------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
повiсть
Сво©й матерi Марi©
з Вернерiв Кобилянськiй
посвячу авторка
I
Я родилася 29-го падолиста...
Старi люди i сонники кажуть, що цей день - день недолi. Може. Однак
менi не хочеться в те вiрити. Я рада би приглянутися кождiй речi до дна, я
бажала би про все ясно думати, на все ясно дивитися, - адже кожда проява
ма сво© причини й наслiдки, все пiдляга строгим законам, лише ми не дуже
на це зважа мо. Ми не дуже доходимо причини деяких прояв, що далися би не
раз змiнити на добре... Нi! Ми кажемо, що все ма сво призначення i так
мусить бути!..
Але чого я властиво тут доторкнулася! Мо© погляди менi звiснi, а хто
iнший не буде дуже цiкавий знати фiлософiчнi висновки молодо© дiвочо©
душi; довкола мене глухота i нудьга, а самiй власнi думки безнастанно
пережовувати, - це i томить i не доводить нi до чого.
Не маю нiкого, кого би мо© думки й чуття в який-небудь спосiб могли
заняти хоч крихiтку, на одну хвилинку. Чи воно злишн ? Чи жiноче духове
життя менше цiкаве, як ©© органiзм?.. Справдi нiчим не цiкаве? - Та ба!
Чого захотiлось!
Хто би мав мною займатися? Батька й матiр утратила я в такiм молодiм
вiцi, що й згадати важко, а коли дорога бабуня вмирала, мала я дванадцягь
рокiв. Вуйко Iванович, гiмназiйний професор, i тiтка (вона спольщена
нiмкеня), при котрих тепер живу, то...та нi! Лучче не згадувати. Очi
мимохiть зайдуть слiзьми, коло серця заболить, стисне i годi буде дальше
писати...
Всi вони менi не радi. Вiдчула й пiзнала я це з то© хвилини, в котрiй
лише зачала думати. Мо довге рудаве волосся давало кузинам та кузинкам
причину до прикрих глумливих жартiв та смiху. Лице мо ©м "закрейдяне", а
очi? Боже! наче я тому винна, що вони для них завеликi?
- Чого це ти глядиш так перед себе, начеби перший раз свiт побачила? -
загомонить бувало на мене тiтка гостро, сердито. А я прокинувся мов та
сполохана пташка. Кров у лице бухне, серце заб' ться скорiше... Я боялася
на тiтку або на кого-небудь з домашнiх глянути смiло, ба навiть порядно
очима повести. З часом привикла я не дивитись на нiкого з людей, хiба лише
на свiт ясний, широкий...
- Наталка ходить так, якби в не© було нечисте сумлiння! - глумився
часто найстарший кузин Муньо. - Нечисте сумлiння не глядить нiколи правим
людям в очi!
Чи не ма це мене болiти?
Я плакала по тихих ночах, що бог дав менi такi великi очi... а одного
разу, коли з дому порозходилися всi i я лише сама одна лишилася, забiгла
нишком до салону, де висiло велике дзеркало, i глипнула в його... Дво
великих синяво-сiрих... нi, зелених очей вп'ялилося сполохано в мене... i
аж тепер я пересвiдчилася, що вони всi що до одного говорили правду. I я
вiд то© пори не дивилася майже нiколи в дзеркало; а коли й кинула часом в
його оком, то чинила це лише тодi, як було конче потрiбно. Але чому моя
дорога бабуня любила тi очi й цiлувала, ой, як часто цiлувала! - Солодка
моя малесенька русалонька, - шептала при тiм, i великi тяжкi сльози
затемнювали ©© вид. - Бог тебе не опустить, - говорила потiшаючим голосом.
- Вiн милосердний, добрий, а ти прецiнь сирота!.. Нi, ти про те все будеш
ще щасливою, не будеш вiчно ©сти ласкавого хлiба! Так, Наталочко, рибонько
моя, так... - А опiсля дивилася нерухомо перед себе, думаючи бог зна над
чим, i втирала сльози з очей.
- Бабуню! - питала я раз. - Чому ви якось-то казали, що вам на мiй вид
накиду ться насилу думка, буцiмто я до терпiння вродилася, i що коли я
родилася, жебраки та якiсь убогi у дiм, наче кликанi, заходили i просили
то молока, то хлiба, то грошей; це, казали ви, злий знак на будуче, не
буду щастя мати... Бабуню! "Терпiти" - значить то, як когось щось дуже
болить? Так, напр., коли тебе руки i ноги болять в мокре i холодне
верем'я? Так, бабуню?.. Бабусенько моя золота!
Але бабуня замiсть вiдповiдi цiлувала мене в очi та в чоло.
- Не зважай на мо© слова, дитинко, - вiдповiла, усмiхаючись якось
сумно. - Я стара, та й... бачиш, у мене нема вже нi пам'ятi добро©, нi
думок ясних, говорю от так, щоби не мовчати, не думаючи нiчого!
- Я буду дуже, дуже щаслива, бабусенько! - запевняла я ©©, притискаючи
©© руку то до уст, то до себе... А вона почала молитися...
Так, бабуня шептала молитву, а я, приклякнувши i спираючись лiктями на
©© колiнах, числила морщинки, що повкладалися над ©© очима, й дивилася
нерухомо на ©© долiшню губу, як вона пiд час шептання судорожне
тремтiла...
* * *_
Десь недалеко ударив грiм i луна гудiла, котилася горами глухо, грiзно,
довго. Аж лячно ставало.
А опiсля пiднявся вихор. Гей! який дикий, несамовитий! Величезнi бiлявi
маси мряк димляться з глибоких ярiв угору i мчаться в скаженiм поспiху в
ту сторону, куди ©х вiтер гонить, а все понад шпилi тих величезних, лiсами
вкритих гiр, щоби в кiнцi пiднятися високо пiд небо i заслонити його або
вiдлетiти кудись в безвiсть... Коли слiджу за ©х летом, зда ться менi, що
мушу створити рамена широко, щоб i мене понесли з собою в якусь незнану
щасливу далечину...
На горi вiтер колише стрункi сосни; а вони так гнуться i клоняться! Аж
до мене в свiтлицю долiта ©х стогiн i шум. Але то дзвенить для мене - як
пiсня, завсiгди мила пiсня. Я ©© любила ще малою. Не раз пролежувала
годинами пiд старезними смереками i ©х лагiдне шепотiння впливало
успокоююче на так зворушену дитячу душу. Тепер, коли я без дорого© бабунi
така осамочена й не маю нiкого, хто мене розумiв би, ба лиш розумiти
хотiв, стали лiси й гори якимсь одиноким мо©м свiтом i притулком...
Вiд нас до лiсу недалеко, i я забiгаю туди часто й тайком. Тiтка
сердиться, коли я на лiс лише вiкном споглядаю; зве мене "лiнюхуючою
химерницею".
Що то значить: "химерувати"?
Коли. я он там, на вершку гори, або в глибинi лiсу спинюся нерухомо, то
менi зда ться, що не маю пощо додому вертати. Там розходиться грудь
широко, легко, в серцi немов щось ясне, сильне прокинеться i ожива . Там я
i спiваю, не раз навiть з полохливими пташками навперейми, любуючись
власним голосом, як вiн далеко лiсом луна - i нiби дзвенить. Це так
прегарно й весело, це так свобiдно!
Зiйшовши вниз, я не розказую нiчого.
Нi одно словечко не перехоплю ться через уста мо©, що я там бачила, що
пережила, яку мiць принесла звiдти в серцi. Як, пробуючи сво© сили,
потрясала молодими смереками, як, ухопившись галуззя старих дерев, висiла,
немов метелик, як гойдалася, як, спинаючись без вiдпочинку на гору,
спочивала опiсля в м'якiм моху, глядiла в небеса, а там хмари,
прозоро-бiлi, ледве замiтнi, улiтали попiд нiжну синяву далеко...
далеко...
- Ти знов принесла з собою земляного воздуха в хату, мовби у гробi
лежала! - крикне бувало тiтка терпко й змiрить мене проникливе сво©ми
зимними очима. А я через те вже й розбита. Слова тi немов мене б'ють.
Мовчу. Що ж ©й i вiдповiдати? Воно й так не здалося би на нiчо. Яка ж я
чудна, злишня iстота, на котру цiлий свiт сердиться, особливо вiдколи моя
дорога бабуня розпрощалася зi мною навiки!
* * *_
Домашнi роботи сповняю спiльно з "сестрами", однак менi нiколи не можна
вивести тiтку з критичного настрою супроти мене, вдоволити ©© хоч чим-тим.
I це зле, i того не вдала, i сього не зрозумiла... Менi лише страх жаль
стане, i я знов мовчу. Нi, менi вже годi боронитися!
- Чи в тобi кров замерзла, а уста занiмiли, що ти нiколи анi всмiхнешся
i ходиш, мов та ледова краля? - загомонить тiтка насмiшливо на мене. А
гуляю я, розвеселюся з молодшими, рознесеться подекуди й смiх мiй городом,
так i почую зараз: "Не знати, до чого тi смiхи, до чого тi безвстиднi
авантюри, чи, може, тому, що на свiтi так тяжко жити?"
- То, мамочко, лиш тим можна дурiти, в котрих нема нi совiстi, нi
чуття, - поясню Лена, моя ровесниця. А тiтка всмiхнеться й потакне
головою.
- Справдi, - чула я раз, як говорила тiтка до вуйка (а того я й до
смертi не забуду), - доля з нами поступила дуже несправедливо... Окрiм
турботи о будучнiсть власних дiтей, ма мо ще клопiт з Наталкою. Чудний це
обов'язок, Мiлечку! I звiдки, питаюся, приходимо ми до нього? Як ти до
того приходиш? Про себе я вже й не споминаю, я не журюся нею, Мiлечку, не
журюся анi цятеньки. Для мене останеться це дiвча раз назавсiгди лише
накиненою чуженицею, хоч у мо©й грудi б' ться тепле серце. Але ти? З того,
що вона дитина тво © сестри, не виходить, щоби ти кривдив сво© дiти, бо
то, що я видаю на не©, могла би лучче видати на сво© дiти. Врем'я, нехай
би вже там до лиха i виростала собi, коби мала який грiш, а то - нiчого!
Що ж бо значить тi чотири сотки i тих кiлька срiбних ложечок та тих прочих
лахiв, що осталися ©й по тво©й матерi i ©© родичах? Окрiм того, Мiлечку,
вона не симпатична. О! я передвиджую, передвиджую доленьку мо©х синiв! Я
знаю вже вiдтепер, що вона накинеться одному з них на карк, а як нi, то
вчепиться одно© з дiвчат; а вони, звiсно, добрi, то й будуть ©© терпiти.
Ти гада ш, що нi?
- Я гадаю, Павлинко, що нi. Я не журюсь нею. Вона вiддасться. Ти не
вважа ш, Павлинко, вона гарна...
- Гарна?! Ха-ха-ха! Приглянься лише, будь ласкав, ближче тiй красi, тим
довгим рудавим косам, котрих нiяк по-модному не укладеш на головi, тому
чисто крейдяному лицю з тими зеленими нелюдськими очима, i скажи тодi, чи
вона гарна! Ти не дивись, що в не© уста такi червонi - це хороблива
червонiсть; зате в не© в лицi нi цятеньки кровi. Пригадай лиш собi, яка я
була в ©© вiцi. Ти забув уже, Мiлечку, що мене молодiж не звала iнакше, як
"Марiя Тереза"? Я була гарна, я визначалася межи всiма, але вона?! Окрiм
того, вона страшно зарозумiла. Ти не бачиш? Вона й головою не поверне в ту
сторону, де находяться молодi люди, очей не пiдведе. Одним словом,
незносне сотворiння! Iриту [1] й дразнить мене на кождiм кроцi. Придивись,
напр., скiльки вона по вечiрках гуля , i чи який молодий хлопець сяде бiля
не© балакати? Все лиш якiсь старшi вештаються коло не©.
- Це правда, - вiдповiв вуйко сумовито. - Вона подоба ться бiльше
старшим. Менi вже кiлька разiв прийшлося вiд старших почути: "У вас дуже
iнтересна сестрiнниця!"
- Видиш? В нiй сть щось, що вiдпиха молодiж. Дивись, як наша Леночка
розмовля з молодiжжю, як ©© хлопцi ро м обступають; а дивись на не©. Ах,
мене не раз аж розпука обгорта , що вона зветься мо ю своячкою. Оногди[2]
я говорила ©й, щоби була супроти мужчин приязнiшою, привiтнiшою, не
поводилась, як та статуя, мовчаливо та iз спущеними вiями. "Вiдстрашу ш
(кажу ©й) i найглупiшого дансера[3] вiд себе! А вона, Мiлечку, - матiнко
божа! - витрiщила тотi сво© очиська на мене, кров бухнула ©й в лице... з
лютостi, розумi ться... устами лише так по-сво му згiрдливо рушила й не
вiдповiла анi одним словечком! У вiкно на вулицю то вмi й годинами
дивитися або романи й iншi безбожнi дурницi читати. Недавно знов найшла я
книжку пiд ©© подушкою в постелi. Ну! почула вона вже сво ! Тобi, Мiлечку,
я все прощу, але що ти позволив ©й книжки читати, того не прощу тобi
нiколи. Ти, мабуть, бабою останешся вовiк-вiки!
- Годi, душко, годi, чого iритуватися? - втихомирював вуйко спокiйно,
як це було в нього в звичаю. - Я ©й в день ангела не хотiв нiчого
вiдмовити, так як i сво©м дiтям; а вона й не просила бiльше, як лише того,
щоби в вiльних хвилях i по домашнiй працi могла "читати".
- Коли ма вiльну хвилю, то най гапту або ши . Але вона хоч яка велика
й здорова, то й до того не здатна. Правда, до читання то лиш сядь собi
вигiдно, дивися перед себе i вважай, щоби замiсть одно© картки не обернути
нараз двох. Боже мiй, боже, з то© дiвчини не вийде нiколи щось порядне,
хоч би я й не знати скiльки неустанно© працi й науки завдавала собi з нею!
- Ну, ну, нехай уже... не велике дiло! Вона сирота i, бачиш, одна з тих
iстот, над котрими добрi люди мусять i без любовi мати милосердя. Я...
видиш... я ©©... люблю, Павлинко. Менi зда ться, що вона добра дитина.
Впрочiм... все ж таки вона донька мо © однiсько© сестри. Лише, щоправда,
коби то хлопець, а то дiвча...
- Аякже, дiвча, - гомонiла тiтка, - а то камiнь дома. Коби хоч що то,
кажу, були ©й родичi лишили, а то нiчого, хоч буком гони. Я не знаю,
мабуть, кождий крейцар, що заробили, про©дали!
- Та де про©дали, Павлинко! Парохiя[4] була худа. А по тому вiн...
обертав кожний феник на книжки, на то дрантя, що осталось ©й опiсля. Бог
його зна , що задумував вiн з ними мiж мужиками на селi! Щось то вiн був
менi раз споминав, що мусить дещо для сво © Наталки скласти. Та не вмiв,
бiдака, нiчого скласти. Смерть так i захопила обох i на тiм скiнчилося.
Замовкли.
- Павлинко!
- Що, Мiлечку?
- Не буде там уже далi кава готова? Я щось наче голод чую. Легумiни[5]
не ситять мене нiколи!..
- Я досить чула.
На лицi менi наче мороз уклався, i я його в долонi втиснула. В горлi
корч хапав; я затиснула зуби сильно, бо менi виривався зойк з уст...
I мимоволi попленталася я опiсля в он той лiс.
Пощо писати, що в мо©м серцi дiялося?
- Бабуню, бабусенько моя золота, чом ти мене покинула! - кликала я там
в розпуцi раз по раз... - Бабуню, бабуню... я камiнь! Бабусенько моя
дорога, я одна з тих, над котрими добрi люди мусять i без любовi мати
милосердя!.. - I ридаючи диким плачем, товкла я головою об дерева,
обнiмаючи ©х, нiби бабуню...
Округ мене шелестiли, шамрали смереки... тихо, тихо, одностайно; а я
все плакала. - З мене не вийде нiколи щось порядне! О бабусенько моя
золота, чом ти мене покинула!..
Опiсля глядiла я на мале мiстечко. Ох, як глибоко зненавидiла я ту
брудну долину, ту долину, в котру .мусила про те все назад вертати! - Я
непотрiбна, я камiнь, з мене нiколи щось порядне не вийде! - виривалось з
розпукою з мо©х уст раз по раз, i гарячi, тяжкi сльози котились по лицю...
- Бабусенько моя золота!..
Але то все минулося, i я стала "спокiйна". Не плачу бiльше при таких
нагодах. Не лютую i не змагаюся з нiким, лише тiсно менi тут. Тiсно й
глухо, i якийсь тайний, пожираючий жар палить менi душу. Щоби його
задавити, щоб не завмерти, читаю в кождiй вiльнiй хвилинi, читаю ночами...
Мiж ними i мною росте пропасть. Вони всi завдають менi болю, свiдомо й
несвiдомо, замучують мене безоглядно. Кожде слiвце, що тiтка промовить до
мене, звучить болючо в мо©й душi. А вуйко... о, вiн добрий, але чому вiн
кри ться iз сво ю "любов'ю до мене". Чи мене не вiльно любити?
* * *_
Завтра кiнчу двадцятий рiк.
Як скоро минули лiта, не лишаючи по собi нiякого слiду! Справдi,
безслiдно, одностайно, як i всi днi та години, прожитi в пильнiм бездiллi.
В мене лише виробилася сильна свiдомiсть, що я тягар, над котрим добрi
люди мусять i без любовi мати милосердя! Без любовi! Це те грiзне слово,
що лишило майже кривавi слiди в мо©м серцi. Нi, нi, окрiм мо © дорого©
бабунi, не любив мене нiхто на свiтi!
Понура, ненаситна туга володi мною, i дух мiй утомлений, хоч не
сотворив нiчого. Вiн лише мучився i побивався об якийсь мур, котрим мiй
свiт обведений. Я хотiла би чогось... не знаю ясно, чого..., що мене
вдоволяло би або що мене зробило би сильною, могучою!.. Я поринула би у
щось цiлою душею, так як тепер потопаю в кождiй дрiбнiй роботi цiлою
душею... Ах! Я хотiла би чогось!
Та ба!
Чотири стiни, проймаючий гамiр дитячий, глумливi безсердечнi слова мо ©
рiднi, бездушна одностайнiсть, що пригнiта душу, вузькогляднiсть,
самолюбство - оце свiт, в котрiм я засуджена жити!
Але смертi я про те все не бажаю. Я страшно хочу жити! Я пила би це
життя! Що це таке?
Боже мiй! Чому не змилосердиться щось або хтось надi мною? В чiм лежить
моя провина, що мо©м думкам i чуттю поставлено щось, немов межу? Що я
немов вiддана комусь на наругу i не належу собi! Я чую в собi проблиск
яко©сь сили, та що з того! © зацитька та груба сила, що пану довкола
мене всевладно...
* * *_
Колись-то вечором вiдбувалася в нас нарада. Оба кузини радилися з
родичами, який завiд[6] вибрати собi на цiле життя.
- Я буду професором[7], як батько! - казав молодший. - Вiзьму навiть тi
самi предмети: географiю й iсторiю. Чоловiк ма собi добрий дохiд,
незалежний вiд нiкого; недiля, свято вiльнi, до того вакацi©, а
"перша"[8], - смiявся хитро, - ма також сво© добрi сторони, коли який
багатий татуньо хоче ©© бачити в свiдоцтвi свого синка.
- Ти можеш собi, про мене, бути й професором. Учися хоч би й
по-хiнськи[9]! - обiзвався Муньо, старший. - А я рiшився пiти на медицину,
i на тiм кiнець!
- На медицину? Нi, Мунечку! - запротестував вуйко флегматичне. -
Медицина задорога наука. Ти ма ш ще сестри, Лена вже доросла, а Катуня
потребу ще довго батькiвського старання. Я тебе не можу на медицину
посилати.
- А Наталка, татку? I Наталка ще ! - вмiшалася нараз мала семилiтня
Катя, що сидiла десь в кутику й прислухувалась з поважною мiною розмовi.
Менi уступила вся кров з лиця. Оцi дитячi уста завдали несвiдомо
несказаннi муки мойому серцю, котрим годi було уйти. Я склонила голову
глибше над шитвом i шила пильно.
- Наталка? - обiзвався Муньо. - Для не© не потребу нiхто капiталiв
складати. Вона ма сво©х двадцять рокiв i нехай огляда ться за яким мужем.
Не правда, Наталко? Воно, правду сказавши, вже таки би й час. Ми,
"молодi", розумi мо це неабияк!
Вiн розсмiявся голосно й, засунувши зухвалим рухом руки в кишенi,
поглянув визиваюче на мене.
Я видержала той погляд спокiйно.
- Авжеж, Муньо, для сирiт не склада нiхто капiталiв. Я належу до тих,
над котрими добрi люди мусять мати милосердя й без любовi, - вiдповiла я.
- Добре вiдповiла, Наталко! - замiтив вiн злосливо. - Я знав, що мо©
слова дадуть добрий вiдгомiн. Впрочiм, обходить мене в цiй хвилi моя доля
найбiльше. Ти, отже, вiддашся, Лену вiзьму до себе, коли буду доктором, а
з Катею дасте собi, отче, i самi раду; з не© вийде колись неабияка
красуня!
- Який ти мудрий для себе! - обiзвалася Лена люто. - Я вийшла би вже
найлiпше, спустившись на твою ласку. Нi! Дякую дуже за не©! Нехай батько
забезпечить нас сам, а ти вибери собi iнший фах. З тебе був би такий
доктор, як з мене... ну, лучче най не кажу! Я знаю твою любов до ближнiх!
- Лена правду каже, ти не можеш iти на медицину, - обiзвався знов
вуйко. - Я би тобi радо помагав, ти в мене найперший син, але дiвчата мо©
дiти. Не правда, Павлинко?
- Чому не правда, Мiлечку? - вiдповiдала жiнка сво©м звичайним
коротким, енергiйним тоном. - Розумi ться, що дiвчата також нашi дiти. Але
в мене одна думка... Мiлечку, я думаю вже давно над тим, щоби вiн пiшов
на медицину, хоч, розумi ться, не нашим коштом.
- Ну так i що ж за думка в тебе, Павлинко?
- В мене така думка, Мiлечку...
- Го-го! Я знаю, мамочко, що ви хочете казати! - перебив ©©, смiючись,
Муньо. - В вас та думка, щоби я з якою багачкою заручився. Не так?
- Так, мiй сину! - вiдповiла тiтка. - Я справдi об тiм i думаю. Лиш тим
чином мiг би ти пiти на медицину. Чи це, може, зле?
- Зле настiльки, мамочко, що я хочу бути свобiдним. А заручившися,
обтяжив би себе зараз якимись романтичними обов'язками. Я в романтику й
iдеали не бавлюся. Я хочу дiпняти лише одну цiль, а цiль та - багатство.
Все проче для мене рiч побiчна.
- Навiть i ми, тво© сестри, Муньо? - вмiшалася знову Лена, промовивши
голосом, що аж тремтiв з яко©сь внутрiшньо© лютостi.
- Не впадай в трагедiю! - вiдповiв вiн згiрдливо. - Я мушу пiти на
медицину. А коли батько не зможе мене сам удержувати, то я заручуся з
якоюсь багачкою. Мiж нами сказавши, мав би я вже одну, гм... гм... - Вiн
усмiхнувся многозначно i глипнув скоса на матiр. I вона всмiхнулася. Вiн
був ©© любимцем i згоджувався з нею пiд кождим зглядом знамените.
- Вгадайте, мамочко!
- Не маю часу на здогади, мiй сину.
- Ну, то я сам скажу! Щоб ви сказали би, напр., про Ольгу С.? - Вiн
закинув одну ногу на другу i глипнув на матiр, ©© лице осталося при тих
словах все однакове, кам'яне, зимне.
- Ольга С.? Ну, - казала, мовби роздумуючи, - вибiр не злий. Вправдi,
вона делiкатно© будови й дуже розпещена, звичайно, як всi одиначки, при
тiм трохи й зарозумiла, але коли вона тобi, сину, до вподоби, то й менi
також.
- Вона за тебе не пiде, Муню! На те спустись! - кликнула насмiшливо
Лена.
- За мене не пiде?
- За тебе не пiде! Ти з усiх хлопцiв найменше ©© обходиш; вона
романтична натура, не забувай цього. Окрiм того, вона буде вибирати, вона
й може вибирати, бо дiйсно ма тна дiвчина.
- Не думай лише так, - обiзвався вiн так само глумливо. - Я дiйсно не
знаю, кого би могла бажати собi за мужа, як не лiкаря. Ти, бачу, не береш
таких справ досить реально. Чи думала ти коли-небудь над тим, що властиво
мужчина, а що жiнка? Мужчина - то "все", а жiнка - то "нiчо". Ви, дiвчата,
вiд нас залежнi, як тi рослини вiд сонця, вiд воздуха. Чу ш? Ти!! Ми
нада м вам смислу, поваги, значення, одним словом, все. А коли вона хоче
вибирати, то нехай собi з богом вибира . Менi не тяжко й деiнде
обглянутися. Вигiдних партiй в свiтi ще найдеся. Дiвчата пiдростають раз у
раз, як тi гриби; i всi вони хотять замiж вийти, всi що до одно©! Може, ти
хочеш остатись старою панною?
Вуйко й тiтка розсмiялися, а й Лена скривила уста до усмiху. Менi
вдарило в лице немов полум'я.
Нiчим жiнка?
I такий бездушний, ограничений хлопець осмiлився говорити в такий
спосiб о жiнках? Що давало йому до того право? Природа? Однак вiн говорив
правду. Ми дiйсно вiд мужчин залежнi, мов тi рослини вiд сонця, вiд
воздуха. Але ж з яко© причини? Чи та причина - то незглибима, вiчна
загадка, до котро© i приступити годi?
Я зложила шитво й вийшла нечутно до побiчно© кiмнати. Тут було темно й
тихо. Втомлена, сiла я в незамiтний кут, заслонивши лице руками.
Поодинокi слова долiтали до мене, я чула терпкий смiх тiтки, однак, не
прислухаючись дальшiй розмовi, я й не розумiла нiчого.
Одне лише я знала й вiдчувала.
Я була лише людиною з якоюсь силою, з якимось духом, а проте... та що й
казати? Правда? Справедливiсть? х нема! Нема для того, що приневолений
приймати ©х з друго© руки...
* * *_
Щось важке, мов олово, тяжить менi на душi, а кругом мене глухо й
пусто, якась порожнеча аж до божевiлля.
Чи нема нiякого виходу? Нiякого спасiння? Коли це iншi зносять, так
нехай! Я не можу! Я пробувала клонити голову терпеливо, бути такою, як тi
"другi", i не змогла. Благала свiвчуття, любовi й не виблагала. Часто
порива мене гiркий жаль, дика вражда супроти мо©х померших родичiв, що
мене в життя трутили, i я тепер безцiльно блукаю! Порива ненависть i бiль
супроти цiлого свiту...
В тихих безголосних ночах, коли сон утiка вiд мо©х утомлених очей, я
плачу. Та що воно поможе? Одна слiзонька бiльше або менше в життi важить
так мало! Впрочiм, хто ©х числить?
* * *_
Оногди говорив вуйко про якогось податкового урядника, котрий рiзнився
вiд сво©х товаришiв величезним ростом, вдоволеним усмiхом i грубим срiбним
перстенем з синiм камiнцем на пальцi. Цей урядник хвалився - так оповiдав
вуйко - що його жiнка, за якою саме тепер "обгляда ться", мусить бути не
лиш гарна, багата й освiчена, але й музикальна, бо вiн не "пожертву ться"
кому-небудь!
Уявляючи собi його, як вiн iз сво©ми неповоротними рухами, iз сво©м по
найбiльшiй частi розiгрiтим лицем, трохи зизими[10] очима, шука
"музикально©" жiнки, я розсмiялась мимоволi вголос.
Вуйко й тiтка скинули на мене оком.
- I чому ти властиво смi шся, моя кохана? - спитав вуйко в заостренiм
тонi (дивна рiч), а тим часом тiтка звузила уста так сильно, що стали
якоюсь ниткою.
- Я так, вуйку; бо вiн такий смiшний в сво©й претензiональностi! Самi
зна те, що вiн всiх розумiв не по©в, а проте такий вимагаючий! Але я
властиво не повинна смiятися, воно бiльше сумно, як "смiшно"! - I з тими
словами промайнув мiй погляд по тiтцi.
- Що це знову за поетична заява? - спитала вона з зимним,
iнквiзиторським поглядом. - Тепер дiвчинi годi вибирати, ждати на самих
докторiв i професорiв. Нехай богу дяку , коли навинеться й хто-небудь та
подасть кусник хлiба.
Це тикалось мене. Спецiально мене. Мов поборена, опустила я через хвилю
покiрно голову, а несказанно гiрке почуття проникло мою душу.
- Це тобi, мабуть, не до смаку, що я тепер кажу, не правда? - говорила
тiтка з притиском дальше. - Ти за його не пiшла би. Ну, на щастя, в такiм
випадку мали би ми рiшуче слово сказати, а не ти. Ти ждала би, може, на
якого зачарованого князя, - шкода тiльки, що ©х уже нема. Врештi, я й
справдi не знаю, що тобi да причину грати роль яко©сь "гордо©". Ти,
мабуть, щоденно© боротьби о кусник хлiба не бачиш, не розумi ш, дума ш, що
все, що , так само собою приходить?
- Я, тiтко? Я?! - вирвалось менi майже окликом з уст.
- Ти, ти! Ми не будемо вiчно жити, i ти не будеш мати все охорону й
родинну стрiху. Наступить ще й така хвилина, коли з вдячнiстю будеш сягати
за рукою такого "дурака"!
- Нiколи, нiколи! - вiдповiдала я зворушено.
- Ха-ха-ха! Нiколи! I для чого нiколи, коли вiльно спитати? Мабуть,
тобi його становисько запiдле?
- Становисько нi, але вiн сам, як чоловiк, не ма для мене нiчого
симпатичного. Вiн не ма анi крихiтки, напр., "тонкостi" в собi. Чи ви
нiколи не гадали, як страшно мусить житися при чоловiцi, котрому не можна
вiддати нi серця, нi поважання? Тiточко! Я не могла би так жити! Моя
натура, цiла моя вдача такi жаднi яко©сь - як би то сказати? - тонко©
коректностi, якогось нiжного чувства... любовi... - Тут i урвала я.
Це зiзнання, котре я, мов тайну, берегла в серцi, вихопилося менi проти
волi з уст, i я того дуже жалувала. Я вiдвернулася вiд тiтки, щоби не
стрiнутися з ©© холодними насмiшливими поглядами i щоби не помiтила, що я
спаленiла...
- I ти не соромишся такi слова говорити? Менi в лице i при вуйку?
Двадцятилiтня дiвчина! А це що знов нового?! Та правда: хто году ться
таким трiйлом[11], як романи, тому годi iнакше говорити. Я не розумiю, що
таке "любов". Я вийшла замiж, не хоруючи анiтрохи на ту поетичну недугу. Я
вела порядно сво господарство, виховувала як слiд при божiй помочi дiти,
доглядала мужа, але о любовi щось маячити, зiтхати за любов'ю? Менi
видиться, що я мусила б тепер того й соромитися. Це чиста фантазiя. Коли б
я не була вийшла за твого вуйка, то була б вийшла за другого. Вiн був
порядний, спокiйний, соромливий молодець, а я така сама панна. Тому нас i
бог злучив. В тво©м вiку я виховувала вже Мунечка, провадила вже сама
господарство, а ти... говориш про любов! Та що, як собi хто постелить, так
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
повiсть
Сво©й матерi Марi©
з Вернерiв Кобилянськiй
посвячу авторка
I
Я родилася 29-го падолиста...
Старi люди i сонники кажуть, що цей день - день недолi. Може. Однак
менi не хочеться в те вiрити. Я рада би приглянутися кождiй речi до дна, я
бажала би про все ясно думати, на все ясно дивитися, - адже кожда проява
ма сво© причини й наслiдки, все пiдляга строгим законам, лише ми не дуже
на це зважа мо. Ми не дуже доходимо причини деяких прояв, що далися би не
раз змiнити на добре... Нi! Ми кажемо, що все ма сво призначення i так
мусить бути!..
Але чого я властиво тут доторкнулася! Мо© погляди менi звiснi, а хто
iнший не буде дуже цiкавий знати фiлософiчнi висновки молодо© дiвочо©
душi; довкола мене глухота i нудьга, а самiй власнi думки безнастанно
пережовувати, - це i томить i не доводить нi до чого.
Не маю нiкого, кого би мо© думки й чуття в який-небудь спосiб могли
заняти хоч крихiтку, на одну хвилинку. Чи воно злишн ? Чи жiноче духове
життя менше цiкаве, як ©© органiзм?.. Справдi нiчим не цiкаве? - Та ба!
Чого захотiлось!
Хто би мав мною займатися? Батька й матiр утратила я в такiм молодiм
вiцi, що й згадати важко, а коли дорога бабуня вмирала, мала я дванадцягь
рокiв. Вуйко Iванович, гiмназiйний професор, i тiтка (вона спольщена
нiмкеня), при котрих тепер живу, то...та нi! Лучче не згадувати. Очi
мимохiть зайдуть слiзьми, коло серця заболить, стисне i годi буде дальше
писати...
Всi вони менi не радi. Вiдчула й пiзнала я це з то© хвилини, в котрiй
лише зачала думати. Мо довге рудаве волосся давало кузинам та кузинкам
причину до прикрих глумливих жартiв та смiху. Лице мо ©м "закрейдяне", а
очi? Боже! наче я тому винна, що вони для них завеликi?
- Чого це ти глядиш так перед себе, начеби перший раз свiт побачила? -
загомонить бувало на мене тiтка гостро, сердито. А я прокинувся мов та
сполохана пташка. Кров у лице бухне, серце заб' ться скорiше... Я боялася
на тiтку або на кого-небудь з домашнiх глянути смiло, ба навiть порядно
очима повести. З часом привикла я не дивитись на нiкого з людей, хiба лише
на свiт ясний, широкий...
- Наталка ходить так, якби в не© було нечисте сумлiння! - глумився
часто найстарший кузин Муньо. - Нечисте сумлiння не глядить нiколи правим
людям в очi!
Чи не ма це мене болiти?
Я плакала по тихих ночах, що бог дав менi такi великi очi... а одного
разу, коли з дому порозходилися всi i я лише сама одна лишилася, забiгла
нишком до салону, де висiло велике дзеркало, i глипнула в його... Дво
великих синяво-сiрих... нi, зелених очей вп'ялилося сполохано в мене... i
аж тепер я пересвiдчилася, що вони всi що до одного говорили правду. I я
вiд то© пори не дивилася майже нiколи в дзеркало; а коли й кинула часом в
його оком, то чинила це лише тодi, як було конче потрiбно. Але чому моя
дорога бабуня любила тi очi й цiлувала, ой, як часто цiлувала! - Солодка
моя малесенька русалонька, - шептала при тiм, i великi тяжкi сльози
затемнювали ©© вид. - Бог тебе не опустить, - говорила потiшаючим голосом.
- Вiн милосердний, добрий, а ти прецiнь сирота!.. Нi, ти про те все будеш
ще щасливою, не будеш вiчно ©сти ласкавого хлiба! Так, Наталочко, рибонько
моя, так... - А опiсля дивилася нерухомо перед себе, думаючи бог зна над
чим, i втирала сльози з очей.
- Бабуню! - питала я раз. - Чому ви якось-то казали, що вам на мiй вид
накиду ться насилу думка, буцiмто я до терпiння вродилася, i що коли я
родилася, жебраки та якiсь убогi у дiм, наче кликанi, заходили i просили
то молока, то хлiба, то грошей; це, казали ви, злий знак на будуче, не
буду щастя мати... Бабуню! "Терпiти" - значить то, як когось щось дуже
болить? Так, напр., коли тебе руки i ноги болять в мокре i холодне
верем'я? Так, бабуню?.. Бабусенько моя золота!
Але бабуня замiсть вiдповiдi цiлувала мене в очi та в чоло.
- Не зважай на мо© слова, дитинко, - вiдповiла, усмiхаючись якось
сумно. - Я стара, та й... бачиш, у мене нема вже нi пам'ятi добро©, нi
думок ясних, говорю от так, щоби не мовчати, не думаючи нiчого!
- Я буду дуже, дуже щаслива, бабусенько! - запевняла я ©©, притискаючи
©© руку то до уст, то до себе... А вона почала молитися...
Так, бабуня шептала молитву, а я, приклякнувши i спираючись лiктями на
©© колiнах, числила морщинки, що повкладалися над ©© очима, й дивилася
нерухомо на ©© долiшню губу, як вона пiд час шептання судорожне
тремтiла...
* * *_
Десь недалеко ударив грiм i луна гудiла, котилася горами глухо, грiзно,
довго. Аж лячно ставало.
А опiсля пiднявся вихор. Гей! який дикий, несамовитий! Величезнi бiлявi
маси мряк димляться з глибоких ярiв угору i мчаться в скаженiм поспiху в
ту сторону, куди ©х вiтер гонить, а все понад шпилi тих величезних, лiсами
вкритих гiр, щоби в кiнцi пiднятися високо пiд небо i заслонити його або
вiдлетiти кудись в безвiсть... Коли слiджу за ©х летом, зда ться менi, що
мушу створити рамена широко, щоб i мене понесли з собою в якусь незнану
щасливу далечину...
На горi вiтер колише стрункi сосни; а вони так гнуться i клоняться! Аж
до мене в свiтлицю долiта ©х стогiн i шум. Але то дзвенить для мене - як
пiсня, завсiгди мила пiсня. Я ©© любила ще малою. Не раз пролежувала
годинами пiд старезними смереками i ©х лагiдне шепотiння впливало
успокоююче на так зворушену дитячу душу. Тепер, коли я без дорого© бабунi
така осамочена й не маю нiкого, хто мене розумiв би, ба лиш розумiти
хотiв, стали лiси й гори якимсь одиноким мо©м свiтом i притулком...
Вiд нас до лiсу недалеко, i я забiгаю туди часто й тайком. Тiтка
сердиться, коли я на лiс лише вiкном споглядаю; зве мене "лiнюхуючою
химерницею".
Що то значить: "химерувати"?
Коли. я он там, на вершку гори, або в глибинi лiсу спинюся нерухомо, то
менi зда ться, що не маю пощо додому вертати. Там розходиться грудь
широко, легко, в серцi немов щось ясне, сильне прокинеться i ожива . Там я
i спiваю, не раз навiть з полохливими пташками навперейми, любуючись
власним голосом, як вiн далеко лiсом луна - i нiби дзвенить. Це так
прегарно й весело, це так свобiдно!
Зiйшовши вниз, я не розказую нiчого.
Нi одно словечко не перехоплю ться через уста мо©, що я там бачила, що
пережила, яку мiць принесла звiдти в серцi. Як, пробуючи сво© сили,
потрясала молодими смереками, як, ухопившись галуззя старих дерев, висiла,
немов метелик, як гойдалася, як, спинаючись без вiдпочинку на гору,
спочивала опiсля в м'якiм моху, глядiла в небеса, а там хмари,
прозоро-бiлi, ледве замiтнi, улiтали попiд нiжну синяву далеко...
далеко...
- Ти знов принесла з собою земляного воздуха в хату, мовби у гробi
лежала! - крикне бувало тiтка терпко й змiрить мене проникливе сво©ми
зимними очима. А я через те вже й розбита. Слова тi немов мене б'ють.
Мовчу. Що ж ©й i вiдповiдати? Воно й так не здалося би на нiчо. Яка ж я
чудна, злишня iстота, на котру цiлий свiт сердиться, особливо вiдколи моя
дорога бабуня розпрощалася зi мною навiки!
* * *_
Домашнi роботи сповняю спiльно з "сестрами", однак менi нiколи не можна
вивести тiтку з критичного настрою супроти мене, вдоволити ©© хоч чим-тим.
I це зле, i того не вдала, i сього не зрозумiла... Менi лише страх жаль
стане, i я знов мовчу. Нi, менi вже годi боронитися!
- Чи в тобi кров замерзла, а уста занiмiли, що ти нiколи анi всмiхнешся
i ходиш, мов та ледова краля? - загомонить тiтка насмiшливо на мене. А
гуляю я, розвеселюся з молодшими, рознесеться подекуди й смiх мiй городом,
так i почую зараз: "Не знати, до чого тi смiхи, до чого тi безвстиднi
авантюри, чи, може, тому, що на свiтi так тяжко жити?"
- То, мамочко, лиш тим можна дурiти, в котрих нема нi совiстi, нi
чуття, - поясню Лена, моя ровесниця. А тiтка всмiхнеться й потакне
головою.
- Справдi, - чула я раз, як говорила тiтка до вуйка (а того я й до
смертi не забуду), - доля з нами поступила дуже несправедливо... Окрiм
турботи о будучнiсть власних дiтей, ма мо ще клопiт з Наталкою. Чудний це
обов'язок, Мiлечку! I звiдки, питаюся, приходимо ми до нього? Як ти до
того приходиш? Про себе я вже й не споминаю, я не журюся нею, Мiлечку, не
журюся анi цятеньки. Для мене останеться це дiвча раз назавсiгди лише
накиненою чуженицею, хоч у мо©й грудi б' ться тепле серце. Але ти? З того,
що вона дитина тво © сестри, не виходить, щоби ти кривдив сво© дiти, бо
то, що я видаю на не©, могла би лучче видати на сво© дiти. Врем'я, нехай
би вже там до лиха i виростала собi, коби мала який грiш, а то - нiчого!
Що ж бо значить тi чотири сотки i тих кiлька срiбних ложечок та тих прочих
лахiв, що осталися ©й по тво©й матерi i ©© родичах? Окрiм того, Мiлечку,
вона не симпатична. О! я передвиджую, передвиджую доленьку мо©х синiв! Я
знаю вже вiдтепер, що вона накинеться одному з них на карк, а як нi, то
вчепиться одно© з дiвчат; а вони, звiсно, добрi, то й будуть ©© терпiти.
Ти гада ш, що нi?
- Я гадаю, Павлинко, що нi. Я не журюсь нею. Вона вiддасться. Ти не
вважа ш, Павлинко, вона гарна...
- Гарна?! Ха-ха-ха! Приглянься лише, будь ласкав, ближче тiй красi, тим
довгим рудавим косам, котрих нiяк по-модному не укладеш на головi, тому
чисто крейдяному лицю з тими зеленими нелюдськими очима, i скажи тодi, чи
вона гарна! Ти не дивись, що в не© уста такi червонi - це хороблива
червонiсть; зате в не© в лицi нi цятеньки кровi. Пригадай лиш собi, яка я
була в ©© вiцi. Ти забув уже, Мiлечку, що мене молодiж не звала iнакше, як
"Марiя Тереза"? Я була гарна, я визначалася межи всiма, але вона?! Окрiм
того, вона страшно зарозумiла. Ти не бачиш? Вона й головою не поверне в ту
сторону, де находяться молодi люди, очей не пiдведе. Одним словом,
незносне сотворiння! Iриту [1] й дразнить мене на кождiм кроцi. Придивись,
напр., скiльки вона по вечiрках гуля , i чи який молодий хлопець сяде бiля
не© балакати? Все лиш якiсь старшi вештаються коло не©.
- Це правда, - вiдповiв вуйко сумовито. - Вона подоба ться бiльше
старшим. Менi вже кiлька разiв прийшлося вiд старших почути: "У вас дуже
iнтересна сестрiнниця!"
- Видиш? В нiй сть щось, що вiдпиха молодiж. Дивись, як наша Леночка
розмовля з молодiжжю, як ©© хлопцi ро м обступають; а дивись на не©. Ах,
мене не раз аж розпука обгорта , що вона зветься мо ю своячкою. Оногди[2]
я говорила ©й, щоби була супроти мужчин приязнiшою, привiтнiшою, не
поводилась, як та статуя, мовчаливо та iз спущеними вiями. "Вiдстрашу ш
(кажу ©й) i найглупiшого дансера[3] вiд себе! А вона, Мiлечку, - матiнко
божа! - витрiщила тотi сво© очиська на мене, кров бухнула ©й в лице... з
лютостi, розумi ться... устами лише так по-сво му згiрдливо рушила й не
вiдповiла анi одним словечком! У вiкно на вулицю то вмi й годинами
дивитися або романи й iншi безбожнi дурницi читати. Недавно знов найшла я
книжку пiд ©© подушкою в постелi. Ну! почула вона вже сво ! Тобi, Мiлечку,
я все прощу, але що ти позволив ©й книжки читати, того не прощу тобi
нiколи. Ти, мабуть, бабою останешся вовiк-вiки!
- Годi, душко, годi, чого iритуватися? - втихомирював вуйко спокiйно,
як це було в нього в звичаю. - Я ©й в день ангела не хотiв нiчого
вiдмовити, так як i сво©м дiтям; а вона й не просила бiльше, як лише того,
щоби в вiльних хвилях i по домашнiй працi могла "читати".
- Коли ма вiльну хвилю, то най гапту або ши . Але вона хоч яка велика
й здорова, то й до того не здатна. Правда, до читання то лиш сядь собi
вигiдно, дивися перед себе i вважай, щоби замiсть одно© картки не обернути
нараз двох. Боже мiй, боже, з то© дiвчини не вийде нiколи щось порядне,
хоч би я й не знати скiльки неустанно© працi й науки завдавала собi з нею!
- Ну, ну, нехай уже... не велике дiло! Вона сирота i, бачиш, одна з тих
iстот, над котрими добрi люди мусять i без любовi мати милосердя. Я...
видиш... я ©©... люблю, Павлинко. Менi зда ться, що вона добра дитина.
Впрочiм... все ж таки вона донька мо © однiсько© сестри. Лише, щоправда,
коби то хлопець, а то дiвча...
- Аякже, дiвча, - гомонiла тiтка, - а то камiнь дома. Коби хоч що то,
кажу, були ©й родичi лишили, а то нiчого, хоч буком гони. Я не знаю,
мабуть, кождий крейцар, що заробили, про©дали!
- Та де про©дали, Павлинко! Парохiя[4] була худа. А по тому вiн...
обертав кожний феник на книжки, на то дрантя, що осталось ©й опiсля. Бог
його зна , що задумував вiн з ними мiж мужиками на селi! Щось то вiн був
менi раз споминав, що мусить дещо для сво © Наталки скласти. Та не вмiв,
бiдака, нiчого скласти. Смерть так i захопила обох i на тiм скiнчилося.
Замовкли.
- Павлинко!
- Що, Мiлечку?
- Не буде там уже далi кава готова? Я щось наче голод чую. Легумiни[5]
не ситять мене нiколи!..
- Я досить чула.
На лицi менi наче мороз уклався, i я його в долонi втиснула. В горлi
корч хапав; я затиснула зуби сильно, бо менi виривався зойк з уст...
I мимоволi попленталася я опiсля в он той лiс.
Пощо писати, що в мо©м серцi дiялося?
- Бабуню, бабусенько моя золота, чом ти мене покинула! - кликала я там
в розпуцi раз по раз... - Бабуню, бабуню... я камiнь! Бабусенько моя
дорога, я одна з тих, над котрими добрi люди мусять i без любовi мати
милосердя!.. - I ридаючи диким плачем, товкла я головою об дерева,
обнiмаючи ©х, нiби бабуню...
Округ мене шелестiли, шамрали смереки... тихо, тихо, одностайно; а я
все плакала. - З мене не вийде нiколи щось порядне! О бабусенько моя
золота, чом ти мене покинула!..
Опiсля глядiла я на мале мiстечко. Ох, як глибоко зненавидiла я ту
брудну долину, ту долину, в котру .мусила про те все назад вертати! - Я
непотрiбна, я камiнь, з мене нiколи щось порядне не вийде! - виривалось з
розпукою з мо©х уст раз по раз, i гарячi, тяжкi сльози котились по лицю...
- Бабусенько моя золота!..
Але то все минулося, i я стала "спокiйна". Не плачу бiльше при таких
нагодах. Не лютую i не змагаюся з нiким, лише тiсно менi тут. Тiсно й
глухо, i якийсь тайний, пожираючий жар палить менi душу. Щоби його
задавити, щоб не завмерти, читаю в кождiй вiльнiй хвилинi, читаю ночами...
Мiж ними i мною росте пропасть. Вони всi завдають менi болю, свiдомо й
несвiдомо, замучують мене безоглядно. Кожде слiвце, що тiтка промовить до
мене, звучить болючо в мо©й душi. А вуйко... о, вiн добрий, але чому вiн
кри ться iз сво ю "любов'ю до мене". Чи мене не вiльно любити?
* * *_
Завтра кiнчу двадцятий рiк.
Як скоро минули лiта, не лишаючи по собi нiякого слiду! Справдi,
безслiдно, одностайно, як i всi днi та години, прожитi в пильнiм бездiллi.
В мене лише виробилася сильна свiдомiсть, що я тягар, над котрим добрi
люди мусять i без любовi мати милосердя! Без любовi! Це те грiзне слово,
що лишило майже кривавi слiди в мо©м серцi. Нi, нi, окрiм мо © дорого©
бабунi, не любив мене нiхто на свiтi!
Понура, ненаситна туга володi мною, i дух мiй утомлений, хоч не
сотворив нiчого. Вiн лише мучився i побивався об якийсь мур, котрим мiй
свiт обведений. Я хотiла би чогось... не знаю ясно, чого..., що мене
вдоволяло би або що мене зробило би сильною, могучою!.. Я поринула би у
щось цiлою душею, так як тепер потопаю в кождiй дрiбнiй роботi цiлою
душею... Ах! Я хотiла би чогось!
Та ба!
Чотири стiни, проймаючий гамiр дитячий, глумливi безсердечнi слова мо ©
рiднi, бездушна одностайнiсть, що пригнiта душу, вузькогляднiсть,
самолюбство - оце свiт, в котрiм я засуджена жити!
Але смертi я про те все не бажаю. Я страшно хочу жити! Я пила би це
життя! Що це таке?
Боже мiй! Чому не змилосердиться щось або хтось надi мною? В чiм лежить
моя провина, що мо©м думкам i чуттю поставлено щось, немов межу? Що я
немов вiддана комусь на наругу i не належу собi! Я чую в собi проблиск
яко©сь сили, та що з того! © зацитька та груба сила, що пану довкола
мене всевладно...
* * *_
Колись-то вечором вiдбувалася в нас нарада. Оба кузини радилися з
родичами, який завiд[6] вибрати собi на цiле життя.
- Я буду професором[7], як батько! - казав молодший. - Вiзьму навiть тi
самi предмети: географiю й iсторiю. Чоловiк ма собi добрий дохiд,
незалежний вiд нiкого; недiля, свято вiльнi, до того вакацi©, а
"перша"[8], - смiявся хитро, - ма також сво© добрi сторони, коли який
багатий татуньо хоче ©© бачити в свiдоцтвi свого синка.
- Ти можеш собi, про мене, бути й професором. Учися хоч би й
по-хiнськи[9]! - обiзвався Муньо, старший. - А я рiшився пiти на медицину,
i на тiм кiнець!
- На медицину? Нi, Мунечку! - запротестував вуйко флегматичне. -
Медицина задорога наука. Ти ма ш ще сестри, Лена вже доросла, а Катуня
потребу ще довго батькiвського старання. Я тебе не можу на медицину
посилати.
- А Наталка, татку? I Наталка ще ! - вмiшалася нараз мала семилiтня
Катя, що сидiла десь в кутику й прислухувалась з поважною мiною розмовi.
Менi уступила вся кров з лиця. Оцi дитячi уста завдали несвiдомо
несказаннi муки мойому серцю, котрим годi було уйти. Я склонила голову
глибше над шитвом i шила пильно.
- Наталка? - обiзвався Муньо. - Для не© не потребу нiхто капiталiв
складати. Вона ма сво©х двадцять рокiв i нехай огляда ться за яким мужем.
Не правда, Наталко? Воно, правду сказавши, вже таки би й час. Ми,
"молодi", розумi мо це неабияк!
Вiн розсмiявся голосно й, засунувши зухвалим рухом руки в кишенi,
поглянув визиваюче на мене.
Я видержала той погляд спокiйно.
- Авжеж, Муньо, для сирiт не склада нiхто капiталiв. Я належу до тих,
над котрими добрi люди мусять мати милосердя й без любовi, - вiдповiла я.
- Добре вiдповiла, Наталко! - замiтив вiн злосливо. - Я знав, що мо©
слова дадуть добрий вiдгомiн. Впрочiм, обходить мене в цiй хвилi моя доля
найбiльше. Ти, отже, вiддашся, Лену вiзьму до себе, коли буду доктором, а
з Катею дасте собi, отче, i самi раду; з не© вийде колись неабияка
красуня!
- Який ти мудрий для себе! - обiзвалася Лена люто. - Я вийшла би вже
найлiпше, спустившись на твою ласку. Нi! Дякую дуже за не©! Нехай батько
забезпечить нас сам, а ти вибери собi iнший фах. З тебе був би такий
доктор, як з мене... ну, лучче най не кажу! Я знаю твою любов до ближнiх!
- Лена правду каже, ти не можеш iти на медицину, - обiзвався знов
вуйко. - Я би тобi радо помагав, ти в мене найперший син, але дiвчата мо©
дiти. Не правда, Павлинко?
- Чому не правда, Мiлечку? - вiдповiдала жiнка сво©м звичайним
коротким, енергiйним тоном. - Розумi ться, що дiвчата також нашi дiти. Але
в мене одна думка... Мiлечку, я думаю вже давно над тим, щоби вiн пiшов
на медицину, хоч, розумi ться, не нашим коштом.
- Ну так i що ж за думка в тебе, Павлинко?
- В мене така думка, Мiлечку...
- Го-го! Я знаю, мамочко, що ви хочете казати! - перебив ©©, смiючись,
Муньо. - В вас та думка, щоби я з якою багачкою заручився. Не так?
- Так, мiй сину! - вiдповiла тiтка. - Я справдi об тiм i думаю. Лиш тим
чином мiг би ти пiти на медицину. Чи це, може, зле?
- Зле настiльки, мамочко, що я хочу бути свобiдним. А заручившися,
обтяжив би себе зараз якимись романтичними обов'язками. Я в романтику й
iдеали не бавлюся. Я хочу дiпняти лише одну цiль, а цiль та - багатство.
Все проче для мене рiч побiчна.
- Навiть i ми, тво© сестри, Муньо? - вмiшалася знову Лена, промовивши
голосом, що аж тремтiв з яко©сь внутрiшньо© лютостi.
- Не впадай в трагедiю! - вiдповiв вiн згiрдливо. - Я мушу пiти на
медицину. А коли батько не зможе мене сам удержувати, то я заручуся з
якоюсь багачкою. Мiж нами сказавши, мав би я вже одну, гм... гм... - Вiн
усмiхнувся многозначно i глипнув скоса на матiр. I вона всмiхнулася. Вiн
був ©© любимцем i згоджувався з нею пiд кождим зглядом знамените.
- Вгадайте, мамочко!
- Не маю часу на здогади, мiй сину.
- Ну, то я сам скажу! Щоб ви сказали би, напр., про Ольгу С.? - Вiн
закинув одну ногу на другу i глипнув на матiр, ©© лице осталося при тих
словах все однакове, кам'яне, зимне.
- Ольга С.? Ну, - казала, мовби роздумуючи, - вибiр не злий. Вправдi,
вона делiкатно© будови й дуже розпещена, звичайно, як всi одиначки, при
тiм трохи й зарозумiла, але коли вона тобi, сину, до вподоби, то й менi
також.
- Вона за тебе не пiде, Муню! На те спустись! - кликнула насмiшливо
Лена.
- За мене не пiде?
- За тебе не пiде! Ти з усiх хлопцiв найменше ©© обходиш; вона
романтична натура, не забувай цього. Окрiм того, вона буде вибирати, вона
й може вибирати, бо дiйсно ма тна дiвчина.
- Не думай лише так, - обiзвався вiн так само глумливо. - Я дiйсно не
знаю, кого би могла бажати собi за мужа, як не лiкаря. Ти, бачу, не береш
таких справ досить реально. Чи думала ти коли-небудь над тим, що властиво
мужчина, а що жiнка? Мужчина - то "все", а жiнка - то "нiчо". Ви, дiвчата,
вiд нас залежнi, як тi рослини вiд сонця, вiд воздуха. Чу ш? Ти!! Ми
нада м вам смислу, поваги, значення, одним словом, все. А коли вона хоче
вибирати, то нехай собi з богом вибира . Менi не тяжко й деiнде
обглянутися. Вигiдних партiй в свiтi ще найдеся. Дiвчата пiдростають раз у
раз, як тi гриби; i всi вони хотять замiж вийти, всi що до одно©! Може, ти
хочеш остатись старою панною?
Вуйко й тiтка розсмiялися, а й Лена скривила уста до усмiху. Менi
вдарило в лице немов полум'я.
Нiчим жiнка?
I такий бездушний, ограничений хлопець осмiлився говорити в такий
спосiб о жiнках? Що давало йому до того право? Природа? Однак вiн говорив
правду. Ми дiйсно вiд мужчин залежнi, мов тi рослини вiд сонця, вiд
воздуха. Але ж з яко© причини? Чи та причина - то незглибима, вiчна
загадка, до котро© i приступити годi?
Я зложила шитво й вийшла нечутно до побiчно© кiмнати. Тут було темно й
тихо. Втомлена, сiла я в незамiтний кут, заслонивши лице руками.
Поодинокi слова долiтали до мене, я чула терпкий смiх тiтки, однак, не
прислухаючись дальшiй розмовi, я й не розумiла нiчого.
Одне лише я знала й вiдчувала.
Я була лише людиною з якоюсь силою, з якимось духом, а проте... та що й
казати? Правда? Справедливiсть? х нема! Нема для того, що приневолений
приймати ©х з друго© руки...
* * *_
Щось важке, мов олово, тяжить менi на душi, а кругом мене глухо й
пусто, якась порожнеча аж до божевiлля.
Чи нема нiякого виходу? Нiякого спасiння? Коли це iншi зносять, так
нехай! Я не можу! Я пробувала клонити голову терпеливо, бути такою, як тi
"другi", i не змогла. Благала свiвчуття, любовi й не виблагала. Часто
порива мене гiркий жаль, дика вражда супроти мо©х померших родичiв, що
мене в життя трутили, i я тепер безцiльно блукаю! Порива ненависть i бiль
супроти цiлого свiту...
В тихих безголосних ночах, коли сон утiка вiд мо©х утомлених очей, я
плачу. Та що воно поможе? Одна слiзонька бiльше або менше в життi важить
так мало! Впрочiм, хто ©х числить?
* * *_
Оногди говорив вуйко про якогось податкового урядника, котрий рiзнився
вiд сво©х товаришiв величезним ростом, вдоволеним усмiхом i грубим срiбним
перстенем з синiм камiнцем на пальцi. Цей урядник хвалився - так оповiдав
вуйко - що його жiнка, за якою саме тепер "обгляда ться", мусить бути не
лиш гарна, багата й освiчена, але й музикальна, бо вiн не "пожертву ться"
кому-небудь!
Уявляючи собi його, як вiн iз сво©ми неповоротними рухами, iз сво©м по
найбiльшiй частi розiгрiтим лицем, трохи зизими[10] очима, шука
"музикально©" жiнки, я розсмiялась мимоволi вголос.
Вуйко й тiтка скинули на мене оком.
- I чому ти властиво смi шся, моя кохана? - спитав вуйко в заостренiм
тонi (дивна рiч), а тим часом тiтка звузила уста так сильно, що стали
якоюсь ниткою.
- Я так, вуйку; бо вiн такий смiшний в сво©й претензiональностi! Самi
зна те, що вiн всiх розумiв не по©в, а проте такий вимагаючий! Але я
властиво не повинна смiятися, воно бiльше сумно, як "смiшно"! - I з тими
словами промайнув мiй погляд по тiтцi.
- Що це знову за поетична заява? - спитала вона з зимним,
iнквiзиторським поглядом. - Тепер дiвчинi годi вибирати, ждати на самих
докторiв i професорiв. Нехай богу дяку , коли навинеться й хто-небудь та
подасть кусник хлiба.
Це тикалось мене. Спецiально мене. Мов поборена, опустила я через хвилю
покiрно голову, а несказанно гiрке почуття проникло мою душу.
- Це тобi, мабуть, не до смаку, що я тепер кажу, не правда? - говорила
тiтка з притиском дальше. - Ти за його не пiшла би. Ну, на щастя, в такiм
випадку мали би ми рiшуче слово сказати, а не ти. Ти ждала би, може, на
якого зачарованого князя, - шкода тiльки, що ©х уже нема. Врештi, я й
справдi не знаю, що тобi да причину грати роль яко©сь "гордо©". Ти,
мабуть, щоденно© боротьби о кусник хлiба не бачиш, не розумi ш, дума ш, що
все, що , так само собою приходить?
- Я, тiтко? Я?! - вирвалось менi майже окликом з уст.
- Ти, ти! Ми не будемо вiчно жити, i ти не будеш мати все охорону й
родинну стрiху. Наступить ще й така хвилина, коли з вдячнiстю будеш сягати
за рукою такого "дурака"!
- Нiколи, нiколи! - вiдповiдала я зворушено.
- Ха-ха-ха! Нiколи! I для чого нiколи, коли вiльно спитати? Мабуть,
тобi його становисько запiдле?
- Становисько нi, але вiн сам, як чоловiк, не ма для мене нiчого
симпатичного. Вiн не ма анi крихiтки, напр., "тонкостi" в собi. Чи ви
нiколи не гадали, як страшно мусить житися при чоловiцi, котрому не можна
вiддати нi серця, нi поважання? Тiточко! Я не могла би так жити! Моя
натура, цiла моя вдача такi жаднi яко©сь - як би то сказати? - тонко©
коректностi, якогось нiжного чувства... любовi... - Тут i урвала я.
Це зiзнання, котре я, мов тайну, берегла в серцi, вихопилося менi проти
волi з уст, i я того дуже жалувала. Я вiдвернулася вiд тiтки, щоби не
стрiнутися з ©© холодними насмiшливими поглядами i щоби не помiтила, що я
спаленiла...
- I ти не соромишся такi слова говорити? Менi в лице i при вуйку?
Двадцятилiтня дiвчина! А це що знов нового?! Та правда: хто году ться
таким трiйлом[11], як романи, тому годi iнакше говорити. Я не розумiю, що
таке "любов". Я вийшла замiж, не хоруючи анiтрохи на ту поетичну недугу. Я
вела порядно сво господарство, виховувала як слiд при божiй помочi дiти,
доглядала мужа, але о любовi щось маячити, зiтхати за любов'ю? Менi
видиться, що я мусила б тепер того й соромитися. Це чиста фантазiя. Коли б
я не була вийшла за твого вуйка, то була б вийшла за другого. Вiн був
порядний, спокiйний, соромливий молодець, а я така сама панна. Тому нас i
бог злучив. В тво©м вiку я виховувала вже Мунечка, провадила вже сама
господарство, а ти... говориш про любов! Та що, як собi хто постелить, так