Страница:
Де вони? Куди подiлися з цi © прекрасно© хати? Де похованi? Якi
прокльони шепотiли перед смертю? Чому так тяжко й так мало щастя? I час
так летить, i iсторiя так швидко старi ться, нiби хата щезла вже
давним-давно? Тiльки смуток залишився на печi, щемить розлука й ще щось.
Орлюк плакав. У цю хвилину вiн любив свою хату над усе в свiтi, дужче
за всi палаци й храми, що на землi. Скiльки вiн марив нею в багнюцi, в
ямах, у водi й вогнi. Скiльки думав про не©, як боявся не побачити ©©,
проносячись по чужих ру©нах. Скiльки розставань, невтiшних розлук, марних,
не здiйснених чекань пiшло з цi © хати з вогнем i димом?
Коли вона ще була жива й кущики пшеницi проростали на ©© зеленiй старiй
стрiсi, i кругом було безлiч насiнин, i була вона привiтна, як мати, однак
споконвiкiв кидали ©©, i хто кидав - рiдко повертався. Носило його вiтрами
по свiтах, або й сам вiн бiгав, як той собака, за випадковим чужим возом,
i тiльки зрiдка згадував ©©, як щасливе дитинство, як свою юнiсть
занапащену й свою мову призабуту, й звича©, i вiрування, й красу неба й
землi.
- Я не славословлю тебе, моя стара хата, - здавалось, примовляв Орлюк,
пiдхоплений нестримним потоком найважчих почуттiв. - Коли нема в живих нi
батька вже, нi матерi, нi лагiдних сестер мо©х, i нiкого, й тебе само© вже
нема, що менi пишатись, що втiшатись тво ю неiснуючою старою дiрявою
стрiхою. Я навiть не пригадаю чи й справдi була трохи далi клуня з
чорногузом, чи то наснилось менi. Нiхто не дорiкне менi, що я вихваляв
тебе чи ось плачу за тобою тяжко, чи вславляю тебе сво ю збро ю й ранами.
Я прощаюся з тобою. Я казав ще перед великою вiйною, коли було менi
весело, i я багато хотiв: щезни з мо © землi! Хай тебе не буде! Обернись
на хороми, вкрийся залiзом, пiдрости, пiдведись над садами, роздайся вшир
i вгору. Хай гасають по тво©х просторих кiмнатах веселi дiти, хай
спочивають i розкошують у достатках i щастi дозвiлля тво© люди. Хай це
будеш не ти, аби лишень щез смуток i клопiт з тво©х куткiв i холодних
тво©х сiней...
Прощай. Тебе нема. Я страждаю. Менi жаль. В тобi так хороше пахло
старовиною й споко м, холодною м'ятою й висхлою гвоздикою. I з добро©
тво © печi пашiло борщем i свiжим хлiбом, печеними й сушеними яблуками,
насiнням, зiллям, корiнням. А в сiнях тво©х пахло маком, гниличками й
хомутом. Нема тебе, й нiде менi прихилити свою голову. Крiзь тво© малi
вiконця так лагiдно зазирало сонце з соняшниками, й рiзними квiтами, i
всiляким пахучим зiллям. А на покутi над бiлою скатертиною стола й темний
бiлобородий бог у срiбнiй ризi, i Шевченко, i Ворошилов, i козак Мамай, i
Будьонний, i Георгiй Побiдоносець на бiлому конi, i ще якiсь добрi люди й
боги дивилися з стiни на пiч i на порiг, i на всякого доброго чоловiка, що
скидав шапку, станувши на дверях, дивились лагiдно й мирно, нiби
припинивши трудне й завзяте сво змагання, й проживали в мирному
товариствi й злагодi, розмовляючи, коли нiкого не було в хатi, з
домовиком, що жив за комином у каглi, i з принишклим, старим-старезним
укра©нським чортом, i снились усi гуртом бабусi вночi, поки не хрестилась
крiзь сон бабуся, бурмочучи з переляку "Ом'яця й сина".
Довго стояв Орлюк у тяжкому зацiпенiннi. Дорогою вiйни неподалiк
пропливали на захiд величезнi, неначе кораблi в морi, багатотоннi машини з
народом. У весняному небi рокотiли лiтаки. Смеркало.
Заглибившись у тисячi спогадiв, у споглядання картин незчисленних
пожеж, що в них його хата була лише iскоркою в степу, Орлюк не помiтив, як
неподалiк вiд нього, висадившись з про©жджо© вантажно© машини, зупинився
молодий солдат у сiрiй шинелi, великих чоботях i шапцi-вушанцi.
Орлюковi було не до солдата. Доля батькiв, стертих, здавалося, з лиця
землi, заступила вiд нього весь свiт. Мiж тим, солдат поволi пiдiйшов до
грушi й, раптом обiйнявши ©©, так якось сумно пригорнувся до не©.
Здавалось, вiн плакав, поринувши в свою самотнiсть, нiчого не помiчаючи
довкола.
Помiтили вони один одного не вiдразу й, навiть побачивши, не зразу
кинулись назустрiч, таким неподiбним було все на ту давно минулу
дiйснiсть.
- Невже це ти?
- Iване?
- Уляно?! Уля!
Вони й не вони! Тi ж самi й не тi! Майже зовсiм не схожi. Нi, схожi!
Але чому все стало iнакшим? Чому весь свiт такий несхожий?.. Де воно? Де
воно?
- Чи ж це ти?
- Iване!
Вiд цього обо вони заплакали, а тут ще двов поранених пройшло,
обнявшись, в пом'ятих землистихшинелях, - теж, певно, зiйшовши з машини,
прямували дорогою життя i смертi. I так цi забинтованi солдати пройшли
десь до сво©х попелищ i так спiвали "Забiлiли снiги", що не те що живi, а
й мертвi не витримали б, такою великою була влада пiснi там, де вона
повсякчас народжу ться.
Он i заболiло тiло, козацьке бiле, ще й голiвонька.,.
Сотнi розпитувань, сотнi дотикiв. Запитання стикались одне з одним на
близькiй вiдстанi, впритул, громадились, розсипались, збочували, i все
здавалось не тим, не головнiшим. Але любов розумна й прозорлива. То
посмiхаючись, то придивляючись одне до одного з глибокою увагою, вони
майже вiдразу вiдчули, що вони перемогли, що нiяке нi зло, нi помилка, нi
нещастя не стало мiж ними, й вiдкрилась ©м радiсть життя.
- Скiльки раз менi здавалось, що я виносила з бою тебе. Сотнi раз
здавалось менi, що це ти, що я тебе несу, тебе, Iваночку! - казала Уляна,
обмацуючи груди й руки Орлюковi й не спускаючи з нього очей, як
зачарована. На якусь мить в ©© очах спалахували ще в промiннi радостi
старi страхи, так багато знала вона про смерть i калiцтво.
- Як же ти живий зостався?
- Не знаю. А ти?
- Не знаю.
- Де ти була?
Вона була там само, де й вiн. Вона дiсталася туди майже чудом. I коли,
збиваючись i хвилюючись, вона вiдкрила йому лише соту частину перейдених
шляхiв, назв мiсцевостей, подiй, вiдходiв, маршiв, i перемог, i знайомих
iмен, Орлюк зрозумiв, що та легендарна сестра Уляна, про яку згадували
пораненi у багатьох похiдних госпiталях на всьому щонайважчому шляху
вiйни, яку з захопленням i вдячнiстю описували не раз Орлюковi, яка
частенько була поряд нього в сусiднiх частинах, що це й була вона.
Оселились Орлюк i Уляна в Орлюково© тiтки Антонiни. Вiд не© й
довiдались про загибель сво©х батькiв, i матерiв, i багатьох сусiдiв.
Iншим часом, за iнших обставин, довго, певно, оплакували б вони цю
страшну втрату свого роду, але вiйна - теж життя. Посiявши довкола таку
безлiч смертей, життя владно продиктувало ©м сво© закони. Iван i Уляна
вирiшили стати подружжям.
На превелику радiсть Орлюковi, в селi стояв ще штаб його пiдроздiлу, а
в сусiдньому - штаб армi©. Вони з'явились до генерала Глазунова вже як
мiсцевi жителi просити, щоб вiн ©х звiнчав.
- Що?! Цього ще тiльки й бракувало командуючому! - обурився вартовий
офiцер, коли Орлюк виклав йому сво прохання. - Там опрацьову ться план
наступу, а йому тут загс влаштовуй! Хто його пустив сюди? Прiзвище?
Орлюк вiдрапортував.
- А-а!.. Орлюк? - раптом з'явився на дверях командуючий i привiтно
посмiхнувся сержантовi. - Ну як, живий-здоровий?
- На батькiвщинi, товаришу командуючий. - Орлюк доповiв генераловi про
свою наречену, про смерть рiдних i про мету, з якою прийшли.
- Я прошу вас, товаришу генерал, зробити нам таку честь, та так, щоб
усе життя згадувати нам цей день, як свято.
- Розумiю, розумiю, ось тiльки не знаю, як це робиться. Не доводилось,
- сказав генерал. - А що ви, примiром, хотiли б?
- Я не знаю, товаришу генерал, але що-небудь не таке, як було до вiйни.
- Ми хочемо, щоб гарно й трохи врочисто, - додала Уляна.
- Цiлком вiрно, щоб трохи врочисто, вiдповiдно до умов мiсцевостi, -
сказав Орлюк.
- Добре, постараюсь. Тiльки дайте менi подумати трохи, - сказав
серйозно генерал Глазунов i, глянувши суворо мимо генералiв i полковникiв,
що стояли близько нього, наказав ад'ютантовi приготувати цивiльну чорну
пару. А коли ад'ютант ледве-ледве, самими тiльки очима посмiхнувся, - вiн
тут-таки суворо вичитав йому й мало не вперше за всю вiйну розсердився.
Уляна стояла сама в скромнiй хатинi тiтки Антонiни й скидала з себе
звичайний свiй солдатський одяг - скинула шапку-вушанку, сiру шинель,
гiм-настьорку, спiдницю, поскидала важкi грубi чоботи, до яких насилу була
звикла. Потiм, помившись холодною водою, вона почала вбиратись перед
дзеркалом в давно забуте, здавалось, дiвоче вбрання.
Тут невеличке дзеркальце вiдразу почало показувати Улянi такi
зворушливi змiни й перетворення, що вона аж розхвилювалась, ледве
стримуючи сльози.
"Чи й справдi це я? Невже я? Як хороше! Як же це добре, що я така! Яке
щастя, що не гнию в ямi, не нидiю в рабствi. Що я жива й отака от! Ой!" -
дивувалась Уляна, торкаючи легенько сво© брови, обличчя, груди.
Вона побачила, що в не© гарна нiжна шия й плечi, що в ©© великих темних
очах спалахують iскорки не-розтрачено© нiжностi й юного натхнення, що вся
вона легка й струнка.
Вона дивувалася сво©й вродi.
Перед дзеркалом у напiвзруйнованiй недогорiлiй хатi з важко© сiро©
солдатсько© шинелi во©на Велико© Вiтчизняно© вiйни виникла, як та©нство,
дiвчина-наречена.
Материне шлюбне вбрання - бiла сорочка, вишита великими червоними
квiтами, вишнева шовкова спiдниця, теж у квiтку, i веселе намисто з
коралiв, i розма©тi стрiчки, - все так хороше пахло домом i давниною
безтурботного дитинства, що Уляна, зачарована, забула на хвилинку про все
на свiтi. Потiм, вже зовсiм вдягнена, вона глянула зненацька на свою
сiреньку шинельку й заплакала. Кинулась Уляна до шинелi, пригорнулась,
притисла до серця.
Рипнули дверi, увiйшла Антонiна.
- Мiсто якесь забрали, та не дочула.
- Яке?
- В базарi була.
- Яке мiсто? Хто казав?
- Та розсаду ж попродала.
- Мiсто яке? Що забрали?
- Атож. Та купила оце чорнобривцiв та маку.
- Коломию? Чернiвцi?
- Та барвiнку трохи, та мальви.
_- _Та чи ви глухi, тiтонько? Оглухли?
- Авжеж. Хай, думаю, цвiте собi. Так ото люблю, коли в горiдчику
квiтки. Пам'ятаю, казала моя мати:
"Цей свiт, як макiв цвiт. Зранку цвiте, до вечора опаде!" Отак i все...
Антонiна порозкладала на вiкнi насiння й почала поратись бiля печi,
велико©, затишно©, не перестаючи оповiдати Улянi:
- Ото як стала Нiмеччина, то вони що? В партизани, та давай вже ©х
стрiляти, отi тво© Орлюченки. А вони тодi зайшли та пiвсела й спалили. Та
дiвчат до себе погнали, а нас по самий яр захопили та чисто всiх i
пострiляли в яру.
- От звiрi!
- Еге ж. А я ж ©х човном возила битись.
- Фашистiв?
- Та нi. Партизанiв отих! Везу якось ©х, а вони, iдоли, як почали
стрiляти, тi вже фашисти, щоб ©м добра не було. То я тодi кричу вже до
партизанiв:
"Не хитайте човна, потонете. Стрiляйте тихцем. Що вже буде, те й буде!"
Так i не судилося ©м цього разу дiстатися берега. Прострочили кулеметами
всiх до одного. Сама ото я й зосталася в живих. Та зразу й не бачу, що
вони мертвi, i кажу це ©м, нещасним: "Тихо, синочки, не хитайте човна..."
- Антонiна схлипнула й пiдiйшла до Уляни.
Так i постали партизани перед очима в Уляни, як розповiла Антонiна.
Однi лежали, звернувши до неба блiдi сво© обличчя, й зорi погасли в ©х
мертвих очах. Iншi похилили голови за борт i бачили зiрки далеко внизу пiд
собою, i здавалося ©м в останню смертну мить, що пливуть вони в надзоряну
сяючу далину.
- Ой не хитайте човника, синочки, не хитайте!.. Антонiна гребла,
вибиваючись з сили, а води в човнi прибувало. Потонули партизани на очах,
як лежали, а ©© схопили полiца©-хижаки й поставили перед есесiвськими
офiцерами на допит, мокру, биту.
- Не питайте мене. Нiчого не казатиму, такi ви менi гидкi й бридкi.
Убивайте. Все одно дiтей мо©х повбивали, щоб вас било од дорогу, щоб вас
сира земля не прийняла...
Тодi гестапiвець ударив ©© у вухо. Вона впала, ©© вкинули в яму, повну
трупiв. Потiм в не© вистрiлили й яму закидали землею. А вночi почала
ворушитись земля, - Антонiна вилiзла з могили, як праведна душа на старiй
картинi страшного суду. I вилiзли ще пораненi Демид Сорока й Роман
Клунний, якi опритомнiли вже в могилi. - Отак-то, голубонько, щоб ти
знала, - сказала Антонiна Улянi по довгiй паузi. - Вiдтодi й оглухла я.
Таж дурнi дурнями, що там не кажи, нiчогiсiнько по-нашому не тямлять, ну,
як та деревина чи скотина, одне знають горiлку дудлять та по-сво му -
гала, гала. А гнали ж у Нiмеччину корiв, свиней, коней, всякого добра. А
людей вибрали - тисячi тисяч. Дiвчат, хлопчакiв, таж так було жалiсно! Ой
господи!.. Ну ж i забалакались. Пiду город копати. Давай шинелю винесу. -
Антонiна взялась за рукав шинелi.
- Не дам!
- Та навiщо вона тобi? Ти глянь-но на себе, - бо-женьку мiй, молода та
гарна, як квiточка, ©й-бо, правда. Давай.
- Ця шинель найдорожча менi над усе в свiтi, - сказала Уляна, не
випускаючи з рук шинелi. - Я ©©, тiтонько, в скриню замкну, щоб дiти мо© й
онуки дивились...
- Та негарне ж воно, що вони там побачать? Хiба що дiрки.
_- _О, багато побачать!
- А, вигадуй! Стара шинеля, побита кулями, теж менi хвастощi, та
брудна, - хто там на не© дивитиметься? Торочиш таке, а ще вчителька!
- Тому й кажу.
- А!.. Забувати треба, щоб не тру©ло душi. Геройство! Не геройство, а
напасть, горе наше. Викинь з голови та думай про гарне та хороше. Онде вже
©дуть!.. А, рятуйте мою душу...
Справдi, кiлька машин пiд'©хало до хати. На порозi став Орлюк з
бойовими товаришами. Побачивши Уляну у весiльному вбраннi, Орлюк спинився
в захватi й навiть ступив крок назад.
- Уляно?! Товаришi, ви гляньте!_ _Нi_,_ ви подивiть-ся-но. Картина
вiдродження!
- По©хали!
- Вже? Дайте ж поблагословити сирiт, - захвилювалась Антонiна. - Нi
батька в них, нi матiнки. Самi-однi, як билиноньки...
- Нi, не самi, тiтонько, - заговорили бiйцi-танкiсти. - Такого
товариства хоч кому побажати!
Тут танкiсти й дiвчата оточили молодих. Якi саме слова казала ©м
Антонiна, толком не чути було. Вона схлипнула раптом i заплакала. Але
перед тим, як благословити молодих, вона одiбрала-таки в наречено© шинель
iз словами:
- Давай, кажу тобi, не сором мене!
Машини стали бiля пiд'©зду сiльськогосподарського iнституту, дино©
велико© будiвлi, яко© фашисти, геть пограбувавши, не встигли висадити в
повiтря.
В навстiж вiдчинених дверях молодих зустрiв генерал-лейтенант Григорiй
Григорович Глазунов. Вiн був у цивiльному, що робило його схожим на
вченого. Тiльки колодка бойових орденiв, що блищали на грудях, i особливий
владний погляд видавали полководця.
Нащо вiн так зробив, нiхто нiколи не питав. Але всi, хто був при
несподiванiй появi генерала в цивiльному, - вiйськовi, невiйськовi, молодi
й старi, - всi зразу збагнули особливу значущiсть хвилини й ставлення
генерала до вiйни й миру, до життя, й усiх перейняло особливе тепле
почуття до нього - вдячностi й любовi.
Взявши Iвана й Уляну за руки, генерал Глазунов повiв ©х до залу. В
пограбованому залi не було нi картин, нi статуй, нi коштовних старовинних
люстр. Але та жива картина, що несподiвано вiдкрилась молодим, вразила ©х
сво ю величчю.
Триста товаришiв стояли тут у залi плiч-о-плiч, триста танкiстiв,
артилеристiв, десантникiв, офiцерiв i полiтпрацiвникiв, а бiльше -
простого сержантського й рядового люду зустрiли Iвана й Уляну.
В свiтлi електричних похiдних ламп i свiчок груди ©х сяяли орденами.
Окремо стояли дiвчата-во©ни й звичайнi дiвчата й пiдлiтки, з квiтами, в
звичайному одязi. А одна група, чоловiк з тридцять, була, як один, у бiлих
пов'язках. Це пораненi з госпiталю прийшли привiтати перемогу життя.
Пусть ярость благородная
Вскипает, как волна.
Идет война народная,
Священная война!
Всi спiвали, весь зал. Могутня пiсня Вiтчизняно© вiйни гримнула, як
тiльки з'явились молодi, з такою силою, що Iван i Уляна на мить
зупинились.
Не спiвала тiльки невелика група лiтнiх жiнок. Це були матерi забраних
у фашистську неволю дочок i розкиданих долею по всiх фронтах синiв, що вiд
них нi вiстоньки, нi чутки ось уже трет лiтечко. Тривожнi сни висушили
душi матерiв, i битви вiри й розпачу день у день, нiч у нiч не загасали в
©х скорботних очах.
Вони дивились на торжество, жально всмiхаючись, i тихо плакали вiд
спiврадостi й примислення до щастя молодих i себе, й любих дiтей сво©х, i
вiд споглядання краси i врочистостi, яку так полюбля народ в неповторнi
години.
Орлюк i Уляна зупинились перед невеликим столом. На столi, на
гаптованому золотом червоному прапорi, лежав великий вiнок з колосся, а в
вiнку - книга, Конституцiя СРСР. Хор замовк.
- Прошу повторювати за мною, - тихо сказав генерал молодим i,
повернувшись до столу, на якусь мить застиг.
- Перед лицем закону, - пролунав у тишi генералiв голос, - Союзу
Радянських Соцiалiстичних Республiк ми, Iван Демидович Орлюк i Уляна
Василiвна Рясна, виявля мо свою волю на спiльне життя.
- Волю на спiльне життя... - повторили молодi.
- Як подружжя...
- Подружжя, - сказали Iван i Уляна. - Засновники родини й продовжувачi
роду свого, - казав генерал Глазунов, - на виконання закону життя...
- Закону життя, - повторили молодi, вiдчуваючи велич сво © ролi на
землi.
- ...в iм'я блага нашо© держави, безсмертя народу й особистого
добробуту.
- ...безсмертя народу й особистого добробуту, - сказали Iван та Уляна,
думкою звертаючись до всього свiту й сво © совiстi.
м подали книгу, й вони розписалися. Потiм, коли розписалися свiдки,
генерал Глазунов оглянув усiх присутнiх i сказав урочисто й проникливе:
- Iм'ям закону Союзу Радянських Соцiалiстичних Республiк стверджую
вза мний вияв волi громадян Iвана Демидовича Орлюка й Уляни Василiвни
Рясно© на спiльне подружн життя чоловiка й жiнки, батька й матерi дiтей
сво©х, засновникiв родини й продовжувачiв роду в iм'я блага держави,
особистого добробуту й безсмертя народу.
Потiм вiн сказав подати ©м бокали вина й звелiв поцiлуватись. Молодi
поцiлувалися й випили вино.
- Я не знав ваших батькiв, Iване й Уляно.
- Вони були мученики! Вони були геро©! - озвалися свiдки життя ©х -
колгоспники.
- Вони були радянськi люди, - сказав генерал, - i я, що народився на
Волзi, схиляюсь перед ©х красою, бо тiльки красивi люди могли виховати
таких дiтей на Днiпрi.
Потiм, обернувшись до молодих, вiн сказав:
- У великий час подали ви руки одне одному, Iване й Уляно. Ми
перемага мо наймогутнiшу темну силу - фашизм. Весь свiт з подивом дивиться
на нас. Хто ми? Де воно в нас, оте найголовнiше, нездоланне? Чим
перемогли? Хоробрiстю? Щедротою? Генi м? Трудом?
Знаю, довго будуть народи обмацувати нашу зброю, лiчити нашi рани,
сяяти вдячнiстю чи заклякати з ненавистi. Пишатимуться нами, боятимуться
нас, лякатимуть нами один одного, збиватимуть капiтал на недосконалостi
нашiй i применшуватимуть нашу перемогу й кров.
Творiть дiтей, молодi. Були ви щедрi на бойовий труд, будьте щедрi й на
любов, на крики народжень.
Творiть дiтей, народжуйте смiливо й багато. Повнiть нашу землю.
Але пам'ятай, Уляно, що й вовчиця народжу дiтей сво©х, i зростають
вони вовками на землi. Велике покликання матерi народити людину, але
найвеличнiше - народити й виховати не вовка, а друга, не хижака, а брата.
Хто, як не ми, спiзнали це, справджуючи свiй iсторичний похiд i бачачи на
кожному кроцi, як жорстоко скривдила вiйна радянську матiр. Скiльки синiв
i дочок занапастили вороги, скiльки нездiйсненних зачать висушило матiрне
серце!
Схлипували нишком матерi, згадавши загиблих сво©х дочок, а молодi
дiвчата-во©ни широко розплющили очi. Набiгли сльози на Улянинi очi.
Генерал помiтив це й звернувся до дiвчат-во©нiв, що стояли праворуч:
- Не в солдатських чоботях i не в сiрих шинелях з'являлись ви, дiвчата,
у мрiях наших юнакiв.
- Правда, - почулися глухi голоси солдатiв та офiцерiв.
- Щонайкращi вбрання й запашнi квiти ввижалися юним очам, але доля
судила Iнакше. Вона надягнула на вашi дiвочi плечi шорсткий одяг во©нiв.
Не музику дарувала вам, а гуркiт гармат, i не квiти, а полум'я пожеж, i
трупний сморiд замiсть пахощiв цвiту! - сказав генерал з глибоким
почуттям, згадавши, мабуть, щось дороге в сво му життi, - чи то чесну
молодiсть свою, чи геро©чну смерть свого сина лейтенанта Вiталiя, що
згорiв у танку пiд Сталiнградом, - бо таким ще нiхто не бачив генерала.
Здавалось, всi затамували подих i на якусь мить нiби вiдiрвались вiд
землi.
- Любiмо ж нашу росiйську шинель, - посмiхнувся генерал, - найчеснiшу з
усiх одягiв свiту. I нiколи не забуваймо, як проносили ми пiд нею по
шляхах свiтово© вiйни сво© братнi серця до перемоги, до миру, до щастя
народiв.
На цьому й скiнчилося вiнчання.
Коли молодi йшли до машин, пролунав громовий салют з дев'яти танкiв, що
спричинився до веселого переляку й радого смiху. Тiтка Антонiна посiяла
молодих зерном i, хрестячись, шепотiла принагiднi стародавнi добрi слова.
Старi народнi звича© перекликались iз звучанням бурхливого часу й самi
оновлювались, набуваючи вже iншого, новiтнього змiсту й надаючи новому
м'якiсть i водночас мiць пiдвалинам часу.
Весiльний похiд рушив додому. Чемнi дiвчатка почали спiвати старовинних
весiльних пiсень.
Водi© озирались на сво©х пасажирiв i радо посмiхались. А почувши, що
пiсня стосувалась саме ©х, вони почали пiддавати такого газу, що нiхто й
незчувся, як вiлiси вскочили вже в село.
Аж ось i рiдне попелище. Тут же, на ходу, складають нове продовження
старо© весiльно© пiснi:
Повернулись додому,
Повернулись додому,
Пiсля довгого грому,
Як фашистiв побили,
Весь Свiт звесiлiли
Стрiляли з гармати,
- Нiде й ночувати!
Цi слова дiвчата спiвали вже бiля хати, сiдаючи за стiл. Столи стояли
вряд бiля розбито© хати просто в саду, одним сво©м кiнцем врiзавшись аж у
город i мало не сягаючи днiпрово© кручi.I тут на древнiй, пiдмитiй водою
горi, пiшли спогади, розповiдi. За всесильним законом життя й моцi
народного духу говорилося й спiвалося про веселе й радiсне, i про
найдужче, що так щедро виявлялось в радянськiй людинi в цi полум'янi лiта.
При©хав партизанський генерал Рябошапка, запитав, хто тут буде Антонiна
Троян. Коли генераловi показали на тiтку Антонiну, вiн пiдiйшов до не© й
пiд грiм оплескiв поцiлував ©й руку.
- Ой пусти! Не лякай... чого тобi? - сказала Антонiна.
Тодi генерал виголосив довгу промову, з яко© всi присутнi гостi не
тiльки зрозумiли, хто така була Антонiна, але й вiдчули до не© глибоку
повагу. I як же не зродитись повазi, коли вона, лiтня вже, немiчна жiнка,
десятки разiв переправляла через Днiпро рiдних партизанiв, рятувала вiд
переслiдувань вiйськовополонених, що опинились в оточеннi, яку катували в
гестапо, внаслiдок чого вiн, генерал Рябошапка, й при©хав сюди, щоб
особисто вручити ©м медаль за бойовi заслуги.
- Медаль? Не хочу, - запротестувала Антонiна. - Хто на мене подивиться,
- скажуть: "Стара баба з медаллю!" - та ще на смiх вiзьмуть.
- Бути цього не може! - сказав генерал i вже хотiв був грiзно
насупитись.
- От побачите! Не зна те ви наших людей. Тут же всi такi заздрi та
язикатi© Ти менi, голубе, коли вже твоя ласка, що я тебе попрошу. Не
сердитимешся?
- Кажiть! - сказав генерал Рябошапка.
- Купи менi золотi сережки, - сказала Антонiна, показуючи пальцем вухо.
- От бачите, вже й смiються! - докiрливо похитала вона головою, бачивши,
що дехто справдi засмiявся. - Були в мене сережки, золотi, материнськi, то
хiба ж не видерли з вух клятi гiтлери! Та ще й побили. А я тепер без
сережок геть оглухла, нiчого не чую, гуде в головi, та й годi!
Генерал почухав потилицю й замислився. Вiн був проста людина й тако©
доброти, що навiть грiзнi золотi погони мало що йому помагали. Вiн
скидався на перевдягнутого колгоспника середнього вiку. хоч
висококалорiйний харч i споживання деяких напо©в трохи зiпсували йому
колгоспну талiю. - Як ви? - вапитав вiн якось невпевнено старого
колгоспника Максима Трояна, чоловiка Антонiни.
- Подумати треба, - розсудливо вiдказав Максим. - Взагалi, звичайно,
вона завжди в мене була бiдова жiнка, ну, та в мiркуваннях, так би мовити,
медалi, воля ваша, звичайно, а я б не давав. Чому? А тому що, по-перше, в
синiв же будуть ордени, коли повернуться, а хтось та мусить повернутись,
та чотири внуки в армi©, а там же не внуки, а прямо, я не знаю, коли вже
досi не загинули, то там вже всi груди в медалях, вогонь, а не хлопцi! Так
що треба зважати, сказати б вам, на вiк, щоб не було мороки: медаль - це
дiло молоде. Одне слово, щоб не сприкрити юнацтво, давайте вже сережки та
тим i обiйдеться.
- Нi!категорично заперечив генерал Рябошапка. - Не згоден. Сережки це
iнша мова. Це не полiтична справа.
- Правильно© - озвались хором бойовi гостi.
- Сережки, матiнко, ми тобi розшука мо в Берлiнi, - сказав сибiряк
артилерист Дубровiн. - Уже як-небудь та добудемо. Повiрте мо му руському
слову!
Грiм оплескiв покрив слова лейтенанта Дубровiна.
- А поки що, матушка, одержуй по заслугах без опору i не сердь
генерала.
Шд новий вибух оплескiв генерал Рябошапка вручив геро©нi медаль.
Антонiна заплакала, але не витримала, щоб тут же не сказати, зиркнувши на
чоловiка:
- Чого очi витрiщив? Завидьки беруть?
- Ну, буде вже тепер, - подумав уголос Максим Троян i, докiрливо
подивившись на генерала, невдоволено махнув рукою.
Всi засмiялись.
- Дарма обража тесь i смi тесь дарма, - сказав повчально лiтнiй вже й
напiдпитку колгоспник Богдан Шамрило, що з нагоди торжества вдягнув сво©
старi георгi©вськi хрести.
- На все треба мати сво спостереження. Баба з медаллю - вiйна при
благополучному завершеннi. Примiчайте спостереження.
- Цiкавий прогноз! - зауважив один танкiст.
- А, не вiрите в прикмети. А чому ж, де-то ще ви були, а фашистiв геть
нужа понападала? Щоб ви знали, теж провiщення - печаль. Е-е!.. Я примiчаю,
та оповiстку даю народу, кажу, - Гiтлеру могила. Та хiба не смiялись тодi
з мене, а десь за тиждень листiвки почали скидати вашi вже, чи, сказати б,
нашi.
- Товаришi, чи не забрати нам мого хазя©на в штаб розвiдки й во нних
передбачень, - сказав капiтан Нетудихата й сам засмiявся, трохи голоснiше
й трохи ранiше, мабуть, нiж годилось.
- Смiйтесь, а прикмета велике дiло, - сказав Шамрило, нiби й не чувши
його жарту. -_ _От_,_ скажiмо, помiчаю я, - заходить до мене до хати
капiтан. Шапки не скида , не здоровка ться, недокурок додолу, - три
прикмети зразу. А що воно? Хто скаже? Не зна те, то я скажу: командир
полку поганий, - Шамрило подививсь на капiтана Нетудихату з таким
прокльони шепотiли перед смертю? Чому так тяжко й так мало щастя? I час
так летить, i iсторiя так швидко старi ться, нiби хата щезла вже
давним-давно? Тiльки смуток залишився на печi, щемить розлука й ще щось.
Орлюк плакав. У цю хвилину вiн любив свою хату над усе в свiтi, дужче
за всi палаци й храми, що на землi. Скiльки вiн марив нею в багнюцi, в
ямах, у водi й вогнi. Скiльки думав про не©, як боявся не побачити ©©,
проносячись по чужих ру©нах. Скiльки розставань, невтiшних розлук, марних,
не здiйснених чекань пiшло з цi © хати з вогнем i димом?
Коли вона ще була жива й кущики пшеницi проростали на ©© зеленiй старiй
стрiсi, i кругом було безлiч насiнин, i була вона привiтна, як мати, однак
споконвiкiв кидали ©©, i хто кидав - рiдко повертався. Носило його вiтрами
по свiтах, або й сам вiн бiгав, як той собака, за випадковим чужим возом,
i тiльки зрiдка згадував ©©, як щасливе дитинство, як свою юнiсть
занапащену й свою мову призабуту, й звича©, i вiрування, й красу неба й
землi.
- Я не славословлю тебе, моя стара хата, - здавалось, примовляв Орлюк,
пiдхоплений нестримним потоком найважчих почуттiв. - Коли нема в живих нi
батька вже, нi матерi, нi лагiдних сестер мо©х, i нiкого, й тебе само© вже
нема, що менi пишатись, що втiшатись тво ю неiснуючою старою дiрявою
стрiхою. Я навiть не пригадаю чи й справдi була трохи далi клуня з
чорногузом, чи то наснилось менi. Нiхто не дорiкне менi, що я вихваляв
тебе чи ось плачу за тобою тяжко, чи вславляю тебе сво ю збро ю й ранами.
Я прощаюся з тобою. Я казав ще перед великою вiйною, коли було менi
весело, i я багато хотiв: щезни з мо © землi! Хай тебе не буде! Обернись
на хороми, вкрийся залiзом, пiдрости, пiдведись над садами, роздайся вшир
i вгору. Хай гасають по тво©х просторих кiмнатах веселi дiти, хай
спочивають i розкошують у достатках i щастi дозвiлля тво© люди. Хай це
будеш не ти, аби лишень щез смуток i клопiт з тво©х куткiв i холодних
тво©х сiней...
Прощай. Тебе нема. Я страждаю. Менi жаль. В тобi так хороше пахло
старовиною й споко м, холодною м'ятою й висхлою гвоздикою. I з добро©
тво © печi пашiло борщем i свiжим хлiбом, печеними й сушеними яблуками,
насiнням, зiллям, корiнням. А в сiнях тво©х пахло маком, гниличками й
хомутом. Нема тебе, й нiде менi прихилити свою голову. Крiзь тво© малi
вiконця так лагiдно зазирало сонце з соняшниками, й рiзними квiтами, i
всiляким пахучим зiллям. А на покутi над бiлою скатертиною стола й темний
бiлобородий бог у срiбнiй ризi, i Шевченко, i Ворошилов, i козак Мамай, i
Будьонний, i Георгiй Побiдоносець на бiлому конi, i ще якiсь добрi люди й
боги дивилися з стiни на пiч i на порiг, i на всякого доброго чоловiка, що
скидав шапку, станувши на дверях, дивились лагiдно й мирно, нiби
припинивши трудне й завзяте сво змагання, й проживали в мирному
товариствi й злагодi, розмовляючи, коли нiкого не було в хатi, з
домовиком, що жив за комином у каглi, i з принишклим, старим-старезним
укра©нським чортом, i снились усi гуртом бабусi вночi, поки не хрестилась
крiзь сон бабуся, бурмочучи з переляку "Ом'яця й сина".
Довго стояв Орлюк у тяжкому зацiпенiннi. Дорогою вiйни неподалiк
пропливали на захiд величезнi, неначе кораблi в морi, багатотоннi машини з
народом. У весняному небi рокотiли лiтаки. Смеркало.
Заглибившись у тисячi спогадiв, у споглядання картин незчисленних
пожеж, що в них його хата була лише iскоркою в степу, Орлюк не помiтив, як
неподалiк вiд нього, висадившись з про©жджо© вантажно© машини, зупинився
молодий солдат у сiрiй шинелi, великих чоботях i шапцi-вушанцi.
Орлюковi було не до солдата. Доля батькiв, стертих, здавалося, з лиця
землi, заступила вiд нього весь свiт. Мiж тим, солдат поволi пiдiйшов до
грушi й, раптом обiйнявши ©©, так якось сумно пригорнувся до не©.
Здавалось, вiн плакав, поринувши в свою самотнiсть, нiчого не помiчаючи
довкола.
Помiтили вони один одного не вiдразу й, навiть побачивши, не зразу
кинулись назустрiч, таким неподiбним було все на ту давно минулу
дiйснiсть.
- Невже це ти?
- Iване?
- Уляно?! Уля!
Вони й не вони! Тi ж самi й не тi! Майже зовсiм не схожi. Нi, схожi!
Але чому все стало iнакшим? Чому весь свiт такий несхожий?.. Де воно? Де
воно?
- Чи ж це ти?
- Iване!
Вiд цього обо вони заплакали, а тут ще двов поранених пройшло,
обнявшись, в пом'ятих землистихшинелях, - теж, певно, зiйшовши з машини,
прямували дорогою життя i смертi. I так цi забинтованi солдати пройшли
десь до сво©х попелищ i так спiвали "Забiлiли снiги", що не те що живi, а
й мертвi не витримали б, такою великою була влада пiснi там, де вона
повсякчас народжу ться.
Он i заболiло тiло, козацьке бiле, ще й голiвонька.,.
Сотнi розпитувань, сотнi дотикiв. Запитання стикались одне з одним на
близькiй вiдстанi, впритул, громадились, розсипались, збочували, i все
здавалось не тим, не головнiшим. Але любов розумна й прозорлива. То
посмiхаючись, то придивляючись одне до одного з глибокою увагою, вони
майже вiдразу вiдчули, що вони перемогли, що нiяке нi зло, нi помилка, нi
нещастя не стало мiж ними, й вiдкрилась ©м радiсть життя.
- Скiльки раз менi здавалось, що я виносила з бою тебе. Сотнi раз
здавалось менi, що це ти, що я тебе несу, тебе, Iваночку! - казала Уляна,
обмацуючи груди й руки Орлюковi й не спускаючи з нього очей, як
зачарована. На якусь мить в ©© очах спалахували ще в промiннi радостi
старi страхи, так багато знала вона про смерть i калiцтво.
- Як же ти живий зостався?
- Не знаю. А ти?
- Не знаю.
- Де ти була?
Вона була там само, де й вiн. Вона дiсталася туди майже чудом. I коли,
збиваючись i хвилюючись, вона вiдкрила йому лише соту частину перейдених
шляхiв, назв мiсцевостей, подiй, вiдходiв, маршiв, i перемог, i знайомих
iмен, Орлюк зрозумiв, що та легендарна сестра Уляна, про яку згадували
пораненi у багатьох похiдних госпiталях на всьому щонайважчому шляху
вiйни, яку з захопленням i вдячнiстю описували не раз Орлюковi, яка
частенько була поряд нього в сусiднiх частинах, що це й була вона.
Оселились Орлюк i Уляна в Орлюково© тiтки Антонiни. Вiд не© й
довiдались про загибель сво©х батькiв, i матерiв, i багатьох сусiдiв.
Iншим часом, за iнших обставин, довго, певно, оплакували б вони цю
страшну втрату свого роду, але вiйна - теж життя. Посiявши довкола таку
безлiч смертей, життя владно продиктувало ©м сво© закони. Iван i Уляна
вирiшили стати подружжям.
На превелику радiсть Орлюковi, в селi стояв ще штаб його пiдроздiлу, а
в сусiдньому - штаб армi©. Вони з'явились до генерала Глазунова вже як
мiсцевi жителi просити, щоб вiн ©х звiнчав.
- Що?! Цього ще тiльки й бракувало командуючому! - обурився вартовий
офiцер, коли Орлюк виклав йому сво прохання. - Там опрацьову ться план
наступу, а йому тут загс влаштовуй! Хто його пустив сюди? Прiзвище?
Орлюк вiдрапортував.
- А-а!.. Орлюк? - раптом з'явився на дверях командуючий i привiтно
посмiхнувся сержантовi. - Ну як, живий-здоровий?
- На батькiвщинi, товаришу командуючий. - Орлюк доповiв генераловi про
свою наречену, про смерть рiдних i про мету, з якою прийшли.
- Я прошу вас, товаришу генерал, зробити нам таку честь, та так, щоб
усе життя згадувати нам цей день, як свято.
- Розумiю, розумiю, ось тiльки не знаю, як це робиться. Не доводилось,
- сказав генерал. - А що ви, примiром, хотiли б?
- Я не знаю, товаришу генерал, але що-небудь не таке, як було до вiйни.
- Ми хочемо, щоб гарно й трохи врочисто, - додала Уляна.
- Цiлком вiрно, щоб трохи врочисто, вiдповiдно до умов мiсцевостi, -
сказав Орлюк.
- Добре, постараюсь. Тiльки дайте менi подумати трохи, - сказав
серйозно генерал Глазунов i, глянувши суворо мимо генералiв i полковникiв,
що стояли близько нього, наказав ад'ютантовi приготувати цивiльну чорну
пару. А коли ад'ютант ледве-ледве, самими тiльки очима посмiхнувся, - вiн
тут-таки суворо вичитав йому й мало не вперше за всю вiйну розсердився.
Уляна стояла сама в скромнiй хатинi тiтки Антонiни й скидала з себе
звичайний свiй солдатський одяг - скинула шапку-вушанку, сiру шинель,
гiм-настьорку, спiдницю, поскидала важкi грубi чоботи, до яких насилу була
звикла. Потiм, помившись холодною водою, вона почала вбиратись перед
дзеркалом в давно забуте, здавалось, дiвоче вбрання.
Тут невеличке дзеркальце вiдразу почало показувати Улянi такi
зворушливi змiни й перетворення, що вона аж розхвилювалась, ледве
стримуючи сльози.
"Чи й справдi це я? Невже я? Як хороше! Як же це добре, що я така! Яке
щастя, що не гнию в ямi, не нидiю в рабствi. Що я жива й отака от! Ой!" -
дивувалась Уляна, торкаючи легенько сво© брови, обличчя, груди.
Вона побачила, що в не© гарна нiжна шия й плечi, що в ©© великих темних
очах спалахують iскорки не-розтрачено© нiжностi й юного натхнення, що вся
вона легка й струнка.
Вона дивувалася сво©й вродi.
Перед дзеркалом у напiвзруйнованiй недогорiлiй хатi з важко© сiро©
солдатсько© шинелi во©на Велико© Вiтчизняно© вiйни виникла, як та©нство,
дiвчина-наречена.
Материне шлюбне вбрання - бiла сорочка, вишита великими червоними
квiтами, вишнева шовкова спiдниця, теж у квiтку, i веселе намисто з
коралiв, i розма©тi стрiчки, - все так хороше пахло домом i давниною
безтурботного дитинства, що Уляна, зачарована, забула на хвилинку про все
на свiтi. Потiм, вже зовсiм вдягнена, вона глянула зненацька на свою
сiреньку шинельку й заплакала. Кинулась Уляна до шинелi, пригорнулась,
притисла до серця.
Рипнули дверi, увiйшла Антонiна.
- Мiсто якесь забрали, та не дочула.
- Яке?
- В базарi була.
- Яке мiсто? Хто казав?
- Та розсаду ж попродала.
- Мiсто яке? Що забрали?
- Атож. Та купила оце чорнобривцiв та маку.
- Коломию? Чернiвцi?
- Та барвiнку трохи, та мальви.
_- _Та чи ви глухi, тiтонько? Оглухли?
- Авжеж. Хай, думаю, цвiте собi. Так ото люблю, коли в горiдчику
квiтки. Пам'ятаю, казала моя мати:
"Цей свiт, як макiв цвiт. Зранку цвiте, до вечора опаде!" Отак i все...
Антонiна порозкладала на вiкнi насiння й почала поратись бiля печi,
велико©, затишно©, не перестаючи оповiдати Улянi:
- Ото як стала Нiмеччина, то вони що? В партизани, та давай вже ©х
стрiляти, отi тво© Орлюченки. А вони тодi зайшли та пiвсела й спалили. Та
дiвчат до себе погнали, а нас по самий яр захопили та чисто всiх i
пострiляли в яру.
- От звiрi!
- Еге ж. А я ж ©х човном возила битись.
- Фашистiв?
- Та нi. Партизанiв отих! Везу якось ©х, а вони, iдоли, як почали
стрiляти, тi вже фашисти, щоб ©м добра не було. То я тодi кричу вже до
партизанiв:
"Не хитайте човна, потонете. Стрiляйте тихцем. Що вже буде, те й буде!"
Так i не судилося ©м цього разу дiстатися берега. Прострочили кулеметами
всiх до одного. Сама ото я й зосталася в живих. Та зразу й не бачу, що
вони мертвi, i кажу це ©м, нещасним: "Тихо, синочки, не хитайте човна..."
- Антонiна схлипнула й пiдiйшла до Уляни.
Так i постали партизани перед очима в Уляни, як розповiла Антонiна.
Однi лежали, звернувши до неба блiдi сво© обличчя, й зорi погасли в ©х
мертвих очах. Iншi похилили голови за борт i бачили зiрки далеко внизу пiд
собою, i здавалося ©м в останню смертну мить, що пливуть вони в надзоряну
сяючу далину.
- Ой не хитайте човника, синочки, не хитайте!.. Антонiна гребла,
вибиваючись з сили, а води в човнi прибувало. Потонули партизани на очах,
як лежали, а ©© схопили полiца©-хижаки й поставили перед есесiвськими
офiцерами на допит, мокру, биту.
- Не питайте мене. Нiчого не казатиму, такi ви менi гидкi й бридкi.
Убивайте. Все одно дiтей мо©х повбивали, щоб вас било од дорогу, щоб вас
сира земля не прийняла...
Тодi гестапiвець ударив ©© у вухо. Вона впала, ©© вкинули в яму, повну
трупiв. Потiм в не© вистрiлили й яму закидали землею. А вночi почала
ворушитись земля, - Антонiна вилiзла з могили, як праведна душа на старiй
картинi страшного суду. I вилiзли ще пораненi Демид Сорока й Роман
Клунний, якi опритомнiли вже в могилi. - Отак-то, голубонько, щоб ти
знала, - сказала Антонiна Улянi по довгiй паузi. - Вiдтодi й оглухла я.
Таж дурнi дурнями, що там не кажи, нiчогiсiнько по-нашому не тямлять, ну,
як та деревина чи скотина, одне знають горiлку дудлять та по-сво му -
гала, гала. А гнали ж у Нiмеччину корiв, свиней, коней, всякого добра. А
людей вибрали - тисячi тисяч. Дiвчат, хлопчакiв, таж так було жалiсно! Ой
господи!.. Ну ж i забалакались. Пiду город копати. Давай шинелю винесу. -
Антонiна взялась за рукав шинелi.
- Не дам!
- Та навiщо вона тобi? Ти глянь-но на себе, - бо-женьку мiй, молода та
гарна, як квiточка, ©й-бо, правда. Давай.
- Ця шинель найдорожча менi над усе в свiтi, - сказала Уляна, не
випускаючи з рук шинелi. - Я ©©, тiтонько, в скриню замкну, щоб дiти мо© й
онуки дивились...
- Та негарне ж воно, що вони там побачать? Хiба що дiрки.
_- _О, багато побачать!
- А, вигадуй! Стара шинеля, побита кулями, теж менi хвастощi, та
брудна, - хто там на не© дивитиметься? Торочиш таке, а ще вчителька!
- Тому й кажу.
- А!.. Забувати треба, щоб не тру©ло душi. Геройство! Не геройство, а
напасть, горе наше. Викинь з голови та думай про гарне та хороше. Онде вже
©дуть!.. А, рятуйте мою душу...
Справдi, кiлька машин пiд'©хало до хати. На порозi став Орлюк з
бойовими товаришами. Побачивши Уляну у весiльному вбраннi, Орлюк спинився
в захватi й навiть ступив крок назад.
- Уляно?! Товаришi, ви гляньте!_ _Нi_,_ ви подивiть-ся-но. Картина
вiдродження!
- По©хали!
- Вже? Дайте ж поблагословити сирiт, - захвилювалась Антонiна. - Нi
батька в них, нi матiнки. Самi-однi, як билиноньки...
- Нi, не самi, тiтонько, - заговорили бiйцi-танкiсти. - Такого
товариства хоч кому побажати!
Тут танкiсти й дiвчата оточили молодих. Якi саме слова казала ©м
Антонiна, толком не чути було. Вона схлипнула раптом i заплакала. Але
перед тим, як благословити молодих, вона одiбрала-таки в наречено© шинель
iз словами:
- Давай, кажу тобi, не сором мене!
Машини стали бiля пiд'©зду сiльськогосподарського iнституту, дино©
велико© будiвлi, яко© фашисти, геть пограбувавши, не встигли висадити в
повiтря.
В навстiж вiдчинених дверях молодих зустрiв генерал-лейтенант Григорiй
Григорович Глазунов. Вiн був у цивiльному, що робило його схожим на
вченого. Тiльки колодка бойових орденiв, що блищали на грудях, i особливий
владний погляд видавали полководця.
Нащо вiн так зробив, нiхто нiколи не питав. Але всi, хто був при
несподiванiй появi генерала в цивiльному, - вiйськовi, невiйськовi, молодi
й старi, - всi зразу збагнули особливу значущiсть хвилини й ставлення
генерала до вiйни й миру, до життя, й усiх перейняло особливе тепле
почуття до нього - вдячностi й любовi.
Взявши Iвана й Уляну за руки, генерал Глазунов повiв ©х до залу. В
пограбованому залi не було нi картин, нi статуй, нi коштовних старовинних
люстр. Але та жива картина, що несподiвано вiдкрилась молодим, вразила ©х
сво ю величчю.
Триста товаришiв стояли тут у залi плiч-о-плiч, триста танкiстiв,
артилеристiв, десантникiв, офiцерiв i полiтпрацiвникiв, а бiльше -
простого сержантського й рядового люду зустрiли Iвана й Уляну.
В свiтлi електричних похiдних ламп i свiчок груди ©х сяяли орденами.
Окремо стояли дiвчата-во©ни й звичайнi дiвчата й пiдлiтки, з квiтами, в
звичайному одязi. А одна група, чоловiк з тридцять, була, як один, у бiлих
пов'язках. Це пораненi з госпiталю прийшли привiтати перемогу життя.
Пусть ярость благородная
Вскипает, как волна.
Идет война народная,
Священная война!
Всi спiвали, весь зал. Могутня пiсня Вiтчизняно© вiйни гримнула, як
тiльки з'явились молодi, з такою силою, що Iван i Уляна на мить
зупинились.
Не спiвала тiльки невелика група лiтнiх жiнок. Це були матерi забраних
у фашистську неволю дочок i розкиданих долею по всiх фронтах синiв, що вiд
них нi вiстоньки, нi чутки ось уже трет лiтечко. Тривожнi сни висушили
душi матерiв, i битви вiри й розпачу день у день, нiч у нiч не загасали в
©х скорботних очах.
Вони дивились на торжество, жально всмiхаючись, i тихо плакали вiд
спiврадостi й примислення до щастя молодих i себе, й любих дiтей сво©х, i
вiд споглядання краси i врочистостi, яку так полюбля народ в неповторнi
години.
Орлюк i Уляна зупинились перед невеликим столом. На столi, на
гаптованому золотом червоному прапорi, лежав великий вiнок з колосся, а в
вiнку - книга, Конституцiя СРСР. Хор замовк.
- Прошу повторювати за мною, - тихо сказав генерал молодим i,
повернувшись до столу, на якусь мить застиг.
- Перед лицем закону, - пролунав у тишi генералiв голос, - Союзу
Радянських Соцiалiстичних Республiк ми, Iван Демидович Орлюк i Уляна
Василiвна Рясна, виявля мо свою волю на спiльне життя.
- Волю на спiльне життя... - повторили молодi.
- Як подружжя...
- Подружжя, - сказали Iван i Уляна. - Засновники родини й продовжувачi
роду свого, - казав генерал Глазунов, - на виконання закону життя...
- Закону життя, - повторили молодi, вiдчуваючи велич сво © ролi на
землi.
- ...в iм'я блага нашо© держави, безсмертя народу й особистого
добробуту.
- ...безсмертя народу й особистого добробуту, - сказали Iван та Уляна,
думкою звертаючись до всього свiту й сво © совiстi.
м подали книгу, й вони розписалися. Потiм, коли розписалися свiдки,
генерал Глазунов оглянув усiх присутнiх i сказав урочисто й проникливе:
- Iм'ям закону Союзу Радянських Соцiалiстичних Республiк стверджую
вза мний вияв волi громадян Iвана Демидовича Орлюка й Уляни Василiвни
Рясно© на спiльне подружн життя чоловiка й жiнки, батька й матерi дiтей
сво©х, засновникiв родини й продовжувачiв роду в iм'я блага держави,
особистого добробуту й безсмертя народу.
Потiм вiн сказав подати ©м бокали вина й звелiв поцiлуватись. Молодi
поцiлувалися й випили вино.
- Я не знав ваших батькiв, Iване й Уляно.
- Вони були мученики! Вони були геро©! - озвалися свiдки життя ©х -
колгоспники.
- Вони були радянськi люди, - сказав генерал, - i я, що народився на
Волзi, схиляюсь перед ©х красою, бо тiльки красивi люди могли виховати
таких дiтей на Днiпрi.
Потiм, обернувшись до молодих, вiн сказав:
- У великий час подали ви руки одне одному, Iване й Уляно. Ми
перемага мо наймогутнiшу темну силу - фашизм. Весь свiт з подивом дивиться
на нас. Хто ми? Де воно в нас, оте найголовнiше, нездоланне? Чим
перемогли? Хоробрiстю? Щедротою? Генi м? Трудом?
Знаю, довго будуть народи обмацувати нашу зброю, лiчити нашi рани,
сяяти вдячнiстю чи заклякати з ненавистi. Пишатимуться нами, боятимуться
нас, лякатимуть нами один одного, збиватимуть капiтал на недосконалостi
нашiй i применшуватимуть нашу перемогу й кров.
Творiть дiтей, молодi. Були ви щедрi на бойовий труд, будьте щедрi й на
любов, на крики народжень.
Творiть дiтей, народжуйте смiливо й багато. Повнiть нашу землю.
Але пам'ятай, Уляно, що й вовчиця народжу дiтей сво©х, i зростають
вони вовками на землi. Велике покликання матерi народити людину, але
найвеличнiше - народити й виховати не вовка, а друга, не хижака, а брата.
Хто, як не ми, спiзнали це, справджуючи свiй iсторичний похiд i бачачи на
кожному кроцi, як жорстоко скривдила вiйна радянську матiр. Скiльки синiв
i дочок занапастили вороги, скiльки нездiйсненних зачать висушило матiрне
серце!
Схлипували нишком матерi, згадавши загиблих сво©х дочок, а молодi
дiвчата-во©ни широко розплющили очi. Набiгли сльози на Улянинi очi.
Генерал помiтив це й звернувся до дiвчат-во©нiв, що стояли праворуч:
- Не в солдатських чоботях i не в сiрих шинелях з'являлись ви, дiвчата,
у мрiях наших юнакiв.
- Правда, - почулися глухi голоси солдатiв та офiцерiв.
- Щонайкращi вбрання й запашнi квiти ввижалися юним очам, але доля
судила Iнакше. Вона надягнула на вашi дiвочi плечi шорсткий одяг во©нiв.
Не музику дарувала вам, а гуркiт гармат, i не квiти, а полум'я пожеж, i
трупний сморiд замiсть пахощiв цвiту! - сказав генерал з глибоким
почуттям, згадавши, мабуть, щось дороге в сво му життi, - чи то чесну
молодiсть свою, чи геро©чну смерть свого сина лейтенанта Вiталiя, що
згорiв у танку пiд Сталiнградом, - бо таким ще нiхто не бачив генерала.
Здавалось, всi затамували подих i на якусь мить нiби вiдiрвались вiд
землi.
- Любiмо ж нашу росiйську шинель, - посмiхнувся генерал, - найчеснiшу з
усiх одягiв свiту. I нiколи не забуваймо, як проносили ми пiд нею по
шляхах свiтово© вiйни сво© братнi серця до перемоги, до миру, до щастя
народiв.
На цьому й скiнчилося вiнчання.
Коли молодi йшли до машин, пролунав громовий салют з дев'яти танкiв, що
спричинився до веселого переляку й радого смiху. Тiтка Антонiна посiяла
молодих зерном i, хрестячись, шепотiла принагiднi стародавнi добрi слова.
Старi народнi звича© перекликались iз звучанням бурхливого часу й самi
оновлювались, набуваючи вже iншого, новiтнього змiсту й надаючи новому
м'якiсть i водночас мiць пiдвалинам часу.
Весiльний похiд рушив додому. Чемнi дiвчатка почали спiвати старовинних
весiльних пiсень.
Водi© озирались на сво©х пасажирiв i радо посмiхались. А почувши, що
пiсня стосувалась саме ©х, вони почали пiддавати такого газу, що нiхто й
незчувся, як вiлiси вскочили вже в село.
Аж ось i рiдне попелище. Тут же, на ходу, складають нове продовження
старо© весiльно© пiснi:
Повернулись додому,
Повернулись додому,
Пiсля довгого грому,
Як фашистiв побили,
Весь Свiт звесiлiли
Стрiляли з гармати,
- Нiде й ночувати!
Цi слова дiвчата спiвали вже бiля хати, сiдаючи за стiл. Столи стояли
вряд бiля розбито© хати просто в саду, одним сво©м кiнцем врiзавшись аж у
город i мало не сягаючи днiпрово© кручi.I тут на древнiй, пiдмитiй водою
горi, пiшли спогади, розповiдi. За всесильним законом життя й моцi
народного духу говорилося й спiвалося про веселе й радiсне, i про
найдужче, що так щедро виявлялось в радянськiй людинi в цi полум'янi лiта.
При©хав партизанський генерал Рябошапка, запитав, хто тут буде Антонiна
Троян. Коли генераловi показали на тiтку Антонiну, вiн пiдiйшов до не© й
пiд грiм оплескiв поцiлував ©й руку.
- Ой пусти! Не лякай... чого тобi? - сказала Антонiна.
Тодi генерал виголосив довгу промову, з яко© всi присутнi гостi не
тiльки зрозумiли, хто така була Антонiна, але й вiдчули до не© глибоку
повагу. I як же не зродитись повазi, коли вона, лiтня вже, немiчна жiнка,
десятки разiв переправляла через Днiпро рiдних партизанiв, рятувала вiд
переслiдувань вiйськовополонених, що опинились в оточеннi, яку катували в
гестапо, внаслiдок чого вiн, генерал Рябошапка, й при©хав сюди, щоб
особисто вручити ©м медаль за бойовi заслуги.
- Медаль? Не хочу, - запротестувала Антонiна. - Хто на мене подивиться,
- скажуть: "Стара баба з медаллю!" - та ще на смiх вiзьмуть.
- Бути цього не може! - сказав генерал i вже хотiв був грiзно
насупитись.
- От побачите! Не зна те ви наших людей. Тут же всi такi заздрi та
язикатi© Ти менi, голубе, коли вже твоя ласка, що я тебе попрошу. Не
сердитимешся?
- Кажiть! - сказав генерал Рябошапка.
- Купи менi золотi сережки, - сказала Антонiна, показуючи пальцем вухо.
- От бачите, вже й смiються! - докiрливо похитала вона головою, бачивши,
що дехто справдi засмiявся. - Були в мене сережки, золотi, материнськi, то
хiба ж не видерли з вух клятi гiтлери! Та ще й побили. А я тепер без
сережок геть оглухла, нiчого не чую, гуде в головi, та й годi!
Генерал почухав потилицю й замислився. Вiн був проста людина й тако©
доброти, що навiть грiзнi золотi погони мало що йому помагали. Вiн
скидався на перевдягнутого колгоспника середнього вiку. хоч
висококалорiйний харч i споживання деяких напо©в трохи зiпсували йому
колгоспну талiю. - Як ви? - вапитав вiн якось невпевнено старого
колгоспника Максима Трояна, чоловiка Антонiни.
- Подумати треба, - розсудливо вiдказав Максим. - Взагалi, звичайно,
вона завжди в мене була бiдова жiнка, ну, та в мiркуваннях, так би мовити,
медалi, воля ваша, звичайно, а я б не давав. Чому? А тому що, по-перше, в
синiв же будуть ордени, коли повернуться, а хтось та мусить повернутись,
та чотири внуки в армi©, а там же не внуки, а прямо, я не знаю, коли вже
досi не загинули, то там вже всi груди в медалях, вогонь, а не хлопцi! Так
що треба зважати, сказати б вам, на вiк, щоб не було мороки: медаль - це
дiло молоде. Одне слово, щоб не сприкрити юнацтво, давайте вже сережки та
тим i обiйдеться.
- Нi!категорично заперечив генерал Рябошапка. - Не згоден. Сережки це
iнша мова. Це не полiтична справа.
- Правильно© - озвались хором бойовi гостi.
- Сережки, матiнко, ми тобi розшука мо в Берлiнi, - сказав сибiряк
артилерист Дубровiн. - Уже як-небудь та добудемо. Повiрте мо му руському
слову!
Грiм оплескiв покрив слова лейтенанта Дубровiна.
- А поки що, матушка, одержуй по заслугах без опору i не сердь
генерала.
Шд новий вибух оплескiв генерал Рябошапка вручив геро©нi медаль.
Антонiна заплакала, але не витримала, щоб тут же не сказати, зиркнувши на
чоловiка:
- Чого очi витрiщив? Завидьки беруть?
- Ну, буде вже тепер, - подумав уголос Максим Троян i, докiрливо
подивившись на генерала, невдоволено махнув рукою.
Всi засмiялись.
- Дарма обража тесь i смi тесь дарма, - сказав повчально лiтнiй вже й
напiдпитку колгоспник Богдан Шамрило, що з нагоди торжества вдягнув сво©
старi георгi©вськi хрести.
- На все треба мати сво спостереження. Баба з медаллю - вiйна при
благополучному завершеннi. Примiчайте спостереження.
- Цiкавий прогноз! - зауважив один танкiст.
- А, не вiрите в прикмети. А чому ж, де-то ще ви були, а фашистiв геть
нужа понападала? Щоб ви знали, теж провiщення - печаль. Е-е!.. Я примiчаю,
та оповiстку даю народу, кажу, - Гiтлеру могила. Та хiба не смiялись тодi
з мене, а десь за тиждень листiвки почали скидати вашi вже, чи, сказати б,
нашi.
- Товаришi, чи не забрати нам мого хазя©на в штаб розвiдки й во нних
передбачень, - сказав капiтан Нетудихата й сам засмiявся, трохи голоснiше
й трохи ранiше, мабуть, нiж годилось.
- Смiйтесь, а прикмета велике дiло, - сказав Шамрило, нiби й не чувши
його жарту. -_ _От_,_ скажiмо, помiчаю я, - заходить до мене до хати
капiтан. Шапки не скида , не здоровка ться, недокурок додолу, - три
прикмети зразу. А що воно? Хто скаже? Не зна те, то я скажу: командир
полку поганий, - Шамрило подививсь на капiтана Нетудихату з таким