Довженко О.. Повiсть полум'яних лiт

вiйськовополонених.
Серед них впiзнанi були Курбацький, ще один бандит i навiть комiсар фон
Шредер, що навiв жах на зсю округу.
Головував на судi вiйськюрист першого рангу Петро Самiйлович Величко.
Головним обвинувачем вiд народу призначили Iвана Демидоаича Орлюка. На
вiдмову Орлюка виступати в такiй вiдповiдальнiй ролi через молодiсть та
брак житт вого досвiду голова райради Демид Сорока еаявив на загальних
зборах:
- Товаришi, в наше село прийшла слава. Славу цю нам принiс вiдомий
усьому Радянському Союзу Iван Орлюк. Тепер ми не простi люди. Тепер уже,
коли хтось десь спита , а де, мовляв, отi Старi Павлiвцi, то кожен скаже:
"А це там, де народився той самий Орлюк, який прийняв па вiйнi дванадцять
поранень!"
- Шiсть, - виправив Орлюк.
- Шiсть для тебе, а для нас i для потомства ми згоднi додати. Кому ж,
пита ться, як не тобi, обвинувачувати ворога нашого. Кров проливати, то ти
не був молодим?
Орлюк погодився, але дружинi сво©й вiн категорично заборонив бувати на
засiданнях суду. Коли вона зовсiм уже зiбралась було, схвильована тяжкими
спогадами, вiн обiйняв ©© й пригорнув до грудей.
- Ти не пiдеш на суд.
_Уляна_. Як це так не пiду? Чому?
_Орлюк_. Я не хочу, щоб ти буча на судi. Не хочу, щоб ти
обвинувачувала...
_Уляна._ Iване, вони вбили...
_Орлюк_. Наших батькiв... Саме тому я й хочу оберегти тебе.
_Уляна_. Я прошу тебе.
_Орлюк_. Нi, я прошу тебе. Те, що ти змушена була зробити на вiйнi, вже
надто багато для жiнки.
_Уляна.__ _Нi_._
_Орлюк_. Я прошу тебе, розумi ш? Я не хочу, щоб ти знову вдихала цей
сморiд жорстокостей i злочинiв. Iди в школу, вчи дiтей добра. Там тво
царство.
_Уляна_. Я буду на судi. Я хочу ©х бачити.
_Орлюк_. Нащо? Ти плакатимеш там i здригатимешся вiд прокльонiв.
_Уляна_. Не буду.
_Орлюк_. Будеш.
_Уляна_. Я розтерзаю ©х!
_Орлюк_. От бачиш, ти вже плачеш. Ти не пiдеш
туди.
_Уляна_. Прошу тебе, Iване! Я потерпiла людина.
Я маю право!
_Орлюк_. Я так само потерпiлий. Але я повинен мислити й дiяти залежно
вiд сили речей. Коли я вiдступав до Волги, я ненавидiв увесь свiт i себе.
Коли мене ранили, я навалювався на тебе всi ю вагою, i ти тягла мене з
поля бою, брудна, замазана мо ю кров'ю. Чи сказав я тобi хоч раз - не
надривайся, не виснажуй себе, бережи свою вроду? Нi. Ми тодi рятували
державу.
_Уляна_. А зараз годi?
_Орлюк_. Я не сказав - годi взагалi. Але там, де вже можна, - годi. Ти
призвича©лась, Улю. Ти сама себе вже погано бачиш. Тобi хочеться самiй
особисто нищити людську мерзоту, а вона не гiдна твого погляду. Нащо тобi
це? Я вб'ю ©х i без тебе.
_Уляна_. Ти гада ш замкнути мене в клiтцi?
_Орлюк_. Так. Я хотiв би замкнути тебе в золоту клiтку, щоб нiяке зло
не сягало тебе.
_Уляна_. Як тобi не соромно? Що таке ти кажеш?
_Орлюк_. Тобi не подоба ться? Можеш скаржитись на мене. Хоч у ЦК
партi©.
_Уляна_. I поскаржусь. Який его©ст.
_Орлюк_. Будь ласка. Я скажу вiдверто, що без тебе нема нi щастя менi,
нi радостi анi в чому в свiтi. Нема життя без тебе.
_Уляна_. Ну й виженуть з партi©.
_Орлюк_. Не виженуть. Бувай здорова. Я все розкажу тобi сво©ми словами.
Зал був переповнений. Вiдчинили вiкна й усi дворi, щоб чути було всiм,
навiть тим, що стояли на площi перед школою, що говоритиметься на судi.
Багато поприходило з сусiднiх сiл, чимало було й рiзних городян, що
позалишали далекi сво© мiста, аби лишень врятувати життя.
Коли б горе могло красити людину, коли б сльозам притаманнi були
властивостi не отрути, а столiтнiх благородних вин, що звеселяють людинi
душу, коли б розмах смертей, ру©ни, фашистських провокацiй, грабiжництва й
обману яснiв на людських обличчях сяйвом усмiшки, не було б у цiлому свiтi
народу осяйнiшого за той, що посходився на цей суд.
Тут зiйшлась немовби вся Укра©на. Багато посиротiлих матерiв i багато
вдiв прийшло сюди. Були тут калiки-iнвалiди. Були сироти, що бачили
батькiв i матерiв сво©х на нiмецьких шибеницях. Були дiвчата з
фантастичними бiографiями, що втекли з фашистсько© неволi, були викинутi з
Нiмеччини за непридатнiстю понiвеченi дiвчата. Були сумнi люди, яких
вигнали з мiст злиднi й страх, якi втратили родину й притулок. Були битi,
стрiлянi. Були невiдомi розгубленi люди, що на якусь фатальну мить
повiрили в реальнiсть "ново© ери" i тепер терзаються потай сво ю
слабодухiстю, що пiшли тодi на службу до ворогiв, що тепер приховують це,
кленучи фашистiв i свою ганьбу, i все на свiтi. Але бiльшiсть було мiцного
старого люду, що такого зазнали й надивились на сво му вiку, що якби
засурмили знагла ангели на страшний суд, то й не зморгнув би нiхто, так
надокучила ©м людська су та.
Всi дивились на Орлюка. Орлюк дивився на народ. Потiм перевiв очi на
пiдсудних. Хвилювання перейняло його, як перед бо м, можливо, навiть бiльш
високе. Вiн вiдчув себе як приналежнiсть народу, як виразник його волi.
Зверненi до нього очi народу немов пiдносили його. Голова суду Величко
посмiхнувся до нього розумiючим батькiвським поглядом i злегка кивнув.
Орлюк почав суд.
- Пiдсудний Грибовський!
Грибовський мовчав. Вiн роздивлявся подряпину на сво©й бруднiй руцi, не
чуючи, здавалось, що йому наказують стати перед судом.
- Пiдсудний Грибовський!
Грибовський не обзивався. I тiльки коли його поставили перед Орлюком,
вiн вкрай здивовано подивився на Величка й Орлюка.
- Вiдповiдайте!
- ©х вайс нiхт, вас заген зi? ©х бiн кайне Грибовський!.. Же сю© Леон
Жерар...
_Орлюк_. Пiдсудний Шредер, ви пiзна те цю людину?
_Шредер_. Нi.
_Орлюк_. Ви визна те, що це укра©нський нацiоналiст, агент нiмецько©
розвiдки Грибовський?
_Шредер_. Нi.
_Орлюк_. Пiдсудний Курбацький!
_Курбацький_. Не знаю. Не бачив нiколи...
_Орлюк__._ Свiдок Мандрика!
_Мандрика_. Я... той, як його...
_Орлюк_. Iм'я, по батьковi?
_Мандрика_. Гордiй Павлович. Мо ?
_Орлюк_. Так. Рiк народження?
_Мандрика_. Але дозвольте... Тисяча дев'ятсот десятий.
_Орлюк_. Професiя?
_Мандрика_. Вчитель... Хiба ж...
_Орлюк_. Де були в час окупацi©?
_Мандрика_. Клянусь, нiде! Тут... Iване Демидовичу, хiба я...
_Орлюк_. Не працювали на окупантiв?
_Мандрика_. Нi. Власне, як?
_Орлюк_. Ви один залишились на школу?
_Мандрика_. Так. Бо ж усiх...
_Орлюк_. Що сказали вам товаришi перед смертю?
_Мандрика_. Не пам'ятаю. Тут таке дiялось...
_Орлюк_. Чи пiзна те ви в пiдсудному, який ври-вався до вас на
квартиру, укра©нсько-нiмецького нацiоналiста Грибовського, який разом з
фашистськими катами знищив третину нашого села, нашу школу, директора?..
_Мандрика_. Е-е...
_Орлюк_. Пiзна те?
_Мандрика_. Так це, як його? Ну, начебто вiн - i не вiн. Дуже важко
сказати зразу, отак-от, "так" чи "нi". Ви поспитайте, людям же виднiше, то
й я придивлюся й скажу... Е-е... треба ж придивитись.
_Сорока__. _Ото плете мережу!
_Орлюк_. Свiдок Вiрський Павло Iванович.
_Вiрський_. Я.
_Орлюк_. Рокiв?
_Вiрський_. П'ятдесят.
_Орлюк_. Професiя?
_Вiрський_. Лiкар.
_Орлюк_. Народились?
_Вiрський_. В Дубно.
_Орлюк_. Бiженець?
_Вiрський_. Так.
_Орлюк_. На фашистських загарбникiв працювали?
_Вiрський_. Нi.
_Орлюк__. _Не втрачали надi© на наше повернення?
_Вiрський_. Нi.
_Орлюк_. Не вдавались у вiдчай?
_Вiрський_. Вдавався.
_Орлюк_. В невiру?
_Вiрський_. Впадав... Нi... Впадав!
_Орлюк__._ Не зраджували народу?
_Вiрський_. Нi.
_Орлюк_. Ненавидiли ворога, його злобу?..
_Вiрський__._ Злобу, жорстокiсть, жаднiсть...
_Орлюк_. Втратили дiм?
_Вiрський__._ Так.
_Орлюк_. Одяг?
_Вiрський__._ Одяг... Книжки...
_Голоси з мiсць_. Усе втратив.
_Орлюк_. Сiм'ю?
_Вiрський__._ Сiм'ю - батька, дружину, дiтей.
_Орлюк__. _Ви втекли з концтабору?
_Вiрський__._ Так.
_Орлюк_. Ховались?
_Вiрський_. По лiсах, по ярах.
_Орлюк_. Як ви потрапили сюди?
_Вiрський_. Забрiв. Свiт за очi.
_Орлюк_. У кого жили?
_Вiрський_. У вашого покiйного батька... Спершу. Потiм... Ох,
мерзотники!
_Орлюк_. Ви в нашому селi заражали людей коростою?
_Вiрський_. Так. Коростою, лишаями, трахомою...
_Голоси з мiсць_. Вiн рятував нас вiд неволi! Вiн дав менi коросту!
_Орлюк_. Що ви думали, бачивши весь цей жах, жорстокiсть, грабiж? Що ви
думали?
_Вiрський_. Я не думав. Були часи, коли я зовсiм не думав.
_Орлюк_. Тобто?
_Вiрський_. Цього було так багато, що я бiльше почував, нiж думав.
_Орлюк_. Чого - цього.
_Вiрський_. Страждання.
_Орлюк_. Цi страждання, i втрати, й споглядання жахливого, - чи
облагородили вони вашу душу, очистили?
_Вiрський_. Вiд чого?
_Орлюк_. Вiдповiдайте на запитання.
_Вiрський_. Не розумiю запитання. Коли загинув ваш батько й мати, i всi
рiднi вашо© дружини...
_Орлюк_. Я не питаю вас про загибель мого роду. Я прокурор i прошу вас
вiдповiдати на запитання. Я повторюю: нещастя, що впали на вашу голову,
зробили кращою, благороднiшою вашу душу, як про це пишуть у книжках ось
уже кiлька столiть?
_Вiрський_._ _Нi_._
_Орлюк_. Вони принизили, приголомшили вас?
_Вiрський_. Так. Мабуть, що так. Людина народжена для радостi, працi,
для братства. Фашисти принизили в мо©й свiдомостi високе iм'я людини. Я
перестав вiдчувати себе вiнцем творiння.
_Орлюк_. Ви можете сказати про це докладнiше?
_Вiрський_. Не хочу. Я можу лише додати, що вони дали менi багато
пiдстав бути недобрим, жорстоким i мстивим ненависником людства.
_Орлюк_. Але ви радянська людина. Ви не можете не любити людства й
погано про нього думати.
_Вiрський_. Дякую вам. Звичайно. Але зараз я взагалi не можу про
людство думати. Нехай воно саме подума , дивлячись на мене. Я прошу не
задавати менi таких питань.
_Орлюк_. Вам важко?
_Вiрський_. Не питайте багато. Можна померти вiд спогадiв.
_Орлюк_. Заспокойтесь. Ви на трибунi свiдкiв.
_Вiрський_. Я не свiдок. Свiт, про який ви пита те, вiнсвiдок...
_Величко_. Товаришу прокурор, конкретнiше.
_Орлюк_. Ви пiзна те цю людину? Хто ця людина?
_Вiрський (пильно дивлячись в самi очi Грi©бовського)._ Це не людина.
_Орлюк_. Грибовський?
_Грибовський_. Найн, iх бiн кайн Грибовський. ©х бiн Леон Жерар фон
Ельзас-Лотарiнгiя.
_Вiрський_. Дозвольте, де ж я його бачив?
_Орлюк_. _(до Грибовського)._ Може, вам страшно говорити рiдною мовою?
Страшно вимовити слова: тато, мамо, брат, сестра, люди, вбив, занапастив,
знедолив, вiддав у неволю?
_Грибовський__. _ х ферште нiхт.
_Вiрський_. Дозвольте, дозвольте, покличте сюди розстрiляних!
_Орлюк._ Введiть розстрiляних. Вiдчинилися дверi. П'ятеро розстрiляних
пiдiйшло до столу - Антонiна, Демид Сорока, Олена Ступако-ва. Подорожнiй i
Глiб Бовкун. Грибовський глянув на них i затремтiв. Затрусились Курбацький
i Шредер.
_Орлюк_. Олена Ступакова!
_Ступакова_. Я.
_Орлюк_. Рокiв?
_Ступакова_. Двадцять чотири. Однолiтки.
_Орлюк_. Удова?
_Ступакова_. Вбили ж Андрiя. Партизан був. I дiток дво вбили, i батька
Андрi вого й мого. Удова й сирота. Кругом сирота.
_Орлюк_. Ви були розстрiлянi?
_Ступакова_. Була. Я? Була.
_Орлюк_. Чому ви весь час посмiха тесь?
_Ступакова_. Не зважайте. Вона поза мо ю волею, ця посмiшка. I голос,
кажуть, змiнився вiдтодi.
_Орлюк_. Вам не смiшно зараз, громадянко Ступакова?
_Ступакова (смi ться)._ Нi.
_Орлюк_. Вам хочеться плакати?
_Ступакова_. Робити щось хочеться. Працювати.
_Орлюк_. Не журiться. Ми з вами ще попрацю мо. Тiльки не треба
смiятися. Прошу вас, не смiйтеся.
_Ступакова_. Я не смiюсь, Ваню, -я плачу, як i ти.
З Орлюкових очей текли сльози гнiву. Але вiн не плаказ. Свiт вiдбився в
ньому. I цього не витримав один з злочинцiв.
- Питайте мене! Все скажу! - застогнав Курбацький i вдарився головою об
лаву.
_Величко_. Хвилинку!
_Орлюк_. Прошу.
_Величко_. Пiдсудний Шредер, станьте тут. Пiдсудний Шредер, скажiть, чи
входило в плани нiмецького уряду створення яко©-небудь форми укра©нсько©
державностi?
_Шредер_. Нi.
_Величко_. Чи входило в плани вашого уряду знищення всiх сепаратистськи
настро них укра©нцiв?
_Шредер_. Так.
_Грибовський_. Я - Грибовський!
_Мандрика_. Це вiн! Ой же й хитрий! Тож-то я дивлюсь - нiби вiн. Це ж
така паскудна людина!.. Жах!..
Була вже пiвнiч. По темних дорогах тяглися з заходу визволенi з неволi
радянськi люди. Несли рештки свого добра, гнiв, i горе, й страшнi вiстi
про кривавi розправи.
- А хто там? Хто йде?
Стояли коло хат i по дорогах i гукали в пiтьму, чекаючи на повернення
рiдних.
- Хто там? Якi? Чи не тутешнi? Чи не сво©?
Нi, не сво©. Iшли полтавськi, донськi, воронезькi.
- А чи не доводилось, не стрiчали_ _наших?
- Нi, не доводилось, не стрiчали!
I знову рипали дверi. I знову гукала в пiтьму надiя.
- Ой хто там, хто? А чи не бачили? А чи не чули?
- Не бачили, не чули... Пустiть переночувати! Другого дня суду
Грибовський вiдповiдав на всi запитання прокурора з особливою жадiбною
поспiшливiстю. Вiдповiдав вiдверто, точно. В кожному запитаннi вiн вбачав
продовження життя. Вiн жадав запитань.
Iнодi запитання шматували його, вивертали, розтинали, четвертували, i
тодi вiн вiдповiдав у знемозi короткими: так, було, так. Поступово з нього
видобули всю його бiографiю, всi тиняння, зради, всю аморальнiсть.
- Що ви думали? Як ви могли? Невже вас не жахав розмах смертей i
розору? Скiльки мiльйонiв нещасних загнано в рабство? Скажiть, скажiть,
скажiть!
- Скажу, все скажу!
_Орлюк_. Де перебува ваш напарник?
_Грибовський_. Сайгак? Розстрiляний.
_Орлюк_. Ким?
_Грибовський_. Шредером.
_Орлюк_. Пiдсудний Шредер, ви розстрiляли агента Сайгака?
_Шредер__._ Так.
_Орлюк_. За що?
_Шредер_. За нерозумiння вiдведеного йому мiсця в Третiй iмперi©.
_Орлюк_. Тобто?
_Шредер_. Вiн уявив, що фюрер створить для нього на Укра©нi
протекторат.
_Голос з публiки_. Казали ж, що вiн i його розстрiляв, Грибовського?
_Орлюк_. Пiдсудний Грибовський, ви були розстрiлянi?
_Грибовський_. Так.
_Орлюк_. Пiдсудний Шредер, де й коли ви розстрiляли Грибовського?
_Шредер_. В Iванькiвцях у сорок другому роцi.
_Орлюк_. За що?
_Шредер_. За те саме.
_Грибовський_. Вибачте, це не зовсiм так. У мене з Сайгаком були
розходження в деталях.
_Орлюк_. Мовчати, виродку! Перед ким ти вибача шся?
_Величко_. Товаришу прокурор, закликаю до спокою!
_Орлюк_. Прошу вибачити. Менi здалося раптом, що в мене вiдкрились
рани. Пiдсудний Грибовський, як ви залишилися в живих?
_Грибовський_. Я був тяжко поранений. Я вночi вилiз о ями.
_Орлюк_. Хто вас виходив? Грибовський. Одна стара жiнка.
_Орлюк_. Ви признались ©й, хто ви?
_Грибовський_._ _Нi.
_Орлюк_. В яких iноземних розвiдках ви перебува те на службi?
_Величко_. Пiдсудний, подайте назву розвiдок на записцi.
_Орлюк_. Як ви знову зустрiлися з Шредером?
_Грибовський_. Я не зустрiчався з ним. Я працював в органiзованому
гiтлерiвцями нiбито партизанському загонi, який боровся з вашими
партизанами.
_Орлюк_. Потiм?
_Грибовський_. Потiм нас розбили, i я втiк. На шляху втечi я зустрiвся
з Шредером, i зразу ж ми потрапили до вас у полон.
_Орлюк_. Яке було ваше останн завдання?
_Грибовський_. Органiзувати в тилу диверсiйну групу.
_Орлюк_. Вiд кого ви дiстали завдання?
_Грибовський_. Вiд Шредера.
_Орлюк_. Пiдсудний Шредер, ви пiдтверджу те?
_Шредер_. Нi... Проте так.
_Орлюк_. Чому - проте?
_Шредер_. Бачачи цього суб' кта, менi хотiлося б заперечити абсолютно
все.
_Антонiна_. Iване, скажи йому, щоб був вiн проклятий! _(До Шредера)._
Убивця ти, жорстокий кат, як носить тебе нещасна земля...
_Орлюк__. _Ця жiнка прок. ина вас. Вона вважа вас безсердечним катом.
_Антонiна_. Кат ти, гiрше звiра кусючого.
_Орлюк_. Ви принизили звання людини.
_Шредер_. Я персонально не принижував.
_Орлюк_. Ви брешете. Ви поводились на нашiй землi не як офiцер
окупацiйних вiйськ, а як аморальний убивця.
_Шредер_. Це питання полiтики. А полiтика вiльна вiд моралi. Це вiйна,
й усi ми дi мо в ©© орбiтi, а Гегель сказав: "Вiйна вiчна й моральна".
_Орлюк_. Нi, вона не вiчна й не моральна. Вона зникне разом з вашою
темною силою. Ви насмiлю тесь тут заперечувати сво© злочини?
_Шредер_. Нi, я тiльки хотiв сказати, що я дiяв не тiльки в силу
присяги, але й на пiдставi вчення великих умiв: Гегеля, Нiцше, Фiхте.
Фiхте каже: "У вза минах мiж державами нема iншого права, крiм права
сильного". Це вчення Гiтлер модернiзував. Але коли ми зрозумiли минулого
року, що вiйну ми програли й що ми загинули, ви зрозумi те, як зросла
природно наша жорстокiсть.
_Орлюк_. Пiдсудний Грибовський! На пiдставi якого вчення ви дiяли? В
iм'я чого ви брехали, провокували на зраду, на продаж Укра©ни, нашо© нацi©
в рабство на загибель?
_Грибовський_. Почекайте, я зараз все поясню... Коли я прийшов на
Укра©ну з ними, я зрозумiв, що я тут чужий. Я дiяв в iм'я страху смертi,
лютi, помсти. Я зараз все скажу. Все! - Грибовський трагiчно змахнув
руками й повернувся до народу. Вiн щось хотiв сказати. Але в цей час понад
самою школою прогув лiтак i закидав листiвками всi хати, городи, вигiн.
- Листiвки кидають! - гукнув у вiкно Тарас Бовкун.
_- _Якi?
_- _Про дядька Романа. Шiсть танкiв розбив!
- Хто?
- Дядько Роман танки побив! - крикнули у вiкно дво ясноголових
хлоп'якiв i бiгом подалися вулицею. Народ витовпився з школи.
- Послухайте! - жахнувся Грибовський, але нiхто вже його не слухав.
- Обридло слухати всяке падло, досить. Робота сто©ть! - 3 цими словами
пiшли з залу суду останнi свiдки Сильвестр Волощук i Платон Злотаренко.
- Народ не цiкавлять вашi зiзнання. Народ зайнятий, - сказав пiдсудному
голова суду.
Тим часом босоногi гiнцi прибiгли з листiвками додому. Старий Семен
Клунний порався в садку.
- Дiду ! - батько танки побив!-загорлали вони, задихавшись, i поквапом
почали читати старому листiвку.
- "Шановний Семене Власовичу!.."
- Пiшли геть, нечистий вас носить! Не дражнiться! - розсердився дiд.
- Дiду, таж справдi! "Радiсну вiстку пода мо вам! Син ваш Роман
Семенович удосто ний найвищо©... Героя Радянського Союзу! - читали
хлопчаки привiтання Вiйськово© ради. - Ви з повним правом можете
пишатись..."
В цей час з хати вийшла мати.
- Мамо! - кинулись дiти до матерi. - Мамо, наш
тато Герой_!_
З цi © причини не довелось виступити з обвинувальною промовою
прокуроровi Орлюку.
Бiльше того - коли через пiвгодини Грибовського й Курбацького повели за
село в провалля, нiхто в ©х бiк навiть не глянув. Народ купчився вже бiля
Романово© хати.
Перед Семеном Клунним зiбралося пiвсела.
Старий коваль не був письменним, тож листiвку про сина йому читав
уголос немолодий уже колгоспний рахiвник Макар Падалка.
- "Шiсть ворожих танкiв знищив ваш син у нерiвному бою на кордонi..."
- Шiсть танкiв!
- Тихо!
- "Тiльки кращi сини нашого народу, для яких нема в свiтi нiчого вище
за захист Вiтчизни, тiльки такi люди здатнi творити чудеса доблестi..."
Читайте хтось, бо в мене чогось букви стрибають...
З цими словами розчулений Макар подав листiвку Подорожньому.
Але не встиг Подорожнiй роздивитись, звiдки починати, як не менше
десяти голосiв пiдхопили текст:
- "Недалекий той час, коли ворог буде розгромлений!"
Потiм разом всi замовкли. Лунав лиш голос молодо© вчительки:
- "I тодi син ваш повернеться додому до вас, до дружини, до дiтей,
повернеться з перемогою, й слава про нього, як про богатиря землi
укра©нсько©, буде жити й гримiти в вiках! Спасибi вам, батьку Героя.
Вiйськова рада фронту".
Запанувала врочиста пауза. Всi з повагою дивились на старого, чекали
вiд нього слова.
- От вам i Роман! - почувся чийсь голос. - Що ви скажете, Семене
Власовичу?
Але Семен i тепер, в урочисту хвилину життя, не зрадив себе, -
суворiсть оберiгала його горду душу вiд марнолюбства й сусти.
- Не знаю, - сказав вiн, спокiйно вдивляючись кудись вдалину i
дослухаючись до людського слова - чи нема часом у кого сумнiву, невiри або
й заздростi, - щоб не видатись смiшним чи недостойним суворого свого часу,
додав байдуже:
- Як на мене, то це або агiтацiя якась, або ж брехня. Як же це,
справдi, щоб отак от шiсть танкiв? Що це вам, крижаки на болотi? Та на
який ляд тодi кувати ©х, залiзо переводити, коли отак!
- Це вже не нашого розуму розпорядження, - зауважив Хома Чепурний. -
Виходить, так от!
- Ну, коли так, то й так. Нехай-но вже. Я радий, - здався старий
коваль.
I тут з-за повороту з'явився раптом на вiлiсi - хто б подумав? - Роман!
Спершу нiхто його не впiзнав. Вiн був без бороди i весь у пилу. Тiльки
яснi, як колосся ячменю, вуса свiдчили, що це Роман. Легка гiмнастьорка,
погони, пiлотка й перебування в походах омолодили його рокiв на двадцять.
За плечима - гвинтiвка. На грудях - Золота Зiрка. За вiлiсом гуркотiла
пара трофейних тягачiв. Це генерал Глазунов прислав на посiвну обiцяну
допомогу.
Оточений народом, вiлiс зупинився просто само© хати.
- Романе Семеновичу!
Посипались запитання, вигуки, смiх i знову розпитування.
- А як той? А той? А чи живий такий-то? А чи далеко звiдси? А як вою
Павло Горобець?
- Нiчого вою ! Погнали Гiтлера вже к чортовiй матерi аж у Румунiю.
- А як Лобода? Як Бухало?
- I Лобода, i Бухало, i Гаркавенки, батько й сини, - доповiдав Роман.
- А мого Опанаса не бачив?-спитала одна мати.
- Опанаса вашого, вибачайте, тiтонько, нема вже, - тихо сказав Роман i
зняв пiлотку. - Нема Опанаса, й Левка Чепурного нема.
- Ну, а чи правда, що ти там побив щось, - обережно запитав Семен, коли
Опанасова й Левкова матерi побiгли голосити на самотi.
- Шiсть танкiв! - пiдтвердили Романовi товаришi, що сидiли в вiлiсi.
- Чим?
- Пляшками, - сказав Роман. - Дай, думаю, спробую, що воно за пляшки.
Кинув - горить!
- Що?
- Танк. Прорвались же до окопiв. Так я тодi другу! Горить! Я бiгцем до
окопу, бiжу, бiжу, - третiй вже через окiп. Я - рраз! Горить, аж гуде! То
я тодi бiгом до товаришiв, а вони - ну мене цiлувати. Стiйте, кажу, дурнi,
не цiлуйте, давайте, кажу, пляшки! Та за пляшки, та туди, вогонь його
бери!
_- _Не брешеш?
- Чого ж брехати?! На очах у людей все ж було!
- А може, вам там з переляку заслiпило трохи?
- Пожди. Не перебивай! Ну?
- Так от. Гульк! - а вони вже на окопах! Один, ну прямо на голову суне.
Ой! Повiрите, аж наче жаром сипонуло по спинi. Нахиляюсь - пройшов! Дак я
тодi розгинаюсь та в гуз четвертому!!! А тодi п'ятому! Шостому!.. От
пляшки!..
- Оце виробив! Це ж, чув я, по п'ятсот за танк платять?
- Невже?
- А ти думав!
_- _Ну, а як же ти ©х там кидав?
- Як командир учив. Прямо на зад, на гузку.
- Слабенький зад, чи що?
- А сатана його зна . Гази якiсь там... Ага! От чого менi шкода, кат би
його взяв, - пiджака загубив.
- Пiджака?!
- Атож.
- Де?
- Та там-таки. Довелось скинути, щоб замашнi-
ше було. То хiба ж не занесло десь вогнем чи гусеницями. Аж досадно.
- Казав я тобi, - не бери пiджака, не бери пiджака, - з докорою сказав
Семен. - Отепер попокрутишся без пiджака, вояко!
- Ну, батьку, на те вiйна. Народне дiло. Тут уже кому яке щастя.
- Лиха година! Такого пiджака загубити, - сказав Семен. - Ну, треба вже
радiти, бог з ним. Ходiть, прошу, обiдати!
мiсцевостi веселi, радiснi, похмурi, тривожнi й недобрi мiсця.
благодатнi долини й овiянi смутком гори. I назви е веселi, як от Ворскла й
Десна, i тихi, мрiйнi, як Сейм або Дон. I зловiснi, трагiчнi звучання
назв, як Горинь-рiка на Волинi. Кожна мiсцевiсть ма свою душу.
Старi Павлiвцi мали душу врочисту, древню. Вони розташувались на горi й
попiд горою в мальовничих долинах. Привiтнi хати бiлiли серед садкiв та
городiв. Вiд широкого шляху, що пролягав селом, бiгли врозтiч мальовничi
вулички й стежки до розкиданих у зеленi подвiр'©в та хат. По городах та за
селом височiли стародавнi безплоднi горби, що скидались, особливо ввечерi,
чи то на рештки якихось давно зруйнованих, вкритих прахом споруд, чи на
могили безвiсних велетнiв.
В селi жили вродливi задумливi люди, й була тут у жiноцтва своя давня
мода вишивати рукава сорочок пишними червоними квiтами, то й одяг людський
схожий був на садки та городи.
I хто було не переходив, хто не про©здив Старi Павлiвцi, влiтку чи
навеснi, вдень чи ввечерi, той нiколи вже не забував ©х, i особливо поле,
що починалося зразу, як вийти на гору, за просторим колгоспним двором.
Тут вже хто б не йшов шляхом, в якому б не був настро©, а мусив
зупинитись.
"Стiй, людино! Ось твiй свiт, вiчний i прекрасний, i ти в ньому живеш
коротку свою мить", - звучало в урочистому споко©. "Радiй, добрiй.
Перепочинь вiд повсякденного, буденного, дрiбного. Дивись".
Перед людиною, скiльки око сягало, простяглись чернiгiвськi й
полтавськi землi - зеленi сiножатi, озера, села на пагорбах, поля й
дрiмучi бори. А мiж борами i тут, i там яснiли плями древнiх пiскiв.
Попiд зеленими горами через луги простяглися старий Днiпро в срiблястих
берегах. По горах, понад кручами йшов повз Вишгород шлях на Ки©в.
На вишгородському пагорку цвiли вишнi, й старезний самотнiй прадуб, що
шумiв вiттям не один вiк, похилився над Днiпром вже майже без гiлля.
Щось епiчне й святкове почувалось у полi, одвiчний перебiг часу й
величний спокiй... Колись тут попасались конi Святослава. Сiроокий князь
ночував у лузi над Днiпром i, задивившись на зорi, мрiяв про Дунай. I так
само пахло чебрецем i полином. Тiльки Днiпро був широкий, трави буйнiшi й
Дунай далi.
На небi й у Днiпрi гримотiли велетенськi битви мiж весняними хмарами, а
над заднiпрянським низом одна багатюща хмара заполонила мало не пiвсвiту й
десь ген-ген, аж за Остром та Козельцем, майже над самим Чернiговом,
спадала на землю синiми пасмами дощу.
Вийшли в поле сiяти. Незвичайною була сiвба над Днiпром у сорок
четверту весну. Не гули моторнi машини в полi, не красувались свiжою
фарбою широкi сiялки. Вiйна пожерла багату колгоспну технiку, винищила й
покалiчила коней, засмiтила зерно.
Орали тракторами, але орали й коровами, й скопували лопатами. Сiяли
прадавнiм способом з щедрих хлiборобських рук.
Старi колгоспники iшли цепом, як во©ни, поволi, з непокритими головами.
Далi йшли сiячки - жiнки й удови солдатiв на чолi з Василиною
Бовкуновою. Сiяв лiкар Вiрський, а за ними народний суддя Iван Орлюк з
Уляною й чимало хто ще, а малеча бiгла босонiж за боронами або гуляла у
вiйну круг мертвих "тигрiв".
У декого на грудях виблискували бойовi ордени.
Весняний вiтер надимав порожнi рукава у Платона Вернигори i Юрка Мирси.
Сiячi проходили з повними iiригорщами давцiв по полю недавнiх битв i,
поглядаючи на широкi заднiпрянськi простори, згадували хоробрих товаришiв
сво©х i командирiв.
I тому що кров загиблих ще не цiлком всочилась у землю, й рани на живих
ще нили на негоду, й уночi болiла порожнеча на мiсцi вiдiрваних рук,
спогади, як хвилi, перекочувались старим полем, i картини бою над Днiпром
виринали з пам'ятi людсько© з нестримною силою.