Тодi повiтря розтинали брязк й гуркiт. Поле двигтiло пiд вагою танкiв,
гармат i рiзного iншого рухомого кричущого залiза.
Ревли лiтаки. Стрiмголов! бомби освистували людське життя
катастрофiчним свистом.
На вншгородських пагорбах, на старому кладовищi, горiли танки. Чорнi
стовпи диму над Днiпром провiщали загибель Гiтлеру.
Горiло село. Тисячi гармат било по вороговi без-перестань, i безупинно
грiм гримiв, i люди метались у курявi, в диму, в блисках сво©х гармат, як
привиди епохи.
Земна куля оберталася в порожнечi. _(Мультиплiкат)._ Величезна смуга
пожеж над Росi ю, Бiлорусi ю, Укра©ною вгорнула ©© в дим.
Лiтаки вершили свою нищiвну справу, - здавалось, чути було, як стогне
земля. _(Знайти вираз у музицi)._
"Вони винайшли крила й поменшили мене, знищили мо© вiддалi й та мницi,
i я вже затiсна для них. ©х генi© вже розтлiвають iдеальну мою сферу,
проникаючи в мiй атом i розщеплюючи його всесвiтню узгодженiсть. Що буде?
Зникну я, вибухнувши одного разу в свiтовому просторi? Згорю? Розвiю в
космосi свою неспокiйну людську плiсняву й перестану бути?.."
Але ось поступово з радiосвисту, й вищання, й стукоту радiошифрiв та
злобного гарчання ефiру вихопився людський голос:
- Нi! Не припиниться буття, краща з планет, наша Батькiвщино,
Мати-Земле! Зникнемо ми, змiняючись на тво му лонi, поколiння за
поколiнням, як хвилi в океанi, в кривавих обiймах страждання з радiстю.
Але, зникаючи, завжди казатимемо: "Слава тобi! Слава тво му хлiбовi,
винограду й вину, слава приходу й вiдходу, веснi й осенi, дням i ночам,
росi вечiрнiй i вранiшнiй росi, любовi, й працi, й дорогоцiннiй кровi,
пролитiй в iм'я волi й братерства народiв, в iм'я збагнення найголовнiшо©
та мницi життя на тобi - та мницi нашо© людсько© спiльностi. Ми тво© дiти,
i ми твоя мiра: ти прекрасна!"
Тихо в полi. Принишкли гармати. Загасли жертовники на пагорку, iржавi
танки зяяли чорно-рудими пробо©нами. Нi на що вже не потрiбнi, пошматованi
гусеницi поблискували сталевою лускою, наче побитi велетенськi змi©. Ями,
патрони, гiльзи, дрантя й мотлох, i без лiку вбитих.
Iван i Уляна зупинились на пагорку. Перед ними простяглось Заднiпров'я.
- Яка краса!
- Про що ти дума ш? Скажи... Ти хотiв би жити тут не тепер? За княгинi
Ольги, при Ярославi, при Хмельницькому? Або через сто рокiв?
- Тепер.
- I я.
- Бо ж ми, справдi, вiдстояли псi минулi сторiччя, - сказав Орлюк,
дивлячись на вiчне свято Заднiпров'я. - Всю нашу iсторiю, миiiулу й
майбутню.
- Ти щасливий?
- Так! Я щасливий, що не став злим, що житиму без ненавистi й страху,
що збагнув сво мiсце на землi. В цiй жменi колгоспного зерна, - Орлток
розтулив перед Уляною широку долоню з насiнням пшеницi, - в цьому-от
виявилось справдi бiльше змiсту, нiж у всiй фашистськiй iсторi©. Ти
помiтила, як сiють?
- Помiтила.
Орлюк глянув на сiячiв. - Ось вiн iде "над вiйною, наш народ". Це
безсмертнi слова твого батька. Яка битва може зрiвнятися з цi ю картиною!
Старi сiячi, жiнки, пiдлiтки й фронтова бригада Романа йшла цепом i,
засiваючи поле бою зерном, гомонiли про сво :
- Ну, рука вже, кат з нею, менi не шкода, - казав Платон Бернигора,
сiючи правою.
- А що жалiть? - спитав Сорока.
- Еге ж. А от за чим жалкую, що не став геро м.
Не вийшов!
- Боявся, чи що? - спитав Роман.
- Раз, що боявся, а друге, й головним чином, якось не щастило. Було
пiдвернеться, ну, явно геройський результат, вже й почнеш було таке, що
потiм i здумати страшно. Коли - беркиць! Прокинувся - госпiталь! З очей
далi - з серця геть: рiжуть!
- Точно.
- Потiм повернешся в частину, нiхто заслуги визнавати не бажа : новi
всi! Нема справедливостi!
- Точно.
За сiячами йшли з боронами iнвалiди й школярi-пiдлiтки. За ними
поспiшали ледве виднi з борозни босi ясноголовi геро© майбутнiх безкровних
битв за перебудову природи, а вже за цими героями, кiнець трудового
походу, метушились галич та гайвороння.
Раптом вiдчайдушний зойк примусив усiх озирнутись.
- А, боже ж ти мiй! Кинь, кинь, щоб ти луснуло! Ой рятуйте!.. -
Антонiна бiгла за сво©м п'ятирiчним онуком Василиком. Спостигнутий цим
скриком, Васи-лик вiдразу ж подався навтiки вiд баби. Велика батькiвська
шапка насунулась йому аж на нiс i заважала бачити. Але Василик не падав i
бiг прудко, притримуючи лiвою рукою штаненята. В правiй руцi була в нього
велика граната, яку вiн знайшов у борознi.
- Кинь, кидай, кажу, щоб тебе об землю кидало!
- Не кидай!
- Кидай!
- Не кидай! Уб' шся! - гукнув Орлюк i побiг навздогiн за хлоп'ям.
- Переймайте його!
- Ах, сучий синi Уб' шся к чортам! Антонiно! Тiкай, не пiдходь до
нього! - гукали сiячi, поспiшаючи навперейми й навздогiн бомбометателю.
Василик перелякався.
Така сила грiзних вигукiв остаточно збила його з пантелику. Вiн бiг
щодуху, але гранати не кидав. Вискочивши з борозни, вiн подався полем до
"тигрiв", де грали дiти.
- Стiйi Не пускайте його до дiтей!
Уляна не зразу зрозумiла, що трапилось з хлопцем. Потiм вона помiтила в
його руцi гранату й, жахнувшись, з криком кинулась наздоганяти Орлюка.
- Iване, Iване, вернись! Не пiдходь!.. Iване!
Василик бiг якраз навстрiч Орлюковi. Але, почувши крик учительки, вiн
крутнув назад i потрапив у полон до бабусi.
Антонiна зразу ж кинула далеко геть гранату. Коли граната вибухнула,
звеселивши все поле, Антонiна почала старано вибивати дурощi з Василика.
Скривджений Василик заплакав великими дитячими сльозами.
Плакала й Уляна. й хотiлось припасти до Iванових грудей, але вона
соромилась, бо ж кругом були люди.
- Улю, що з тобою? - здивувався Орлюк. - Ти ж у бо© ходила!
- Iваночку, то зовсiм iнше, - посмiхнулась Уляна крiзь сльози. - То
вiйна, а це життя.
Незабаром Орлюк попрощався з селом i молодою дружиною. Ще цiлий рiк
життя i смерть розкривались перед ним у битвах, перед якими мерхли всi
битви, на якi будь-коли спроможна була людина. I людина перемогла.
Вiн стояв бiля Бранденбурзько© брами. Перед ним проходили незчислимi
ряди його товаришiв, i вiн бачив над ©х головами сяйво матернiх
благословень Батькiвщини.
_1944-1945 рр._
гармат i рiзного iншого рухомого кричущого залiза.
Ревли лiтаки. Стрiмголов! бомби освистували людське життя
катастрофiчним свистом.
На вншгородських пагорбах, на старому кладовищi, горiли танки. Чорнi
стовпи диму над Днiпром провiщали загибель Гiтлеру.
Горiло село. Тисячi гармат било по вороговi без-перестань, i безупинно
грiм гримiв, i люди метались у курявi, в диму, в блисках сво©х гармат, як
привиди епохи.
Земна куля оберталася в порожнечi. _(Мультиплiкат)._ Величезна смуга
пожеж над Росi ю, Бiлорусi ю, Укра©ною вгорнула ©© в дим.
Лiтаки вершили свою нищiвну справу, - здавалось, чути було, як стогне
земля. _(Знайти вираз у музицi)._
"Вони винайшли крила й поменшили мене, знищили мо© вiддалi й та мницi,
i я вже затiсна для них. ©х генi© вже розтлiвають iдеальну мою сферу,
проникаючи в мiй атом i розщеплюючи його всесвiтню узгодженiсть. Що буде?
Зникну я, вибухнувши одного разу в свiтовому просторi? Згорю? Розвiю в
космосi свою неспокiйну людську плiсняву й перестану бути?.."
Але ось поступово з радiосвисту, й вищання, й стукоту радiошифрiв та
злобного гарчання ефiру вихопився людський голос:
- Нi! Не припиниться буття, краща з планет, наша Батькiвщино,
Мати-Земле! Зникнемо ми, змiняючись на тво му лонi, поколiння за
поколiнням, як хвилi в океанi, в кривавих обiймах страждання з радiстю.
Але, зникаючи, завжди казатимемо: "Слава тобi! Слава тво му хлiбовi,
винограду й вину, слава приходу й вiдходу, веснi й осенi, дням i ночам,
росi вечiрнiй i вранiшнiй росi, любовi, й працi, й дорогоцiннiй кровi,
пролитiй в iм'я волi й братерства народiв, в iм'я збагнення найголовнiшо©
та мницi життя на тобi - та мницi нашо© людсько© спiльностi. Ми тво© дiти,
i ми твоя мiра: ти прекрасна!"
Тихо в полi. Принишкли гармати. Загасли жертовники на пагорку, iржавi
танки зяяли чорно-рудими пробо©нами. Нi на що вже не потрiбнi, пошматованi
гусеницi поблискували сталевою лускою, наче побитi велетенськi змi©. Ями,
патрони, гiльзи, дрантя й мотлох, i без лiку вбитих.
Iван i Уляна зупинились на пагорку. Перед ними простяглось Заднiпров'я.
- Яка краса!
- Про що ти дума ш? Скажи... Ти хотiв би жити тут не тепер? За княгинi
Ольги, при Ярославi, при Хмельницькому? Або через сто рокiв?
- Тепер.
- I я.
- Бо ж ми, справдi, вiдстояли псi минулi сторiччя, - сказав Орлюк,
дивлячись на вiчне свято Заднiпров'я. - Всю нашу iсторiю, миiiулу й
майбутню.
- Ти щасливий?
- Так! Я щасливий, що не став злим, що житиму без ненавистi й страху,
що збагнув сво мiсце на землi. В цiй жменi колгоспного зерна, - Орлток
розтулив перед Уляною широку долоню з насiнням пшеницi, - в цьому-от
виявилось справдi бiльше змiсту, нiж у всiй фашистськiй iсторi©. Ти
помiтила, як сiють?
- Помiтила.
Орлюк глянув на сiячiв. - Ось вiн iде "над вiйною, наш народ". Це
безсмертнi слова твого батька. Яка битва може зрiвнятися з цi ю картиною!
Старi сiячi, жiнки, пiдлiтки й фронтова бригада Романа йшла цепом i,
засiваючи поле бою зерном, гомонiли про сво :
- Ну, рука вже, кат з нею, менi не шкода, - казав Платон Бернигора,
сiючи правою.
- А що жалiть? - спитав Сорока.
- Еге ж. А от за чим жалкую, що не став геро м.
Не вийшов!
- Боявся, чи що? - спитав Роман.
- Раз, що боявся, а друге, й головним чином, якось не щастило. Було
пiдвернеться, ну, явно геройський результат, вже й почнеш було таке, що
потiм i здумати страшно. Коли - беркиць! Прокинувся - госпiталь! З очей
далi - з серця геть: рiжуть!
- Точно.
- Потiм повернешся в частину, нiхто заслуги визнавати не бажа : новi
всi! Нема справедливостi!
- Точно.
За сiячами йшли з боронами iнвалiди й школярi-пiдлiтки. За ними
поспiшали ледве виднi з борозни босi ясноголовi геро© майбутнiх безкровних
битв за перебудову природи, а вже за цими героями, кiнець трудового
походу, метушились галич та гайвороння.
Раптом вiдчайдушний зойк примусив усiх озирнутись.
- А, боже ж ти мiй! Кинь, кинь, щоб ти луснуло! Ой рятуйте!.. -
Антонiна бiгла за сво©м п'ятирiчним онуком Василиком. Спостигнутий цим
скриком, Васи-лик вiдразу ж подався навтiки вiд баби. Велика батькiвська
шапка насунулась йому аж на нiс i заважала бачити. Але Василик не падав i
бiг прудко, притримуючи лiвою рукою штаненята. В правiй руцi була в нього
велика граната, яку вiн знайшов у борознi.
- Кинь, кидай, кажу, щоб тебе об землю кидало!
- Не кидай!
- Кидай!
- Не кидай! Уб' шся! - гукнув Орлюк i побiг навздогiн за хлоп'ям.
- Переймайте його!
- Ах, сучий синi Уб' шся к чортам! Антонiно! Тiкай, не пiдходь до
нього! - гукали сiячi, поспiшаючи навперейми й навздогiн бомбометателю.
Василик перелякався.
Така сила грiзних вигукiв остаточно збила його з пантелику. Вiн бiг
щодуху, але гранати не кидав. Вискочивши з борозни, вiн подався полем до
"тигрiв", де грали дiти.
- Стiйi Не пускайте його до дiтей!
Уляна не зразу зрозумiла, що трапилось з хлопцем. Потiм вона помiтила в
його руцi гранату й, жахнувшись, з криком кинулась наздоганяти Орлюка.
- Iване, Iване, вернись! Не пiдходь!.. Iване!
Василик бiг якраз навстрiч Орлюковi. Але, почувши крик учительки, вiн
крутнув назад i потрапив у полон до бабусi.
Антонiна зразу ж кинула далеко геть гранату. Коли граната вибухнула,
звеселивши все поле, Антонiна почала старано вибивати дурощi з Василика.
Скривджений Василик заплакав великими дитячими сльозами.
Плакала й Уляна. й хотiлось припасти до Iванових грудей, але вона
соромилась, бо ж кругом були люди.
- Улю, що з тобою? - здивувався Орлюк. - Ти ж у бо© ходила!
- Iваночку, то зовсiм iнше, - посмiхнулась Уляна крiзь сльози. - То
вiйна, а це життя.
Незабаром Орлюк попрощався з селом i молодою дружиною. Ще цiлий рiк
життя i смерть розкривались перед ним у битвах, перед якими мерхли всi
битви, на якi будь-коли спроможна була людина. I людина перемогла.
Вiн стояв бiля Бранденбурзько© брами. Перед ним проходили незчислимi
ряди його товаришiв, i вiн бачив над ©х головами сяйво матернiх
благословень Батькiвщини.
_1944-1945 рр._