Довженко О.. Повiсть полум'яних лiт

------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



Кiнчилася свiтова вiйна! Стою з автоматом на порозi ново© епохи й
думаю: яку могутню темну силу ми перемогли, будь вона проклята!
Молодий солдат оглянувся на груддя тлiючих ру©н i, нiби вражений раптом
величезнiстю перейденого шляху, застиг, як пам'ятник.
Це був мiцний i пристрасний солдат. Голова в нього була перев'язана
бинтом. Та вiн, здавалось, не пам'ятав про рану. Неголений, мокрий,
укритий кiптявою й прахом Берлiна, вiн щойно вийшов з бою й весь ще курiв
на осоннi бiля Бранденбурзько© брами. Вiн казав, усмiхаючись i думаючи
вголос:
- Передо мною проходять вiйська - товаришi мо©. Я пропускаю ©х, як
командуючий, хоч я й не генерал, звичайно, i не маршал, - простий сержант
Iван Орлюк, колгоспник з Надднiпрянщини, звичайний, так би мовити,
переможець у свiтовiй вiйнi.
Та оскiльки нашого брата полягло в боях за визволення людства вiд
фашизму, як нiяких iнших солдатiв у свiтi, - величезна, скажемо прямо,
кiлькiсть, - i сам я особисто пролив кровi ворожо© й працi доклав чимало,
i оскiльки, до того ж, наставники й журналiсти всього свiту почнуть,
певно, тепер балачки: що, та як, та чому, та яка в мо©й радянськiй душi
може бути сила гнiву й ненавистi, та взагалi, так би мовити, мiцностi, от,
- я, народжена для добра людина, мушу якось освiдчитись мо©м сучасникам,
друзям i ворогам усього свiту, разом iз мо ю дружиною, батьком-матiр'ю, з
усiм, як то кажуть, домом, з криницею, з яко© я пив колись воду, з садом,
городом, де спiзнав першi мозолi на руках, - одне слово, з усiм сво©м
родом i долею.
В осiнню нiч сорок першого року прощання лунали над Днiпром.
Батьки й матерi прощалися з дiтьми, чоловiки з жiнками, брати з
сестрами. Розлучалась любов з любов'ю, надiя з надi ю, прощалось
нездiйсненне замiжжя, несуджене материнство.
Був вiтер то© ночi. Небом пропливали тривожнi хмари з заходу, з
нiмецько© сторони, i тягло трупом i пожарищем.
Прощались поспiхом, тамуючи тугу, вiдходили швидко, нiби навздогiн за
сво ю незвичайною долею.
Нiхто не знав обсягу прийдешнього в ту нiч. Не знав i герой нашо©'
повiстi, червоноармiець початку Велико© Вiтчизняно© вiйни, Iван Орлюк.
Тiльки вiдчував вiн, рушаючи на схiд зi сво©м полком, що настав великий
час, i, збентежений незвичайнiстю почуття, мовчав.
Впали мости на Днiпрi. Важкий гуркiт покотився понад водним простором.
З високих круч посипалась земля.
На покинутому березi, вже по той бiк, на стрiмкiй кручi стояла мати
Iвана Орлюка - немолода колгоспниця Тетяна.
- Вiдведи, господи, руку смертi вiд мого сина-во©на! - урочисто
наказувала вона, й вiтер нiс ©© слова в пiтьму. Потiм, змахнувши руками,
наче птиця крилами, вона стала навколiшки й, подавшись наперед, ладна,
здавалось, полинути за Днiпро, затужила:
- Iваном звуть його, моя доле, Орлюком Iваном, а я його мати! Стою на
зорях вечiрнiх i вранiшнiх, заклинаю дороги. Стою опiвночi над безоднею
скорботи, аби не взяв його нi меч, нi вогонь, нi вода. Сину мiй, обороно
моя!..
Земна куля оберталася у мiжнародному просторi. Димiла планета вiд
Нордкапу до Чорного моря, а над ©© iдеальною сферою сновигали лiтаки,
вивергаючи з сво©х черев тисячi бомб. I весь ефiр звучав новою музикою,
яко© ще не вiдало життя. Це не були нi гiмни його красi, нi величання його
генi©в, нi реквi ми героям. В холодне безмежжя неслись свист, i виття, i
вищання радiошифрiв. У злобне гарчання заневоленого ефiру вривались
недоречнi мелодi© пеленгiв, лютi вигуки атакуючих, заклики, накази на
мовах великих народiв. Але все, що звучало в свiтi, перекривав
катастрофiчний гуркiт моторiв епохи.
Палали мiста.
- Пiдсудний Iван Орлюк, у вас пiд час арешту знайшли серед речей оце.
Що це? - запитав вiйськовий юрист Величко, слухаючи зiзнання пiдсудного у
вiйськовому трибуналi.
Пiдсудний важко зiтхнув i почервонiв.
- Вiдповiдайте, що це?
- Земля... - сказав пiдсудний i опустив очi.
- Яка?
- Укра©нська.
- Так. Ви були комсомольцем?
- Атож. Я i комсомолець.
- Припустiмо. А нащо це? - Вiйськовий юрист розгорнув на столi
маленький вузличок з землею.
- Це я взяв на спомин, коли покидав Укра©ну. Вночi. Удосвiта жiнка одна
плакала, казала, що це кiнець Укра©ни, ну, кордон, сказати б, межа.
- Ну?
- Ну, то я тодi вiдiйшов набiк, став на колiна й
сказав:
- Прощай, Укра©но.
- Ще що сказали?
- Бiльш нiчого. Зараз пригадаю... Зда ться, все.
- Так. Продовжуйте. Можете продовжувати бiографiю, тiльки коротко.
- Так! - раптом якось стрепенувся Орлюк i посмiхнувся самими тiльки
губами, в очах застигло страждання. - Отож я й кажу, що в косовицю ми
ходили круг стiжкiв по насiнню. Все сво дитинство я ходив по насiнню.
Воно в нас було скрiзь, де не повернись; в горщиках, у вузликах, на
жердках у сiнях, в повiтцi попiд стрiхою, в сипанках, в мiшках та
мiшечках.
Я часто й спав у насiннi: в житi, в просi, в ячменi й горосi на печi. Я
любив, як насiння пахне. Я вирiс у насiннi. I мати мене народила в насiннi
- в жнива пiд копною.
- Доволi.
- Але це дуже важливо. Я зараз поясню...
- Ви краще зразу розкажiть про свiй злочин, - сказав другий
вiйськюрист. - Як ви вбили двох сво©х товаришiв?
- ...Якi теж, мабуть, виросли серед насiння, - додав Величко.
- Так я ж ©м казав, не можна ж, кажу, так пiдло мiркувати. Власне, я
так подумав.
- Що саме?
- Ну, от про те, що вони казали.
- Але ж ви не мали права ©х розстрiлювати?
- Не мав.
- Отже, ви визна те себе винним?
- Нi... Я ж вам пояснюю... Я що кажу? Я...
- Вiдповiдайте на запитання точно! Ви вбили...
- Я ©х розстрiляв! Перед розстрiлом я спитав дозволу...
- У кого?
- У капiтана Кравчини.
- Капiтан Кравчина не мав права дозволу.
- Вiн i не дозволив. Вибухнула мiна, i вiн упав поранений. Тодi я сам
уже розстрiляв.
- Вас нiхто на це не уповноважував. Чому ви не визна те себе винним у
вбивствi двох товаришiв?
- У мене серце скажене.
- Вiдповiдайте: так чи нi.
- Я... менi... я не можу цього сказати.
- Ви сто©те перед вiйськовим трибуналом. Вас буде розстрiляно!
- Скажу.
- Кажiть.
- В мене самого тодi виникло трохи ©хнього почуття. Воно нiби як
повiтрям перелетiло на мене. I це мене так якось образило, аж я
розсердився. А думати вже нiколи було, i потiм землi, бачите, скiлечки
лишилось... Я вас прошу, не ремствуйте на мене за мову про насiння. Я ж на
агронома вчився. Хотiв був уславити свою область, а тепер ось що лишилось!
Далi пiдсудний не витримав i, схопивши зi столу зав'язану в хустинку
жменьку землi, заплакав.
Вiкна бринiли вiд вибухiв.
Це сталося так:
В непозбутньому горi плакала жiнка пiд хатою. Було темно й не темно.
Зловiснi спалахи шарiли навколо, й така туга розлита була в цьому
невiрному свiтлi, такi недобрi звуки порушували нiчну тишу, що вся,
здавалось, земля стогнала вiд тяжкого передчуття.
Пiсля тривалих кровопролитних битв вiйсько вiдходило, згiдно з
стратегiчним планом командування.
- Прощай, Укра©но... - сказав Орлюк, зупинившись i обернувшись на
захiд, туди, де жеврiли заграви. Голос його уривався вiд страждання. Потiм
вiн став на колiна, а за ним i його товаришi.
Вiн говорив тихо, втративши з туги силу голосу. Говорив спроквола, з
паузами, вдивляючись праворуч i лiворуч в нiчнi пожежi.
Потiм погляд його полинув далеко вперед, аж до днiпрових берегiв, до
Карпатських гiр, якi вiн покинув ще так недавно.
- Прощай... Присяга мось, де б ми не були, доки ми живi, житимеш i ти!
I нiколи не загинеш, дорога наша земле, поки трима зброю Батькiвщина, хоч
одна пара комсомольських рук! Нiколи! Вiзьмiмо, товаришi, по жменi
землi... - звернувся Орлюк до товаришiв.
I коли вони взяли отак по жменi землi, Орлюк гукнув у пiтьму всiма
силами сво © душi - всiм гнiвом, образою, горем:
- Смерть фашистським окупантам!
- Тихо! Хто там горла ? Вiдходимо тихо... - долинув вiд дороги голос
командира.
I тут Орлюк помiтив, що дво з його товаришiв кинули землю й гнянули
один на одного мигцем з якоюсь лихою, майже непомiтною усмiшкою, i навiть
не усмiшкою, а з якимсь iншим вирiшенням.
- Так, палахкотiли зловiщi заграви, - неуважно проказав суддя,
дослухаючись до сигналiв тривоги. - Ви зупинились. Ну й що ви сказали?
- Я сказав: прощай, Укра©но, смерть фашистським окупантам, ще якiсь там
слова.
- Потiм?
- Потiм ми взяли ось це. Потiм я бачу, що вони кинули це-от i так
якось... Я тодi ©м i кажу, загалом почали говорити, i я побачив, що або я
розстрiляю цих гадiв, або клятвi мо©й грiш цiна i додому я не повернусь.
Потiм, друго© вже ночi, коли фашисти прорвались, я бачу - вони в сiно. То
я тодi за автомат, - стiй, кажу, боягузи й зрадники Вiтчизни!!!
Тут Iван Орлюк так обурився, що стiл, за яким сидiли суддi, затрiщав
пiд ударом його кулака.
Велика авiабомба вибухнула перед самим будинком суду. Промчали нестямнi
конi, обiрвавши поводи. Почалось бомбування.
Орлюк з суддями сидiли в бомбосховищi. Суддя Петро Самiйлович Величко
був незадоволений.
- Любий мiй, як захисник Батькiвщини й комунiст, i як суддя, прошу вас
як слiд зрозумiти те, що я казатиму: коли б ви були мо©м диним сином, все
одно пiдете...
- В штрафну роту! - сказав Орлюк таким тоном, нiби просився до Москви
на Сiльськогосподарську виставку. - Хоч три днi поб'юсь! Будь ласка.
- Три днi. А далi хоч i смерть?
- Будь ласка!
- Безглузда ви людина. Прiзвище орлине, а голова дурна. Недалеко ви
втекли вiд тих дурнiв, що самi ©х пострiляли... Нi, любий мiй...
- Товаришу...
- Заждiть...
- Товаришу суддя!
- Увага! Возду-ух! - почулося звiдкiлясь згори. Створилась мертва тиша,
пiсля яко© так загуркотiло й так задвигтiла земля, що про суд усi забули.
Потiм раптом все вщухло.
- А про насiння ви дуже добре сказали, - озвався Величко, стежачи за
ворожими бомбардувальниками, що вже вiдходили. - I я вiрю, що рано чи
пiзно, але ви, Орлюк, ще сiятимете десь над Днiпром це насiння...
Запам'ятайте мо© слова.
- Так ви за насiння не образились?
- За насiння - нi. Навпаки.
- Я так люблю сiяти! - зiтхнув Орлюк, весь час намагаючись забути, що
вiн пiдсудний. - Люблю орати, косити, молотити. Але понад усе люблю сiяти,
садовити, плекати, щоб росло. Тодi я сторукий, i рука в мене, товаришi
суддi, ну така легка, нiде було так не родило, як там, де я. Медаль
одержав на виставцi. Он!.. Пiшли, пiшли, пiшли!.. - Орлюк побачив раптом
ескадрилью наших винищувачiв i пожвавився. - Як я заздрю льотчикам. Не
попав я в льотчики.
Штрафна чи не штрафна рота? Всiм однаково важко. Всi повиннi колись
привести до торжества.
- Вогонь на мене! Вогонь на мене! Фашисти близько! Я - "Ластiвка"!
Вогонь на мене! Ворог рядом! Я - "Ластiвка"!.. "Ластiвка"!..
Орлюк сидiв у гнiздi навiдника й кричав у телефонну трубку. I чи тому,
що нiхто вже йому не вiдповiдав, чи тому, що оглух вiд вибухiв, чи що
вороги вже справдi були близько, обличчя його вiдбило страждання. Потiм
вiн затамував подих i весь побагровiв: поряд нього лежали трупи ворогiв, i
нiкуди було дiтись вiд них, анi сховатись вiд нестерпного смороду.
- Вогонь на мене!
Вiн згоден був, щоб його пошматували власнi мiни, тiльки б не дихати
цим смородом.
- Я - "Ластiвка"!.. Давай! А, будь ти прокляте!..
Але артилерi© було вже не до "Ластiвки". Битва гримiла п'яту добу.
Пiдходили резерви на машинах. Бiйцi озирались на стрiчний потiк поранених
i проносились вперед, думаючи сво© труднi думки.
Виходили пораненi з бою. Пiд важким гупанням бомб здригалась земля.
Ворог не шкодував нiчого. Вiн кидався в атаки буквально по власних трупах
i докотився до артилерi©.
Коли на старшого лейтенанта Пахомова наринув ворожий вал, артилеристи
запрацювали в граничному темпi. Упав важко поранений Пахомов. Тодi з
флангу вдарив кулеметник Гаркавенко. Але й вiн загинув, поранений багатьма
кулями. Пораненого Гаркавенка вiдразу ж замiнив його напарник Грачов. Але
недовго попрацював Грачов, одну лиш хвилину. Не стало Грачова. Тодi
Попельнюк залiг мiж поранених i поклав весь фашистський цеп зблизька.
- Вогонь на мене!.. - кричав Орлюк, вiдчуваючи вже, як двигтить земля
пiд вагою ворожих танкiв. Цього разу Орлюка почули.
- Да мо! Тiкай, поки цiлий! - закричав у телефон старший сержант
сибiряк Дубровiн, що замiнив пораненого Пахомова. Це був веселий дужий
парубок, який нiколи не занепадав духом. Вiн давно вже носив у кишенi
листа до рiдних, в якому дбайливо сповiщав про свою смерть у бою, щоб
знали вони всi i весь Сибiр, як загинув вiн на полi бою.
- Вогонь!
Орлюк вибрався з вогневого котла якимсь чудом. Коли оглянувся, кiлька
ворожих танкiв уже горiло, а один, найближчий до нього, злетiв у повiтря
вiд прямого влучання й вибухнув такою буйною багрово-чорною кулею, що в
нього серце затрiпотiло, мало не луснувши, й гаряча хвиля нiби жаром
сипнула.
Скориставшись з хвилинного ворожого замiшання. Дубровiн викотив батарею
на вiдкриту позицiю. I хоч немало бiйцiв полягло вiд танкового вогню д сам
вiн, Дубровiн, був поранений, артилеристи знищили ще шiсть танкiв i цим
врятували фланг. Але вони теж витримали недовго. На них рушили новi хвилi
автоматникiв, i хоч незабаром усi вони до одного були вбитi чи пораненi,
нiхто не вiдступив. Бiй було виграно.
- Танки! Дубровiн! Нашi танки! - закричав Орлюк, поглянувши назад.
Танки генерала Глазунова йшли в атаку. Орлюку здалось, що вiн крикнув
"ура", але вiн тiльки прошепотiв це слово. Вiн був поранений двiчi.
В завзяттi бою вiн не помiчав нi болю, нi кровотечi. Його запал досяг
такого високого градуса пристрастi, що тiльки втративши майже всю кров,
вiн якось немовби втратив злiсть, засумував, i, танучи, як вiск на сонцi,
упав.
I здалося раптом Орлюку, що впав вiн, з якогось дива, не на землю мiж
здутi конi й нiмцi, нестерпно смердючi, а в дiдiв човен, i весняна повiдь
пiдхопила його й понесла хутко-хутко, кружляючи помiж сокорами, вербами,
дубами, крiзь чудовi заростi вербняку й лози. Розпукувались бруньки на
затоплених деревах, бринiли нiжнi кетяги цвiту. Потiм човен поплив серед
водяних квiтiв, поминаючи села, хутори, а в весняному небi снувались
навдивовижу нiжнi хмарки. Потiм вода зникла, i старезний просмолений дiдiв
човен поплив по травi, по квiтучому садку, кружляючи помiж кущiв порiчки,
агрусу, повз пасiку та омшаник, i приплив, як у казцi, попiд рiдну хату.
- Iване! Це ти, наш Iваночку! - бiгли до нього батько-мати, дiд, баба,
сестри. А вiн лежав у човнi не поранений, а зовсiм здоровий i радiсний,
тiльки йому невiльно було встати.
- Iване! Iваночку! - бiгла до нього стежкою вона, найдорожча його
Уляна. - Iваночку, повернувся!
Вони схилилися до нього всi, добрi, люблячi, тiльки вiн не мiг
пiдвестися.
- Iваночку, та озвися ж до нас хоч словечком! Та чого ж на тобi така
бiла сорочка?
- А я сьогоднi переходив у другий клас, - сказав Орлюк, щасливо
посмiхаючись.
- Да там же вiйна, де ти був? - поспитала мати.
- Вiйна, мамо... Там все. Всенький свiт. А видно!..
- Горить?
- Ой горить!.. I видко, мамо, на сто рокiв уперед.
- Та й коли вже воно скiнчиться?
- А наказ же був.
- Який наказ?
- А шукай мене, моя мати. Шукай мене, моя мати, в степах край дороги.
Там я буду, моя мати, тричi зимувати, сво©м чубом кучерявим степи
устилати, сво©м тiлом комсомольським орлiв годувати, сво ю кров'ю гарячою
рiчки виповняти, людство визволяти.
- Так це ж пiсня?
- Нi, спiва мо iншо©. Ось пiсня, - посмiхнувся Орлюк i стиха заспiвав:
"Дiвчино Уляно, збуди мене рано, та так збуди рано, а ще й не свiтало. Щоб
у барабани та не вибивали, золотi© труби та не вигравали..."
Уляна не витримала пiснi й тихо заголосила.
- Ну, а це що за мертвяки? - запитав дiд, показуючи на побитих фашистiв
у ногах Орлюка на днi човна.
- Це вороги, - сказав Орлюк. - Я був навiдником. Кричу - вогонь на
мене! Вогонь на мене!.. Вони до мене: "Вер iст дорт?" А я: "Смерть!" Ай!..
Гiтлерiвцi тримали його за ноги задубiлими руками.
- Втрачаю свiдомiсть, - сказав Орлюк тривожно й голосно, неначе щоб
пробудитись, зупинити прудководу рiчку. Вiн лежав на полi битви в кровi й
брудi, вчадiвши вiд трупного смороду.
Потiм, непритомнiючи, вiн знов полинув додому, але вже не мiг
наблизитись.
- Гей, гей!.. Уляно!.. - гукнув вiн до сво©х рiдних, простягаючи руки,
але вони хутко вiддалялись. Щось нестримно несло його геть з рiдного саду.
До Орлюково© хати пiдходили з Захiдно© вропи найогиднiшi ©©
представники - гiтлерiвськi фашисти.
Вони ввiйшли в село пiд барабанний дрiб i музику губних гармошок. Вони
стукали в кожнi дверi, в кожне вiкно. Вони майже всi щось ©ли, жували,
деякi здавались п'яними. У водяних очах окупантiв заяяла духовна вбогiсть.
Йшла вiйна в ефiрi. Вiдбувалися сутички мiж радiостанцiями.
Радiостанцi© Берлiна, Ки ва, Братiслави, Праги, Парижа, Будапешта, Рима
розносили по всьому свiту промову фюрера Укра©ни Ерiха Коха:
- На безмежних просторах Укра©ни земля для всiх солдатiв. Солдати, ви
менi можете повiрити, що я витягну з цi © кра©ни останн , щоб забезпечити
вас. Сорок п'ять гектарiв на солдата! Ось що значить воювати, коли тебе
веде Гiтлер!!!
- Хайль! Хайль! Хайль! - хрипiв ефiр.
- Говорить радiостанцiя iменi Тараса Шевченка! Дорогi товаришi
робiтники, колгоспники й трудова iнтелiгенцiя Укра©ни! Гiтлер i його банди
прагнуть завоювати свiт i створити свiтову рабовласницьку iмперiю...
- Говорить Будапешт! Хайль! Хайль! Хайль!
- Говорить Берлiн! Солдати! Збува ться вiкова паннiмецька мрiя
об' днання Балтiйського й Чорного морiв пiд скiпетром фюрера! Хайль!
Хайль! Хайль!
- Говорить Москва!.. Що сталося б з людством, коли б не було нас.
Радянського Союзу? Де черпали б народи силу й мужнiсть в боротьбi з
фашистським гiгантом? Куди покотився б свiт? В яку безодню?..
- Говорить Берлiн!.. Убивайте, вбивайте, вбивайте нещадно партизанiв i
всiх, що дiють разом з ними, наказую в полон не брати й не розстрiлювати,
а тiльки вiшати.
- Говорить Москва!.. Брати й сестри! В цiй велетенськiй боротьбi двох
свiтiв вирiшу ться доля Радянського Союзу, а з ним Укра©нсько© Радянсько©
держави. Вирiшу ться питання життя народiв взагалi i нашого народу. Чи
розвиватиметься наша культура, чи загине разом з нами? Чи буде Укра©на
вiльною Радянською республiкою, чи щезне й обернеться навiки в
фашистсько-нiмецьку колонiю?..
Тоне звернення уряду в хрипiннi й виттi радiостанцiй Заходу.
- Хайль, хайль, хайль! - вигукували продажнi диктори цiло© майже
вропи, а слiдом за ними надривали голоси й нужденнi укра©нсько-нiмецькi
нацiоналiсти.
Але ось радiостанцiя Тараса Шевченка знов заволодiла ефiром:
- До збро©, народе-во©не, до збро©! Винищуйте, громiть фашистського
звiра! Хай до неба здiйма ться священний вогонь ненавистi до окупантiв!
Слава кровi вашiй i безстрашшю! Смерть фашистським окупантам!
- Говорить Москва! Говорить Москва! Говорить Москва!
- Живу! - прошепотiв Орлюк сержантовi Дубровiну, що пiдбiг до нього.
Анi кровинки не мало вже в собi його обличчя. Дубровiн сам був поранений в
голову, але йому ще вистача сили пiдняти Орлюка.
- Живемо... Звичайнiсiнька рана... Ага, друга. Ух, ти!.. Тамуй кров!
Затискуй!
- Не кидай мене, Степане.
- Не чую. Глухий!
- Не давай менi лягати! Тримай на ногах!
- Ага! - вiдказав Дубровiн. - А ти опинайся, топчи ©©!
- Топчу...
- Топчи, не давайся!
- О Стьопо! - заскреготiв зубами Орлюк. - Топчу...
- Топчи-и! Ми ще себе покажемо! Ще вони побачать нас усi! - Дубровiн
глянув на захiд i взяв Орлюка на плечi.
Пораненi виходили з бою, пiдтримуючи один одного. Багатьох виносили
санiтари, вiдправляли машинами. На зустрiчних машинах надходили резерви.
Кипiла робота в хiрургiчнiй. Вiкна деренчали вiд вибухiв. Часом чути було
рокотiння великокалiберних кулеметiв. Одна з сестер знепритомнiла.
- Гей, заберiть сестру!
Хiрурговi лiкаревi Богдановському вкладали в рот бутерброди. Гумовий
фартух на ньому був у кровi, халат у кровi. Змарнiле вiд утоми немолоде
лице пiтке, очi запаленi. Руки в гумових рукавицях пiднятi вгору.
- Вина!
В хiрурга вливали вино.
Велика бомба розiрвалась неподалiк. Посипалося скло вiд дужого вибуху,
штукатурка, щебiнь. Все затрiпотiло й зрушило з сво©х мiсць. Повiтряна
хвиля вдарила хiрурга об стiну, жбурнула додолу.
- Уляно, Уляно! - кричав сержант Орлюк, лежачи на операцiйному столi.
Вже непритомний, догравав вiн свою страшну гру, жестикулюючи й
здригаючись.
- Вогонь на мене! Вогонь на мене! Я "Ластiвка"! Фашисти рядом!
"Ластiвка"!.. На мене!.. Я "Ластiвка"!.. Уляно!.. "Ластiвка"!..
Госпiталь двигтiв i трiщав вiд могутнього реву вiйни.
Саме в той час далеко за Днiпром у рiдному Iвановому селi зловiсний рев
вiйни вдирався в школу.
- Уляно, спокiйно. Йдуть... Найголовнiше - це спокiй... Прошу тебе...
- Ахтунг!
- Встати! Встати!
В супроводi перекладача й двох озбро них автоматами солдатiв
гiтлерiвський комiсар Курт Шредер швидко пройшов по всiх класах
Старо-Павлiвсько© десятирiчки. Учнi й учителi пiдводились у гробовiй
мовчанцi. Бiля виходiв iз школи та в переднiй стояли полiца©.
Директор школи Василь Маркевич Рясний був схвильований вкрай. Вiн дуже
боявся, що хтось з учнiв не встане або ж нешанобливо вiдповiсть на
яке-небудь ко-мiсарове запитання. Вiн знав, як ненавидять його вихованцi
фашистiв, як ненавидять ©х учителi. Йому вiдомо було, що комсомольська
група вчителiв i учнiв збиралася вже формувати пiдпiльну бойову дружину,
щоб при першiй нагодi органiзовано пiти в партизани. Вiн спiвчував ©м всiм
серцем i сам радо пiшов би в дружину, коли б не його немолодi вже лiта.
Вiн не був простим вчителем. Освiчення народу було спадковою дiяльнiстю
його роду. Вчителями були його батько, й дiд, i дiти його теж були
вчителями - два сини, що пiшли в Червону Армiю, й дочка Уляна, яка
тiльки-но закiнчила педагогiчний iнститут у Нiжинi. Портрети
Чернишевського, Писар ва, Добролюбова, Ушинського, Шевченка, на кому
виховувались цiлi поколiння народного вчительства, шанували в його родинi,
як i портрет Ленiна. Василя Маркевича поважала вся округа, i зараз, коли
представники влади й партiйний актив вирушили на схiд, залишивши в
пiдпiллi окремi лише групи
органiзаторiв опору, вiн тим часом залишився майже диним авторитетом
на селi. Вiн знав це, i його це лякало.
Передчуття грози гнiтило його. Важкi хмари облягали небо, й не було
майже просвiтку.
Комiсар зупинився в сьомому класi. Запанувала зловiсна тиша. Перед
комiсаром, за кафедрою стояла директорова дочка - молода вчителька iсторi©
Уляна Василiвна. Глянувши на Уляну, Василь Маркевич вiдчув, що зараз
станеться те страшне, неминуче, чого вже не можна нi вiдвернути, нi
виправити. Те, що заховане було в нього в серцi, вiн побачив на обличчi
доньки. Горда молодiсть не могла пота©ти сво©х почуттiв. Уляна дивилася на
комiсара Шредера з неприхованим презирством.
- Це моя дочка. Прошу вас далi, до iншого класу, - сказав Василь
Маркевич.
- Дуже добре, - посмiхнувся Шредер. - Дозвольте? - звернувся вiн до
Уляни й, не дiждавшись вiдповiдi, сiв, поклавши на кафедру стек i кашкета.
- Продовжуйте. Скажiть ©й, хай продовжу .
- Продовжуйте. Пан комiсар хоче послухати вашу лекцiю, - сказав
укра©нською мовою офiцер-перекладач. Це був середнiй на зрiст, непевного
вiку, якийсь нiби весь збляклий суб' кт. Звали його Грибовський.
Вигнаний в числi гетьманських недобиткiв з Укра©ни у вiсiмнадцятому
роцi, недолугий син волинського попа вген Грибовський прожив за кордоном
двадцять п'ять рокiв. Чверть сторiччя носило його по Нiмеччинi, Канадi,
Бразiлi©, Аргентiнi, Пiвденнiй Африцi, Францi©, Балканах.
За довгi роки блукань, зазнавши стiльки пригод, що ©х стало б на добрий
десяток бульварних романiв, вiн зробився вiдомим не одному десятку
контррозвiдок. Не один та мний шеф ховав у себе його фотографi©, доноси й
клятви на вiрнiсть. "Комiвояжер терору", як звали його у вiдповiдних
колах, мав пiдданство Латвi©, Чехословаччини, Францi©, Нiмеччини,
Болгарi©, Аргентiни. Був агентом багатьох держав. Любив вродливих жiнок,
вино, кохався в коштовних самоцвiтах i полюбляв вишукано гарнi костюми
авантурникiв. Брався робити все, нiчого не вмiючи, не маючи жодного
людського фаху.
Довго блукаючи чужиною, сiяв ненависть до уряду свого народу,
манiакальне марячи Укра©ною, вже тiльки як приводом помсти.
Але вiдшумували вже жалюгiднi роки розчарувань по ресторанах,
другорозрядних готелях, купе вагонiв. Минулась молодiсть, пролинула цiла
епоха в химернiй авантурницькiй метушнi. В стомленiй хворiй уявi
переплуталися всi шляхи-дороги цiлого свiту, й рiднi люди десь
порозгублювались i давно забулись, i навiть забувся батько в селi,
нiкчемний нерозумний попик.
Це була вже мiнус-людина. Використовуючи його для загарбницько© мети,
нiмецькi фашисти не вiрили жодному його слову й зневажали його, як
людський покидьок, який завжди потрапля пiд ноги на непрямих шляхах
мiжнародно© полiтики.
Таким був Грибовський. Вiйна Нiмеччини з Радянським Союзом застала його
чортзна-де, в Iталi©, Тунiсi чи в Мадрiдi. За кiлька днiв вiн був уже в
нiмецько-фашистськiй формi. Грiзним потоком понесло його разом з
фашистською ордою на Укра©ну.
- Продовжуйте! - наказав вiн вчительцi.
- Лiтописець оповiда : князь Святослав ходив легко, як барс, - сказала
Уляна, звертаючись до учнiв. - Вiн нiколи не брав у походи возiв, нi м'яса
не варив, але, покраявши конятину, чи звiрину, чи яловичину, пiк на жару.
Нi намету не мав, нi постелi, й нiколи не рушав на ворогiв сво©х, не
оголосивши вiйни. Благородний i простосердий слов'янин, вiн завжди
попереджав про свiй похiд: "Хочу йти на ви". Вiн вирiс тут, де й ми. Он
там за горою, у Вишгородi, жила його мати Ольга. Ось тут за вiкном, де
сто©ть Троянова хата, паслись його конi тисячу рокiв тому...
Уляна зробила невелику паузу, тамуючи хвилювання. Клас не спускав з не©
очей. Було так тихо, що, здавалось, чути рух кровi в серцях.
Нiяка промова не могла дужче зворушити юнi натури учнiв, викликати
бiльшу схвильованiсть, нiж цi простi слова. В устах молодо© вчительки
голос народу пролунав невмирущим тисячорiчним дзвоном, немовби звiдкiлясь