",
- казала насмiшливо Зоня. В його цiлiй iстотi було стiльки вiдпорностi,
стiльки наказуючого мовчання, що нiяк було у його жадати оправдання.
Що йому ма ток дiстався, не врадувало його надто. Казав, що навiть не
зробило на його глибшого враження, що так уже збайдужнiв. Так само остався
байдужним, коли йому наслiдничий заявив, що вiддасть йому i другу половину
грошей, котрих вiн, Орядин, зрiкся. Що йому ©х не потрiбно, а йому,
молодому, що ма ще стiльки боротися, здадуться. Вiн пронизав старого
очима i, усмiхнувшись згiрдливо, сказав, що добре, що прийме ©х.
В перших днях по сво©м при©здi не виходив майже з дому. Годинами
пролежував нерухомо на отоманi, положивши пiд голову руки та вдивившись у
супротилежне вiкно або в що-небудь.
Чи роздумував над дальшим життям, над сво ю будуччиною, чи над
спадщиною, що дiсталась йому так легким способом i могла не одно змiнити
на добре, чи над чим iншим, нiхто не знав. Нiхто й не допитувався. "Також
не смiли", - мовила Зоня...
У двi недiлi по його поворотi вiдбулася мiж ним i Зонею "буча". Лена,
котра, як i всi iншi, тепер для мене настро на ласкаво, дiлиться зi мною
кождою сво ю думкою. Вона була свiдком то© сцени. Балакалось мiж iншим о
деяких знакомих i мимоволi перейшла бесiда на мене, причiм вiн довiдався о
мо©х заручинах з Лорденом.
- Хто, хто виходить за Лордена? - спитав.
- Наталка!
- Наталка? - А по малiй задумi додав: - Ага, вона! Верковичiвна!
- Вона. Адже ти ©© зна ш? - закинула Зоня.
- Знаю, знаю! - вiдповiв, змiшавшися. А по хвилi додав з глумом: -
Отже, вона виходить за його! Ну-ну!
- I що ж на тiм дивного, Василю?
- О, дивного властиво нiчого: хiба лиш те, що вона не здавалася менi
одною з тих, що виходять за перших лiпших, як ©м навинуться. Впрочiм,
всiляко бува на свiтi...
- Вона не конче хотiла за його йти.
- Але таки виходить_.
- Так за кого ж було ©й iти?
Вiн не вiдповiдав зараз.
- Вже за кого-небудь iншого, лише не за його.
- Так! То могла була ждати без кiнця. Оскiльки я знаю, то ©© не сватав
нiхто.
Вiн спаленiв.
- I звiдки ж ти то так добре зна ш? - питав насмiшливо. - Чи вона перед
тобою сповiдалася?
- Передо мною не треба сповiдатися. Я знаю тут всiх, що могли би
женитися, а тi не взяли, б ©©. Прочi ж - то голодники, Василю!
- Це ти на мене! - звернувся до не© бистро, i очi в нього загорiли.
- Бог з тобою, Василю! - боронилась дiвчина, чимало зчудована його
гнiвом. - Ти прецiнь не сватав ©© нiколи!
Вiн знов почервонiв, немов його хто окропом посипав, i вiдвернувся вiд
не© до вiкна, в тiнь. Трохи згодом спитав: .
- Яка вона?
- Хто такий?
- Ну, адже вона_, вона!
- Ага, Наталка! Та як то, Василю, "яка вона"?
- Чи щаслива? I чи любить його також "страшно"? - I розсмiявся
чогось...
- Не знаю, чи любить. Сумнiваюся навiть, чи щаслива. Правда, Леночко?
Вiд заручин стала якась дика, навiть змарнiла.
- А яка була перше? - I його очi спинилися вижидаючо на Зониних устах.
- А яка ж би? Вона поводилася завсiгди так, мовби була чимсь лiпшим вiд
нас. Чи не так, Леночко? Тепер стала ще дразлива, уста в не© якби забули
усмiхатися, стала от, напр., раrdon[58], як ти.
- А про те все рiшилася за нього вийти! - повторив знов. - Шкода ©©!
Зоня усмiхнулася жартiвливо.
- Так бери ти ©©, коли тобi ©© так жаль! - промовила. - Тепер ма ш уже
господарство, i лише жiнки тобi браку !
Ух! як вiн на не© видивився, а очi як заiскрилися в його. - Не глузуй
собi з мене! - казав; - Знай, я тепер не до жартiв настро ний!
- Так я настрою тебе до них!
- Пильнуй себе. Вже ви мене так настро©ли, що я змарнував сво© сили!
Зоня спалахнула.
- То ми тому виннi? - накинулася. - Ох! Це славно! Ми, може, також
виннi, що ти в карти грав i пропускав грошi?
- Не вашi грошi пропускав я!
- Нi, але чужi!
Вiн став бiлий, мов снiг, i зблизився до не©.
- Ти вiдки це зна ш? - спитав, а очi в його так i горiли.
- Знаю!
- Хто тобi казав?
- Той, хто знав.
Вiн мов збожеволiв з лютостi чи з чого. На столику коло його стояла
цiнна ваза. Вхопив ©© i кинув об землю так, що розтрiскалася на дрiбнi
куснi.
- Так! - сказав опiсля не сво©м голосом.
- Ти! - зверещала Зоня i запiнилась собi.
- Цього я тобi нiколи не забуду! - сказав вiн.
- О, я знаю, я знаю дуже добре, що ти казишся, почувши правду. За не©
то готов i мститися.
- Ти не ма ш наглядати мо©х учинкiв.
- Наглядати нi, але сво© думки про тебе вiльно менi мати, i я скажу ©х
навiть тобi прямо в лице. Ти слабодух помимо свого таланту i енергiчного
поведення, а по-друге, ти забрукався[59] морально, i тому не поважаю тебе
так, як давнiше.
Вiн розсмiявся вимушеним смiхом, а опiсля сказав:
- Де моя провина, i в чiм проступок супроти себе самого, тямлю аж надто
добре, i я сам для себе справедливий суддя. Але ви, що не бували нiколи
людьми, ви попхали мене на ту собачу дорогу, на котрiй я, на вашу думку,
"забрукався". Та пождiть, колись поклонитесь ще менi, але тодi я i в вас
найду хиби. Ви лицемiри!
Зоня тремтiла вiд зворушення.
- Це подяка, Василю, за ту поживу, що тобi мiй батько подавав?
- Трiйла подавав.
- Ти негiднику невдячний! Я мала тебе за чеснiшого чоловiка, хоч
сперечалася з тобою так часто! Тепер я тобi цi © обиди не забуду.
- То не дразни мене! - говорив погаслим голосом. - Якби ти знала,
скiльки я всього пережив, то ти би була лiпшою для мене!
- То гамуйся; на те дав бог розум.
- В мене нема бабського сумлiння... - I, змiривши ©© зневажливо очима,
вийшов з кiмнати, гримнувши за собою дверми.
- Видиш, який став? - говорила Зони. - Ми аж на лицемiрiв виавансували.
Зате вiн став культурнiшим. Давно вiрив ще хоч в iдеали, а тепер... - I не
докiнчила, скрививши уста згiрдно...
Отже, на його думку, я не мушу замiж виходити за Лордена, а коли
виходжу, то видко з того, що я буденна, легкодушна особа.
Нехай i так! Може, правда i по його сторонi. Але чим сто©ть вiн вище
вiд мене, якою силою? "Безогляднiстю", як сказала ще Зоня, чи сво©м
"сильним сумлiнням"?.. Впрочiм, менi тепер все байдуже, що хто, а навiть
що i вiн про мене дума , чи добре чи зле. Для мене головна рiч та, що я
сама з себе незадоволена, не можу себе поважати, як повинна. Я немов
пережилася. Ох, як пусто, нудно, як глупо! I ми обо любилися!
* * *
Насильно випхали мене до Ма вських з якимось шитвом, хоч як я
випрошувалася. З ним не хотiла я подибатися. Вкiнцi пiшла, з гордим - сама
не знаю вiд чого - усмiхом на устах. Тiльки вступила в хатнi сiни, як
серце в мене нараз затовклося сильнiше, i я на цiлiм тiлi задрижала, якби
перемерзла. Так, це тому, що боялася чомусь побачитися з ним, хоч говорила
собi неустанно, що вiн не обходить мене нiчого, що не люблю його вже. I
дiйсно, вже як я в послiднiм часi думала i вiдчувала, то чувство i любов
не находили в мо©м серцi мiсця; я не любила анi його, анi нiкого другого.
Вечором попросили до чаю. Напроти мене осталася одна склянка i одно
крiсло порожн .
- Де Василь, Зоню? - спитала панна Марiя.
- Або ж я знаю? Мабуть, пише в сво©й кiмнатi.
- Що це вiн пише та пише?
- Не зна те, що? Вiн переводить щось, як казав, iз скуки.
- Так iди, Зонечко, i приклич його, а то чай вихолоне зовсiм.
Зоня пiшла, а ми обидвi наче понiмiли. Вона обняла рукою його склянку,
чи гаряча, а менi не було до розмови. Впрочiм, це було дивно. Тепер, коли
я знала, що певно побачуся з ним за кiлька хвилин, стала я нараз цiлком
спокiйна, i цей спокiй був аж ледоватий. Так сидiли ми, доки не явився
вiн. Перша увiйшла Зоня, а за нею вiн. Змiнився, на перший позiр, не дуже.
Не знаю, чи Зоня нарочно не сказала йому, що я була в гостях, чи, може,
вид мiй був такий вiдражаючий, що, угледiвши мене, мов налякався; але
привiтався ласкаво, навiть усмiхнувся якимсь сумним вимушеним смiхом.
Опiсля заняв мiсце проти мене i, схиливши голову, мiшав машинально чай.
При свiтлi, що падало ясно з висячо© лампи, побачила я його лiпше. Вiн
був марний i блiдий, а в цiй хвилi, оскiльки я його розумiла, зворушений,
його високе чоло з iмпертинентною (як Зоня казала) морщиною "пихи" мiж
бровами, видалося менi в цiй хвилi наче мармурове, уста упрямо стуленi.
Повiк не пiдводив анi разу; так само, видко, не бажав i уст отвирати.
Мене обгорнув якийсь сором. Цiла його iстота свiдчила менi чомусь
наглядно об тiм, що за цiлий час розлуки не займалися його думки анi разу
мною. Що мiж ним i мною виросла якась межа, що те, що мiж нами зайшло,
затерлося безслiдно, i що було би смiшно натякати на якiсь зв'язки мiж ним
i мною. По нiм було це видко. Я соромилась сво © вiрностi i вiдчула, що
вона не була потрiбна. Чи, може, я помилялася? Може. Здавався потрохи
пережитим, але в його iстотi було щось независиме, щось смiле, безоглядне.
Ах, це були наслiдки його "сильного, невразливого" сумлiння! - говорила я
до свого серця, котре поборювало всi сумнiви одним замахом. Воно визирало
з цiло© його iстоти i надавало йому цiху[60] сили i рiшучостi. Я чулася
просто "гнучкою" перед ним.
Враження, котре зробив на мене тепер, коли я на силах так пiдупала,
було надто сильне, щоб я могла його в однiй хвилинi перемогти, тому сидiла
я так само мовчки, як вiн. Лише Зоня, прудка i говiрлива, щебетала
по-сво му i втягала зручно всiх по черзi до розмови.
- Не хорi ви потрохи, Наталочко? - спитала панна Марiя. - Ви такi
блiдi.
- Нi, я здорова.
- Диву теся, панно Марi ? - зажартувала собi Зоня. - Залюбленi
виглядають завсiгди мiзерно! - Вона глянула, напiвусмiхаючись,
напiвдопитливо, на мене. Я не могла на той невдалий дотеп найти вiдповiдi,
тому змовчала.
--- Чому ти свого перстеня не носиш? - говорила далi - Пожди-но, скажу
я це професоровi.
- Завеликий, могла би загубити.
- Ну, коли вже так, то лiпше не носи! Професор, хоч i який собi там
учений, а все-таки не змiг би в те не повiрити, що згуба перстеня вiщу
розлуку. Вона не була би йому дуже на руку, не так?
Я мимоволi глянула на не© благаючим поглядом, чому порушувала вона цю
менi так немилу тему, i то саме тепер! Орядин вiдгадав мiй душевний
настрiй, чи пiдхопив мiй взiр, звернув голову до Зонi i, не споглядаючи на
не©, сказав прямо:
- Ти нинi дуже жартiвливо настро на, не розумiю тебе!
- А я тебе також нi, Василю. Чи богатирi романа, що ти його переводиш,
не побралися, i слово "розлука" дразнить тебе?
- Це не роман, що я переводжу.
- Менi здавалось, що роман. Впрочiм, що ти читав так завзято, коли я
увiйшла в кiмнату? Ти й не замiтив мене?
- Читав новели Гаршина. Кiнчив якраз "Attalea princeps_".
- Ах, Attalea_ ! - обiзвалась я мимоволi, мило зворушена.
- Читали? - вiн пiдвiв уперше голову смiло за мною, i його очi
вп'ялилися в мене з якоюсь неспокiйною цiкавiстю. - I що ж? - питав з лихо
затаюваним посмiхом.
- Гарна! - вiдповiла я.
- Гарна, це певно, але чим гарна, на вашу думку?
- Тим, що осталася сво©м намiрам вiрна!
- Дiйсно, не боялася нiчого...
- Нi, i смертi не боялася!
Вiн покраснiв ледве замiтно.
- Чи це послiдн зискало вас так для не©? - спитав з легким вiдтiнком
глуму.
- Саме те. Це прецiнь щось дуже гарне.
- Що? - спитав. - То, що вона вмерла, не побачивши свого властивого
неба? Ну, це справдi дуже поетично.
- Нi, тота ©© постанова: добитися помимо всього до цiлi, - вiдповiла я.
- Але ж вона не добилась до не©, не побачила прецiнь того небозводу, об
котрiм мрiяла.
- Так. Та чи це таке важне?
- На мою думку, важне.
- Вона вiрила, що побачить сво прегарне небо, а та вiра вчинила ©©
такою сильною. Ах, така сила мусить двигнути! Хiба нi?
Я вдивилася в його широко створеними очима i чула, що вони в мене
розгорiлися. Нашi погляди стрiтилися. Його очi засяяли, а бiля уст
появилася ледве замiтна злобна усмiшка, що пригадувала менi якусь дивно
прикру хвилю.
- Так, так, вона не була буденна сила, - сказав вiн, - i ©й треба
поклонитися. Згинула, але хоч оставила вiру в силу. Це скрiпля
сумнiваючихся i слабосильних, i пiддержу саме тодi, коли вони хитаються!
Я вiдчула, що тi слова його й усмiх той були в мене цiленi.
Усмiхнувшись боляче, хотiла я щось вiдповiсти, але надумавшись, зараз
замовкла. Чого вже боронитись? Ми замовкли.
Зонинi очi спочивали жадно на нас, особливо на менi. Та на ©© жаль
звернулася я до панни Марi© i почала говорити об чiм iншiм.
- Вам би десь конче ви©хати влiтi, Наталочко, - мовила старенька панна.
- Ви так засидiлися; те вплива зле на дiвчат; це я з досвiду знаю. Ви би
зараз поздоровiли, повеселiшали; от попросити б вам гарно в тiточки.
- Та де вже менi ©хати, панно Марi . Не ©здила досi нiколи, привикла
вже так. Впрочiм, менi нiчого не треба.
- Влiтi вiдай ваше весiлля, Наталко, правда? - спитала Зоня.
- Не знаю, Зоню, - вiдповiла я тихо.
- Тiтка мала казати Ленi, що вiдбудеться влiтi, пiд час вакацiй.
- Може...
- З певнiстю; пiзнiше не може професор на довший час з дому вибиратися,
а вiн же хотiв би якнайскорше оженитися.
Я не вiдповiдала, чула лише, як поблiдла.
- Я би не була думала, що вiн годен до яко©-небудь особи так
прив'язатися, - говорила Зоня далi. - Менi видиться, що його iдеали -
книжки; не так, Василю?
- Панна Верковичiвна подобалась йому, оскiльки я собi пригадую, зараз з
першо© хвилини, - вiдповiв Орядин i в тiй же хвилi пiднявся iз свого
мiсця. - Не закурите собi, панно Марi ? (вона любила часом закурити) -
питав зворушеним голосом, i його очi промайнули блискавкою по менi.
- Як постара тесь о сигаретку...
Вiн наче лише того ждав i вийшов. Менi стало нiяково, i я пiднялася з
крiсла.
- А то куди? - обiзвалися обидвi жiнки.
- Додому вже!
- I чого так скоро? - загомонiла Зоня. - Останься ще, а то прибiжиш
лише, щоб привiтатися i попрощатися. Пожди, я заграю тобi Шумана
"Аufschwung"[61]. Вивчилася вже добре, а ти прецiнь уроджений знавець
тонiв.
Ми встали вiд стола, i Зоня засвiтила свiтло.
- Нема Василя з сигаретами, - обiзвалася старенька панна, - у його ще,
певно, й свiтла нема, а вiн клопочеться. - I сказавши це, вийшла.
- Коли би так панна Марiя була молода, - смiялася Зоня, - то, певно,
була би з них добра пара: вони страшно любляться.
- Вона така добра.
- А вiн?.. - Вона держала запалену лампу в руцi i мов ждала на мою
вiдповiдь. Очi в не© свiтилися так, як свiтяться вони у кiточки, що
спинилася на самотi бiля клiтки з пташкою.
- Вiн тобi брат, то ти, певно, лучче його зна ш, - вiдповiла я
спокiйно.
- Ну, вже ж! - I ступила наперед. - I так, напр., можу сказати, що став
таким прикрим, яким не бував перше нiколи; хвилями бував попросту
нечемним. За тi два роки, що перебував серед високо© культури, перемiнився
чимало. Досi висмiював матерiалiстiв, а тепер сам готов статися ним.
Впрочiм, це, як я думаю, не грiх... i я лише кажу, що перемiнився: але в
чiм iншiм не згоджуюся з ним. Я не радила би нiкому супротивлятися його
змаганням, бо без "пiмсти" не обiйшлось би вже, певно. Панна Марiя зводить
у його все на нерви й каже, що вiн подобрi i повеселiша знов. Може бути,
але поки що сто©мо ми обо на во ннiй стопi.
Вона увiйшла до салону, а панна Марiя повернула з Орядином. Спрятавши
незамiтно посудину зi стола, вiддалилася з кiмнати, i ми остались самi.
Я стояла коло столу i переглядала якiсь свiжi часописи, що панна Марiя
склала для мене, а вiн стояв також тут i лагодив сигарету для старенько©
дами. В сусiднiм салонi грала Зоня. Нинi не могла я музики слухати, як
звичайно. В менi самiй хвилювало так чудно, чудно... чи сумно, я вже не
знаю. "От, яка стрiча наша!" - думала я раз по раз, а часопис так i дрижав
в руках вiд зворушення мо © душi.
- А я й не гратулював[62] вам ще досi ваших заручин! - обiзвався врештi
поважно. - Але вам i так, певно, небагато на тiм залежить...
- Менi й на думку не приходить надiятися чогось подiбного, т. .
гратуляцiй. Не думаю взагалi над подiбними речами.
- I вiд мене?
- I вiд вас, i вiд iнших. Через те не змiниться нiчого для мене.
- Так ви хочете змiни? В чiм же, напр.? - I вiн звернув сво© великi
блискучi очi цiкаво на мене, мов хотiв мене до дна душi розслiдити.
Я вiдповiла йому спокiйним, повним поглядом. Що вiн хотiв в менi
збагнути, коли вже знав так докладно, що я буденна людина? Опiсля сказала
я:
- Змiни в тiм, щоб могла розпоряджати сво ю особою чи там сво©м я так,
як сама хочу.
- Хiба ж так не ?
- Бачите, що нi.
- Виходить, що ви не чу теся вповнi щасливою, чи властиво вдоволеною?
- Нi, але прошу (i я всмiхнулася), не жалуйте мене для того!
- Ага, ви бо©теся того спiвчуття!
- Вашого не менше, як i других. Ненавиджу те чуття!
Вiн усмiхнувся весело.
- Не знаю, чи всi згодилися б з такою вашою думкою.
- Нехай кождий дума i вiдчува , як собi хоче. Я одна не зношу
спiвчуття. Я переконалася, що через те дух дрiбнi . Подумайте лише, чути
вiчний плач i жалi над собою, гу! Немов калiка без рук i нiг або без
очей!.. I це ма бути якимсь доказом "любовi ближнього"?
Вiн засмiявся, а я з ним, однак насилу.
- Так ви волите боротьбу i само терпiння?
- В дечiм волю. Впрочiм, я люблю боротьбу (i я дивилася на його повним,
спокiйним поглядом), але таку, з котро© чоловiк виходить сильнiшим i
чистiшим. Таку боротьбу люблю!
- Так борiться!
- Задумую.
- Тепер сама найлiпша пора.
- Ви iронiзу те.
- Я? О, зовсiм нi; i я боровся!
- Як боролися?
- А так, щоб добитися до цiлi.
- I що ж?
- Утомився.
- Втомилися, i чи назавсiгди?
Вiн здвигнув плечима.
- Ви можете мимо того добитися свого, значить: у вас не може нiхто
вiдбити позитивно© цiлi, - сказала я, - тому що добитись до не© залежить
вiд вас самих, але я? Подумайте собi, яке життя передо мною! Яка цiль у
мене!
- Так придумайте собi яку-небудь.
- Чи це можна?
- Можна.
- Що ж ви придумали би на мо©м мiсцi?
- Я придумав би перше... i то найперше розручитися.
- О, це неможливо, це зовсiм неможливо, пане Орядин! - вiдповiла я
скоро, сполохана немало наглим чуттям, немовби вiн нарушував тими словами
тайну мо © душi, що тлiла на днi ©© й iснувала бiльше як чуття, нiж як
сформульованi зариси яких-небудь думок!
- Виддте? Ви вже аж налякалися! - сказав вiн з легким вiдтiнком глуму в
голосi. - А однак це, на мою думку, повинна би в вас бути перша цiль, коли
пересвiдчилися, що ви не... незадоволенi...
- З того... розумi те мене?.. з того нема в мене виходу! - вiдповiла я
тихо. - Але скажiть щось iнше, щось, що не було би злучене з тим!
Вiн знов здвигнув плечима.
- Далi я не знаю. Хiба казав би ще "бути щасливим", але це також
злучене з тим, що ви бо©теся нарушити!
- Що я боюся нарушити! - прошептала я ледве чутно за ним, немов
завмираючий вiдгомiн його голосу... - А крiм того, нема вже нiчого, пане
Орядин?
- Та що ж би? Чогось неприродного не можемо здобувати нашими людськими
мiзерними силами i нашим чуттям: ми ж люди!
- Так, ми люди! - сказала я i хотiла додати: "А менi все здавалося
давно, що я буду дуже, дуже щасливою!", але не сказала цих слiв, задавила
©х.
Вiн стояв он там недалеко вiд мене, мовби не той сам, що звав мене
колись сво ю царiвною, русалкою прегарною, мовби не упивався нiколи мо©м
видом, не цiлував нiколи анi одного пальця мо © руки, i що все те викохала
лише моя уява, а йому щось подiбне анi на думку не приходило; здавався
якимсь таким перенятим самим сухим, чистим розумом, настро ним бiльше до
глуму, нiж до зрозумiння яко©-небудь душi, що я боялася послiднi слова
вимовити. Впрочiм - пощо? Щоби пожалiв? Нi! I я вiдвернулася гордо вiд
його...
В сусiднiм салонi кiнчила Зоня гарний твiр Шумана рiзкими, короткими
акордами. Я звернулася до не© туди, щоби подякувати ©й за гру, котро© нинi
майже не слухала, i щоби вже попрощатися. Вже перейшла "огневу пробу",
котро© так боялася, перед котрою, йдучи сюди, аж дзвонила зубами. Тепер
успоко©лася аж до холоду i хотiла йти геть.
Вiн i собi вийшов з кiмнати.
Попрощавшися з усiма, вийшла я, а на подвiр'© стрiнула його знову;
чекав на мене.
- Хочу провести вас додому, - сказав, запинаючи старанно сво пальто аж
пiд шию, - щоб не замерзли. Цього би вам Лорден нiколи не простив. А
рrороs[63] того, - додав опiсля побiжно, - чи ви дiйсно хочете за його
йти?
- Не "хочу", тiльки мушу.
- I що ж це значить: "мушу"?
Я вiдповiла йому щось про "обставини, зависимiсть, сирiтство" i т. п.
- Е, що там! - вiдповiв. - Коли вже мусите йти з дому, то вiддайтесь
хоч за такого чоловiка, котрого могли би шанувати i котрий подав би вам
iнший бит, значить, щоб хоч стояли собi матерiально пишно, а так... що вiн
за один? От незначний, здивачiлий старий пергамент, де вже вiн вам пара! -
I засмiявся до власних слiв.
В менi прокинулося щось. Не почуття обиди, о нi! i не охота обороняти
неприсутнього Лордена, котрого я справдi дуже не любила i була би рада не
бачити його вже нiколи в життi. Це була радше якась тонка, тонесенька
душевна струна, що обiзвалася тепер на поклик смiху його, але обiзвалася
чудноболючим, негармонiйним зойком. В тiм смiху його було щось, що мене
вiдiпхнуло вiд його.
- Як же менi жити при вуйку далi, коли тiтка доказу майже щогодини, що
я для них тягарем? Що вийшовши за Лордена, стала би ©й не раз в пригодi,
бо я ©м винна чимало подяки? Пiд такими услiв'ями ждати на щось "добре" в
жоден спосiб не можу. Я вже таки пiду за його!
Вiн знов розсмiявся.
- Так, - говорив, - пiду за Лордена або пiду та й утоплюся, але дома
сидiти не буду! Якраз цi слова пригадують менi знов ваше вразливе, мов
павутина нiжне сумлiння, котре звернуло мою увагу на себе, скоро ми лише
спiзналися. Ви осталися тi самi.
Я усмiхнулася iронiчно.
- Дума те, що справдi так, пане Орядин?
- Вiрю в сво© слова, панно Верковичiвна!
- А що ви зробили би на мо©м мiсцi?
- Я? Сидiв би попросту дома i ждав лiпшо© долi. От що зробив би я! Не
гризся б буйною жорстокою фантазi ю яко©сь там тiтки. Сидiв би з
переконанням, що ©м хлiб запрацьований. Ви чей же не сидите дома без дiла?
- Нi! I мови об тiм нема!
- Отже, бачите! У вас надзвичайно багато чуття, багато того, що люди
вважають "консеквенцi ю", багато "характеру", а замало...
- Розуму? - докiнчила я.
- Нi, Наталочко (!), математики замало у вас! От що! А без не© ви
пропаща людина в теперiшнiх, наскрiзь матерiалiзмом перенятих часах!
- Так що ж менi робити?
- Не слухати завсiгди лише нiжного чуття; слухати бiльше розуму!
- А коли годi?
- То пропадете. Значить: груба брутальна буденщина, та сильна могутня
власть роздавить вас. Ви не зможете ©й опертися. Впрочiм, це вже повиннi
ви знати, що буденних iстот бiльше i що вони суть "панами" в звичайнiм
смислi слова. Такi, як ви, упадають у сво©й одинокостi.
Я усмiхнулася.
- Це гарна перспектива!
- Ну, що ж робити? Це все в обставинах ма сво© причини. Хто ©х там
поборе!
- Ви не опирались би ©м?
- Я опирався ©м. Значить, хотiв жити пiсля свого ума. Ставив, напр.,
мораль сто©цизму також вище вiд моралi милосердя. Не хотiв просити помочi
у дядька, не хотiв i вiд товаришiв нiчого, що дiстав би вiд них аж по
жалували. Вчили, не щадили труда, щоби вивести тебе в люди. Не грiши,
Наталко, уважаючи себе нещасливою. Бог надiлив тебе ще доброю долею.
Подумай, як другi живуть, i чи трапиться другiй так скоро, нi з цього нi з
того, муж з таким становиськом, чи трапиться увiйти в зовсiм уряджений
дiм?
Вона ще довго говорила i переконувала мене. А я, встромивши очi в
срiбну ложечку, слухала й не слухала. Опiсля вчепилися мене слова: "зовсiм
уряджений дiм, зовсiм уряджений дiм" i дзвенiли менi довго-довго в ушах...
* * *
Отже, я вже у цiлi. Що ж би ще мало бути? Одним словом, священика
ма ться все втихомирити, все забути i поховати. Замiсть того присягну
мо му мужевi вiчну любов, вiрнiсть i послух. Що-небудь з минувшого життя
забирати в нове - зовсiм не потрiбно. Минувшiсть поховаю.
Цi слова пишу без гнiву i не в розпуцi. Я спокiйна. Неначеб навiки
позбулася всього несупокою...
* * *
(Пiзнiше)._
Я не знаю, але я або пiдла, або трус! Я боюся голоду або смертi, а
морально© смертi я не боюся! Чи це так ма бути? Що я "спокiйна", я писала
колись тут. Ха-ха-ха! Така спокiйна, як прикована голодна вовчиця. Щоб
наситити тiло, запродую душу. За те я гiдна назви скотини! Це сама
найлiпша назва для таких, що так поступають, як я.
* * *
При таких нiкчемних, обезславляючих обставинах годi бути "чоловiком". А
я вважаю чоловiка чимсь божеським. Чому не удавлюся тим кусником хлiба,
що, затро ний ©довитими[56] словами, пода ться менi за страву? Що це за
трусливiсть i нiкчемнiсть, що прикову мене про те все до життя? Так, як
ланцюг тоту собаку до буди...
Хвилями я не вiрю у велич чоловiка. Вiн занадто дрiбний зi сво ю
натурою. О, хто мене переконав би, що зароди в його душi не сть брехнею,
що вони не на те, щоб статися колись убiйчою силою для других?
Нiкчемна, нужденна, малодушна iстота - оце я! Не маю навiть вiдваги
вмерти. Чи не так само, як - Орядин?
* * *
Вмерти - значить не бути. Чому я не хочу вмерти? Я думаю, що це тепер
не любов прикову мене до життя. Це якась грубша сила, а я ще такий
слабодух, що не можу ©й навiть опертися!
* * *
Дома кажуть, що я стала, як змiя.
- Чому нiчого не говориш? Що знов у тобi ко©ться? - пита тiтка. -
Ходиш, якби тобi душу трiйлом замулило, очi горять лиховiсне. Ой, не
грiши, небого, не грiши, не грiши!
"Як змiя!"
Угадали. Я в'юся, як змiя. В мене стрелили, та не застрелили. Через те
в мене тепер всi сили напруженi. Я вiдчуваю, що й я не була досi мiцна, що
сила будиться в менi аж тепер...
* * *
Коли я стану сильна? Чи як воля перемiниться в дiло, перестане бути
пустим поняттям? Як переможу сама себе, i стану в вищiм смислi слова,
паном над собою? Я роздумую над тим, чого i кого менi боятися?
* * *
Гу! як це погано приймати вiд долi милостиню, як обезславляючо!
* * *
Хто перший придумав поняття "щастя"? Хто видумав це блудне свiтло, що
виклику стiльки слiз, що творить мрi©, котрi здiйснити людська натура ще
зовсiм не здiбна. Чи не завчасу видумали його? Його пора могла би хiба
бути в "полудню" людськостi. Однак ©й ще далеко до полудня, тепер же - чи
вона йде правою дорогою до його?..
_ V
Тиха, ясна зимова нiч.
Снiг уклався бiлесеньким покривалом на землю. Смереки на горах, обвислi
iне м, обвитi мрякою, дрiмають. Тихо, ледве чутно життя. Зiйшовший мiсяць
упива ться величавим споко м.
Всi сплять.
У мо©й свiтлицi горить свiтло. Пишу.
Орядин повернув додому. Одержавши звiстку про спадщину, прибув, щоби
перебрати ©© i щоби спiчнути по бруднiй, деморалiзуючiй борбi, що пiдтяла
його моральнi й фiзичнi сили. - Я пробував всього, - оповiдав вiн, - до
minimum[57], щоби добитися до мети. Ще не добився до не©, ще далеко, а
сили майже вичерпанi. Це маю вам завдячити. - Так говорив до наслiдничих.
Нiхто не чинив йому закиду, нiхто не докоряв анi одним словом. "Не смiли",
- казала насмiшливо Зоня. В його цiлiй iстотi було стiльки вiдпорностi,
стiльки наказуючого мовчання, що нiяк було у його жадати оправдання.
Що йому ма ток дiстався, не врадувало його надто. Казав, що навiть не
зробило на його глибшого враження, що так уже збайдужнiв. Так само остався
байдужним, коли йому наслiдничий заявив, що вiддасть йому i другу половину
грошей, котрих вiн, Орядин, зрiкся. Що йому ©х не потрiбно, а йому,
молодому, що ма ще стiльки боротися, здадуться. Вiн пронизав старого
очима i, усмiхнувшись згiрдливо, сказав, що добре, що прийме ©х.
В перших днях по сво©м при©здi не виходив майже з дому. Годинами
пролежував нерухомо на отоманi, положивши пiд голову руки та вдивившись у
супротилежне вiкно або в що-небудь.
Чи роздумував над дальшим життям, над сво ю будуччиною, чи над
спадщиною, що дiсталась йому так легким способом i могла не одно змiнити
на добре, чи над чим iншим, нiхто не знав. Нiхто й не допитувався. "Також
не смiли", - мовила Зоня...
У двi недiлi по його поворотi вiдбулася мiж ним i Зонею "буча". Лена,
котра, як i всi iншi, тепер для мене настро на ласкаво, дiлиться зi мною
кождою сво ю думкою. Вона була свiдком то© сцени. Балакалось мiж iншим о
деяких знакомих i мимоволi перейшла бесiда на мене, причiм вiн довiдався о
мо©х заручинах з Лорденом.
- Хто, хто виходить за Лордена? - спитав.
- Наталка!
- Наталка? - А по малiй задумi додав: - Ага, вона! Верковичiвна!
- Вона. Адже ти ©© зна ш? - закинула Зоня.
- Знаю, знаю! - вiдповiв, змiшавшися. А по хвилi додав з глумом: -
Отже, вона виходить за його! Ну-ну!
- I що ж на тiм дивного, Василю?
- О, дивного властиво нiчого: хiба лиш те, що вона не здавалася менi
одною з тих, що виходять за перших лiпших, як ©м навинуться. Впрочiм,
всiляко бува на свiтi...
- Вона не конче хотiла за його йти.
- Але таки виходить_.
- Так за кого ж було ©й iти?
Вiн не вiдповiдав зараз.
- Вже за кого-небудь iншого, лише не за його.
- Так! То могла була ждати без кiнця. Оскiльки я знаю, то ©© не сватав
нiхто.
Вiн спаленiв.
- I звiдки ж ти то так добре зна ш? - питав насмiшливо. - Чи вона перед
тобою сповiдалася?
- Передо мною не треба сповiдатися. Я знаю тут всiх, що могли би
женитися, а тi не взяли, б ©©. Прочi ж - то голодники, Василю!
- Це ти на мене! - звернувся до не© бистро, i очi в нього загорiли.
- Бог з тобою, Василю! - боронилась дiвчина, чимало зчудована його
гнiвом. - Ти прецiнь не сватав ©© нiколи!
Вiн знов почервонiв, немов його хто окропом посипав, i вiдвернувся вiд
не© до вiкна, в тiнь. Трохи згодом спитав: .
- Яка вона?
- Хто такий?
- Ну, адже вона_, вона!
- Ага, Наталка! Та як то, Василю, "яка вона"?
- Чи щаслива? I чи любить його також "страшно"? - I розсмiявся
чогось...
- Не знаю, чи любить. Сумнiваюся навiть, чи щаслива. Правда, Леночко?
Вiд заручин стала якась дика, навiть змарнiла.
- А яка була перше? - I його очi спинилися вижидаючо на Зониних устах.
- А яка ж би? Вона поводилася завсiгди так, мовби була чимсь лiпшим вiд
нас. Чи не так, Леночко? Тепер стала ще дразлива, уста в не© якби забули
усмiхатися, стала от, напр., раrdon[58], як ти.
- А про те все рiшилася за нього вийти! - повторив знов. - Шкода ©©!
Зоня усмiхнулася жартiвливо.
- Так бери ти ©©, коли тобi ©© так жаль! - промовила. - Тепер ма ш уже
господарство, i лише жiнки тобi браку !
Ух! як вiн на не© видивився, а очi як заiскрилися в його. - Не глузуй
собi з мене! - казав; - Знай, я тепер не до жартiв настро ний!
- Так я настрою тебе до них!
- Пильнуй себе. Вже ви мене так настро©ли, що я змарнував сво© сили!
Зоня спалахнула.
- То ми тому виннi? - накинулася. - Ох! Це славно! Ми, може, також
виннi, що ти в карти грав i пропускав грошi?
- Не вашi грошi пропускав я!
- Нi, але чужi!
Вiн став бiлий, мов снiг, i зблизився до не©.
- Ти вiдки це зна ш? - спитав, а очi в його так i горiли.
- Знаю!
- Хто тобi казав?
- Той, хто знав.
Вiн мов збожеволiв з лютостi чи з чого. На столику коло його стояла
цiнна ваза. Вхопив ©© i кинув об землю так, що розтрiскалася на дрiбнi
куснi.
- Так! - сказав опiсля не сво©м голосом.
- Ти! - зверещала Зоня i запiнилась собi.
- Цього я тобi нiколи не забуду! - сказав вiн.
- О, я знаю, я знаю дуже добре, що ти казишся, почувши правду. За не©
то готов i мститися.
- Ти не ма ш наглядати мо©х учинкiв.
- Наглядати нi, але сво© думки про тебе вiльно менi мати, i я скажу ©х
навiть тобi прямо в лице. Ти слабодух помимо свого таланту i енергiчного
поведення, а по-друге, ти забрукався[59] морально, i тому не поважаю тебе
так, як давнiше.
Вiн розсмiявся вимушеним смiхом, а опiсля сказав:
- Де моя провина, i в чiм проступок супроти себе самого, тямлю аж надто
добре, i я сам для себе справедливий суддя. Але ви, що не бували нiколи
людьми, ви попхали мене на ту собачу дорогу, на котрiй я, на вашу думку,
"забрукався". Та пождiть, колись поклонитесь ще менi, але тодi я i в вас
найду хиби. Ви лицемiри!
Зоня тремтiла вiд зворушення.
- Це подяка, Василю, за ту поживу, що тобi мiй батько подавав?
- Трiйла подавав.
- Ти негiднику невдячний! Я мала тебе за чеснiшого чоловiка, хоч
сперечалася з тобою так часто! Тепер я тобi цi © обиди не забуду.
- То не дразни мене! - говорив погаслим голосом. - Якби ти знала,
скiльки я всього пережив, то ти би була лiпшою для мене!
- То гамуйся; на те дав бог розум.
- В мене нема бабського сумлiння... - I, змiривши ©© зневажливо очима,
вийшов з кiмнати, гримнувши за собою дверми.
- Видиш, який став? - говорила Зони. - Ми аж на лицемiрiв виавансували.
Зате вiн став культурнiшим. Давно вiрив ще хоч в iдеали, а тепер... - I не
докiнчила, скрививши уста згiрдно...
Отже, на його думку, я не мушу замiж виходити за Лордена, а коли
виходжу, то видко з того, що я буденна, легкодушна особа.
Нехай i так! Може, правда i по його сторонi. Але чим сто©ть вiн вище
вiд мене, якою силою? "Безогляднiстю", як сказала ще Зоня, чи сво©м
"сильним сумлiнням"?.. Впрочiм, менi тепер все байдуже, що хто, а навiть
що i вiн про мене дума , чи добре чи зле. Для мене головна рiч та, що я
сама з себе незадоволена, не можу себе поважати, як повинна. Я немов
пережилася. Ох, як пусто, нудно, як глупо! I ми обо любилися!
* * *
Насильно випхали мене до Ма вських з якимось шитвом, хоч як я
випрошувалася. З ним не хотiла я подибатися. Вкiнцi пiшла, з гордим - сама
не знаю вiд чого - усмiхом на устах. Тiльки вступила в хатнi сiни, як
серце в мене нараз затовклося сильнiше, i я на цiлiм тiлi задрижала, якби
перемерзла. Так, це тому, що боялася чомусь побачитися з ним, хоч говорила
собi неустанно, що вiн не обходить мене нiчого, що не люблю його вже. I
дiйсно, вже як я в послiднiм часi думала i вiдчувала, то чувство i любов
не находили в мо©м серцi мiсця; я не любила анi його, анi нiкого другого.
Вечором попросили до чаю. Напроти мене осталася одна склянка i одно
крiсло порожн .
- Де Василь, Зоню? - спитала панна Марiя.
- Або ж я знаю? Мабуть, пише в сво©й кiмнатi.
- Що це вiн пише та пише?
- Не зна те, що? Вiн переводить щось, як казав, iз скуки.
- Так iди, Зонечко, i приклич його, а то чай вихолоне зовсiм.
Зоня пiшла, а ми обидвi наче понiмiли. Вона обняла рукою його склянку,
чи гаряча, а менi не було до розмови. Впрочiм, це було дивно. Тепер, коли
я знала, що певно побачуся з ним за кiлька хвилин, стала я нараз цiлком
спокiйна, i цей спокiй був аж ледоватий. Так сидiли ми, доки не явився
вiн. Перша увiйшла Зоня, а за нею вiн. Змiнився, на перший позiр, не дуже.
Не знаю, чи Зоня нарочно не сказала йому, що я була в гостях, чи, може,
вид мiй був такий вiдражаючий, що, угледiвши мене, мов налякався; але
привiтався ласкаво, навiть усмiхнувся якимсь сумним вимушеним смiхом.
Опiсля заняв мiсце проти мене i, схиливши голову, мiшав машинально чай.
При свiтлi, що падало ясно з висячо© лампи, побачила я його лiпше. Вiн
був марний i блiдий, а в цiй хвилi, оскiльки я його розумiла, зворушений,
його високе чоло з iмпертинентною (як Зоня казала) морщиною "пихи" мiж
бровами, видалося менi в цiй хвилi наче мармурове, уста упрямо стуленi.
Повiк не пiдводив анi разу; так само, видко, не бажав i уст отвирати.
Мене обгорнув якийсь сором. Цiла його iстота свiдчила менi чомусь
наглядно об тiм, що за цiлий час розлуки не займалися його думки анi разу
мною. Що мiж ним i мною виросла якась межа, що те, що мiж нами зайшло,
затерлося безслiдно, i що було би смiшно натякати на якiсь зв'язки мiж ним
i мною. По нiм було це видко. Я соромилась сво © вiрностi i вiдчула, що
вона не була потрiбна. Чи, може, я помилялася? Може. Здавався потрохи
пережитим, але в його iстотi було щось независиме, щось смiле, безоглядне.
Ах, це були наслiдки його "сильного, невразливого" сумлiння! - говорила я
до свого серця, котре поборювало всi сумнiви одним замахом. Воно визирало
з цiло© його iстоти i надавало йому цiху[60] сили i рiшучостi. Я чулася
просто "гнучкою" перед ним.
Враження, котре зробив на мене тепер, коли я на силах так пiдупала,
було надто сильне, щоб я могла його в однiй хвилинi перемогти, тому сидiла
я так само мовчки, як вiн. Лише Зоня, прудка i говiрлива, щебетала
по-сво му i втягала зручно всiх по черзi до розмови.
- Не хорi ви потрохи, Наталочко? - спитала панна Марiя. - Ви такi
блiдi.
- Нi, я здорова.
- Диву теся, панно Марi ? - зажартувала собi Зоня. - Залюбленi
виглядають завсiгди мiзерно! - Вона глянула, напiвусмiхаючись,
напiвдопитливо, на мене. Я не могла на той невдалий дотеп найти вiдповiдi,
тому змовчала.
--- Чому ти свого перстеня не носиш? - говорила далi - Пожди-но, скажу
я це професоровi.
- Завеликий, могла би загубити.
- Ну, коли вже так, то лiпше не носи! Професор, хоч i який собi там
учений, а все-таки не змiг би в те не повiрити, що згуба перстеня вiщу
розлуку. Вона не була би йому дуже на руку, не так?
Я мимоволi глянула на не© благаючим поглядом, чому порушувала вона цю
менi так немилу тему, i то саме тепер! Орядин вiдгадав мiй душевний
настрiй, чи пiдхопив мiй взiр, звернув голову до Зонi i, не споглядаючи на
не©, сказав прямо:
- Ти нинi дуже жартiвливо настро на, не розумiю тебе!
- А я тебе також нi, Василю. Чи богатирi романа, що ти його переводиш,
не побралися, i слово "розлука" дразнить тебе?
- Це не роман, що я переводжу.
- Менi здавалось, що роман. Впрочiм, що ти читав так завзято, коли я
увiйшла в кiмнату? Ти й не замiтив мене?
- Читав новели Гаршина. Кiнчив якраз "Attalea princeps_".
- Ах, Attalea_ ! - обiзвалась я мимоволi, мило зворушена.
- Читали? - вiн пiдвiв уперше голову смiло за мною, i його очi
вп'ялилися в мене з якоюсь неспокiйною цiкавiстю. - I що ж? - питав з лихо
затаюваним посмiхом.
- Гарна! - вiдповiла я.
- Гарна, це певно, але чим гарна, на вашу думку?
- Тим, що осталася сво©м намiрам вiрна!
- Дiйсно, не боялася нiчого...
- Нi, i смертi не боялася!
Вiн покраснiв ледве замiтно.
- Чи це послiдн зискало вас так для не©? - спитав з легким вiдтiнком
глуму.
- Саме те. Це прецiнь щось дуже гарне.
- Що? - спитав. - То, що вона вмерла, не побачивши свого властивого
неба? Ну, це справдi дуже поетично.
- Нi, тота ©© постанова: добитися помимо всього до цiлi, - вiдповiла я.
- Але ж вона не добилась до не©, не побачила прецiнь того небозводу, об
котрiм мрiяла.
- Так. Та чи це таке важне?
- На мою думку, важне.
- Вона вiрила, що побачить сво прегарне небо, а та вiра вчинила ©©
такою сильною. Ах, така сила мусить двигнути! Хiба нi?
Я вдивилася в його широко створеними очима i чула, що вони в мене
розгорiлися. Нашi погляди стрiтилися. Його очi засяяли, а бiля уст
появилася ледве замiтна злобна усмiшка, що пригадувала менi якусь дивно
прикру хвилю.
- Так, так, вона не була буденна сила, - сказав вiн, - i ©й треба
поклонитися. Згинула, але хоч оставила вiру в силу. Це скрiпля
сумнiваючихся i слабосильних, i пiддержу саме тодi, коли вони хитаються!
Я вiдчула, що тi слова його й усмiх той були в мене цiленi.
Усмiхнувшись боляче, хотiла я щось вiдповiсти, але надумавшись, зараз
замовкла. Чого вже боронитись? Ми замовкли.
Зонинi очi спочивали жадно на нас, особливо на менi. Та на ©© жаль
звернулася я до панни Марi© i почала говорити об чiм iншiм.
- Вам би десь конче ви©хати влiтi, Наталочко, - мовила старенька панна.
- Ви так засидiлися; те вплива зле на дiвчат; це я з досвiду знаю. Ви би
зараз поздоровiли, повеселiшали; от попросити б вам гарно в тiточки.
- Та де вже менi ©хати, панно Марi . Не ©здила досi нiколи, привикла
вже так. Впрочiм, менi нiчого не треба.
- Влiтi вiдай ваше весiлля, Наталко, правда? - спитала Зоня.
- Не знаю, Зоню, - вiдповiла я тихо.
- Тiтка мала казати Ленi, що вiдбудеться влiтi, пiд час вакацiй.
- Може...
- З певнiстю; пiзнiше не може професор на довший час з дому вибиратися,
а вiн же хотiв би якнайскорше оженитися.
Я не вiдповiдала, чула лише, як поблiдла.
- Я би не була думала, що вiн годен до яко©-небудь особи так
прив'язатися, - говорила Зоня далi. - Менi видиться, що його iдеали -
книжки; не так, Василю?
- Панна Верковичiвна подобалась йому, оскiльки я собi пригадую, зараз з
першо© хвилини, - вiдповiв Орядин i в тiй же хвилi пiднявся iз свого
мiсця. - Не закурите собi, панно Марi ? (вона любила часом закурити) -
питав зворушеним голосом, i його очi промайнули блискавкою по менi.
- Як постара тесь о сигаретку...
Вiн наче лише того ждав i вийшов. Менi стало нiяково, i я пiднялася з
крiсла.
- А то куди? - обiзвалися обидвi жiнки.
- Додому вже!
- I чого так скоро? - загомонiла Зоня. - Останься ще, а то прибiжиш
лише, щоб привiтатися i попрощатися. Пожди, я заграю тобi Шумана
"Аufschwung"[61]. Вивчилася вже добре, а ти прецiнь уроджений знавець
тонiв.
Ми встали вiд стола, i Зоня засвiтила свiтло.
- Нема Василя з сигаретами, - обiзвалася старенька панна, - у його ще,
певно, й свiтла нема, а вiн клопочеться. - I сказавши це, вийшла.
- Коли би так панна Марiя була молода, - смiялася Зоня, - то, певно,
була би з них добра пара: вони страшно любляться.
- Вона така добра.
- А вiн?.. - Вона держала запалену лампу в руцi i мов ждала на мою
вiдповiдь. Очi в не© свiтилися так, як свiтяться вони у кiточки, що
спинилася на самотi бiля клiтки з пташкою.
- Вiн тобi брат, то ти, певно, лучче його зна ш, - вiдповiла я
спокiйно.
- Ну, вже ж! - I ступила наперед. - I так, напр., можу сказати, що став
таким прикрим, яким не бував перше нiколи; хвилями бував попросту
нечемним. За тi два роки, що перебував серед високо© культури, перемiнився
чимало. Досi висмiював матерiалiстiв, а тепер сам готов статися ним.
Впрочiм, це, як я думаю, не грiх... i я лише кажу, що перемiнився: але в
чiм iншiм не згоджуюся з ним. Я не радила би нiкому супротивлятися його
змаганням, бо без "пiмсти" не обiйшлось би вже, певно. Панна Марiя зводить
у його все на нерви й каже, що вiн подобрi i повеселiша знов. Може бути,
але поки що сто©мо ми обо на во ннiй стопi.
Вона увiйшла до салону, а панна Марiя повернула з Орядином. Спрятавши
незамiтно посудину зi стола, вiддалилася з кiмнати, i ми остались самi.
Я стояла коло столу i переглядала якiсь свiжi часописи, що панна Марiя
склала для мене, а вiн стояв також тут i лагодив сигарету для старенько©
дами. В сусiднiм салонi грала Зоня. Нинi не могла я музики слухати, як
звичайно. В менi самiй хвилювало так чудно, чудно... чи сумно, я вже не
знаю. "От, яка стрiча наша!" - думала я раз по раз, а часопис так i дрижав
в руках вiд зворушення мо © душi.
- А я й не гратулював[62] вам ще досi ваших заручин! - обiзвався врештi
поважно. - Але вам i так, певно, небагато на тiм залежить...
- Менi й на думку не приходить надiятися чогось подiбного, т. .
гратуляцiй. Не думаю взагалi над подiбними речами.
- I вiд мене?
- I вiд вас, i вiд iнших. Через те не змiниться нiчого для мене.
- Так ви хочете змiни? В чiм же, напр.? - I вiн звернув сво© великi
блискучi очi цiкаво на мене, мов хотiв мене до дна душi розслiдити.
Я вiдповiла йому спокiйним, повним поглядом. Що вiн хотiв в менi
збагнути, коли вже знав так докладно, що я буденна людина? Опiсля сказала
я:
- Змiни в тiм, щоб могла розпоряджати сво ю особою чи там сво©м я так,
як сама хочу.
- Хiба ж так не ?
- Бачите, що нi.
- Виходить, що ви не чу теся вповнi щасливою, чи властиво вдоволеною?
- Нi, але прошу (i я всмiхнулася), не жалуйте мене для того!
- Ага, ви бо©теся того спiвчуття!
- Вашого не менше, як i других. Ненавиджу те чуття!
Вiн усмiхнувся весело.
- Не знаю, чи всi згодилися б з такою вашою думкою.
- Нехай кождий дума i вiдчува , як собi хоче. Я одна не зношу
спiвчуття. Я переконалася, що через те дух дрiбнi . Подумайте лише, чути
вiчний плач i жалi над собою, гу! Немов калiка без рук i нiг або без
очей!.. I це ма бути якимсь доказом "любовi ближнього"?
Вiн засмiявся, а я з ним, однак насилу.
- Так ви волите боротьбу i само терпiння?
- В дечiм волю. Впрочiм, я люблю боротьбу (i я дивилася на його повним,
спокiйним поглядом), але таку, з котро© чоловiк виходить сильнiшим i
чистiшим. Таку боротьбу люблю!
- Так борiться!
- Задумую.
- Тепер сама найлiпша пора.
- Ви iронiзу те.
- Я? О, зовсiм нi; i я боровся!
- Як боролися?
- А так, щоб добитися до цiлi.
- I що ж?
- Утомився.
- Втомилися, i чи назавсiгди?
Вiн здвигнув плечима.
- Ви можете мимо того добитися свого, значить: у вас не може нiхто
вiдбити позитивно© цiлi, - сказала я, - тому що добитись до не© залежить
вiд вас самих, але я? Подумайте собi, яке життя передо мною! Яка цiль у
мене!
- Так придумайте собi яку-небудь.
- Чи це можна?
- Можна.
- Що ж ви придумали би на мо©м мiсцi?
- Я придумав би перше... i то найперше розручитися.
- О, це неможливо, це зовсiм неможливо, пане Орядин! - вiдповiла я
скоро, сполохана немало наглим чуттям, немовби вiн нарушував тими словами
тайну мо © душi, що тлiла на днi ©© й iснувала бiльше як чуття, нiж як
сформульованi зариси яких-небудь думок!
- Виддте? Ви вже аж налякалися! - сказав вiн з легким вiдтiнком глуму в
голосi. - А однак це, на мою думку, повинна би в вас бути перша цiль, коли
пересвiдчилися, що ви не... незадоволенi...
- З того... розумi те мене?.. з того нема в мене виходу! - вiдповiла я
тихо. - Але скажiть щось iнше, щось, що не було би злучене з тим!
Вiн знов здвигнув плечима.
- Далi я не знаю. Хiба казав би ще "бути щасливим", але це також
злучене з тим, що ви бо©теся нарушити!
- Що я боюся нарушити! - прошептала я ледве чутно за ним, немов
завмираючий вiдгомiн його голосу... - А крiм того, нема вже нiчого, пане
Орядин?
- Та що ж би? Чогось неприродного не можемо здобувати нашими людськими
мiзерними силами i нашим чуттям: ми ж люди!
- Так, ми люди! - сказала я i хотiла додати: "А менi все здавалося
давно, що я буду дуже, дуже щасливою!", але не сказала цих слiв, задавила
©х.
Вiн стояв он там недалеко вiд мене, мовби не той сам, що звав мене
колись сво ю царiвною, русалкою прегарною, мовби не упивався нiколи мо©м
видом, не цiлував нiколи анi одного пальця мо © руки, i що все те викохала
лише моя уява, а йому щось подiбне анi на думку не приходило; здавався
якимсь таким перенятим самим сухим, чистим розумом, настро ним бiльше до
глуму, нiж до зрозумiння яко©-небудь душi, що я боялася послiднi слова
вимовити. Впрочiм - пощо? Щоби пожалiв? Нi! I я вiдвернулася гордо вiд
його...
В сусiднiм салонi кiнчила Зоня гарний твiр Шумана рiзкими, короткими
акордами. Я звернулася до не© туди, щоби подякувати ©й за гру, котро© нинi
майже не слухала, i щоби вже попрощатися. Вже перейшла "огневу пробу",
котро© так боялася, перед котрою, йдучи сюди, аж дзвонила зубами. Тепер
успоко©лася аж до холоду i хотiла йти геть.
Вiн i собi вийшов з кiмнати.
Попрощавшися з усiма, вийшла я, а на подвiр'© стрiнула його знову;
чекав на мене.
- Хочу провести вас додому, - сказав, запинаючи старанно сво пальто аж
пiд шию, - щоб не замерзли. Цього би вам Лорден нiколи не простив. А
рrороs[63] того, - додав опiсля побiжно, - чи ви дiйсно хочете за його
йти?
- Не "хочу", тiльки мушу.
- I що ж це значить: "мушу"?
Я вiдповiла йому щось про "обставини, зависимiсть, сирiтство" i т. п.
- Е, що там! - вiдповiв. - Коли вже мусите йти з дому, то вiддайтесь
хоч за такого чоловiка, котрого могли би шанувати i котрий подав би вам
iнший бит, значить, щоб хоч стояли собi матерiально пишно, а так... що вiн
за один? От незначний, здивачiлий старий пергамент, де вже вiн вам пара! -
I засмiявся до власних слiв.
В менi прокинулося щось. Не почуття обиди, о нi! i не охота обороняти
неприсутнього Лордена, котрого я справдi дуже не любила i була би рада не
бачити його вже нiколи в життi. Це була радше якась тонка, тонесенька
душевна струна, що обiзвалася тепер на поклик смiху його, але обiзвалася
чудноболючим, негармонiйним зойком. В тiм смiху його було щось, що мене
вiдiпхнуло вiд його.
- Як же менi жити при вуйку далi, коли тiтка доказу майже щогодини, що
я для них тягарем? Що вийшовши за Лордена, стала би ©й не раз в пригодi,
бо я ©м винна чимало подяки? Пiд такими услiв'ями ждати на щось "добре" в
жоден спосiб не можу. Я вже таки пiду за його!
Вiн знов розсмiявся.
- Так, - говорив, - пiду за Лордена або пiду та й утоплюся, але дома
сидiти не буду! Якраз цi слова пригадують менi знов ваше вразливе, мов
павутина нiжне сумлiння, котре звернуло мою увагу на себе, скоро ми лише
спiзналися. Ви осталися тi самi.
Я усмiхнулася iронiчно.
- Дума те, що справдi так, пане Орядин?
- Вiрю в сво© слова, панно Верковичiвна!
- А що ви зробили би на мо©м мiсцi?
- Я? Сидiв би попросту дома i ждав лiпшо© долi. От що зробив би я! Не
гризся б буйною жорстокою фантазi ю яко©сь там тiтки. Сидiв би з
переконанням, що ©м хлiб запрацьований. Ви чей же не сидите дома без дiла?
- Нi! I мови об тiм нема!
- Отже, бачите! У вас надзвичайно багато чуття, багато того, що люди
вважають "консеквенцi ю", багато "характеру", а замало...
- Розуму? - докiнчила я.
- Нi, Наталочко (!), математики замало у вас! От що! А без не© ви
пропаща людина в теперiшнiх, наскрiзь матерiалiзмом перенятих часах!
- Так що ж менi робити?
- Не слухати завсiгди лише нiжного чуття; слухати бiльше розуму!
- А коли годi?
- То пропадете. Значить: груба брутальна буденщина, та сильна могутня
власть роздавить вас. Ви не зможете ©й опертися. Впрочiм, це вже повиннi
ви знати, що буденних iстот бiльше i що вони суть "панами" в звичайнiм
смислi слова. Такi, як ви, упадають у сво©й одинокостi.
Я усмiхнулася.
- Це гарна перспектива!
- Ну, що ж робити? Це все в обставинах ма сво© причини. Хто ©х там
поборе!
- Ви не опирались би ©м?
- Я опирався ©м. Значить, хотiв жити пiсля свого ума. Ставив, напр.,
мораль сто©цизму також вище вiд моралi милосердя. Не хотiв просити помочi
у дядька, не хотiв i вiд товаришiв нiчого, що дiстав би вiд них аж по